Академія правових наук України Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування ПРАВА ЛЮДИНИ: СОЦІАЛЬНО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ВИМІР Колективна монографія Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Видаються з 1997 року Серія I. Дослідження та реферати Випуск 13 Видавництво «СВІТ» 2006 УДК 340.12 ББК 67.9 (УРК) 300.7 Права людини: соціально-антропологічний вимір. Колективна монографія. Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. / Редкол.: П.М. Рабінович (голов. ред.) та ін. – Серія І. Дослідження та реферати. Випуск 13. – Львів: Світ, 2006. – 280 с. П 68 Пропонована колективна монографія продовжує започатковане 1997 року видання праць Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України (нині – Львівської лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування цієї Академії). Висвітлюється низка актуальних проблем сучасної теорії прав людини, досліджених крізь призму соціально-антропологічної парадигми. Розглядаються відповідні методологічні підходи та демонструються їхні евристичні можливості у розв’язанні таких проблем. Для науковців, викладачів, аспірантів і студентів юридичних та інших гуманітарних навчальних закладів. Рекомендовано до друку Вченою радою НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України (прот. № 3 від 22.03.2006 р.) Засновник: Президія Академії правових наук України Редакційна колегія: П.М. Рабінович (гол. ред.), Ю.М. Грошевий, С.П. Добрянський (відповід. секр.), В.Т. Нор, В.Ф. Сіренко, Ю.М. Тодика ISBN 966-603-532-4 ББК 67.9 (УРК)300.7 © Львівська лабораторія прав людини і громадянина АПрН України, 2006 © П.М. Рабінович, Д.А. Гудима, С.П. Добрянський, Т.І. Дудаш, Т.І. Пашук, С.П. Рабінович, Л.В. Ярмол, 2006 © Видавництво «Світ», 2006 Зустріч співробітників Львівської лабораторії прав людини і громадянина з Головою Європейського суду з прав людини Луціусом Вільдхабером На фото (зліва направо): Д.А. Гудима (наук. співр.); А.М. Бойко (декан юрфаку ЛНУ); С.П. Добрянський (провідн. наук. співр.); П.М. Рабінович (зав. лаб.); Л. Вільдхабер (Голова ЄСПЛ); Т.І. Пашук (наук. співр.); Т.І. Дудаш (перекладач); М.Ю. Пришляк (перекладач); Л.В. Ярмол (ст. наук. співр.); С.П. Рабінович (ст. наук. співр.). Переклад: 5 травня 2005 р. Професору П. Рабіновичу та його команді з Лабораторії прав людини, з великою подякою за ту роботу, яку вони виконують! Маю прекрасні враження від відвідування Вашого чарівного міста та славетного університету. Дякую за гостинність. Луціус Вільдхабер 4 СЛОВО ДО ЧИТАЧА Коли наприкінці минулого століття виходив друком перший випуск „Праць” Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України, мені довелося – у зверненні до його майбутніх читачів – висловити побажання, аби публікації Лабораторії викликали інтерес усіх, хто не байдужий до здійснення та юридичного захисту як своїх прав, так і прав інших осіб чи їхніх спільнот, об’єднань1. Час, що минув відтоді, підтвердив це сподівання. Близько двадцяти збірок випусків цього видання Лабораторії (зокрема, перекладів рішень Європейського суду з прав людини) дістали схвалення юридичної громадськості й користуються неабияким попитом юристів-науковців та практиків, викладачів і студентів. Представляючи читачам ювілейний випуск „Праць” Львівської лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України, присвячений 10-річчю її діяльності, хочу побажати колективу Лабораторії подальших здобутків у науковому забезпеченні вітчизняної практики утвердження й захисту прав і свобод людини. Президент Академії правових наук України, академік В.Я. Тацій 1 Права людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні // Праці Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України: Серія І. Дослідження і реферати. – К.: Ін Юре, 1998. – С. 3. 5 ПЕРЕДМОВА Рік 1996. 27 червня Президія Академії правових наук України ухвалює рішення про створення першої своєї установи у Львові – Лабораторії прав людини. І ось минуло 10 років… За цей час Лабораторія, залишаючись і донині єдиною в Україні науковою структурою, котра спеціалізується на фундаментальних дослідженнях загальних та галузевих проблем прав людини і громадянина, здобула – як вважають фахівці – неабиякого авторитету серед юридичної громадськості, державних органів, наукових і навчальних закладів, а також правозахисних організацій. Майже 20 випусків „Праць” Лабораторії, виданих двома серіями (перша – „Дослідження та реферати”, друга – „Коментарі законодавства і прав”), низка збірок перекладів матеріалів практики Європейського суду з прав людини (публікацію яких в Україні Лабораторія розпочала ще у 1997 році), участь в організації близько десяти міжнародних і національних конференцій, „круглих столів”, семінарів, тренінгів; шість захищених кандидатських дисертацій – такими є найбільш вагомі здобутки колективу її співробітників. „Праці” Лабораторії знаходяться нині не тільки в основних публічних і вузівських бібліотеках, але й у бібліотеках Конституційного Суду України, Верховного Суду України, а зрештою, й Європейського суду з прав людини. Тож, мабуть, є певні підстави констатувати, що Львівська лабораторія прав людини і громадянина (яку декілька років тому було включено до структури Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України) стала помітним науковим осередком вітчизняної теоретичної юриспруденції – своєрідним „методологом” досліджень праволюдинної проблематики. Нинішній – ювілейний – випуск „Праць” Лабораторії можна вважати, у певному сенсі, підсумковим. Адже він, з одного боку, концентровано втілює підсумки попередніх досліджень, демонструє їх науковий рівень. А з другого, – має слугувати тією концептуально-методологічною „сходинкою”, з якої розгортатиметься подальша реалізація евристичного потенціалу колективу Лабораторії. Тому хотілося би сподіватись, що результати її діяльності у другому 10-річчі існування також будуть плідними й ефективними. Завідувач Лабораторії П.М. Рабінович 6 ЧАСТИНА І. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ РОЗДІЛ 1. ТРАНСФОРМАЦІЇ У ВІТЧИЗНЯНОМУ ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНОМУ ПРАВОЗНАВСТВІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА МЕТОДОЛОГІЮ ТЕОРІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ 1.1. Основні трансформаційні чинники. Стан методології праводержавознавства (як, зрештою, й загальної теорії прав людини) визначається, принаймні, такими обставинами: • потребами, запитами соціальної практики; • зумовлюваними ними модифікаціями об’єкта й предмета цієї науки – відповідно право-державної дійсності та її специфічних праводержавних закономірностей; • розвитком як цієї галузі суспільствознавства, так й інших наук, чиї здобутки можуть використовуватися нею для вдосконалення власного методологічного арсеналу. Розглянемо коротко, які ж методологічні зрушення відбулися (та й продовжують відбуватись) у вітчизняному загальнотеоретичному праводержавознавстві під впливом зазначених чинників. Глибинним змістом потреб соціальної практики в Україні, „квінтесенцією” сучасних практичних запитів є забезпечення переходу до такого способу суспільного виробництва, до такої організації виробничих відносин (і в першу чергу – відносин власності на засоби виробництва), які дозволили б стимулювати якісно вищий рівень продуктивності праці – вищий настільки, аби на цій основі кожна людина змогла би своєю працею створювати гідні умови життя для себе й своєї сім’ї. Гуманізація, олюднення (російською – „очеловечивание”) усіх сфер суспільного життя, передовсім сфери економічної, становить стратегічну мету їх радикального реформування. Ця фундаментальна потреба сучасного українського суспільства дістає відповідну конкретизацію у певних запитах, вимогах до тих або інших видів діяльності його суб’єктів. Стосовно саме методології загальнотеоретичного праводержавознавства найактуальнішим із запитів практики виявився наступний: відмовившись від тих положень неподільно пануючої у радянський період 7 світоглядно-філософської доктрини, які було, так чи інакше, спростовано соціальною практикою, виробити (або обрати) такі філософськоправові підходи, котрі якнайбільше відповідали б означеній основній потребі перехідного періоду існування цього суспільства, сприяли б її задоволенню. У цьому, як видається, й можна вбачати об’єктивну причину стрімкого зростання уваги вітчизняних дослідників до філософії права, положення та висновки якої утворюють світоглядно-концептуальну складову методології науки, що розглядається. Процес такої фундаменталізації правознавчої методології набуває дуже важливого значення: адже, як зауважував свого часу один із корифеїв української теорії права П. Недбайло, саме філософсько-правові засади юридичної науки (як і будь-якої іншої суспільної науки) визначають загальний підхід до мети і спрямування дослідження, до відбору досліджуваних фактів і явищ та до інтерпретації результатів дослідження2. Тому, до речі, було би добре, якби й представники філософії права завжди чітко і відповідально уявляли та визнавали, до яких дослідницьких та й, зрештою, практико-прикладних наслідків може призвести використання обстоюваних ними постулатів і рекомендацій. Зараз уже можна констатувати, що на цій ділянці української загальнотеоретичної юриспруденції (у тому числі загальної теорії прав людини) вдалося подолати світоглядно-філософський монізм, притаманний адміністративно-командній „системі” радянського періоду, відійти від низки положень єдино дозволеної у той час історико-матеріалістичної парадигми, які не виправдали себе повністю навіть у тодішній практиці, та, спираючись на дорадянський і зарубіжний досвід, запровадити у дослідницькі пошуки такі філософсько-правові підходи, котрі раніше розглядались у нас лише як об’єкт нищівної критики з огляду на їх суб’єктивно- чи об’єктивно-ідеалістичне підґрунтя. Завдяки цьому, як вже констатувалось, і відбулась неабияка плюралізація філософськоправових підходів і концепцій3. Такі філософсько-правові напрацювання помітно відрізняються між собою і за предметною тематикою, і ще більше за світоглядною основою, внаслідок чого їхнє методологічне навантаження стає досить неоднозначним. З одного боку, ця „строкатість” сприяє різноаспектності досліджень такого складного, багатогранного, неоднорівневого соціального явища, яке відображається поняттям „право”. А з іншого, вона 2 Недбайло П.Е. Введение в общую теорию государства и права. (Предмет, структура, функции). – М., 1971. – С.57-59. 3 Див., напр., видані у 1998-2003 рр. монографії О. Бандури, В. Бачиніна, А. Гарника, А. Козловського, С. Максимова, Л. Петрової, В. Шкоди та зазначені вище вітчизняні навчальні посібники з філософії права. 8 здатна обертатись, якщо можна висловитись образно, філософсько-правовим розсудом. Про останній можна говорити, зокрема, тоді, коли спочатку, суто апріорно, якийсь соціальний феномен (скажімо, індивідуальна свідомість або ж окремі її елементи – воля, почуття тощо) постулюється, декларується як предметний корелят терміно-поняття „право”, а вже потім під це „проголошення” вибудовується, конструюється певна світоглядно-філософська концепція. І при цьому, зазвичай, питання про те, чому ж саме таке явище, а не якесь інше задекларовано „правом” („правовою реальністю”), „правами людини” майже не обговорюється. А тому відповідь на нього лишається, як зазначалось вище, радше брати на віру, аніж діставати з раціональної аргументації. Усі такі ситуації є ще одним свідченням того, наскільки актуальними лишаються дослідження специфіки предмета філософії права, – у тому числі філософії прав людини, – її наукознавчого статусу, зокрема її зв’язків та співвідношення із загальною теорією права і держави. (Нагадаємо, що ця проблема інтенсивно обговорювалась ще у радянські часи4). Уявляється, що загальнотеоретичне праводержавознавство та його невідємний підрозділ – загальна теорія прав людини покликані, принаймні не меншою мірою аніж філософія права (якщо, зрозуміло, її не включати до його складу), давати відповідь на запитання „що є право?”, а кажучи точніше – яке ж, власне, явище має відображатись терміно-поняттям „право” і чому саме. Далі спробуємо схарактеризувати сучасні тенденції у зміні об’єкта й, відповідно, предмета загальнотеоретичної юриспруденції та з’ясувати, яким чином вони позначаються на стані її методології, зокрема, методології теорії прав людини. До таких тенденцій передовсім, гадаємо, належать глобалізація, деформалізація й антропологізація. 1.2. Тенденції трансформації. 1.2.1. Глобалізація. Стосовно загальнотеоретичного правознавства ця тенденція проявилася в тому, що його об`єктом – окрім національних держав та їхніх правових систем – все більшою мірою стають також їхні „сім`ї” (групи, різновиди), а також міжнародно-правові системи, причому різних рівнів – як всесвітнього, так і регіонального. 4 З’ясуванню цього питання було присвячено ще у 1967 році спеціальний міжнародний симпозіум, в якому брав участь видатний український теоретик права П. Недбайло, а також такі відомі зарубіжні вчені-юристи, як Є. Врублевський, Г.-Л. Сайдлер (Польща), В. Кнапп (Чехословаччина), А. Нашиц (Румунія) та ін. Їхні погляди були оприлюднені у низці монографій і статей, виданих у 1968-1972 рр. Це питання не раз обговорювалося і на всесвітніх конгресах Міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії. 9 Що ж торкається методології юридичної науки, то названий процес відкриває нові можливості для застосування системного підходу та тих пізнавальних процедур і методів, котрі його обслуговують, – структурного, функціонального тощо. Саме завдяки реалізації цього підходу – коли національна правова система осмислюється як елемент (реальний або ж потенційний) іншої правової системи, скажімо, правової системи Ради Європи чи Європейського Союзу, – можна науково обґрунтувати умови, вимоги, напрямки, засоби й наслідки перетворень, яких повинна зазнати перша, аби набути відповідних системоутворюючих параметрів і органічно „вписатись” у системно-правове утворення більш „високого” рівня. Згаданий методологічний підхід – обов’язковий інструмент розробки рекомендацій щодо адаптації правової системи України до пан’європейського правового поля. У зв`язку з цим, декілька слів про так зване „інтегративне (синтетичне) праворозуміння”, або, інакше кажучи, „інтегративний підхід” до праворозуміння. Такі варіації, започатковані ще на початку ХХ ст. у Росії5, а через півстоліття розвинуті деякими західними теоретиками, зустрічаються й нині у російській літературі6; вони не виключені і в Україні7. Названий підхід об’єктивно зумовлений низкою закономірних соціальних процесів – у тому числі й тим, про який щойно йшлося. Однак він не тільки не повинен суперечити вимогам системного підходу, а має бути його своєрідною конкретизацією, інструментом реалізації його вимог. У протилежному випадку “інтеграція” є нічим іншим як еклектизацією, тобто механічним, досить довільним перемішуванням декількох, зазвичай добре відомих, теорій, концепцій, поглядів. І хоча при першому, поверховому, сприйнятті такої „суміші” може виникнути враження новизни, однак якісно нові знання тут навряд чи вдасться здобути. Будь-яке справді інтегративна (синтетичне) праворозуміння не може не розбудовуватись навколо певного концептуально-змістовного ядра, певного світоглядно-філософського стрижня. Розшукавши, виявивши (назвавши) це „ядро”, ми дістаємо можливість аналізувати фундамент, базис, основу інтегрування, з`ясувати принципи й механізми останнього, а відтак і його обґрунтованість. Процес глобалізації предмета й метода юридичної науки зумовив також, ясна річ, неабияку актуалізацію порівняльно-правових досліджень. 5 Див.: Ященко А.С. Синтетические теории права в юридических науках // Журнал Министерства юстиции. – Январь 1912. 6 Див., напр.: Государство и право на рубеже веков (Материалы Всероссийской конференции). Проблемы истории и теории. – М., 2001. – С.107-119. 7 Див., напр.: Пацурківський П.С. Взаємозумовленість цілей та методів пізнання права // Ерліхівський збірник. Вип.3. – Чернівці, 2002. – С.18-27. 10 Він призвів до, можна сказати, своєрідного прориву у формуванні вітчизняного порівняльного правознавства як вагомого підрозділу загальнотеоретичної юриспруденції. Накопичення відомостей про колишні і нинішні правові та й державні системи, про їхні угруповання, їх спільні та відмінні риси дозволило й в Україні поступово запроваджувати ці знання у закладах вищої юридичної освіти8. Зауважимо, до речі, що об`єктом зазначених досліджень виступають також і національні , а також регіональні наукові школи, течії, напрямки у галузі загальної теорії прав людини і, відповідно, ті концептуальні парадигми й інструменти, котрі ними використані. Навіть з цієї причини увагу вітчизняних теоретиків права і держави не можуть не привертати суто методологічні дослідження колег, насамперед з Росії (з огляду на значну схожість завдань, які розв`язують наші країни)9, а також з „далекого зарубіжжя”10. Тим більше, що фундаментальних праць саме з такої проблематики в Україні обмаль11. Проте й у нинішніх вітчизняних загальнотеоретичних порівняльноправових та порівняльно-державознавчих розвідках не виключені певні „збої”, спричинені, гадаємо, методологічними огріхами. Скажімо, у разі, коли здобуті шляхом порівняльно-правового аналізу висновки „механічно” застосовуються до юридичних систем чи державних формувань не однакових за їх соціальною сутністю, можуть робитись такі помилкові висновки, які призводитимуть до негативних практичних наслідків. Ще більш істотна пізнавальна вада, що її здатне спричинити перебільшення можливостей порівняльного методу може зумовити таке явище, яке було колись названо „втеча від сутності”12. Адже у нинішньому порівняльному правознавстві групування правових систем здійснюється, зазвичай, за суто юридичними, тобто формальними, здебільшого зовнішніми, властивостями. Знання, які продукуються такими порівняльними процедурами, у багатьох випадках є, безперечно, вельми корисними, пізнавально й практично необхідними. Однак соціальної сутності 8 Див., напр.: Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Х., 2000. – С.558-693; Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. Посібник. – Х., 2002; Бахруз Х. Введение в сравнительное правоведение. Учебное пособие. – Одесса, 2002; Луць Л.А. Сучасні правові системи світу. Навчальний посібник. – Львів, 2003; Порівняльне правознавство. Підручник / За ред. В.Д. Ткаченка. – Х., 2003. 9 З останніх праць особливий інтерес викликають опубліковані у 2000-2002 рр. монографії С. Алексєєва, Ю. Гревцова, Д. Керімова, Г. Мальцева, В. Нерсесянца, А. Полякова, І. Честнова, а також статті А. Бризгалова, Ю. Ветютнева, М. Дамірлі, І. Невважая, М. Тарасова, Є. Чичнєвої. 10 Див., напр.: Право ХХ века: идеи и ценности. – М., 2001. 11 Див., зокрема: Селіванов В.М. Право і влада суверенної України. Методологічні аспекти. – К., 2002. – С.332-634. 12 Рабінович П.М. Методологія правознавства: проблеми плюралізації // Вісник Академії правових наук України. – 1995. – №3. – С.84. 11 правових систем такі знання не розкривають. (Аналогічна ситуація досить поширена й у порівняльному державознавстві). І лише від того, що окремі автори просто перейменовують на „типи” деякі класифікаційні різновиди правових „сімей” або ж різновиди держав залежно від форми правління чи від політичного режиму останніх, – знання про соціальну сутність порівнюваних явищ отримати не вдається. Нагадаємо у зв`язку з цим, що такою сутністю є підстави вважати здатність правової системи (або, відповідно, держави) задовольняти основні потреби й інтереси індивідів, їхніх спільнот й об`єднань, а також усього суспільства. Наведене, гадаємо, ще раз засвідчує актуальність того дослідницького підходу, що його було названо „потребовим”13. Саме його застосування якраз і дозволяє встановити, потребам й інтересам яких саме людей, якої саме частини соціально неоднорідного суспільства (а серед них завжди є потреби специфічні, незагальні) відповідає найбільшою мірою реальне функціонування держави та права, а потребам якої його частини воно, можливо, навіть і суперечить. Якщо ж і є місце для застосування порівняльного методу, коли йдеться про соціальну сутність праводержавних явищ, то якраз при зіставленні їх не за формально-юридичними – зовнішніми, „явищними” – властивостями, а з огляду на їхню роль у задоволенні, відповідно, індивідуальних, групових (колективних) та загальносоціальних потреб. 1.2.2. Деформалізація об’єкта і предмета загальнотеоретичних праводержавознавчих досліджень теж є однією з тих тенденцій, які відчутно впливають на стан методології таких досліджень, включаючи й філософсько-правові. Названа тенденція полягає у тому, що якісні рамки того явища, котре відображається поняттям права, дещо розмиваються, втрачають чіткість. Воно плавно дифузіюється, начеби зливається з деякими суміжними, „родинними” соціальними феноменами: найбільше із мораллю та правовою свідомістю, дослідження яких, зазвичай, вимагає „власних”, специфічних методів. Цей правоперетворювальний процес теж не є випадковим, він закономірно зумовлений реальними потребами перехідного стану, в якому перебуває нині Україна, зокрема необхідністю забезпечити підвищену динамічність, рухливість, гнучкість державно-юридичних інституцій, 13 Слід зазначити, що потребовий підхід за своїм змістом є різновидом підходу антропологічного (адже він зорієнтований на потреби та інтереси саме людини, а також інших учасників суспільного життя). Проте у зв’язку зі зростанням кількості наукових досліджень потребово-мотивувальної сфери діяльності суб’єктів соціуму та накопиченням значної кількості цінних для праводержавознавства результатів цих досліджень потребовий підхід нами було виділено у відносно самостійну методологічну „одиницю”. 12 їх здатність швидко реагувати на соціальні зміни, пристосовуватись до них (а ці зміни, як відомо, бувають досить неоднозначними, навіть суперечливими й до того ж не завжди прогнозованими). Деформалізація зачіпає, насамперед, зміст об’єктивного юридичного права, що знаходить прояв, зокрема, у розширенні сфери „загальнодозволéнного” регулювання і застосування методу диспозитивності, у зростанні в законодавстві питомої ваги норм, відносно визначених за їх змістом, – оціночних, альтернативних тощо. Але вона торкається також і зовнішніх форм („джерел”) цього права, які стають за сучасних умов більш різноманітними, плюралістичними. Такі зрушення у державно-юридичному регулюванні мають загалом гуманістичну, людиноцентристську спрямованість: адже вони дають можливість при вирішенні юридичних справ брати до уваги конкретні особливості кожної життєвої ситуації, ретельніше враховувати й повніше реалізовувати індивідуальні інтереси окремих осіб – суб`єктів правовідносин, забезпечувати не тільки законність і обґрунтованість, але й справедливість правозастосувальних рішень. Відповідно до цього відбувається новелізація праводержавознавчої методології на основі використання у пізнавальній діяльності здобутків різних видів антропологій, герменевтики, соціопсихолінгвістики, синергетики, що дозволяє глибше збагнути функціональні, адаптаційні, творчі потенції державно-юридичних інструментів і механізми реалізації їхніх можливостей у забезпеченні, охороні та захисті прав людини. За посередництвом таких пізнавальних засобів можна досить коректно вивчати якраз такі державно-юридичні явища, котрі не є цілком визначеними у формальному аспекті: скажімо, правотлумачний і правозастосувальний розсуд, особливості реалізації юридичних норм з оціночними поняттями, а також практику визначення балансу, „пропорційності” між інтересами особи й суспільства (до такої практики, як відомо, систематично вдається Європейський суд з прав людини). Такі інтереси, ясна річ, не є формально визначеними. Проте, як видається, внаслідок застосування названих щойно новітніх методів подекуди виникає невиправданий дефіцит досліджень саме державно-юридичного регулювання. А між тим, якраз формальна визначеність останнього у багатьох випадках становить значну цінність саме для людини, оскільки забезпечує так потрібну їй нині чіткість, організованість, надійність, передбачуваність правових відносин. І сьогодні не втрачає актуальності відоме обґрунтування того, що формальна визначеність юридичних інструментів – це неабияке особистісне й соціальне благо, що сприяє, зокрема, запровадженню рівності усіх і кожного перед законом і перед судом. 13 Прикладом теоретико-методологічної конструкції, спрямованої на розв’язання реально існуючої суперечності між формальною визначеністю і, так би мовити, углядовістю у правовому регулюванні, може слугувати досить відома концепція „лібертарно-юридичного” праворозуміння, тривалий час відстоювана російським вченим В. Нерсесянцем. Як би не ставитись до цієї концепції, все ж не можна не схвалювати того, що, висуваючи на перший план природне право (загальносоціальну свободу людини), її автор робить це не за рахунок заперечення формальної рівності осіб, а навпаки, визнаючи останню іманентною, невід’ємною властивістю того явища, яке відображається поняттям „право”. Зауважимо, що більшість із новелізованих підходів і методів юридичної науки, про які йшлося вище, являють собою, на наш погляд, не що інше, як сучасну конкретизацію класичних принципів і вимог діалектики – „вічнозеленої” пізнавальної парадигми суспільствознавства. 1.2.3. Антропологізація. Вона полягає у тому, що саме людина стає центральним об’єктом загальнотеоретичного праводержавознавства (включаючи й загальну теорію прав людини), а її природні правові властивості та закономірності їх державно-юридичного забезпечення поступово перетворюються на найважливішу складову предмета цієї науки. Одним з переконливих проявів названої тенденції є відчутне посилення уваги науковців до антропології права (юридичної антропології)14 – міждисциплінарної, комплексної галузі знань, яка найближче дотична, „причетна”, мабуть, до загальної теорії права та прав людини, особливо ж до її філософсько-методологічної частини. Міждисциплінарний статус антропології права обумовлює використання нею методологічних можливостей багатьох суспільних і гуманітарних наук. Та хіба що не найяскравішим свідченням людиноцентристського “повороту” вітчизняного праводержавознавства стали включення до його предмета закономірностей виникнення, функціонування й розвитку загальносоціальних (тобто до- і неюридичних) прав, свобод і обов’язків людини та, як наслідок, становлення – в його рамках – основ загальної теорії прав людини як неодмінного підрозділу, а тепер, на наш погляд, навіть концептуального ядра вітчизняної загальної теорії права та держави. У методології загальнотеоретичного праводержавознавства щойно констатовані зміни в його об’єкті й предметі спричиняють істотне розширення застосування так званого персоналістичного підходу, а також помітно актуалізують необхідність використання потребового підходу 14 Див., напр.: Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии. – Одесса, 2001. – С.23-32; Ковлер А.И. Антропология права. Учебник для вузов. – М., 2002. 14 (тобто інтерпретації й оцінки державно-юридичних явищ як інструментів, важелів, засобів задоволення певних потреб людини, соціальних спільнот, суспільства в цілому). З позицій цих підходів у загальній теорії прав людини використовуються не тільки традиційні методи юридичної науки, але й методологічно значимі положення „суміжних” гуманітарних наук – етики, психології, соціології, різних видів антропологій тощо. Водночас і на цьому науковому напрямку можна спостерігати, як видається, деякі методологічні неадекватності. Так, в окремих працях названі дослідницькі підходи надмірно гіперболізуються, „завищуються” їхні евристичні можливості. Внаслідок цього людина протиставляється суспільству, розглядається „атомістично” – ізольовано, у відриві від конкретно-історичного соціуму, поза яким вона не існує. Подекуди також спостерігається виключення з кола загальнотеоретичних досліджень проблеми обов’язків людини (як загальносоціальних, так і юридичних), „відрив” від них її прав. Не завжди досить чітко розрізняються природні права людини, з одного боку, та юридичні права фізичних осіб як суб’єктів державного (об’єктивного юридичного) права – з іншого, через що деякі дослідницькі підходи й методи застосовуються, так би мовити, не за належною адресою. Однак такі методологічні „втрати” у процесі реалізації зазначеної тенденції не перешкоджають визнанню евристичної ефективності антропологічної парадигми. Її характеристиці та демонстрації можливостей застосування на її основі деяких підходів до дослідження актуальних проблем загальної теорії прав людини присвячено майже весь наступний матеріал монографії. 15 РОЗДІЛ 2. АНТРОПОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА ЯК ПРОЯВ АНТРОПОЛОГІЗАЦІЇ ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ПРАВ ЛЮДИНИ 2.1. Антропологічна парадигма – методологічна модель сучасного людинознавства. 2.1.1. Поняття людинознавства. У сучасних науках – не тільки в суспільних, але й у природничих, – відбувається значна переорієнтація проблематики в бік людини, її існування, розвитку, яка пов’язана не лише з соціальними, але й біологічними, генетичними та іншими факторами15. За останні десятиліття у вітчизняній й іноземній науковій літературі накопичився значний багаж наукових і ненаукових – фольклорних, міфологічних, філософських, релігійних, художніх, „паранаукових” (хіромантичних, френологічних, астрологічних, графологічних, парапсихологічних, фізіономічних тощо) та інших – відомостей стосовно людини, які разом становлять систему людинознавства – „широкого кола знань, що охоплює, так чи інакше, всі розділи духовної культури, у центрі якого знаходяться питання про те, що таке людина (у чому її сутність або природа), в яких взаємозв’язках вона перебуває з оточуючим світом, у чому сенс її існування, якою вона має бути, як вона може стати кращою”16. І саме людинознавство є тим змістом духовної культури, який слугує задоволенню потреби людей у самопізнанні та самовдосконаленні. Як відомо, інтерес до людини виявився ще у давньогрецькій філософії. Її заклик до людини пізнати себе став символічним девізом усього людинознавства. Першим, хто після Сократа чітко сформулював завдання створення системи людинознавства як світогляду, був І. Кант. У його „Антропології з прагматичного погляду” (1798) висловлюється думка, що антропологія як „навчання, яке стосується людини та викладене в систематизованому вигляді”, заслуговує на найменування „світознавство”. Джерелами останнього І. Кант вважав самоспостереження, спостереження за іншими людьми, повідомлення мандрівників про інші народи, їхню загальну історію, біографії, художню літературу17. Фролов И.Т. Современная наука и гуманизм // Вопросы философии. – 1973. – №3. – С. 9. Мещеряков Б.Г. Утопические размышления о гуманитарном образовании // Человек. – 1996. – №6 // http://www.courier.com.ru/humanities/html/710.htm. 17 Кант И. Антропология с прагматической точки зрения // Кант И. Сочинения: В 6-ти томах. – М., 1966. – Т. 6. – С. 351-353. 15 16 16 У подальшому Г.В.Ф. Гегель розглядав людинознавство як знання про своєрідність окремих людей. Він зазначав, що „для життя таке знання, безсумнівно, корисне та необхідне, особливо за поганих політичних обставин, коли панують не право і моральність, а впертість, примха та сваволя індивідів, в умовах інтриг, коли характери людей опираються не на суть справи, а тримаються тільки на хитрому використанні своєрідних особливостей інших людей, прагнучи таким шляхом досягти своїх випадкових цілей”18. Як наука про людину, як всеохоплююча дисципліна у людинознавстві (але, за висловом Б. Маліновського, дисципліна „без портфеля”19) антропологія з’явилася пізніше, ніж багато інших наук, що, так чи інакше, вивчають людського індивіда. У першій половині ХІХ століття антропологія набула здебільшого філософського характеру і знайшла вияв у вченні Л. Фейєрбаха, який проголосив людину „центром всієї методології”. А починаючи з 60-х років цього ж століття, особливо під впливом дарвінізму та подальшого розвитку біології, антропологія поступово втрачає свої філософські риси і стає переважно природничою наукою, поставивши у центр своєї перспективи питання про походження людини, її місце у тваринному світі, її біологічну еволюцію тощо. На межі ХІХ – ХХ ст. відбувся певний перехід від спроб класичної антропології звести сутність людини до одного основного принципу чи субстанції (зазвичай, розуму) до некласичних уявлень про складність і різноманіття феноменів людського буття. І вже для філософських (некласичних) вчень ХХ століття показовим є різке розширення антропологічної проблематики та прояв інтересу вчених до таких феноменів буття, як мова, текст, розуміння, сексуальність, тілесність, збочення, злочин. Такі зрушення потребували і зміни методології, котру забезпечили, зокрема, лінгвістичний аналіз, герменевтика, психоаналіз, феноменологія, екзистенціалізм, структуралізм, постмодернізм. Крім цього, прогрес людинознавства у світі спричинив й, так би мовити, бум різноманітних антропологічних дисциплін. Без сумніву, ХХ століття стало особливою віхою у розвитку людинознавства. Розвиток людиномірного знання у ньому набув небувалого до того часу розмаху, що дозволило говорити про так званий антропологічний поворот науки, який „співіснував” з антиантропним поворотом суспільства – тоталітаризмом. У філософську антропологічну думку помітний внесок було зроблено, зокрема, М. Шелером – засновником німецької школи філософської Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. – М., 1977. – Т. 3: Философия духа. – С. 6. Малиновский Б. Научная теория культуры (фрагменты) // Вопросы философии. – 1983. – № 2. – С. 116. 18 19 17 антропології – та його, умовно кажучи, послідовниками – А. Геленом, Г. Плеснером, А. Портманом, М. Ландманом, Е. Ротхакером й іншими видатними особистостями, які прагнули зблизити, об’єднати власне філософську традицію вчень про людину з найважливішими результатами природничого та гуманітарного наукового вивчення останньої. В українській філософії антропологічний поворот відбувся у 60-х роках ХХ століття як зміна в межах марксизму-ленінізму парадигми філософування, переорієнтація знелюдненої на той час ідеологічними спрощеннями філософської думки щодо проблем людини та способів її самоствердження у світі на розробку низки концептів, які надавали філософії гуманістичного спрямування20 (М. Булатов, В. Іванов, В. Табачковський, В. Шинкарук, О. Яценко). З огляду на вищевикладене, можна дійти висновку, що теоретичне та практичне людинознавство сьогодні стало одним з найважливіших центрів наукового розвитку. Прогнозуючи таку ситуацію ще у середині ХХ століття, знаний психолог Б. Ананьєв виходив з трьох важливих особливостей сучасної науки, пов’язаних з проблемою людини, а саме: 1) перетворення такої проблеми у загальну проблему всієї науки, всіх її розділів, включаючи точні та технічні науки; 2) зростаючої диференціації наукового вивчення людини, поглибленої спеціалізації окремих дисциплін і їх подрібнення на ряд окремих вчень; 3) тенденції до об’єднання різних наук, аспектів і методів дослідження людини у різноманітні комплексні системи, до побудови синтетичних характеристик людського розвитку21, зумовленої, зокрема, обмеженістю окремих наукових підходів, кожен з яких не дозволяє пояснити цілісно те чи інше соціальне явище, дійти єдино правильного твердження, розкриваючи лише окремі сторони, аспекти, ознаки, грані цих явищ. 2.1.2. Методологічні перетворення у сучасному людинознавстві. Сьогодні все частіше говорять про те, що соціальне пізнання стоїть на порозі методологічної революції і що йому потрібно переглянути свій методологічний арсенал. При цьому головний зміст цієї революції мислиться як формування нової „великої” парадигми22. На рубежі тисячоліть, як стверджує С. Хоружий, виявилася мінливість, рухливість, пластичність природи людини, і фокус філософської думки перемістився з Я на Іншого, в чому знайшло відображення „зникнення твердого центру Людини: 20 Табачковський В. Антропологічний поворот // Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002. – С. 28. 21 Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. – СПб., 2001. – С. 4. 22 Кохановский В.П. Философские проблемы социально-гуманитарных наук (формирование, особенности и методология социального познания): Учебное пособие для аспирантов. – Ростов н/Д, 2005. – С. 279. 18 дивлячись у себе самого, я більше не бачу, перестав бачити, хто я і що я; і в пошуках себе я тепер звертаюся за межі себе, до Іншого”23. На думку О. Генісаретського, за останні двадцять п’ять років ХХ століття склалася нова парадигма розуміння людини, яка характеризується поворотом від позитивістського, натуралістичного проекту – до гуманітарного проекту наук про суспільство та людину. З цим пов’язується інтенсивний розвиток різних гуманітарних практик (комунікативних, навчальних, розвиваючих, терапевтичних), що свідчить про появу так званого „гуманітарного ренесансу”24, об’єктом якого є феномен особистості. Специфіка цього „ренесансу” полягає у широкому поширенні гуманітарних практик і технологій на інші сфери публічних комунікацій (реклама, політика, бізнес тощо), що у кінцевому результаті, з однієї сторони, формує багатоаспектне поле ідей і образів людини, інтерпретацій людської культурної суб’єктивності, а з іншої – ускладнює виявлення гуманітарної складової (розуміння особистості як особливої екзистенції, самодостатньої реальності, яка потребує підтримки, але здатна виживати та розвиватися самостійно у будь-яких умовах), що розчиняється у науках і мистецтві25. Теперішня антропологічна криза (колізії людського світовідношення, що виявляють нездатність біосоціального індивіда пристосуватися до ним же створеного середовища) знайшла, на думку В. Табачковського, вияв у розбалансованості сутнісних властивостей людини (розуму, почуттів і волі), деградації певних здатностей людського організму, постійному нервовому перенапруженні, послабленні чутливості та пов’язаним з цим збідненням духовності й душевності, перманентними суперечностями у процесі особистісної, етнонаціональної, соціальногрупової та родової самоідентифікації26. А. Печчеї коренем всіх проблем вважав внутрішню кризу самої людини, розлад її відносин зі світом, що радикально змінюється у всіх на очах. І за цих умов біосоціальний індивід повинен визнати, що ключ до врятування закладений у ньому самому, в його внутрішній трансформації, що полягає у необхідності почуття глобальності, любові до справедливості, нетерпимості до насилля27. Таким чином, справедливо стверджувати, що сучасна людина потрапила у становище, котре К.-О. Апель 23 Хоружий С.С. Человек и его три дальних удела. Новая антропология на базе древнего опыта // Вопросы философии. – 2003. – № 1. – С. 38-39. 24 Смирнов С.А. Современная антропология. Аналитический обзор // Человек. – 2003. – №5. – С. 90. 25 Там само. 26 Табачковський В. Антропологічна криза // Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002. – С. 27. 27 Печчеи А. Человеческие качества: Пер. с англ. О.В. Захаровой. – М., 1980. – С. 180-181. 19 охарактеризував як „етичну проблему” – ситуацію, в якій люди через загальну небезпеку змушені взяти на себе спільну відповідальність за побічні наслідки своїх колективних дій у планетарному масштабі28. На передньому плані постали проблеми репресивності, агресивності сучасного суспільства (А. Глюксман, Г. Маркузе), бунту людини (А. Камю), її життя в масі (Х. Ортега-і-Гассет, К. Ясперс), її самотності, невпевненості, безсилля (Е. Фромм, К.Г. Юнг). Біосоціальний індивід, як зазначав М. Бубер, „усвідомив той жахливий факт, що він є батьком демонів, володарем котрих він більше не може бути. І питання, який сенс має ця влада та безвладдя в одній людині, виливається у питання про сутність людини, котре тепер отримало нове, потужне практичне значення”29. Однак, справедливо зазначає С. Хоружий, людину нового тисячоліття – часу психоаналізу й Інтернету, недавнього тоталітарного досвіду, радикальних психотехнічних, психоделічних, віртуальних практик і ґендерних революцій – не можна вважати класичним суб’єктом європейської антропології й метафізики. І якщо старі концепції не пояснюють сучасних антропологічних процесів, то існує потреба у нових принципах для антропології, новому підході до феномена людини та у створенні нової антропологічної моделі30. Проте, стверджував М. Шелер, нарощування знань про біосоціального індивіда та їх спеціалізація все більше затемнюють сутність людини, а не прояснюють її31. Тим більше не сприяє розв’язанню проблеми і поширення останнім часом науково-популярних „антропологічних розвідок”, в яких висловлюється припущення про, так би мовити, „неземну”, „занесену з космосу” сутність людини, котра нібито змінюється у процесі „інволюції”32. На обмеженість евристичних можливостей дослідницьких підходів окремих наук свого часу вказував В. Леонтьєв, зазначаючи, що кожна наука розвинула свій власний аналітичний апарат і досягла певних успіхів у поясненні досліджуваних нею явищ, проте є науки, котрі розвиваються незалежно одна від одної, незважаючи на те, що їх власні методологічні підходи, застосовувані без взаємодії між собою та з підходами інших наук, не дають змоги розкрити сутність досліджуваних явищ і дійти єдино правильних висновків. З огляду на це, В. Леонтьєв рекомендував застосовувати так званий плюралістичний методологічний підхід, 28 Апель К.-О. Ситуація людини як етична проблема // У кн.: Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. – К., 1999. – С. 231. 29 Бубер М. Проблема человека: Пер. с нем. – К., 1998. – С. 47. 30 Хоружий С.С. Указ. труд. – С. 39. 31 Шелер М. Положение человека в космосе // Проблема человека в западной философии: Переводы / Сост. и послесл. П.С. Гуревича; Общ. ред. Ю.Н. Попова. – М., 1988. – С. 32. 32 Див., напр.: Белов А.И. Антропологический детектив. – М., 2002. – 496 с. 20 який полягає у „готовності переходити від одного типу інтерпретації до іншого”, не застосовуючи одночасно суттєво різних типів аналізу33. Неординарне вирішення методологічних проблем людинознавства пропонує М. Епштейн, який у руслі трансгуманізму (posthuman studies) зазначає, що сучасна людина все більше виходить за межі своєї біосоматики, в силу чого постає питання про нову систему знання – „гуманологію”, – яка на відміну від антропології (що вивчає людину як частину біосфери) досліджує людину як „гуманоїда”, як частину техносфери, в якій звичні людські форми існування зникають. Гуманологія, що є системою знань про технізацію людини та гуманізацію техніки, поєднує різні види та способи людського буття, синтезуючи теорію і практику трансформації людської природи у процесі створення біосоціальним індивідом різноманітних технічних, штучних форм власного життя34. 2.1.3. Поняття антропологічної парадигми та її значення для загальнотеоретичної юриспруденції. Загалом в якості основних рис нової парадигми всього соціально-гуманітарного пізнання та його методології у літературі виділяють такі35: 1) зближення природознавства і соціально-гуманітарних наук (у тому числі їх методологічне взаємозбагачення), що має наслідком міждисциплінарність досліджень, формування єдиної науки про людину, суспільство, державу та соціальні явища, одним з яких є права людини; 2) все більше зближення і взаємодія протилежних концептуально-методологічних підходів (раціонального та позараціонального, гностичного й агностичного, наукового і ненаукового, екзотеричного й езотеричного, діалектичного та метафізичного, матеріалістичного й ідеалістичного тощо); 3) різке розширення внутрішньонаукової рефлексії у гуманітарних науках, тобто посилення уваги до власне гносеологічних і методологічних проблем, намагання органічно пов’язати вирішення останніх зі специфічно-змістовними питаннями цих наук; 4) широке запровадження апарату герменевтики, культурології, розуміючих методик, що зумовлює зближення пояснювального й інтерпретаційного підходів; 5) активне запровадження в соціальне пізнання ідей і методів синергетики, а також поширення у зв’язку з цим статистико-ймовірнісних методів та прийомів; 6) необхідність формування в представників гуманітарних наук так званого „нелінійного мислення”, котре здатне охопити нові соціальні процеси; 7) різка зміна суб’єктно-об’єктних відношень у сторону суб’єктного чинника, тобто поворот до конкретного індивіда; 8) формування й утверджен33 Леонтьев В. Экономические эссе: Теории, исследования, факты и политика. – М., 1990. – С. 28-29. 34 Смирнов С.А. Указ. труд. – С. 92-93. 35 Кохановский В.П. Указ. труд. – С. 285-303. 21 ня нових регулятивів людської діяльності: пріоритет традиції змінився визнанням безумовної цінності інновацій, новизни, оригінальності, нестандартності; екстенсивний розвиток змінився на інтенсивний; відбувся перехід від установок на необмежений прогрес до уявлень про межі зростання тощо; 9) необхідність у створенні цілісної концепції життєдіяльності людини в єдності її біологічної та соціальної природи; 10) посилення представниками гуманітарних наук бажання підвищити концептуальний, теоретичний статус цих наук на основі нових методологічних підходів; 11) „реабілітація” діалектики як ефективного засобу дослідження соціокультурного життя; 12) орієнтація сучасної гуманітарної методології не тільки на пізнання, але й на соціально-історичну практику з наданням пріоритету у вирішенні проблеми її регулювання праксеології. Значна частина цих рис свідчить про формування саме антропологічної парадигми – методологічної моделі високого рівня узагальнення, що вимагає вирішення антропних (у тому числі „праволюдинних”) проблем через певні методологічні підходи, засновані, зокрема, на висновках різних видів антропологій, і завдяки якій можуть формуватися „людиноцентричні” наукові теорії. Полікультурність сучасних суспільств36, становлення антропологічної парадигми, що знаходить вияв, зокрема, у перетворенні людини на найбільш загадковий об’єкт науки, в активізації досліджень з антропологічної проблематики, у неповноті з’ясування сутності соціальних явищ і, зокрема, прав людини, у формуванні системи людинознавства (яка покликана забезпечити цілісне знання про біосоціального індивіда), а то й навіть гуманології (екології людини та антропології машини), в пропозиціях стосовно запровадження інтегративного навчального курсу „Людинознавство”37 та відкриття антропологічних факультетів „в якості експериментальних площадок з „вирощування” нової практики освіти, що розвивається”38, – все це зумовлює необхідність з’ясування „юристами-антропологами” поняття антропології, визначення та систематизації сучасних її різновидів, а також встановлення зв’язків між цими різновидами і між ними й деякими суміжними галузями знань. Як справедливо відзначав Б. Маліновський, встановлення реальних відносин між різними галузями антропології, визначення того місця, котре займає антропологія у широкому братстві гуманітарних досліджень, Детальніше див., напр.: Перотті А. Виступ на захист полікультурності. – Львів, 2001. – С. 29-32. Мещеряков Б.Г. Указ. труд. 38 Соколова Л.Б. К вопросу об углублении подходов в понимании педагогической деятельности // Теоретический журнал «Credo new». – 1998. – №2(8) // http://www.orenburg.ru/culture/credo/08/65.html. 36 37 22 нова постановка старого питання про те, в якому сенсі людинознавство може бути науковим, є обов’язком антрополога39. Потреба у розв’язанні „антропних проблем” у рамках вітчизняної загальнотеоретичної юриспруденції (у тому числі загальної теорії прав людини) тісно пов’язана, зокрема, із загальною гуманізацією юридичної науки (вимогами застосування висновків останньої в інтересах людини, що зумовлюють зміни у конструюванні предмета наукового юридичного пізнання40), з розвитком в Україні філософсько-правової та юридичної антропологій – антропології права з філософським і юридичним вимірами, – а також з відмовою від подальшого розвитку концепції реального (комуністичного) гуманізму й антропологізацією правничих досліджень41, що передбачає вирішення у загальнотеоретичному праводержавознавстві поряд з наукознавчими, епістемологічними, генетичними, онтологічними, аксіологічними, соціологічними, догматичними проблемами й антропологічних проблем42. Право, як відзначив Б. Маліновський, дедалі частіше розглядається „не як самодостатній для роздумів світ, а як одна з декількох систем соціального контролю, в якій крім суто формального апарату кодексу, суду та поліції, повинні бути розглянуті цілі, цінності, моральні вимоги й сила звичаю”43. До того ж, зазначають Б. Браун і Н. Маккормік, остання чверть ХХ століття засвідчила сильне оновлення томістичного природничого підходу в світовій філософії права дослідниками, які розвивають ідею притаманності людській природі певних основних властивостей (після ігнорування цього підходу щонайменше протягом ста років особливо в англомовних країнах). З його допомогою стало можливим розвинути концепцію моральних принципів і показати, як позитивні закони можна розглядати в якості конкретизації цих принципів44, оскільки серцевиною моральної теорії природного права (котра розвивається у світі поряд з юридичною теорію такого права) є твердження про те, що критерії моральності виводяться з природи світу та людини45. До того ж, ідеї природного права, Малиновский Б. Указ. труд. – С. 116. Современные философские проблемы естественных, технических и социально-гуманитарных наук: Учебник для аспирантов и соискателей ученой степени кандидата наук / Под общ. ред. д-ра филос. наук, проф. В.В. Миронова. – М., 2006. – С. 491. 41 Рабінович П.М. Методологія вітчизняного загальнотеоретичного праводержавознавства: сучасні тенденції // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2003. – №1. – С. 38-40; Тарасов Н. Методологические проблемы юридической науки // http://www.advocat.irk.ru/aum/5/5_1_1.htm. 42 Поляков А.В. Проблемы общей теории права. Планы семинарских занятий для студентов вечернего отделения на 2003/04 учебный год // http://www.jurfak.spb.ru/student/questions/igp_sz_potp.htm. 43 Малиновский Б. Указ. труд. – С. 117. 44 Brown B., MacCormick N. Law, philosophy of // Routledge Encyclopedia of Philosophy: In E. Craig (Ed.). – London: Routledge // http://www.rep.routledge.com/article/T001. 45 Himma, Kenneth Einar. Natural Law // http://www.utm.edu/research/iep/n/natlaw.htm. 39 40 23 так чи інакше, знайшли відображення і у феноменології, німецькій школі філософської антропології, екзистенціалізмі, персоналізмі, тейярдизмі, прагматизмі, психоаналізі тощо46. Сучасна антропологізація юридичної науки є, зокрема, наслідком ситуації, в якій знаходиться праводержавознавство, вимагаючи, за словами О. Пучкова, не доктринальну апологетику законів (як соціальних, так і юридичних), а пояснення конкретних юридичних феноменів, дійсних владних рішень, рефлексію політико-правового розвитку з погляду його учасників47. Така вимога зумовлена тим, що ми знаємо надто мало про природу та функціонування права, багато років розглядавши останнє лише як систему встановлених державою правил поведінки. Як вірно зауважує Е. Адамсон Геубл, право „має так багато аспектів, завитки його коріння та гілок так добре проникають у пори суспільства, що вивчати право у його цілісності складно. Внаслідок цього воно є майже завжди відірваним від середовища його існування, постаючи в якості відособленого феномену, позбавленого зв’язку із соціальною матрицею, з якої воно природно походить”48. У недалекому минулому ключовою тезою, котра окреслювала предмет пізнання в юридичній науці, було положення марксизму про детермінованість права й інших елементів політичної надбудови економічними (матеріальними) відносинами. В даній предметній сфері фактично не знаходилося місця людині, а якщо вона і досліджувалася, то лише тією мірою, якою це допомагало поясненню її соціалізації, окультурювання та формування „нової” людини. І хоча такий підхід до розуміння марксистсько-ленінської теорії людини піддавався радянськими філософами нищівній критиці49, однак, насправді, саме у детермінованості суспільством біосоціального індивіда, зміні його сутності через жорсткий контроль відповідно до ідеологічних установок над свідомістю, думками, внутрішнім світом, полягав антропологічний компонент тогочасного тоталітаризму50. Завдяки такому компоненту радянське суспільствознавство (з активною участю юриспруденції) підняло на п’єдестал науки міф про нову соціальну спільноту людей – радянський народ, ко46 Детальніше див.: Сливка С.С. Природне та надприродне право: У 3-х частинах. – Ч. 1: Природне право: історико-філософський погляд. – К., 2005. – С. 160-210. 47 Пучков О.А. О предмете юридической антропологии // Российский юридический журнал. – 1999. – №4. – С. 101. 48 The Law of Primitive Man: a study in comparative legal dynamics / [by] E. Adamson Hoebel. – Cambridge: Harvard University Press, 1954. – P. vii. 49 Див., як приклад: Любутин К.Н. Ленинские принципы решения проблемы человека и критика „философской антропологии”. – М., 1969. – С. 1-2. 50 Гаджиев К.С. Тоталитаризм как феномен XX века // Вопросы философии. – 1992. – № 2. – С. 13. 24 трому не потрібні були ні права людини, ні приватна власність, ні особиста свобода51. У подальшому цей міф було розвіяно самою людиною, і сучасне вітчизняне суспільствознавство характеризується не лише антропологізацією предметів його досліджень, але й міждисциплінарністю різних антропологічних дисциплін. Антропологізація правничих досліджень – закономірний результат укоріненості права у бутті людини. А. Заєць стверджує, що в основі теоретичних уявлень про причини існування права лежить розуміння закономірностей існування природи та суспільства, шляхів розвитку останнього, умов існування людини, формування її потреб, реалізації інтересів, особливостей мислення, прояву людини у соціальних спільнотах. І всі ці явища опосередковані, по суті, трьома обставинами: біологічною сутністю людини, її усвідомленим буттям (наявністю свідомості та здатністю мислити) й умовами соціального співіснування (соціальною дійсністю)52. „Сферу права ми так чи інакше співвідносимо з гуманітарною проблематикою, тобто з проблематикою людини та людського, з однієї сторони, і з проблематикою суспільних явищ – з іншої сторони”, оскільки право регулює суспільні відносини й займає в них важливе місце53. Хоча, як слушно зазначає С. Максимов, правова реальність знаходить вияв тільки у тих ситуаціях, в яких буття одного біосоціального індивіда торкається буття іншого та загрожує останньому сваволею, тобто у відносинах „Я – Інший”54, в яких, за висловлюванням П. Рікера, через втручання „Іншого” виникає правова проблема, а точніше проблема рівноправності55. З огляду на це сфера прав людини окреслює значне коло питань, відповіді на які, з погляду Е. Агацці, не отримуються за допомогою „наукової” методології56. „Якщо ми зводимо вивчення людини до вузьконаукового рівня, ми тим самим заперечуємо її специфічно людську природу. Тому філософія зобов’язана продовжувати дослідження людини своїми методами, оскільки це не лише відновлює її права як філософії, але й реабілітує специфіку людини, без чого всі наші просторікання, спрямовані проти „уречевлення” людини чи у захист її прав і гідності, її свободи та творчості, суть не більше ніж Пучков О.А. Указ. труд. – С. 98. Заєць А.П. Біосоціальні передумови правової регуляції у суспільстві та формальні соціальні атрибути права (історико-гносеологічний аспект) // Вісник Академії правових наук України. – 1997. – № 1 (8). – С. 48. 53 Философия и методология права. Курс лекций В.Г. Марачи в ЮК (19.10.93, Алматы) // http:// z-kon.narod.ru/elib/marac001/00000001.htm. 54 Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Монография. – Х., 2002. – С. 151. 55 Рикер П. Торжество языка над насилием. Герменевтический подход к философии права // Вопросы философии. – 1996. – №4. – С. 28. 56 Агацци Э. Человек как предмет философии // Вопросы философии. – 1989. – №2. – С. 32. 51 52 25 повчальна риторика”57. До того ж, як слушно зазначає П. Гуревич, певна філософська концепція людини лежить в основі будь-якої наукової дисципліни58, у тому числі і юридичної. Таким чином, оскільки у праві втілюються сутнісні сили людини, то, з однієї сторони, в ньому можуть бути виділені ті аспекти, без яких біосоціальний індивід жити не може, а з іншої сторони, у структурі людського буття можуть бути виявлені ті моменти, котрі у зовнішньому прояві породжують правові відносини (право). У цьому, на думку С. Максимова, і полягає сутність антропологічного підходу до права59. 2.2. Поняття антропології. Кожна епоха має свою антропологію як спосіб розуміння людини та свою антропологічну історію як об’єктивну реальність60. Однак на запитання, що таке антропологія, однозначної відповіді ми не отримаємо. Відомо, що термін „антропологія” (англ. anthropology, нім. Anthropologie, фр. anthropologie) був введений Арістотелем у „Нікомаховій етиці” й тлумачився автором в контексті духовних людських якостей. Проте у 1501 році М. Ґундт у праці „Антропологія про гідність, природу та властивості людини і про елементи, частини й члени людського тіла” поширив „дію” цього терміна на фізичні особливості людини61, а у праці протестантського гуманіста Гасманна „Антропологія” остання тлумачилась як наука про двоїсту духовно-тілесну природу людини. Отож, розуміння антропології в якості вчення про фізичні та психічні якості людини62 тривалий час домінувало у науці. Зараз можна з упевненістю виділити декілька підходів до визначення антропології: 1. Антропологія – це система наук (наукових дисциплін), які вивчають людську істоту у суспільстві63, у багатоманітності форм її життєдіяльності64 або, іншими словами, досліджують соціальну значимість людини65. Там же. – С. 34. Гуревич П.С. Философская антропология: Учебное пособие. – М., 1997. – С. 5, 41. 59 Максимов С.И. Указ труд. – С. 192. 60 Булатов М.О., Загороднюк В.П., Малеєв К.С., Солонько Л.А. Філософська антропологія в контексті сучасної епохи. – К., 2001. – С. 5. 61 Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник. – К., 2001. – С. 3. 62 Большая Энциклопедія. Словарь общедоступныхъ сведеній по всемъ отраслямъ знанія подъ ред. С.Н. Южакова. Первый томъ. А – Арбростъ. – С.-Петербургъ, 1900. – С. 716. 63 Le Robert Méthodique. Dictionnaire méthodique du français actuel / Redaction dirigée par Josette Rey-Debove. – Paris, 1990. – Р. 56. 64 Российская социологическая энциклопедия / Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова. – М., 1999. – С. 35; Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор – академик РАН Г.В. Осипов. – М., 1998. – С. 19. 65 Le petit Larousse. Compact 2003. En couleurs. – Paris, 2002. – Р. 70. 57 58 26 Вказана система наук (наукових дисциплін), базується на ряді принципів і методологічних підходів, серед яких одним з основних є холістичний підхід („принцип холізму”) – ідея про багатоаспектність аналізу досліджуваних явищ. Наведений погляд на антропологію склався під впливом французьких просвітників (зокрема, Ж.-Ж. Руссо, який у „Роздумах щодо походження нерівності” зазначав, що „світ населений народами, про котрих ми знаємо лише імена, а попри те зважуємося розмірковувати про людство”66). І в такому розумінні терміно-поняття „антропологія” (або „загальна антропологія”) близьке за обсягом до терміно-поняття „людинознавство” (М. Гайдеґґер їх навіть ототожнює67). Відмінність, на нашу думку, полягатиме, зокрема, у тому, що останнє охоплює не лише вивчення людини у суспільстві (соціологію людини), але й наукові пошуки тих характеристик, особливостей людини, які відірвані від соціальних зв’язків останньої (філософію людини). М. Ландман наголошував на дуальності антропології, розмежовуючи антропологію біологічну та філософську. На його думку, перша досліджує людину як істоту тілесну, біологічну, а друга – як істоту розумну68. Б. Маліновський вказував на те, що до структури антропології належать: передісторія, фольклор, фізична та культурна антропології, котрі межують з іншими сферами соціальних і природничих наук: психологією, історією, археологією, соціологією й анатомією69. Як правило, зазначає П. Терешкович, до сучасної антропології в наведеному нами розумінні відносять фізичну антропологію, археологію (частиною якої є антропологічна археологія), антропологічну лінгвістику та культурну антропологію70. З цим не можна повністю погодитися з огляду на те, що вказана позиція відображає лише погляд на антропологію вчених США71 (і то деякі з них як галузь антропології виділяють не культурну антропологію, а етнологію або ж відносять до культурної антропології і лінгвістичну антропологію, і етнологію, і навіть археологію72), тобто не враховує європейські традиції та сучасні світові тенденції в розвитку суспільних наук, зокрема, у збільшенні кількості антропологічних наукових дисциплін. Табачковський В. Антропологія // Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002. – С. 28. Гайдадымов Е.Б. Практикум: В 2-х ч. Ч. 2. Философия человека. – Мн., 2005. – С. 6. 68 Немировская Л.З. Философская антропология Э. Ротхакера // Вопросы философии. – 1968. – №1. – С. 170. 69 Малиновский Б. Указ. труд. – С. 116. 70 Терешкович П.В. Антропология // Всемирная энциклопедия: Философия ХХ век / Главн. науч. ред. и сост. А.А. Грицанов. – М.; Мн., 2002. – С. 40. 71 What is Anthropology? // http://www.unt.edu/anthropology/whatis.htm. 72 Definitions of Anthropological Terms // http://oregonstate.edu/instruct/anth370/gloss.html. 66 67 27 Зауважимо також, що до недавнього часу у вітчизняній (зокрема, радянській) науці наведений підхід до визначення антропології як до системи наук (наукових дисциплін), які всебічно вивчають людину, не визнавався, а „розширене” трактування терміно-поняття „антропологія” вважалося нічим не виправданим73. Хоча поодинокі випадки „визнання” антропології у широкому розумінні траплялися74. 2. Близьким до описаного є підхід, запропонований І. Кантом в останній його книзі „Антропологія з прагматичного погляду” (1798), в основу котрої покладено курс лекцій з антропології, прочитаний ним приблизно у 1770 – 1798 рр. Філософ стверджує, що антропологія – це системне вчення про людину, яке є особливою галуззю „світознавства” й охоплює дослідження того, що робить з людини природа (фізіологічне людинознавство), а також дослідження того, що робить, може та повинна робити з себе сама людина (прагматичне людинознавство)75. Зауважимо, що О. Кульчицький (услід за А. Лаландом) вбачає у філософській системі І. Канта, крім прагматичної антропології, також антропологію теоретичну (досліджує, що є пізнанням людини і її здатностей) та моральну (розглядає людину відносно всього того, що та повинна створити, керуючись мудрістю відповідно до моральних принципів і норм)76. Таким чином, у кантівському розумінні антропологія постає у якості цілісного наукового знання про людську істоту, яка виявляється „розірваною” на значну кількість образів77 відповідно до специфіки предмета науки, що її досліджує78. Кантівська антропологія – це комплекс наук, котрі „збирають” Homo integer (людину цілісну) з окремих ідеалізованих наукових уявлень, що склалися, як зазначає В. Розін, внаслідок „розпаду” людини на тисячі досліджуваних наукою частин і проекцій79. 3. Антропологія – це наука про природу, походження, еволюцію людини та її ареальних груп (рас) і про нормальні варіації фізичної будови 73 Келембетова В.Ю. Сучасна буржуазна соціокультурна антропологія (Критико-етнографічне дослідження). – К., 1980. – С. 11. 74 Див., напр.: Фролов И.Т. Указ. труд. – С. 11. 75 Кант И. Критика практического разума // Соч.: В 4 т. – М., 1997. – Т. 3. – С. 351. 76 Табачковський В.Г. Антропологія філософська // Енциклопедія сучасної України. Т. 1. А. – К., 2001. – С. 600; Табачковський В. Антропологія філософська // Філософський енциклопедичний словник. – С. 31. 77 Детальніше про терміно-поняття „образ” див.: Удовика Л.Г. Проблема формування образу людини у праві (гносеологічний аспект) // Держава і право: Збірник наукових праць. – К., 2004. – Вип. 26. – С. 10-11. 78 Непомнящая Н.И. Homo integer? Человек – целостный?: Учебное пособие. – М., 2005. – С. 4. 79 Розин В.М. Человек культурный. Введение в антропологию: Учеб. пособие. – М.; Воронеж, 2003. – С. 3. 28 людини у часі та просторі80. Зауважимо, що іноді у літературі антропологія ототожнюється тільки з природничонауковою та медичною антропологіями, чим предмет антропології звужується до вивчення суто біологічної природи людини81. Таким чином, згідно з третім підходом до визначення антропології вона – за класифікацією Б. Кедрова – є видом природничих наук82 (провідним методом якої є антропометрія) або (як це зараз прийнято вважати у нас й інших пострадянських країнах) розділом знань, що „займає проміжне становище між біологічними та гуманітарними дисциплінами”83 і, за висловлюванням Ф. Енгельса, „опосередковує перехід від морфології й фізіології людини та її рас до історії”84. У такому розумінні антропологія, а точніше фізична антропологія, включає у себе три розділи: − морфологію (антропоморфологію), що вирішує питання, пов’язані з індивідуальною мінливістю фізичного типу, його віковими змінами, явищами статевого диморфізму, аналізом тих особливостей фізичної організації людського індивіда, котрі виникають під впливом різних умов життя та праці. Цей розділ складається з мерології (вивчає зміни окремих органів, тканин людини та їх взаємозв’язок) і соматології (займається вивченням будови людського тіла в цілому, тобто пошуком закономірностей варіацій росту, маси, окружності грудей, пропорцій тощо). Допоміжними дисциплінами для морфології виступають: нормальна анатомія (відмінність від ними полягає тому, що нормальна анатомія вивчає біосоціального індивіда узагальнено, не даючи характеристики варіацій типу, їх причин, закономірностей і значення, як це робить морфологія), ембріологія та гістологія людини; − антропогенез (антропосоціогенез або еволюційну антропологію) – один з таких, що найбільш динамічно розвивається, розділів фізич80 Российская социологическая энциклопедия / Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова. – С. 35; Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних словосполучень / Уклад. Л.О. Пустовіт та ін. – К., 2000. – С. 96; Современная украинская энциклопедия. Т. 1. – Х., 2004. – С. 239; Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор – академик РАН Г.В. Осипов. – С. 19; Табачковський В. Антропологія. – С. 28; Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П. Коврига. – Х., 2002. – С. 28; Якимов В. Антропология // Философская энциклопедия. Гл. ред. Ф.В. Константинов. – М., 1960. – Т. 1: А – Дидро. – С. 78. Про антропологічні особливості українського народу див.: Вовк Х.. Студії з української етнографії та антропології. – Нью-Йорк, 1976. – С. 3-33. 81 Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – К., 2003. – Т. 1: А – К. – С. 36; Философский энциклопедический словарь. – М., 1999. – С. 24. 82 Кедров Б.М. Наука // Философская энциклопедия. Гл. ред. Ф.В. Константинов. – М., 1964. – Т. 3. Коммунизм – Наука. – С. 582, 583. 83 Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник. – С. 4. 84 Энгельс Ф. Диалектика природы. – М., 1955. – С. 146. 29 ної антропології, котрий розглядає питання про місце людського індивіда у системі тваринного світу, відношення його як зоологічного виду до інших приматів, відновлення шляху розвитку вищих приматів, виділення стадій у процесі людської еволюції, вивчення умов і причин становлення людини сучасного типу, процес формування її фізичного типу та соціальних якостей85 і включає приматознавство (дослідження сучасних і викопних мавп і напівмавп), еволюційну анатомію людини та палеоантропологію (вивчення викопних форм людини). Допоміжними дисциплінами для антропогенезу є: з наук природно-історичних – геологія четвертинного та третинного періодів, фізіологія вищої нервової діяльності; з наук соціально-історичних – археологія палеоліту; з наук філософських – психологія. Проте, як слушно зазначає В. Якимов, антропогенез – це процес виникнення та розвитку людини, а тому позначення цим терміном розділу антропології некоректне86. У зв’язку з цим доцільно, говорячи про назву однієї з частин фізичної антропології, вживати термін „вчення про антропогенез”87, а говорячи про антропогенез (як, у принципі, й про етно-, расо- чи антропосоціогенез), – наголошувати на можливій двозначності цього терміно-поняття88; − расознавство (або етнічну антропологію), що вивчає походження, класифікацію рас, закономірності змін расових типів, розповсюдження останніх на території Землі, причини расоутворення, етногенез різних народів. Суміжними дисциплінами є: з біологічних наук – генетика та біометрія, з соціальних наук – археологія пізнього палеоліту й наступних епох, етнографія, мовознавство, власне історія89, етносоціологія та етнопсихологія90. Зазначимо, що у виділенні вказаних розділів антропології у наведеному розумінні (як і у визначенні суміжних до них дисциплін) однозначної думки серед вчених не простежується. Так, В. Дяченко до зазначених розділів додає біологію людини91; П. Терешкович виділяє палео85 Зубов А.А. Состояние теории происхождения человека // Человек. – 2004. – №5. – С. 5-14; Молчанов І.М. Антропосоціогенез // Енциклопедія сучасної України. – К., 2001. – Т. 1. А.– С. 603; Молчанов І.М. Антропосоціогенез // Філософський енциклопедичний словник. – С. 32. 86 Якимов В. Антропогенез // Философская энциклопедия. Гл. ред. Ф.В. Константинов. – Т. 1: А – Дидро. – С. 75. 87 Современная украинская энциклопедия. – С. 239. 88 Смирнов С.В. Антропогенез // Енциклопедія сучасної України. Т. 1. А. – К., 2001. – С. 592; Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор – академик РАН Г.В. Осипов. – С. 18. 89 Хомутов А.Е. Антропология. Изд. 2-е. – Ростов-на-Дону, 2003. – С. 4-6. 90 Гурин С.П. Маргинальная антропология // http://anthropology.ru/ru/texts/gurin/marigin_01.html#n1b. 91 Дяченко В.Д. Антропологія // Українська радянська енциклопедія. Видання 2-е. – К., 1977. – Т. 1. А – Борона. – С. 218. 30 антропологію чи палеонтологію (частиною якої є приматознавство) та расознавство92; С. Сегеда, крім антропогенезу, визначає такі два розділи: морфологію та фізіологію людини (котрі вивчають міжгрупову мінливість морфофізіологічних ознак серед населення Землі) і расогенез поряд з етнічною антропологією (завданням останніх є реконструкція процесу расоутворення, етногенезу й етнічної історії давніх і сучасних народів)93, а в „Енциклопедії сучасної України” цей автор ставить в один ряд з антропогенезом та расогенезом етногенез94 – розділ, який має на меті з’ясування умов виникнення генетично й соціально споріднених людських популяцій, їх консолідаційний розвиток і процеси історичного буття, наслідком яких є утворення самоорганізованих, самодостатніх, самоусвідомлених людських згромаджень – етносів або народів95; С. Гурін пропонує виділяти конституціальну, еволюційну, популяційну (етногенез) та етнічну антропології96. Деякі вчені до антропології включають також археологію (доісторичну антропологію97), етнографію98 як у Великобританії чи США (слід наголосити, що у цих країнах антропологія у розумінні нашої вітчизняної науки складає лише один вид групи антропологічних наук – фізичну (біологічну або соматичну) антропологію). Хоча варто зауважити, що дослідження з фізичної антропології, зокрема у США, проводяться в межах одного департаменту з дослідженнями з культурної (соціальної) антропології, а у Сполученому Королівстві та Франції – окремо, проте разом з біологічними. До речі, деякі сучасні російські дослідники розглядають проблеми фізичної антропології у курсі антропології культурної99. Також доречно буде згадати й те, що згідно з класифікацією антропологій Дж. Спіндлера самостійним видом антропології поряд з біологічною, лінгвістичною та культурною є археологічна антропологія100. А. Мідорі додає до цього переліку антропологію судову101. Терешкович П.В. Указ. труд. – С. 40. Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник. – С. 3-4. 94 Сегеда С.П. Антропологія // Енциклопедія сучасної України. – К., 2001. – Т. 1. А. – С. 596. 95 Павлюк С.П. Передмова до видання: Етногенез та етнічна історія населення українських Карпат: У 4-х томах / Гол. ред. і керівник проекту проф. С. Павлюк. – Львів, 1999. – Т. 1. Археологія та антропологія. – С. 6. 96 Гурин С.П. Указ. труд. 97 Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор – академик РАН Г.В. Осипов. – С. 19. 98 Табачковський В. Антропологія. – С. 28. 99 Иванов В.В. Культурная антропология в системе наук. Программа нового гуманитарного образования // Антропология культуры. – Вып. 1. – М., 2002. – С. 20. 100 Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект: Монографія. – К., 2003. – С. 28. 101 Albert A. Midori. What is Anthropology and Forensic Anthropology? // http://people.uncw.edu/albertm/what.htm. 92 93 31 4. Антропологія – це „наука, котра вивчає культуру первісних, традиційних і сучасних суспільств; те саме, що етнографія, етнологія, культурна антропологія”102. Такої думки дотримувався свого часу Е. Фромм, розмежовуючи науку про людину та антропологію. Предметом першої, на його думку, є природа людини, а метод полягає в аналізі реакції людини на різні індивідуальні та соціальні умови. Антропологія ж поряд з історією повинна дослідити реакції людського індивіда на умови соціальні й культурні103. Проте цей підхід до визначення антропології навряд чи можна вважати обґрунтованим з таких міркувань: − у цілому антропологія не обмежується вивченням лише культури; − культура суспільств є не лише об’єктом дослідження етнографії, етнології, культурної антропології; − згадані науки взаємопов’язані, проте предмет дослідження у них різний; − якщо поняття „антропологія” за обсягом тотожне поняттю „культурна антропологія”, то нелогічним буде виділення фізичної, політичної, педагогічної, юридичної, філософської та інших видів антропологій, оскільки предмети їхніх досліджень не є видовими до предмету культурної антропології; − у концепції Е. Фромма незрозуміло, як розмежовуються предметно-просторові сфери антропології та науки про людину щодо соціальних умов, котрі згідно з його поглядами досліджуються і першою, і другою. Далі у цьому розділі терміно-поняття „антропологія” буде вживатися на позначення системи наук про людину, її природу, ознаки, властивості, характер і способи існування у суспільстві та зв’язки з елементами Всесвіту. 2.3. Особливості структури антропології. Слід зазначити, що у системі антропологічних знань виділяють два структурні рівні: теоретичний і практичний. Перший (теоретична антропологія) охоплює дослідження, в ході яких здійснюється формування поняттєвого апарату антропології, побудова й аналіз антропологічних концепцій і теоретичне узагальнення наявного фактичного матеріалу, що дозволяє віднести емпіричні дані до того чи іншого предмету до- 102 Российская социологическая энциклопедия / Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова. – С. 35; Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор – академик РАН Г.В. Осипов. – С. 19. 103 Фромм Э. Человек для себя // Фромм Э. Бегство от свободы; Человек для себя: Пер. с англ. Д.Н. Дудинский. – Мн., 2000. – С. 399. 32 слідження. Іноді цей рівень називають філософською антропологією104, а іноді – розмежовують його з останньою105. Другий структурний рівень – практична (прикладна, „практикуюча”) антропологія (applied anthropology або – за Дж. Ван Уілліґеном – „anthropology put to use”). Його виникнення пов’язується, передусім, з іменами Б. Маліновського, А.Р. Редкліффа-Брауна, Дж. Ханта. Як зазначає Дж. Ван Уілліґен, практична антропологія пройшла три етапи становлення: етап прикладної етнології, етап Федеральної Служби, етап розширення ролі прикладної антропології й етичних цінностей і етап дослідження політики106. Цей рівень передбачає збір і первинне узагальнення емпіричних даних про людину, а також застосування результатів антропологічних досліджень для вирішення соціальних проблем107. Зокрема, до завдань практичної антропології (а саме такого її розділу, як антропологія дії чи акціоністська антропологія) входить пошук найбільш зручних й ефективних способів розв’язання цих проблем і реалізації соціальної та культурної політики108. Як зазначається у літературі, практичною антропологією є будь-яке дослідження, спрямоване на вирішення практичних проблем, зокрема, у сфері охорони здоров’я, медицини, бізнесу, прав людини, освіти, охорони навколишнього природного середовища, суспільного розвитку, музейної справи, міжнародного розвитку109. Хоча, насправді, єдиної думки стосовно прикладної антропології у вчених немає. Так, наприклад, Л. Тегако й О. Марфіна фактично ототожнюють її з фізичною антропологію, досліджуючи проблеми палеоантропології, вікову мінливість показників фізичного розвитку людини, критерії рівня здоров’я, проблеми акселерації розвитку та критерії біологічного віку, практичні аспекти вивчення конституціональних особливостей людини, проблеми спадковості тощо110. С. Гурін додає до вищевказаних двох рівнів антропології ще один – соціально-культурну (культурно-історичну) антропологію. На цьому рівні, з його погляду, досліджуються конкретні феномени людського Гурин С.П. Указ труд. Лайтман М.С. Каббала: философское постижение человека // Философские науки. – 2004. – №10. – С. 5. 106 Ярская-Смирнова Е.Р., Романов П.В. Социальная антропология. – Ростов н/Д, 2004. – С. 251-259. 107 Там же. – С. 250-251. 108 Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор – академик РАН Г.В. Осипов. – С. 19; Definitions of Anthropological Terms // http://oregonstate.edu/instruct/anth370/gloss.html. 109 What is applied anthropology? // http://www.unt.edu/anthropology/applied.htm. 110 Тегако Л.И., Марфина О.В. Практическая антропология. Учебное пособие. – Ростов н/Д, 2003. – 320 с. 104 105 33 буття в їх культурній та історичній специфіці111. Проте з таким підходом навряд чи можна повністю погодитися, зважаючи на те, що дослідження соціальних (культурних) феноменів не можна розглядати поза узагальненням емпіричних даних про людину, а отже, поза рівнем практичної антропології. Зважаючи на це, більш обґрунтованим видається підхід П. Романова й О. Ярської-Смирнової, які розглядають прикладну антропологію як частину антропології соціокультурної112, хоча варто зазначити, що перша не зводиться тільки до другої і може розвиватися в інших антропологічних науках і дисциплінах. Існують й інші підходи до структуризації антропології. Так, виділяють її генетичну та структурну системи. Генетична система залежить від своєрідності того культурного середовища, в якому вона виникає, і є регіональною. Сюди належать західноєвропейська, індійська, китайська, латиноамериканська й інші антропології113. Основою генетичної системи, як стверджує М. Булатов, є чотири форми духовності, а саме: мистецтво, релігія, філософія та наука. Їм відповідають певні їх різновиди, а останнім – види антропологій. У цілому схема має такий вигляд: 1. Мистецтво: література, скульптура, музика… – літературна, скульптурна, музична та інші антропології; 2. Релігія: християнство, іслам, буддизм тощо – релігійна антропологія: християнська, магометанська, буддистська, інші антропології; 3. Філософія – структуралізм, марксизм, трансцендентальна філософія, інші напрямки – структурна, марксистська, трансцендентальна, інші види антропології; 4. Наука – біологія, психологія, історія, політика, економіка тощо – біологічна, психологічна, історична, політична, економічна та інші антропології114. Структурна ж система дає уявлення про основні види знань про людину у ту чи іншу епоху й включає пізнавальну, політичну, глобальну та філософську антропології, причому перші три, котрі мають практичне спрямування, є поєднанням філософської антропології як рефлексії більш високого рівня з відповідною спеціально-науковою чи спеціально-науковими антропологіями, оскільки кожен вид антропології так чи інакше є синтезом загальної проблеми людини з наукою або науками про останню115. Гурин С.П. Указ труд. Ярская-Смирнова Е.Р., Романов П.В. Указ. труд. – С. 250-287. 113 Булатов М.О., Загороднюк В.П., Малеєв К.С., Солонько Л.А. Вказ. праця. – С. 8. 114 Там само. – С. 27-28. 115 Там само. – С. 10, 50. 111 112 34 Пізнавальна антропологія займається проблемами виникнення пізнання як суттєвої властивості людської істоти, перетворення його на засіб влади над навколишнім світом, еволюції цієї влади, її історичних етапів і тенденцій116. Політична антропологія, розглядаючи політику як явище, що є водночас не лише соціальним, але й природним, досліджує людину в соціальних структурах і організаціях117, національну та етнокультурну специфіку політичних відносин118. Глобальна (загальна) антропологія породжується всією сукупною діяльністю людини в усіх її формах і проявах; „її зміст становить положення про те, що в сучасну епоху науковий розум і практична діяльність набули планетарного характеру, стали сумірними з геологічними силами землі, навіть перевершують їх, що і є причиною руйнації природи людиною, хоча остання і за походженням, і за способом буття є частиною природи”119. Фактично, предметом глобальної антропології виступають закономірності прояву ноосфери, ядро якої складають глобальні проблеми сучасності, що є масштабним, узагальненим виявом людської сутності. Філософська антропологія, на думку М. Булатова, відмінна від глобальної. Основна відмінність полягає у тому, що „перша досліджує людину як таку, в її універсальності, а отже, і кожну окрему особу; друга розглядає людство як сукупність осіб, їх суму чи масу”120. Інша відмінність – це тривала, така що майже збігається з історією філософської думки, історія філософської антропології. Глобальна її варіація є відбитком сучасності121. Справді, будь-яка філософська позиція детермінується певним явним або прихованим уявленням про людину – образом людини. І в широкому розумінні будь-яка філософія є антропологією, оскільки, як зазначає С. Гурін, „філософувати людина може тільки з приводу людини, від людини, до людини, для людини, у людському контексті (і лише у ньому). До того ж, рано чи пізно в кожному філософському вченні формулюється проблема людини, і філософія стає власне антропологією, філософською антропологією”122. З огляду на це, все те спільне, що можна вичленувати у міфології та в усій історії філософії, іноді пропонується охоплювати Там само. – С. 36. Там само. – С. 39, 40. 118 Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор – академик РАН Г.В. Осипов. – С. 19. 119 Булатов М.О., Загороднюк В.П., Малеєв К.С., Солонько Л.А. Вказ. праця. – С. 42. 120 Там само. – С. 49. 121 Там само. – С. 50. 122 Гурин С.П. Указ труд. 116 117 35 поняттям „маргінальна антропологія”123. Проте, зважаючи на те, що проблеми маргінальності, маргінальної ідентичності, маргінальної особистості є предметом міської антропології124, вважаємо вказане розуміння маргінальної антропології не зовсім коректним. Залежно від того, чи здійснюється викладання антропології (її галузей) у закладах вищої освіти можливим є виділення у структурі антропологічного знання академічної та неакадемічної антропології125. С. Смирнов пропонує за аналогією з гайдеґґерівською „регіональною онтологією” виділяти „регіональні антропології”, котрі відрізняються одна від одної тим, що виділяють різні сфери життєдіяльності та різну проблематику становлення людини. Так, філософська антропологія має справу з пошуком і побудовою базового проекту людини, розумінням її родової сутності; релігійна антропологія сконцентрована на проблематиці становлення біосоціального індивіда, на ідеї Людини в її відношенні з іншою онтологічною ідеєю – ідеєю Бога; соціальна та культурна антропології розглядають біосоціального індивіда крізь призму соціальних і культурних форм, що виступають новими, вторинними формами людської неорганічної тілесності; психологічна та педагогічна антропології аналізують становлення конкретних індивідуальних якостей людини у практиці навчання й розвитку. Кожна ж регіональна антропологія виступає щодо пов’язаних з нею конкретних наук в якості філософської рамки та методологічної основи виявлення і визначення (фіксації онтологічних меж) базового проекту людини126. 2.4. Поняття та структура антропології права. 2.4.1. Поняття антропології права. Стосовно коренів кожного різновиду антропології, слід зазначити, що проблема людини так чи інакше присутня у всіх науках, хоча науками і не обмежена. „Антропологи не завжди належно оцінювали той факт, що антропологія існує не тільки у торговій крамниці, у форту в горах, у погоні за вівцями, але й у книзі, у статті, в лекції, в музейній експозиції і останнім часом навіть у фільмі”, – зазначає К. Гірц127. Фактично, сучасна антропологія становить систему різнопредметних (якщо не вважати єдиним предметом антропології людину, а виділяти в якості предмета її дослідження ті чи інші закономірності людського існування) дисциплін, котрі розвиваються у двох Там само. Ярская-Смирнова Е.Р., Романов П.В. Указ. труд. – С. 212-215. 125 Definitions of Anthropological Terms // http://oregonstate.edu/instruct/anth370/gloss.html. 126 Смирнов С.А. Современная антропология. Аналитический обзор // Человек. – 2004. – №1. – С. 61-62. 127 Гірц К. Інтерпретація культур: Вибрані есе: Пер. з англ. – К., 2001. – С. 24. 123 124 36 парадигмальних площинах: у першій – позитивістсько-орієнтовані антропологічні дослідження, методологія яких головним чином заснована на етнолого-антропологічному дослідницькому підході, а в другій – метафізично-орієнтовані антропологічні дослідження, методологія яких базується, передусім, на підході філософсько-антропологічному. Слід зазначити, що у науках антропологічна проблематика відображена по-різному: в деяких вона головна, у деяких – одна з багатьох, проте така, що за відповідних соціальних умов може стати основною і звернути на своє вирішення всі зусилля представників певної сфери наукового знання. Так і виникають нові різновиди антропології. І одним з таких різновидів є антропологія права (за іншою термінологією – юридична антропологія, правова антропологія, етнологічна юриспруденція, правове людинознавство, юридична чи правова етнологія або юридична чи правова етнографія), стосовно визначення якої, як і щодо багатьох інших галузей антропологічного знання, вчені не мають єдиної позиції. Проте спільним у їхніх підходах є те, що вказаний вид антропології переважно пов’язується зі спробою висвітлення особливостей, засад, засобів і способів впорядкування людського життя у різних типах суспільств128, зокрема, у примітивних, хоча цією проблематикою і не обмежується. Водночас, існує консенсус вчених стосовно полідисциплінарного характеру антропології права та її евристичних можливостей129. При цьому право розуміється нею як світовий феномен – явище, що: 1) охоплює суспільство в цілому; 2) спроможне бути головним регулятором конфліктів інтересів, які виникають у соціальній практиці; 3) є домінуючим засобом контролю у суспільстві порівняно з іншими засобами130. Як зазначає Н. Рулан, якби юристи детальніше досліджували своє власне суспільство, вони би краще розуміли, що правові явища набагато багатші, ніж ті уявлення, до яких часто зводиться юридичне знання131. В. Бігун вказує на три підходи до визначення антропології, що розвивається в юриспруденції: 1) змістовно-етимологічний (за походженням змісту слів); 2) проблемно-оглядовий (на основі історичного та змістовного огляду проблематики); 3) практико-функціональний (на основі осмислення практичної ролі цієї галузі юридичних знань)132. Nixon W. Legal Anthropology // http://www.indiana.edu/~wanthro/legal.htm. Бігун В.С. Антропологія, аксіологія та соціологія права. До питання про праворозуміння // Часопис Київського університету права. – 2005. – № 4. – С. 30. 130 Varga C. Anthropolological Jurisprudence? Leopold Pospišil and the Comparative Study of Legal Cultures // Varga C. Law and Philosophy. Selected Papers in Legal Theory. – Budapest, 1994. – P. 451-452. 131 Рулан Н. Юридическая антропология: Учеб. для вузов: Пер. с франц. / Ответств. ред. член.корр. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянц. – М., 1999. – С. 11. 132 Бігун В.С. Правова антропологія. До питання про дослідження людини в праві // Часопис Київського університету права. – 2002. – №1. – С. 4. 128 129 37 Стосовно першого підходу зауважимо, що проблема змістовно-етимологічного визначення антропології в юриспруденції, котра не дозволяє однозначно вирішити питання місця вказаної антропології у системі юридичних наук, зумовлена, на наш погляд, такими чинниками: а) багатоманітністю термінів, які використовуються науковцями на позначення однієї й тієї ж галузі знань; б) неоднозначним розумінням у літературі терміно-понять „правовий” і „юридичний”; в) відсутністю чітких меж між філософією права, загальною теорією держави та права, юридичною соціологією (соціологією права) й антропологією права. Розглянемо деякі з них детальніше. На перший погляд, філологічне тлумачення поняття „антропологія права” дозволяє дійти однозначного висновку про те, що ми маємо справу з „наукою про людину права”, а точніше, про правову (юридичну) людину, як називають останню В. Нерсесянц, С. Максимов, Ж. Карбоньє. Проте у зв’язку з цим постає питання: „Хто така людина права?”. З однієї сторони, мова йде про людину, якою її „бачить”, „формує” право, а з іншої, – видається, що „людина права” – це терміно-поняття, яким констатуються ті властивості, характеристики природи та/чи сутності біосоціального індивіда, завдяки яким він здатний створювати право. З огляду на це, антропологію права можна визначити в якості юридичної дисципліни, котра, по-перше, досліджує людину як істоту, яка завдяки певним своїм антропологічним властивостям може бути творцем і носієм права, та, по-друге, встановлює закономірності відображення правом бажаного образу самої людини. З цього випливає, що антропологія права може мати дві складові, два, так би мовити, „виміри”: філософський і юридичний. Перший дозволяє на теоретичному (метафізичному) рівні встановити особливості природи та сутності людини, що уможливлює розкриття людських основ феномену права, а другий, завдяки емпіричному (позитивістському) вивченню різноманітних форм права як явища культури того чи іншого соціуму і теоретичному узагальненню отриманих даних, забезпечує визначення людиномірних характеристик цього права. Таким чином, у наведеному розумінні антропологія права має міждисциплінарний статус. Вона конкретизує загальнофілософське питання про те, що таке людина і надає йому прикладного характеру: „Що таке людина юридична?” або „Що таке людина законослухняна і людина злочинна?” Її цікавлять антропологічні підстави, що змушують людину або дотримувати, або порушувати норми права. Їй важливо з’ясувати, як з антропологічного континууму вітальних, соціальних і духовних якостей людини з’являються передумови права та неправа, закону і злочину та до якої міри деструктивні нахили людей підлягають правовому блокуванню133. 133 Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Філософія права: Словник. – К., 2003. – С. 20. 38 У „Філософському енциклопедичному словнику” зазначається, що антропологія права виходить з двох основних іпостасей людини: 1) жертви насилля; 2) застосовувача насилля. З огляду на це, упорядники словника вважають за можливе інтерпретувати права людини як засіб обміну одного насилля на інше: злочинець (застосовувач насилля) всупереч своїм власним інтересам, може стати жертвою насилля, що проявляється у застосуванні до цього злочинця заходів юридичної відповідальності за порушення ним чиїхось прав134. Слід зазначити, що часом у вітчизняній літературі на позначення антропології права використовується терміно-поняття „правова антропологія” (воно, до речі, знайшло своє відображення і у переліку напрямів досліджень, визначених паспортом спеціальності 12.00.12 – „Філософія права”). Так, В. Тишков вказує, що правова антропологія – це дисципліна, котра „вивчає історико-культурні аспекти правових норм і систем, тобто природу здійснення порядку в людських співтовариствах, передусім через механізми так званого „звичаєвого права”135. Фактично, при такому підході правова антропологія ототожнюється з юридичною складовою антропології права. О. Бандура пише, що правова антропологія як юридична наука про людину, покликана вивчати особистісний аспект права – співвідношення особистості й права, особистість як об’єкт його дії та її вимоги до нього (іншими словами, особистість як суб’єкт формування права), структуру цінностей особистості та право як засіб втілення цих цінностей у суспільне життя, права людини та їх юридичний захист136; автори навчального посібника з філософії права за загальною редакцією О. Данільяна, визначають правову антропологію в якості вчення про спосіб і структуру буття людини як суб’єкта права чи вчення про право як спосіб людського буття137. В. Бігун пропонує два визначення правової антропології, чітко структуруючи її на дві частини138: 1) „багатодисциплінарна сфера знань про взаємовідношення людини та права”; 2) „розвинутий історично, під Антропологія права // Філософський енциклопедичний словник. – С. 30. Тишков В.А. Вступительное слово // Обычное право и правовой плюрализм. (Материалы ХI Международного конгресса по обычному праву и правовому плюрализму, август 1997 г., Москва) / Отв. ред. Н.И. Новикова, В.А. Тишков. – М., 1999. – С. 6. 136 Філософія права: Навч. посіб. / О.О. Бандура, С.А. Бублик, М.Л. Заінчковський та ін.; За заг. ред. М.В. Костицького, Б.Ф. Чміля. – К., 2000. – С. 266. 137 Філософія права: Навч. посібн. / О.Г. Данільян, Л.Д. Байрачна, С.І. Максимов та ін.; За заг. ред. О.Г. Данільяна. – К., 2002. – С. 185. 138 Бігун В.С. Людина в праві: аксіологічний підхід: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.12 / Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2004. – С. 9; Бігун В.С. Правова антропологія. До питання про дослідження людини в праві // Часопис Київського університету права. – 2002. – №2. – С. 15. 134 135 39 впливом багатьох дисциплін, комплексний міждисциплінарний, багатофункціональний науково-практичний напрям дослідження (та навчальна дисципліна) філософсько-антропологічних й етнічних (етнологічних, етнографічних) питань співвідношення людини та права, втілений у двох фундаментальних напрямах – філософсько-правовій антропології і правовій етнології (етнографії), які виявляються у підходах до бачення людини як цілісного феномену в її одиничному та множинному проявах, при яких увага акцентується на людському вимірі й гуманістичній природі права (та правового) різноманітних суспільств і культур, таким чином сприяючи їх пізнанню, порівнянню, концептуалізації, вирішенню актуальних проблем й осмисленню місця феноменів людини та права в світі”. Хоча слід зауважити, що обидві ці дефініції потребують вдосконалення, оскільки хибують на логічні помилки, серед яких „надто широке визначення” („багатодисциплінарна сфера знань про взаємовідношення людини і права”) та „визначення невідомого через невідоме”, що виявляється у використанні в дефінієнсі невизначених чітко понять („взаємовідношення людини і права”, „співвідношення людини та права”, „людський вимір права”, „гуманістична природа права”). Як бачимо, позиції О. Бандури, В. Бігуна, авторів навчального посібника з філософії права за загальною редакцією О. Данільяна, так чи інакше, констатують наявність у правовій антропології (чи – за нашою термінологією – в антропології права) філософської та юридичної (етно-правової) складових, існування яких зумовлене тим, що „людина і право виступають як сторони, наділені взаємними креативними властивостями: людина творить правову реальність, а право бере участь у створенні істинно людських форм існування, що відповідають критеріям цивілізованості. У результаті спільних зусиль – зазначає В. Бачинін, – створюється єдина соціально-правова антропосфера, скріплена символічними, нормативними, ціннісними, смисловими зв’язками у цілісний світ людського буття”139. Таким чином, на наш погляд, антропологія права є міждисциплінарним науковим напрямом, який охоплює самостійну галузеву юридичну дисципліну – юридичну (етно-правову) антропологію – та структурну частину (розділ) філософії права – філософсько-правову антропологію. Підхід до антропології права як до міждисциплінарного наукового напряму, що має філософський і юридичний виміри, є обґрунтованим, однак він залишає невирішеним питання про співвідношення та можливість розмежування предметів антропології права і, наприклад, філософії права, зважаючи на наявність в антропології права вказаних 139 Бачинин В.А. Философия права: Конспект лекций. – Х., 2002. – С. 290. 40 філософського (суто теоретичного) та юридичного (поєднання теоретичного й прикладного) вимірів і виділення у структурі філософії права антропологічної складової. До того ж, деякі вчені ототожнюють антропологію права винятково з її філософською складовою, розглядаючи право як універсальну „мову усуспільнення” та відносячи до предмета антропології права основні права людини – ті, що спочатку називалися „Божим правом”, потім – природним правом, сьогодні – „правами людини”140. До речі, розгляд антропології права в якості науки, що досліджує такі характеристики людської природи, які дозволяють людині продукувати право, та вивчає філософські риси такого права, що визначають його як „гуманне”, характерний для правової науки Німеччини, котра розмежовує антропологію права з етнологією права141 – юридичною антропологією за нашою термінологією. Проте, прихильники ототожнення антропології права з її філософською складовою, вказуючи, що антропологія права є вченням про людину як істоту, створену правопорядком142, й включаючи у поле досліджень цієї антропології частину питань, котрі змістовно лежать в юридичному її вимірі (наприклад, проблеми правового плюралізму, залежності людини від соціальних структур)143, привносять у методологію філософської складової антропології права позитивістські підходи та частково охоплюють проблематику юридичної антропології. Спостерігається і протилежна тенденція: інша група вчених ототожнює антропологію права (А. Іванов, П. Баранов, В. Верещагін, А. Ковлер, В. Курбатов, А. Овчинніков) або, за іншою термінологією, правову антропологію (В. Бочаров, М. Дамірлі, В. Тишков) винятково з юридичною складовою останньої – юридичною антропологією144, хоча дехто з них в її рамках досліджує, крім класичної юридико-антропологічної Антропологія права // Філософський енциклопедичний словник. – С. 30. Lampe, Ernst-Joachim. The position of Anthropology of Law Within the Basic Legal Sciences // Law, Life and the Images of Man: Modes of Thought in Modern Legal Theory; Festschrift for Jan M. Broekman. / Еdited by Frank Fleerackers, Evert van Leeuwen, and Bert van Roermund. – Berlin, 1996. – P. 55. 142 Антропологія права // Філософський енциклопедичний словник. – С. 30. 143 Удовика Л.Г. Людина епохи постмодерну і право // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – №7. – С. 30, 32. 144 Бочаров В.В. Антропология права. Программа курса для студентов, обучающихся по специальности „Социальная антропология” на факультете социологии Санкт-Петербургского государственного университета // http://www.soc.pu.ru/inf/courses/350100/antrlaw.shtml; Дамирли М.А. Правовая антропология и история права // Митна справа. – 2004. – №2 (32). – С. 51-52; Иванов А.А. Справочник по теории государства и права: основные категории и понятия. – М., 2006. – С. 19; Ковлер А.И. Антропология права: Учебник для вузов. – М., 2002. – С. 20-36; Тишков В.А. Вступительное слово. – С. 6; Философия права: Учеб. пособие / П.П. Баранов, В.Ю. Верещагин, В.И. Курбатов, А.И. Овчинников; М-во внутр. дел Рос. Федерации, Рост. юрид. ин-т. – Ростов н/Д, 2004. – С. 737. 140 141 41 проблематики, співвідношення понять „людина”, „індивід”, „особистість” (відносячи антропологію права з двома її вимірами до структури філософії права)145, а також розглядає деякі проблеми класифікації прав людини, міжнародних стандартів останніх, міжнародного гуманітарного права, біоетики146, які є предметом вивчення окремих розділів філософії (філософської антропології), загальної теорії права, міжнародного публічного права тощо. Варто згадати, що у країнах англосаксонської правової системи філософсько-антропологічні проблеми людської природи є віднесені до „відання” філософії права, не будучи виділеними в окремий її розділ. Емпіричний матеріал накопичується у рамках юридичної етнографії, юристи-етнологи інтерпретують емпіричні факти щодо екології та культури конкретних етнічних груп, а юристи-антропологи порівнюють всі отримані дані й узагальнюють їх у судження відносно природи, розвитку та значення права147. Все вищезазначене, звичайно, утруднює систематизацію антропологічних знань в Україні, створює перешкоди у розумінні предмета й методології вітчизняної антропології права. Зазначимо, що відносно чітке розмежування „сфер впливу” антропології права та філософії права стосовно проблематики „людина – право” є можливим, на нашу думку, за декількох умов: по-перше, віднесення до структури філософії права антропологічної складової, методологічною основою якої є висновки філософської антропології як одного з різновидів антропології, проте такого, що не охоплює всі можливі антропологічні науки та дисципліни, а має більш-менш визначені межі філософсько-антропологічного розмислу (детальніше про поняття антропологічної складової філософії права мова йтиме далі); по-друге, „винесення” за рамки досліджень антропології права її філософського виміру в якості антропологічної складової філософії права та залишення в антропології права тільки виміру юридичного – дослідження права як елемента культури відповідного суспільства; по-третє, визнання за антропологією права (її юридичним виміром) статусу окремої юридичної науки, котра не є частиною філософії права, маючи свій предмет і методологію, засновану, передусім, на етнолого-антропологічному дослідницькому підході; по-четверте, уникнення термінологічного дублювання назв антропологічної складової філософії права та окремої юридичної науки антропологічного спрямування (першу пропонується 145 Философия права: Учеб. пособие / П.П. Баранов, В.Ю. Верещагин, В.И. Курбатов, А.И. Овчинников; М-во внутр. дел Рос. Федерации, Рост. юрид. ин-т. – С. 740-746. 146 Див., як приклад: Ковлер А.И. Указ. труд. – С. 375-410, 425-462. 147 Lampe, Ernst-Joachim. Op. cit. – P. 55. 42 назвати „філософсько-правовою антропологією”, а другу – „юридичною антропологією” чи, запозичивши термін з відповідних англо-американських досліджень, „юридичною етнологією”(„legal ethnology”) або „етнологією права” („ethnology of law”), як, до речі, вже зробили деякі вчені148). Наголосимо тут на можливій неоднозначності співвідношення терміно-понять „правова антропологія” і „юридична антропологія”. Якщо науковець, досліджуючи антропологічні проблеми в юриспруденції, розмежовує правові та юридичні явища (розглядаючи, наприклад, останні як винятково результати „втручання” чи „волевиявлення” держави), то, відповідно, для цілей його досліджень логічні обсяги терміно-понять „правова антропологія” і „юридична антропологія” можуть не співпадати (зокрема, правова антропологія може повністю охоплювати юридичну, але нею не обмежуватися; або правова антропологія матиме лише окремі „точки дотику” з антропологією юридичною). Так само відмінними можуть бути логічні обсяги понять „юридична етнологія” й „етнологія права” (за аналогією з поняттями „юридична антропологія” і „антропологія права”). До того ж, у структурі етнології права, на наш погляд, можливим є виділення в якості її частин юридичної етнографії та юридичної етнології. Як зазначає Е.-Й. Лампе, юридична антропологія (складова антропології права у нашому розумінні), на відміну від філософії права (у тому числі філософсько-правової антропології), утримується від спокуси протиставити правову необхідність правовій реальності, виводячи те, що має бути, з того, що є, – з „природи речей”. Для цього юридична антропологія відшуковує детермінанти, котрі ведуть її від природного „є” до раціонального „має бути”, від основних потреб людини до її основних прав. Тому юридична антропологія розглядає людину як „розумну тварину”, чия раціональність не може дозволити їй забути її „тваринність”, як і не може виникнути тільки як межа цієї „тваринності”149. За інших (ніж ті, що були нами вказані вище) умов – умов розгляду філософської антропології як всезагального вчення про людину та залишення в антропології права філософської складової (котра має, як було встановлено, дещо інший предмет, ніж складова юридична) – видається за неможливе хоча б якось розмежувати предмети антропологічної складової філософії права й антропології права. Більше того, у разі включення цієї антропології (з обидвома її складовими) до структури філософії 148 Див., напр.: Бігун В.С. Правова антропологія. До питання про дослідження людини в праві // Часопис Київського університету права. – 2002. – №2. – С. 15; Думанов Х.М., Першиц А.И. К уточнению понятия „обычное право” // Государство и право. – 2005. – № 3. – С. 77. 149 Lampe, Ernst-Joachim. Op.cit. – P. 62. 43 права унеможливлюється розгляд антропології права як самостійної наукової дисципліни, а предмет і методологія філософії права стають ще більш розмитими, ніж вони є на сьогодні. Таких висновків дозволяють дійти також проблемно-оглядовий і практико-функціональний підходи до визначення антропології, що розвивається в юриспруденції. Актуалізація питання про предмет антропології права зумовлена такими чинниками: 1) появою нових практичних вимог до процесів правотворчості та правозастосування з урахуванням особливостей людської природи, менталітету тощо. У негативній формі ці вимоги виступають, наприклад, як фіксація фактів неефективності правового регулювання – як створення у процесі правотворчості та правозастосування юридичних норм, які не враховують багатьох особливостей природи людини, надто обмежують її свободу, є складними для розуміння тощо; 2) вимогами нових концепцій і наукових поглядів, які впливають на „склад” предмета юридично-антропологічного дослідження (зокрема, поглядів щодо залежності від рівня правової культури форм правового взаємовпливу індивіда та суспільства, деяких інноваційних підходів до пояснення феномену свободи людини, інтерпретації правового нігілізму за допомогою культурно-психологічних факторів)150; 3) потребою в теоретичному опрацюванні форм спротиву національної правової культури проникненню у неї інших правових культур151. У сучасних умовах інтерес до подібних досліджень викликаний також тим, що традиції, норми звичаєвого права нерідко стають частиною правової системи держави. Юридична антропологія дозволяє визнати правове багатоманіття (різноманітність форм права) та подолати, як зазначає Ю. Оборотов, „один з недоліків сучасного західного права, спрямованого на одноманітність”152, котра досягається шляхом добровільної чи примусової правової акультурації (наслідком якої може бути правова декультурація соціуму, що поступився зовнішньому впливу). З огляду на світові інтеграційні, міґраційні й інші процеси, Л. Удовика стверджує, що правова акультурація у найближчому майбутньому здатна суттєво вплинути на національні правові системи. Тому дослідження її змісту й особливостей в рамках юридичної антропології дозволяє, зокрема, врахувати своєрідність вказаних систем і передбачити можливі наслідки акультураційної діяльності суспільств153, котра часом Пучков О.А. Указ. труд. – С. 99. Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии: Монография. – Одесса, 2001. – С. 32. 152 Там же. – С. 26. 153 Удовика Л.Г. Проблема систематизації понятійного апарату юридичної антропології // Держава і право: Збірник наукових праць. – К., 2005. – Вип. 28. – С. 46-47. 150 151 44 може тяжіти до правового націоналізму у формі правової самоізоляції (охорони своєї правової системи від акультураційного зовнішнього впливу інших систем) чи правового екстремізму (намагання підпорядкувати своїй правовій системі інші правові системи)154. 2.4.2. Юридична антропологія. У зв’язку з різними варіантами співвідношень юридичної антропології з іншими науковими дисциплінами її розглядають або як окрему науку, або як самостійний науковий напрям досліджень у межах певної науки (зокрема, філософії права, соціології, соціокультурної антропології), або як самостійний міждисциплінарний науковий напрям155. Далі ми виходитимемо з того, що юридична (етно-правова) антропологія як різновид антропології наукової, будучи, до того ж, прикладною антропологією156, не є складовою філософії права. Вважається, що юридична антропологія – це галузь знань – „донька історії права”157 та колонізації158, а в сучасних умовах – і глобалізації159, – в якій шляхом аналізу усних та письмових пам’ятників права й практики суспільного життя досліджуються властиві кожному історичному типу цивілізації процеси юридизації людського буття, з’ясовуються закономірності, що лежать в основі соціального і правового побуту людських спільностей160, висвітлюються основні проблеми відносин людини з правовою реальністю: 1) роль людини у створенні такої реальності; 2) буття людини всередині неї (одне з провідних питань теорії права А. Кауфмана); 3) буття правової реальності всередині людини; 4) деструктивні форми людської активності, що руйнують правовому реальність поза нею і в ній самій161. В. Бігун до сфери інтересу правової етнології чи етнографії (за нашою термінологією – юридичної антропології) відносить: 1) проблеми зв’язку права з „навколоправовими” процесами у традиційних, нецивілізованих суспільствах, соціальних групах і культурах (зокрема, народів сапотек Мексики, навахо, пуебло США, ануер Судану та Ефіопії, адат 154 Оборотов Ю.Н. Юридическая антропология – новое измерение права // Юридический вестник. – 2000. – № 1. – С. 51. 155 Детальніше див., напр.: Анохін Ю.І. Юридична антропологія: до характеристики її предмета // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – №7 (33). – С. 100-110; Бігун В.С. Правова антропологія. До питання про дослідження людини в праві // Часопис Київського університету права. – 2002. – №4. – С. 7-8; Бочаров В.В. Указ. труд. 156 Философия права: Учеб. пособие / П.П. Баранов, В.Ю. Верещагин, В.И. Курбатов, А.И. Овчинников; М-во внутр. дел Рос. Федерации, Рост. юрид. ин-т. – С. 737. 157 Рулан Н. Указ. труд. – С. 24. 158 Там же. – С. 10. 159 Див.: Удовика Л.Г. Вплив глобалізаційних процесів на формування юридичної антропології // Держава і право: Збірник наукових праць. – К., 2002. – Вип. 18. – С. 34-40. 160 Иванов А.А. Указ. труд. – С. 19. 161 Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Філософія права: Словник. – С. 20. 45 Індонезії, австралійських аборигенів, циган), а також в сучасних, „цивілізованих” суспільствах, групах, культурах (наприклад, у релігійних групах або культурах (баптистів, буддистів Тибету), соціальних групах (обмежено дієздатних), етнічних групах (національних меншинах, так званих корінних народах)); 2) звичаєве та фольклорне право162. П. Баранов, В. Верещагін, В. Курбатов, А. Овчинніков окреслюють коло інтересів юридичної антропології правовими системами сучасності (зокрема, звичаєво-правовими), питаннями звичаєво-правової ментальності (або правового менталітету за термінологією М. Дамірлі163) звичаєво-правовими аспектами віку, ґендеру, лідерства, проблемами співвідношення влади та права у традиційних і сучасних соціумах, аналізом злочинів, покарань, судочинства у традиційних суспільствах164. Н. Рулан завдання юридичної антропології вбачає у вивченні людини в усьому її різноманітті, у всіх її хронологічних, географічних вимірах і в усіх типах спільнот165. В. Нерсесянц уточнює, що юридична антропологія є наукою про людину в її правових проявах, вимірах, характеристиках і вивчає правові форми життєдіяльності від давніх часів до сучасності166. Такої ж позиції дотримується Ю. Оборотов167. Для Ж. Карбоньє вказаний різновид антропології є також наукою про людину, але про людину як юридичне явище з її абстрактною здатністю створювати та сприймати юридичне і з ментальним механізмом, який підтримує цю здатність168. О. Пучков розглядає юридичну антропологію в якості самостійного наукового напряму, предметом якого є юридична діяльність людини, її специфічні зв’язки та відносини з правом, державою і соціальною свободою169. А. Ковлер завдання юридичної антропології вбачає у дослідженні процесів юридизації людського буття, властивих кожному історичному типу цивілізації, та у з’ясуванні закономірностей суспільного й правового буття соціальних спільнот170. Ф. Камкія формулює завдання цієї антропології у дещо інший спосіб – як „вивчення людини в її соціальному та культурному середовищі з метою пізнання 162 Бігун В.С. Правова антропологія. До питання про дослідження людини в праві // Часопис Київського університету права. – 2002. – №2. – С. 15-16. 163 Дамирли М.А. Правовая антропология и история права. – С. 50. 164 Философия права: Учеб. пособие / П.П. Баранов, В.Ю. Верещагин, В.И. Курбатов, А.И. Овчинников; М-во внутр. дел Рос. Федерации, Рост. юрид. ин-т. – С. 752-758. 165 Рулан Н. Указ. труд. – С. 7. 166 Нерсесянц В.С. Юридическая антропология как наука и учебная дисциплина / В кн.: Рулан Н. Указ. труд. – С. 1. 167 Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии: Монография. – С. 155. 168 Карбонье Ж. Юридическая социология / Пер. с фр. и вступ. ст. В.А. Туманова. – М., 1986. – С. 61. 169 Пучков О.А. Указ. труд. – С. 103. 170 Ковлер А.И. Указ. труд. – С. 23. 46 давніх цивілізаційних форм, відповідних форм мислення і юридичної діяльності”171. О. Пучков пише, що „специфіка предмета юридичної антропології полягає у тому, що предмет її вивчення – людина, яка розглядається в контексті правової системи, права, принципово відрізняється від людини, котра розглядається, наприклад, філософією, психологією чи культурологією”. Він також стверджує, що юридична антропологія реалістична, вона не літає у „хмарах ускладнених філософських конструкцій”, а дає пояснення феномену людини, її свободи та діяльності з позиції опосередкованого правом буття. Проте, „не ширяючи у небесах”, ця наука, не може існувати без філософської та соціокультурної антропологій, філософії, загальної теорії права та держави (у тому числі загальної теорії прав людини), соціології, оскільки має пов’язаний з ними предмет172. Варто згадати, що спершу антропологічні дослідження в юриспруденції, з одного боку, були спрямовані на з’ясування біологічних основ злочинності, а з іншого, – на пізнання закономірностей регулювання відносин у первісних суспільствах за допомогою різних видів соціальних норм. Так, у кримінології антропологічна школа була заснована в Італії у 70-х рр. ХІХ ст. психіатром Ч. Ломброзо (який назвав своє вчення кримінальною антропологією та надав йому природничо-наукову основу, сформулювавши, зокрема, положення про так званого „природженого злочинця”, якого нібито можна відрізнити від інших людей за морфологічними, фізіологічними й іншими ознаками173), депутатом італійського парламенту Е. Феррі та головою одного з італійських судів Ґарожало (які розвинули соціологічні і юридичні аспекти вказаної теорії)174. Ця антропологічна концепція, отримавши в подальшому послідовників, оформилася у течію – ломброзіанство та була взята на озброєння расистськими і фашистськими режимами175. Іноді у сучасній науковій літературі юридичну антропологію (називаючи її антропологією правовою) ототожнюють саме з кримінологічними дослідженнями особистості злочинця, психічних розладів людини, притягненої до кримінальної відповідальності, злочинних діянь, вчинених у стані алко171 Камкия Ф.Г. Признаки правового в юридической антропологии // Философия права. – 2004. – №3 (11). – С. 20. 172 Пучков О.А. Указ. труд. – С. 105, 106, 107. 173 Ломброзо Ч. Преступный человек // Ломброзо Ч. Преступный человек: Пер. с итальянского. – М.; СПб., 2005. – С. 104-126; Ломброзо Ч. Новейшие успехи науки о преступнике // Там же. – С. 160-194; Ломброзо Ч., Ляски Р. Политическая преступность и революция по отнощению у праву, уголовной антропологии и государственной науке / Предисл. И.А. Исаева. – СПб., 2003. – С. 29-472. 174 Большая Энциклопедія. Словарь общедоступныхъ сведеній по всемъ отраслямъ знанія подъ ред. С.Н. Южакова. Первый томъ. А – Арбростъ. –С. 714-715. 175 Бурчак Ф.Г. Антропологічна школа права // Українська радянська енциклопедія. Видання 2-е. – К., 1977. – Т. 1. А – Борона. – С. 218; Иванов А.А. Указ. труд. – С. 19. 47 гольного сп’яніння, афекту тощо176. Це навряд чи виправдано, оскільки згідно з таким підходом звужується історично сформована предметна сфера юридичної складової антропології права. Невиправданим, на наш погляд, є також і звуження кримінологічних пошуків у рамках юридичної антропології винятково до проблем злочинності у традиційних суспільствах і досліджень інституту кровної помсти177. Стосовно з’ясування особливостей застосування соціальних регуляторів для впорядкування людських відносин, то воно проводилося завдяки емпіричним дослідженням юристів-компаративістів, істориків права та соціокультурних антропологів, які вивчали здебільшого доіндустріальні, примітивні суспільства (І. Баховен, Б. Маліновський, Л.Ґ. Морґан, А. Пост, Ґ.Дж. Самнер-Мен). Юридична антропологія, як слушно зауважує М. Дамірлі, стала результатом, з одного боку, процесу внутрішньої диференціації соціальної антропології, а з іншого, – міждисциплінарного взаємовпливу останньої з правознавством, зокрема, з такими його галузями, як теорія права, історія права та порівняльне правознавство178. Тому саме висновки соціокультурної антропології складають методологічну основу сучасної юридичної антропології, проте остання також взаємодіє з психологічною, політичною, педагогічною й іншими видами антропологій, а також використовує філософські, юридичні, психологічні, історичні, соціологічні, етнографічні, етнологічні, лінгвістичні та інші знання для виявлення антропологічних основ правових явищ, у тому числі й злочинності179. Зазначимо, однак, що іноді вченими в якості методологічного підґрунтя антропології права (що включається ними у структуру філософії права та за змістом досліджуваних проблем охоплює філософський і юридичний виміри у викладеному нами розумінні), розглядаються висновки філософської антропології180. Так, на наш погляд, стверджувати не зовсім коректно, розглядаючи юридичну складову антропології права в системі філософії права, оскільки, по-перше, філософська антропологія (як самостійний напрям антропології поряд з антропологіями науковою та релігійною) не розробляє проблем, що повністю розкривають предметну специфіку юридичної складової антропології права (дослідження зви176 Див., напр.: Спасенников Б.А. Правовая антропология. Монография / Под ред. И.Я. Козаченко. – Архангельск, 2001. – 304 с. 177 Бочаров В.В. Указ. труд. 178 Дамирли М.А. Изучение права в его истории в свете антропологизации правопознания // Актуальные проблемы государственного и правового строительства в Азербайджанской Республике в переходном периоде. Сб. науч. статей. – Баку, 2003. – Вып. 5. – С. 18-29. 179 Детальніше про це див.: Анохін Ю.І. Вказ. праця. – С.104-107; Кондратюк Л.В. Антропология преступления (микрокриминология). – М., 2001. – 344 с.; Удовика Л.Г. Вплив етнології на формування юридичної антропології // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – №9. – С. 3-7. 180 Философия права: Учеб. пособие / П.П. Баранов, В.Ю. Верещагин, В.И. Курбатов, А.И. Овчинников; М-во внутр. дел Рос. Федерации, Рост. юрид. ин-т. – С. 737-740. 48 чаєво-правових і релігійних правових систем, проблем правового плюралізму тощо), а, по-друге, методологічною основою вказаної складової антропології права – юридичної антропології – історично були порівняльно-правові, етнографічні, соціологічні й інші прикладні дослідження. Слід зауважити також, що на розвиток юридичної антропології вливають і дослідження з етології права, котра вбачає витоки права у біологічно зумовлених моделях поведінки живих істот і на відміну від загальної етології (general ethology) й соціобіології не зв’язує себе лише із зовнішніми поведінковими особливостями людей, а прагне досліджувати також внутрішні поведінкові процеси (хоча щодо цього одностайної думки у літературі немає), акцентуючи увагу на моменті, „де реальність і право, яким воно є і яким повинно бути, зливаються: де діяння змінюються нормами, а норми змінюються діяннями”181. С. Алєксєєв, звертаючись до праці „Неслухняне дитя біосфери” В. Дольника, стверджує, що за свідченнями сучасної науки про поведінку і вдачу живих організмів (етології) в особливо „організованих” спільностях тварин можуть бути виявлені деякі (хоча і дуже далекі) природні корені права. „Для цих спільностей, не раз з високоорганізованою структурою спільної поведінки, характерна жорстка ієрархічна побудова їх „соціальної організації”, відповідно до якої кожна особина виконує згідно з існуючою ієрархічною піраміди суворо „свої” функції (котрі отримали потім, вже щодо аналогічних явищ людського співтовариства, назви „обов’язок”, „відповідальність”, „порядок”, „дисципліна”)”182. З іншого боку, в усі історичні епохи позитивне, „державне” право у той чи інший спосіб намагалося впливати на поведінку „нелюдських живих організмів”. Існують численні приклади регулювання таким правом поведінки тварин – надання їм певних прав (вільного пересування, спадкування тощо) або встановлення обов’язків, зокрема, нести кримінальну відповідальність183. Специфіка етології права полягає у тому, що вона зосереджується на біологічних основах права та відшуковує його у біологічно зумовлених моделях поведінки. Щоправда, юридична антропологія, сприймаючи висновки етології права, наголошує на тому, що „біотична спадщина” людини відкрита для правової оцінки, так само як і для „формування” й „освічення” юридичними поведінковими нормами184. Lampe, Ernst-Joachim. Op. cit. – P. 61. Алексеев С.С. Частное право: Научно-публицистический очерк. – М., 1999. – С. 6. Детальніше про етологічні проблеми у праводержавознавстві див., напр.: Дольник В.Р. Непослушное дитя биосферы. Беседы о поведении человека в компании птиц, зверей и детей. Издание 3-е, дополненное. – СПб., 2003. – С. 192-262. 183 Детальніше про це див., напр.: Гудима Д.А. Поняття „суб’єкт права”: до сучасних дискусій // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2003. – №10. – С. 40-53; Спасенников Б.А. Указ. труд. – С. 13-19. 184 Lampe, Ernst-Joachim. Op. cit. – P. 61. 181 182 49 Левова частка антропологічних досліджень з вивчення переважно традиційних суспільств проводилися емпіричними (здебільшого, польовими) методами, метою застосування яких було довести, що всім соціумам притаманна певна форма права, зокрема, звичай (проте це не означає, що не проводилися неемпіричні дослідження, котрі, так чи інакше, несли у собі окремі елементи антропологізму та є цінними для юриспруденції, хоча тематично і не становлять частини юридичної антропології. Мова йде, наприклад, про праці Б. Кістяківського, П. Юркевича185). Прихильники концепції „соціального” походження права вважають, що заперечувати „недержавність” права означало би те саме, що й аргумент про відсталість, недорозвиненість „не наділених правом” суспільств. Тому для пошуку „всезагального”, універсального визначення права, котре би підходило всім або майже всім соціумам, антропологами (значна частина яких не асоціювала себе зі сферою юриспруденції) було докладено чимало зусиль186. Напевно, без перебільшення можна сказати, що найбільше дореволюційних досліджень, проведених у колишній Російській імперії і віднесених в подальшому до сфери юридичної антропології, було, так чи інакше, присвячено звичаєвому праву187. Юридико-антропологічними можна вважати наукові розвідки у сфері українського (О. Єфименко, В. Камінський, О. Кістяківський, П. Чубинський), молдавського (О. Єгунов), російського (П. Березанський, К. Малишев, І. Орщанський, С. Пахман), французького (П. Карасевич) мусульманського права (П. Антака, М. Остроумов, М. Торнау, В. Холмогоров), калмицького (П. Небольсін) та киргизького (М. Гродеков) звичаєвого права, права кавказьких горян (М. Ковалевський, Ф. Леонтович), народів Сибіру (Д. Самоквасов) і тихоокеанських племен (М. Миклухо-Маклай). Значна частина досліджень звичаєвого права була присвячена особливостям його функціонування (О. Єфименко, К. Кавелін, М. Калачов, П. Калмиков, П. Матвєєв, В. Мухін, С. Пахман, К. Чепурський, Є. Якушкін). Варто зазначити, що 185 Детальніше див.: Бігун В.С. Погляди на людину в праві у працях Б.О. Кістяківського. До питання про дослідження людини в праві // Держава і право. Збірник наукових праць. – К., 2003. – Вип. 21. – С. 83-91; Максимов С.І. Б. Кістяковський – видатний український філософ права // Вісник Академії правових наук України. – 1997. – №1 (8). – С. 126-136; Юркевич П. Філософія права (1873) // Історія філософії права; Філософія права; Філософський щоденник. – Вид. друге. – К., 2000. – С. 570-574, 580-581. 186 Moyer S. David. Anthropology // The Philosophy of Law: An Encyclopedia / G. B. Grey (ed.). — New York & London, 1999. – Vol. I. – P. 40. 187 Найбільш повна бібліографія з цієї проблематики була зібрана Є. Якушкіном. Див.: Обычное право русских инородцев: Материалы для библиографии обычного права / Якушкин Е.И. – М., 1899. – 370 с.; Обычное право: Материалы для библиографии обычного права. Вып. 1 / Якушкин Е.И. – 2-е изд., испр. и доп. – М., 1910. – 225 с.; Обычное право: Материалы для библиографии обычного права. Вып. 3 / Якушкин Е.И. – М., 1908. – 551 с.; Обычное право: Материалы для библиографии обычного права. Вып. 4 / Якушкин Е.И. – М., 1909. – 442 с. 50 великий вклад у вивчення українського звичаєвого права, його порівняння зі звичаєвим правом інших народів зробили Комісія для виучування звичаєвого права Всеукраїнської Академії наук і Комісія з історії західно-руського права тієї ж Академії, які діяли у 1918-1933 рр. Загалом після 1917 року вивчення радянською наукою звичаєвого права, визнаного „пережитком минулого”, певним чином втратило сенс, оскільки попередній досвід правового регулювання був повністю відкинений як реакційний (згадаймо Декрет про суд № 1, яким було припинено дію старих законів, якщо вони суперечили „революційній правосвідомості”). А якщо увага радянського суспільствознавства і була звернена в сторону звичаєвого права, ця проблематика розглядалася або в історичній ретроспективі, або щодо зарубіжних народів188. Хоча справедливо буде зазначити, що у перші роки радянської влади допускалася допоміжна роль звичаїв, сформованих революційною правосвідомістю та схвалених державою, у деяких цивільних, земельних й інших правовідносинах (концепція „революційного звичаєвого права” О. Малиновського)189. Так поступово в юриспруденції стали вивчатися тільки звичаєві правила поведінки, санкціоновані державою, тобто звичаї, оформлені в юридичні норми. Сьогодні дослідження звичаєвого права на пострадянському просторі відновилися. У загальній теорії права та теорії цивільного права стали активно розроблятися різні підходи до розуміння „звичаю”, „звичаєвого права”, джерел останнього, походження, способів, форм його вираження190; вчені зосередилися на дослідженнях характеру та структури звичаю, аналізі зв’язку прав людини зі звичаєвим правом того чи іншого соціуму, проблемах співвідношення правового звичаю та нормативноправового акта191, звичаєвому праві як джерелі права цивільного192; у науковий обіг увійшли терміно-поняття „мононорма”193, „аборигенне 188 Бочаров В.В. Максим Ковалевский: антропология права и правовой плюрализм в России // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2001. – Том IV. – №3. – С. 65-67. 189 Толкачова Н. Звичаєве право України: особливості розвитку // Українське право. – 2004. – Число 1 (17). – С. 68. 190 Див., напр.: Гримич М. Дискусійні аспекти трактування терміна „звичаєве право” // Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. праць. – К., 2001. – Вип. 8. – С. 4-9; Думанов Х.М., Першиц А.И. К уточнению понятия „обычное право”. – С. 77-82; Зумбулидзе Р.-М. З. Обычное право как источник гражданского права // Обычай в праве: Сборник. – СПб., 2004. – С. 13-72, 140-157; Камкия Ф.Г. Указ. труд. – С. 21; Лопуха А.Д., Зельцер И.М. Обычное право: вопросы теории и современная практика. – Новосибирск, 2002. – С. 52-59; Поротиков А.И. Обычай в гражданском обороте // Обычай в праве: Сборник. – СПб., 2004. – С. 235-284. 191 Зумбулидзе Р.-М. З. Указ. труд. – С. 157-168; Мальцев Г.В. Очерк теории обычая и обычного права // Обычное право в России: проблемы теории, истории и практики. – Ростов-на-Дону, 1999. – С. 7-93; Поротиков А.И. Указ. труд. – С. 304-333. 192 Зумбулидзе Р.-М. З. Указ. труд. – С. 73-119; Поротиков А.И. Указ. труд. – С. 285-304, 333-362. 193 Думанов Х.М., Першиц А.И. К уточнению понятия „обычное право”. – С. 77-78; Камкия Ф.Г. Указ. труд. – С. 21-22. 51 право”, „общинне право”, з англійської мови було запозичено термінопоняття „народне право” (folk law), запроваджене для уникнення асоціацій, пов’язаних із незмінністю звичаєвого чи традиційного права194. Частково такі зрушення пов’язані з відкриттям доступу до „закритих” сторінок минулого народів колишнього СРСР, активізацією історико-правових й етнографічних досліджень, частково – зі зміною методологічних орієнтацій в юриспруденції, зверненням до антропологічних основ права і бажанням подолати етатизацію й космополітизм права, а частково – зі зміною онтологічного статусу релігії та моралі, котрі у минулому разом з об’єктивним юридичним правом виконували роль надзвичайно сильних регуляторів, а зараз у зв’язку з поглибленням диференціації релігій, посиленням розриву між системами моральних цінностей подекуди втрачають роль засобів інтеграції соціуму. Необхідно зазначити, що у деяких вищих навчальних закладах пострадянського простору (наприклад, Київському національному університеті імені Тараса Шевченка195, Саратовському державному університеті196) запроваджуються навчальні курси зі звичаєвого права, котре до того ж, так чи інакше, вивчається у рамках теорії й історії держави та права (при цьому слід констатувати відсутність в Україні навчальних курсів з антропології права). Антропологічний, а точніше – етнолого-антропологічний, дослідницький підхід, який поряд з деякими іншими підходами складає методологічну основу юридичної антропології, зосереджений на виявленні того, яким чином, за допомогою яких якостей і здібностей людина створює таке нормативно-ціннісне середовище, що одночасно і відповідає її природі, і суперечить цілому ряду її параметрів, насамперед тих із них, котрі визначають деструктивно-кримінальні форми соціальної поведінки. Тобто, юридичну антропологію людина цікавить тільки як творець права (що, власне, відрізняє погляд на людину в цій антропології від інтерпретацій людини філософією, психологією, культурологією тощо), а акцент досліджень робиться на останньому, на його формах і їх впливі на індивіда, соціальні групи, суспільство. З цього слідує, що дана наука зосередила увагу на „праві у множині”, на ідеї правового плюралізму, котра дозволяє гнучко реагувати на різноманітні життєві ситуації та дає 194 Бенда-Бекманн, К. фон. Зачем беспокоиться о правовом плюрализме? Вопросы изучения и осуществления политики правового плюрализма // Обычное право и правовой плюрализм. (Материалы ХI Международного конгресса по обычному праву и правовому плюрализму, август 1997 г., Москва) / Отв. ред. Н.И. Новикова, В.А. Тишков. – М., 1999. – С. 11. 195 Толкачова Н.Є. Звичаєве право: Навчальний посібник. – К., 2005. – 367 с. 196 Учебный план исторического факультета Саратовского государственного университета. Специальность „Юриспруденция” 02.11.00 // http://www.ssu.runnet.ru/faculties/historical/plan.php. 52 людині розумні альтернативи поведінки, у той час як державно орієнтований правовий монізм змушує біосоціального індивіда діяти, зважаючи на певну державну волю в особі державних чиновників197. „Правовий плюралізм, – зауважує К. фон Бенда-Бекманн, – допомагає краще зрозуміти те, що відбувається, відповісти на запитання, чому так часто дія того чи іншого закону не приносить результатів”198. Заради об’єктивності слід зазначити, що правовий плюралізм не слід ототожнювати винятково з поєднанням ознак різних правових систем (наприклад, англосаксонської та нормативно-актної чи традиційно-общинної й ідеологічно-релігійної) в одному суспільстві. Існує і так званий „проникаючий” правовий плюралізм, який передбачає плюралізм права, встановленого державою, тобто державне визнання частиною системи права держави того права, котре встановлене державою не було (зокрема, звичаєвого)199. На думку Г. Вудмана, така політика держаного права щодо інших соціальних норм, щодо будь-якої частини „іншого права”, з яким співіснує право державне, є „політикою об’єднання”, якій протиставляються „політика конфлікту” (заперечення державою звичаєвого права з метою припинення його застосування та існування), „політика поділу” (діяльність держави, спрямована на ліквідацію правового плюралізму шляхом запровадження відмінностей між групами населення, які дотримуються різних соціальних норм – різних видів права), „політика агломерації” (створення можливостей для невпорядкованого існування державного й іншого права); „політика інтеграції” (впорядковане співіснування різних корпусів правових норм, яке може бути наслідком політики об’єднання, з наданням статусу „вищого” одному з таких корпусів, наприклад, державному)200. Припущення, що державне право найбільш важливе, для антропологів є неприйнятним, однак воно потребує детальних перевірок в різних місцевостях і контекстах. „У деяких сферах, – стверджує К. фон БендаБекманн, – проста зміна законодавства може дійсно призвести до бажаних перемін, але в інших ситуаціях цього не відбудеться внаслідок стійкості існуючих норм, заснованих на відмінних від державного права принципах”201. Ковлер А.И. Указ. труд. – С. 11. Цит. за: Летняя школа по юридической антропологии в Звенигороде // Государство и право. – 1999. – № 11. – С. 101. 199 Бочаров В.В. Максим Ковалевский: антропология права и правовой плюрализм в России. – С. 59. 200 Вудман Г. Теория права, антропология и плановый правовой плюрализм // Обычное право и правовой плюрализм. (Материалы ХI Международного конгресса по обычному праву и правовому плюрализму, август 1997 г., Москва) / Отв. ред. Н.И. Новикова, В.А. Тишков. – М., 1999. – С. 17-19. 201 Бенда-Бекманн, К. фон. Указ. труд. – С. 12. 197 198 53 З вищенаведеного випливає, що поняття правового плюралізму передбачає визнання відсутності винятково державної монополії на право. Насправді, зазначає В. Тишков, має місце змагальний процес між правовим централізмом і правовим різноманіттям. Правовий централізм або державне право, зазвичай, відображає домінуючий інтерес чи домінуючу волю, за якими стоїть панівна сила, панівна ідеологія і панівна культура, котрі прагнуть створити так званий „єдиний правовий простір” на контрольованій території. Тому майже завжди складається ситуація, коли централізоване право наштовхується та вступає у протиріччя з місцевою традицією, з локальною специфікою чи просто з непередбачуваною, новою і ще не кодифікованою ситуацією202. Юридична антропологія, розглядаючи право як феномен, що „пам’ятає те, що зазвичай трапляється („id quod plerumque fit”), те, на що кожний може сподіватися чи чого боятися від нормальної людини у різноманітних соціальних ролях її життя”203, свідчить: кожна культура є автономною стосовно інших культур, і поза правом, встановленим або санкціонованим державою, залишаються „недержавні” форми права. Цим зумовлюється потреба визнання плюралізму правопорядків204. Зважаючи на вищевикладене, можна стверджувати, що юридична антропологія ставить перед собою мету – вивчати на прикладі різних правових систем, яким чином їхня цілісність та їх внутрішнє правове багатоманіття (різноманіття форм права) співіснують у різних культурах. У розвиток цієї тези варто зазначити, що даний різновид наукової антропології дозволяє заперечити еволюціонізм у формах права, який полягає у постійному тяжінні до єдиної уніфікованої форми, котра претендує на панівну роль серед інших. Як зауважує Н. Рулан, „якщо еволюція й існує, то полягає вона не в діахронічній зміні одного явища іншим, а у виборі певних соціально-юридичних форм, якому віддана перевага і який, що важливо, можна змінити, у той час як інші форми, не зникаючи, тимчасово відходять на другий план, тобто у такі сфери соціального життя, котрі знаходяться за межами поля зору офіційного права”205. Наведене дозволяє дійти висновку, що юридична антропологія відіграє важливу роль, зокрема, для прийняття нормативно-правових актів, які стосуються корінних (аборигенних) народів (що зберігають традиційні системи господарського та культурного життєзабезпечення, відмінні від життя решти населення держави), для здійснення правозаТишков В.А. Вступительное слово // Там же. – С. 6. Lampe, Ernst-Joachim. Op. cit. – P. 63. 204 Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии: Монография. –С. 28-29. 205 Рулан Н. Указ. труд. – С. 298. 202 203 54 хисної діяльності щодо представників етнічних і релігійних меншин, а також для консультування аборигенних общин і асоціацій206. Підсумовуючи все вищевикладене стосовно юридичної складової антропології права, сформулюємо визначення юридичної (етно-правової) антропології. На наш погляд, юридична антропологія – це галузева юридична дисципліна, предметом якої є: 1) встановлення тих закономірностей існування та розвитку цивілізацій і окремих суспільств, що пов’язані з регулюванням відносин у них (зокрема, закономірностей виникнення, існування та розвитку форм права у первісних, традиційних і сучасних суспільствах); 2) дослідження взаємовпливів різних культур у контексті регуляторної діяльності соціумів, а також конкуренції звичаєво-правового регулювання суспільних відносин з державним; 3) розкриття сутності права через аналіз реальної поведінки людей-творців тієї чи іншої культури. Тобто юридична антропологія має основним завданням з’ясування природи права крізь призму досліджень соціального середовища існування людини. Ця галузь антропологічного знання має значний евристичний потенціал. Л. Удовика зазначає, що юридична антропологія розширює та збагачує діапазон, прийоми і методи правничих досліджень, поглиблює й нарощує обсяг правових знань, сприяє виникненню нових дослідницьких підходів до права, відкриває нові аспекти, прояви, грані останнього207. Для юристів освоєння юридичної антропології важливе у першу чергу в компаративістській перспективі для вивчення правового різноманіття світу та права через особливості сприйняття останнього людьми в різних культурах. Вивчення правового регулювання різноманітних сфер життя та їхніх співвідношень з існуючими практиками дає можливість зрозуміти внутрішні механізми розвитку й співіснування людських співтовариств208. Додамо до цього перспективність використання висновків юридичної антропології у дослідженнях становища корінних народів, прав різного роду меншин, процесів сучасного державотворення, а також в дослідженнях з етнодержавознавства – наукового напряму (утвореного на межі етнології, етнополітології та теорії держави і права), предметом якого є явища, тенденції та закономірності етнонаціонального розвитку, а змістом – той чи інший спосіб і форма національно-державного самовизначення209. 206 Философия права: Учеб. пособие / П.П. Баранов, В.Ю. Верещагин, В.И. Курбатов, А.И. Овчинников; М-во внутр. дел Рос. Федерации, Рост. юрид. ин-т. – С. 737. 207 Удовика Л.Г. Демократія і право: на шляху до оновленої теорії // Держава та регіони. Серія: Право. – 2002. – №2 (6). – С. 19. 208 Новикова Н.И. Антропология права. Программа курса // http://jurant.iea.ras.ru/ru/teaching/ prog_rsuh.shtml. 209 Римаренко Ю.І., Шкляр Л.Є., Римаренко С.Ю. Етнодержавознавство. Теоретико-методологічні засади. – К., 2001. – С. 23, 40-44. 55 В Україні першочерговими завданнями юридичної антропології, зважаючи на відсутність у вітчизняній юриспруденції монографічних досліджень відповідного спрямування, на наш погляд, мають стати: 1) розвиток концепції „групових прав”, забезпечення яких особливо важливе у тих випадках, коли відсутня вихідна рівність прав різних суб’єктів210; 2) виявлення антропологічних засад українського права (зокрема, звичаєвого), права етнічних груп українців (гуцулів, лемків та ін.), а також права неукраїнських етнічних спільностей, які проживають на території України; 3) вивчення антропологічних основ „звичаєво-правових” норм різноманітних субкультур (молодіжної, злочинної тощо); 4) дослідження впливу світових глобалізаційних процесів на національну правову систему в контексті протистояння правового універсалізму та релятивізму, лібералізму й комунітаризму. Як вказується у літературі, з часом, у міру накопичення юридико-антропологічних знань, із визначенням предмета та методології юридичної антропології, формуванням її поняттєвого апарату, існує реальна ймовірність того, що вона стане в Україні відносно самостійною галузевою юридичною наукою211, у рамках якої розвиватимуться сучасні напрямки позитивістського праворозуміння, що можна стверджувати, зважаючи на історіографічний огляд проблематики досліджень з юридичної антропології та досвід „функціонування” останньої в інших державах. 2.4.3. Філософсько-правова антропологія. Як стверджує П. Рікер, філософська антропологія є фундаментом сучасної моральної і правової філософії212. Цю думку розвиває С. Максимов, зазначаючи, що „саме апелювання до сутності людини дозволяє обґрунтувати ідею права, критерій справедливості, тобто дати відповідь на фундаментальне питання філософії права”, що уможливлює виділення у рамках цієї науки антропологічної складової213. Ряд філософсько-правових сюжетів, які, так чи інакше, можна віднести до антропологічних, знайшов відображення у монографічних працях теоретиків права радянської доби (С. Алексєєва, О. Бережнова, М. Вітрука, М. Козюбри, О. Лукашової, Г. Мальцева, В. Маслєннікова, М. Матузова, П. Недбайла, М. Орзіха, В. Патюліна, П. Рабіновича, 210 Современные философские проблемы естественных, технических и социально-гуманитарных наук: учебник для аспирантов и соискателей ученой степени кандидата наук / Под общ. ред. д-ра филос. наук, проф. В.В. Миронова. – С. 622. 211 Див., напр.: Удовика Л.Г. Проблема статусу сучасної юридичної антропології // Держава і право: Збірник наукових праць. – К., 2004. – Вип. 25. – С. 11-13. 212 Рикер П. Торжество языка над насилием. Герменевтический подход к философии права. – С. 28. 213 Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Монография. – С. 193. 56 М. Строговича та ін.). Це, зокрема: проблеми визначення понять „людина”, „особистість”, „індивідуальність”, особливості співвідношення біологічного та соціального в людині214; аналіз правового рівня структури особистості215; філософські аспекти юридичного статусу особи, проблеми правового спілкування, правового стану, прав людини та суб’єктивного юридичного права і216; зв’язок правосвідомості та правової діяльності217; діалектика об’єктивного та суб’єктивного в праві218; аналіз категорії „цінність” і визначення її зв’язку зі свободою, потребами та правом219; характеристика особистісної, соціальної, інструментальної, власної, культурної, моральної, інтелектуальної й ідеологічної цінності права220; проблеми формування особистості та правового виховання221; обґрунтування правового впливу на особистість, визначення та характеристика його меж і механізму222. Сьогодні, як вже зазначалось, набула значного поширення структура вітчизняної філософії права, в якій, окрім традиційних онтології, гносеології та аксіології права, виділяється правова (юридична) антропологія (чи, за іншою термінологією, антропологія права)223 (зазначимо, що іноді в літературі у структурі філософії права виокремлюють комуні214 Бережнов А.Г. Права личности: некоторые вопросы теории. – М., 1991. – С. 8-20; Орзих М.Ф. Личность и право. – М., 1975. – С. 15-36; Права личности в социалистическом обществе. – М., 1981. – С. 11-23. 215 Бережнов А.Г. Указ. труд. – С. 21-96; Орзих М.Ф. Указ. труд. – С. 37-75. 216 Алексеев С.С. Социальная ценность права в советском обществе. – М., 1971. – С. 145-150; Орзих М.Ф. Личность и право. – С. 37-42, 58-75; Орзих М.Ф. Право и личность. Вопросы теории правового воздействия на личность социалистического общества. – К.; Одесса, 1978. – С. 101-111; Права личности в социалистическом обществе. – С. 23-39, 86-111, 124-129, 207-239. 217 Орзих М.Ф. Личность и право. – С. 42-58; Орзих М.Ф. Право и личность. Вопросы теории правового воздействия на личность социалистического общества. – C. 126-139. 218 Козюбра Н.И. Социалистическое право и общественное сознание. – К., 1979. – 32-61; Недбайло П.Е. Объективное и субъективное в праве // Правоведение. – 1974. – №1. – С. 14-25. 219 Козюбра Н.И. Указ. труд. – С. 168-187; Орзих М.Ф. Личность и право. –С. 83-91; Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. – Львов, 1985. – С. 8-13, 38-47. 220 Алексеев С.С. Социальная ценность права в советском обществе. – С. 38-49, 197-216; Орзих М.Ф. Личность и право. – С. 76-107; Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. – С. 13-37, 70-122. 221 Орзих М.Ф. Личность и право. – С. 103-107; Орзих М.Ф. Право и личность. Вопросы теории правового воздействия на личность социалистического общества. – С. 78-86. 222 Алексеев С.С. Социальная ценность права в советском обществе. – С.49-61; Орзих М.Ф. Право и личность. Вопросы теории правового воздействия на личность социалистического общества. – С. 12-126. 223 Див., напр.: Бачинин В.А. Философия права: Конспект лекций. – С. 290-303; Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Філософія права: Підручник для юрид. спец-тей вищих навч. закладів. – К., 2003. – С. 273-353; Бачинін В.А., Панов М.І. Філософія права: Підручник для юрид. спец-тей вищих навч. закладів освіти. – К., 2002. – С. 273-354; Философия права: Учеб. пособие / П.П. Баранов, В.Ю. Верещагин, В.И. Курбатов, А.И. Овчинников; М-во внутр. дел Рос. Федерации, Рост. юрид. ин-т. – С. 737-758; Філософія права: Навч. посіб. / О.О.Бандура, С.А.Бублик, М.Л.Заінчковський та ін.; За заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля. – C. 266-290; Філософія права: Навч. посіб. / О.Г.Данільян, Л.Д.Байрачна, С.І.Максимов та ін.; За заг. ред. О.Г.Данільяна. – С. 184-206. 57 кативно-правову антропологію224, а інколи антропологічну складову не виокремлюють, проте у курсі філософії права розглядають проблеми, котрі за суттю є філософсько-антропологічними. Наприклад: природа прав людини, їх концепції, право як форма буття і здійснення свободи людини225). Проте в юридичній науці склалася ситуація, за якої цей „новий” розділ філософії права співіснує поряд з однойменною чи близькою за назвою галузевою юридичною наукою (за нашою термінологією – юридичною антропологією), предмет та об’єкт дослідження якої відмінні від предмета і об’єктів розділу філософії права з такою ж або подібною назвою (якщо, звичайно, виходити з того, що філософська антропологія не є всеохопним вченням про людину – таким, що поєднує у собі всі можливі антропологічні науки та дисципліни, – а має більш-менш визначені межі філософсько-антропологічного розмислу та постає в якості самостійного напряму антропологічної думки поряд з науковою та релігійною антропологіями). Як зазначає Ю. Оборотов, сучасний антропологізм (на відміну від соціологічного редукціонізму) повернений до внутрішнього, духовного світу людини. Тому поряд з природною та культурною сферами, в яких розглядав людину класичний антропологізм, вводиться третя сфера – внутрішній духовний світ як зосередження людської активності226. І власне на останній сфері, на наш погляд, у філософії права концентрує увагу антропологічна складова, поміж тим звертаючись до природної і культурної сфер227. З огляду на це, вважаємо, що розділ у структурі філософії права, методологічну основу якого складають висновки філософської антропології (на відміну від науки юридичної антропології, яка сформувалася завдяки, зокрема, розробці етнологами та етнографами проблем правової охорони самобутності корінних малочисельних народів, проблем узгодження правової системи аборигенів і правової системи, внесеної, часто нав’язаної, ззовні), більш коректно було би назвати філософсько-правовою антропологією, що дозволило би уникну224 Философия права. Программа авторского курса Полякова А.В. для студентов магистратуры юридического факультета СПбГУ // http://law-students.net/modules.php?name=Content&pa=showpage&pid=97. 225 Философия права. Программа курса // http://www.humanities.edu.ru/db/msg/1568. 226 Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии: Монография. – С. 25; Оборотов Ю.Н. Юридическая антропология – новое измерение права. – С. 48. 227 Як приклад акцентування уваги у філософії права на духовному світі, див.: Трофименко В. А. Розум та воля як антропологічні основи права: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.12 / Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Х., 2004. – 20 с.; Трофименко В.А., Петрова Л.В. Духовна природа права: філософсько-антропологічний підхід // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Х., 1999. – Вип. 38. – С. 3-10. 58 ти конкуренції предметів досліджень цього розділу філософії права та галузевої юридичної науки – юридичної антропології, – про яку мова велася вище228. Адже, розвиваючись у межах філософсько-антропологічного різновиду антропологічної (або, за термінологією В. Бігуна, антропо-етнічної229) парадигми (котрий співіснує з різновидом етноантропологічним), правова антропологія як розділ філософії права має саме філософське (а не етнологічне чи історичне) підґрунтя. Звичайно, це не виключає проникнення на її „територію” соціологічного, або того ж етнологічного, етнографічного чи іншого знання, проте тільки з метою розкриття проблеми, вирішення якої лежить, насамперед, у площині філософії, а точніше – філософської антропології. В. Бігун відносить до предмета філософсько-правової антропології дослідження таких проблемних сфер: 1) людина та право (уявлення про людину в праві, філософсько-антропологічні аспекти права, окремі аспекти філософії прав людини тощо); 2) право, суспільство, культура (правова система, правопорядок і право як система соціального контролю, культура та право, правовий релятивізм, правовий плюралізм, окремі аспекти порівняльного правознавства та ін.); 3) право як феномен (праворозуміння, систематизація писаного та „неписаного” права, правова мова, колонізація і право тощо); 4) право та правовий процес (правова конфліктологія, судочинство, „навколоправові” та „правопроцесуальні” феномени (наприклад, чаклунство, чутки), співвідношення права та процесу, правові процеси як спосіб застосування соціальних правил та ін.)230. Вважаємо, що якщо розглядати філософську антропологію як самостійний напрям антропології поряд з антропологіями науковою та релігійною, із запропонованим вище підходом до окреслення предмета філософсько-правової антропології не можна повністю погодитися, виходячи з наступного: по-перше, не видається за можливе, з’ясовуючи природу, сутність людини (що, власне, і покликана робити філософська антропологія), проводити дослідження правових систем світу, феномену правового плюралізму, проблем праворозуміння, правопорядку в різних соціумах, систематизації писаного та „неписаного” права, зв’язку процесу 228 В українській філософсько-правовій навчальній літературі вже є приклади такого підходу до визначення досліджуваного елемента структури філософії права. Див., напр.: Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Філософія права: Підручник для юрид. спец-тей вищих навч. закладів. – С. 273-353; Бачинін В.А., Панов М.І. Філософія права: Підручник для юрид. спец-тей вищих навч. закладів освіти. – С. 273-354; Бігун В.С. Правова антропологія. До питання про дослідження людини в праві // Часопис Київського університету права. – 2002. – №2. – С. 15-16. 229 Бігун В.С. Людина в праві: аксіологічний підхід: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – С. 9. 230 Бігун В.С. Правова антропологія. До питання про дослідження людини в праві // Часопис Київського університету права. – 2002. – №2. – С. 15. 59 колонізації з перетвореннями сфери функціонування права, проблематики правової конфліктології, судочинства, чаклунства, та деяких інших соціальних явищ, віднесених до предмета філософсько-правової антропології, оскільки їх дослідження не зв’язане напряму (чи взагалі не завжди зв’язане) з пошуками природи, сутності людини, а лише опосередковано може певним чином стосуватися таких пошуків, на що вказав і сам В. Бігун, зазначивши, що філософсько-правова антропологія лише виходячи з проблеми людини, „внутрішньої сутності” останньої, зосереджується на проблемі суспільства та права й культури і права231; по-друге, В. Бігун слушно стверджує, що філософсько-правова антропологія охоплює дослідження теоретичних і філософських аспектів проблематики „людина – право”232, однак, ті ж проблеми взаємозв’язку права, суспільства та культури, зокрема, правового плюралізму, правового релятивізму, та багато інших мають не стільки теоретико-філософські (їх ми не відкидаємо), скільки практико-прикладні аспекти, до аналізу яких філософсько-правова антропологія не звертається (за умови розуміння філософської антропології як „ненаукового” і „нерелігійного” напряму антропології). На нашу думку, означені вище проблеми лежать у площині юридичної антропології як різновиду антропології наукової, оскільки їх дослідження безпосередньо пов’язане зі з’ясуванням природи права, його сутності, особливостей виникнення, структури, функціонування, сприйняття та розвитку в різних соціальних спільностях. З огляду на вищевказане, доходимо висновку, що філософсько-правова антропологія вивчає, перш за все, людину, з’ясовує її природу, сутність, спрямовуючи зусилля на глибше розуміння категорій „свобода”, „відповідальність”, „права людини”, а відтак, до більш повного дослідження феномена права. Тобто, якщо наука юридична антропологія розкриває цей феномен через аналіз багатьох форм права, то відповідний розділ філософії права з’ясовує основоположні „характеристики” біосоціального індивіда (наприклад, розум, воля, віра, свобода, відповідальність, мовлення), його ціннісні орієнтації, окремі аспекти прав людини тощо. Аналізуючи праці В. Нерсесянца, можна дійти висновку, що він дотримувався такого ж підходу, віднісши, не виокремлюючи у філософії права антропологічної складової, до „сфери впливу” юридичної антропології, зокрема, правові форми життєдіяльності людей від давніх часів до сучасності233, а до кола інтересів філософії права, – зокрема, праволюдинну проблематику234. Там само. – С. 16. Там само. 233 Нерсесянц В.С. Юридическая антропология как наука и учебная дисциплина // Там же. – С. 1. 234 Нерсесянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. – М., 1998. – С. 107-112. 231 232 60 Таким чином, філософсько-правова антропологія – це розділ філософії права, який за допомогою методології, заснованої на філософсько-антропологічному та деяких інших дослідницьких підходах, вивчає людину, її потреби, інтереси, специфічні юридичні властивості як правової істоти, з’ясовує сутність, природу біосоціального індивіда з метою встановлення зв’язків між розумінням людини, її прав і правом як соціальним явищем, розкриваючи у такий спосіб (з позицій, як правило, природного права) деякі закономірності, що входять у предмет філософії права. Тобто, загалом кажучи, філософсько-правова антропологія з’ясовує природу права крізь призму досліджень природи та сутності людини. Висновки філософсько-правової антропології становлять неабияку цінність для юридичної науки, правотворчої, правозастосовчої та правотлумачної діяльності, оскільки правникові необхідно мати уявлення про ті критерії правового впливу на індивідів, котрі він використовує у ході своєї діяльності, про людину як вихідне начало юридичної активності. Юрист-практик має, зокрема, орієнтуватися у людських станах (психологічних, душевних тощо), індивідуальних особливостях сприйняття юридичних норм, їх застосування, інтерпретації, причинах, умовах правомірної та неправомірної поведінки особи, „потребовому механізмі” людської життєдіяльності, філософсько-антропологічних засадах функціонування численних релігійних і нерелігійно-світоглядних (наприклад, пацифістських, сатаністських) організацій, завданнях та функціях принципу відповідальності (що дозволить будувати роботу на раціональній основі з урахуванням „людського чинника”, сприятиме гуманізації правотворчої, правозастосувальної та правотлумачної діяльності). При цьому перед правниками-науковцями поставатиме завдання, використовуючи, зокрема, філософсько-антропологічний дослідницький підхід, збирати, систематизовувати науковий матеріал, виробляти нові ідеї, за допомогою яких можна „створювати” цінності, вводити їх у модель ціннісних орієнтацій юриста та утверджувати антропоцентричну систему його світогляду. За своєю суттю, філософсько-правова антропологія є, як слушно зазначає С. Максимов, альтернативою сцієнтистського, функціональноінструментального підходу до права, котра через вчення про природу та сутність людини долає односторонність класичних концепцій природного права. І якщо з погляду структурно-функціонального підходу соціальні (у тому числі юридичні) норми – це продукт лише суспільного устрою і жодних інших нормоутворюючих джерел бути не може, то вказаний розділ філософії права „вирішує проблему альтернативного джерела згаданих норм, котрий дає опору критичній здатності судження 61 щодо земної влади, обмежує її монополію у смислоутворюючій і ціннісній сферах”235. Саме такий підхід закладений у багатьох міжнародних документах про права людини. Його висвітлення може бути предметом окремого дослідження. 2.5. Образ людини як її антропологічна проекція. Багатство різновидів антропологій є закономірним результатом багатогранності людини, наявності у неї багатьох „проекцій”, „образів”, „зрізів” виділення кожного з яких є наслідком специфічної оцінки природи та сутності біосоціального індивіда, піднесення, висування на перший план тих чи інших його властивостей, ознак (анатомічних, фізіологічних, генетичних тощо), здібностей (володіти мовою та мовленням, мислити, створювати знаряддя праці, духовні цінності та ін.). Тобто образ людини формується на основі певної концепції людини та може бути, наприклад, реалістичним або ідеалістичним, загальним або партикулярним236. І завдання антропологічної науки полягає у „побудові”, „фіксації”, „деталізації” людських образів, у тому числі й цілісного образу людини, котрий можливий у різних міфопоетичних, релігійних і філософських системах (з яких у разі потреби науки можуть його запозичувати)237 та є природною основою для побудови широкого інтегративного освітнього курсу, в якому органічно могли би бути пов’язані всі розділи духовної культури238. Засновник школи філософської антропології М. Шелер виділяв п’ять таких образів, які в сучасній інтерпретації отримали назви Homo religiosus (людина релігійна), Homo sapiens (людина розумна), Homo naturalis (людина природна), Homo degeneratus (людина декадансу, „діонісійська людина”), Homo summus (людина культури, надлюдина)239. Крім цих образів, у різні часи філософія формувала і такі, як Homo faber (людина вміла), Homo aestheticus (людина-поціновувач краси), Homo pasionaris (людина, схильна до екстатичної творчості та лідерства), Homo socialis (людина суспільна), Homo ludens (людина, схильна до ігрової поведінки), Homo patiens (людина стражденна, схильна до душевних мук), Homo sexualis (людина сексуальна), Homo suicidalis (людина, схильна до самогубства), Homo bicerebralis (людина двоголова, мозок якої складається з двох півкуль)240. Згадаймо також і про образи Homo katholikos Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Монография. – С. 195. Бігун В.С. Антропологія, аксіологія та соціологія права. До питання про праворозуміння. – С. 25. 237 Борзенков В.Г. На пути к единой науке о человеке // Человек. – 2004. – №3. – С. 71. 238 Мещеряков Б.Г. Указ. труд // Там же. 239 Гуревич П.С. Философская антропология. Учебное пособие. – С. 52-59. 240 Войтенко В.П. Феномен людини: Дванадцять дзеркал / Медико-біологічне дослідницьке тов-во „Гіппократ”. – К., 1999. – С. 14. 235 236 62 (людини вселенської), Homo egomet (людини – Я сам), Homo compositus (людини складної, системної)241, Homo integer (людини цілісної), Homo simplex (людини простої) та Homo duplex (людини роздвоєної) М. Мосса, Homo somatikos (людини тілесної), Homo historicus (людини історичної), Homo creator (людини-творця), Homo symbolicum (людини символічної) Е. Кассірера, Homo amoris (людини люблячої), Homo esperans (людини, яка надіється), Homo oeconomicus (людини економічної), Homo politicus (людини політичної), Homo culturalis (людини культурної), Homo hierarchicus (людини ієрархічної), Homo negans (людини, яка здатна сказати „ні”), Homo legens (людини-читача), і про такий сучасний образ „нової” людини – людини техносфери, – в якої творчі можливості значно зменшуються або обмежуються знаково-цифровими символами, як Homo numeralis (людини цифрової)242), а також про цінні для праводержавознавства образи Homo humanus (людини гуманної), Homo liber (людини вільної), Homo delinquens (людини-правопорушника), Homo juridicus (людини правової) Homo legitimus (людини юридичної) тощо. Кожен з вищевказаних „зрізів людського в людині”, по-перше, характеризується певними вихідними категоріями, „словами-універсаліями”, котрі дозволяють сформувати цілісне уявлення про відповідний людський образ. Так, наприклад: Будинок, Земля, Життя і Смерть, Батько й Мати… – Homo naturalis; Війна та Світ, Час і Вічність, Розвиток… – Homo Historicus; Гра, Краса, Число, Мова… – Homo ludens; Майстер і Підмайстер, Досвід, Праця… – Homo Faber; Багатій і Бідняк, Гроші, Прибуток, Ринок… – Homo economicus; Правитель і Підданий, Громадянин, Закон, Народ… – Homo politicus; Бог, Віра, Надія, Любов, Добро та Зло, Душа і Тіло, Совість, Честь, Гідність… – Homo humanus243. По-друге, як можна побачити, частині з наведених проекцій біосоціального індивіда відповідають певні галузеві антропології, котрі ці проекції створюють і розвивають. Всі інші образи людини формуються або окремими філософами, або представниками тих філософських шкіл і напрямків, які не становлять самостійних антропологічних дисциплін. „Образ людини часто є частиною всеохопної ідеології. Як правило, – зазначає Р. Циппеліус, – він абсолютизує (в формі ідеальних типів) то одні, то інші з численних властивостей людини”, часто неявно перемішуючи факти та вимоги244. Проте гармонійне поєднання усіх проекцій біосоці241 Цоколов С.А. Единая наука о человеке: иллюзия или реальность // Человек. – 1996. – №6 // http://www.courier.com.ru/humanities/html/709.htm. 242 Ковлер А.И. Указ. труд. – С. 4. 243 Рабинович В. Слова-начала // Человек. – 1995. – №5. // http://www.courier.com.ru/humanities/ html/756.htm 244 Циппеліус Р. Філософія права: Підручник: Пер. з нім. – К., 2000. – С. 120. 63 ального індивіда дозволяє сформувати образ „людини цілісної” (Homo integer)245 або образ Homo vulgaris – так би мовити, людини „середньостатистичної”, „типової” для тих умов життя, в яких вона проживає. Цінність антропологічного знання загалом і для загальної теорії прав людини зокрема полягає у тому, що воно виступає своєрідною противагою як раціоналізації, так й ідеологізації культури, її феноменів (у тому числі прав людини), будучи продуктом діяльності людини, яка освоює буття не лише теоретично, але і духовно-практично. Звичайно, не можна гіперболізувати чи навіть абсолютизувати роль антропологічного „мейнстріму” для розкриття закономірностей, які стосуються такого явища, як права людини (незалежно від того, як ми їх розуміємо), оскільки антропологічна парадигма дозволяє розкрити лише його окремі сутнісні характеристики, аспекти, грані. 245 Детальніше про деякі аспекти цієї концепції біосоціального індивіда див., напр.: Непомнящая Н.И. Указ. труд. – 520 с.; Цоколов С.А. Указ. труд. 64 РОЗДІЛ 3. ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО ПОНЯТТЄВОГО АПАРАТУ ЛЮДИНОРОЗУМІННЯ В ЮРИСПРУДЕНЦІЇ 3.1. Поняття та значення людинорозуміння у правовій науці. Дозволимо собі розпочати відразу з дефініції. Людинорозуміння у правовій науці – це сформована загальнотеоретичною юриспруденцією на основі здобутків суспільних та інших наук (передусім, філософії) система соціальних значень й особистісних смислів тих терміно-понять, котрі відображають місце людських індивідів у процесі еволюції всього живого на Землі, закономірності їх соціалізації та життєдіяльності. В юридичній науці людинорозуміння є відображенням людини у правосвідомості; воно призначене показати, як людина представлена на рівні правової ідеології, які її „образи” існують у теоретично осмисленій правосвідомості. Водночас зауважимо, що людинорозуміння у праві не вичерпується тільки рівнем правової ідеології, але й постає з буденної юридичної практики, конкретних життєвих ситуацій (тобто конституюється й у правовій психології). Певне людинорозуміння (хоча й, можливо, не завжди таке, яке можна вважати сформованим теоретичною юриспруденцією) відображають, так чи інакше, міжнародні договори, внутрішньодержавне законодавство, юридична література, оскільки саме у них використовуються терміни, що позначають поняття, які завжди пов’язані з носієм певних можливостей (прав). „Індивід”, „істота”, „людина”, „індивідуальність”, „особистість”, „особа”, „персона”, „суб’єкт”, „громадянин” – усі ці та деякі інші терміно-поняття, котрими здебільшого оперують у сфері приватного права і які безпосередньо пов’язані з поняттям людини, якраз і мають складати поняттєвий апарат людинорозуміння у правознавстві246. І хоча такий апарат повинен мати системний характер, однак досить часто простежується відсутність єдиного підходу до інтерпретації кожного з його елементів. Непорозуміння на цьому ґрунті частково зумовлені неоднозначністю (варіативністю) перекладів на українську мову тих чи інших термінів з інших мов, частково – неоднаковістю значень (смислів), наданих („знайдених”) на різних рівнях осмислення (ідентифікації, референції, інтерпретації, оцінки, емпатії) одних і тих 246 Таким чином, терміно-поняття „людинорозуміння” не обмежується результатами осмислення винятково категорії людини, а охоплює розуміння й тих понять, з яких ця категорія виводиться або які, навпаки, з неї випливають. 65 же термінів, а частково – відсутністю налагодженого зв’язку, активної співпраці між представниками різних напрямів суспільствознавства, що вивчають людину. Слід наголосити також на тому, що відсутність у деяких соціумах понять, позначуваних вищезгаданими термінами, використовувалася там навіть як аргумент проти визнання прав людини за членами тих соціальних груп, котрим такі поняття взагалі не відомі з огляду на специфіку культури даного суспільства та вироблених форм самореалізації біосоціальних індивідів усередині відповідного соціального утворення247. Для юридичної науки значимість вирішення означеної проблеми вбачається у тому, що воно дозволяє, по-перше, з’ясувати зміст (значення, смисли) низки понять, котрі постійно використовуються у правознавстві, хоча першочергово розробляються соціально-філософською антропологією (соціальною філософією, філософською і соціокультурною антропологіями)248; по-друге, – знайти відмінності у філософському та юридичному їх розумінні; по-третє, – наблизитись до з’ясування сутнісно-антропологічних характеристик права. 3.2. Загальна характеристика поняттєвого апарату людинорозуміння. Перш ніж перейти до аналізу поняття „людина”, слід з’ясувати зміст понять, які є родовими щодо нього, а саме: „індивід” (синонім – „індивідуум”) й „істота”. 3.2.1. Індивід. Цим терміном (від лат. individuum – „неподільне”; в англ. мові – „individual”) законодавство України не оперує, однак у наукових правових дослідженнях вчені до нього зверталися. Так, М. Матузов розглядав індивіда як живу істоту, яка знаходиться у нерозривній єдності з умовами свого існування (середовищем)249. Філософські ж словники так визначають індивіда: 1) одиничне, на відміну від сукупності, маси; окрема жива істота, особа, людина, на відміну від колективу, соціальної групи, суспільства у цілому250; 2) одиничний, окремий, фіксований, тим чи іншим способом виділений, відмежований предмет; окрема сутність чи істота; особина, кожний самостійно існуючий орга247 Див.: Добрянський С.П. Актуальні проблеми загальної теорії прав людини: Дис. на здоб. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Львівський національний університет ім. Івана Франка. – Львів, 2002. – С. 33. 248 Детальніше про предмет соціально-філософської антропології див., напр.: Барулин В.С. Основы социально-философской антропологии. – М., 2002. – С. 72-95. 249 Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права. – Саратов, 1972. – С.67. 250 Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С. Аверинцев и др. – 2-е изд. – М., 1989. – С.212. 66 нізм; окрема людська особа251. Аналогічні значення подають Словник іншомовних слів252, Тлумачний словник української мови253 та Новий тлумачний словник української мови у трьох томах (хоча у останньому поняття „індивідуум” також ототожнюється з поняттями „особистість”, „персона”, „суб’єкт”254, що видається невиправданим з огляду на змістовну відмінність останніх понять як з першим, так і між собою). 3.2.2. Істота. Стосовно терміно-поняття „істота”. Тлумачні словники розкривають його через поняття „живий організм”, „людина”, „тварина”, „сотворіння”, „створіння”255, що свідчить про змістовну близькість (однак не ідентичність) його з поняттям „індивід”. Із зазначеного випливає, що кожна людина – це жива істота, індивід, але не всі істоти та індивіди – люди. Говорячи про останніх, доцільно використовувати як синоніми терміно-поняття „людські істоти”, „людські індивіди” або „біосоціальні індивіди” (зважаючи на те, що людина – окремий біологічний вид, який поєднує у собі природні та вироблені у процесі соціалізації якості, а поняття „біологічний індивід” означає винятково „індивіда у позиції і в момент, коли імпульси підтверджують цілісне взаємовідношення з об’єктами довкола нього.., даний термін робить наголос на живій реальності, яку можна відрізнити від розмірковування”256). На користь цього свідчить те, що англійське терміно-поняття „human being” (синонімом якого є „man”, хоча зустрічаються також терміни „person”257, „individual”258), вжите, зокрема, у Загальній декларації прав людини, буквально перекладається, як „людська істота”, проте загальноприйнятим виявився відповідник „людина”. У той же час український переклад Конвен251 Философская энциклопедия в 5-ти томах. / Гл. ред. Ф.В. Константинов. – М., 1964. – Т.2. – С.260. 252 Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних словосполучень. / Уклад. Л.О. Пустовіт та ін. – К., 2000. – С.467. 253 Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П. Коврига. – Х., 2002. – С.235. 254 Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – К., 2003. – Т. 1: А – К. – С.790. 255 Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П. Коврига. – С.240; Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – Т. 1: А – К. – С.798. 256 Мід Дж. Г. Біологічний індивід // Мід Дж. Г. Дух, самість і суспільство. З точки зору соціального біхевіориста / Пер. з англ. та передмова Т. Корпало. – К., 2000. – С. 318-319. 257 Англо-русский юридический словарь. 3-е изд., исправл. / С.Н. Андрианов, А.С. Берсон, А.С. Никифоров. – М., 2000. – С.322; Батлер У.Э. Русско-английский юридический словарь. – М., 2001. – С.212; Борисенко И.И., Саенко В.В. Русско-английский юридический словарь: 22 000 терминов. – К., 1999. – С.584; Карабан В.І. Українсько-англійський юридичний словник: понад 65 000 слів та словосполучень юридичної підмови та близько 160 000 англійських перекладних відповідників. – Вінниця, 2003. – С.423. 258 Борисенко И.И., Саенко В.В. Русско-английский юридический словарь: 22 000 терминов. – С.584. 67 ції про права дитини від 20 листопада 1989 року, котра набула чинності для України 27 вересня 1991 року, у ст.1 закріплює термін „людська істота” на позначення дитини (можливий варіант – „людська особина”, проте це словосполучення некоректно відображає сутність позначуваного ним у юриспруденції поняття, оскільки термін „особина” має здебільшого біологічне забарвлення, тобто робить наголос винятково на біологічній природі людини). Додамо також те, що у російському перекладі ч.1 ст.40 Конституції Ірландії принцип рівності громадян перед законом виводиться з їх природи як „людських істот”259. Як зрозуміло, тут мова йде про людину, оскільки їй у силу природи притаманна властивість підпорядковуватися тим чи іншим нормам, будуючи з них ієрархічні піраміди. З погляду етології таке бачення відповідає об’єктивним законам розвитку біологічних видів260. Повертаючись до терміно-поняття „біосоціальний індивід”, зауважимо, що воно може стосуватися і деяких тварин, а саме тих, котрих відносять до соціальних (евсоціальних)261, оскільки „кожна форма соціальної поведінки обов’язково має генетичну основу, котра „змушує” індивідів діяти так, аби забезпечити успіх для себе та родичів”262. Тому зараз, мабуть, не зовсім коректно стверджувати, що „соціальність” або „суспільність” є формою суто людського існування263. Будучи членом певної спільності, біосоціальний індивід виділяється і як неповторний суб’єкт – особа, здатна до усвідомленого способу діяльності. Тому визначником його специфіки виступає не стільки тілесна окремішність, скільки певна сукупність духовно-психологічних рис, які становлять самобутній характер його „Я”264. Тобто людський індивід розглядається крізь призму його дій у специфічних особливостях, котрі не зводяться до родових і загальних характеристик. А ці особливості позначаються терміном „індивідуальність”. 3.2.3. Індивідуальність – це неповторна своєрідність якого-небудь явища, окремої істоти, людини265, рівень розвитку людської особистості266, су259 Конституция Ирландии // Конституции государств Европейского Союза. Под общ. ред. Л.А. Окунькова. – М., 1999. – С.349. 260 Детальніше про це див.: Алексеев С.С. Частное право: Научно-публицистический очерк. – М., 1999. – С.6, 68; Дольник В.Р. Указ. труд. – С.109-114. 261 Кравченко А.И. Социальная антропология: Учебное пособие для вузов. – М., 2003. – С. 288348; Зорина З.А., Полетаева И.И., Резникова Ж.И. Основы этологии и генетики поведения. Учебник. 2-е изд. – М., 2002. – С.83-88; Горелов А.А. Концепции современного естествознания: Учеб. пособие для вузов. – М., 2004. – С. 232-236. 262 Горелов А.А. Указ. труд. – С. 237. 263 Красиков В.И. Философия как концептуальная рефлексия (Философская пропедевтика). – Кемерово, 1999. – С. 338. 264 Філософський словник. – К., 1996. – С.229. 265 Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С. Аверинцев и др. – С.212. 266 Філософський словник. – С.228. 68 купність успадкованих і вироблених у процесі онтогенезу фізичних і психічних особливостей, котрі відрізняють даного індивіда від усіх інших267; це окрема людина як носій неповторної сукупності психічних властивостей268. Таким чином, якщо терміно-поняття „індивід” вказує на належність біологічної істоти до єдиного роду, то „індивідуальність” випливає, зокрема, зі сукупності ставлень такої істоти до світу природи, суспільства та залежить, окрім іншого, від позиції споглядання цього індивіда, характеру діяльності останнього й рівня його оригінальності. Народившись біологічною істотою, людина у житті реалізовує свою індивідуальність незалежно від того, хоче вона цього чи ні, усвідомлює це чи не усвідомлює. „Індивідуальність живої людини зберігається від моменту запліднення протягом усього розвитку й аж до смерті, змінюється тільки фенотип (зовнішній вигляд). Сьогодні це доведений, як елементарний принцип біології, факт”269. Стаття 300 Цивільного кодексу України закріпила серед особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, право на індивідуальність, зміст якого залишається не розкритим. Хоча згідно з частиною 2 цієї статті воно пов’язується з національною, культурною, релігійною, мовною самобутністю фізичної особи. Тому, гадаємо, перед правозастосовною та правоінтерпретаційною практикою ще постане питання про те, яким же особистісним смислом наповнити зазначене терміно-поняття. На нашу думку, його філософське тлумачення має бути обов’язково враховане задля того, аби, по-перше, знайти „відправну точку” для подальшої роботи (з’ясувати його соціальне значення), а по-друге, розмежувати індивідуальність та особистість (право на розвиток якої також закріплене у законодавстві), оскільки індивідуальність свідчить про неповторність людини, котра може бути особистістю, але індивідуальністю може й не бути; індивідуальність є основою всіх новаторських, оригінальних, творчих дій людини, її особистого внеску у розвиток людської культури270. 267 Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – С.466-467; Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П. Коврига. – С.235; Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – Т.1: А – К. – С.789-790; Философская энциклопедия в 5-ти томах. / Гл. ред. Ф.В. Константинов. – М., 1964. – Т.3. – С.196. 268 Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – С.467; Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П. Коврига. – С.235; Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – Т.1: А – К. – С.790. 269 Блехшмідт Е. Збереження індивідуальності: Людина – особа від самого початку. Дані ембріології людини. – Львів, 2003. – С.24. 270 Осипова Е.В. Социальные системы и действующие личности // Проблема человека в современной буржуазной философии. Препринты докладов советских ученых к XVIII Всемирному философскому конгрессу „Философское понимание человека” (Великобритания, Брайтон, 21-27 августа 1988 г.) / Редкол.: И.И. Кравченко (ред.-сост.) и др. – М., 1988. – С.3. 69 3.2.4. Людина. Тепер звернемося до поняття „людина” (англ. „man”, „human”, „human being”). За критеріями зоологічної систематики всі люди належать до виду Homo sapiens або Homo sapiens sapiens („людини розумної”) сімейства Homo підряду вищих приматів ряду приматів підкласу плацентарних класу ссавців підтипу хребетних типу хордових. Цей вид розглядається як сукупність поліморфних популяцій, котрі вільно змішуються між собою та дають плодюче потомство271. Таким чином, за будовою тіла, внутрішніх органів, способом розмноження людина належить до тваринного світу, і ця обставина вдало використовується у медицині, зокрема для пересадки органів і тканин. Тим не менше, людина явно (для себе) виходить за рамки світу тварин і навіть протистоїть йому завдяки деяким своїм здатностям. І перед сучасною наукою ставиться завдання сформувати як загальне поняття людини („людини загалом”), так і специфічні, умовно кажучи, галузеві поняття людини („людини зокрема”)272. Зазвичай, вчені виходять з того, що людина – це істота, яка уособлює нерозривну єдність біологічної, соціально-історичної, культурної, духовно-моральної сторін її існування. Проте проблема грані між людиною та твариною в історичній антропології ще далека від остаточного розв’язку. Достатньо навести два протилежні погляди: 1) морфологічної грані між найрозвинутішими людиноподібними мавпами та першолюдьми не існує; лише знахідки штучно виготовлених знарядь праці вказують на те, що викопні кісткові рештки належать людині (Ж. Антоні, М. Урісон); 2) між людиною та твариною можна провести так званий „мозковий рубікон”, який становить 700-800 см3 (В. Якимов, В. Кочеткова)273. До того ж, еволюціоністським теоріям походження людини активно (і не завжди безпідставно) протистоять концепції креаціонізму та космізму274. Традиційно вважається, що людина – це суспільна істота, яка являє собою найвищий ступінь розвитку живих організмів на Землі, суб’єкта суспільно-історичної діяльності та культури275, особу як втілення висоСегеда С. Антропологія: Навч. посібник. – К., 2001. – С.128. Бігун В.С. Людина в праві: аксіологічний підхід: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.12 / Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2004. – С.11. 273 Сегеда С. Вказ. праця. – С.143-144. 274 Детальніше про це див.: Бобильов Ю.П. Концепції сучасного природознавства. – К., 2003. – С.87-92, 134-140, 197-199; Горелов А.А. Указ. труд. – С.240-241, 243-246; Гусейханов М.К., Раджабов О.Р. Концепции современного естествознания: Учебник. – М., 2004. – С.488-495, 500-509; Кравченко А.И. Вказ. праця. – С.187-216; Рол Д. Генезис цивилизации. Откуда мы произошли… – М., 2002. – 480с.; Тульчинский Г.Л. Постчеловеческая персонология. Новые перспективы свободы и рациональности. – СПб., 2002. – С.169-171; Фрэзер Д.Д. Фольклор в Ветхом завете. 2-е изд., испр.: Пер. с англ. – М., 1985. – С.13-28. 275 Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С. Аверинцев и др. – С.736. 271 272 70 ких інтелектуальних і моральних властивостей276, котра відрізняється від усього матеріального світу притаманним лише їй якісно специфічним способом буття – практикою, що визначає і такі суто людські ознаки, як свідомість, творчість, свободу277, а також членороздільну мову278, котрі перетворюють біосоціального індивіда на суспільну істоту. Проте людина є чимось „завжди більшим, ніж сукупність її соціальних властивостей. Це більше, ще не реалізоване, тут і там стає вирішальним для розуміння конкретної людини: друга, коханого, ворога, самого себе – у дослідженні фактів біографії”279. Як бачимо, наведені вище дефініції різнобічно, проте абстрактно підходять до визначення поняття людини, оскільки єдиний об’єктивний критерій для побудови „всеохоплюючої” дефініції відсутній. Якщо у визначенні поняття людини перерахувати кілька притаманних останній ознак, то сутність її залишиться все ж не з’ясованою, та й дати повний перелік характеристик біосоціального індивіда неможливо. Тому він був і „безперим двоногим з м’якою мочкою вуха та плоскими нігтями” (Платон), і „політичною істотою”, і „розумною твариною” (Арістотель), і „мислячою річчю” (Р. Декарт), і „служителем й інтерпретатором природи” (Ф. Бекон), і „виробником знарядь праці” (Б. Франклін), і „твариною з особливою зовнішньою організацією та здатністю користуватися зброєю та знаряддями праці” (К.А. Гельвецій), і „людиною розумною” (К. Лінней), і „єдиною істотою, яка знає, що вона є” (К. Ясперс), і „людиною-актором” (Й. Гейзінге), і „сукупністю всіх суспільних відносин” (К. Маркс), і „синтезом” (С. К’єркегор), і „канатом, закріпленим між звіром і Надлюдиною” (Ф. Ніцше), і „запитуючим Буттям” (М. Гайдеґґер), і „єдиною істотою, котра не хоче бути самою собою” (А. Камю), й „істотою символічною” (Е. Кассірер), і „сумою цінностей” (А. де СентЕкзюпері), і „обездоленою твариною” (М. Шелер), й „істотою дисципліни” (А. Гелен), і „ексцентричною істотою” (Г. Плеснер) тощо. Кожен з перелічених „образів” біосоціального індивіда характеризував лише певну сторону людської природи. У зв’язку з цим для формування загальної дефініції поняття людини доцільніше визначити ті сторони її існування, „сума” яких і складає її сутність (біологічна, соціально-історична, духовно-моральна, культурна „природи” або єдність природного, соціального та духовного, у тому числі душевного). Адже Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П. Коврига. – С.302. Філософський словник. – С.340. 278 Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – Т. 2: К – П. – С.115; Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П. Коврига. – С. 301-302. 279 Тульчинский Г.Л. Указ. труд. – С.166. 276 277 71 людське у людині зосереджене головним чином в освоєних нею формах і способах життєдіяльності, що завжди реалізуються у певному соціально-культурному контексті. Отже, поняття „людина” відображає загальні риси, притаманні людському роду. Однак „всі філософські твердження, котрі містять термін „людина”, ніколи не обґрунтовуються, виходячи з яких-небудь антропологічних властивостей, з якого-небудь конкретного образу людини, оскільки... вони завжди мають на увазі можливу людину, яка ніколи не є якимось попереднім чи майбутнім станом, а завжди актуальним станом, хоча й таким, що не зводиться до жодного з сущих”280. Тому дати визначення поняття біосоціального індивіда, котре претендувало би на загальне визнання, неможливо. Кожен період розвитку суспільства зумовлюватиме виникнення нових (чи відродження „старих”) концепцій сутності (природи) людини, але завжди актуальним і достовірним буде те, що „всі люди належать до одного і того ж виду та мають спільне походження. Вони народжуються рівними у гідності та в правах (питання лише, чи в усіх правах і в яких саме. – Авт.), й усі вони становлять невід’ємну частину людства” (п.1 ст.1 Декларації про расу та расові передсуди, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 27 листопада 1978 року). Таким чином, людина – жива істота, яка поєднує фізичне та духовне, природне і соціальне, успадковане та набуте при житті. Причому момент його настання (зачаття, пологи) достеменно визначити нікому поки що не вдалося (а тому немає загальноприйнятого уявлення, з якого ж моменту людину можна вважати саме людиною). А це, до речі, є, так чи інакше, перешкодою для визначення моменту виникнення в особи прав і обов’язків281. Тому український законодавець закріпив неспростовну презумпцію про те, що правоздатність людини виникає у момент її народження, проте у випадках, встановлених законом, охороняються й інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч.2 ст.25 Цивільного кодексу України)282. А відповідно до ч.1 ст.6 Закону України „Про охорону дитинства” дитина має право на життя з моменту визначення її 280 Мамардашвили М.К. Проблема человека в философии. – http://www.philosophy.ru/library/ mmk/homo.htm. 281 Проблеми з визначенням моменту їх припинення не мали би поставати, оскільки він пов’язується зі смертю – повною та невідворотною втратою мозком усіх його функцій (див. ст.15 Закону України „Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” від 16 липня 1999р.). 282 Цивільний кодекс Української РСР у ч.2 ст.9 жодних винятків для ненароджених не встановлював, хоча відповідно до ст. 527 і ч.1 ст.529 передбачалася охорона інтересів ненародженої дитини щодо спадкового майна після смерті її батька. Цей принцип відображений і у ч.1 ст.122 Цивільного кодексу України. 72 живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я. У той же час зарубіжний досвід дає приклади інакшого підходу. Так, згідно з п.1 ст.4 Американської конвенції про права людини від 22 листопада 1969 року (набрала чинності у 1978 році) право на повагу до життя „захищається законом і, зазвичай, з моменту зачаття”. А підпараграф 30 ст.40 Конституції Ірландії встановлює: „Держава визнає право на життя ненародженого та, маючи на увазі рівне право на життя матері, гарантує у своїх законах повагу і, наскільки це можливо, захищає та підтримує своїми законами це право”. Подібне положення закріплено й у ч.1 ст.15 Конституції Словацької Республіки, де проголошено охорону життя людини до її народження. Необхідно зазначити, що загальнотеоретична юриспруденція та філософія права, роблячи спроби дати дефініцію „галузевого” (правового, юридичного) типу біосоціального індивіда або ж обмежуючись констатацією наявності такого типу, також не залишилися осторонь проблеми сутності біосоціального індивіда і поширеної у суспільних науках тенденції до створення образу „своєї” людини283. Мова йде про оперування в юриспруденції поняттями „юридична людина”, „правова істота” тощо. Ж. Карбоньє вважав, що тільки людина може бути юридичною істотою, оскільки їй притаманна здатність створювати та сприймати юридичне284. В. Малахов стверджує, що „правова істота співпадає з людиною. Правовимірність життя є те, що іманентно притаманне людині. Право – властивість людини, а людина – субстанція права”285. Дещо протилежної позиції дотримується В. Нерсесянц, на думку якого „можна сказати, що людина за своєю природою – істота правова. Але подібні судження зовсім не означають апріорності, природної даності, вродженої притаманності людині політичної чи правової сутності, політичних чи правових властивостей і якостей”286. 3.2.4.1. Людина правова та юридична. Аналізуючи погляди вищезазначених вчених, зауважимо, що, на нашу думку, поняття „юридична істота” не є тотожним поняттям „правова істота” та „людина”. Як перше, так і друге охоплюють не лише людей, але й інших живих організмів, однак у першому випадку – таких, що наділені державою 283 Детальніше про деякі образи людини див., зокрема: Барулин В.С. Указ. труд. – С.386-403; Розин В.М. Человек культурный. Введение в антропологию: Учеб. пособие. – М.; Воронеж, 2003. – С.26-39. 284 Карбонье Ж. Юридическая социология / Пер. с фр. и вступ. ст. В.А. Туманова. – М., 1986. – С.61. 285 Малахов В.П. Философия права. Учебное пособие. – М.; Екатеринбург, 2002. – С.251. 286 Нерсесянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. – М., 1998. – С.40. 73 юридичною правосуб’єктністю, а у другому – таких, яким притаманні вроджені правові властивості – невід’ємні, природні права. Зважаючи на те, що, з одного боку, народившись, ми вже застаємо систему „винайдених” державою юридичних норм, а з іншого, частина науковців – прихильників природно-правової концепції – схильна виводити певні норми права з самої природи людини, можна стверджувати, що „людина у праві” (терміно-поняття, запроваджене Г. Радбрухом, на позначення філософської концепції „картини людини” в юриспруденції) має два образи: правової людини та людини юридичної287. Правова людина – це людський індивід, котрому – з огляду на його біологічну природу – притаманні вроджені правові якості (природні, невід’ємні, основні права), що є найважливішою складовою загальносоціального права. А юридична людина – це людський індивід, котрий у процесі соціалізації здатний сприймати, реалізовувати та трансформувати право як спеціально-соціальне (державно-вольове, юридичне, „позитивне”) явище, яке є елементом сформованої у певному суспільстві культури288. Саме через юридичне (позитивне) право біосоціальний індивід „реалізує можливості та силу розуму – свою виняткову і вражаючу... здатність осягати оточуючий світ, передбачати, оцінювати, приймати рішення та впроваджувати ці рішення у життя. Звідси – свою здатність бути творцем, створювачем, імпульсом й активною силою в розвитку дійсності”289. Лише у контексті культури, котра є такою ж неприродною, як і людська свідомість, людина може бути самою собою290, проте не повинна втрачати свої правові риси (властивості, якості). Соціальність „складає тільки максимум космологічного звершення можливого в еволюції природи від хаосу до порядку та гармонії. Цей антропологічний дискурс до впорядкування сущого зумовлений органічною конституцією людини, в якій розгортаються тілесні потреби, захоплюючи думку в службовому напрямі забезпечити насичення тіла, підтримати та зберегти життя”291. 287 Проблема співвідношення неюридичного (за нашою термінологією – правового) та юридичного не нова. Про неї свого часу писали С. Алєксєєв, П. Рабінович, звертаючи увагу, зокрема, на неюридичні та юридичне значення слова „право” (Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. Т.1. – М., 1981. – С.53-54, 66-67; Рабинович П.М. Проблемы теории законности развитого социализма. – Львов, 1979. – С.21). Не втратила своєї актуальності згадана проблема і сьогодні (див., напр.: Раянов Ф.М., Минниахметов Р.Г., Пономарев Д.А. Право и законность в демократическом обществе. – М., 2004. – С. 18-25). 288 Детальніше про поняття загальносоціального та спеціально-соціального права див.: Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Вид. 5-те, зі змінами. Навч. посібник. – К., 2001. – С.9. 289 Алексеев С.С. Частное право: Научно-публицистический очерк. – С.17-18. 290 Тульчинский Г.Л.Указ. труд. – С.173. 291 Закомлистов А.Ф. Юридическая философия. – СПб., 2003. – С.162. 74 Наведені інтерпретації правового та юридичного образів людини разом відображають як обмежену константність і незмінність „частини” загальної людської сутності, так й обмежену її мінливість. Це дозволяє розглядати, так би мовити, „юриспруденційну” сутність біосоціального індивіда як „природно-позитивну”. Інакше ж, „якщо припустити, що людина є безмежно податливою, безвольною істотою (біологічним індивідом. – Авт.), то у такому разі вона без спротиву опинилася би під гнітом норм й інститутів, які позбавляють людську природу можливості мобілізувати свої внутрішні сили та спрямувати їх на зміну цих систем”, а „якщо би людина була всього лише творінням культурних систем (соціальним індивідом. – Авт.), критика чи оцінка соціальних явищ з позиції благополуччя людини була би неможливою через відсутність місця для поняття «людина»”292. 3.2.5. Громадянин. Статистика представленого у Конституції України правового людинорозуміння свідчить, що терміно-поняття „людина” вживається у ній 31 раз, але найпоширенішим в Основному Законі є терміно-поняття „громадянин” (зустрічається 75 разів)293. Як відомо, громадянин – це „людина, яка наділена усією повнотою, насамперед, політичних прав і має право та можливість безпосередньо (як урядовець) чи опосередковано (як виборець) брати участь в управлінні державою”; „це особа, яка несе відповідальність і має певні обов’язки перед власним народом, державою та суспільством”294, „фізична особа, правовий статус якої обумовлений її належністю до громадянства певної держави”295. Наведені визначення дозволяють виділити найбільш істотні „ознаки” особи як громадянина296: 1) громадянином може бути тільки людина – фізична особа; 2) він наділений комплексом прав, серед яких домінують політичні (у людини ж домінують „вітальні” (фізичні) та особистісні права); 3) „обсяг” його правового статусу обумовлений належністю до громадянства конкретної держави; 4) громадянин бере участь (вправі брати участь) в управлінні державою; 5) він виконує обов’язки та несе відповідальність не тільки перед собою та суспільством (народом), але й перед державою; 6) йому притаманна „громадянськість” – ознака, яка Фромм Э. Человек для себя. – М., 2003. – С.36. Бігун В. До питання про філософію та теорію прав людини: правове людинорозуміння (деякі концептуальні та термінологічні аспекти) // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2003р., м. Львів). – Львів, 2003. – С.7. 294 Безверхий О., Клинченко О. Особа в загальному плані // Віче. – 1994. – №10. – С.53. 295 Шемчушенко Ю.С. Громадянин // Юридична енциклопедія: В 6 т. – Т. 1: А – Г / Редкол.: Ю.С. Шемчушенко (голова редкол.) та ін. – К., 1998. – С.640. 296 Зауважимо, що все зазначене нижче щодо громадян однаково стосується й підданих – осіб, чий правовий статус визначається належністю до підданства монархічних держав. 292 293 75 свідчить про те, що громадянин може „функціонувати” і поза державою, перебуваючи в її громадянстві, і при цьому не втрачати своїх якісних характеристик. Оскільки не кожна людина є громадянином, існують, як відомо, певні відмінності у правових статусах людей, які перебувають на території держави; громадянство держави (на відміну від так званого „громадянства Землі”) надає людині ширший каталог прав і створює обов’язки, додаткові до природних. Хоча іноді може спостерігатися й протилежна тенденція: звуження державою обсягу природних (вроджених, основних, абсолютних, невідчужуваних) прав і покладення на громадянина надмірної кількості зобов’язань (наприклад, визнання одним з видів покарань (однією з меж права на життя) смертної кари, а також запровадження обов’язку працювати). Зазвичай, коли йдеться про права людини, використовуються конструкції „кожний”, „ніхто”, „усі”, „визнається право”, „гарантується свобода” або інші словосполучення безособового характеру. Стосовно ж прав громадян, то такі права, здебільшого, адресуються саме останнім („громадянин може”), проте можуть формулюватися і як права народу (Японія) або, скажімо, права осіб певної національної належності (Іспанія, ФРН)297. 3.2.6. Особистість. Поняття „особистість” (англ. „personality”, рос. „личность”), як і поняття „людина”, мало та має різну інтерпретацію, котра залежить від філософської позиції інтерпретатора, а також від предмета тієї науки, в якій відповідне поняття використовується. Нині „особистість” – це загальновживаний і науковий термін (спільний для психології, філософії, соціології, юриспруденції), що може позначати поняття про: 1) стійку систему соціально значимих рис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства або спільноти (психологія); 2) індивідуального носія цих рис як вільного та відповідального суб’єкта свідомої вольової діяльності (філософія)298; 3) сукупність соціальних ролей окремої людини (соціологія)299. Зауважимо, що, окрім цього, у тлумачних словниках української мови терміно-поняття „особистість” виступає синонімом терміно-понять „індивідуальність” та „особа”300, що створює, швидше, додаткові труднощі, ніж допомагає в інтерпретації. 297 Мадіссон В. Право і влада: людина в правовому полі (до методологічних проблем філософії приватного права) // Право України. – 1999. – №11. – С.15. 298 Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права. – С.313. 299 Вілков В.Ю., Салтовський О.І. Людина і світ: Навч. посібник. – К., 2001. – С.22. 300 Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних словосполучень. / Уклад. Л.О. Пустовіт та ін. – С.372; Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – Т. 2: К – П. – С.493. 76 3.2.6.1. Особистість правова та юридична. Кожна з наук здійснює „свою” типологізацію особистостей: у філософії – відповідно до соціально-історичної або культурно-світоглядної періодизації, у психології – з погляду структури та функціонування людської психіки, у соціології – відповідно до видів міжгрупової чи внутрішньогрупової взаємодії, суспільно-групової „приналежності”. І хоча правнича наука не дає власного визначення загального поняття особистості, проте, виходячи із його дефініції, можна дійти висновку, що поняттям „правова особистість” охоплюється правова людина як її „носій” та притаманні такій людині природні (невід’ємні, основні) права, що забезпечують можливість її функціонування у певних життєвих ситуаціях. Поняття ж „юридична особистість” відображає ті соціально зумовлені якості, характеристики „юридичної людини”, які закріплені у спеціально-соціальному (юридичному, „позитивному”) праві конкретного історичного типу. На користь цього свідчить те, що „особистість конкретно-історичного типу, будучи об’єктом аналізу історичної науки,… може слугувати пояснюючим принципом для характеристики тих або інших особливостей індивідуального прояву загальних, типових рис особистості у конкретноісторичних обставинах”301. Таким чином, юридична особистість – це стійка система соціально значимих якостей юридичної людини – забезпечуваних і/або наданих їй суб’єктом юридичної правотворчості, – що відображає рівень свободи цієї людини, межі її відповідальності у певному суспільстві й у відповідній правовій системі. З викладеного випливає, що поняття правової та юридичної особистостей не співпадають за обсягом302. В ідеалі юридична особистість повинна „розвивати” особистість правову; необхідно, щоби перша повністю охоплювала другу та забезпечувала (гарантувала) незмінність (стабільність, необмежуваність) властивостей останньої і можливостей для їх прояву. Проте вся історія людства складається якраз з таких ситуацій, коли юридична особистість повністю чи частково „витісняє”, а не „розвиває” правову, обмежуючи природні права. Кожне суспільство намагається врегулювати відносини не тільки щодо „позитивних” (державно-вольових, юридичних, неосновних) прав, але й стосовно прав природних (невід’ємних, основних), обмеження яких обґрунтовується культурною специфікою, історичною необхідністю тощо. 301 Миголова И.Н., Миголов С.В. К вопросу об исторической специфике типов личности конкретного социального организма // В сб.: Человек: ценности, потребности, интересы. Препринты докладов молодых учёных на теоретическом семинаре при Отделе актуальных проблем исторического материализма. – М., 1984. – С.20. 302 Слід зазначити, що не слід також ототожнювати терміно-поняття „юридична особистість” і „юридична особа”. 77 Будь-яка людина для забезпечення свого існування й розвитку, для того, щоб стати особистістю, повинна мати певні можливості для власної свідомої діяльності, для самоутвердження, а їх сукупність характеризує той чи інший стан свободи, який слугує, таким чином, найбільш загальною, важливою передумовою задоволення потреб й інтересів кожного біосоціального індивіда303. Однак, „уся свобода” не повинна творитися через придушення, утискання „неприродними межами” тієї „частини свободи”, котра притаманна правовій людині та становить її сутність. Навпаки, „уся свобода” має бути сумою органічно поєднаних правової та юридичної сутностей людини. За такої умови „юридична особистість” не виводитиме за свої межі „правову особистість”, залишаючи не охопленою (а отже, й не забезпеченою) частину останньої або „спустошуючи” її внутрішній зміст; така юридична особистість становитиме, так би мовити, „юридичну самоцінність”. Дещо перефразовуючи К. Леві-Строса, можна було би сказати, що кожен людський індивід має власну юридичну особистість як тотем: вона є „означником його означеного буття”304. Стаття 1 Декларації про право на розвиток, затвердженої резолюцією 41/128 Генеральної Асамблеї ООН від 4 грудня 1986, проголошує право на розвиток невід’ємним правом людини, в силу якого кожен біосоціальний індивід і всі народи „мають право брати участь у такому економічному, соціальному, культурному та політичному розвитку, при якому можуть бути повністю реалізовані права людини й основні свободи, а також сприяти йому і користуватися його благами”. Європейський суд з прав людини у рішенні, ухваленому 13 лютого 2003 року у справі „Одьювре проти Франції”, констатував, що право на індивідуальний розвиток, поміж інших інтересів, захищається ст.8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. „Концепція індивідуального розвитку, – зауважив Суд, – охоплює можливість особи володіти докладною інформацією, що допомагає визначитись їй як людській істоті, а також враховує життєво важливий інтерес особи в одержанні інформації, яка правдиво розкриває важливі аспекти її людської індивідуальності...”305. За створення належних умов для всього вищезазначеного відповідальними є держави, котрі повинні співпрацювати одна з одною з метою забезпечення розвитку й усунення перешкод на його шляху (ст.3 згаданої 303 Рабинович П.М., Витрук Н.В. Социалистическое право и личность // Правоведение. – 1970. – №3. – С.17-18. 304 Леві-Строс Клод. Первісне мислення: Пер. з фр., вступне слово та примітки С. Йосипенка. – К., 2000. – С.234. 305 Рішення Європейського суду з прав людини. Справа „Одьювре проти Франції” (Odiuvre v. France) // Адвокат. – 2003. – №3. – С.31. 78 Декларації), а „кожна людина має обов’язки перед таким суспільством, в якому лише й можливий вільний і повний розвиток її особистості” (ч.1 ст.29 Загальної декларації прав людини). У зв’язку з цим більшість європейських держав закріпили право людини на розвиток її особистості (ч.1 ст.5 Конституції Греції, ст.23 Конституції України, ч.1 ст.2 Конституції ФРН тощо). Юридичне регулювання формування та прояву поведінки особистості пов’язане, передусім, з необхідністю усунення чи виправлення відхилень від встановлених державою соціальних норм. Хоча первинним суб’єктом формування особистості (якщо вторинними вважати суб’єктів юридичної правотворчості) є сім’я, котра, будучи „природним головним осередком суспільства” (ч.3 ст.14 Конституції Республіки Намібія), „основою суспільства та держави” (ч.1 ст.38 Конституції Литовської Республіки), моральним інститутом, який володіє невід’ємними та невідчужуваними правами, що передують будь-якому позитивному праву і є вищими щодо нього (підпараграф 1.10 ст. 41 Конституції Ірландії), а також „природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення”, несе відповідальність за створення належних умов для цього (ч.1 ст.11 Закону України „Про охорону дитинства”), однак „ні держава, ні церква, ні національність, ні даний суспільний клас, ні община, ні сім’я не можуть повністю підпорядкувати собі особистість саме тому, що до такого підпорядкування прагнуть усі вони спільно. Точно так само, хоча особистість і є продуктом суспільства, проте вона ніколи не є простим відображенням того, чим живе та керується дане окреме суспільство. Кожна особистість – продукт спільного впливу декількох суспільств, і майже щодо кожної є своя особлива комбінація таких суспільних впливів”306. З огляду на те, що особистістю не народжуються, а стають завдяки набутому за життя досвіду, освіті, вихованню, у літературі стверджується, що дитина – не особистість, душевно хворий – також307. Стосовно такої позиції зауважимо, що формальні критерії дорослості та сформованості людини (як от: досягнення нею 18-річного віку, вступ у шлюб) не дозволяють визначити, стала вона особистістю чи ні. Іноді за цими, а також за фізіологічними, соціальними показниками перед нами може стояти малолітня людина, проте рівень її інтелекту, манери поведінки і таке інше все ж свідчитимуть, що вона – особистість. Незважаючи на 306 Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. 2-е изд. / Предисловие д-ра юрид. наук, проф. И.Ю. Козлихина. – СПб., 2004. – С.276. 307 Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права. – С.69. 79 даний підхід, закон проводить градацію можливостей людини, спираючись на залежність між ступенем розвитку її особистості та віковими, фізіологічними й іншими „особливостями” (див. наприклад, ст.31-35 Цивільного кодексу України, ст.4, 22, 23, 26 Сімейного кодексу України); однак такі обмеження спрямовані на впорядкування суспільних відносин і накладаються в інтересах соціуму. Водночас зауважимо, що з факту становлення людини як особистості тільки у соціальній діяльності та через неї зовсім не випливає, що пояснення всіх проявів особистості вичерпуються лише її попереднім досвідом. „Адже особистість людини визначається не тільки тим, що вона (людина) вже є, але й тим, чим вона хоче бути, до чого прагне як до віддаленої цілі, які завдання ставить перед собою”308. 3.2.7. Суб’єкт і особа. Тепер звернемося ще до двох термінів, котрі позначають не завжди одні й ті ж поняття у філософії та правовій науці. Йдеться про терміни „суб’єкт” і „особа”. За умови вияву активності, спрямованої на конкретний об’єкт, біосоціальний індивід стає суб’єктом (англ. „entity”, „person”, „subject” тощо) – носієм предметно-практичної діяльності та творчим началом у пізнавальному процесі309, яким є не просто людина, а, власне, особа (англ. „person”, рос. „лицо”, „личность”) – індивід як суб’єкт соціальної дійсності310, людина у системі суспільних зв’язків і відносин311. Очевидно, загальна філософія виходить з того, що суб’єктом є тільки представник людського роду (хоча деякі сучасні філософські течії схильні відносити до суб’єктів й інших індивідів). Для філософськоправової науки суб’єкт права – це „істота, котра розглядається певним, історично даним правом як самоціль”312. „Людина – особа не тому, що вона жива істота, наділена тілом і душею, а тому, що вона відповідно до правопорядку представляє собою самоціль”313. Самоцілі ж „виключають систему підпорядкування одна одній. Поняття особи тому – поняття рівності”314. Без останнього „було би немислимим приватне право, тому що приватне право... – сфера зрівняльної справедливості... Але результати рівні, якщо суб’єкти, котрі ними обмінюються, також рівні. Тульчинский Г.Л. Указ. труд. – С.174. Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С. Аверинцев и др. – С.633; Філософський словник. – С.669. 310 Філософський словник. – С.470. 311 Іноді в юридичній літературі поняттям „особа” охоплюють поняття „людина” та „громадянин” (див.: Батанов О.В., Макаренко Л.О. Особа // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемчушенко (голова редкол.) та ін. – К., 1998. – Т. 4: Н – П. – 2002. – С.351). 312 Радбрух Густав. Философия права: Пер. с нем. – М., 2004. – С.146. 313 Там само. – С.148. 314 Там само. – С.146. 308 309 80 Індивідуалістичні та соціальні правові погляди виходять тому з поняття рівності осіб”315. Визнання особи самостійним суб’єктом юридично захищених прав, володільцем правоздатності та дієздатності тягне за собою її звільнення від повного поглинання суспільством, дарує можливість стояти перед лицем останнього „як деяка самостійна сила, як деяка юридична самоцінність”316. У загальній теорії права суб’єкт – це особа, наділена хоча би правоздатністю (а щодо певних відносин – ще й дієздатністю); бути суб’єктом – означає володіти правосуб’єктністю317. Тобто, як не кожна людина є особистістю, так і не кожна людина може бути суб’єктом права. Останнім може визнаватися лише біосоціальний індивід, який має свідомість і волю, наділений якістю особистості, здатний здійснювати активні дії та нести за них відповідальність318 (однак з цього принципу існують і винятки: наприклад, згідно зі ст.56 Конституції Республіки Угорщина кожна людина у цій країні визнається суб’єктом права). У той же час таким суб’єктом може стати не лише біосоціальний індивід (фізична особа), але й державне чи громадське об’єднання (а серед них левову частку становлять юридичні особи), соціальна спільнота (трудовий колектив, територіальна громада, народ тощо) і навіть тварина. Це дозволяє говорити про наявність як „правосуб’єктного людинорозуміння”, так і „юридичного суб’єкторозуміння”, котре не обмежується осмисленням винятково фізичних осіб319. Як бачимо, правова наука розвинула зміст філософських терміно-понять „особа” та „суб’єкт”, позначивши терміном „особа” більш широке коло суб’єктів соціальної дійсності та начеби створивши нових суб’єктів соціальної дійсності – осіб юридичних. Проте постає запитання: чи наділені останні тими ж правами та обов’язками, що й особи фізичні? На перший погляд, відповідь мала би бути однозначною: ні. Але якщо виходити з сутності (природи) кожної категорії осіб, до єдиної відповіді дійти неможливо. Стосовно обов’язків, то більшість держав світу не визнають, наприклад, кримінальну відповідальність юридичних осіб, що вже відрізняє їх статус від статусу осіб фізичних320. Так само можна з упевненістю стверджувати, що фізичні (вітальні) та особистісні права людини Там само. – С.147. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. Изд. 4-е, испр. – М., 2003. – С.121. 317 Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М., 1950. – С.6. 318 Малеин Н.С. Человек – личность – субъект права // Конституция СССР и правовое положение личности. – М., 1979. – С.68. 319 Детальніше про поняття „суб’єкт права” та „юридична особа” див., напр.: Фогельсон Ю.Б. О реальности юридических лиц // Правоведение. – 1996. – №2. – С.30-42. 320 Детальніше про ці проблеми див., напр..: Никифоров А.С. Юридическое лицо как субъект преступления // Государство и право. – 2000. – №8. – С.18-27. 315 316 81 є „чужими” для юридичної особи, оскільки остання не має ані потреби в них (якщо такий суб’єкт взагалі може мати власні потреби), ані можливості фактично їх реалізувати. Щодо інших прав, то можна звернути увагу на ч.3 ст.19 Конституції ФРН, котра встановлює: „Основні права розповсюджуються також на юридичних осіб ФРН, оскільки ці права, по суті, можуть бути до них застосовані”. Більш коректно подібна норма сформульована у ч.2 ст.9 Конституції Естонської Республіки: „Перелічені в Основному Законі права, свободи та обов’язки поширюються на юридичних осіб остільки, оскільки це узгоджується із загальними цілями юридичних осіб і суттю таких прав, свобод та обов’язків”. У тих же державах, в яких норма про права юридичних осіб не відображена у Конституції, раніше чи пізніше це питання постає у ході тлумачення змісту прав людини. Так, Конституційний Суд Російської Федерації у Постанові №20-П від 17 грудня 1996 року (справа про безспірне стягнення податків і штрафів) вказав: „… конституційне право людини та громадянина … поширюється на юридичних осіб тією мірою, якою це право за своєю природою може бути до них застосовано.... Вони були створені громадянами спеціально з метою спільної реалізації ... конституційних прав” (абз.1, 2 п.4 мотивувальної частини)321. А Конституційний Суд України у Рішенні №1-рп/99 від 9 лютого 1999 року (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) дійшов висновку, що загальне правило ч.1 ст.58 Конституції України про зворотну дію в часі нормативних актів у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність, стосується лише фізичних осіб, оскільки воно міститься у розділі ІІ „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Суд водночас зауважив, що принцип зворотної дії може поширюватися і на юридичних осіб, однак тільки у випадках прямої вказівки на це у відповідному нормативно-правовому акті (п.3 мотивувальної частини рішення). 321 Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 17 декабря 1996 г. по делу о проверке конституционности пунктов 2 и 3 части первой статьи 11 Закона Российской Федерации от 24 июня 1993 года „О федеральных органах налоговой полиции”// http://ks.rfnet.ru/pos/p20_96.html. 82 РОЗДІЛ 4. ПРАВА ЛЮДИНИ І ПРАВОНАЗИВАННЯ КРІЗЬ ПРИЗМУ ГЕРМЕНЕВТИКО-ЛІНГВІСТИЧНОГО ПІДХОДУ 4.1. Поняття та значення герменевтико-лінгвістичного підходу. Дослідження будь-яких питань „праволюдинної” проблематики з необхідністю вимагає більш-менш однозначного використання терміно-поняття „право”. Між тим, як загальновідомо, інтерпретація цієї категорії ніколи не була, не є та й, мабуть, не буде уніфікованою. Та навіть не претендуючи на таку уніфікацію, все ж, не можна не зацікавитись питанням про те, які ж саме закономірності і механізми зумовлювали й опосередковували плюралістичність праворозуміння та й, до речі, „правоназивання”, зокрема, якою є номенклатура тих певних феноменів, для відображення яких використовувалось згадане терміно-поняття. Для пошуку відповіді на зазначене питання видалося доречним скористатись концептуально-дослідницьким підходом, який тут названо герменевтико-лінгвістичним. Герменевтико-лінгвістичний підхід – це вихідна аксіоматична ідея про необхідність дослідження явищ соціальної дійсності крізь призму загальних закономірностей розуміння та інтерпретації мовних знаків, що ними ці явища позначаються, яка зумовлює загальну стратегію дослідження, відбір досліджуваних фактів та інтерпретацію результатів дослідження. У сучасній Україні водночас із радикальними перетвореннями в усіх сферах її суспільного життя поступово зазнає певної трансформації й правовий менталітет професійних юристів. Це знаходить прояв, зокрема, у поширенні серед них уявлень щодо „природних”, невідчужуваних прав людини (навіть тих, які закріплено у Конституції й інших законах) як безпосереднього критерію правомірності будь-якої юридичної діяльності, і щодо примату міжнародно-правових норм порівняно із нормами національного права, і щодо певної правотворчої ролі деяких судових актів (зокрема актів Конституційного Суду України), і щодо використання так званого функціонального або, іншими словами, еволюційного способу тлумачення юридичних норм як засобу пристосування текстуально не змінюваного законодавства до задоволення нових актуальних потреб людини, соціальних груп, спільнот, суспільства322. 322 Див.: Черданцев А.Ф. Вопросы толкования советского права. – Свердловск, 1972. – С.167— 189; The European system for protection of human rights. – L., 1993. – P.68-70. Для позначення такого тлумачення юридичних норм більш адекватним, на наш погляд, видається термін „пристосувальне” (або ж „актуалізуюче”). 83 Науково-ідеологічним відображенням цих трансформаційних процесів у професійно-юридичному та інших „секторах” суспільної правосвідомості є помітна актуалізація в юриспруденції держав, що утворились на теренах колишнього Союзу РСР, різноманітних інтерпретаційних проблем правового регулювання. Причому таких проблем, які вже не можуть бути розв’язані лише за допомогою накопичених раніше положень теорії правотлумачення, а вимагають використання наукових здобутків загальної теорії розуміння (інтерпретації) — так званої герменевтики з її складовими і різноманітними розгалуженнями (семіотикою, логічною семантикою, лінгвістичною соціопсихологією та ін.)323 Яскравим свідченням такої актуалізації юридичної герменевтики є, зокрема, те, що у деяких сучасних працях з філософії права герменевтико-лінгвістичному підходу надається мало не визначального значення в обґрунтуванні, оцінці та дослідженні природних явищ (а це – ще один доказ антропологізації предмета вказаної науки). Так, висловлювалась думка, що саме філософська герменевтика (метод герменевтичного дослідження) має стати „універсальною мовою” у вивченні „універсалій правового мислення, юриспруденції в цілому”324. В одній із вітчизняних праць застосовано формулу „правова філософія як герменевтика”325 . Герменевтичні сюжети включаються до навчальної програми курсу „Філософія права”326. Усе це вимагає спеціального, здійснюваного із сучасних наукових позицій аналізу низки герменевтичних аспектів правотворчої, правозастосувальної та, мабуть, у першу чергу, правотлумачної діяльності. Декотрі з них розглядаються у даній статті. 4.2. Герменевтичні аспекти юридичної діяльності. 4.2.1. Розуміння у правотворчості. Відомо, що такі якості юридичного права у демократичній державі соціальної орієнтації, як гуманістичність, справедливість, науковість, повинні бути забезпечені активною участю у правоутворенні широких верств населення, врахуванням громадської думки, пропозицій науковців і спеціалістів-практиків. При 323 У вітчизняному суспільствознавстві позитивні герменевтичні дослідження помітно активізувались з другої половини 80-х років, тобто з початком „перебудови” соціалізму (див., напр.: Гусев С.С., Тульчинский Г.Л. Проблема понимания в философии. – М., 1985; Быстрицкий Е.К. Научное познание и проблема понимания. – К., 1986; Тульчинский Г.А. Проблемы осмысления действительности. – Л., 1986; Интерпретация как историко-научная и методологическая проблема. – Новосибирск, 1986; Доказательство и понимание. – К., 1986). Герменевтичний „бум” триває й досі. 324 Малинова И. Б. Философия права (от метафизики к герменевтике). – М., 1995. – С.4. 325 Бачинин В. А. Философия права и преступления. – Х., 1999. – С.18. 326 Див.: Чефранов В., Петрова Л. Щодо предмета і структури курсу з філософії права // Вісник Академії правових наук України. – 1997. – № 2. – С.67. 84 цьому всі їхні висловлювання щодо удосконалення законодавства мають бути адекватно витлумачені законодавцем (правотворчим суб’єктом), аби нормативний акт, що приймається, був обґрунтованим, корисним і дійсно відповідав потребам, інтересам, волі більшості громадян. Тому суб’єкти правотворчості (а також створені ними консультативні, підготовчі органи) повинні володіти методами, технікою, навичками адекватного розуміння правотворчих пропозицій, починів, ініціатив. Певна складність в інтерпретації правотворчих пропозицій зумовлюється, зокрема, тим, що вони: а) торкаються різноманітних сфер громадського життя, а це накладає відбиток і на своєрідність мови відповідних висловлювань; б) формулюються особами, які розрізняються за рівнем компетенції, освіченості, спеціальної (професійної) підготовленості, а також за вмінням адекватно висловлювати й обґрунтовувати свої рекомендації; в) виражаються у різній формі (усній, письмовій) та через різноманітні канали (звернення до органів держави, посадових осіб, засобів масової інформації, публікації у пресі, виступи на зібраннях, сесіях, з’їздах й ін.); г) узагальнюються, опрацьовуються у процесі законопідготовчої діяльності, внаслідок чого можуть втрачати деякі свої особливості, „деталі”, котрі, проте, є значущими для адекватного витлумачення таких пропозицій. Так, преса не завжди достовірно відображує громадську думку з питань удосконалення законодавства327. Між тим робити висновок про правильність інтерпретації правотворчим органом громадської думки слід не тільки з того, котрі з підтримуваних нею пропозицій враховано, реалізовано у прийнятому ним нормативному акті, але й з того, які з них відхилено. Тому при висвітленні результатів обговорення громадськістю певного законопроекту доцільно публічно пояснювати, мотивувати, чому саме та чи інша пропозиція, на думку правотворчого органу, не може бути прийнята. Отже, значення розробки проблеми розуміння у правотворчості полягає, зокрема, у виявленні додаткових можливостей для забезпечення найбільш повної відповідності законів, інших нормативно-правових актів волі, інтересам, намірам усіх або більшості громадян. Проблема розуміння постає також і при виданні нормативних актів, що конкретизують закон (підзаконна нормотворчість). Не розв’язавши її, навряд чи можливо з’ясувати особливості саме правотворчого тлумачення юридичних норм на відміну від правозастосувального їх тлумачення. У літературі вже було обґрунтовано специфіку тлумачення та нормативної конкретизації законодавчих актів; послідовність, „черговість” 327 Див.: Федотов М. А. Роль прессы в законотворчестве // Советское государство и право. – 1986. – № 8. – С.17-18. 85 цих операцій (конкретизуватись може лише достатньо уяснена, правильно з’ясована норма); здійснено також класифікацію нормативної конкретизації норм права на проміжну й остаточну; схарактеризовано умови її законності328. Залучаючи ідеї герменевтики, висловимо деякі додаткові міркування з даного питання. Здійснюване органом конкретизуючої правотворчості тлумачення норми, яке є цілком придатним для проміжної нормативної конкретизації, може, однак, виявитись недостатнім для конкретизації остаточної. Тому й правотворче тлумачення норми, що опосередковує її „рух” до застосування та реалізації, також слід розгалузити на проміжне й остаточне. Оскільки безпосереднім об’єктом застосування є, як правило, така юридична норма, яка дістає остаточну правотворчу конкретизацію, то її уяснення, розуміння кожним правозастосовником мало би бути, в ідеалі, однаковим, тотожним саме з остаточним правотворчим тлумаченням. Що ж до проміжних правотворчих тлумачень, то вони впливають на правозастосувальне тлумачення лише опосередковано. По мірі „просування” проміжних правотворчих інтерпретацій закону до остаточної інтерпретації їх неоднозначність повинна зменшуватись. Тим самим кількість можливих значень, смислів норми (юридичного поняття), що тлумачиться, є, так би мовити, прямо пропорційною ступеню її абстрактності або ж, навпаки, зворотно пропорційною рівню її конкретності. Отже, правотворче проміжне розуміння закону може мати більше ступенів свободи, більше смислових варіантів, аніж тлумачення правозастосувальне. З герменевтичних позицій можна висловити деякі міркування і щодо юридичних актів Конституційного Суду України, які, як відомо, здатні набувати нормативно-юридичного характеру, породжувати юридичні наслідки загального значення. Конституційний Суд України як єдиний орган офіційного тлумачення Конституції у багатьох випадках буде змушений займатися не стільки „смисловідшуковуванням”, скільки смислотворенням. Слушним є положення про те, що здійснюючи офіційну інтерпретацію законів, у тому числі Конституції, „орган конституційного контролю... сам виступає активним суб’єктом законодавчої влади. Адже відповідні акти тлумачення, що мають юридично обов’язковий характер, можуть не тільки 328 Детальніше про це див.: Известия высших учебных заведений. Правоведение. – 1985. – № 6. – С.33-37. 86 скасовувати окремі положення законів, а й встановлювати відмінні від них нові нормативні приписи”329. Дослідження правотворчості крізь призму процесів розуміння – з урахуванням їхніх загальних закономірностей – сприятиме пізнанню механізмів смислотворення, смисловтілення і смисловідтворення, які так чи інакше використовує правотворчий орган за допомогою тексту нормативного акта. А свідоме, науково обґрунтоване використання таких механізмів – важливий шлях підвищення якості законодавчої та „обслуговуючої” її правотворчої діяльності відповідних органів. 4.2.2. Розуміння у тлумаченні, застосуванні та реалізації юридичних норм. У герменевтиці нині вироблено такі поняття, положення, методики, процедури, використання котрих дозволяє піднести наукову і практико-прикладну розробку тлумачення юридичних норм на якісно новий рівень. Йдеться, наприклад, про поняття смислу, поняття інформативності тексту (тобто системи його властивостей, характеристик, що обумовлюють його правильну інтерпретацію, яка, проте, не є тотожною його інформаційній насиченості) та класифікацію текстів залежно від цієї ж властивості, а також про такі поняття, як адекватність смислової інтерпретації, інтерпретаційна модель, інтерпретаційний „зсув” (зрушення), переосмислювання („перекодовування”) тексту, рівень семіосоціопсихологічної підготовки суб’єктів, семіосоціопсихологічна група. Наведені поняття дозволяють, зокрема, виявити умови адекватності уяснення закону, ступінь відповідності тлумачення закону задуму (волі) законодавця, рівень інформативності закону, ступінь підготовленості, здатності адресатів законів до його адекватного тлумачення, уточнити причини нерозуміння закону, передумови і межі допустимості офіційного „перетлумачення” даного закону відповідним органом. Евристичні можливості загальної теорії розуміння (зокрема, того її розділу, що репрезентований працями Т. Дрідзе330, ми спробували свого часу використати при проведенні серії емпіричних досліджень, спрямо329 Шаповал В. Теоретичні проблеми реалізації норм Конституції // Право України. – 1997. – № 6. – С.6. Відомо, наприклад, що такий орган, як Верховний Суд США, час від часу змінює, суттєво коригує свої власні висновки, роз’яснення щодо чинного законодавства (див.: Равное правосудие на основе закона. Верховный Суд в жизни Америки. – М., 1995. – С. 57-58, 63-65, 69-74, 78-79). Робив це колись і Пленум Верховного Суду СРСР (див.: Судебная практика в советской правовой системе. – М., 1975. – С.72-73, 124-125, 153-159). Така можливість зумовлюється тим, що значна частина законодавчих текстів (втім, як і багатьох інших знакових утворень) об’єктивно допускає неоднозначну інтерпретацію, здатна слугувати носієм різноманітних соціальних „смислів”, значень. 330 Див.: Дридзе Т. М. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации // Проблемы семиосоциопсихологии. – М., 1984. – С.48-135. 87 ваних на уточнення передумов і факторів однакового, відповідного до задуму законодавця розуміння текстів законів їхніми виконавцями331. Мета одного з таких досліджень полягала у тому, аби визначити співвідношення використовуваних у законодавстві тих загальновживаних слів і спеціальних (термінологічних) словосполучень, котрі стали предметом офіційного нормативного судового тлумачення. Було встановлено, що 92% усіх слів (словосполучень), роз’яснених у порядку такого тлумачення, належать до загальновживаних і лише 8% – до юридичних термінів. Інакше кажучи, у законодавстві рівень інформативності перших є набагато нижчим, аніж рівень інформативності термінологічних конструкцій. Пояснити це можна, принаймні, тим, що за допомогою загальновживаних слів у законодавстві позначаються такі поняття, які відображують здебільшого звичайні, нормальні, „природні” відносини, що виникають, як правило, не безпосередньо із закону, а із загальносоціальних умов існування та розвитку суспільства, груп, індивідів (передусім відносин майнових, трудових, сімейних). Проте у законодавстві такі слова нерідко вживаються не у загальноприйнятому смислі, а в особливому, спеціальному значенні, яке не завжди буває відоме юристам. У цьому і полягає причина „різночитань” закону, своєрідного інтерпретаційного зсуву. Що ж до юридичних термінів, то вони використовуються для позначення понять, якими відображаються суспільні відносини, котрі виникають вже безпосередньо із закону (наприклад, відносини судочинства). Їх учасниками завжди, так чи інакше, стають професійні юристи, а вони фахово розуміються на цих термінах. Важливим є й те, що певна частина юридичних термінів оздоблюється авторським (автентичним) тлумаченням, яке вміщується у тому ж самому нормативному акті, де вони вперше використовуються (наприклад, ст.ст. 11, 14, 15, 36-39 КК України, ст.32 КПК України). Проведене дослідження дозволило сформулювати наступні рекомендації. У тих випадках, коли законодавець („нормовстановлювач”) використовує у тексті юридичної норми загальновживані слова у спеціальному, вузькому значенні, він повинен, як правило, включати до відповідного законодавчого акта і своє роз’яснення цього значення. За матеріалами офіційної судової інтерпретаційної практики досліджувався також порівняльний ступінь інформативності слів закону, що позначають основні різновиди юридично значущих явищ, а саме: 1) дії адресатів норми (ознаки цих дій); 2) суб’єктів, діяльність котрих регулюється нормою (їх демографічні, соціальні, психофізичні, особистісні 331 У цих дослідженнях брали участь також М. Дякович (Садовська) і А. Забродський. 88 властивості); 3) події; 4) матеріальні предмети; 5) мислительні об’єкти (ідеальні конструкції, поняття). Було встановлено, що частіше (у 78% випадків) роз’яснювались поняття закону, котрі позначають дії, вчинки, діяльність. Отже, саме діяльнісна частина текстів юридичних норм, яка становить їхню серцевину, має відносно меншу інформативність, а тому потребує найбільш досконалої семантичної обробки. В іншому емпіричному дослідженні малось на меті конкретизувати ті фактори, від котрих залежить ступінь правильності (адекватності) населення. Для цього з трьох галузей права – трудового, цивільного (включаючи сімейне) та кримінального — було відібрано поняття, визначення яких дав сам законодавець у законі („трудовий договір”, „прогул”, „угода”, „позовна давність”, „батьківські права”, „співучасть”, „хуліганство”). У кожному з таких автентичних визначень були виділені найменування суттєвих ознак тих явищ, що відображені відповідними поняттями. А потім останні пропонувались (ясна річ, без їх змістовного розшифрування) різним професійним групам громадян для письмової інтерпретації. Зіставлення отриманих від них відповідей із легальними, „еталонними” дефініціями таких понять дозволило виявити, яка частина ознак кожного із понять, котрі визначались опитаними громадянами, співпала з ознаками, закріпленими у відповідній легальній дефініції. Таким шляхом було враховано (у відсотках) рівень правильності розуміння запропонованих понять кожною групою реципієнтів. До опитування було залучено декілька груп громадян, які розрізняються передусім за освітою та видом занять (робітники, інженерно-технічна інтелігенція й інтелігенція, яка не зайнята у виробництві, службовці підприємств і службовці організацій у сфері обслуговування, студенти неюридичних спеціальностей та ін.) — разом майже 300 осіб. Як виявилось, найбільш точну інтерпретацію дістали поняття трудового права (коефіцієнт правильності розуміння склав у різних групах від 39 до 57%), найменш точну – поняття кримінального права (25-42%). При цьому відмінності у ступені правильності розуміння громадянами одних і тих же юридичних понять фіксувались не стільки у зв’язку із формальною приналежністю реципієнтів до відповідної соціально-демографічної групи, скільки внаслідок їх залученості до конкретної сфери соціальної комунікації. Чим інтенсивнішою є їхня участь у тому чи іншому виді знакового спілкування, тим вагомішим є їх лінгвосоціопсихологічний досвід, пов’язаний із відповідною сферою соціальної практики, з їхньою причетністю до користування текстами законів, що її регламентують, і, як наслідок, тим більш адекватною є інтерпретація ними цих текстів. Такі дослідження правотлумачних процесів можуть слугувати основою для розробки типології законодавчих текстів з огляду на їх інфор89 мативність, а також типології суб’єктів права, зважаючи на їх лінгвосоціопсихологічну підготовку. Ці типології корисно враховувати й у правотворчості – і для удосконалення текстів нормативно-правових актів, і при їх офіційному роз’ясненні (з метою уніфікації праворозуміння в інтересах єдності законності), й у процесі правового навчання та просвітництва. Положення герменевтики можна застосувати також і до розуміння смислу правозастосувальних актів, яке порівняно з тлумаченням актів нормативно-правових має ряд особливостей. Так, якщо уяснення нормативно-правових актів у процесі їх застосування має своїм безпосереднім результатом, як правило, дію інтелектуальну (правозастосувальне рішення), то уяснення правозастосувальних актів закінчується найчастіше діями фізичними (реалізація права). Тому у тих випадках, коли практичному втіленню закону у життя передує його застосування, належна реалізація права залежить, вочевидь, від адекватної інтерпретації не стільки нормативного акта, скільки акта правозастосувального. Доробки герменевтики можуть принести значну користь у вивченні та поліпшенні взаєморозуміння учасників і такого правового спілкування, яке відбувається в усній формі (переговори контрагентів з приводу укладення договору, дебати у судовому процесі, допит на попередньому слідстві, розгляд питання на засіданні колегіального органу та ін.). Адекватне розуміння у таких випадках – одна із необхідних умов правильного вирішення справи, та й взагалі реалізації права. Розглядувана проблематика стосується розуміння смислу не тільки мовних висловлювань – письмових чи усних, – яким притаманна відповідна юридична значущість, а й фізичних дій, актів поведінки, діяльності, які визнаються юридичними фактами (зокрема, актів реалізації права, а також правопорушень). Проте механізм витлумачування вчинків відрізняється від механізму інтерпретації текстів. Встановлення юридичної значущості дій у багатьох випадках ґрунтується на розумінні їх соціального смислу (тобто об’єктивної значущості для інших суб’єктів) і смислу особистісного (тобто того значення, якого надавав цим діям їх суб’єкт для досягнення своєї мети, здійснення своїх намірів, інтересів). У цьому пункті правового регулювання інтерпретація більш чітко, ніж у будь-якому іншому, постає у вигляді проблеми осмислення. Чи є дані дії конклюдентними, визнавати їх такими чи ні, – це залежить від того, який смисл з них „вичитується” (а точніше кажучи, у них „закладається”). Отже, загальна теорія розуміння (герменевтика) має „виходи” мало не на всі етапи та зони правового регулювання остільки, оскільки вони з необхідності опосредковуються свідомістю, осмислюються. А це – ва90 гома підстава для застосування висновків цієї науки у загальнотеоретичному праводержавознавстві та філософії права332. Резюмуємо деякі методологічні положення загальної теорії розуміння, які видаються найбільш вагомими для дослідження проблем правового регулювання. Розуміння будь-якого явища, якщо воно залучене (чи може бути залучене) у людську практику, є нічим іншим, як засвоєнням, пізнанням його соціальної сутності. Соціальна ж сутність явища – це його роль, призначення, функції, можливості впливу на життєдіяльність тих чи інших суб’єктів, це – в кінцевому рахунку, а деколи й у першу чергу – здатність задовольняти їх певні потреби. Соціальна сутність явища, предмета розкривається у його „здатності” бути засобом для задоволення потреби, а інакше кажучи, для досягнення тієї мети, в якій ця потреба втілюється, відбивається. Тому пізнати, з’ясувати соціальну сутність явища – це означає витлумачити, осмислити його саме як такий засіб, інструмент. Цей підхід: 1) розкриває об’єктивну основу розуміння; 2) дозволяє матеріалістично витлумачувати феномен розуміння; 4) допомагає виявити та пояснити глибинні причини змін у розумінні, здавалося б, одних і тих же – за зовнішніми, формальними ознаками – явищ і завдяки цьому прогнозувати наступні трансформації в їх розумінні. Ось чому проблема розуміння адекватно вирішується з позицій такого методологічного підходу, котрий можна – з декотрою умовністю – назвати потребовим. Щодо юриспруденції, небезпідставність наведених положень переконливо ілюструється, наприклад, розумінням того, що є право, тобто того, яке явище відображується останнім поняттям. Однак ця велетенська проблема вимагає окремої розмови. 4.3. Правоназви як закономірний прояв праворозуміння. 4.3.1. Дослідницькі гіпотези. Філософсько-правові розвідки проблеми праворозуміння, здійснювані, зокрема, за допомогою герменевтичного інструментарію, у поєднанні останнього з положеннями лінгвістики, передбачають насамперед вивчення мовної грані цього мисленнєвого процесу – процесу правоназивання333. 332 Проблема розуміння вимагає окремого аналізу стосовно науки історії вчень про державу і право. З цього приводу зауважимо лише те, що положення герменевтики здатні стати дієвим інструментом дослідження, скажімо, перетлумачування, деформування авторського смислу, вкладеного у те чи інше вчення. Інтерпретація наукових текстів, „розуміння розуміння” — це те „поле”, на якому герменевтика може, мабуть, найкраще виявити свою продуктивність (див., напр.: Луковская Д.И. Политические и правовые учения: историко-теоретический аспект. – М., 1985. – С.139-159). 333 Див.: Рабинович П.М. О понимании и определениях права // Известия высших учебных заведений. Правоведение. – 1982. – №4. 91 Для встановлення закономірностей правоназивання (що, безперечно, сприятиме розв’язанню й низки проблем праворозуміння) герменевтичний інструментарій філософсько-правових досліджень має бути, на наш погляд, також поєднаний із положеннями семіотики й лінгвістики. Герменевтика зобов’язує звернутися до мови людини – суб’єкта пізнання й суб’єкта права з огляду на те, що розуміння соціальної, зокрема “правової”, реальності є мисленнєвим процесом, результати якого об’єктивуються за посередництвом мови – неодмінного засобу мислення. Водночас у мисленні людини немає нічого такого, чого не було б у соціальному досвіді. Таким чином, герменевтика формує цілісний підхід до „мови як досвіду світу”, де мова виступає „горизонтом онтології”. Спираючись на ідеї Ф. Шлейєрмахера, можна описати діалектику взаємозалежності між мовою й мисленням, між мовленнєвими та мисленнєвими процесами у термінах герменевтики: з одного боку, мова еволюціонує, оновлюється, змінюється внаслідок впливу на неї її автора мислення суб’єкта пізнання, розуміння, а з іншого, останній, створюючи текст, вже залежить від певних правил, норм, лексики мови. Безкінечні, на перший погляд, можливості індивідуального самовираження автора за формою все ж таки визначені й обмежені мовою як цілісністю, а за змістом - соціальним досвідом відповідного суб’єкта. Таким чином, автор начеби „передзнаходить” себе у мові. Разом з тим смислові значення знаків мови визначаються і даним індивідуальним контекстом – поглядами, уявленнями, досвідом автора. Після так званого „онтологічного повороту” у герменевтиці щойно викладені ідеї згаданого вченого були уточнені Г.-Г. Ґадамером, зокрема у частині взаємозв’язку між мовою і світом (інакше кажучи, суспільством. – Авт.). „Основоположний зв’язок між мовою та світом, – писав він, – не означає, що світ стає предметом мови. Швидше те, що є предметом пізнання й висловлювання, завжди вже оточене світовим горизонтом мови”. Наведені положення герменевтики цілком підтверджуються лінгвістичним баченням тріади „дійсність – мислення – мова”, а отже і так званого „семантичного трикутника”: „явище – поняття – слово”. Явища, предмети та процеси соціальної дійсності сприймаються спочатку на чуттєвому рівні, потім стають об’єктами мисленнєвої діяльності й відображаються у поняттях. Поняття ж, своєю чергою, об’єктивуються, стають доступними для сприйняття й оцінки, для формування тверджень, висновків, для називання (номінації) тільки через мову, тобто позначаються словом як певним їх знаком. При цьому „будь-яке сприйняття, уявлення несе у собі явні риси вибіркової зацікавленості суб’єкта пізнання (у термінах герменевтики - автора), що є властивим для живих систем, які відображають дійсність у процесі адаптативної поведінки”. 92 Саме вибірковою зацікавленістю як процесом рефлекторним, об’єктивним і пояснюється вплив індивідуальних особливостей автора на мову, який розглядається Ф. Шлейєрмахером на аксіоматичному рівні, хоча такий вплив обмежений соціальним досвідом як контекстом. Таким чином, положення герменевтики й лінгвістики взаємно доповнюють одні другі, а тому за допомогою лінгвістики видається можливим пояснити інтерпретацію (смислопокладення) та розуміння як „герменевтико-мисленнєві” процеси. Це пов’язано з тим, що саме знакова репрезентація світу через людську свідомість опосередковує ставлення суб’єкта пізнання до об’єкта розуміння - у даному випадку до того явища, яке відображатиметься поняттям права. Інакше кажучи, така репрезентація виявляє наявні у певній мові - за конкретно-історичних умов, в яких у ній відбуваються номінаційні процеси, – інтелектуальну діяльність з називання, номінування, тобто словесного позначення, поняття права. Чверть століття тому професор П. Рабінович висунув наукову гіпотезу про те, що слово „право” використовується для позначення низки понять про різноманітні соціальні явища аж ніяк не випадково. Адже саме це слово – принаймні в межах слов’яномовної лексики – якнайкраще, на його думку, сприяє виправдовуванню, переконуванню тими або іншими суб’єктами, передовсім державою, у справедливості якихось із цих явищ (зокрема певних соціальних можливостей, чи вимог певних благ, чи певних суспільних відносин, чи певних соціальних норм). Тим самим зазначене слово полегшує обґрунтування й певного праворозуміння. „Про це свідчить, зокрема, й ... етимологія” зазначеного терміна, – писав тоді П. Рабінович, посилаючись на окремі висновки мовознавців334. Цими положеннями, можна вважати, було започатковано новий у вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції напрямок наукових досліджень – етимолого-правовий. У площині цього напрямку нами, під керівництвом автора наведеної вище гіпотези, було здійснено кількарічний науковий пошук, спрямований на її перевірку, спираючись вже на якісно ширшу етимологічну базу й на досягнення сучасної лінгвістики (зокрема загальної теорії номінації). При цьому не оминались й герменевтичні аспекти. У процесі такого дослідження згадана гіпотеза була доповнена нами ще й таким припущенням: не лише праворозуміння обумовило називання поняття про певне соціальне явище словом „право” (якщо вдаватися до слов’яномовної термінології), але й, навпаки, саме пра334 Рабинович П.М. Проблемы теории законности развитого социализма. – Львов, 1979. – С.1421. Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. – Львов, 1985. – С.38-47. 93 воназивання виступає необхідною (хоча й недостатньою) детермінантою того чи іншого праворозуміння: такому називанню об’єктивно притаманна здатність змістовно скеровувати праворозуміння у певному напрямі. Спираючись на цю гіпотезу, є, гадаємо, підстави стверджувати, що неодмінною складовою дослідження означеної проблеми якраз і має бути аналіз відповідних правономінаційних процесів. Між тим, такий аналіз, здійснюваний на досить широкому мовно„представницькому”, в ідеалі – світовому, масиві (який охоплював би принаймні усі основні мовні сім’ї) покищо, наскільки нам відомо, не проводився. Це і спонукало нас вдатись до дещо нетрадиційного наукового пошуку, деякі результати якого викладаються нижче. 4.3.2. Характеристика методології дослідження. Дослідження правономінаційних процесів у різних мовних сім’ях уможливлюється лише у тому випадку, якщо вживана у них лексема (слово), що позначає поняття права, є вмотивованою. А це означає, що а) відповідним суб’єктом усвідомлюється стрижнева основа найменування та б) є відомою та причина, з огляду на яку дане значення виражене саме цим, а не іншим набором звуків, тобто саме цим словом. Відповідь на питання про вмотивованість чи про невмотивованість конкретного слова, яке позначає поняття про право, слід шукати, вочевидь, саме в етимології цього слова. Відтак, досліджувати правоназивання можливо значною мірою шляхом вивчення етимології праворозуміння. Таке дослідження покликане насамперед виявити, якими є первинні значення тих слів, котрі вмотивовано позначають поняття права. Тим самим може бути отримана відповідь на фундаментальне, методологічно значуще запитання про предметну (так звану денотативну) віднесеність правоназви, тобто запитання про те, яке ж явище було відображене поняттям права, позначеним відповідним словом. А відповідь на означене запитання, мабуть, і здатна слугувати, як відзначалося, досить переконливим проявом власне того праворозуміння, яке дістало об’єктивацію у даній правоназві. Пошук відповідей на ці питання зобов’язує, насамперед, обумовити структуру основної одиниці мови – слова, якою ми будемо послуговуватися у процесі подальшого аналізу. Як відомо, слово включає в себе щонайменше два основні компоненти, а саме: предметну або, як висловлюються фахівці, денотативну віднесеність (це функція слова, котра полягає у позначенні поняття про об’єкт, предмет, ознаку, дію, відношення) і значення (це функція вичленування окремих властивостей у предметі, їх узагальнення та включення поняття про цей предмет у відому систему категорій). 94 Як відомо, сучасна лінгвістична наука розподіляє усі природні мови на приблизно двісті мовних сімей, найпоширенішими з них вважають наступні дванадцять: індоєвропейську, семіто-хамітську, кавказьку, фінно-угорську, самодійську, тюркську, монгольську, тунгусо-манчжурську, китайсько-тибетську, тайську, аустронезійську, аустроазіатську. Правоназивання саме у цих мовних сім’ях становило загальний предмет нашого дослідження. Будь-яке праворозуміння імпліцитно включає виявлення денотата поняття (з відповідною йому правоназвою) в результаті мисленнєвого процесу розуміння, який водночас є й наслідком інтерпретації та оцінки певного соціального явища. Тому дослідження правоназивання (за умови, якщо останнє становить закономірний, а не випадковий процес) дозволяє виявити якраз ту закріплену в сигніфікаті поняття335 права ознаку (котра є ідеальним відображенням певної властивості соціального явища), яку покладено в основу найменування означеного поняття саме цим, а не іншим, словом. Вказівка на ознаку, що її покладено в основу даної номінації, буде водночас і вказівкою на певну грань денотата поняття права, а точніше – на пізнану властивість, особливість такого денотата. В ранг методологічних засад даного дослідження піднесено положення теорії мовної номінації. Така теорія розкриває механізми закріплення за мовним знаком певного сигніфікату поняття, який виражає деякі ознаки денотата, тобто властивості, якості, атрибути явища дійсності, котре цим поняттям відображається336. Номінація за допомогою лексичних одиниць здійснює зовнішню репрезентацію (представлення) таких явищ і безпосередньо пов’язана зі знакоутворенням, а також виконує функцію ідентифікації або ж предикації – залежно від того, які саме поняття є предметом номінації. Акти номінації (називання) уможливлюються й зумовлюються людино-прагматичними факторами, які залишають свій слід у сигніфікаті. Зокрема, як вважає П. Рабінович, вибір ознаки поняття про явище, 335 Денотат поняття відображає клас усіх предметів, явищ, процесів, щодо яких певне слово можна правильно застосовувати для називання поняття про них в системі даної мови. Сигніфікат поняття відображає сукупність тих властивостей явища, котрі є суттєвими для його правильного найменування даним словом у системі певної мови. (При цьому, якщо йдеться про явище соціальне, то „правильним” можна вважати таке найменування поняття, яке адекватно відображає соціальну сутність відповідного явища). Сигніфікат є мисленнєвим образом об’єктивної сторони явища і фіксується у семі слова - мінімальній одиниці змісту, котра забезпечує стійкість смислової структури слова. Крім того, у структурі поняття виділяють його інтенсіонал як правильне (у зазначеному вище сенсі) визначення поняття, пов’язане з категорією сутності явища. Сигніфікат й інтенсіонал перебувають у певних історичних відносинах, взаєминах між собою. 336 Уфимцев А.А., Разноуров Э.С., Кубрякова Е.С. Языковая номинация. – М., 1977. – С.31; Колшанский Г.В. Соотношение субъективных и объективных факторов в языке. – М., 1975. – С.56-64. 95 покладеної в основу номінації, та ставлення суб’єктів, котрі здійснюють позначання, до такої ознаки й до означуваного якраз і є проявами впливу практико-прагматичних запитів, вимог, потреб суб’єктів, потреб соціальної практики на процес номінації – впливу, що є визначальним для результату номінації. Інакше кажучи, цей вибір і таке ставлення є наслідками насамперед потреб „номінаторів” (а частіше – соціальної групи, яку вони представляють) та соціальної практики задоволення таких потреб. Тому-то герменевтико-лінгвістичний дослідницький підхід має органічно поєднуватись із підходом потребовим337. Розрізняють номінації первинну та вторинну. Суть першої – прямої – полягає у тому, що вона є проявом первісного словоутворення, тобто йдеться про ситуацію, коли відповідне слово раніше ніколи не використовувалося для позначення поняття про будь-який об’єкт світу, і при цьому використання такого слова має викликати однакові уявлення в межах угруповання, котре користується спільною знаковою системою338 . Вторинна ж номінація – це використання в акті номінації уже існуючої мовної одиниці в ролі імені для нового (іншого) означуваного – шляхом зміни денотативної (предметної) віднесеності слова339. У термінах теорії мовної номінації правоназивання у природних мовах можна визначити як процес і результат закріплення за мовним знаком певної ознаки поняття про практично-значущу властивість того явища, котре є об’єктом праворозуміння. (Заради точності зауважимо, що терміно-поняття „правоназивання” слід було б віднести до зазначеного процесу; а ось власне результат останнього – відобразити й позначити терміно-поняттям „правоназва”.) У дослідженні проблеми правоназивання застосовуватимемо й так званий семасіологічний (семантичний) метод за посередництва якого смисл імені (тобто значення слова), яке позначає сигніфікат поняття, розглядається як спосіб вичленування, а потім і відповідного називання реалії (у даному випадку вичленування й називання– якоїсь властивості певного соціального явища як денотата поняття). При цьому співвідношення сигніфіката й денотата поняття та спрямованість в акті правоназивання цього співвідношення від значення слова до об’єкта позначення утворюють так звану базову структуру номінації340. Докладніше про цей різновид антропологічного підходу йтиметься у розділі 1 частини ІІ. Див.: Мартынов В.В. Семиологические основы информатики. – М., 1975. – С.13. 339 Див.: Телия В. Н. Номинация // Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990. – С.336. 340 Див. напр.: Кубрякова Е.С. Номинативный аспект речевой деятельности. – М., 1986. – С. 5062; Колшанский Г.В. Объективная картина мира в познании и языке. – М., 1990; Панфилов В.З. Взаимоотношение языка и мышления. – М., 1971. – С. 6-19. 337 338 96 З огляду на методологічну роль вживаних у даному дослідженні лінгвістичних терміно-понять, нагадаємо коротко зміст тих з них, які ще не роз’яснювались вище. Основу сигніфіката поняття утворює внутрішня форма слова – структурна і семантична співвіднесеність морфем, що складають слово, з іншими морфемами даної мови. Вона лежить в основі номінації при утворенні нового лексичного значення слова, мотивує звукову форму слова, виявляє причину, через яку дане значення слова виражене саме цим набором звуків. Кажучи інакше, наявність внутрішньої форми у певного слова свідчить про те, що усвідомлюється основа найменування цього слова. Як зазначалося вище, усвідомленість номінації дає підставу вважати останню вмотивованою. У процесі закономірного розвитку мови внутрішня форма слова може начеби „стиратися”. Якщо внутрішня форма слова стерлася, тоді й номінація слова стає невмотивованою, а відтак втрачається можливість визначити саме ту ознаку поняття про явище, яку першопочатково було покладено в основу найменування341. З’ясування наявності чи відсутності закономірностей у правоназиванні в межах певної мовної сім’ї вимагає перш за все відповісти на запитання: чи є вмотивованим те слово, що позначає поняття про право (тобто, іншими словами, чи обрання ознаки поняття, покладеної в основу правоназивання, було зумовлене адекватним пізнанням (включаючи й оцінювання) людиною – суб’єктом правоназивання (номінатором) певних властивостей якогось соціального явища або ж цей акт номінації, навпаки, не залежав від такого пізнання?). Йдеться, інакше кажучи, про об’єктивну зумовленість номінації. Для відповіді на сформульоване запитання потрібно визначити ті передумови, за яких мовний знак вважається вмотивованим. Згідно з відомими положеннями загальної теорії номінації342, необхідними умовами вмотивованості слова є: 1) віднесеність такого називання до первинних номінаційних процесів, що проявляється у незмінності денотативної віднесеності слова, незважаючи на подальше збагачення його сигніфікативного значення; і 2) наявність підтвердженої етимологічно семантичної закономірності у значенні слова, яка знаходить прояв у збереженні внутрішньої форми слова. 341 Див.: Внутренняя форма слова // Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990. – С.85-86. 342 Див. напр.: Канделаки Т.Л. Семантика и мотивированность терминов. – М., 1977; Кубрякова Е.С. Номинативный аспект речевой деятельности. – М., 1986; Курапова М.Н. Источниковедческий аспект мотивологии: На материале этимологических словарей: Дис. … канд. филол. наук: 10.02.01. – Томск, 2002; Кияк Т. Мотивированность лексических единиц (количественные и качественные характеристики). – Львов, 1988. – С.5-17. 97 Крім того, якщо слово є результатом не первинної, а вторинної номінації або ж результатом запозичення його з іншої мови, то і це не виключає існування семантичної закономірності у значенні цього слова. Адже за наявності такого виду вторинної номінації, як семантична транспозиція, яка не змінює матеріального вигляду мовної одиниці, що переосмислюється, і призводить до полісемії, ті смислові компоненти, які переходять у вторинне значення при переосмисленні слова, утворюють внутрішню форму цього значення. Залежно від того, збереглася чи стерлася ця внутрішня форма, розрізняють вмотивовані та невмотивовані значення слів343,. Таким чином, поряд із вмотивованими і невмотивованими словами, у мові існують вмотивовані чи невмотивовані значення слів. Вмотивованість чи невмотивованість слів виявляється за допомогою дослідження їх етимології (походження, „біографії”). Основним завданням і результатом етимологічного дослідження є з’ясування вихідної морфо-семантичної будови основи, що досліджується, її стародавніх форм і значень або ж її першоджерельної мовної належності344. Етимологія слова: 1) виявляє ознаку поняття, покладену в основу номінації даної реалії, 2) з’ясовує внутрішню форму слова – семантичний устрій назви реалії і 3) встановлює кореневу морфему основи, що реконструюється345. Додатково зазначимо, що етимологія будь-яких слів (у тому числі й тих, що у різних мовах позначають поняття права) покликана а) встановити саме значення конкретного слова як його функцію вичленування окремих властивостей явища та б) пояснити введення поняття про це явище у відому систему категорій (в результаті виконання першого із зазначених завдань, тобто внаслідок виявлення ознаки поняття, закріпленої у сигніфікаті поняття, що покладається в основу номінації). Сама ж денотативна віднесеність слова входить до предмета дослідження інших – вже немовознавчих – наук. Щодо правоназивання, останнє положення зумовлюється тим, що ознака поняття права, покладена в основу номінації в конкретно-історичний період, коли відбувалися відповідні номінаційні процеси, є мисленнєвим відображенням пізнаної властивості певного соціального явища, і цінність етимології відповідних слів, що позначають поняття про право, якраз і полягає в тому, що вони дають змогу побачити той Телия В.Н. Вказ. праця. – С.336. Див.: Варбот Ж.Ж. Этимология // Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990. – С.596-597. 345 Севорртян Э.В. Этимологический словарь тюркских языков: Общетюркские и межтюркские основы на гласные. – М., 1974. – С.40. 343 344 98 „ареал”, той набір значень, котрі є первинними і вичленовують, дають змогу побачити ті пізнані властивості соціального явища, які відображаються цим поняттям. Денотативна (предметна) віднесеність правоназви може вважатись незмінною з огляду на принаймні такі два фактори. По-перше, з’ясування походження слова, спираючись на етимологічні словники, неодмінно передбачає встановлення етимону (первинної форми і першопочаткового значення) слова. Адже етимологія завжди фіксує слово як результат первинної номінації (щонайменше, зобов’язана це робити); така фіксація забезпечує незмінність денотативної віднесеності слова як результата власне такої номінації. Вторинні ж процеси номінації (у тому числі й термінологізація), необхідним наслідком яких є зміна денотативної віднесеності слова, є предметом окремого, самостійного дослідження. По-друге, виникнення у людини здатності мислити логічно, абстрактно (у формі понять) є, мабуть, точкою відліку для виникнення саме „правових” понять, які, в свою чергу, приходять на зміну „правовим” уявленням. На думку професора П. Рабіновича, це пов’язано з тим, що коріння моральних оцінок на зразок „корисне-шкідливе”, „добре-погане”, „справедливе-несправедливе”, ”праведне-неправедне” випливає з об’єктивно існуючої потреби оцінювати значення діяльності одних суб’єктів для існування й розвитку інших. Без такого оцінювання (без оцінки) соціальні стосунки, відносини між людьми взагалі неможливі. Отже, оцінювальна діяльність та використання її результатів є закономірністю функціонування суспільства, закономірністю існування суб’єкта в соціумі346. Потреба ж у такому оцінюванні, у таких оцінках може виявлятися (а відтак і задовольнятися) лише за посередництва мови – шляхом номінації „правових” понять адекватними словами, невипадковість (чи випадковість) вживання яких якраз і спроможний виявити етимологічний аналіз. 4.3.3. Аналіз первинних форм і значень правоназв (на прикладі слов’янських мов). Відповідно до щойно охарактеризованої методології було проведено „польові” – можна сказати, емпіричні – пошуки коренів праворозуміння, закріплених у тих правоназвах, які використані у основних природних мовах - з тим щоб підтвердити або ж спростувати гіпотезу, викладену у вступній частині роботи. Дослідженням правоназв, в якому використовувались відповідні етимологічні словники, були охоплені такі мовні сім’ї, групи й окремі мови (понад 50): індоєвропейська мовна сім’я (індійська група (мови санскрит, 346 Див. напр.: Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. – Львов, 1985. 99 хінді, урду), іранська група (мови перська, афганська, таджицька, осетинська); слов’янська група, балтійська група (литовська мова); германська група (мови датська, шведська, норвезька, ісландська, англійська, голландська, німецька); романська група (мови латинська, французька, італійська); грецька група (старогрецька мова); семіто-хамітська мовна сім’я (арабська мова семітської мовної групи); кабардино-черкеська та інші мови адигейської (черкеської) та картвельської групи кавказької мовної сім’ї, башкирська, турецька, азербайджанська, узбецька, каракалпакська, ногайська, хакаська, якутська мови тюркської мовної сім’ї, фінська , угорська, марійська та комі мови фінно-угорської мовної сім’ї, евенкійська, евенкська, негидальська, орочська, удегейська, солонська тунгусо-маньчжурської мовної сім’ї, індонезійська та малазійська мови а аустронезійської мовної сім’ї; корякська чукотсько-камчатської групи палеоазіатської мовної сім’ї, китайсько-тибетська та далекосхідна мовна сім’я (мови китайська та японська). Проте у даному розділі монографії, ми висвітлимо лише ситуацію у слов’янських мовах індоєвропейської мовної сім’ї – як приклад застосування герменевтико-лінгвістичного підходу для дослідження зазначеної гіпотези. А вже потім подамо узагальнені результати дослідження правоназв у всіх досліджених мовах. Ці результати дали можливість співвіднести конкретні правоназви з певним типом праворозуміння, який було покладено в основу мотивації останніх. Насамперед, звернемося до слова „право”, яке позначає поняття про певне соціальне вище у слов’янських мовах. Розглянувши відповідні етимологічні словники, можемо дійти висновку про те, що останнє є вмотивованим за значенням з огляду на наявність обидвох зазначених детермінант вмотивованості. По-перше, воно є результатом первинної номінації, що підтверджується незмінністю денотативної співвіднесеності цього слова, незважаючи на збагачення його сигніфікативного значення (а саме: слово „право” позначає поняття, яке відображає відповідне явище соціальної дійсності). По-друге, етимологія слова “право” свідчить про наявність семантичної закономірності у значенні цього слова347. Етимологічно воно підноситься до слова прáвúй – „протилежний лівому; справедливий; прямий; [перпендикулярний]”, яке є етимоном (первісним значенням і первісною формою) слова „право”348; тобто 347 У літературі зазначається, що “право” є типовим прикладом слабовмотивованого слова, оскільки його вмотивованість простежується лише через етимологію (Див. напр.: Онуфрієнко О.В. Релятивізм у праворозумінні: термінологічне підґрунтя // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2002. – №3). 348 Див. напр.: Етимологічний словник української мови: Т.4 – К., 2003. – С.350-351; Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: Т. 3. – М., 1987. – С.352. 100 генетично значення й форма слів „право” і „правий” ототожнюються. Так, П. Стучка, посилаючись на П. Лафарга, пояснював таку етимологію слова „право” тим, що „... об’єднання в одному слові понятть прямий і право стосується первинного вимірювання землі”349, і тому вбачав витоки цього слова в економічних відносинах. С. Алєксєєв схиляється до етичного походження мовного знаку „право”350. Згідно з даними деяких мовознавчих досліджень, слово право в різних мовах пов’язане з такими первинними значеннями, як „прямий” (звідси – „правити”, „направляти”) і „правда” (справедливість, істина)351. Відтак, у слов’янських мовах етимологія цього слова „право” містить мотивацію, яка вказує на наявність двох первинних сем у його значенні. Це пов’язано, власне, з наявністю двох значень у первинній формі „правий” залежно від наголосу. Звідси можна дійти висновку, що гносеологічною передумовою полісемії слова „право” є наявність двох сем у його етимоні. Спираючись на викладені вище положення загальної теорії номінації, можна стверджувати, що слово „правий” виступає опорним значенням щодо слова „право” – отже, якраз тим поняттям про певні властивості декотрих соціальних явищ, з яким асоціювалося поняття права. Таким чином, актуальне значення цього слова є результатом вмотивованої за значенням номінації, тобто вибір мовного знака для позначення певного поняття про право вмотивований через понятійні асоціації актуалізованого значення слова „право” з опорним значенням мовного знаку „правий”. У конкретному акті мовлення опорний мовний знак „правий”, котрий мав два значення (залежно від контексту), актуалізувався і, як наслідок, став мовним знаком для поняття, що відображало пізнану – на основі вибіркової здатності людини – властивість певного соціального явища. Із декількох варіантів такого позначення співрозмовник вибирав те, яке було очевидним і прийнятним (мабуть, насамперед зважаючи на певні потреби та інтереси) як для нього, так і для слухача. З огляду на наявність, як відзначалося, двох значень опорного слова “правий”, розмежування яких можливе навіть без урахування контексту, а лише завдяки опціям щодо наголосу, – актуалізація саме того опорного значення, завдяки якій відбувався акт правоназивання, супроводжувалася водночас втратою можливості такого розмежування. Тому лише одна із двох ознак опорного поняття “правий”, які покладені в основу його номінації, стає саме тією ознакою, яку й було покладено в основу правоназивання. Цит. за: Стучка П.И. Классовое государство и гражданское право. – М., 1924. – С.13. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Т. 1. – Свердловск, 1972. – С.30. 351 Див.: Феллер М. Как рождаются и живут слова. – М., 1964. – С.121-125. 349 350 101 Таким чином, вибір – задля правоназивання – тієї чи іншої ознаки опорного поняття „правий” уможливлюється завдяки асоціативній здатності та вибірковій зацікавленості мислення людини (психофізична передумова). Цей вибір залежить від принаймні трьох таких обставин: а) наявного у мові опорного значення слова, яке позначає поняття найбільш близьке до того, що відображає пізнану властивість певного соціального явища і є об’єктом номінації; б) певного контексту ситуації мовлення, в якій відбувся акт номінації (гносеологічна передумова); й нарешті, в) прийнятності для суб’єкта покладання в основу правоназивання саме цієї, а не іншої ознаки (соціальна передумова). 4.3.4. Запозичення правоназв з арабської та слов’янських мов. З огляду на наявні закономірності природних мов зазначимо що одна з них – запозичення певною мовою слів з інших мов в процесі історичного розвитку суспільства352 (а відтак і розвитку мовної спільноти) може суттєво впливати на правоназви. Як приклад, згадаємо правоназву „право”, яка, як відомо, виникла в слов’янській мовній групі індоєвропейської мовної сім’ї, але в процесі історичного розвитку деяких народів була запозичена у такі мови (а отже, й відповідних мовних спільнот): кабардино-черкеську кавказької мовної сім’ї353, ногайську, хакаську, якутську тюркської мовної сім’ї354, марійську фінноугорської мовної сім’ї355, евенкійську тунгусо-маньчжурської мовної сім’ї356, корякську чукотсько-камчатської групи палеоазіатської мовної сім’ї357. Такі запозичення слов’янської правоназви у мови з різних мовних сімей (незважаючи на те, що у кожній х цих мов вже існував символ для позначення „правових” понять, про що детальніше йтиметься далі) належать до тих змін у мові, котрі обумовлені зовнішніми, а не внутрішніми причинами, а саме – найчастіше - контактуванням мов, яке найбільше впливає на запозичення такого ярусу мови, як лексика. Крім того, слід окремо відзначити ту обставину, що чи не всі мовні спільноти, у мовах яких відбулося запозичення слов’янської правоназви, входили до складу народів Союзу РСР. Як зазначається у сучасних підручниках із загального мовознавства358, у тоталітарному суспільстві всупереч проголошеній рівноправності мов насправді Кочерган М.П. Вступ до мовознавства. – К., 2002. – С.45. Русско-кабардино-черкесский словарь / Б.М. Карданов, А.Т. Бичоев. – М., 1995. – С.603. 354 Русско-ногайский словарь / Под ред. Баскакова И.А. – М., 1956. – С.462; Русско-хакасский словарь / Под ред. Д.И. Чанкова. – М., 1961. – С.653; Русско-якутский словарь / Под ред. П.С. Афанасьева, Л.Н. Харитонова. – М., 1968. – С.471. 355 Русско-марийский словарь / Редкол. И.С. Ралкин (главред). – М., 1966. – С.562. 356 Русско-эвенкийский словарь / Под ред. А.А. Кудри. – М., 1988. – С.174. 357 Жукова А.Н. Русско-корякский словарь. – М., 1967. – С.167. 358 Кочерган М.П. Вказ. праця. – С.45. 352 353 102 відбувався у надзвичайно широких масштабах лінгвоцид. Починаючи з 30-х років, посилюється тенденція до істотного обмеження вжитку національних мов на всьому геополітичному просторі СРСР. Відбувається русифікація всіх народів. Спочатку стосовно деяких мов адміністративно запроваджувався алфавіт на російській основі (за винятком республік Прибалтики, Грузії та Вірменії). Згодом обґрунтовувалась концепція формування нової наднаціональної спільноти людей (радянського народу), які добровільно обирають російську мову як „язык межнационального общения”, який одночасно є „языком мира и дружбы”359. Мабуть, саме ці зовнішні чинники й спричинили те, що у колишніх „радянських” неслов’янських мовах різних мовних сімей і на сучасному етапі продовжує використовуватись саме та правоназва, яка має слов’янський корінь „прав”. Окрім того, зазначимо, що етимологічні словники тюркських, тунгусо-маньчжурських, адигейських та картвельських мов (кавказька мовна сім’я) мов не містять реконструкції запозиченої у літературні мови відповідних народів здебільшого в кінці ХІХ – ХХ ст. правоназви. Проте в цих словниках етимологічному аналізу піддані переважно автохтонні „правові” номінації (тобто ті, що позначають „правові” поняття). Однак останні номінації не лягли в основу утворення саме правоназви, яка, як зазначалося, була запозичена з іншої мовної сім’ї. Наголосимо знову ж, що суспільне життя є неможливим без суб’єктивних оцінок явищ соціальної дійсності та поведінки членів суспільства як „корисне-шкідливе”, „правильне-неправильне”, „справедливенесправедливе”. А це закономірно спричиняє виникнення відповідних понять, які відображають такі оцінки, а відтак і обумовлює потребу в символах для позначення цих понять. Тому, як видається, такі символи, слова, „правові” номінації (про обґрунтування назви „правові” номінації йтиметься далі) містяться у кожній мові. Інша справа, чи були вони покладені в основу утворення власне правоназви саме внаслідок запозичення останньої з інших мов, а не на основі „рідної”, автохтонної назви. Можна висловити припущення, що за відсутності запозичень правоназви з інших мов, остання була би все одно сформована на базі наявних у даній мові „правових” номінацій (тобто слів, які позначають поняття про „правильне-неправильне”, „справедливе-несправедливе”). Адже без таких понять, як і без оцінювальної діяльності, суспільне життя взагалі неможливе. Досить поширеним виявилось запозичення правоназв з арабської мови. В японську мову правоназви запозичували з мови китайської. 359 Там само. 103 4.3.5. Загальні закономірності правоназивання у природних мовах. Умотивованість тих слів (значень слів), які позначають поняття права у досліджуваних мовах, простежується насамперед у наявності спільних із цими словами кореневих морфем і лексем (у межах певної мовної групи). Це дає можливість констатувати, що у цих мовах процес правоназивання відбувався не випадково, а підпорядковувався певним закономірностям. Серед останніх можна виокремити лінгвістичні та загальносоціальні360. 4.3.5.1. Лінгвістичні закономірності. До лінгвістичних закономірностей правоназивання (у широкому розумінні) належать: а) семантичні (або ж семантико-морфологічні), б) словотворчі та в) мовленнєві. Семантичні закономірності відображають невипадкове співвіднесення мовного знака, що позначає поняття права в природних мовах, з пізнаною властивістю певного соціального явища (або ж з його пізнаними властивостями - у тому випадку, коли є наявними дві первинні семи у семантичному поля того слова, що позначає поняття права). Семантика слова, що позначає поняття права, є наслідком закріплення абстрактним мисленням людини пізнаних в її практиці і, відтак, позначених у цьому слові ознак поняття та властивостей якогось соціального явища – денотату. Як було зазначено, наявність чи відсутність семантичної закономірності можна простежити в етимології тих слів, що позначають поняття права у слов’янських мовах індоєвропейської сім’ї. Наявність спільних кореневої морфеми та лексеми у первинного слова (етимона) та й у більш пізніх слів у межах певної мови чи мовної групи якраз і свідчить про підпорядкування цих слів єдиній семантичній закономірності та про морфологічно закономірні зміни цих слів. Можна виділити наступні види прояву семантичних закономірностей правоназивання за таким критерієм, як наслідок їх дії. По-перше, стосовно слів „право” (слов’янські мови), „right” (англійська мова), „recht” (німецька мова), „oikea” (фінська мова), які позначають поняття права, зазначимо, що проявом семантичної та морфологічної закономірностей є бісемія первинного значення (тобто семи спрямовуваності та семи справедливості), що прослідковується й у похідних словах водночас зі збереженням у таких словах кореневої морфеми. По-друге, щодо слів „ŗjủh”(позначає поняття права на мові санскрит, „droit” (позначає це поняття у французькій мові та „diritto” (по360 Проте таке розмежування є досить умовним, оскільки у правономінаційному акті ці групи закономірностей проявляються діалектично, взаємно детермінуючи одна одну та начеби випливаючи одна з одної внаслідок взаємодії прагматичного (людського) й лінгвістичного факторів в акті правоназивання. Та й саме правоназивання є лінгво-гносеологічним актом абстрагування і передбачає активну роль людського „Я”, обумовлену як певним соціальним досвідом, так і внутрішніми закономірностями функціонування мови. 104 значає це поняття в італійській мові) таким наслідком є наявність семи спрямованості у первинних значеннях цих слів та спільної з цим словом (і похідними від нього) кореневої морфеми. По-третє, стосовно слова „dike”, що позначає поняття права у старогрецькій мові, а також слова „hakk”, що позначає поняття права у арабській мові та в інших мовах, у які його було запозичено, таким наслідком є наявність семи справедливості та її збереження у похідних словах одночасно зі збереженням кореневої морфеми. По-четверте, наслідком прояву таких закономірностей щодо слова “bar” (позначає поняття права в осетинській мові) є наявність семи бажання, можливості (свободи) у його первинному значенні та утворення похідних від нього зі збереженням цієї лексеми та відповідної морфеми. По-п’яте, результатом дії семантичної закономірності стосовно слова „quánlì” в китайській мові є наявність такої ознаки у структурі сигніфіката поняття про певне соціальне явище, як здатності владно зважувати інтереси осіб. Лише у латинській мові має місце переривання семантичного зв’язку між словом „ius”, що позначає поняття права, та його етимоном – воно проявилося у зміні денотативної віднесеності цього слова; проте й у цьому випадку семантична закономірність, як видається, збереглася з огляду на вмотивованість значення цього слова та покладання в основу номінації похідних слів такої ознаки поняття права, як встановленість, усталеність обов’язковість, і на збереження відповідної кореневої морфеми. Таким чином, у латинській мові має місце окремий, специфічний – п’ятий – вид, прояв семантичної закономірності. Наявність означених видів прояву семантичної закономірності у правономінації в індоєвропейських мовах можна пояснити – з урахуванням викладених раніше положень стосовно вмотивованості слів та значень – принаймні такими двома прагматичними факторами: 1) асоціацією (в процесі мисленнєвої діяльності людини) понять, які позначаються словами, котрі мають таку ж кореневу морфему, як і слово - етимон того слова, яке позначає поняття права у відповідній мові, – асоміацією, зумовленою соціальним досвідом людини, який, власне, й детермінує межі таких можливих асоціацій; 2) вибір ознаки, покладеної в основу правоназивання, відбувався в процесі мовленнєвого акту номінації і був обмежений асоціаціями поняття про пізнані властивості явища права з поняттями про якісь інші явища. Таким чином, біографії слів, що ними позначаються поняття права в індоєвропейських мовах, свідчать про наявність морфологічної та семантичної закономірностей правономінації з огляду на те, що етимологічно як форми, так і значення відповідних лексем, котрі є первинними 105 стосовно тієї лексеми, яка позначає поняття права, реконструйовані в етимологічних словниках природних мов. Мовленнєві (власне мовні) закономірності правоназивання відображають невипадкові процеси функціонування правоназви. Вони випливають із семантичних та словотворчих закономірностей правоназивання, оскільки стосуються результату процесу номінації й пов’язуються із розумінням відповідного поняття та можливостями неоднозначної інтерпретації правоназви в процесі комунікації. Адекватне ж пояснення мовних закономірностей вже є неможливим без застосування герменевтичного інструментарію дослідження361. Оскільки в основу правоназивання покладалася ознака (або ж по черзі дві ознаки – як у слов’янських та у германських мовах) поняття права, значення якої закріплено у семі (семах) опорних значень, тому й у кожному конкретному комунікативному акті правоназва могла вживатися тільки в одному значенні - на основі лише однієї ознаки сигніфікату поняття права, зафіксованої у семі відповідного слова. Вибір ознаки, покладеної в основу правоназивання, є, власне, технічним прийомом для забезпечення процесу номінації; тому така ознака у жодному разі не вичерпує сутності явища права, проте вона вважається суттєвою з огляду на вмотивованість правоназви. Вона виконує функцію вказівки на пізнану властивість, грань відповідного соціального явища задля відмежування останнього від інших явищ (так звана дистинктивна функція). Лише в процесі історичного розвитку суспільства виникає потреба у, так би мовити, „навішуванні” інших сем на попередню, вже існуючу правоназву, наслідком чого може бути збагачення її сигніфікативного значення, проходження вторинних номінаційних процесів (що якраз і спричиняє зміну денотативної віднесеності правоназви та її полісемію). У цьому випадку (зокрема у мовах санскрит, старогрецькій, латинській, французькій, італійській, осетинській) полісемія правоназви може з’явитися лише у зв’язку зі збагаченням сигніфікативного значення останньої. У латинській же мові мала місце вторинна номінація понять вже наявною правоназвою – задля задоволення певних потреб. Таким чином, мовленнєві (власне мовні) закономірності функціонування правоназви детермінують або достатню дистинктивну здатність тієї ознаки, що покладається в основу правономінації (як це має місце у більшості досліджених мов, зокрема у мовах санскрит, старогрецькій, латинській, французькій, італійській, китайській та осетинській), або ж недостатню її дистинктивну здатність поряд із конотацією – коли у по361 Див., напр.: Суслов В.В. Герменевтика и юридическое толкование // Государство и право. – 1997. – №6. 106 няття включаються ті ознаки, які не включені в його сигніфікат, але оточують його у мові в силу різних, зокрема пізнавальних, асоціацій – (як це має місце у слов’янських, фінських та германських мовах). Проте внаслідок вторинних номінаційних процесів, зокрема термінологізації, в усіх цих мовах виникає полісемія правоназви. Запозичення правоназви з іншої мови (яка є окремим проявом закономірності розвитку мови – запозичення слів з іншої мови внаслідок впливу конкретно-історичних факторів) у ряді випадків набуває самостійного значення як мовленнєва закономірність правоназивання. Цій закономірності підпорядковані правоназви, зокрема, в іранській групі індоєвропейської мовної сім’ї, а також у далекосхідній, кавказькій, тюркській, тунгусо-маньчжурській, палеоазіатській та фінно-угорській мовних сім’ях. Вплив такої закономірності мав своїм наслідком механічне перенесення правоназви з арабської мови362 в мови іранської групи без будь-якої зміни її значень, з китайської мови у мову японську, з мови санскрит в угорську, зі слов’янських мов у кабардино-черкеську кавказької мовної сім’ї, ногайську, хакаську, якутську тюркської мовної сім’ї, марійську фінно-угорської мовної сім’ї, евенкійську тунгусоманьчжурської мовної сім’ї, корякську чукотсько-камчатської групи палеоазіатської мовної сім’ї. Внесена таким чином в іншу мову правоназва функціонує, підпорядковуючись тим закономірностям, під впливом яких вона утворена, і може покладатись в основу утворення похідних слів. Автохтонні ж мовні символи, що позначають „правові” поняття у мовах іранської групи, а) функціонують паралельно з, так би мовити, „інорідними елементами”, привнесеними у ці мови, тобто із запозиченими правоназвами (як це має місце щодо мов перської та афганської, де поряд із запозиченою з арабської мови правоназвою “haqq” для позначення поняття про справедливість використовують і слово “adalāt”), або б) функціонують паралельно з тими похідними від запозичених правоназв, які позначають ті ж самі поняття, що й автохтонні слова (наприклад, у таджикській мові, це ж поняття позначають словами „хакконият” (похідне від „хак”) та „адолят”), або ж в) піддаються забуттю і зникають з мовного обігу. Перший варіант має місце щодо перської та афганської мов індоєвропейської мовної сім’ї, де для позначення поняття про справедливість використовують – поряд із запозиченою правоназвою „haqq” – слово „adalāt”; у деяких тюркських мовах, де для позначення поняття про правду, справедливість використовують – поряд із правоназвою „хак / 362 Про первинне значення правоназви в арабській мові див.: Munged Aţţulabi dar El-Mashred Publishers. – Beirut, 1986. – С.132. 107 hak” – слова „герчек”, „герті”. Другий варіант спостерігається у таджикській мові індоєвропейської сім’ї, в якій поняття справедливості позначають словами „хакконият” (похідне від „хак”) та „адолят”; а також у башкирській мові тюркської мовної сім’ї, в якій це ж поняття позначають словами „хаклык” (похідне від „хак”) та „fezeллек”, „mozролок”. Нарешті, третій варіант має місце стосовно основи тюркського слова „OH / oņ”, яка має значення „правий”, „правильний”, „справедливий”, „право”, „добро”, „благо” і є загальнотюркською, тобто була представлена в усіх ареальних (класифікаційних) групах тюркських мов 4.3.5.2. Загальносоціальні закономірності. Розподілимо їх умовно на а) психофізичні та б) власне соціальні. До перших можна віднести асоціативну здатність та вибіркову зацікавленість людського мислення – прагматичні фактори, що детермінують правоназивання. При цьому асоціативна здатність мислення людини спирається на явище конотації та впливає на вибір мовної форми, яка покладається в основу правоназивання на основі асоціативної сітки відповідних понять – означуваного й опорного. Зокрема правоназви в індоєвропейських мовах первинно асоціювалися – завдяки пізнавальної конотації – з поняттями а) спрямування, визначення обов’язкової поведінки, б) справедливості, в) свободи або ж г) одночасно (інтегровано) із поняттями справедливості (правди) та спрямування поведінки. Вибіркова зацікавленість мислення людини, яка виражається у певному її ставленні, у певній оцінці навколишньої дійсності та самої себе, у певному переживанні цього ставлення, дістала свій прояв у поняттєвому відображенні лише деяких властивостей відповідного цілісного явища – а саме тих його властивостей, граней, які – з огляду на потреби людини, групи, суспільства – стали предметом оцінки (хоча об’єктом розуміння було явище в цілому). Як було зазначено, на основі такої вибіркової зацікавленості відбувся вибір тієї ознаки, що її покладено в основу правоназивання. І хоча у понятті права , мабуть, були відображені ще й інші пізнані властивості соціального явища, проте суттєвою (тобто такою, що зрештою була покладена в основу номінації) вважали саме таку, а не іншу ознаку, що й знайшло закріплення у конкретній правоназві в межах певної мови. До других, власне соціальних, закономірностей правоназивання можна віднести його обумовленість суспільними факторами. До останніх належать насамперед: конкретно-історичний етап розвитку суспільства з наявною матеріальною та культурною базами, соціальний досвід людини-комунікатора, набутий нею на цьому етапі розвитку суспільства, досвід спільноти (до якої належить ця людина – суб’єкт правоназиван108 ня). Такий досвід впливає на правоназивання як безпосередньо, так і опосередковано. Безпосередній вплив соціального досвіду на правоназивання дістає закономірний прояв у тому, що такий досвід обумовлює соціально-змістовне наповнення матеріального носія, який забезпечує асоціативну здатність мислення людини, скеровуючи таким чином відповідні її асоціації саме на опорне поняття правоназви та детермінуючи актуальне значення об’єкта правоназивання опорним значенням (значеннями). Саме соціальний досвід визначає межі денотату поняття права, а відтак встановлює денотативну віднесеність слова. Опосередкований же вплив соціального досвіду на процес правоназивання має місце в процесі вибору ознаки, що її покладено в основу правоназивання саме такою, а не іншою, звуковою формою. А такий вибір, як зазначалося раніше, зумовлений потребами та інтересами людини – суб’єкта правоназивання (або ж потребами спільноти, до якої вона належить) в ході акту комунікації. Такий акт є нічим іншим, як актуалізацією, проявом соціального досвіду такого суб’єкта. Безперечно, вплив соціального досвіду людини має місце і щодо результату правоназивання – правоназви. Це проявляється у тому, що такий досвід, набутий людиною в тій чи іншій мовній спільноті, встановлює межі значення правоназви, а відтак – і межі значення, межі розуміння відповідного соціального явища. Така власне соціальна закономірність правоназивання, як його конкретно-історична зумовленість, проявляється у тому, що в гносеологічному плані до початкового моменту встановлення номінативного значення правоназви належить вибір підстави правоназивання ще за умов первісності – з появою силабічних систем писемності. Та й загалом, будь-які конкретно-історичні умови розвитку суспільства накладають свій відбиток на соціальний досвід суб’єкта правоназивання, а відтак і на сам акт правоназивання, впливаючи навіть на такий, здавалося б „технічний” момент, як вибір підстави правоназивання. Таким чином, пояснення вмотивованості правоназви, її невипадковості неможливе без урахування конкретно-історичних умов існування суспільства, за яких виникла й функціонує правоназва. 4.3.6. Загальні закономірні зв’язки між праворозумінням і правоназиванням. Такі зв’язки видається можливим відобразити у наступних висновках здійсненого нами герменевтико-лінгвістичного аналізу. 1. Гіпотеза про невипадковість залежності між праворозумінням і правоназвами (правоназиванням) знайшла певне підтвердження у нашому дослідженні. Виявлено щонайменше два різновиди правоназв, кожен із яких прямо корелює з відповідним основним типом праворозуміння – „позити109 вістським” або ж „природним”. Тим самим виявляється, окрім іншого, історична першопочатковість саме таких типів праворозуміння: а) в основних мовних сім’ях світу (на час, коли у них відбувалися номінаційні процеси) правоназви мали такі денотативні (предметні) віднесеності: • явище, яке має властивість (здатність) – чи то ззовні як владне джерело, чи то як внутрішній самообов’язок (сумління, віросповідування) – спрямовувати поведінку людини у суспільстві (санскрит, мови латинська, французька, італійська,); • явище, атрибутом якого є свобода (мови осетинська, литовська); • явище, яке стало предметом оцінювання як „справедливе-несправедливе” й було визнане справедливим (мови арабська, старогрецька, перська, афганська, хінді, урду (та інші, у які відповідна правоназва „haqq” чи „dike” була запозичена); • явище, яке спрямовує людську поведінку саме у такому напрямку , аби вона оцінювалась як справедлива (мови слов’янські, германські, зокрема англійська, німецька, норвезька, голландська, шведська, датська, ісландська (та інші, в які правоназва „право”, „recht”, „right”була запозичена), фінно-угорські, зокрема фінська, мордвинська, черемиська мови); • явище, яке має властивість (здатність) владно зважувати інтереси (осіб) (китайська мова та інші мови, в які правоназва „quán li”запозичена). Окремого пояснення вимагає констатація денотативної віднесеності тих правоназв, в основу номінації яких покладено таку ознаку поняття про певне явище соціальної дійсності, як справедливість. Можна погодитися з професором П. Рабіновичем, що справедливість сама по собі не є окремим, „автономним” явищем соціальної дійсності, а становить лише властивість тих чи інших явищ – причому таку властивість, яка „приписується” їм в результаті оцінювального пізнання їх значимості (тобто змісту їх впливу) для життєдіяльності певних суб’єктів. З огляду на це, справедливість (або ж, навпаки, несправедливість) не утворює самостійну денотативну віднесеність; а у ролі останньої виступає, у даному випадку, якраз те явище, якому притаманна саме така значимість (“справедлива”, тобто позитивна, корисна, або ж “несправедлива”, тобто негативна, шкідлива). Можна говорити лише про „вплетення” ознаки справедливості у структуру сигніфіката поняття про певне соціальне явище. Іншими словами, поняття справедливості неодмінно, невідворотно використовується суб’єктами суспільного життя для оцінки явищ соціальної дійсності, що має закономірним наслідком начеби „вростання” цього поняття у саме поняття про відповідне явище. 110 Встановлення денотативної віднесеності правоназви у германській та слов’янській мовних групах індоєвропейської мовної сім’ї, та фінської мови фінно-угорської мовної сім’ї вимагає, як виявилося, вже інтегрованого врахування двох первинних сем спрямовуваності та справедливості поведінки внаслідок бісемії опорного значення залежно від наголосу (слов’янські мови (прáвий, правúй)) або ж від наявності двох опорних значень (германські мови, фінська мова). Денотативна віднесеність правоназви у латинській мові є, як виняток, зміненою внаслідок вторинної номінації, проте зі збереженням семантичної закономірності, яка проявляється у невипадковості номінації; б) проаналізувавши вказані предметні віднесеності правоназв, можна констатувати, що у світових процесах правоназивання простежуються, віддзеркалюються принаймні два основні типи (різновиди) праворозуміння: „позитивістський” (зокрема у мовах санскрит, латинській, французькій, італійській, китайській) і „природний” (зокрема у мовах старогрецькій, перській, афганській, хінді)363. До природного праворозуміння, мабуть, тяжіють і такі правоназви, які позначають поняття про свободу (в осетинській та литовській мовах). У правоназвах деяких мов можна побачити начеби певні модифікації („комбінації”) основних типів праворозуміння. Так, як відзначалось, у германських та слов’янських мовах правоназви позначають поняття про такі явища, які здатні ззовні спрямовувати поведінку саме у бік справедливості (правди). Отже, у правоназиванні відбувалася об’єктивація того праворозуміння, яке існувало у мовній спільноті за тих конкретно-історичних умов, коли мали місце відповідні правономінаційні процеси. в) Як зазначалося, предметна віднесеність правоназв у всіх досліджених природних мовах (за винятком латинської) залишилася незмінною (з огляду на їх умотивованість). Тому ті типи праворозуміння, які лягли в основу утворення правоназви саме з такою – незмінною протягом усієї історії розвитку певної мови – предметною віднесеністю також не зазнали принципових змін. 2. У процесі історичного розвитку суспільства, розширення соціального досвіду відбувалося семантичне збагачення сигніфікативного значення правоназв з огляду на пізнання нових властивостей того соціального явища, для відображення якого використовувалось поняття права. Позначення правоназвою понять також і про інші соціальні явища відкрило новий етап у розвитку правоназивання – термінологізацію правоназви. 363 Наведений перелік мов включає лише, так би мовити, основні, оскільки правоназви інших досліджених мов запозичені з наведених. 111 3. Саме полісемія правоназви в більшості досліджених мов якраз й утворює об’єктивну передумову неоднозначної інтерпретації позначуваних нею понять, а відтак і плюралізму праворозуміння у різноманітних актах комунікації (усної чи письмової) як на професійно-практичному – нормотворчому, нормотлумачному, нормозастосовному, нормореалізаційному, так і на доктринальному рівнях. При цьому, попри полісемію правоназв, їх денотативна віднесеність у зазначених мовах залишається незмінною. 4. Запозичення правоназв (зокрема слов’янських, семітських та китайської мов) у інші мовні сім’ї становить одну із закономірностей правоназивання з огляду на обумовленість такого процесу причинами конкретно-історичного характеру та на подібність функціонування запозиченої правоназви як у „материнській”, так й у інших мовах. 5. Наявність у кожній із природних мов слів для позначення тих понять, що відображають оцінку суспільних явищ та поведінки людей, є мінімальним рівнем терміно-поняттєвого закріплення у мові будь-якого суспільства природного розуміння моралі як первинного, незалежно від того, чи подальше утворення правоназви відбулося на основі саме цих номінацій, чи такого утворення не відбулося, оскільки відповідна правоназва була запозичена з іншої мови. В одних випадках природно-моральні номінації „переросли” у правоназви природного праворозуміння. Інакше кажучи, ті самі слова, які використовувалися для оцінок „справедливе-несправедливе”, „порядненепорядне”, почали функціонувати як мовні позначення тих явищ, які вважались природним правом. Водночас ці назви продовжували функціонувати у сфері суто моральних оцінок (як це виявилось у переважній більшості досліджених мов). В інших же випадках природно-моральні номінації так і не вийшли за межі суто моральних уявлень, а для позначення явищ, які почали відображатися поняттям права, були „винайдені” самостійні терміни. При цьому останні могли бути утворені в рамках виключно даної мови – з її власного словникового матеріалу (зазвичай, це мало місце стосовно правоназв, які стали результатом позитивістського праворозуміння, наприклад, у китайській мові). Або ж такі правоназви „механічно” запозичувались з інших мов (як це мало місце у тюркських та тунгусоманьчжурських мовах). 112 РОЗДІЛ 5. СУЧАСНЕ ЄВРОПЕЙСЬКЕ ПРАВОРОЗУМІННЯ: СОЦІАЛЬНО-АНТРОПОЛОГІЧНІ НАЧАЛА 5.1. Онтичні властивості правоявища. Що таке „право” або – іншими словами – які явища відображаються цим терміно-поняттям? В юридичній науці навряд чи існувала й існує проблема більш важлива, аніж пошуки відповіді на це запитання. Одна з особливостей названої проблеми полягає в її безпосередньо практичному значенні: адже від того чи іншого її розв’язання залежатиме правосуддя, тобто владне судження спеціальних державних органів про право. Така значущість знаходить прояв, зокрема, й у офіційному використанні в Україні категорії „верховенство права” та поняття „правомірність”, якими іноді вже безпосередньо послуговуються деякі вітчизняні державні органи364. У сучасний період одним із перспективних шляхів пошуку відповіді на означене запитання видається вивчення практики Європейського суду з прав людини (далі – Суд) із застосування ним норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція). Дослідження цієї практики (відображеної, зокрема, у його рішеннях, опрацьованих Львівською лабораторією прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України, а також опублікованих у вітчизняних та зарубіжних виданнях) дозволяє сформувати більшменш адекватне уявлення про праворозуміння Суду. Останнє ж можна – з деякою умовністю – назвати „європейським”, оскільки до складу цього органу входять фахівці-юристи найвищого ґатунку майже з усіх держав Європи. Причому не звичайні юристи, а, можна сказати, філософи права. І це тому, що в інтерпретації та застосуванні праволюдинних положень Конвенції, сформульованих часто-густо у надто загальних, 364 Так, на принцип „верховенства права” неодноразово посилалась Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права у своєму Висновку від 27 грудня 2005 р. щодо Закону України „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р. (Юридичний вісник України. – 2006. – № 6). А у рішенні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 грудня 2004 р. стосовно результатів голосування по виборах Президента України вжито слово „неправомірні” (дії). Однак при цьому названими інституціями не оприлюднювалось, не задекларовувалось їхнє розуміння поняття права, зміст якого ніколи не був і нині не є уніфікованим. Тому й зазначені поняття продовжують залишатись предметом вельми неоднозначного, „строкатого” тлумачення. 113 абстрактних виразах, ці судді „приречені” вдаватись до аргументів філософсько-правового рівня. Таке дослідження, здійснене нами, дає підстави констатувати, що до онтичних („онтологічних”) властивостей того явища, яке відображається зазначеним праворозумінням, належать наступні: - здатність, можливість задовольняти певні потреби та інтереси насамперед людини, а також окремих людських спільнот, об’єднань та й, зрештою, суспільства в цілому365. Майже у всіх рішеннях Суду йде мова про інтереси особи, приватні інтереси, зокрема інтереси дитини, батьків; про інтереси групи; про інтереси суспільства. А інтереси, як відомо, є так чи інакше, усвідомленням, відображенням відповідних потреб. Причому йдеться – підкреслимо це особливо! – про потреби не тільки матеріальні, але й духовні та соціальні; - зазначена можливість зумовлюється як біологічними властивостями індивіда (його віком, станом здоров’я, рівнем фізичного розвитку), так і соціальними (зокрема, рівнем зрілості, інтелектуального розвитку)366; - згадані можливості мають бути конкретними й справжніми (реальними), практично здійсненними367; - вони мають з’ясовуватись стосовно саме тієї унікальної ситуації, в якій опинилась дана людина (заявник). Суд постійно наголошує на необхідності зважати на специфіку, неповторність конкретної ситуації у різних державах, якщо вирішується питання про те, дотримано певне право або порушено, чи у даній ситуації „поведінка” держави-відповідача є правомірною або, навпаки, неправомірною368; - необхідними показниками, характеристиками такої ситуації мають бути, зокрема, власне суб’єктивні, суто індивідуальні психічні особливості людини, – скажімо, такі як здатність розуміти зміст і вимоги закону, рівень психічного розвитку, характер психічної реакції на поводження інших369; - окрім, можна сказати, особистісної ситуативності, Суд вважає за потрібне зважати також і на ситуативність соціальну. Найбільш рельєфно це виявляється тоді, коли він наголошує на необхідності тлумачити й застосовувати Конвенцію обов’язково у світлі актуальних умов 365 Рішення у справах „Backley”, „Bouchelkia”, „Camenrind”, „Ceylan”, „Chapman”, „Dudgeon”, „Handyside”, „Iankowski”, „Jonstone”, „Khalfaoui”, „Lingens”, „Olsson”, „Rees”, „Rekvenyi”, „Serif”, „Vogt”, „Wingrove”, „Games”, „Gaskin”. 366 Рішення у справах „Costello Roberts”, „Crus Varac”, „Kulda”, „Nsona”, „Soering”, „Tekin”, „Vilvarajah”. 367 Рішення у справах „Airey”, „Allenet de Ribemont”, „Coéme”, „Vasilescu”, „Waite and Kennedy”. 368 Рішення у справах „B. C.France”, „Cossey”, „Lopes Ostra”, „Ozgür Günden”, „Rees”. 369 Рішення у справі „Campbell and Cosans”. 114 сьогодення, тобто таких умов, які існують саме на момент розгляду справи370; - як наслідок, оскільки будь-які ситуації постійно трансформуються, „рухаються”, конкретна інтерпретація зазначеного поняття не може бути застиглою, незмінно формалізованою; навпаки: вона – у певному сенсі – здатна набувати певної релятивності. Звідси час від часу виникає потреба вдаватись – використовуючи „динамічний та еволюційний підходи”371 до розвитку праворозуміння шляхом переінтерпретації положень Конвенції, а іноді навіть і до їх, так би мовити, „добудови”. Суд виходить із того, що „завжди буде існувати необхідність у пристосуванні загальних положень Конвенції до змінюваних обставин”372 – причому навіть через посередництво формулювання права, текстуально не закріпленого у Конвенції.”373; - нарешті, здатність задовольняти потреби та інтереси людини має бути „справедливо збалансованою” із можливостями задоволення потреб інших осіб, інших суб’єктів соціуму, суспільства в цілому. Досягнення такого балансу Суд вважає основною метою, покликанням усього конвенційного механізму правозахисту. При цьому, співставляючи, „співвимірюючи” різноманітні інтереси, Суд свідомий того, що вони часто-густо відрізняються, не співпадають, навіть суперечать, конфліктують між собою374. І він нерідко відверто мотивує, з яких підстав „схиляє баланс” на користь певних суб’єктів, чому інтереси певних осіб мають „отримати гору”, „дістати перевагу”375. 5.2. Потребовий підхід – методологічна основа сутнісного праворозуміння. Фіксуючи усі відзначені властивості досліджуваного явища у дефініції відповідного терміно-поняття, можна резюмувати наступне. Згідно із європейським праворозумінням, право – це об’єктивно зумовлені біологічними та соціальними факторами конкретні й реальні можливості задоволення потреб (інтересів) людини, справедливо збалансовані з можливостями задоволення потреб (інтересів) інших людей, їхніх спільнот і об’єднань та й усього суспільства. Якщо зважати на той визначальний соціально-філософський концептуальний підхід, що на ньому ґрунтується наведена інтерпретація, то Рішення у справах „Cossey”, „Stafford”. Рішення у справах „Christine Goodwine”, „Stafford”. 372 Рішення у справі „Streletz, Kessler and Krenz”. 373 Рішення у справі „John Murray”. 374 Рішення у справах „Beyeler”, „Cardoso Coca”, „Chapman”, „Chassagnou”. 375 Рішення у справах „Boujlifa”, „Buckley”, „Elsholz”, „Scozzariet Giunta”. 370 371 115 таке праворозуміння можна назвати „інструментально-потребовим”. А оскільки йдеться про потреби людські, потреби людей, то воно є засадничо антропологічним. При цьому варто зауважити, що означене праворозуміння є змістовно синтетичним, оскільки: по-перше, об’єднує в єдиний комплекс різноманітні властивості тих чи інших явищ, а саме – потреби (інтереси) людини та інших суб’єктів; особистісні та соціальні особливості ситуації, в якій „задіяні” учасники суспільних відносин; конкретність, реальність та ефективність можливостей задоволення їхніх потреб (інтересів); певна співвіднесеність, зрівноваженість тих можливостей, що ними володіють відповідні суб’єкти. З огляду на це, таке праворозуміння є, можна сказати, онтологічно-синтетичним; по-друге, у такому праворозумінні, так чи інакше, одночасно спостерігаються,”відлунюються” прояви декількох відомих теорій („шкіл”) права: передусім соціологічної, реалістичної, екзистенціалістської. Окрім цього, як відзначалось, неодмінною складовою праворозуміння Суду є наявність „справедливого” балансу різноманітних інтересів – насамперед інтересів особи і суспільства, який має бути досягнуто шляхом їх співставлення, „зважування”. З цього приводу можна зауважити, що хоча зважуються, співвимірюються такі феномени, котрі існують цілком „позитивно” – як суще, як факт (насамперед такі явища, як людські потреби, інтереси), однак сам по собі процес зважування відбувається у свідомості відповідного суб’єкта – причому за критеріями, які нерідко взагалі не тільки не позитивізуються, а й взагалі лишаються тільки-но ідеологічними конструктами, абстракціями, що мають суто оціночний характер. Образно кажучи, „важки”, за посередництвом котрих здійснюється балансування інтересів, аби домогтися справедливості останнього, – ці „важки” залишаються у сфері ідеалу, який, будучи інтелектуальним інструментом оцінювання, здебільшого протиставляється позитивно існуючій фактичній ситуації, нерідко слугує, так би мовити, засобом протесту проти неї. Такий підхід до праворозуміння зазвичай, як відомо, зветься „природно-правовим”. Та, однак, не забуваймо, що сам інтелектуально-духовний процес знаходження, конституювання справедливості, зокрема змістовне наповнювання її критеріїв („важок”), не є процесом неспричинюваним і невмотивованим. Він об’єктивно зумовлюється низкою обставин, чинників, які існують цілком позитивно. До них належать, зокрема, – але нерідко лише у кінцевому підсумку – знову ж таки певні потреби (інтереси), причому, повторюємо, потреби не тільки матеріальні. Щоправда, іноді вони досить легко приховуються абстрактними гаслами й понят116 тями (на кшталт тієї ж „справедливості”). Проте останні завжди є – в їх глибинному вимірі, – так чи інакше, духовними випаровуваннями матеріальних умов життя, якими б численними й різноманітними явищами, ланками, таке „випаровування” не опосередковувалось, не ускладнювалось. Про це свідчить уся історія людства, покладена в основу її діалектично інтерпретованого матеріалістичного розуміння. Зважаючи на все це, інструментально-потребове антропологічне праворозуміння Суду можна вважати й гносеологічно-синтетичним. Та чи не втрачається нормативність, певна стандартизованість феномена права у тому праворозумінні, що його демонструє Суд? Гадаємо, що оскільки настанови Суду про необхідність враховувати особливості ситуації безвинятково поширюються на усі конкретні випадки, справи, то відповідь на це питання має бути ствердною. Всезагальність унікалізації – ось у чому можна вбачати діалектично суперечливу стандартизацію тих явищ, які у даному випадку відображаються терміно-поняттям „право”. Принагідно зауважимо, що, мабуть, однотипний – потребовий – різновид праворозуміння підтримується й обстоюється нами вже протягом останніх п’ятнадцяти років. Адже правом загальносоціальним (тобто не державно-владним, не „юридичним”) пропонуємо визнавати певні можливості учасників суспільного життя, необхідні для задоволення потреб їх існування й розвитку, які (можливості) об’єктивно спричинюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх однойменних суб’єктів; а таким різновидом загальносоціального права як права людини – певні можливості, які необхідні для задоволення потреб її існування й розвитку в конкретноісторичних умовах, об’єктивно спричинені досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей376. Безперечно, дискусії щодо витлумачування поняття права триватимуть і надалі. Але при цьому, гадаємо, нині не можна не брати до уваги „європейське” (в означеному вище – дещо умовному – сенсі) праворозуміння, яке ґрунтується на антропологічній парадигмі. 376 Рабинович П.М. Основы общей теории права и государства.. Изд.7-ое. – Х., 2005. – С. 15, 16. 117 РОЗДІЛ 6. ДІАЛЕКТИКА ЗАГАЛЬНОГО Й ОСОБЛИВОГО У ПРИРОДНИХ ПРАВАХ ЛЮДИНИ 6.1. Універсалізація у розвитку прав людини. Як відомо, у XX—XXI століттях однією із загальних тенденцій розвитку інституту прав людини є його глобальна універсалізація. Про це свідчить, наприклад, те, що до найвизначніших договірних актів ООН з прав людини – Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про права дитини. Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок, Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації – приєднались від 70 до 90 відсотків усіх держав світу, а заключний документ проведеної під егідою ООН 1993 р. у Відні Всесвітньої конференції з прав людини підписали представники усіх 170 держав, котрі брали в ній участь. У змістовному аспекті зазначена тенденція знаходить прояв у тому, що нині абсолютна більшість держав: • визнали існування проблем здійснення і захисту невід’ємних, „природних” прав і свобод людини та необхідність поступового розв’язання таких проблем; • погодились із закріпленням у Загальній декларації прав людини мінімально необхідного переліку назв прав і свобод як своєрідного пакета взірців, що на них має бути зорієнтовано політику кожної цивілізованої, демократичної держави (і справді: більшість цих назв відтворено у переважній частині сучасних конституцій чи інших фундаментальних національних законів); • домовились про створення міжнародних (наддержавних чи міждержавних) органів, котрі ними ж уповноважені відслідковувати стан дотримання прав людини у відповідних державах-учасницях та піддавати його своєму контролю і впливу, а також дали згоду на виконання рекомендацій і рішень цих органів; • дійшли консенсусу щодо процедури розгляду питань, пов’язаних із порушенням прав людини у різних державах та визначенням заходів міжнародного реагування на такі порушення. Проте у розвитку всесвітнього інституту прав людини досить рельєфно виявляється й інша – зрештою, протилежна – загальна тенден118 ція, а саме: урізноманітнення конкретного змісту і обсягу прав людини залежно від того, в якій країні вони мають реалізовуватись377. 6.2. Диверсифікація змісту прав людини. Ця, друга, тенденція найчастіше знаходить свій прояв у процесі розв’язання (теоретичного і практичного) таких проблем: • з’ясування сутності (визначення поняття) феномена прав людини та можливостей його однозначного розуміння; • „дозування” прав людини, тобто законодавчу визначення їх конкретного змісту й обсягу шляхом встановлення певних юридичних обмежень стосовно їх здійснення; • витлумачування прав людини як неодмінної умови їх реалізації, охорони і захисту та можливість (чи, навпаки, неможливість) його офіційної уніфікації на всесвітньому або навіть на регіональному (континентальному) рівнях. У цьому розділі розглянемо лише останню із названих проблем378. При цьому основна увага приділятиметься характеристиці соціальних чинників, що її викликають, та аналізу логіко-герменевтичного механізму її розв’язання. 1. Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, що становлять її основні права, – навіть на всесвітньому, глобальному рівні – визначає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту і обсягу в різних умовах та в різні часи існування людства. Вже тому уявлення про реально здійсненні права не можуть бути змістовно (а не номінально) універсальними та незмінними. Інша ж причина „різночитань” у тлумаченні основних прав людини корінитися в тому, що їх розуміння не може не залежати і від своєрідних, специфічних інтересів, різних етносів, народів, націй, класів і численних соціальним утворень. А такі інтереси є вже не загальнолюдські, всесвітні, а особливі, „часткові”. Звідси випливає, що для закріплення і здійснення за допомогою внутрішньодержавного („національного”) законодавства основних прав 377 Дослідженню зазначених тенденцій, діалектики універсальних і конкретно-історичних властивостей прав людини присвячено численні наукові праці (див., напр.: Рабінович П.М. Права людини: концептуальні засади // Права людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні. — К., 1998. – С.13; Заблоцька Л. Виникнення та формування міжнародних стандартів у галузі прав людини // Український часопис прав людини. – 1995. – № 1. – С.38; Мережко О. Культурний релятивізм і природа фундаментальних прав людини // Український часопис прав людини. – 1996. – № 1. – С.55; Добрянський С. Застосування Конвенції про захист прав людини та основних свобод як вияв діалектики загального та одиничного у праворозумінні //Право України. – 2000. – № 12. – С.37; Апель К.О. Етноетика та універсалістська макроетика: суперечність чи доповнюваність? // Політична думка. – 1994. – № 4. – С.85; Габермас Ю. До легітимації через права людини. – К., 1999. – С.53. 378 Висвітлення інших див.: Український часопис прав людини. – 1995. – №1; 1997. – №3-4: Вісник Академії правових наук України. – 1995. – №2; 1996. – №6. 119 людини набувають принципового методологічного значення проблеми розуміння (осмислювання) цих прав відповідними органами держави та іншими суб’єктами даного суспільства. А розв’язання цих проблем має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зветься, як зазначалося, герменевтикою. Як вже зазначалось, опираючись на цю науку можна, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної держави, яке фіксує пануюче у ній конкретно-історичне розуміння основних прав людини, досить часто не збігається (при чому не стільки термінологічно, скільки саме у соціально змістовному плані) із закріпленими у міжнародних нормативних документах „стандартами” таких прав, а ще більшою мірою – із законами інших держав з цих же питань. Наслідком такої герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності, котрі у міжнародних документах декларуються і вважаються загальнолюдськими (зокрема основні, невід’ємні права людини), є такими переважно за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, здебільшого неоднозначним, змістом і обсягом, а отже, насправді функціонують не як загально-, а як окремо- (особливо - ) людські. Чого варті загальнолюдські назви прав людини – це виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв’язання реальних життєвих проблем реальних осіб у певних історичних умовах, за конкретних обставин. Чи не найбільш виразно, рельєфно така ситуація проявляється тоді, коли у процесі державно-правового (юридичного) регулювання неминуче постає проблема меж (обмежування) змісту й обсягу прав людини. Практичне розв’язання цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде і ніколи не було універсальним, одноваріантним, уніфікованим. Аналіз проблеми, яка розглядається, має спиратись на певне розуміння таких „параметрів” прав людини, як їх зміст і обсяг. 2. Права людини, як і будь-яке інше явище, характеризуються певними якісними та кількісними показниками. Якісні показники розкриваються насамперед змістом прав людини. Поняття змісту прав людини та поняття обсягу прав людини зустрічаються, наприклад, у ст.22 Конституції України. Зокрема, ч.3 цієї статті встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав людини. Згадане положення є дуже важливим, оскільки у ньому Конституція України торкається проблеми обмеження прав людини. Адже звуження змісту і скорочення обсягу прав людини якраз і є основним наслідком їх обмеження. 120 Характеризуючи зміст прав людини, необхідно спиратися на філософську категорію змісту. Як відомо, з філософської точки зору, зміст – це певним чином впорядкована сукупність елементів і процесів, які утворюють предмет чи явище. Структура, внутрішня впорядкованість є необхідним компонентом змісту. Зі зміною структури, організації суттєво змінюється зміст об’єкта, його властивості. Які ж елементи можна виділити у такому явищі, як права людини? Центральним, стрижневим елементом змісту прав людини є певні можливості людини – можливості діяти певним чином чи утримуватися від певних дій задля задоволення її потреб та інтересів. Як відомо із загальної теорії діяльності, остання характеризується певними складовими, властивостями, рисами. До них належать: мета, предмет (об’єкт) діяльності, умови діяльності, способи (форми) діяльності, засоби діяльності, результати діяльності та інші складові. Найбільш важливими, визначальними серед них є умови та засоби діяльності, оскільки саме ними зумовлюється реальність використання можливостей суб’єкта, тобто їх здійсненність. Тому поняття змісту прав людини можна визначити як умови та засоби, котрі складають можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Таке розуміння розглядуваного поняття сприятиме дослідженню та оцінці міри (ступеня) реальності прав людини. Щодо кількісних показників прав людини, то вони можуть відображатися поняттям обсягу прав людини. Кількість – це визначеність предмета, яка характеризує його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву тієї чи іншої властивості. Обсяг прав людини, як і будь-яка кількість, визначається за допомогою певних одиниць виміру (наприклад, кількість певних можливих варіантів поведінки, кількість часу, кількість благ, розмір пільг та ін.). Одиниці виміру „кількості” (обсягу) прав людини не можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для всіх і будь-яких прав людини. Характер таких одиниць виміру зумовлюється, насамперед, змістом можливостей, які відображено відповідними правами, а також особливостями носіїв (суб’єктів) прав та специфікою об’єктів цих прав (тобто тих чи інших благ). Наприклад, право на свободу вибору віросповідання може характеризуватися кількістю віровизнань, конфесій, які можуть бути предметом такого вибору. Право здобувати вищу освіту характеризується, зокрема, кількістю вищих навчальних закладів, в яких можна її здобути, а також кількістю спеціальностей, за якими готують фахівців у цих закладах. Право бути обраним Президентом України характеризується кількісними показниками періоду (часового інтервалу), протягом якого можливо його здійснювати. 121 Отже, зазначені вище одиниці виміру якраз і можуть використовуватися для визначення обсягу відповідних прав людини. З огляду на викладене розуміння змісту прав людини і обсягу прав людини, а також на щойно наведені приклади, співвідношення цих „параметрів” може відображатися таким положенням; звуження змісту прав людини неодмінно тягне за собою і звуження їх обсягу. Зміни ж в обсязі прав людини, на нашу думку, не завжди (не обов’язково) викликають зміни у змісті права. Поняття змісту прав людини і поняття обсягу (кількісних показників) прав людини не слід ототожнювати із змістом та обсягом поняття про права людини. Останній визначається за правилами формальної логіки. 3. Законодавство стосовно прав людини звичайно осмислюється (інтерпретується, витлумачується) – причому як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, реалізації – у такий спосіб, аби воно могло слугувати реальним засобом, інструментом для досягнення змістовних цілей тих суб’єктів суспільного життя (соціальних спільнот, їх індивідуальних чи колективних представників – як державних, так і недержавних), котрі є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством. А оскільки цілі різних суб’єктів суспільних відносин у багатьох випадках не збігаються та й не залишаються незмінними у процесі соціального розвитку; інтерпретація цими суб’єктами правовик текстів, насамперед нормативних, принципово (засадничо) не може бути однозначною, односмисловою, уніфікованою. Будь-яке тлумачення законів „спрямовується” на поліпшення умов існування та життєдіяльності його суб’єкта (або тих спільнот, угруповань, об’єднань, інтереси яких він – усвідомлено чи неусвідомлено – відображає). У цьому аспекті особливого значення набуває офіційне (тобто формально обов’язкове для правозастосовників) нормативне тлумачення законодавчих та інших нормативно-правових актів. Таке тлумачення, з огляду на його реальну роль, місію у державно-юридичному регулюванні суспільних відносин, можна позначити такими термінами-синонімами, як, скажімо: „динамічне”, „інструментальне”, „функціональне”, „адаптаційне”, „пристосувальне”. І, видається, саме останній з цих термінів – як би „радикально” він не звучав – найбільш точно, адекватно позначає поняття про розглядуване тлумачення. Адже соціальне призначення такого тлумачення полягає, у багатьох випадках, саме у пристосуванні державно-юридичного регулювання до тих змін, котрі відбулися у суспільстві, або ж у наданні домінуючого становища у цьому регулюванні саме такій інтерпретації закону, яка об’єктивно здатна якнайкраще задовольнити потреби певної соціальної групи. Відбувається, так би мовити, інструменталізація закону з огляду на досить конкретні 122 соціально змістовні цілі. Чи не найпереконливішим свідченням цього слугує правотлумачна практика органів конституційного судочинства багатьох країн379 (і практика Конституційного Суду України, гадаємо, не становитиме винятку у цьому відношенні). Зважаючи на це, можна стверджувати, що основна мета діяльності суб’єктів офіційного нормативного (зокрема прецедентного) тлумачення якраз і полягає у забезпеченні певної соціальної доцільності державно-юридичного регулювання суспільних відносин шляхом пристосування (адаптації) обов’язкового варіанта інтерпретації законодавства до оновлених цілей такого регулювання або ж до нових засобів їх досягнення. Викладені висновки яскраво ілюструє і практика тлумачення Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (далі – Конвенція) Європейським судом з прав людини (далі – Суд). Так, у рішенні у справі „Косадо Кока проти Іспанії”, ухваленому 24 лютого 1994 р., Суд постановив, що застосування керівництвом колегії адвокатів дисциплінарних санкцій до адвоката, котрий рекламував власні послуги, не порушує ст.10 Конвенції (право на свободу вираження поглядів). Суд відзначив, що правила, які регулюють використання реклами членами колегії адвокатів, варіюються залежно від країни; більшість держав-учасниць намагається пом’якшити ці правила, посилаючись на розвиток суспільства та посилення ролі засобів масової інформації. Суд зауважив також і те, що керівництво колегії адвокатів та національні суди знаходяться у кращому становищі, ніж міжнародний суд для того, аби визначити, яким на той чи інший час буде оптимальний баланс між вимогами належного відправлення правосуддя, професійною гідністю, правом кожного отримувати інформацію про правову допомогу, з одного боку; і можливістю для адвоката робити рекламу своїх послуг, – з іншого. З огляду на це суд дійшов висновку; що на той час (1982 – 1983 рр.) дисциплінарні санкції не могли розглядатися як такі, що не відповідали поставленій меті. Ще один приклад. У рішенні, ухваленому в справі „Брумареску проти Румунії” 23 січня 2001р. Суд відхилив попереднє заперечення уряду Румунії, за яким заявник нібито не використав усіх національних засобів правового захисту (він не звернувся з новим позовом до суду про повернення належного йому майна, хоча міг це зробити). З цього приводу Суд дійшов висновку, що уряд не міг посилатися на неподання заявником нового позову, оскільки результат такого позову є дуже сумнівним, особливо з огляду на дію принципу res judicata. Отже, у даній справі Суд відійшов від буквального тлумачення нормативного 379 Див., напр.: Равное правосудие на основе закона. Верховный Суд в жизни Америки. – М., 1995. – С.57-58, 63-65, 69-74. 78-79. 123 юридичного тексту; оскільки таке тлумачення (саме у цій ситуації!) не змогло б забезпечити досягнення цілей захисту прав, закріплених у Конвенції. Суд діє згідно із виробленим у його практиці принципом ефективного захисту прав людини, суть котрого полягає у тому, що норму потрібно тлумачити і застосовувати у такий; спосіб, який може забезпечити максимально ефективний, дієвий, реальний захист прав людини саме уданому випадку. Для реалізації цього принципу Суд не стільки робить спробу відшукати у нормативному юридичному тексті наміри „творця норми”, закладені останнім в її текст, скільки пристосовує семантичне значення витлумачуваних нормативних положень до цілей європейської спільноти – забезпечити та захистити права і свободи людини. Семантичне значення тексту стає тут об’єктом цілеспрямованої – „прагматичної” у зазначеному сенсі – інтерпретації, в ході якої системі знаків (а точніше, концептів, signatum), котра потенційно може бути витлумачена у різний спосіб (мати різні смисли), на основі семантичного значення як продукту так званої, мовної конвенції якраз і присвоюється, „приписується” певний смисл, що відповідає цілям правової політики Ради Європи (стосовно згаданої Конвенції такі цілі проголошено безпосередньо в її Преамбулі). У такий спосіб Суд реалізує неодноразово проголошений ним фундаментальний постулат, за яким Конвенція є „живим організмом, котрий постійно розвивається”. У розділі четвертому вже доводилося аргументувати положення про те, ще здатність нормативного юридичного тексту бути потенційним носієм різних смислів (інтерпретаційна здатність тексту юридичних норм) є його об’єктивною, невід’ємною, а отже, неминучою властивістю380. Корені її потрібно шукати, вочевидь, як у різноманітності соціальних інтересів, так і в особливостях самої мови381, а також у закономірностях здійснення комунікативної діяльності. Це положення, яке відображає одну із загальних герменевтичних закономірностей, переконливо підтверджується практикою офіційної інтерпретації юридичних норм саме щодо прав і свобод людини. У вітчизняній юриспруденції набуло певного поширення положення про те, що поняттям прав людини відображаються необхідні для існування і розвитку людини її можливості, які об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. У такому розумінні розглядуваного феномена реалізовано 380 Див., напр.: Правоведение. – 1983. – № 5; Правова держава. – К., 1998. – Вип. 9; Вісник Академії правових наук України. – 1999. – № 2. 381 Див., напр.: Космеда Т. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики: формування і розвиток категорії оцінки. – Львів, 2000. 124 методологічний підхід, який можна назвати „потребовим”382. Адже зазначені можливості людини покликані використовуватись для задоволення її життєво необхідних потреб і насамперед у цьому полягає їх (можливостей, тобто прав) особистісна значущість, цінність. Тому-то й згадана вище інструменталізація законодавства включає, по-перше, істинне пізнання об’єктивно існуючих можливостей для існування та розвитку всіх людей (а також їх об’єднань і спільнот); а подруге, „наділення” законодавства – у процесі його інтерпретації – таким смислом (змістом), аби воно могло послугувати засобом, важелем здійснення цих можливостей, тобто інструментом використання відповідних прав (а тим самим – і задоволення певних потреб). У цьому вбачається конкретно-історична об’єктивна зумовленість „смислотворчої” інтерпретації юридичних норм, які закріплюють права людини та засоби їх реалізації. Така інтерпретація, особливо ж її офіційно-нормативний різновид, з необхідністю включає-гносеологічну складову а отже, дозволяє застосувати до неї категорію об’єктивної істини. Ідеологічним віддзеркаленням об’єктивної діалектики загального та особливого (а подекуди й одиничного) у правах людини є наявність декількох неоднозначних філософсько-антропологічних її інтерпретацій. Найбільш поширеними серед них є концепції абсолютного універсалізму, поміркованого універсалізму та культурного релятивізму. 6.3. Основні наукові напрямки інтерпретації співвідношення загального й особливого у природних правах людини. 6.3.1. Абсолютний універсалізм. Окремі науковці обстоюють можливість застосування у всесвітньому масштабі єдиної, універсальної концепції прав людини. Зокрема, А. Робертсон стверджує, що права людини належать індивіду внаслідок самого факту належності до роду людського і мають бути гарантовані на основі принципу рівності (без жодної дискримінації). Неприпустимими є будь-які відмінності на основі принципу регіоналізму: африканець або американець повинен мати права, тотожні тим, якими володіють, скажімо, європеєць чи азіат383. Таку позицію слід, очевидно, кваліфікувати як абсолютний універсалізм, тобто доктрину, яка не визнає існування жодних обставин, які могли б якось впливати на модифікацію реалізації прав людини залежно від конкретних часово-просторових умов. Синонімом терміно-поняття абсолютного універсалізму, яке традиційно характеризує моральні поняття певного суспільства, слід вважати 382 383 Про потребовий підхід та його евристичні можливості мова йтиме у четвертому розділі. Robertson A.H. Human Rights in the World. – New Heaven, 1972. – Р.14. 125 поняття монізму (останнє використовується нами для характеристики елементів змісту прав людини). Представники цієї течії вважають, що людина як член певного суспільства може не лише може оцінювати моральні системи інших суспільств, але й також встановлювати, яке життя чи життєвий шлях є справжнім людським життям. Центральною тезою цієї концепції є те, що а) моральність має об’єктивну основу, оскільки людські істоти повинні жити у гармонії з природою та б) людська істота володіє засобами, здатними виявити закономірності людської природи, а відтак набути об’єктивне та загальнозначуще знання про те, яким саме має бути життя людини. Задля цього слід абстрагуватися від усяких культурних умов і досягти стану трансцендентальної свідомості (чистої раціональності), що, в кінцевому підсумку, і дасть можливість пізнати справжню людську природу. Об’єктивно існуючий моральний плюралізм різних суспільств моністи пояснюють, посилаючись на такі чинники, як незнання моральних норм, „нерівномірний розподіл” інтелектуальних здібностей, а також вказівкою на регулювання відмінними (за змістом) нормами таких сфер людського життя, які є морально індиферентними, як-от: способи одруження, поховання померлих, виховання дітей. Характерно, що цей напрямок отримав своє продовження у працях деяких класиків лібералізму (Дж. Локк, А. Токвіль, Д. Міль), для яких справжнє людське життя побудоване на принципах автономії, раціонального осмислення, секулярного світогляду, матеріального багатства та технологічного опанування природи384. 6.3.2. Поміркований універсалізм. Проміжну позицію як щодо монізму (абсолютного універсалізму), так і щодо релятивізму, займає поміркований (мінімальний) універсалізм. Представники цього напряму поділяють постулат про те, що моральне життя може бути організоване декількома різними рівноцінними способами. Іншою тезою їхнього вчення є те, що моральне життя різних людських спільнот повинно будуватися на системі загальновизнаних моральних цінностей385. Представники поміркованого універсалізму, з одного боку, поділяють положення моністів щодо існування певної загальної системи цінностей (обмежуючись, проте, визнанням самого факту існування такої системи). Однак їхні розбіжності з моністами полягають у тому, що між різними способами організації суспільного життя немає ієрархічних Tzvetan T. The Conquest of America // The Question of the Other. – New York, 1981. – Р.64. Pieter Van D. A Common Standard of Achievement. About Universal Validity and Uniform Interpretation of International Human Rights Norms // Human Rights: Chinese and Dutch Perspective. – The Hague, Kluwer Law International, 1996. – Р.72. 384 385 126 відносин, а також у тому, що існує певний мінімум, „поріг” моральних цінностей, забезпечуючи дотримання яких суспільство може організовувати своє життя так, як воно цього забажає. Всередині течії поміркованого універсалізму немає одностайності щодо того, як можна визначити такий мінімум універсальних моральних принципів. Одні автори пропонують звертатися до людської природи, інші – до емпірично підтвердженого міжкультурного консенсусу, треті – до раціонально обґрунтованих принципів гіпотетичного консенсусу за умов незнання своїх специфічних, партикулярних властивостей (Дж. Роулз, Хемшає)386. Однак, незважаючи на спосіб, у який пропонується досягнути системи мінімальних загальних (спільних) властивостей, усі автори сходяться на думці про те, що такі властивості все ж існують. Утім (навіть враховуючи недоліки інших конкуруючих із ним позицій) поміркований універсалізм все ж може бути підданий критиці на підставі таких аргументів: 1) цей напрям ґрунтується на тому, що загальнозначущі принципи можна вивести із загальної людської природи або ж із універсального чи гіпотетичного консенсусу. Тим не менше залишається дискусійним питання про те, чи можна з’ясувати характеристики людської природи у позакультурному середовищі; людська природа, що її риси, властивості виводяться із культур різних суспільств, виявляється надто багатогранною та суперечливою, щоб на її основі можна було би з’ясувати принципи, придатні для побудови внутрішньо несуперечливої, змістово визначеної системи моральних цінностей; 2) що стосується загального консенсусу щодо принципів, притаманних усім людським культурам, то вони формулюються настільки абстрактно, що втрачають усяке нормативне значення або ж визначаються змістово у такий спосіб, що не можуть бути сприйняті іншими культурами без звинувачення в етноцентризмі. До перших (абстрактно сформульованих) віднесемо, скажімо, принцип захисту життя людини; до других – принцип безумовного захисту права приватної власності чи вільного вибору партнера по шлюбу387. Наприклад, упродовж майже всієї історії людства у різних спільнотах нерівність статей вважалася цілком прийнятним явищем. Расизм, дискримінаційне ставлення до іноземців, зневага до бідних – це явища, культивовані багатьма культурами. В історичному аспекті такі риси властиві багатьом суспільствам, однак навряд чи їх можна вважати загальними принципами людських відносин. Minow M. Rights and Cultural Difference // Identities, Politics and Rights, 2000. – Р.355. Sohn L. The New International Law: Protection of the Rights of Individuals Rather Than States // American Law Review. – 1982. – Vol. 32. – № 16. – Р.53. 386 387 127 6.3.3. Культурний релятивізм. Саме поняття культурного релятивізму, як його розуміють у межах теорії захисту прав людини, не є суто юридичним, оскільки воно було запозичене з категоріального апарату моральної філософії та антропології. Культурний релятивізм у контексті теорії прав людини визначено як „точку зору, згідно з якою місцеві культурні традиції (включаючи релігійну, політичну та юридичну практику) детермінують існування громадянських та політичних прав, що ними користуються особистості у певному суспільстві”388. Культурний релятивізм вбачає сутність історичного розвитку не у поступовому формуванні єдиної всесвітньої цивілізації, а в ізольованому співіснуванні окремих культур, які є сукупністю систем соціальнокультурних цінностей, що не взаємодіють і не збігаються. Отже, головною тезою цього вчення є заперечення існування будьяких універсальних юридичних або моральних стандартів прав людини, які можна було б вважати надійним і об’єктивним критерієм, якому має відповідати внутрішня політика кожної держави. Розглянемо головні положення концепції релятивізму. Головною його засадою є теза про те, що системи моральних цінностей різних суспільств детерміновані такими явищами, як історія, традиції, географічні обставини та світогляд. Представники цього напряму стверджують, що, на відміну від наукового пізнання та його наслідків, які ґрунтуються на об’єктивних критеріях, системи моральних вірувань не можуть бути предметом самостійного дослідження чи перевірки на підставі достеменно відомих фактів. Людина як представник певного суспільства не може оцінювати систему моральних цінностей іншого суспільства, оскільки її розуміння оточуючої дійсності (як у матеріальній, так і в нематеріальній формах) сформоване культурою її середовища настільки, що вона неспроможна „чисто” (неспотворено) сприймати інші моральні цінності389. Відповідно, релятивісти заперечують можливість дослідження феномена культури крізь призму природи людини, яка, на їхнє переконання, не може існувати у позакультурному (позасоціальному) середовищі. Застосовуючи порівняльний метод дослідження, звернемо увагу на той факт, що кожна з вищенаведених концепцій (як універсалізму, так і релятивізму) так чи інакше відображає діалектику взаємовідносин індивіда, суспільства, держави. 388 Fernando R. International Human Rights and Cultural Relativism // Virginia Journal of International Law. – 1985. – Vol. 12. – № 4. – Р.870-871. 389 Minow M. Rights and Cultural Difference // Ibid. – P.350. 128 Видається, що антагонізм розглядуваних позицій зумовлений наголосом, як правило, на одній зі сторін розглядуваних концепцій: а) в одному випадку – на принципових та незмінних характеристиках природи індивіда; б) в ішому ж – на вічно змінних соціальних (у широкому розумінні) умовах. За такого підходу відбувається механічне роз’єднання діалектично пов’язаних елементів, які не тільки перебувають у постійному зв’язку, але й зберігають, детермінують свої суттєві ознаки лише через та завдяки механізмові такої їх взаємодії. Права людини можуть бути реальними лише за двох умов: якщо вони виражають, з одного боку, головні цілі усього людства (як сучасної світової спільноти, пов’язаної загальними інтересами, потребами, суперечностями), а з іншого – цілі кожної людини, породжені відносинами, які характеризують її становище, як фактичне, так і юридичне, у кожній державі390. 390 Серкова В.В. К вопросу о двойственном характере прав человека. – СПб., 1996. – С.6. 129 ЧАСТИНА ІІ. ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ПРАВ ЛЮДИНИ В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНА СУТНІСТЬ ПРАВ ЛЮДИНИ У СВІТЛІ ПОТРЕБОВОГО ПІДХОДУ 1.1. Поняття й вимоги потребового дослідницького підходу. Таким підходом є аксіоматична ідея про те, що соціальна природа, соціальна сутність явищ – це їх здатність слугувати засобом задоволення потреб суб’єктів суспільства391. З огляду на це, стає зрозумілим, що розкрити сутність соціального явища можливо тільки встановивши: а) потреби яких суб’єктів (тобто чиї потреби) задовольняє досліджуваний феномен: чи потреби окремих індивідів (фізичних осіб), чи-то їхніх спільнот, об’єднань, чи-то суспільства в цілому та б) які ж саме види таких потреб він задовольняє. Ідея, настанова, „парадигма”, котра спрямовує дослідження на виявлення зазначених соціальних фактів, якраз і втілює, „уособлює” такий дослідницький підхід, який названо потребовим. У вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції терміно-поняття „потребовий підхід” було вперше застосовано, якщо не помиляюсь, на початку 80-х років минулого століття й інтерпретовано тоді як виявлення історично зумовлених певних потреб суб’єктів суспільного життя і встановлення ролі, функції (як потенційної, так і реальної) тих або інших предметів, явищ у задоволенні таких потреб.392 Нині ж потребовий підхід вирізняється й аналізується – у його власне методологічному статусі – також в інших галузях знань393. Не вдаючись до потребового підходу, взагалі навряд чи можливо встановити соціальну сутність явищ (зрозуміло, за умови, якщо таку 391 Див., напр.: Рабінович П.М. Загальна теорія права і держави Конспект лекцій. – Львів, 1992. – С.18-19; Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Посібник для студентів спеціальності „Правознавство”. – Бородянка, 1993. – С.24-25. 392 Див., напр.: Рабінович П.М. Социалистическое право как ценность. – Львов, 1995. – С.10. Пізніше доводилося спостерігати опосередковане використання такого підходу й у галузевій юридичній науці. (Див., напр.: Баринов Н.А. Имущественные потребности и гражданское право. – Саратов, 1987). 393 Див., напр.: Мусин Г.Х. Потребностный подход в технико-технологической деятельности: Учебное издание. – Уфа, 2002; Галимов Б.С., Мусин Г.Х. Биосоциосистема: опыт потребностного подхода. – Уфа. – 2000. 130 сутність витлумачувати саме так, як було щойно викладено). Отож, гадаємо, не буде надмірним перебільшенням стверджувати, що потребовий підхід – це єдино можливий інструмент з’ясування соціальної сутності будь-яких явищ соціуму (зокрема й явищ правових).394 Викладеним зумовлюються місце та роль такого підходу в усій системі дослідницьких підходів до вивчення яких би то не було соціальних явищ. З одного боку, він не може абсолютизуватись, фетишизуватись, оскільки – як і будь-який інший підхід – має об’єктивні межі своєї застосовуваності, а тому не підміняє й не витісняє інші дослідницькі підходи. Проте, з другого боку, останні втрачають свою евристичність, наукову ефективність, корисність, якщо залишається невідомою (або ж спотвореною) сутність тих явищ, котрі становлять їх об’єкт, тобто якщо застосування інакших підходів не спирається на осягнення цієї сутності. Варто відзначити, що свого часу спробу такого підходу задекларував відомий український вчений-правознавець С. Дністрянський, опублікувавши – як „виїмок з університетських викладів” брошуру „Чоловік і його потреби у правнім системі”. Метою цієї праці він, виходячи з того, що „на людських потребах стоїть також право, в першім ряді право приватне”, і що „право служить цілям заспокоєння людських потреб”, вважав , зокрема, за необхідне, зокрема, „познакомитись з правною сутию потреб”. Адже, на його погляд, право має обов’язок висказувати правила про способи набування дібр[добра′– це, у даному випадку, синонім слів „блага”, „цінності” – Авт.] для заспокоювання всіх потреб – як індивідуальних, так [і] суспільних.395 Для використання потребового підходу у дослідженні сутності правових явищ повинні бути забезпечені принаймні дві передумови. По-перше, слід осягнути загальне розуміння потреб суб’єктів (що вимагає, зокрема, з’ясування співввідношення цих потреб з такими суміжними, „спорідненими” явищами, як інтерес, мотив, цілі суб’єктів),396 а також виокремити основні різновиди таких потреб, здійснюючи їх класифікацію. Тому, до речі, означений підхід можна назвати, з деякою умовністю, соціально-сутнісним. У літературі слушно відзначається, що „необхідність потребового підходу до природи, суспільства, людини зумовлюється вже тим, що потреба є сутнісною властивістю як „органічного, так і соціального світу” (Галимов Б.С., Мусин Г.Х. Вказ.праця. – С.32.) 395 Див.: Дністрянський С. Чоловік і його потреби у правнім системі. Розвідка з австрійського права. – Львів, 1900. – С. 3, 4. 396 Крім досить відомих у вітчизняній (в її широкому розумінні) науці фундаментальних праць Г.Ділігенського, А.Здравомислова, А.Лєонтьєва, П.Симонова, виданих ще у 70-80-х роках минулого століття нещодавно з цієї проблематики опубліковані нові монографії (див., напр.: Туев В.А. Человеческие потребности (эскиз философской теории). – Иркутск, 1998; Карпова И.П. Потребление как социокультурный процесс.-Новосибирск, 2000; Обуховский К. Галактика потребностей. Психология влечений человека. – СПб., 2003; Мальцева А.П. Философия желания. –Ульяновск, 2003; Коротаев А.В. Социальная эволюция: факторы, закономерности, тенденции. – М., 2003. 394 131 По-друге, мають бути здобуті змістовні знання загальносоціальних („національних”), групових та індивідуальних потреб у тому суспільстві, де сформувався, функціонує та розвивається досліджуваний правовий феномен.397 За реалізації зазначених передумов якраз і стає можливим з’ясувати, чи здатне досліджуване правове (зокрема державно-юридичне) явище бути засобом, інструментом задоволення певних – чи-то індивідуальних, чи-то групових, чи-то загальносоціальних – потреб (і якщо здатне, то якою мірою). Зокрема з’ясувати чи є воно єдиним таким явищем (у разі ствердної відповіді на це питання відповідні потреби можна буде вважати правовими), чи є лише одним із таких засобів. Застосування потребового підходу істотно полегшується, якщо в об’єктивному юридичному (позитивному) праві – насамперед у законодавстві – текстуально задекларовується, заради задоволення яких потреб встановлено певні юридичні норми. Проведений мною саме під таким кутом зору аналіз Конституції України та п’ятнадцяти чинних українських кодексів398 виявив наступне. В Основному Законі терміно-поняття „потреби” вживається у 5 статтях (де згадуються, зокрема, потреби мовні (ст.12), громадян (ст.41), соціального захисту (ст.47). ЦК вміщує його у 17 статтях (в яких йдеться, зокрема, про потреби особисті (ст.865), побутові (ст.31), власників квартир (ст.382), у матеріальному забезпеченні та догляді (ст.749). У СК згадане терміно-поняття фіксується у 5 статтях (де мовиться, зокрема, про потреби дитини (ст.97,188), у матеріальній допомозі (ст.199). У ГК воно включено до 18 статей (в яких згадуються, зокрема, потреби громадян (ст.39), особитсті (ст.62), господарські потреби учасників асоціації (ст.120,152). У ЖК розглядуване терміно-поняття використано у 9 статтях (де зазначаються, зокрема, потреби побутові (ст.4,186), у поліпшенні житлових умов (ст.35,54,59). У ЗК його вміщують 28 статей, у ВК – 25, у ГПК – 12, у МК – 11, у КЗПП – 10, у КПК – 9, у ЦПК та КН – по 8, у ЛК – 5, у КУАП – 4, у КК – 3, у БК – 1 стаття. Загалом же у проаналізованих законах терміно-поняття „потреби” вжито 178 разів! 397 Такі знання продукують насамперед соціальна антропологія, соціологія соціальної структури суспільства, соціальна психологія та психологія особистості. 398 Предметом такого дослідження були наступні кодекси: Цивільний (далі – ЦК), Сімейний (далі – СК), Господарський (далі – ГК), Житловий (далі – ЖК), законів України про працю (далі – КЗПП), Земельний (далі – ЗК), Кримінальний (далі – КК), Кримінально-процесуальний (далі КПК), Цивільно-процесуальний (далі – ЦПК), Господарсько-процесуальний (далі – ГПК), Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі – КУАП), Митний (далі – МК), Бюджетний (далі – БК), Лісовий (далі – ЛК), Водний (далі – ВК) і Кодекс України про надра (КН). 132 До цього варто також додати ще й випадки застосування у законодавстві України терміно-поняття „інтерес”. Адже останній є зазвичай ні чим іншим, як усвідомленням певними суб’єктами своїх потреб. Текстовий аналіз усіх зазначених вище законів виявив, що поняття інтересу зустрічається у них понад 100 разів. Така законодавча стилістика, безперечно, сприяє реалізації потребового підходу – причому не тільки у теоретичній юриспруденції, але й у практичній . А далі спробуємо застосувати (або принаймні схарактеризувати можливості застосування) потребового підходу у з’ясуванні сутності такого явища, яке відображається терміно-поняттям „права людини”. 1.2. Соціальна сутність прав людини. 1.2.1. Права людини як можливості для задоволення її потреб. З давніх-давен філософією встановлено, що кожному феномену завжди притаманні сутність і явище. Суб’єктам соціуму явище стає відомим вже у процесі їхньої буденної, „утилітарної” практики. Сутність же може бути виявлена зазвичай лише за посередництвом спеціалізованої – наукової – діяльності. Ці положення видаються, зрештою, аксіоматичними. Осягнення, збагнення сутності якого б то не було явища – головна функція науки. Теорія, котра не виконує цієї функції, навряд чи взагалі може заслуговувати на науковий статус. Викладене, вочевидь, стосується й феноменів соціальних, а також усіх тих наук, що їх досліджують. Коли на початку 90-х років минулого століття у вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції виникла необхідність випрацювати нові теоретико-методологічні засади, зорієнтовані, насамперед, на людину, на забезпечення її прав і свобод, тоді видалося підставним підтримати соціальний (точніше – соціально-детерміністичний) підхід до інтерпретації таких прав.399 І тоді, відповідно до цього підходу, було запропоновано наступне визначення їх загального поняття: права людини – це певні можливості , які необхідні для її нормального існування й розвитку за конкретно-історичних умов, які об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства та мають бути загальними та рівними для всіх людей400. 399 Окрім нього, з-поміж інших основних підходів до такої інтерпретації вирізняються, як відомо: легістський (позитивістсько-нормативістський), етичний, біологічний, психологічний, теологічний (релігійний). 400 Див., напр.: Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпеченння (Основи загальної теорії права та держави). – К., 1991. – С.6. 133 Вдумливе читання цієї дефініції дозволяє, гадаємо, дійти висновку про те, що відображена у ній інтерпретація прав людини ґрунтується не просто на соціальному, а, власне, на соціально-потребовому підході. Адже існування й розвиток людини відбувається зазвичай тільки-но в процесі задоволення її потреб; а цей процес, ясна річ, опосередковується здебільшого такими „засобами”, які є природно-історичними наслідками діяльності інших суб’єктів, тобто результатами суспільного виробництва (і матеріального, і духовного). Проте у наведеннй вище дефініції означений підхід ще не був виражений явно, словесно; він закладений у неї лише начеби імпліцитно, так би мовити, латентно. Тому останнім часом, аби гранично чітко „викристалізувати” названу методологічну засаду, задекларувати її „відкритим текстом”, дефініцію загального поняття прав людини було уточнено у такий спосіб, що у ній вже прямо вказано на такі можливості людини, які необхідні саме „для задоволення потреб” її нормального існування й розвитку. У „знятому” вигляді наведений аспект розуміння прав людини може бути стисло – як квінтесенція – відображений таким твердженням: будьяке право людини – це право на задоволення її певних потреб.401 У цьому дістає прояв (окрім іншого) гуманістичність потребової інтерпретації прав людини, й у цьому вбачається чи не найістотніша її перевага. З обстоюваного тут розуміння прав людини випливають додаткові аргументи й щодо класифікування людських прав, яке було запропоновано мною бодай п’ятнадцять років тому.402 Нагадаю, що з усіх можливих таких класифікацій основною була названа така, підставою (критерієм) якої послугували різні види (групи, комплекси) індивідуальних потреб, котрі задовольняються шляхом здійснення, використання певних прав. З огляду на такий критерій було виділено: - фізичні права (або, за іншою термінологією, життєві, вітальні, соматичні), здійснення яких задовольняє найважливіші, базові, визначальні потреби людини у забезпеченні її біологічного, „тілесного” існування, виживання, безпечного психофізичного розвитку. У разі порушення, руйнації, ліквідації прав цієї групи втрачають сенс, зводяться нанівець будь-які права людини, що належать до інших груп. Саме тому основне класифікування прав людини має розпочинатись якраз із фізичних прав; 401 При характеристиці різноманітних підходів до інтерпретації прав людини вже доводилося вирізняти й такий, згідно з яким права людини – це ніщо інше, як її потреби (Див.: Український часопис прав людини. – 1995. – №1. – С. 17). Втім, це, можливо, дещо гіпертрофоване, надто „радикальне” відображення потребового підходу. 402 Див., напр.: Український часопис прав людини. – 1995. – №2. 134 - особистісні права, здійснення яких задовольняє потреби людини у формуванні, безпечному функціонування й розвитку її як особистості, тобто носія тих або інших духовно-моральних індивідуальних властивостей403; - культурні права, реалізація яких задовольняє потреби людини у доступі до культурних надбань свого народу та інших народів (зокрема у здобутті знань), у її самореалізації шляхом створення різноманітних цінностей культури. Спільною особливістю усіх означених видів прав є те, що їх належність кожній людині та їх використання нею не може формально залежати від яких би то не було соціальних чи „демографічних” властивостей людини. Тому-то й у структурі розглядуваної класифікації прав людини вони „розташовуються”, так би мовити, на першому плані. Й у цьому, до речі виявляється гуманістичність потребового дослідницького підходу. Далі йдуть: - економічні права, здійснення яких задовольняє потреби людини в її самореалізації у господарській (економічній) діяльності, зокрема шляхом участі у виробництві матеріальних благ або у наданні послуг; - нарешті, політичні права, реалізація яких задовольняє потреби людини у визначенні загальних соціальних умов свого індивідуального існування й розвитку шляхом її участі в управлінні суспільством і державою. Таким чином, саме з позицій потребового підходу стає можливим обгрунтувати й продемонструвати недовільність, невипадковість певної ієрархізації названих видів прав людини, більш переконливо аргументувати термінологічні позначення кожного з цих різновидів. Адже відносна субординованість прав людини має бути в основі своїй похідною від „піраміди” індивідуальних потреб. А останні, як відомо, фундаментально класифікуються на, передовсім, базові – біологічноматеріальні (їм відповідають життєві, вітальні права), а далі – духовні (які задовольняються здебільшого особистісними й культурними правами) і соціальні – у вузькому, спеціальному значенні (яким в основному економічні та політичні права). Як наслідок, стає можливим уточнити належність існуючих (та й –з часом – майбутніх) прав людини до однієї з вище названих їх груп (так, право на гідний рівень життя і споживання, права на безпечне природ403 У зв’язку з цим зауважу, що такі терміни, як „особисті” чи „особові” (права), котрі нерідко використовуються для позначення даної групи прав, видаються неадекватними. Адже будь-які права людини належать фізичній особі, а отже, є – у широкому розумінні – особистими. Відомо, що особа й особистість – явища нетотожні. 135 не довкілля, житло, соціальне забезпечення належатимуть, вочевидь, до прав фізичних; право знати своїх батьків, жити у своїй сім’ї „тяжіє” до групи особистісних прав). Варто зауважити, що наведена градація прав людини має не тільки дослідницьке і навчальне значення, але й може бути корисною у конструюванні та вдосконаленні юридичних механізмів їх охорони і захисту, оскільки ефективність таких механізмів значною мірою зумовлюється специфікою відповідних прав, яка якраз і відбивається їхньою класифікаційно-видовою належністю. Додамо також, що й інші відомі у літературі класифікації людських потреб можуть бути використані задля побудови різноманітних своєрідних класифікацій прав людини (скажімо, поділ потреб на індивідуальні та колективні). 1.2.2. Споживчі права людини крізь призму потребового підходу. Йдеться про те, що розглядуваний підхід до „праволюдинної” проблематики неминуче висвітлює й такий її фрагмент, як право людини на достатній (гідний) рівень життя, зокрема на належне споживання. Будь-яке право людини – це, як відзначалось, визнання можливості задоволення її потреб. Цю соціальну сутність прав людини хіба що не найбільш рельєфно, безпосередньо, демонструє блок споживчих прав – (які є, вважаю, конкретизацією права на гідний рівень життя). Споживчі права людини – це порівняно „молода” ділянка її прав: питання про них постало лише у XX ст. Проте на сьогодні вже сформовані міжнародні – всесвітні та європейські – стандарти таких прав. А у багатьох державах запроваджено певні юридичні механізми їх охорони та захисту, створено державні й громадські структури для спостереження й контролю за дотриманням прав споживачів. Інтенсифікуються наукові дослідження зазначеного інституту та його вивчення у вищих навчальних закладах економічного й юридичного профілів. Безпосередні прояви потребового підходу стосовно інтерпретації прав споживачів можна спостерігати насамперед у тому, що саме поняття потреб досить інтенсивно використовується у характеристиках, описах, визначеннях поняття цієї групи прав як в офіційних джерелах, – чи то міжнародних, чи то національних – так і в джерелах доктринальних (наукових, навчальних, довідкових). Проілюструємо цю ситуацію низкою прикладів. По-перше, коли декларується цільова спрямованість, соціальне призначення споживчих прав, тоді нерідко безпосередньо згадуються людські потреби. Так у затверджених Резолюцією 39/48 Генеральної Асамблеї ООН від 9 квітня 1985 р. „Керівних принципах на захист прав споживачів” виголошується, що ці принципи спрямовані „на задоволен136 ня таких законних потреб”, серед яких є, зокрема, захист економічних інтересів споживачів (п.3 розд. ІІ); а одна з цілей даних принципів полягає у тому, аби ”сприяти створенню програм виробництва і розподілу, які б відповідали потребам і бажанням споживачів” (п.1б розд. І). У цьому ж документі також наголошується на тому, що політика ефективної підтримки сталого розвитку має враховувати цілі „задоволення базових людських потреб усіх членів суспільства” (п.5 розд.ІІ). У преамбулі Програми захисту прав споживачів на 2003-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 11 грудня 2002 року, йдеться про „задоволення потреб споживачів” у продовольчих і промислових товарах. Якщо брати до уваги, що мета суб’єкта відображає, так чи інакше, усвідомлений його інтерес, то до наведених прикладів можна додати й такі випадки, коли в юридичних актах з проблематики прав споживачів мовиться про інтереси останніх. Наприклад, у Програмних діях Європейського Союзу (далі – ЄС) щодо захисту прав споживачів (1975р.) констатується, зокрема, й право на „захист економічних інтересів”. А в Амстердамському договорі ЄС виголошується, що до загальної мети ЄС належить і “захист економічних інтересів споживачів” (ст.153, колишня ст.129а).404 Ще більш рельєфно, „наочно” потребові засади подекуди проявляються тоді, коли у класифікаціях (або ж у переліках) споживчих прав виділяють як самостійне, окреме „право на задоволення основних потреб” (так ставить питання Міжнародна організація спілок споживачів – International organization of consumer’s unions або інакше – Consumer’s International (СI)405 Означене право деякі фахівці розшифровують як „право на основні (базові) товари і послуги, які забезпечують виживання, – на адекватне харчування, одяг, житло, санітарні умови, охорону здоров’я, освіту”406, тобто майже ототожнюючи його з правом на достатній рівень життя. А між іншим, “достатність” життєвого рівня навряд чи може бути виявлена поза врахування рівня задоволення потреб (зокрема питомої ваги тих потреб, які цілком задоволені). Аналогічна позиція спостерігається й у тих випадках, коли поняття споживчих прав визначається як можливості людини забезпечувати її життєві потреби (фізичні, соціальні, духовні й інші) за посередництва надбання й споживання якісних товарів та послуг.407 404 Див.: Ханик-Посполітак Р. Деякі аспекти захисту прав споживачів в Європейському Союзі // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – №4. –С.34. 405 Див.: Ларін М. Захист прав споживачів: світовий досвід // Юридичний вісник України. – 2003, 8-14 березня. 406 Язвінська О.М. Історія консюмерізму. Навч.посібник для студентів вищих закладів освіти з підприємництва і торгівлі. 2-ге доповнене і перероблене видання. – К., 2003. – С.8. 407 Див. Рабінович А.В. Вивчення прав споживачів у вищій школі: науково-теоретичні та методичні аспекти // Держава і право. – К., 2004. – Вип.25. – С. 303. 137 Оскільки з позиції реалізації споживчих прав йдеться про споживання якісних (належної якості), а не будь-яких товарів і послуг, то й інтерпретація поняття „якість” у даному випадку навряд чи можлива поза межами потребового підходу. І справді, наприклад, Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO) було санкціоновано у 1994 році таку дефініцію згаданого поняття: „якість продукції – це сукупність характеристик об’єкта, що відносяться до його здатності задовольняти існуючі та передбачувані потреби”.408 Розглядуваний підхід знаходить чіткий прояв і тоді, коли розкривається зміст поняття, можна сказати, базового для означеної групи прав – поняття „споживач”. Так, у Законі Російської Федерації „Про захист прав споживачів” від 7 лютого 1992 року визначається, що споживач – це громадянин, який замовляє, придбаває або використовує товари, послуги „виключно для особистих, домашніх та інших потреб, не пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності”. У дещо неявній формі така позиція відображається й у Хартії захисту прав споживачів, затвердженій Резолюцією 25-ої сесії Консультативної Асамблеї ЄС (1973 р.), де встановлюється, що споживач – це „особа, яка користується товарами і послугами з особистою метою”.409 У доктринальних джерелах можна зустріти, скажімо, такі дефініції, згідно з якими споживач – це „особа, яка використовує діяльність інших суб’єктів безпосередньо для задоволення своїх потреб”410. І нарешті, коли розкривається сутність такого поширеного знаряддя забезпечення споживчих прав, як послуга, потребовий підхід теж об’єктивується. Скажімо, у Законі України „Про житлово-комунальні послуги” від 24 червня 2004 року визначається, що комунальна послуга – це „результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенні, газо- та електропостачання, опалення...”(ст.1). Хоча використання категорії потреб є притаманним майже всім доктринальним інтерпретаціям поняття послуги, проте серед них більшменш чітко вирізняються такі три позиції: 1) послугою є власне сама (і не тільки сама) діяльність, яка й становить безпосередній предмет споживання, суто споживче благо; 2) послугою є матеріалізований результат цієї діяльності, відокремлений від неї, у процесі споживання якого Язвінська О.М. Вказ. праця. – С.16. .Там само. 410 Див.Рабінович А.В. Вказ.праця. – С.303. 408 409 138 потреба й задовольняється; 3) послугою може бути як сама діяльність, так і відокремлений від неї її матеріалізований результат.411 З приводу цих позицій дозволимо собі висловити декілька міркувань. Видається, що є підстава розрізняти наступні явища: а) діяльність зі створення умов (передумов) і відносно самостійних засобів для задоволення потреб; далі б) діяльність, яка сама по собі, як така, вже є засобом задоволення потреб; і нарешті, в) діяльність, яка є засобом усунення перешкод, „гальм” у процесі задоволення потреб. Перший вид діяльності можна відобразити поняттям „робота” (і опосередковується він здебільшого договорами підряду). Другий же різновид діяльності якраз і може найбільш адекватно відображатись поняттям „послуга” (й опосередковується він найчастіше договорами надання послуг). А третій вид діяльності є, власне, правозахисним, правоохоронним її варіантом, засобом гарантування ефективності двох попередніх видів інструментів задоволення людських потреб (і опосередковується він, зазвичай, вже недоговірними зобов’язаннями). Такі міркування можуть слугувати обгрунтуванням нетотожності терміно-понять „робота” і „послуга”, які вживаються, зокрема, в українському законодавстві. У протилежному ж випадку ці терміно-поняття доведеться вважати синонімами. Наведені щойно матеріали, вважаємо, досить виразно демонструють неодмінність, неминучість застосування потребового підходу у визначенні соціальної сутності, а також шляхів і засобів юридичного забезпечення й гарантування споживчих прав і тим самим – права людини на достатній рівень її життя (та й, зрештою, яких би то не було її інших прав). На закінчення нагадаємо, що евристичний потенціал означеного концептуального підходу аж ніяк не обмежується таким об’єктом дослідження, як права людини. Цей підхід – наголосимо ще раз – був і лишається неперевершеним, незамінним, можна сказати, єдино можливим дослідницьким інструментом виявлення сутності будь-яких соціальних явищ, зокрема держави та кожного з елементів її правової системи та її механізму юридичного регулювання (законодавства, законності, офіційної правової ідеології, юридичних відносин тощо). 411 Див., напр.: Калмыков Ю.Х. К понятию обязательства по оказанию услуг в гражданском праве // Советское государство и право. – 1996. – №5. – С.116, 119; Шешенин Е.Д. Классификация гражданско-правовых обязательств по оказанию услуг // Антология уральской цивилистики. 19251989. – М., 2001. – С.355; Кротов М.В. Обязательство по оказанию услуг в советском гражданском праве. – Л., 1990. – С.4.; Степанов Д.И. Услуги как объект гражданского права // Российская юстиция. – 2000 – №2; Рабінович А.В. Захист прав споживачів: можливості удосконалення юридичного механізму // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. – Одеса, 2003. – Вип. 18. – С.553-554; Адміністративні процедури та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України. / Автор-упорядник В.П. Тимощук. – К., 2003. – С.118. 139 Спроби з’ясувати – саме з позицій даного підходу – сутність деяких з державно-юридичних явищ нам вже доводилося робити раніше.412 Й останнє. Не буде, мабуть, особливим перебільшенням положення про те, що оскільки „людська історія є історією людських (суспільних) потреб та їх задоволення”413 , остільки й історія права є історією задоволення потреб людини за посередництва права. Цим і зумовлюється значення концептуально-дослідницького потребового підходу в праводержавознавстві414. 412 Див., напр.: Рабінович П.М. Соціальна сутність держави: національно-етнічний та національно-політичний аспекти // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. – Львів, 1996. – С. 6-8; Рабінович П., Лобода Ю. Соціальна сутність держави: до методології дослідження // Право України. – 2001. – № 8. 413 Галимов Б.С., Мусин Г.Х. Вказ.праця. – С.211. 414 З досить рідких досліджень, виконаних з позицій такого підходу у галузевих юридичних науках, див., напр.: Баринов Н.А. Имущественные потребности и гражданское право. – Саратов, 1987; Його ж. Проблема имущественных потребностей (социально-правовой аспект) // Вестник Саратовской государственной академии права. – 2003. – №2. 140 РОЗДІЛ 2. ПРАВА ЛЮДИНИ: СПРОБА ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ 2.1. Поняття й ознаки філософсько-антропологічного дослідницького підходу. З’ясувавши у другому розділі першої частини поняття антропології та її різновидів і встановивши деякі міждисциплінарні зв’язки різних видів антропологій між собою й з іншими науками, розглянемо тут питання про те, якими дослідницькими установками слід, передусім, керуватись, вивчаючи предмет загальної теорії прав людини, який тісно пов’язаний з предметом філософсько-правової антропології. Визначаючи поняття філософсько-правової антропології, ми вже зазначали, що дослідження, які „вписуються” в означений розділ філософії права, переважно ґрунтуються на філософсько-антропологічному дослідницькому підході. Отож, сформулюємо його робочу дефініцію. Філософсько-антропологічний дослідницький підхід – це світоглядна аксіоматична ідея щодо природи та сутності біосоціального індивіда, яка зумовлює відбір науковцем досліджуваних фактів й інтерпретацію результатів наукових пошуків. Дана ідея має світоглядний характер, оскільки у ній, зокрема, виражається уявлення науковця про світ і своє місце у ньому. Аксіоматичність цієї ідеї відображає зорієнтованість вченого на отримання „людиномірних” знань і визначається як формальними, так і соціально-змістовними ознаками. До формальних ознак можемо віднести, наприклад, визнання у Декларації про державний суверенітет України пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими (абзац 3 Розділу Х); прийняття Верховною Радою Конституції України, виходячи з потреби дбати про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя (абзац 4 преамбули до Конституції); закріплення в Основному Законі України положень про найвищу соціальну цінність людини, її життя, здоров’я, честі, гідності, недоторканності, безпеки, про визначальний і зобов’язальний характер людських прав (ст. 3), про їх невід141 чужуваність, непорушність (ч. 2 ст. 21), невичерпність (ч. 1 ст. 22) тощо415. Соціально-змістовні ознаки аксіоматичності ідеї про людину як вихідний пункт проведення будь-яких досліджень (особливо у соціальних науках, однією з яких є юриспруденція) пов’язані з історичною зумовленістю потреби у „людиноорієнтованій” системі знань416. До них належать, зокрема, і активізація наукових пошуків у царині прав людини, і виникнення нових дисциплін, які, так чи інакше, вивчають індивіда, і встановлення міждисциплінарних зв’язків між науками, одним з об’єктів котрих є людина та її властивості. Таким чином, у свідомості вченого, який використовує філософськоантропологічний дослідницький підхід, людина стає принципом, що визначає характер дослідження, та водночас стає метою останнього. До того ж, її правам і свободам створюються можливості для утвердження в якості визначального ціннісного орієнтира суспільного розвитку. У зв’язку з цим можна констатувати, що філософсько-антропологічний підхід є методологічною основою для проведення антропологічних досліджень у загальній теорії прав людини та розроблення сучасної вітчизняної антропо-філософської правової доктрини, одним з „елементів” якої є вчення про права людини. І важливим аспектом розвитку цієї теорії є використання при проведенні досліджень досвіду філософської антропології , оскільки тільки інтеграція висновків філософського вчення про право та людину з сучасними загальнотеоретичними напрацюваннями юриспруденції дозволяє створити надійну методологічну базу останньої, частково позбавити правничу науку догматизму і коменту415 Наведені норми Конституції неодноразово лягали в основу конституційних подань, звернень, а також рішень Конституційного Суду України (див. напр.: абзац 2 п.3 мотивувальної частини Рішення № 6-рп/2001 від 23.05.01 (справа щодо конституційності ст.2483 Цивільно-процесуального кодексу України), абзац 4 п. 2 мотивувальної частини Рішення № 7-рп/2001 від 30.05.01 (справа про відповідальність юридичних осіб), абзац 2 п.2 мотивувальної частини Рішення № 10-рп/2001 від 20.06.01 (справа про виплату і доставку пенсій та грошової допомоги), абзац 2 п.3 мотивувальної частини Рішення № 12-рп/2001 від 03.10.01 (справа про відшкодування шкоди державою), абзац 2 п.1, абзац 6 п.5.1 мотивувальної частини Рішення № 13-рп/2001 від 10.10.01 (справа про заощадження громадян), п.4 Окремої думки судді П. Євграфова у справі про заощадження громадян (Рішення № 13-рп/2001), абзац 1 п.4 мотивувальної частини Рішення № 15-рп/2001 від 14.11.01 (справа щодо прописки), абзац 8 п.2 мотивувальної частини Рішення № 5-рп/2002 від 20.03.02 (справа щодо пільг, компенсацій, гарантій), абзац 6 п.3 мотивувальної частини Рішення № 8-рп/2002 від 07.05.02 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), абзац 10 п.4 мотивувальної частини Рішення № 10-рп/2002 від 29.05.02 (справа про безоплатну медичну допомогу)). 416 „Протягом останнього століття, – пише К. Вальверде, – проводились інтенсивні дослідження у сфері глибинної психології, етнології й інших гуманітарних наук. Кількість накопичених даних безмірна. Систематизувати їх, осмислити, об’єктивно оцінити – завдання не з легких. Такою багатою та невичерпною є ця істота, яка називається людиною” (Вальверде К. Философская антропология. – М., 2000. – С. 11). 142 вання норм законодавства, а правозастосувальну сферу – окремих недоліків її функціонування. Підстави так стверджувати є. ХХ століття внесло багато нового у розуміння людини та її меж. Саме воно ознаменувалось „антропологічним поворотом” у філософії, причиною якого була так звана „людська криза”, що зумовила зміну уявлень про становище людини у суспільстві та й загалом у Всесвіті (про наявність такого „повороту” в юриспруденції можна говорити з особливою впевненістю з середини минулого століття, а саме – після завершення Другої світової війни). Це спричинило особливу зацікавленість філософів біосоціальним індивідом, а філософія людини стала основою сучасного природного праворозуміння. Підтвердження цьому знаходимо, зокрема, в А. Ауера: „Природне право – це питання філософської антропології, що розглядає людину в її метафізичній людській гідності”417. Право об’єктивно покликане сприяти задоволенню людських потреб. Вирішення цього завдання здійснюється шляхом забезпечення безперешкодної реалізації в конкретних історичних умовах прав людини – виразу особистісної цінності права. Проте зрозуміти смисл категорії „правá” неможливо без з’ясування сутності їх носія. „Від нашого розуміння людини, – пише К. Вальверде, – залежить і наше розуміння сім’ї, суспільства, економіки, політики, права, всіх гуманітарних наук. Звідси велике значення тієї науки про людину, яку ми називаємо сьогодні антропологією”418. Як зазначає С. Максимов, будь-яке праворозуміння опирається на відповідні концепції природи чи сутності біосоціального індивіда419 – „особливого виду тварини” (М. Шелер), тварини „символічної” (Е. Кассірер), котра є „недостатньою” (А. Гелен) „ексцентричною” (Г. Плеснер) „юридичною” (Ж. Карбоньє), „правовою” (В. Нерсесянц) істотою. Отже, філософсько-антропологічний дослідницький підхід у загальній теорії прав людини ґрунтується, передусім, на висновках філософії людини. Така ситуація зумовлена, зокрема, тим, що перед сучасним біосоціальним індивідом постала так звана проблема його кінцевості. „Людина більше не в стані панувати над створеним нею самою світом, який стає сильнішим за неї, він звільняється від неї, він протистоїть їй в елементарній незалежності, і людині більше невідоме слово, котре могло би вигнати та знешкодити створеного нею Голема”420. Щоб усунути Цит. за вид.: Нерсесянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. – М., 1998. – С. 622. Вальверде К. Указ. труд. – С. 12. 419 Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Монография. – Х., 2002. – С. 191. 420 Бубер М. Проблема человека: Пер. с нем. – К., 1998. – С. 46. 417 418 143 небезпеки, які на нас чатують, необхідна мобілізація нових знань про біосоціального індивіда, тобто, стверджує О. Бандура, подолання старих, спрощених уявлень про його сутність, місце у природі та історії421. Піднесення філософської антропології як спроба обґрунтувати весь світ, виходячи з людської природи, зумовило й іншу тенденцію – пошук шляхів для подолання „антропологічного повороту” через об’єктивне знання, відмежоване від людини. В. Губін та О. Некрасова зауважують, що спір між цими двома тенденціями досі не вирішений, а тому „філософській антропології потрібно весь час доводити законність свого існування, створюючи нові та більш вагомі аргументи на користь своєї необхідності, доводити, наприклад, що без антропологічного обґрунтування всі інші проекти та картини світу втрачають внутрішній смисл”422. Підсумовуючи все вищенаведене, зазначимо, що застосування філософсько-антропологічного дослідницького підходу має за мету формування й утвердження уявлення про державу та здійснюване нею юридичне регулювання як про інструменти забезпечення умов для реалізації і захисту прав людини. Даний методологічний підхід до права дозволяє, зокрема, обґрунтувати сутність останнього, виходячи з природи та сутності людини, охарактеризувати образи останньої у праві, сформулювати загальне поняття прав людини, довести наявність залежності між інтерпретацією людських прав, визначенням їх меж і обраною концепцією розуміння правоносія, його потребами та інтересами. У наступних підрозділах робиться спроба продемонструвати деякі можливості та результати застосування філософсько-антропологічного підходу у дослідженні низки фундаментальних проблем загальної теорії прав людини. 2.2. Основні філософсько-антропологічні концепції людини та її прав. Поки філософія вірила у те, що вона здатна осягнути всю цілісність природи та суспільства, вона, як зазначає Ю. Габермас, була господинею у тих, на перший погляд, сталих межах, в які вписувалося життя індивідів та суспільства1. Сьогодні „справедливе суспільство” гарантує кожному рівну свободу розвивати етичне саморозуміння для того, щоб у відповідно до власних можливостей та благими намірами реалізувати в дійсності персональну концепцію „благого життя”2. Політичний лі421 Філософія права: Навч. посіб. / О.О. Бандура, С.А. Бублик, М.Л. Заінчковський та ін.; за заг. ред. М.В. Костицького, Б.Ф. Чміля. – К., 2000. – С. 266. 422 Губин В., Некрасова Е. Философская антропология: Уч. пос. для вузов. – М.; СПб., 2000. – С.5. 1 Габермас Ю. Будущее человеческой природы: Пер. с нем. – М., 2002. – С. 11-12. 2 Габермас Ю. Указ. труд. – С. 12. 144 бералізм Дж. Роулза зафіксував плюралізм світобачень і прогресуючу індивідуалізацію нашого існування. З огляду на це, не можна ставити питання про зразковий чи такий, що є значимим для всіх, спосіб життя, а отже – про зразковий каталог прав сучасної людини чи щось подібне. Однак проблема природи людських можливостей, а тому і природи та сутності біосоціального індивіда, була та залишається актуальною. І доки існує людство, триватимуть пошуки відповіді на кантівські запитання „Що я можу знати?”, „Що я маю робити?”, „На що я можу сподіватись?” й осмислення сократівського „Пізнай самого себе”. Серед основних філософсько-антропологічних концепцій у науковій літературі пропонується виділяти такі: суб’єктивістські (екзистенціалізм, персоналізм, прагматизм та ін.), об’єктивістські (фізикалізм, неопозитивізм, біхевіоризм тощо), синтетичні (феноменологія, психоаналіз, німецька філософсько-антропологічна школа та ін.). Їх множинність зумовлена, зокрема, тим, що „людина, насправді, – настільки складна і загадкова істота, що нелегко дати її повний опис, який би задовольнив усіх”1. Розглянемо детальніше кожну групу концепцій. 2.2.1. Суб’єктивістські. Екзистенціалізм й інші течії суб’єктивноантропологічного спрямування були і, по суті, залишаються, як вказує Б. Григор’ян, антиподами неопозитивістської та позитивістської філософії науки, що претендує на становище філософії об’єктивного пізнання2. Екзистенційно-практична людина ставиться до світу як до матеріалу, засобу для досягнення своїх цілей. Вона конституює світ як сукупність цінностей та благ. А для теоретичної людини дійсність визначається та розглядається, передусім, як світ іманентних об’єктів і предметів наукового пізнання, логічного та лінгвістичного аналізу. Екзистенціалізм намагається визначити біосоціального індивіда не через його відмінність від тварини, як це поширено серед філософівантропологів, а через відмінність від самого себе, співвіднесення його буття з буттям світу. Тобто визначальною ідеєю тут є знаходження сутності через існування, а основною рисою – усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти, подолання раціоналістичного ставлення до неї, осмислення її у самопереживанні та співпереживанні, що дозволяє відчинити двері до таємниці людського „Я”, а отже – до більш повного розуміння прав біосоціального індивіда. Як стверджує С. Максимов, не екзистенціалізм вперше відкрив „людський вимір” права, проте його Вальверде К. Указ. труд. – С. 10. Григорьян Б.Т. Основные тенденции и дилеммы современной буржуазной философской антропологии // Буржуазная философская антропология ХХ века / Отв. ред. Б.Т. Григорьян. – М., 1986. – С.8. 1 2 145 заслугою є відкриття унікальності людини та вимога врахування цього у правовій системі1. Зазвичай, екзистенціалізм поділяють на атеїстичний (Ж.-П. Сартр, А. Камю) та релігійний (К. Ясперс, Г. Марсель), в яких межі людського існування, можливості біосоціального індивіда їх подолати трактуються по-різному. Не належить до жодної з цих двох течій М. Гайдеґґер423, з якого і розпочнемо наш аналіз. М. Гайдеґґер сформував свої екзистенціальні погляди переважно під впливом С. К’єркегора та Е. Гуссерля. На запитання „У чому полягає людяність людини?” філософ відповідає: „Вона спочиває у його сутності”424. Загалом, його ідеї стосовно природи людської істоти можна вписати у формулу: не людина визначає буття, а буття – людину, тобто вона виводиться з нього, а тому її права є об’єктивною реальністю, зумовленою як біологічною природою біосоціального індивіда, так і ступенем розвитку суспільства (людства), конкретно-історичними умовами його існування. Ідея прав – частина Буття, яке „споконвіку незмінне і всюди стосується нас, людей, але чого ми, власне, навіть не помічаємо... Цим іменем називається те, що ми розуміємо, коли говоримо: „є”, і: „було”, і: „буде”. Все, що досягає нас і чого ми хочемо досягти, проходить через висловлене чи невисловлене „є”. Від цього нам нікуди і ніколи не подітися...”425. Виходячи з цього, Буття як ідея існування (в т.ч. й ідея прав людини) постійно присутнє в нас, маючи над нами владу. Людина у концепції М. Гайдеґґера – специфічне Ось-Буття (Dasein), яке перебуває у світі сущого та, на відміну від Буття, є тимчасовим, проте несе у собі присутність останнього. Те саме стосується і прав людського індивіда, які складають невід’ємну частину сущого426, проте часМаксимов С.И. Указ. труд. – С.191. Ж.-П. Сартр стверджує, що „існують два різновиди екзистенціалістів, по-перше, це християнські екзистенціалісти, до яких я зараховую Ясперса і сповідуючого католицизм Габріеля Марселя; і, по-друге, екзистенціалісти-атеїсти, серед яких Гайдеґґер і французькі екзистенціалісти, у тому числі й я сам” (Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М., 1989. – С.321. (Цит. за вид.: Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник / Під ред. Н Хамітова. – К., 2000. – С. 232.)). Проте, за словами Н. Хамітова, Буття у М. Гайдеггера стає пантеїстичним принципом, у зв’язку з чим його онтологію коректніше називати пан-онтологічним екзистенціалізмом (Там само. – С. 227). Проти зарахування себе до атеїстичних екзистенціалістів заперечував і сам М. Гайдеґґер у „Листі про гуманізм”. 424 Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Мир философии: Книга для чтения. Ч. 2. Человек. Общество. Культура. – М., 1991. – С. 71. 425 Хайдеггер М. Тезис Канта о бытии // Время и бытие. – М., 1993. – С. 361. (Цит. за вид.: Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Вказ. праця. – С. 225.) 426 За визначенням філософа сущим є „або об’єкт суб’єкта, або суб’єкт суб’єкта”. (Цит. за: Подорога В.А. „Фундаментальная антропология” М. Хайдеггера // Буржуазная философская антропология ХХ века. / Отв. ред. Б.Т. Григорьян. – М., 1986. – С. 35.) У такому розумінні права є об’єктом людини-суб’єкта, незамінною її приналежністю, атрибутом. 1 423 146 то, реалізуючи певні можливості задля досягнення поставленої мети, людина не задумується над тим, що здійснюючи свої права, вона діє, не осягаючи їх сутності. І тільки тоді, коли, наприклад, досягненню нею певних цілей чиняться першкоди, біосоціальний індивід усвідомлює, що цим можуть порушуватися його конкретні права. Єдине Буття у М. Гайдеґґера становить сутність людини427, а ОсьБуття надає цій сутності індивідуального забарвлення, дозволяє створювати нове суще, шукати у собі (для себе) нові можливості, оскільки воно – запитуюче Буття, завдяки чому особа здатна здійснювати цілеспрямовану діяльність і обґрунтовувати свої вчинки. „Людина, яка стала окремою людиною, – пише М. Бубер, – є тут (у концепції М. Гайдеґґера. – Авт.), навіть якщо ми обмежимося внутрішнім світом, для чогось, вона для чогось стала цією окремою людиною: для повного здійснення Ти”428. Тобто межею здійснення прав одним індивіда є права іншого, і ця межа є гарантією забезпечення повноти повноту реалізації інтересів як першого, так і другого. Хоча варто також згадати, що М. Гайдеґґер писав про панування техніки над людиною (і тут він близький до М. Бубера). Майбутнє сучасного світу в очах філософа залежить від вибору людством однієї з двох можливостей: або, усвідомивши приховану сутність техніки, отримати спасіння, або, залишивши все на самоплив, загинути, оскільки спрямованість людської волі на технічну розбудову планети руйнує зв’язки неба та землі, божественного і смертного. З огляду на це, права людини як соціально зумовлені можливості щось чинити вступають у конфлікт з баченням людського майбутнього: за допомогою прав ми намагаємося забезпечити для себе умови існування в конкретний історичний період, однак, утверджуючи свої можливості, не завжди задумуємося, яке майбутнє собі створюємо, а отже, не завжди враховуємо перспективи реалізації таких можливостей. Тому осмислюючи людину як вільну, незалежну, відособлену єдність пізнавальних і ціннісних можливостей, ми, фактично, забуваємо про те, що вона обмежена своїм сутнісним призначенням „бути на землі”: „...більш первісною, ніж людина, – пише М. Гайдеггер, – є у ній конечність наявного існування (Dasein)”429. З наведеного випливає, що права людини призначені, зокрема, для уможливлення та „продовження” людського буття, хоча за певних історичних умов тенденція до збільшення каталогу прав біосоціального 427 „Фраза „людина ек-зистує” відповідає не на питання, чи існує людина у дійсності, чи ні, вона відповідає на питанням про „сутність” людини” (цит. за: Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Там же. – С. 71). 428 Бубер М. Указ. труд. – С. 64. 429 Цит. за: Подорога В.А. Указ. труд. – С.37. 147 індивіда може мати негативні наслідки для певного суспільства, та навіть і людства (так, подальший розвиток генетики та юридичне забезпечення можливості клонування людини в перспективі може обернутися й проти самого людського індивіда, як це було у ХХ столітті, коли, зокрема, розвиток євгеніки став одним із чинників актуалізації спроби створення „чистої нації”). Атеїстичний екзистенціалізм (філософія самотності) та ґрунтується на твердженні: сутність людини – це розгортання людського існування, яке не має трансцендентної основи і позбавлене майбутнього (безсмертя). Біосоціальний індивід живе самотньо, знаючи про свою конечність, він намагається врятувати себе, винаходячи нові форми соціалізації, серед яких, очевидно, є і права людини, однак приречений на життя наодинці. Ж.-П. Сартр увійшов в історію світової філософської думки, заявивши, що людина – „буття, завдяки якому виникає ніщо”. І саме тому вона „приречена на свободу” – вільна через відсутність „природи”, яка би визначала для неї конкретний спосіб поведінки та життєдіяльності. Тільки від самої людини залежить, якою вона буде і яким буде світ, в котрому їй доведеться жити. Це – основний смисл знаменитої тези Ж.-П. Сартра про те, що існування передує сутності430. „Таким чином, те, що ми називаємо свободою, не відрізняється від буття „людської реальності”. Про людину не можна сказати, що вона спочатку є, а потім – вона вільна; між буттям людини і її „свободо-буттям” немає різниці”431. Буття біосоціального індивіда – „ніщо”, і воно саме породжує себе з „ніщо”. Тому головне людське переживання, найбільш потаємний екзистенціальний досвід – це досвід ніщо або (що у даному випадку одне і те ж) досвід свободи, яка передує сутності індивіда, є умовою, завдяки якій дана сутність стає можливою; „сутність буття людини підвішена у її свободі”. Людська істота у концепції Ж.-П. Сартра боїться бути єдиним джерелом цінностей, їй тяжко нести весь тягар відповідальності („всю тяжкість світу”), вона намагається списати свої дії на уявні об’єктивні причини або сховатися за якою-небудь маскою (зокрема, соціальною роллю). Таким є „неавтентичне” існування, проте і у цьому випадку „маска” – результат вільного вибору. Напевно, ніхто з сучасних філософів не приділив так багато уваги критиці соціальних інститутів, як це зробив Ж.-П. Сартр. Для нього будь-яка соціальна установка – посягання на людину, будь-яка норма (у 430 Кузьмина Т.А. Человеческое бытие как „ничто” (Ж.-П. Сартр) // Буржуазная философская антропология ХХ века / Отв. ред. Б.Т. Григорьян. – С.66-67. 431 Сартр Ж.П. Бытие и ничто (Извлечения) // Мир философии: Книга для чтения. – Ч.2. – С.61. 148 тому числі юридична) – нівелювання особистості, будь-який соціальний інститут – обезрушення й придушення останньої. Доцільно зауважити, що у поглядах Ж.-П. Сартра простежується негативний зміст свободи. Для нього вона є завжди свободою „від”, а не „для” – своєрідним комплексом обов’язків Інших щодо Я. Отже, людина вільна від втручань у її життя, проте й сама не вправі втручатися у чиєсь існування. Як і багато інших філософів, Ж.-П. Сартр вбачав сутність людського буття у співіснуванні „Я” та „Іншого”, для чого він виділяв „буття-всобі”, „буття-для-себе” та „буття-для-іншого”. Перше буття є передособистісним станом біосоціального індивіда, з якого вона входить у самосвідомість („буття-для-себе”), аналізує свою природу, умови свого існування, наявні можливості, права, спрямовані на досягнення життєвих цілей. А свій вищий прояв існування людської істоти знаходить у „бутті-для-іншого”432, що дозволяє через конфлікт з собою та ближнім з’ясувати сенс життя і власну природу: „Інший володіє таємницею: таємницею того, чим я є. Він дає мені буття і тим самим володіє мною, я одержимий ним...”433. Таким чином, дана концепція, як і концепція М. Гайдеґґера, віддзеркалює загальновідомий і загальновизнаний принцип, згідно з яким межею прав однієї людини завжди виступають права іншої, а обов’язок індивіда співвідносити свої дії з діями собі подібних є об’єктивною необхідністю в ході всієї його життєдіяльності. „Бути у самому собі іншим – ... це первинний зміст ставлення до іншого”434. А. Камю, аналізуючи у „Міфі про Сізіфа” людське життя, проголосив питання про сенс останнього питанням про самогубство. На його думку, людське життя абсурдне, і це розуміє кожен, хто чесний перед собою. Проте біосоціальний індивід завжди шукає порятунку, яким у даному випадку є мужність продовжувати життя – бунт проти останнього: „Я бачу цю людину (Сізіфа. – Авт.), котра важким, але розміреним кроком прямує до страждань, яким немає кінця. У цей час разом із диханням до нього повертається свідомість, невідворотна, як його бідування. І кожної миті, спускаючись із вершини, він вищий за свою долю”435. Тому людина, живучи у цьому світі, намагається або полегшити собі існування, або змиритися з власною неспроможністю та закінчити Під „іншим” тут розуміється як alter ego людини, так й інші представники людського роду. Сартр Ж.П. Первичное отношение человека к другому: любовь, язык, мазохизм // Проблема человека в западной философии. – М., 1988. – С.209. (Цит. за вид.: Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Вказ. праця. – С. 229.) 434 Там само. 435 Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде // Сумерки богов. – С.306. (Цит. за вид.: Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Вказ. праця. – С. 230.) 432 433 149 життя самогубством. Виходячи з цього, права людини – засіб подолати обмеженість людської природи, спосіб змінити буття, відвернути самогубство436. Якщо певного набору прав у конкретних умовах вже не вистачає для забезпечення здійснення цілеспрямованої діяльності, людина розпочинає пошук додаткових можливостей, котрі сприятимуть продовженню її життя у соціумі відповідно до нових обставин існування. Однак бажання оберегти своє існування від загрози самогубства згідно з концепцією А. Камю виникає не у всіх. В умовах незворотності людської долі втрачається ієрархія цінностей, точніше її існування неможливе, оскільки немає точки відліку – першосанкції, котра забороняє певні дії, відсутній індикатор добра та зла. Тому створювати собі права (можливості), коли від природи дозволено все, недоцільно. „Немає „за” та „проти”, вбивця не є ні правим, ні неправим. Можна палити печі крематоріїв, а можна зайнятися і лікуванням прокажених. Лиходійство та доброчесність – все чистої води випадковість і примха”437. Будь-який поведінковий вибір виправданий, головне, щоб він був усвідомлений, „важливо не прожити життя краще, а пережити якомога більше”438. Таким чином, замінює якісний підхід до поведінки А. Камю кількісним, необхідно лише навчитися зі смаком використовувати кожну мить і ними насолоджуватися. У зв’язку з цим філософ вважає, що „теперішній момент і зміна теперішніх моментів – ось ідеал абсурдної людини”439. Аналіз поглядів А. Камю вказує також на те, що велику роль у забезпеченні продовження нашого існування відіграє інстинкт самозбереження. Філософ пише, що „ми звикаємо жити задовго до того, як звикаємо мислити”440. Це наштовхує на два важливі висновки: по-перше, якщо ми любимо життя до початку його існування у цьому світі, воно розпочинається до нашого народження, а тому той, хто любить життя, не може не мати права на нього. Отже, ненароджена людина наділена певним комплексом прав, реалізація яких має гарантуватися державою. І, по-друге, згадана любов – ознака бажання жити, а це означає, що право на смерть не може бути частиною обсягу права на життя. Погляди А. Камю були мінливими. Так, одразу після виходу „Міфу” у „Листах до німецького друга” філософ намагався відмежуватися від 436 З огляду на такий умовивід, доходимо висновку, що саме тому не може існувати права людини на смерть, оскільки остання є втечею від реальності, результатом відсутності необхідних для життя прав і умов для їх реалізації у конкретно-історичних обставинах. 437 Цит. за: Великовский С.И. Моралистика „удела человеческого” (А. Камю) // Буржуазная философская антропология ХХ века / Отв. ред. Б.Т. Григорьян. – С.77. 438 Там само. 439 Там само. 440 Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде. – С.226. (Цит. за вид.: Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Вказ. праця. – С.231.) 150 імморальних установок: „У цьому світі є, щонайменше, одна правда – правда людини, і наше призначення – зміцнити її осмислену рішучість жити всупереч долі”441, у чому не останню роль, звісно, має відіграти встановлення меж людських можливостей, прав (які А. Камю спочатку вважав безмежними). Серцем філософії А. Камю періоду моралістичного гуманізму стала праця „Бунтівна людина”, в якій він визначає основоположне, невідчужуване право кожного, благо, котре у рівній мірі належить усім, – гідність – „метафізичну солідарність” роду людського. Саме у гідності філософ вбачає природну сутність біосоціального індивіда. З неї випливає вся ієрархія цінностей, відповідно до якої людина моделює свою діяльність. Як бачимо, беззаперечна вимога до морального блага пізнього А. Камю базується на впевненості у тому, що мораль започаткувати та запровадити неможливо, „не ввівши в історичне існування цінності, зовнішньої щодо історії”, – антропної (спільної, рівної для всіх представників людського роду) гідності442. На відміну від атеїстичного, релігійний екзистенціалізм виходить з того, що існування, котре визначає сутність людини, приводить останню до Бога, який створив біосоціального індивіда незавершеним, відкритим для розвитку. Творець не обмежує людську істоту рамками певної готової сутності, вона повинна стати собою через своє існування. На противагу атеїстичному, релігійний екзистенціалізм переконує у тому, що сутність людини не тільки у земному існуванні, але і за його межами – у Бозі, у вічному існуванні нашого „Я”. У цьому проявляється і специфіка розуміння прав біосоціального індивіда, котрі з огляду на зазначене можна поділити на даровані Богом (природні, основні, невід’ємні, невідчужувані) і створенні з метою подолання „незавершеності” Божого творіння та забезпечення розвитку особистості силою людського розуму (так би мовити, „державні”). Існування вимагає реагування представників людського роду на зміни, що відбуваються. Тому права людини у релігійному (зокрема, християнському) екзистенціалізмі є одночасно і проявом такого реагування – засобом формування, корегування сутності їх носія, засобом індивідуально-інтимного прориву до трансценденції з метою її осягнення. Таким чином, у цій екзистенціальній парадигмі простежується взаємовплив людських можливостей і сутності недосконалого Божого творіння. К. Ясперс розцінював сучасне становище людини як форму масового існування, а тому виступав на захист окремого індивіда, доля якого 441 442 Цит. за: Великовский С.И. Указ. труд. – С.78. Там само. – С.80. 151 опинилася у небезпеці, оскільки він втратив свою субстанцію, самостійність, потрапив під владу чужих йому та несправжніх форм існування. Тому філософія, на думку К. Ясперса, повинна вказати людині шлях до подолання цього стану, до набуття істинно людської екзистенції443. З цією метою він робить спробу розкрити сукупність можливостей біосоціального індивіда, котрі можуть стати засобами до самоосмислення та достатніми умовами для вільних рішень людської істоти. Філософ стверджує, що людина буденності існує в передособистісному бутті, вона цікавиться тільки предметами і переповнена власне предметним буттям. Це наводить на думку, що питання „Чи маю я права і які?” з’являється в особи тільки у разі необхідності спрямування діяльності на досягнення конкретної цілі, отримання конкретного об’єкта бажань. В інших випадках ми над ним не задумуємося. Таке предметне буття К. Ясперс називає існуванням (Dasein) і протиставляє його екзистенції – глибинно-особистісному буттю444: „Те, що перед смертю залишається істотним, те екзистенціальне, те, що втрачає свою цінність... є оголене буття”; „те, що знищується смертю, є явищем, а не самим буттям”445. І мова йде не тільки про смерть фізичну, але й моральну, про страждання, боротьбу, почуття вічної провини, віддання людини волі випадку – про „граничні ситуації” (Grenzsituation), котрі можуть бути вирішені завдяки любові людської істоти до собі подібних і Бога. У цьому полягає екзистенціальне спілкування – здатність співвідносити себе з іншою екзистенцією та трансценденцією. Так постає проблема комунікації, котру К. Ясперс вирішує так: „Один я занурююсь у глухе ув’язнення, тільки разом з іншими, у русі до взаємного зближення можу я відкритися”446. Отже, на підставі викладених положень філософської концепції К. Ясперса, доходимо висновку, що не усі права людини є екзистенціальними, багато з них всього елемент існування, частина буття, оскільки вони втрачають цінність у критичні моменти життя. Істинну цінність мають права, дані людині Богом, котрі не можуть бути нецінними, бо це би спричинило фактичну загибель особи. У той же час будь-які реальні можливості людини (в тому числі права) є засобом її соціалізації, подолання самотності, зближення та взаємодії членів соціуму на основі того ж принципу непорушення однією особою прав інших – одного з проявів любові як душі екзистенціального спілкування. 443 Григорьян Б.Т. Экзистенциальная концепция человека К. Ясперса // Буржуазная философская антропология ХХ века / Отв. ред. Б.Т. Григорьян. – С. 24. 444 У цьому простежується відмінність розуміння Dasein К. Ясперсом і М. Гайдеґґером та схожість поглядів першого на екзистенцію з С. К’єркегором. 445 Цит. за вид.: Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Вказ. праця. – С.234. 446 Цит. за: Григорьян Б.Т. Указ. труд. – С.27. 152 Г. Марсель у своїй філософії людини виходить з того, що буття – це Божественне Світло, а суще (в тому числі й людина) – те, що освітлюється цим Світлом. Тому сенс екзистенції вбачається ним у відкритості Світлу, котра часто недоступна „трагічній мудрості” – філософському осмисленню себе сучасною людиною447. Поєднання мудрості як знання з просвітленістю як одкровенням долає трагізми нашого існування. В результаті людину переповнює „буття-проти-смерті”. З метою перетворення життя на Вічність вона прагне перебороти могутність смерті не лише як фізичного згасання, але і як забуття, відчуження людей (і саме цій цілі сприяє розроблення окремих прав людини, котрі є своєрідною гарантією безпеки та невтручання у життя, яке прагне досягнути Світла, що його „створює”). Таким чином, буття та суще не протиставляються, останнє завжди повернене у сторону першого, оскільки з нього черпає енергію, від нього отримує необхідні для існування можливості. Суб’єктом філософії Г. Марселя є людина, чиє чуттєве існування відкрите для болі та страждань. Мотиви дій найчастіше диктуються не віддаленими ідеальними цілями. Вони пов’язані безпосередньо з почуттям горя чи протесту, з тривогою за близьких людей. Цим можна пояснити спалахи руху за права людини у критичні для суспільства часи війни, терористичних актів, масових проявів екстремізму тощо. Принагідно зауважимо, що Г. Марсель єдиний екзистенціаліст, який виділив в якості основного аргументу на користь трагізму нашого існування смерть ближнього, а не уявне передбачення людиною власного кінця. Тому „любити, – на думку філософа, – означає говорити іншому: ти не помреш (це неможливо)”448. Персоналізм як течія розвинувся у ХХ столітті завдяки, зокрема, М. Бердяєву та Л. Шестову і є однією з антропологічних концепцій сучасності, що утверджує в якості цінності буття вільну творчу особистість і передбачає діяльно-творче ставлення до світу та повагу до будьякого особистісно-творчого начала людини, яка є результатом поєднання її Особистісного Начала з Божественним Особистісним Началом. За суттю персоналізм близький до релігійного екзистенціалізму, проте він не зв’язаний з конкретною релігією і вбачає у творчій діяльності начало осягнення Бога та перетворення людського буття (індивід скеровує своє життя, творить себе, у ході чого набуває риси Боголюдини). М. Бердяєв стверджував, що „коли ми стоїмо перед загадкою людини, то ось що передусім ми маємо сказати: людина є розривом у природ447 Марсель Г. К трагической мудрости и за ее пределы // Проблема человека в западной философии. – С.411. (Навод. за вид.: Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Вказ. праця. – С.235.) 448 Цит. за: Тавризян Г.М. Экзистенция и объективность (Г. Марсель) // Буржуазная философская антропология ХХ века / Отв. ред. Б.Т. Григорьян. – С. 61. 153 ному світі, і її не можна пояснити з природного світу”449. Вона є, крім всього іншого, істотою духовною, здатною вийти за свої межі, піднятися над собою, що визначається її жадобою творити. І „саме у творчості людина долає сама себе, творчість є не самоутвердження, а самовизначення”450. В індивіда, наділеного прометеївським началом, яке є ознакою богоподібності, справжня творчість стає вогнем, що змінює людське в людині, вона є „потрясіння та підйом усієї людської істоти, спрямованої до іншого, вищого життя, до нового буття”451. Отже, якщо розглядати права людини як елемент творчості людства, вони покликані забезпечити якісно інше життя, ніж те, яке би мала людина, будучи наділеною виключно природними (вродженими) можливостями, здібностями. Результатом еволюції природної людської істоти – результатом творчого діалогу Бога і людини М. Бердяєв вважає Боголюдину. Він пише: „Проблема людини може бути цілісно поставлена та вирішена лише у світлі ідеї Боголюдства”452. І стати Боголюдиною – обов’язок, інакше залишиться невиконаним наше призначення – дати творчу відповідь Богові, який створив нас за Своїм образом і подобою: „Богом дано людині творчий дар, талант, геній і дано світ, в якому та через який повинен здійснитися творчий акт. Бог закликає, щоб людина вчинила творчий акт, здійснила своє покликання, і Бог чекає відповіді на свій заклик”. З огляду на це, можна стверджувати, що права людини – один із засобів її піднесення до Боголюдини, а їх реалізація – етап на шляху до становлення особистості та виконання сакрального обов’язку. Проте таке завдання, як і весь задум Творця, неможливо здійснити без свободи біосоціального індивіда – „споконвічної безодні”, що передує людині, і вищим буттям якої є творчість. Слід зауважити, що М. Бердяєв передбачав можливість реалізації людського призначення тільки у суспільстві, а самореалізацію людини – у спілкуванні. Різниця між суспільством і спілкуванням полягає у тому, що перше абстрактне і є об’єктивацією, у ньому втрачається особистість, а друге – конкретне й екзистенціальне, воно поза об’єктивацією. Тому людський індивід у державі об’єктивується, абстрагується від самого себе, відчужує свою природу. Він стає абстрактною істотою, об’єктом поряд 449 Бердяев Н.А. Проблема человека. (К построению христианской антропологии) // Путь. – 1936. – №50. – С.3-26 // www.philosophy.ru/library/berd/chel.html (см. раздел І). 450 Бердяев Н.А. Проблема человека. (К построению христианской антропологии) // Там же (см. раздел ІІ). 451 Бердяев Н. А. Самопознание. – М.: Книга, 1991. – С.211. (Цит. за вид.: Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Вказ. праця. – С.239.) 452 Бердяев Н.А. Проблема человека. (К построению христианской антропологии) // Там же. 154 з іншими об’єктами, що не дозволяє йому реалізуватися453. Виходячи з цього, можна припустити, що саме з метою подолання такої ситуації держава здійснює нормативне закріплення прав людини. Вони повинні як „повернути” індивіду втрачену природу, так і забезпечити належні умови для формування особистості, хоча, з погляду М. Бердяєва, лише у такий спосіб це зробити неможливо. Л. Шестов відкинув ідею творення себе, поринувши у віру в особистість і, перш за все, в особистість Бога. Віра у філософа протиставляється розуму, який затемнює вищі реальності буття, ставить над усім особистісним (у тому числі людськими правами) безлику необхідність, заради якої готовий пожертвувати свободою. Перша людина злякалася необмеженої волі Творця і почала шукати захист від нього у пізнанні, яке ніби-то зрівнювало її з Богом, ставлячи у залежність від вічних нестворених істин. Але „це „знання” розплющило, роздавило її свідомість, втиснувши її у площину обмежених можливостей”454. Знання про власну обмеженість зумовило пошук людиною нових форм соціалізації, нових способів здійснення певних видів діяльності, а отже, нових прав, що активізувало пізнавальну діяльність. Однак Л. Шестов піддає сумніву цінність розуму, оскільки останній може зробити з людини слугу необхідності, чим зумовить втрату нею свободи, котра ототожнюється філософом з вірою. Тому, протиставлення вірі розуму та зведення свободи тільки до віри дозволяють припустити, що права, які не є Божим даром, не можна взагалі вважати необхідними для індивіда можливостями, оскільки вони не відкривають шляху до Бога. А якщо вони і є такими, то не створюють, не розвивають свободу, а обмежують її, що унеможливлює осягнення Особистості Творця. М. Бубер виходив з того, що цілісне пізнання людини можливе тільки при умові врахування того факту, що „існує не просто людський рід, але і народи, не просто людська душа, але і типи та характери, не просто людське життя, але і його вікові етапи”. Філософська антропологія повинна зважати на ці та інші відмінності, пізнавати у кожному динаміку його „панівної особливості”455. При цьому акт пізнання є актом самозаглиблення, самоусвідомлення. Проте повернення до власної реальності тягне, перш за все, усвідомлення самотності, з якої пізнається глибина людської проблематики. 453 Бердяев Н.А. Проблема человека. (К построению христианской антропологии) // Там же (см. раздел V). 454 Шестов Л. Киргегард и экзистенциальная философия. – М., 1992. – С.25. (Цит. за вид.: Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Вказ. праця. – С. 243.) 455 Бубер М. Указ. труд. – С.9. 155 Як стверджує М. Бубер, „протягом останніх ста років людина все глибше і глибше занурюється у кризу”, яка є особливою, оскільки виявляється у відставанні людини від власних творінь: „Людина більше не в змозі справитися зі створеним нею самою світом, який стає сильнішим за неї, він звільняється від неї, він протистоїть їй в елементарній незалежності...”456. Тому сутність людини не можна пізнати, виходячи з неї самої: її „слід розуміти виходячи не з того, що відбувається в середині окремої, і не виходячи з її самоусвідомлення.., а виходячи з особливостей її зв’язків з речами та істотами”457. Таким чином, з огляду на ці роздуми М. Бубера, можна вважати, що права біосоціального індивіда, нормативне закріплення усіх цих прав державою, міжнародна співпраця у сфері охорони та захисту таких прав – це одні із засобів відновлення людиною влади над світом. Ще одна „антропна” проблема філософії М. Бубера стосується співвідношення індивідуалізму та колективізму, які є „результатами чи змінами одного людського стану, але на різних стадіях”. В них зв’язок індивіда з собі подібними встановлюється у різний спосіб, оскільки в індивідуалізмі людина є покинута природою, ізольована від неї та шумного людського світу, що дозволяє, їй, не будучи зв’язаною з іншими індивідами, пізнавати та возвеличувати себе; а у колективізмі людина намагається втекти від самотності, ввійшовши в одне з великих групових утворень, що звільняє її від космічної та соціальної бездомності, і, водночас, дає можливість особистій відповідальності розчинитися у колективній, хоча це, насправді, не долає самотність, а тільки приглушує її. Відповідно, права біосоціального індивіда в індивідуалізмі є фікцією, оскільки їх носій розглядається у розриві зі світом, а отже, будучи незалежним від усього, навряд чи потребує для свого розвитку якихось інших можливостей, ніж дані від природи („в індивідуалізмі людина внаслідок тільки уявного подолання своєї базової ситуації вражена основною шкодою фіктивності, як би вона не вважала чи не намагалася вважати, що вона – як людина у бутті – утвердилася”458). У колективізмі „винаходження” прав, їх формалізація є також фікцією, бо відмова від особистої відповідальності, від власного, самостійного шляху розвитку зумовлює непотрібність індивідуальних можливостей. Актуальними стають права колективів і соціальних груп, котрі не забезпечують розвиток й існування кожного, не сприяють прийняттю окремою особою рішення на користь задоволення тих чи інших потреб, Там же. – С.46. Там само. – С.89. 458 Бубер М. Указ. труд. – С.92. 456 457 156 як і не покладають на індивіда обов’язки щодо невтручання в права інших членів групи. Тому М. Бубер вважає, що „фундаментальним фактом людського існування не є ні окрема людина як така, ні спільність як така. І те, й інше... є лише потужними абстракціями... Фундаментальним фактом... є людина з людиною”459. З метою полегшення цього „діалогу” необхідним є забезпечення балансу інтересів його учасників. І цю функцію (поряд з іншими) у сучасному суспільстві виконують права людини, будучи своєрідною межею діяльності однієї особи щодо іншої, засобом реалізації індивідуальних інтересів, двигуном розвитку суспільства на засадах поваги до всіх представників людського роду. Прагматизм. Як слушно зауважує Ю. Мельвіль, якщо європейська філософська традиція бачила у біосоціальному індивіді передусім споглядаючу та мислячу істоту, здивовану навколишнім світом, який намагається у міру своїх можливостей зрозуміти та пояснити, то прагматизм розглядає людину як істоту переважно діяльну. Її активність (як практична, так і теоретична) зумовлюється у першу чергу безпосередніми життєвими нуждами та потребами і спрямована на їх задоволення460. „Людина – діяльність – успіх” – ось наскрізна тема, що прослідковується у творах основоположників прагматизму. Природа – частина індивідуального досвіду, а тому світ „олюднений”, „суб’єктивізований”, „гуманізований”, що означає його „призвичаєння” до людини у процесі її життєдіяльності. Народження прагматизму пов’язане з ім’ям Ч. Пірса. В опублікованій ним у 1878р. статті „Закріплення вірування” проблема пізнання розглядається з погляду тієї ролі, котру наші ідеї, переконання або вірування відіграють для забезпечення людських дій. Ч. Пірс дійшов висновку, що віра є усвідомленою звичкою діяти у той чи інший спосіб. (Тому, за аналогією, віра у права людини є постійним прагненням біосоціального індивіда їх реалізовувати, охороняти та захищати). Філософ вважав, що всі сумніви стосовно діяльності особи розвіюються процесом пізнання (дослідженням), оскільки воно спрямоване на утвердження стійкої віри, причому найбільш соціально прийнятної. Таким чином, дослідження у царині прав людини покликані, зокрема, забезпечити незламну віру в ці права. Розглядаючи людину як залежну частину соціуму, філософ зобов’язує її менше думати про себе саму та свої власні цілі, а навпаки, ототожнювати інтереси одного з інтересами безмежного суспільства. Там само. – С.92-93. Мельвиль Ю.К. Прагматическая философия человека // Буржуазная философская антропология ХХ века / Отв. ред. Б.Т. Григорьян. – С.104. 459 460 157 Протилежність пірсівським поглядам у межах прагматизму простежується у філософії людини У. Джеймса. За його словами, людська істота має справу не зі скінченним Всесвітом, а зі світом, який вимагає завершення, і кожен здійснює таке завершення відповідно до своїх потреб та інтересів, перетворюючи його на власний зразок, „виганяючи” все чуже та вороже: „Наші думки визначають наші дії, і наші дії визначають природу”461. Тому світ біосоціального індивіда – практичної істоти, котра прагне призвичаїтись до навколишнього середовища, – світ людських цінностей, що мають сенс тільки для нього, оскільки пов’язані з його потребами. Отже, людина, виходячи з власних інтересів, наділяє все, що її оточує, певним значенням, встановлюючи у такий спосіб на конкретному етапі історичного розвитку цінність того чи іншого явища. Тобто, створюючи для себе середовище, ми здійснюємо суб’єктивне „додавання” до дійсності. Поняття дії у філософії У. Джеймса нерозривно пов’язане із запереченням ним детермінізму та вірою у свободу волі. Мислитель розуміє, що обґрунтування існування останньої у нього немає, проте він заявляє, що якщо воля дійсно вільна, переконаність у її свободі не може нав’язуватися людині з необхідністю, має бути і вільне сприйняття цього факту: „...якщо ми вільні, першим проявом нашої свободи повинне бути внутрішнє визнання того, що ми вільні”462. У концепції У. Джеймса свобода волі означає „новизну у світі”, тобто людський індивід здійснює вільну діяльність, котра має місце тому, що він був заінтересований у її появі: „Єдина реальна підстава, котру я можу придумати для пояснення того, що щось з’являється на світ, це те, що хтось бажає, щоб воно з’явилося...”463. Тобто діяльність не є детермінованою об’єктивно як у марксизмі, вона не підпорядковується необхідності, а здійснюється лише відповідно до бажань і прагнень окремих індивідів на основі їх абсолютно вільної волі. Отже, у процесі життєдіяльності людська істота не лише використовує надані їй можливості (права), але, пізнаючи об’єктивні тенденції розвитку, створює для себе нові можливості (права) як засоби для реалізації її інтересів. У. Джеймс бажає бачити у Всесвіті певне розумне моральне начало. І якщо розум не бажає його шукати, потрібно звернутися до віри, 461 Цит. за: Владимирова И.В. Антропологический принцип в гносеологии прагматизма // Историко-философские исследования. Критика антропологических концепций. – Свердловск, 1976. – С.60. 462 Цит. за: Мельвиль Ю.К. Указ. труд. – С.110. 463 Там само. – С. 110. 158 наявність чи відсутність якої у людини визначає всю лінію поведінки індивіда у житті; не так важливо, чи є насправді бог, чи ні, важливо, щоб люди вірили у його існування, бо саме ця віра – сприятливий вплив на їх життєве самопочуття та моральну поведінку. Таким чином, у філософії У. Джеймса людина виступає діяльною біологічною та релігійно-моральною істотою, активність якої зумовлюється самим процесом життя. Отже, від тих чи інших умов останнього залежить те, які ціннісні орієнтації матиме людина, які права вважатиме за потрібне „створити” для реалізації інтересів та задоволення потреб, які з цих прав визначить для себе як пріоритетні, невідчужувані. Дж. Дьюї став після смерті У. Джеймса найбільш впливовим філософом США і продовжив розробляти основоположні ідеї прагматизму. Центральним поняттям у нього є поняття „досвід”, котре включає все, що може усвідомлюватися людиною та взаємодіяти з нею практично чи теоретично. „Володіти досвідом – значить жити”, і „там, де є досвід, там є й жива істота”, тобто він є взаємодією людини з її оточенням, пристосуванням організму до останнього, яке означає не пасивне його прийняття, а „дію, розраховану на те, щоб зміна оточення набула певного характеру” 464. Як бачимо, вихідна життєва ситуація згідно з концепцією Дж. Дьюї така, що у ній щось повинно бути зроблено, щоб змінити майбутнє на краще. А тому важливим є не процес діяльності, а його результати, їх відповідність поставленим цілям. Інтерес, на думку філософа, має настільки всепоглинаючий характер, що для людини „успіх і невдача первинні „категорії” життя; досягнення блага й уникнення зла є вищими інтересами”465. Відповідно до цього, права людини виконують функцію засобу досягнення успіху, їх реалізація повинна бути спрямована на творення добра, а формалізація, визначення меж мають на меті забезпечення мирного співіснування всіх індивідів, попередження перешкоджань у задоволенні потреб їх носія. Для Дж. Дьюї людина – емпірична істота, не здатна вийти за межі безпосереднього досвіду. Всі її нужди визначаються поточними потребами виживання та пристосування до того середовища, в якому вона живе і в яке може вносити часткові зміни. Філософ вважає, що тільки такий „метод розумності” відповідає вимогам демократії, котра дає кожному можливість вільно експериментувати у будь-якій сфері, пробувати, помилятися, виправляти помилки та ділитися набутим досвідом і його результатами з іншими. Проте, слід зазначити, що Дж. Дьюї не є 464 465 Там само. – С.111, 112. Там само. – С.112. 159 прихильником індивідуалізму, він заперечує проти розриву між індивідом і суспільством, намагається подолати суб’єктивізм У. Джеймса, вказуючи на принципове значення соціального фактору у формуванні індивідуальності й особистості людини. Тому всі соціальні інститути (у тому числі держава та право), установки соціуму (серед яких і установки на забезпечення здійснення, охорони та захисту прав людської істоти) філософ вважає засобами „створення” індивідів. 2.2.2. Об’єктивістські. Структуралізм (концепція смерті людини) набув своєї кульмінації у 60-х роках ХХ ст. та став другою (поряд з екзистенціалізмом) потужною філософською течією цього періоду. І якщо екзистенціалізм опирався на абсолютну свободу волі, що межує зі свавіллям, то антропологія структуралізму466 пов’язує свободу з необхідністю, а свавілля – з несвободою, і така необхідність виявляє себе лише у свавіллі. Тобто цінність свободи усвідомлюється тільки тоді, коли людину оточує несвобода, з якої вона хоче вийти. Структуралізм розглядався як засіб становлення „нового (універсального) гуманізму” – завдання, яке є вирішальним життєвим експериментом, що вимагає психологічної готовності та теоретичної здатності сприйняти Іншого шляхом переосмислення себе, відмови від власної тотожності, відкритості Іншому і відбувається згідно з теорією К. Леві-Стросса у три етапи: перший – кінець середньовіччя – Відродження, другий – XVIII – XIX ст., третій – сучасний (пов’язаний з інтересом до вцілілих „примітивних суспільств”)467. Фактично, цей напрям досліджень став однією з основ юридичної антропології, оскільки він дозволяє пізнати феномен права, закладаючи в основу філософського ставлення до дійсності „антропологічний сумнів” – рішучість визнати те, що ти нічого не знаєш, і піддати усі переконання та думки запереченням, котрі можуть повністю їм суперечити, – тобто рішучість поряд з усім іншим піддати сумніву як позитивістську, так і природничу сутність права, перейти до плюралістичного розуміння останнього, виходячи з цінності тих його форм, що існують у відповідному суспільстві. Універсальний гуманізм – це проблема побудови спільного людського дому з опорою на фундамент, який складають спільні для всіх людей риси, вимога навести мости не тільки між „Я” та іншим „Я”, але й між різними суспільствами468. Засобом її розв’язання є „надраціоналізм” – єдність чуттєвого та раціонального, що дозволяє побудувати, за сло466 „Структурна антропологія” у К. Леві-Стросса, „археологія” чи „генеалогія” гуманітарних наук у М. Фуко, „структурний психоаналіз” у Лакана, чи то „граматологія” у Ж. Дерріда. 467 Автономова Н.С. Структуралистская антропология // Буржуазная философская антропология ХХ века / Отв. ред. Б.Т. Григорьян. – С.123. 468 Там само. – С.124, 127. 160 вами К. Леві-Стросса, таку „систему тлумачень, котра би мала на увазі фізичний, фізіологічний, психологічний і соціологічний аспекти всіх видів поведінки”469. Опора на трьох китів суб’єктивізму – історію (яку Ж.-П. Сартр вважав привілейованим способом для пізнання людської сутності), суб’єкта та самосвідомість, – з позиції структуралістів, занурює філософію в „антропологічний сон”, котрий є причиною становлення догматизму. Тому своє завдання структуралізм вбачає у побудові нового знання про біосоціального індивіда (який у тому вигляді, як він мислиться нині, є, на думку М. Фуко, „творінням недавнього часу, і кінець його, можливо, недалекий”470), запровадженні „антропологічного сумніву” як вирішального життєвого експерименту, що досліджує людину у контексті біологічних і фізико-хімічних закономірностей об’єктивного світу. У 50-70-х рр. ХХ ст. під тиском наукового знання про людину (зокрема, відкриттів у сфері нейробіології, генетики, популяційної біології, біоніки) виникла об’єктивна необхідність у філософському його осмисленні, чого не могли зробити ні екзистенціалізм, ні феноменологія, ні фрейдизм, ні інші вчення, що тяжіли до ірраціоналізму. На допомогу прийшов „науковий матеріалізм”, який утверджував погляди прихильників матеріальних основ свідомої діяльності людини, але не намагався відповісти на запитання „Що таке людина?”, залишаючи цю сферу у компетенції нефілософської науки. Фізикалізм є „жорсткою” формою „наукового матеріалізму” і знайшов вияв у „теорії тотожності” (ставить питання про тотожність духовного та тілесного, розглядає їх в якості однієї цінності або двох, одна з яких може визначатися через іншу: Г. Фейгл, Дж. Дж. Смарт, Д. Армстронг) й „елімінативному матеріалізмі” (заперечує редукціонізм, розглядаючи ментальне як несправжнє, фіктивне: Ф. Фейєрабенд, Р. Рорті)471. Фізикалзм, за визначенням Н. Юліної, є філософською парадигмою, що розвивається переважно у рамках традиції аналітичної думки (сформованої під впливом Б. Рассела, Мура, Л. Вітгенштейна, Р. Карнапа) і містить достатньо чіткі онтологічні, гносеологічні та методологічні установки: перша включає у себе фізикалістський монізм („усе є фізичне”) і фізикалістський детермінізм („все суворо підпорядковано фізичним законам”); друга абсолютизує фізичне знання, протиставляючи його іншому (у тому числі філософському); третя зводить вищі властивості матерії (свідомості, соціально-особистісних проявів людини) до нейрофізіологічних, Цит. за: Там само. – С.126. Цит. за: Там само. – С.129. 471 До „м’яких” форм належать „атрибутивний матеріалізм”, „функціональний матеріалізм” і „емерджентний матеріалізм”. 469 470 161 біологічних, тобто фізичних явищ і процесів472. Таким чином, фізикалізм намагається довести можливість уніфікації наукового знання на базі фізики (ідеал неопозитивістів), що само по собі свідчить про негативне ставлення до екзистенціалізму, феноменології, фрейдизму тощо. Перед фізикалістами постійно постає дилема: визнати, що всі люди є складними тілами, прояви яких можна пояснити, виходячи з фізичного детермінізму, чи погодитися, що індивідам притаманна свобода, відповідальність, але уступити позиції традиційній філософії. Представники даного напряму виходять з того, що традиційний образ людини, сформований у межах європейського гуманізму, застарів і став небезпечним. У. Селларс вважає, що виняткова особливість людини – її здатність підпорядковуватися правилам соціуму. Фундаментальні принципи людського співжиття, що визначають „правильне” та „належне”, „неправильне” і „неналежне”, а отже, формують уявлення про право, правомірну та неправомірну поведінку, являють собою природне породження найбільш загальних інтенцій (намірів, задумів) співтовариства людей щодо поведінки його членів. Таким чином, відмінною рисою біосоціального індивіда є інтенціональність, що знаходить вияв у підпорядкуванні правилам, встановленим у суспільстві. У зв’язку з цим постає питання про свободу волі та моральну відповідальність особи. Е. Уілсон стверджує, що коли заперечувати наявність свободи, заперечується і відповідальність, підривається не тільки ідея морального осуду вчинків, але й ідея моральної нагороди за гідну поведінку. Теза про єдність духовного та тілесного дає підстави розглядати діяльність людини як каузально детерміновану, а тому невідворотну, з чого випливає нерозумність і несправедливість осуду та покарання. Злочин розглядається Е. Уілсоном як „неполадка” – результат відхилення фізичного та психічного механізму людини від норми, причини якого вкорінені у порушенні природних соціальних процесів і визнаних соціумом правил, незлагодженостях адаптаційного механізму індивіда. Тому філософ доходить висновку про пріоритетність не покарання, а допомоги (зокрема, терапевтичної) людині шляхом лікування адаптаційних механізмів473. У цьому знайшла вияв спроба побудови нового „наукового гуманізму”, яка так і не дозволила фізикалістам досягнути поставлених цілей. Біхевіоризм виявився найбільш стійким напрямом у психології США, що вплинув на неореалізм, прагматизм, операціоналізм, неопозитивізм і постпозитивізм. Його ідеологи (Е. Ґорндайк, Дж. Уотсон) 472 Юлина Н.С. Проблема человека в философии физикализма // Буржуазная философская антропология ХХ века / Отв. ред. Б.Т. Григорьян. – С. 135. 473 Там само. – С.151, 153-154. 162 поставили за мету розроблення об’єктивних підходів до досліджень людини, запропонувавши методи спостереження за зовнішнім виявом поведінки індивіда. Найбільш послідовно філософська претензія біхевіоризму на переосмислення сутності біосоціального індивіда знайшла відображення у творах Б.Ф. Скіннера. Він розглядав людину як природний, а не соціальний об’єкт, тому наука про людську природу мала стати продовженням системи знань про саму природу. Свобода волі заперечувалася, в основу теорії покладався механістичний детермінізм, перебірливість, а не цілеспрямована діяльність. Людина, керуючись принципом досягнення задоволення, намагається уникнути дій з неприємними наслідками, для чого сприяє позитивній зміні стимулів соціального середовища, до якої можемо віднести нормативне закріплення людських прав у відповідних актах. Свобода волі, моральна відповідальність, гідність, автономність індивіда, оголошуються застарілими поняттями. „Поведінку змінюють обставини, а не внутрішні риси чи чесноти”474. Крізь призму сцієнтистсько-технократичної „раціональності” свобода розглядається як анархія, відповідальність – як ілюзія „свободи волі”, гідність – як манія людської величі, індивідуальність – як недостатня соціалізованість. На думку Б.Ф. Скіннера, свобода та гідність – поза науковим і суспільним законом, вони потребують „вигнання” з теорії, оскільки є перешкодою на шляху до впорядкування суспільного й індивідуального життя. А отже, ніяких прав біосоціальний індивід не має, його діяльність – результат об’єктивних зв’язків, що існують у суспільстві. Тому категорію „права людини” можна вважати фікцією, невдалим винаходом людства, елементом, який, швидше, перешкоджає регулюванню відносин, ніж сприяє, у зв’язку з чим не може бути цінним ні для окремого індивіда, ні для всього соціуму. Людська активність зумовлена потребою „виживання культури”, на задоволення якої кожен спрямовує свої дії. Мова, етичні норми, звичаї, релігія, управлінські інститути – все це різноманітні засоби контролю за нами, що позбавляють можливості самостійно визначати долю. 2.2.3. Синтетичні. Німецька філософсько-антропологічна школа виникла у 20-х рр. ХХ ст. і намагалася поєднати установки ірраціоналізму зі спробами наукового (у тому числі природничого) пізнання людини, виробивши власні підходи до досліджень. М. Шелер, присвятивши проекту становлення філософської антропології в останні роки свого життя працю „Місце людини у космосі”, 474 Цит за: Деменчонок Э.В. Операционально-бихевиористская концепция человека // Буржуазная философская антропология ХХ века / Отв. ред. Б.Т. Григорьян. – С.167. 163 чітко сформулював вихідну антропологічну ситуацію сучасності: „Ми є першою епохою, в якій людина стала повністю і без залишку „проблематичною”; в якій вона більше не знає, що вона є, але одночасно вона також знає, що вона не знає”475. Сутнісне поняття людини М. Шелер вбачає у духу, який, будучи найвищим ступенем психічної діяльності, конституює нас як таких (подібно до „прагнення влади” Ф. Ніцше), скеровуючи нашу волю, визначаючи особливе місце у космосі, і знаходиться поза всім тим, що ми називаємо життям, перевершуючи весь інтелект. Завдяки духу людина не обмежена рамками органічного життя. Але, разом з тим, дух протистоїть емоційному натиску, який є первинним ступенем психічної діяльності всього живого та причиною переживання дійсності на основі досвіду опору, котрий йому чинить реальність. Цей дуалізм духу і натиску відіграє вирішальну роль у розвитку культури, соціуму та соціальних явищ, одним з яких є право. Проте дух, на думку М. Шелера, не має достатньої сили, щоб втілити у дійсність своє пізнання сутності явищ. Справжньої сили дух набуває у поєднанні з інстинктами, інтересами, суспільними тенденціями476. Завдяки цьому духовне начало людини закладає в основу її існування абсолютні цінності, що роблять можливим людське спілкування, вищим проявом яких є любов, спрямована на носія цінності, чим забезпечується мирне співіснування людей. Філософську антропологію М. Шелера складно відокремити від його вчення про цінності, основи якого були закладені ним у праці „Формалізм в етиці та матеріальна етика цінностей”. Філософа цікавить, насамперед, те, як цінності (у тому числі і право) визначають поведінку конкретного індивіда і як останній їх пізнає. На його думку, поза світом цінностей людина не може бути сама собою, і цим вона відрізняється від тварини477 . Самі ж цінності М. Шелер вважав абсолютними, відносними є лише форми їх історичного існування. З огляду на це, абсолютними цінностями можна вважати і природні права людини, форми зовнішнього відображення яких були різними у той чи інший період світової історії. Загалом стосовно різних феноменів культури варто зазначити, що М. Шелер форми соціальності (зокрема, господарство, шлюб, державу) виводив з вітальних потягів (голоду, статевого потягу, інстинкту влади)478. Цит. за: Бубер М. Указ. труд. – С.71. Кунцман П., Буркард Ф.-П., Відман Ф. філософія: dtv-Atlas: Пер. з 10 нім. вид. / Худож. А. Вайс; Наук. ред. пер. В.П. Розумний. – К., 2002. – С. 199. 477 Мареев С.Н., Мареева Е.В., Арсланов В.Г. Философия ХХ века (истоки и итоги): Учебное пособие. – М., 2001. – С. 431. 478 Там же. – С. 438. 475 476 164 Тому права людини як явище людської культури у його концепції є похідними від природи, а не від Бога чи держави. Г. Плеснер. З’ясовуючи у праці „Ступені органічного та людина: вступ до філософської антропології” сутність людського індивіда, філософ виходить з того, що людина є завершенням еволюції органічного світу, а тому вона дозволяє пізнати власну природу через осмислення її взаємодії із зовнішнім середовищем. Якщо тварина живе „з центру”, замикаючись у собі, обмежена інстинктивними формами поведінки свого виду, то біосоціальний індивід здатний „виходити з себе”, залишаючи центр типових реакцій поведінки, а отже, він є „ексцентричною” істотою. Тварина „живе зі своєї середини”, вона „живе як середина” і переживає те, що є в навколишньому світі, але не переживає себе479. А людина переживає „безпосередній початок своїх дій”, „радикальне авторство свого живого існування” та вибір, завдяки якому вона усвідомлює себе вільною480. Це дозволяє їй створювати для себе нові можливості, необхідні для того, щоб бути впевненою у завтрашньому дні, – нові права, яких вимагає від неї життя. Тварина ж назавжди залишається обмеженою інстинктами. У концепції Г. Плеснера, викладеній у праці „Межі співтовариства. Критика соціального радикалізму”, вираженням можливості безвладних, безпосередніх відносин людей один до одного в соціальному житті, можливості прямого спілкування людини з людиною, протиставленої умовностям відносин у сучасному суспільстві є ідея „співтовариства”. На думку Г. Плеснера, „співтовариство” – „внутрішнє буття як простір власне людського” – ґрунтується або на кровній єдності (християнство, фашизм), або на єдності речових зв’язків (комунізм), і статус індивідуального в співтоваристві досить хиткий. Сама ж людська природа заперечує проти ідеї співтовариства, оскільки подвійність людської душі, котра, індивідуалізуючи людину, прагне зберегти в собі таємницю, не терпить абсолютної відкритості, якої потребує співтовариство, хоча і відчуває необхідність у зовнішній оцінці. Звідси виводяться основні особливості нашого душевного життя: порив до одкровення (потреба у визнанні) і заклик до стриманості та сором’язливості. Тому єдиним способом примирити антагонізми співтовариства Г. Плеснер вважає формування суспільства, в якому створюється особливий інструментарій зовнішнього спілкування, існує набір конвенціонально встановлених жестів і дій, завдяки яким люди зближаються один з од479 Плеснер Х. Ступени органического и человек: Введение в философскую антропологию: Пер. с нем. – М., 2004. – С.211-250. 480 Там же. – С. 251-267. 165 ним, не зіштовхуючись між собою, і віддаляються, не ображаючи іншого байдужістю. Таким чином, відносини між індивідами носять характер гри, а особи, звернені один до одного, стають масками, що ховають індивідуальне „Я” і в той же час залишають право на визнання інших; так людина перестає бути собою, але при цьому стає кимось (чимось) іншим, знаходячи визначений статус (у тому числі юридичний) і не зникаючи цілком як особистість. Без встановлених з цією метою соціальних норм існування людини як особистості у суспільстві неможливе. Зазначене роздвоєння суб’єкта позначається в концепції Г. Плеснера терміно-поняттям „ірреалізація”, тобто „опосередкована безпосередність”, в якій реалізується особистість, а маска є „ірреальною компенсацією” – межею між внутрішнім і зовнішнім у суб’єкті, між особистістю та соціальним середовищем, зв’язуючи їх і одночасно розділяючи. Маска, фактично, виконує роль компромісу між тяжінням душі до приховання і прагненням до одкровення, а публічне життя стає грою за визначеними, свідомо встановленими правилами, що утворюють маску. Для прикладу, можна порівняти статус приватних і публічних осіб. Людина в силу своєї апріорної конститутивної роздвоєності виявляється вимушеною не тільки зберігати в собі індивідуальну неповторність, але й знаходити самовираження у соціальній масці через різні форми культурної гри. В них набувається і соціальність людини – з’являються форми політичного життя, держава й об’єктивне юридичне право, що є проявами не органічно-природного, а примусово-штучного життя. Відвертість, прямота, відкритість, зневага до встановлених правил, що діють у „співтоваристві”, – прояви некультурності, порушення правил гри в суспільстві. Людська нормотворчість є „природною штучністю”, оскільки, будучи нездатною породжувати норми та регулювати свої відносини зі світом у природному стані („співтоваристві”), людина у суспільстві примушена створити і зберігати маску, частиною якої є соціальні норми, за допомогою яких стає можливим „дбайливе збереження дистанції” між людьми481. А. Гелен є представником так званої філософсько-біологічної антропології. Теза про домінуюче значення несвідомо-вітальної сфери людського буття та положення Ф. Ніцше про людину як „ще не визначену тварину” слугують вихідним пунктом для концепції цього філософа482. В основній своїй праці „Людина, її природа і становище у світі” (1940) А. Гелен виходить з того, що не існує визначення людини, а тому 481 Гаджикурбанов А.Г. Философская антропология Хельмута Плеснера // В кн..: Плеснер Х. Ступени органического и человек: Введение в философскую антропологию. – С. 329-335. 482 Див.: Григорьян Б.Т. Философская антропология // Буржуазная философская антропология ХХ века / Отв. ред. Б.Т. Григорьян. – С.190. 166 остання є істотою „не встановленою”, що не дозволяє нам з’ясувати зміст поняття „права людини” в повному обсязі, оскільки залишається нерозкритою природа їх носія. Будучи представником біологізаторської гілки філософської антропології (А. Портманн, А Мітчерліх тощо)483, – як і М.Шелер, який писав, що людина (homo naturalis) є твариною, однак відрізняється від останньої суворою залежністю від Бога, – А. Гелен виходить з твердження, що буття людини – специфічної тварини, „ущербної істоти” – має іншу основу, ніж тваринне існування. Людина є діяльною, вона покликана формувати себе вихованням і самовихованням. Тому деякі права людський індивід створює з метою забезпечити своє існування на конкретному етапі розвитку суспільства, і ці права можуть стати непотрібними в інших історичних умовах. В силу своєї біологічної неспеціалізованості та відкритості світу людина (на відміну від тварини) перебуває у стані надзвичайного перевантаження зовнішніми подразниками та враженнями. Вона повинна власними силами і засобами „розвантажитись”, тобто недостатні фактори свого існування власноручно переробити у такі, що сприяють підтриманню та відтворенню її життя. Геленівський принцип „розвантаження” є ключовим для розуміння закономірностей у системі всіх людських прав. Народившись, особа змушена володіти собою, своїми здібностями, можливостями, реалізовувати інтереси, задовольняючи різного роду потреби, що може бути здійснене тільки за умови самопізнання. Це ще одна ознака, яка відрізняє людину від тварини. Чітке її формулювання ми бачили у Г. Плеснера, який писав, що тварина не переживає себе. Геленівське пояснення походження моральних і правових норм перекликається з теорією природного права, яка апелює до вроджених форм поведінки. На думку філософа, норми – це ідеальні виразники вродженої інстинктивної схильності людини до взаємності, імперативи свідомості, які доповнюють недостатність інстинктів біосоціального індивіда і спрямовані на збереження рівноваги та рівноправності у системі людських відносин. З огляду на твердження А. Гелена про те, що для самозбереження необхідно було створити нові умови, нове середовище, придатне для життєдіяльності; людина мала зробити з себе щось таке, що здатне прижитися і розвиватися у цьому середовищі484, можна дійти висновку, що права людини, які не спрямовані на задоволення життєво важливих потреб і повністю залежать від конкретно-історичних умов, формуються завдяки 483 Дет. див.: Любутин К.Н. О специфике философской антропологии // Критика современной буржуазной философской антропологии. – Л., 1980. – С.22-23. 484 Григорьян Б.Т. Философская антропология: критический очерк. – М., 1982. – С.83. 167 поширенню у суспільстві певних наукових теорій, поглядів і надаються людині у зв’язку з набуттям життєвого досвіду, здобуттям відповідної освіти тощо485. Ті ж права, якими індивід наділений від природи, забезпечують його фізичний розвиток та існування, задоволення найважливіших людських потреб, зумовлених природою їх носія. Причому мова не йде виключно про інстинктивні дії людини, які може здійснювати і тварина, оскільки загальновідомо, що у людей слабше розвинені ділянки мозку, які відповідають за збереження інстинктів, і більш сильно виражені ті, що визначають розвиток вищих психічних функцій486. В А. Гелена даний факт інтерпретується через визначення людини як „біологічно недостатньої істоти”. При цьому під біологічною недостатністю розуміється недостатня „оснащеність” особи інстинктами. Укорінення різних форм моральної та соціальної поведінки, а також відповідних звичаїв в інстинктивній сфері буття антрополог ілюструє на прикладі „інстинкту взаємності” – вродженої схильності людини діяти з урахуванням інтересів інших, – який набуває в А. Гелена силу та значимість універсальної першооснови, що визначає природу майже всіх форм людської життєдіяльності (у М. Шелера подібне явище розкривається через поняття любові). Таким чином, через „інстинкт взаємності” визначається основний принцип реалізації людських прав – обмеженість правами іншого індивіда. Це означає, поперше, обмеження свободи особи стосовно всіх членів суспільства і, подруге, обмеження свободи інших щодо окремо взятої людини. Проведений аналіз деяких філософсько-антропологічних концепцій прав людини не дозволяє сформувати єдине розуміння останніх. Суб’єктивістські та синтетичні концепції свідчать на користь двоїстості природи прав (їх умовного поділу за генезисом на природні та соціально зумовлені). З погляду ж об’єктивістських концепцій, права людини або мають „плюралістичну” природу (зумовлену їх „функціонуванням” у різних типах суспільств), або є фікцією (якщо діяльність людини детермінована), або є констатацією підпорядкованості індивіда об’єктивно існуючим нормам, інститутам, що адаптують людську істоту до життя у соціумі та контролюють, регулюють, спрямовують її активність. 485 Це стосується, напр., права на евтаназію (яке актуалізувалося внаслідок поширення у суспільстві відповідних переконань, що знайшли наукове обгрунтування), права на зайняття посади слідчого, прокурора (виникнення якого є результатом здобуття вищої юридичної освіти та дотримання інших, визначених законом умов). 486 Марков Б.В. Философская антропология: очерки истории и теории. – СПб., 1997. – С.5. 168 РОЗДІЛ 3. ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ ЯК ФУНДАМЕНТ ЇЇ ПРИРОДНИХ ПРАВ487 3.1. Терміно-поняття „гідність” у юридичних актах. Останнім часом в Україні, як і в інших країнах Європи , відчутно актуалізується право людини на захист її честі й гідності та на компенсацію моральної шкоди, спричиненої внаслідок порушення будь-яких її прав. У цьому, гадаємо, невипадковому процесі знаходить прояв закономірна тенденція зростання самоцінності кожної людини. А стан і рівень реалізації цієї тенденції у тій або іншій державі можуть слугувати хіба що не вирішальним критерієм суспільного прогресу, найбільш переконливим показником „людиноцентристської” орієнтації відповідної країни. Відображення зазначеної тенденції можна спостерігати як на міжнародному, так і на національному рівнях правового регулювання. Так, відзначимо, що поняття “гідність людини” вельми інтенсивно використано у низці фундаментальних міжнародно-правових актів. Для прикладу, за нашими підрахунками, з проаналізованих нами 97 таких актів згадку про людську гідність містять 54 акти. А в одному із актів Ради Європи це поняття включено навіть до назви акта: “Конвенція про захист прав і гідності людини з огляду на застосування досягнень біології та медицини” (прийнята 4 квітня 1997р.). Особливе значення у цьому відношенні має Загальна декларація прав людини 1948 р., яка спричинила засадничий ідейний вплив на розвиток міжнародного захисту прав людини. Людська гідність стала однією з центральних категорій міжнародних правових актів власне через її закріплення у вказаному правовому акті. Цей документ звертається до поняття людської гідності шість разів. Серед них розрізняються: • загальне чи абстрактне звернення до людської гідності. Застосовується з метою виділення основних соціальних цінностей і засад функціонування суспільства. Зокрема, у преамбулі Загальної декларації вказано, що визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї та рівних і невід’ємних їхніх прав, є основою свободи, справедливості та загального миру в усьому світі. Підкреслено, що народи ООН підтвердили свою віру в основні права людини та в гідність і цінність людської особи; 487 У цьому розділі використано матеріали, надані О.В. Грищук. 169 • нормативне. Таке звернення до людської гідності визначає систему ідеальних або бажаних соціальних зв’язків, які лежать в основі взаємовідносин між людьми. Так, ст.1 вказує, що всі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю та правами. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один стосовно одного у дусі братерства; • позанормативне. Зокрема, ст.5 вказує, що ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, ставлення чи покарання. Ст.22 закріплює право кожної людини на соціальне забезпечення, а також на реалізацію необхідних для підтримки її гідності й вільного розвитку особистості прав у економічній, соціальній і культурній сферах. Ст. 23 закріплює право кожного, хто працює, на справедливу й задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування. У цьому аспекті особливе місце належить і Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародному пакту про громадянські і політичні права. У преамбулах цих пактів міститься посилання на Загальну декларацію прав людини (загальне звернення до людської гідності). Однак визначальне місце у них посідає нормативне звернення до людської гідності: „всі права випливають з властивої людській особі гідності”. З такого формулювання випливає кілька суттєвих висновків: • людська гідність розглядається як джерело прав людини, тобто підноситься на рівень принципу права; • людська гідність належить кожному, незалежно від її законодавчого закріплення; • право людини на гідність випливає з принципу людської гідності. В інших міжнародних правових актах терміно-поняття „людська гідність” застосовується у двох випадках: • відсилкове застосування – у вигляді посилання у преамбулах таких актів на відповідні формулювання Загальної декларації прав людини; • безпосереднє застосування поняття „людська гідність” – здебільшого нормативне чи позанормативне. У разі безпосереднього застосування поняття людської гідності вона розглядається як: 1. Філософська основа, елемент антропологічної концепції. Так Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації наголошує на необхідності забезпечення поваги гідності людської особистості; 2. Морально-правовий стандарт. Конвенція ООН про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами визнає проституцію й торгівлю людьми несумісними з гідністю і цінністю людської особи і такими, що загрожують благополуччю людини, сім’ї 170 та суспільства. Декларація про ліквідацію дискримінації стосовно жінок визнає, що остання „несумісна з гідністю жінки як людини, благополуччям сім’ї та суспільства”; 3. Елемент законодавчих дефініцій, що формулюється для досягнення конкретних цілей відповідного міжнародного правового акту. Конвенція ООН про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього визначає „злочин апартеїду” як посягання на свободу чи гідність; 4. Стандарт, якому суперечить явище, що засуджується відповідним міжнародним правовим актом. Це можуть бути, наприклад, голод, релігійна неповага, дискримінація жінок, расова дискримінація, тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; 5. Об’єкт протиправних порушень – без одночасної вказівки таких протиправних порушень. Декларація ООН про захист жінок та дітей у надзвичайних ситуаціях і в період збройних конфліктів зазначає, що гідність людської особи і в подальшому зазнає значних порушень; 6. Об’єкт можливих протиправних порушень з одночасною вказівкою на них. Декларація ООН про використання науково-технічного прогресу в інтересах миру і на благо людства зазначає, що науково-технічні досягнення можуть потягнути за собою небезпеку для громадянських і політичних прав окремої особи чи групи осіб і для людської гідності; 7. Об’єкт державно-правового захисту. Зокрема, остання згадана Декларація ООН зазначає, що „всі держави вживають ефективних заходів, включаючи законодавчі, з метою попередження і недопущення використання науково-технічних досягнень на шкоду правам людини і основним свободам і гідності людської особистості”; 8. Ідеал, до якого має призвести процес, підтримуваний даним міжнародним правовим актом. Скажімо, Декларація про поширення серед молоді ідеалів миру, взаємної поваги і взаєморозуміння між народами наголошує на тому, що головною ціллю ООН у галузі прав людини є досягнення кожною людиною максимуму свободи і гідності. ООН настійно закликає до подвоєння зусиль з метою забезпечення всім людям життя, що відповідає вимогам свободи і гідності. Поряд з цим жоден з міжнародних правових актів не містить загального визначення поняття „людська гідність”. Це зумовлює неоднозначне розуміння зазначеного поняття і може призвести до його невиправдано звуженого тлумачення. Чітке ж визначення у таких актах поняття „людська гідність” могло б виступати формальною підставою для розширення можливостей забезпечення, охорони й захисту прав людини. Поняття „гідність людини” дістає втілення й у конституціях деяких держав. Так, ст.3 Конституції Італії, ухваленої 27 грудня 1947р., закріплює положення про те, що „всі громадяни мають однакову суспільну 171 гідність”. (І це закріплення відбулося ще за рік до прийняття ООН Загальної декларації прав людини, у ст.1 якої виголошено, що всі люди народжуються “рівними у своїй гідності”). Процес конституційного відображення феномену гідності людини кардинально інтенсифікувався у тих державах Центральної й Східної Європи, які належать до перехідних (постсоціалістичних). Поняття гідності зустрічаємо нині, зокрема, у конституціях Білорусі, Болгарії, Естонії, Литви, Македонії, Молдови, Росії, Словаччини, Словенії, Узбекистану, Хорватії, Чехії. У Конституції Республіки Польща зафіксовано, що „природжена й невід’ємна гідність людини є джерелом свобод і прав людини і громадянина. Вона є непорушною, а її повага і захист становлять обов’язок органів публічної влади” (ст.30). Окрім цього, у конституціях деяких держав йдеться, так чи інакше, про право людини і громадянина на відшкодування (компенсацію) моральних збитків (Білорусь, Естонія, Литва, Словаччина, Україна, Хорватія, Чехія).А щодо судового захисту цього права ухвалювались спеціальні постанови Пленумів Верховного Суду України (1995р., зі змінами у 2001р.) та Пленуму Верховного Суду Російської Федерації (1994р.). З огляду на усі такі обставини, й сучасна юридична наука приділяє все більшу увагу різноманітним проблемам юридичного захисту людської гідності та юридичного забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди. Ці проблеми досліджувались, зокрема, у монографіях А. Загорулько (Харків, 1996), А. Ерделевського (Москва, 1996, 1997, 1998), І. Марогулової (Москва, 1998), М. Гошовського та О. Кучинської (Київ, 1998), І. Полякова (Москва, 1998), А. Шпунара (Будгощ, 1999), Я. Гайди (Люблін, 2000), К. Голубєва і С. Наріжного (Санкт-Петербург, 2000), В. Паліюка (Харків, 2000), А. Власова (Москва, 2000), Р. Стефанчука (Київ, 2001), у міжнародній збірці статей „Гідність людини як категорія права” (Варшава, 2001). З цієї тематики лише у другій половині 90-х років минулого століття в Україні й Росії було захищено понад десять кандидатських дисертацій. Усе це якраз і є свідченням невипадковості, закономірності згаданої гуманістичної тенденції у розвитку інституту прав людини. Що ж до наукового осмислення, теоретичної інтерпретації зазначеної проблематики, то кидається у вічі неабияка строкатість, неоднаковість поглядів юристів з багатьох питань, котрі охоплюються нею (йдеться, зокрема, про: сутність, характер і види моральної шкоди; підстави виникнення права на її компенсацію, коло суб’єктів, у яких це право виникає; критерії визначення грошової або ж іншої компенсації; юридичний механізм реалізації цього права). 172 Та навряд чи такий плюралізм сприяє здійсненності й ефективності захисту (передовсім судового захисту) права, що розглядається. Одна із основних причин існуючих розбіжностей вбачається у тому, що право людини на компенсацію моральної шкоди досліджується, зазвичай, із юридично-галузевих позицій, у той час як воно, на нашу думку, має загальноюридичний (а ще точніше – загальноправовий) характер . А вже давно відомо, що вирішенню „часткових”, більш-менш конкретних питань має неодмінно передувати розв’язання проблем найбільш загальних, зокрема конструювання вихідних, базових, методологічно визначальних категорій (моральна шкода, компенсація моральної шкоди, право людини на таку компенсацію). 3.2. Об’єктивна (антропна) і суб’єктивна гідність людини. Існують такі доктринальні інтерпретації категорії гідності людини, котрі залежно від суб’єкта оцінювання можуть бути позначені як: • „суб’єктивістський” (самооцінка людиною її власної цінності, значущості). Так, людина усвідомлює своє становище у суспільстві, колективі. Їй притаманні самоповага та потреба у поважанні її іншими людьми. Ця внутрішня самооцінка власних якостей, здібностей, світогляду, свого суспільного значення і є, на думку М. Малеїна, гідністю488. Схожого погляду дотримується Ю. Скуратов489. В. Здравосмислов під гідністю розуміє поважання високих моральних якостей у самому собі490; • „об’єктивістсько-соціальний” (соціальна- групова чи загальносуспільна – оцінка гідності людини). М. Коржанський визначає гідність особи як право на громадську повагу, що ґрунтується на визнанні суспільством громадської цінності цієї особи. Він розглядає гідність як публічну цінність особи491; • „суб’єктивістсько-соціальний” (самооцінка людиною її соціальної оцінки, сформульованої іншими суб’єктами). Так, С. Братусь492, О. Красавчиков493 поняття гідності визначали як відображення у свідомості громадянина його оцінки соціумом, тобто самооцінку особою її суспільної оцінки. Коли йдеться про гідність конкретної людини, то мається на увазі у першу чергу самооцінка, тобто внутрішня оцінка людиною самої себе. Малеин Н.С. Охрана прав личности советским законодательством. – М., 1985. – С.32. Див.: Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации. Особенная часть. – М., 1996. – С.69. 490 Уголовное право России. Особенная часть: Учебник. – М., 1996. – С.74. 491 Коржанський М.Й. Кримінальне право України: Частина Особлива. – К., 1998. – С.223. 492 Див.: Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. – М., 1963. – С.85. 493 Див.: Советское гражданское право. – М., 1972. – Т.1. – С.157. 488 489 173 Самооцінка – це судження біосоціального індивіда про міру наявності у нього тих чи інших якостей, властивостей у співвідношенні з певним еталоном, зразком, котрий формується суспільством або певною його групою (найчастіше – групою домінуючою). Така самооцінка буде тим правильнішою, достовірнішою, чим точніше вона відображатиме ту оцінку, яку дають цій людині інші люди, у відносинах з котрими вона перебуває. Остання обставина дає підставу ставити питання про істинність чи хибність самооцінки. Самооцінка є формою вияву, центральним компонентом самосвідомості, тобто усвідомлення людиною себе самої як особистості: зокрема, усвідомлення своєї життєдіяльності у суспільстві, стосунків з іншими людьми, рис свого характеру, своїх вчинків, їх мотивів, цілей, своїх розумових, фізичних, моральних якостей. У такому випадку гідність людини – це внутрішня оцінка людиною власної самоцінності, яка ґрунтується на об’єктивно існуючій цінності даної людини для інших суб’єктів. Власне оціночний момент у вигляді моральної чи правової оцінки є суттєвим засобом впливу на самосвідомість людини. На підставі такої оцінки формується еталон вимог, котрі ставляться до поведінки людей у конкретній ситуації. Враховуючи ці вимоги, людина самостійно (але тільки-но на основі практики своїх стосунків з іншими суб’єктами!) отримує уявлення про особисту (власну) гідність. Біосоціальний індивід набуває свою особисту (власну) гідність і може її втратити як у власних очах, так і в оцінці інших людей. Гідність, що розуміється в такий спосіб, не належить „автоматично” кожній людині, а залежить від її поведінки в щоденному житті. На думку деяких вчених, особа, в якої досить розвинуте почуття власної гідності: • діє згідно з власною системою цінностей і переконань, намагається бути вірною собі. Вище цінує правду ніж одноразову користь. Життя розуміє як акт самоствердження; • вміє захищати свою самобутність і індивідуальність. У випадку загрози панує над собою, контролює свої емоції та агресію; • не піддається на маніпуляції, не вимінює своєї індивідуальності на матеріальну користь чи доступ до влади; • з обережністю сприймає нові ідеї щодо світосприйняття. Лише достатні аргументи можуть її переконати змінити свою систему цінностей і засади поведінки; • поводить себе гідно та розважливо494. 494 Chytrowski W. Obrona ludzkiej godnosti podczas konfliktu zbrojnego i stanow nadzwyczajnych // Miedzynarodowe prawo humanitarne / Red. T.Jasudowicza. – Torun, 1997. – S.13. 174 Універсальною і, можна сказати, мінімально константною гідністю людини є її антропна гідність. Йдеться про гідність, якою наділений кожен без винятку, безвідносно до його індивідуальних особливостей чи соціального статусу. В основу такої інтерпретації покладено так званий об’єктивістсько-антропологічний підхід до розуміння гідності людини495. Його втілено у тих міжнародно-правових положеннях, згідно з якими гідність людини є властивістю усіх членів людської сім’ї, й усі люди є рівними у своїй гідності (про що йдеться, зокрема, у преамбулах до кожного із трьох актів, які складають Міжнародну хартію прав людини). Теоретичним відображенням такого підходу можна вважати дефініцію, згідно з якою антропна гідність – це самоцінність людини як біосоціальної істоти – унікального родового суб’єкта, який уособлює найвищий рівень розвитку буття на Землі. Така гідність людини, якраз з огляду на її природу, є абсолютною, об’єктивно недоторканною, незайманою; вона сама по собі не може якимось чином безпосередньо ушкоджуватись, не може бути об’єктом порушення. Тому навряд чи можна об’єктивістсько-антропологічне розуміння гідності безпосередньо пов’язати з правом людини на компенсацію моральної шкоди, спричиненої приниженням „антропної” гідності людини. Однак саме оцінка навіть такої гідності може принижуватись, вражатись, спотворюватись, зокрема, коли порушується будь-яке право людини (причому незалежно від того, зафіксоване воно у національному законодавстві чи ні). Тоді у цієї людини може виникати моральна шкода та, за певних умов, право на компенсацію останньої. Підрив, руйнація гідності людини – це неминучий супутник, соціальна „тінь” будь-чийого зазіхання на усяке право, оскільки й у таких випадках в потерпілого ,зазвичай, виникають почуття приниженості, образи й інші негативні переживання, стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, у цьому разі гідність вражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об’єктом правопорушення. Одним словом, там, де є порушення якогось права людини чи якоїсь свободи, завжди потерпає людська гідність. 3.3. Людська гідність: релігійно-антропологічна інтерпретація. Проблема людської гідності залишається джерелом дискусій серед представників правознавства та інших гуманітарних наук. Причиною цього є, як видається, принаймні три обставини. По-перше, – це гносеологічна та мовна багаторівневість терміно-понять „людський” та 495 Див.: Рабінович П.М. Право людини на компенсацію моральної шкоди // Юридичний вісник України. – 2002. – №3. 175 „людина”, які можуть використовуватись як в узагальненому значенні, так і на позначення конкретної особи. По-друге, – різноманіття аспектів розгляду категорії людської гідності та їх можливих поєднань (етичний, аксіологічний, психологічний, державно-юридичний тощо). Так, наприклад, у правничих дослідженнях поняття гідності людини розглядається як провідний компонент соціально-правової характеристики особистості (М. Придворов); як базисне поняття для її самоідентифікації (П. Хаберле); як основа суб’єктивних прав людської особи (К. Штерн); як принцип, що виступає критерієм справедливості конституційного правопорядку (А. Ауер, П. Хаберле); а також як об’єкт суб’єктивного юридичного права (Ф. Люшер, М. Малеїн, С. Братусь, О. Красавчиков, К. Ярошенко, Р. Стефанчук, Г. Земба-Залуцька). Нарешті, по-третє, – плюралізм вихідних світоглядних позицій та методологічних підходів, з яких відбувається такий розгляд. Відтак, диференціація дослідницьких аспектів, гносеологічних рівнів та методологічних підходів, які можуть використовуватись для аналізу категорії людської гідності, а також урахування властивих їм меж є неодмінною умовою для різнобічної філософсько-правової інтерпретації цієї категорії. 3.3.1. Категорія гідності людини як поняття етики. Термін „гідність людини” походить від латинського dignus – „цінний”, „відповідний” (лат. dignitation – репутація). Загальноетичне значення гідності людини відображається сучасними дослідниками у наступних дефініціях: „Гідність людини є поняттям моральної свідомості, яке виражає уявлення про цінність кожної людини як моральної особистості, а також категорія етики, котра означає особливе моральне ставлення людини до себе самої і ставлення до неї з боку суспільства, в якому визнається „цінність особистості”496; „гідність людини є виразом її особистісної цінності”497. Таким чином, в етиці поняття людської гідності виступає аксіологічною категорією, котра безпосередньо пов’язана із категоріями цінності та оцінки. При цьому можна виділити а) релятивно-ціннісну та б) абсолютно-ціннісну її інтерпретації. У першому випадку релятивність гідності може проявлятись у її конкретно-історичній зумовленості; місці у загальній ієрархії цінностей; у можливості оцінки „рівня гідності” окремих людей. Релятивно-ціннісна інтерпретація має місце при розгляді гідності на індивідуальному рівні та при суб’єктивістському чи соціально-об’єктивістському підходах до гідності людини. У другому випадку гідність трактується як індетермінована об’єктивна цінність. 496 497 Словарь по этике / Под ред. И.С. Кона. – М., 1981. – С.81-82. Философский словарь / Под ред. М.М. Розенталя. – М., 1975. – С.111. 176 Можна погодитись із зауваженням М. Придворова, що правова держава визнає, юридично закріплює та захищає як абсолютну, так і відносну цінність (грані гідності) людської особи498. Сучасний російський політолог А. Хованська вважає, що „внутрішньо притаманна гідність, яка згадується у міжнародних документах є видом цінності, котрий рівною мірою належить усім людським істотам і є визнаною базовою цінністю буття людей... Гідність людини – це її цінність як людської істоти”499. О. Грищук виділяє наступні значення поняття „людська гідність”, що вживаються у міжнародних правових актах: філософська основа, елемент антропологічної концепції; морально-правовий стандарт; елемент законодавчих дефініцій, що приймається для конкретних цілей відповідного міжнародного правового акту; об’єкт протиправних порушень, без одночасної вказівки таких порушень; об’єкт можливих протиправних порушень, з одночасною вказівкою таких порушень; об’єкт державно-правового захисту; ідеал, до якого має призвести процес, підтримуваний даним міжнародним правовим актом500. Як зазначає С.Добрянський, міжнародно-правові та конституційні положення, за якими гідність людини проголошено джерелом її прав і свобод, слід розуміти як визнання гідності людини тим первинним „духовним легітиматором”, ідеологічною складовою усіх без винятку можливостей, які складають інститут прав людини та спрямовані на забезпечення цієї властивості людини501. 3.3.2. Католицька антропологія як одна зі світоглядних основ інтерпретації людської гідності. 3.3.2.1. Поняття католицької антропології. Кожна правова конструкція ґрунтується на певних уявленнях про людину та її сутність, інакше кажучи, на певному виді філософської антропології. Зазначене положення є особливо характерним для католицької природно-правової доктрини, яка у філософсько-методологічному відношенні спирається на специфічний різновид християнської антропології – католицьку антропологію. У концептуальному відношенні єдиної християнської антропології не існує. В дослідницькій літературі виділяють антропологічні концепції у контексті православ’я, католицизму та протестантизму. При цьоПридворов Н.А. Вказ. праця. – С.330. Хованская А.В. Достоинство человека: к либеральной стратегии права для России // Политические исследования. – 2001. – № 4. – С.54. 500 Грищук О. Людська гідність у міжнародних правових актах // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали Х регіональної наукового-практичної конференції (5-6 лютого 2004р., м. Львів). – Львів, 2004. – С.9. 501 Добрянський С. Права людини як специфічна форма буття (існування) моралі // Там само. – С.7. 498 499 177 му найбільш розробленою є католицька антропологія. У католицизмі існує декілька антропологічних систем, що склалися історично: августиніанська, неотомістична, тейярдистська, екзистенційно-трансцендентальна (яка поєднує у собі елементи усіх вище названих), система німецького теолога К. Ранера та інші. Найбільш авторитетним напрямом у сучасній католицькій антропології є неотомістичний502. Антропологія сучасного неотомізму представлена, зокрема, у працях Е. Пшивари, К. Ранера, Е. Корета, Й. Лотца, Г. Шерера, Р. Гвардіні, К. Войтили503. У католицькій антропології виділяють два основних напрямки: есенціалістський (від лат. еssentia — сутність) і екзистенційний (від лат. existentia — існування). Есенціалістський напрямок (Ю. Бохенські) синтезує елементи томізму й платонізму. Його прихильники вивчають основні фактори, що визначають людину, безвідносно до тих чи інших моментів її існування (екзистенції). Інакше кажучи, в даному випадку властивості людини та її дії виводяться виключно із „природи” самої людини. На думку ж представників екзистенційного напрямку (Ж. Марітен, Е. Жільсон, М. Кромпець), статична есенціалістська концепція поглиблює конфлікт католицької церкви із сучасним розумінням людини як динамічно діючої істоти. Тому екзистенційний напрямок, який домінує у сучасному католицизмі, акцентує увагу на необхідності розгляду існування людини і супутніх йому факторів. Відтак, сьогодні для католицької церкви характерним є „динамічне” бачення людини: „Людське життя є безперервним рухом, безперервним діянням, що також виражає образ Творця. Тому моральний ідеал людини не може мати статичного характеру, але повинен мати динамічний характер” (Ч. Стжешевскі). Представники екзистенційного напрямку вважають, що опис людини повинен реалізуватись крізь призму „існування у світі”, а це, в свою чергу, дозволить подолати есенціалістське замикання на деяких незмінних властивостях людини як одного з багатьох буттів. Так, на думку М. Кромпеця, саме екзистенційний метод дозволяє акцентувати увагу на діяльності людини, на її зв’язках із природою та іншими людьми504. 502 Томізм (від. лат. Thomas – Тома) – вчення Томи Аквінського (1225-1274) і напрям у середньовічній філософії та католицький теології, що сформувався під впливом його ідей. Засновником неотомізму вважається бельгійський теолог, кардинал Д. Мерсьє (пом. 1926). До представників природно-правової думки неотомізму у ХХ ст. належать: Ж. Марітен, М. Віллі, А. Ауер, Е. Вельті, Й. Меснер, О. фон Нель-Бройнінг, А. Кноль, Х. Ромен, А. Утц, А. Фердрос, Ф. Пуй, Дж. Геген, К. Войтила, М. Кромпець тощо. 503 Овсиенко Ф.Г. Эволюция социального учения католицизма: Философско-критический анализ. – М., 1987. – С.106. 504 Овсиенко Ф.Г. Эволюция социального учения католицизма: Философско– критический анализ. – М., 1987. – С.107. 178 Виділяючи два згаданих напрямки в католицькій антропології, слід наголосити, що сьогодні між ними немає, так би мовити, нездоланних кордонів, а спір поміж цими інтелектуальними течіями ведеться переважно щодо змістовних акцентів. Водночас потрібно зауважити, що антропологічні основи католицького праворозуміння в ході розвитку останнього дістають все більш послідовного екзистенціального тлумачення, що особливо виразно засвідчується у документах ІІ Ватиканського Собору та працях Івана Павла II. Ці зміни у соціальній доктрині католицизму відіграють важливу позитивну роль, відкриваючи широкі можливості для соціально-історичного аналізу, котрий виявляє особливості „існування” людини у певний момент часу та за певних соціальних обставин. Одним із філософських напрямків, який визначає суттєві особливості католицької антропології, став персоналізм (терміном „персоналізм” прийнято позначати як філософський напрямок, так і соціальний принцип, що відображає особоцентричну світоглядну установку)505. Персоналізм являє собою теїстичну тенденцію у філософії, яка визнає особистість та її духовні цінності найвищим смислом земної цивілізації506. Звідси онтологічні, етичні, соціальні проблеми розглядаються персоналістами під кутом розкриття специфічної людської („особової”) реальності – персональності. Серед розмаїття персоналістичних концепцій, котрі тією чи іншою мірою вплинули на католицьку антропологію, виділяються вчення етичного персоналізму М. Шелера, французького католицького персоналізму (Е. Муньє, М. Недонсель, Ж. Лакруа, П. Тібо, Ж. Марітен тощо), християнського діалогічного персоналізму (Р. Гвардіні, T. Штейнбюхель тощо)507. Антропологічні позиції сучасного католицизму відображені у концепції Івана Павла II (К. Войтили), яка спирається передовсім на екзистенціальні підходи до проблеми людини. Вчення Івана Павла ІІ про людину ставить проблему конкретної та історичної людини, природа (сутність) якої проявляється у багатоманітті культурних умов і тому є „конкретно-історично зумовленою природою”. Водночас теологом зазначається, що така культурно-історична зумовленість не має детермінуючого значення: соціальні умови можуть лише полегшувати чи ускладнювати людині здійснення її трансцендентного покликання. Гуревич П.С. Философская антропология: Учебное пособие. — М., 1997. — С.418. Современная западная философия: Словарь / Сост. В. Малахов, В. Филатов. – М., 1991. – С.229. 507 Релігієзнавчий словник / За ред. Ю. Колодного і Б. Лобовика. — К., 1996. – С.239; Майка Ю. Социальное учение католической церкви. Опыт исторического анализа: Пер. с польск. – РимЛюблин, 1994. – С.342-343. 505 506 179 У працях К. Войтили подано також і детальний філософсько-антропологічний аналіз категорії „суб’єктності” людини, яка розглядається як специфічна „екзистенційна” властивість людини бути суб’єктом взагалі. Так, у монографії К. Войтили „Особа і чин” (1969) суб’єктність аналізується у контексті детермінації людських вчинків. При цьому робиться наголос на активності особистості, яка виступає причиною екзистенційних змін. Теолог стверджує суб’єктну концепцію людини як діючої самовизначальної моральної особи. В есе „Суб’єктність і те, що не піддається редукції в людині” (1994) К. Войтила пропонує розглядати людську суб’єктність як синонім того, що не піддається редукції (l’irreductible, the irreducible) в людині, на противагу предметності, пов’язаної із загальним уявленням про можливість зведення людини до світу матеріальних об’єктів, природи. Сучасна католицька антропологія пропонує „не редукований” – „інтегральний”, багатовимірний образ людини як мети для себе самої, котрий „не зводиться до homo economicus, homo laborans, homo sociologicus чи homo technicus” (Ф. Мазурек). Відтак, згідно з католицькою антропологією, кожна людина є особою, тобто істотою розумною і вільною, самовизначальним суб’єктом. Людська суб’єктність („особовість”) у сучасній католицькій антропології розглядається у позитивному та негативному методологічних аспектах. У першому випадку суб’єктність означає невід’ємну властивість людини бути особою, тобто свідомим суб’єктом вільного морального вибору, який реалізується в її внутрішніх рішеннях та зовнішніх вчинках, наділених трансцендентною моральною цінністю. Тут, по суті, ототожнюються людська суб’єктність та моральна суб’єктність людини. У негативному ж аспекті категорія суб’єктності наповнюється змістом в рамках дихотомії „суб’єкт-об’єкт”, завдяки чому розкривається етична теза про недопустимість ставлення до будь-якої людини як до предмета вжитку. Соціальним засобом морального пошанування людської особи як суб’єкта виступає реальне забезпечення в суспільстві прав людини. Трансцендентно-ціннісною основою цих прав, згідно з антропологією сучасного католицизму, є людська гідність. 3.3.2.2. Історичний розвиток католицького вчення про гідність людини. Класична для католицизму концепція божественної гідності людини належить Томі Аквінському, котрий запровадив це поняття задля розмежування античної та християнської думки. У контексті ж новочасної проблематики прав людини категорія людської гідності вперше з’являється в енцикліці папи римського Лева ХІІI „Rerum novarum” (1891). Тут гідність людини постає як гідність людського „духу”, котрий, своєю чергою, є „тим, що носить образ і подобу Божу” (Imago Dei), і 180 як спільна ознака всіх людей, що відображає їхню рівність в аспекті загального духовного покликання (до Бога)508. У соціальному вченні папи Пія ХІІ (1939-1958) ідея гідності набуває статусу формалізованої доктринальної засади католицької теорії прав людини. Починаючи з Різдвяного послання Пія ХІІ 1942р. „Гідність людини є гідністю образу Божого”, у католицькій природно-правовій думці виникає нерозривний взаємозв’язок понять гідності людини та її невід’ємних прав. Концепція даної Богом людської гідності дістає своє подальше підтвердження і розвиток у церковних документах, прийнятих на ІІ Ватиканському соборі (1962-1965), в енцикліках римських пап Івана ХХІІІ (1958-1963), Павла VІ (1963-1978) та Івана Павла ІІ (1978-2005). Зокрема, перша глава Конституції „Gaudium et spes” (1965), прийнята ІІ Ватиканським собором присвячена розкриттю католицького розуміння гідності людини, яке постає з християнсько-персоналістичного бачення людської особи. У документі робиться висновок, що найглибший смисл людської гідності полягає у божественному покликанні людини509. Починаючи з ІІ Ватиканського Собору, в католицькій інтерпретації гідності зростає розуміння історичності змістовного наповнення цієї категорії. Так, уже папа Павло VІ у своєму зверненні з нагоди Соціальних тижнів в Італії від 14 вересня 1968 р. веде мову про одвічний та історичний (!) зміст гідності людської особи, заявляючи, що саме з нього можна вивести практичний зміст поняття спільного блага людських спільнот510. „Папа прав людини” – Іван Павло ІІ – у своїх енцикліках, посланнях і промовах неодноразово наголошував на притаманній кожній людській особі трансцендентній гідності, говорив про “особисту гідність як незнищенну власність кожної людської істоти”511 і надавав поняттю людської гідності значення “джерела права”512. 3.3.2.3. Поняття й сутнісні властивості людської гідності у сучасній католицькій антропології. У сучасному католицизмі термін „гід508 Лев ХІІІ. Енцикліка Rerum novarum („Нові речі”) // Церква і соціальні проблеми. Енцикліка „Сотий рік”. Матеріали міжнар. конф. – Львів, 1993 – С.537. 509 Пастырская конституция „Радость и надежда” о Церкви в современном мире // Второй Ватиканский Собор: Конституции. Декреты. Декларации. – Брюссель, 1992. – С.344. 510 Лобье П. де. Три града. Социальное учение христианства: Пер. с франц. – СПб., 2000. – С.199. 511 Див., напр.: Промови і проповіді, виголошені Святішим Отцем під час візиту на Україну 23–27 червня 2001 року. Інформаційно-аналітичний звіт Радіо «Воскресіння» // Агенція Релігійної інформації. – 2001. – № 6. – С. 22; Покликання і місія мирян („Christifideles laici”). Післясинодальне апостольське повчання Святішого Отця Івана Павла ІІ. – Львів, 1998. – С.83. 512 У § 2 канону 616 Кодексу канонів Східних церков (CCEO), проголошеному Іваном Павлом ІІ 18 жовтня 1990 р., закріплено обов’язок проповідників слова Божого ознайомлювати віруючих „із наукою церкви про гідність людської особистості та її основні права”. Див.: Кодекс канонів Східних Церков, проголошений Іваном Павлом II (Авториз. переклад): Пер. з лат. – Львів, 1995. – С.177. 181 ність” нерідко виступає як синонім поняття „моральна цінність”. Так, у багатьох доктринальних документах йдеться про „гідність людини”, „гідність людської природи”, „гідність людської особи”, про „гідність розуму”, „гідність праці”, „гідність морального сумління” тощо. Поняття ж людської гідності відображає у католицькій антропології насамперед об’єктивну, універсальну цінність людини як особи. Такий підхід, згідно із запропонованою вище класифікацією, належить до об’єктивістських. Є очевидним також і об’єктивізм тих дефініцій гідності, котрі даються сучасними католицькими теологами: „Людська гідність – це просто особа як цінність... Бути цінністю – це бути для особи, для її свободи у всьому тому, що відповідає її гідності”513. У католицькому природно-правовому вченні можна виділити два основні значення терміну „гідність людини”: 1) гідність людини – це сакральна цінність людини-особи як образу особистісного Бога. У такому розумінні гідність є загальною трансцендентною онтичною характеристикою, котра притаманна кожній окремій людині як носієві єдиної загальнолюдської природи; 2) гідність людини – це „втілена”, репрезентована у конкретно-історичних соціальних умовах трансцендентна гідність людини. Перше визначення відображає універсальний аспект трансцендентно-об’єктивістської антропологічної інтерпретації гідності, тоді як друге – індивідуальний аспект такої інтерпретації. Для розуміння того значення, котрого набуває розглядувана категорія у католицькому вченні, є важливим специфічне антропологічне обґрунтування об’єктивної моральної цінності людини, звідки випливають сутність і властивості людської гідності. Згідно з епістемологічною традицією католицизму, таке обґрунтування здійснюється у двох площинах: природній та надприродній. У першому випадку обґрунтування людської гідності здійснюється у площині „природної” антропології: людська особа має вроджену й таку, що не може бути втрачена, гідність з огляду на притаманні людській природі розум, свободу і сумління. Надприродне обґрунтування здійснюється насамперед у площині трансцендентної телеології, згідно з якою визначальним аспектом осмислення сутності людини є її божественне покликання. Основою християнсько-антропологічної характеристики людини є інтерпретація її як образу і подоби особистісного Бога (Іmago Dei). Сучасне католицьке трактування людини-особи ґрунтується на розумінні кожної людини як істоти, сутність і призначення якої проявляються через боговтілення та викуплення. Водночас католицька антропологія використовує й інші, 513 Mazurek F. J. Prawa człowieka w nauczaniu społecznym Kościoła (od papieża Leona XIII do papieża Jana Pawła II). – Lublin, 1991. –S.53-54. 182 зокрема, персоналістські й феноменологічно-екзистенціалістські методи обґрунтування людської гідності. Так, зокрема, К. Войтила з феноменологічних позицій обстоює думку про сутнісну суб’єктність людини як про принципову неможливість її редукування, про істотну здатність людини до виходу за межі себе самої в акті трансцендування – „безкорисливого дару з себе самої”514. Відтак католицька аргументація людської гідності може бути зведена до наступних положень. 1. Природне обґрунтування: людина за своєю природою є особою (персоною) – самовизначальним моральним суб’єктом, наділеним розумом і свободою волі і здатним до любові. 2. Надприродне обґрунтування: людина наділена гідністю, оскільки вона а) є особою, створеною за образом і подобою Бога. Вона є відображенням трансцендентного особистісного Абсолюту, в силу чого характеризується найвищою цінністю (концепція Imago Dei); б) є єдиним створінням на землі, яке Бог „схотів задля нього самого” (концепція гідності як „божественного дару”); в) покликана до спілкування з Богом, до трансцендентного єднання з ним (концепція божественного призначення і покликання людини); г) Син Божий Ісус Христос втілився в людину та викупив її з гріховного стану (концепції втілення і викуплення) 515. Концепції створення, боговтілення і викуплення (спасіння) визначають сутнісні властивості людської гідності: 1) людська гідність є трансцендентною (тобто боговстановленою, а отже, такою, що не залежить від будь-яких особистих чи соціальних чинників, сакральною абсолютною цінністю). 2) гідність у рівній мірі притаманна усім людям; оскільки: а) існує єдине, спільне для всіх людей походження і єдина природа людини; б) усі люди в рівній мірі викуплені Христом. 3.3.2.4. Природно-правове значення гідності людини. Людська гідність і права людини. Визнаючи загальну гуманістичну спрямованість наведених вище положень, слід, як видається, погодитись із Д. Голенбахом, який зауважує, що у розглядуваній концепції „саме поняття гідності майже порожнє за своїм значенням… Без уточнення взаємозв’язку між трансцендентною цінністю людини і конкретними матеріальними, міжособовими, соціальними і політичними структурами людського існування гідність людини й далі буде порожньою ідеєю”516. Тому гідність людини як її найвища цінність у католицизмі виступає джерелом вимог, котрі стосуються окремих людей та їхніх спільнот, у тому числі держави. Про такі „вимоги людської гідності” неодноразово йдеться 514 Див.: Шостек А. Бесіди з етики. – Львів, 1999. – С.56. 183 у найважливіших документах соціального вчення католицької церкви. Гідність людини зумовлює низку імперативів морального характеру, дотримання яких повинно забезпечити людині гідні умови існування і розвитку в усіх сферах її буття517. Відтак, моральні вимоги гідності вказують на окремі права людини. Тому людську гідність необхідно пов’язувати із конкретними нормами соціальної моралі – правами людини, які, в свою чергу, становлять основу позитивно-правового статусу людської особи. Отже, через визначення окремих прав людини здійснюється соціально-змістовна конкретизація поняття гідності у католицизмі. Згідно католицького природно-правового вчення, права людини – це вимоги боговстановленого, універсального, справедливого суспільного порядку, що випливають з її трансцендентної гідності, відображаються у моральній свідомості людини, спрямовані на її вільний інтегральний розвиток та вдосконалення в межах спільного блага, зумовлюються як загальноантропними, так і соціокультурно-історичними факторами й потребують державно-юридичного забезпечення. Відтак, як видається, слід погодитись із Ю. Малевич, яка зазначає, що саме права людини є, серед інших засобів, “інструментом розуміння людської гідності”518. Слід звернути увагу й на те, що на цьому етапі саме ідеологічно-світоглядні особливості тієї чи іншої концепції гідності можуть ставати визначальними для змісту правового статусу особи, котрий обґрунтовується такою концепцією. Так, наприклад, лібералістична концепція „гідність = вільне цілевстановлення” А. Гевірса і А. Хованської, на нашу думку, може слугувати, зокрема, легітимації заперечуваної католицькою церквою свободи використання штучного гетерологічного запліднення, евтаназії, самогубства тощо. Натомість, об’єктивно-телеологічна концепція гідності апріорно встановлює моральну недопустимість зазначених дій і, таким чином, обмежує “академічну” свободу в її ліберальному розумінні. 515 У „Новому словнику католицької соціальної думки” особливо наголошується на таємничості й надприродності людської гідності, а також на тому, що звернення до суто теологічної концепції гідності зумовлено потребою соціальної конкретизації „аутентичної сутності людини” та «спільного блага» суспільства і позначає собою відмову католицької соціальної думки від природно-правової етики (див.: The New Dictionary of Catholic Social Thought / Editor Judith A. Dwyer. – Collegeville, Minessota, 1994. – P. 732). Видається, однак, що останній висновок ґрунтується на вузькому розумінні меж юснатуралізму і тому є надто категоричним. На наш погляд, у даному випадку доречніше вести мову про модернізацію традиційної природно-правової доктрини неотомізму, котра проявляється у зміщенні акцентів у бік надприродної, „об’явленої” аргументації. Остання ж у будь-якому разі залишається складовою саме природно-правової, у широкому розумінні, думки. 516 Голенбах Д. Розвиток римо-католицької теорії прав людини // Релігійна свобода і права людини: богословські аспекти: У 2 т. – Львів, 2000. – Т.1. – С. 98. 517 Іван Павло ІІ. Енцикліка „Сеntesimus annus” (“Сотий рік”) // Церква і соціальні проблеми. Енцикліка „Сотий рік”. Матер. міжнар. конференції. – Львів, 1993. – С.476, 513. 518 Малєвіч Ю. Незахідна концепція прав людини // “Ї”. Незалежний культурологічний часопис. – 2001. – № 21. – С.272. 184 Підсумовуючи концептуальне значення категорії людської гідності у католицизмі, доречно процитувати Д. Голенбаха, котрий зауважує, що “гідність людини є більш основоположним поняттям, ніж будь-яке специфічне право людини. Вона є джерелом усіх моральних принципів, а не моральним принципом як таким...”519. Інтерпретована у такий спосіб ідея трансцендентної гідності дозволяє католицизму обґрунтувати не лише права людини як такі, але й також їхню історичну змінюваність: „Гідність людини можна захистити в різних соціальних і політичних утвореннях саме тому, що вона не ототожнюється з будь-яким із них”520. Тому важливо наголосити на тому, що сьогодні католицизм, окрім одвічного змісту людської гідності, котрий, очевидно, виводиться із зазначених вище її сутнісних властивостей, визнає також історичність змісту гідності людини, що є підтвердженням неможливості апріорного „дедукування” видів та конкретного змісту прав людини безпосередньо з гідності людини. Сучасна католицька антропологія розглядає гідність людини як той „спільний знаменник”, який завжди присутній у різноманітті культурних умов. Розглянута концепція людської гідності має не лише історико-філософське, але й політико-правове значення. Останнє вбачається у тому, що ця концепція становить важливий внесок християнства до міжнародної ідеології прав людини. Серед іншого це підтверджується, й у преамбулі до Хартії Європейського Союзу про основні права, де безпосередньо перед згадкою про принцип людської гідності вміщено відсилку до спільної духовної (у німецькомовній версії – „духовно-релігійної”(!) спадщини народів Європи521. Тому сьогодні ідея людської гідності справедливо вважається засадничою для усієї європейської християнської культури522. Представлене у католицькій антропології трактування людської гідності містить як специфічні, „партикулярні” положення, так і такі методологічні засади, котрі становлять певний внесок до філософії права загалом і філософії прав людини зокрема. До першої групи положень належать ірраціоналістичний зміст надприродної аргументації прав людини. Адже необхідний антропологізм прав людини не є конче християнським антропологізмом. Будь-яка конкретна аргументація прав люди519 Голенбах Д. Вказ. праця. – С.191. У цьому ж контексті Ф. Мазурек відокремлює норму моральності (norma normans), котрою є сама гідність, від норми моралі (norma normata) як регулятора поведінки, інспірованого цією гідністю (див.: Mazurek F.J. Цит. праця. – С.54). 520 Голенбах Д. Вказ. праця. – С. 192. 521 Хартия Европейского Союза об основных правах (2000) // Хартия Европейского Союза об основных правах: Комментарии / Под ред. С.Ю. Кашкина. – М., 2001. – С. 61. 522 Баумгартнер Х.М. Философская концепция для Европы // Актуальные проблемы Европы (2000 – 1). Образ Европы: оценки и дискуссии: Реф. сб. / РАН, ИНИОН. – М., 2000. – С. 15. 185 ни з необхідністю апелює до окремих апріорних постулатів523. Тому й плюралізму антропологій права, очевидно, уникнути неможливо. Слід погодитися із думкою Ж. Марітена про те, що „марним було б шукати загальне раціональне обґрунтування прав людини”524. Водночас слід зауважити, що ідея людської гідності людини як аксіоматичне підґрунтя декількох сучасних концепцій невід’ємних прав людини принципово не може бути верифікована у рамках жодної з них. Така верифікація потребує створення метатеорії природного права. Обґрунтування всезагальної людської гідності є насамперед світоглядно-аксіологічною проблемою та виступає саме одним із тих пунктів, де й має відбуватись „злиття раціональних та ірраціональних знань про світ” (Г. Мальцев). Відтак загальнометодологічне значення розглянутої концепції для сучасної філософії прав людини полягає у підтвердженні того, що переконливим способом обґрунтування непорушності людської гідності та прав людини, природно-правових засад рівності та рівноправності може виступати лише об’єктивістська антропологічна інтерпретація людської гідності як абсолютної цінності. Як видається, евристичний потенціал християнської концепції людської гідності може бути ефективно реалізованим у системі правового виховання в Україні, виховання, до якого сьогодні мають залучатися як державні, так і громадські інституції. У сучасних умовах широкомасштабної кризи духовних цінностей католицька природно-правова доктрина може та повинна слугувати одним із засобів подолання правового нігілізму й формування високого рівня морально-правової свідомості та культури, в основі якої знаходитиметься повага до людини, її гідності і невід’ємних прав. 523 Недаремно Г. Кельзен, А. Фердрос, В. Туманов, Е. Цахер вважають, що внутрішня логіка доктрини природного права у кінцевому рахунку призводить до ідеї Бога. Як видається, позиція цих дослідників досить адекватно відображає, умовно кажучи, саму „природу природного права”. Попри те, що в історії правових учень відомі спроби використання ідеї природного права „у світських цілях”, саме „божественне” природне право є найбільш послідовним вираженням зазначеної ідеї. 524 Маритен Ж. Человек и государство: Пер. с англ. – М., 2000. – С.75, 78. 186 РОЗДІЛ 4. ПРИРОДНІ ПРАВА ЛЮДИНИ: ДІАЛЕКТИКА ПРИВАТНОГО ТА ПУБЛІЧНОГО 4.1. „Приватне” й „публічне”: постановка проблеми. З давніх-давен терміно-поняття „приватне” й „публічне” вживаються (найчастіше, мабуть, у правознавстві) як протилежні за своїм змістом. У сучасній же вітчизняній юриспруденції – як теоретичній, так і практичній, - з огляду на причини, що за нинішніх конкретно-історичних умов є очевидними, відчутно посилилась увага до дослідження цих „протилежностей”, зокрема до з’ясування критеріїв розмежування тих двох частин об’єктивного – “позитивного” – юридичного права, котрі відповідно відображаються зазначеними терміно-поняттями525. В Україні цій проблематиці присвячуються останнім часом і загальнотеоретичні дисертаційні дослідження526. Неоднаковість існуючих у нашому правознавстві відповідей на це питання позначилась і на законодавчій діяльності Верховної Ради Укра525 Див., напр.: Гайворонський В. Цивільне законодавство: від „нічого приватного” до „нічого публічного”? // Вісник Академії правових наук України. – 1997. – №4; Азімов Ч. Поняття і зміст приватного права // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – №3; Мамутов В. До питання про поняття приватного права // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – №2; Селіванов В., Діденко Н. Діалектика приватного та публічного у правовому регулюванні // Право України. – 2001. – №11; Бірюков І. Предмет і метод приватного права // Право України. – 2002. – №4; Довгерт А. Система приватного права та структура проекту нового Цивільного кодексу України // Українське право. – №1; Войтович С. О делении международного права на публичное и частное // Український часопис міжнародного права. – 2002. – №3; Харитонов Є.О., Харитонова О.І. Категорії “приватного”, “публічного” та “соціального права” у загальній системі права // Приватне право і підприємництво. – 2002. – Вип.№2; Крупчан О. Методологія приватного та публічного законодавства // Урядовий кур’єр. – 2003, 10 червня; Методологія приватного права: Збірник наукових праць / Редкол.: О.Д. Крупчан (голова) та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2003; Юлдашев О. До проблеми методологічного забезпечення приватного права // Юридична Україна. – 2003. – №10; Лихолат І. Актуальні проблеми методології приватного права // Юридична Україна. – 2003. – №9; Мадіссон В.В. Питання філософії приватного права. – К., 2003; Примак В. До питання про сенс і критерії розмежування юридичних осіб публічного та приватного права // Юридична Україна. – 2004. – №2; Сивий Р.Б. Приватне право як складова системи об’єктивного юридичного права (до характеристики критеріїв виокремлення) // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – №4. – С. 71-86. 526 Див., напр.: Перелік тем дисертаційних досліджень з проблем держави і права, які виконуються в Україні (1998-1999). – Х., 2000. – С. 15; Перелік тем дисертаційних досліджень з проблем держави і права (2003). – Х., 2004. – С. 8, 11. Щоправда, у нашій науці цивільного права означена проблема (яку, доречі, О. Крупчан нещодавно назвав “квінтесенцією теоретичної цивілістики” (див. “Право України”. – 2004, №6. – С. 115) наразі майже не привертає увагу здобувачів наукових ступенів. Чи не тому, – дозволимо поставити риторичне запитання, – що серед більшості представників цієї науки домінує, майже на рівні стереотипу, уявлення про те, що всі юридичні норми, вміщені у Цивільному кодексі України, належать тільки-но до приватного права? Між тим, як ми спробуємо показати далі, таке уявлення навряд чи можна вважати цілком безсумнівним, аксіоматичним. 187 їни. Численні розбіжності у регулюванні Цивільним кодексом України (далі – ЦК) та Господарським кодексом України (далі – ГК) (які, як відомо, набрали чинності одночасно) суспільних відносин, нерідко однакових за їхньою соціально-економічною природою, є настільки „кричущими”, що – з ініціативи Міністерства юстиції України – Кабінетом Міністрів України було підготовлено й 27 листопада 2003 року, тобто ще до набрання чинності цими кодексами, подано до Верховної Ради України законопроект про внесення у другий з них певних змін, аби ті розбіжності якщо не усунути цілком, то принаймні зменшити… І можна погодитись з твердженням про те, що „вихідною обставиною, яка зумовила помилки, закладені у кодекси, були хибні уявлення їхніх розробників щодо співвідношення засад публічного і приватного права у сучасній ринковій економіці”527. Проте пояснювати наявність зазначеної законодавчої колізії лише цією причиною, а також, скажімо, нехтуванням вимогами юридичної техніки, чи „неуважністю” (або, вибачаюсь на слові, легковажністю) окремих народних депутатів, чи наслідком боротьби чиїхось особистих амбіцій було б, гадаємо, досить спрощеним, поверхневим (хоча зазначені обставини, безперечно, посприяли конфліктності названих кодексів). Основною ж, глибинною причиною такої колізії є, вважаю, об’єктивно існуючі відмінності, суперечності фундаментальних – власне економічних – інтересів (потреб) різних соціальних угруповань, різних прошарків суспільства528; адже самі такі інтереси (потреби) „вирощують” – хоча й не завжди безпосередньо та однозначно – відповідну ідеологію. У тому числі й ідеологію правову. Для обслуговування такої ідеології (а тим самим – потреб та інтересів, „випаровуванням” яких вона, так чи інакше, є) державою якраз і використовуються вибірково засоби юридичної техніки (передовсім юридичні конструкції), особистісні властивості суб’єктів, залучених до юридичної нормотворчості (зокрема амбіції законодавців і науковців) тощо. Однією з істотних причин неоднаковості підходів до розв’язання, можна сказати, вічнозеленої проблеми „приватне-публічне” є, на наш 527 Джунь В. «Теракты» и «антитеррор»: перемирие? // Юридическая практика. – 2004. – №17. – С. 23. 528 Яскравим відображенням гостроти таких суперечностей є, зокрема, полемічно загострені публіцистично-емоційні висловлювання навіть фахівців-юристів на кшалт: „кодекс кодексу ... сірий вовк”(Юридичний вісник України. – 2004. – №1–2); „ГК и ХК – первая кровь юрлиц”(Юридическая практика. – 2004. – №4); „в состоянии близком к шоковому”, перебувають нині суб’єкти застосування кодексів (Юридическая практика. – 2004. – №5); ГК – це „абсурдний кодекс”, який може призвести до „національної катастрофи, знищити правовий та економічний простір України” (Юридическая практика. – 2004. – №14) і такі інші. Водночас позитивні оцінки ГК України висловлювалися не тільки деякими вітчизняними юристами, але й зарубіжними (Див., напр.: Государство и право. – 2004. – №2. – С. 125). 188 погляд, те, що зазвичай не береться до уваги нетотожність таких феноменів, як право природне (насамперед природні, тобто загальносоціальні, права людини, права соціальних спільнот, громадських об’єднань, а зрештою й усього суспільства), з одного боку, і право легальне, узаконене (за іншими висловами – державно-вольове, чи об’єктивне юридичне, чи „позитивне”, чи спеціально-соціальне), з другого. Ототожнення ж означених феноменів спричиняється, окрім інших факторів, тим, що в українській мові (як і в більшості інших слов’янських мов) відповідні поняття про кожне з цих якісно специфічних за своєю онтичною сутністю явищ позначаються одним словом – „право”. Внаслідок цього якраз і посилюється можливість неоднозначного розуміння й застосування терміно-понять „приватне право” та „публічне право”. Тобто не враховується плюралістичність праворозуміння взагалі, основними типами якого є, як відомо, позитивістичне (легістське, соціологічне, психологічне) та юснатуралістичне (зокрема антропологічне, трансцендентальне, „раціоналістичне”)529. Якщо ж виходити з того, що юридичне право – як об’єктивне („позитивне”), так і суб’єктивне, - має якомога повніше й точніше відповідати праву природному (загальносоціальному), бути засобом його реалізації, то, мабуть, необхідним першим кроком у дослідженні означеної проблеми має стати з’ясування діалектики приватного й публічного саме у природному праві. 4.2. Діалектика приватного й публічного у природному праві. Перш ніж обмірковувати цю проблему, видається доречним звернути увагу на такий її аспект: якщо право приватне і право публічне справді становлять явища, котрі, у певному сенсі, є протилежними, то вони – як і будь-які „протилежності” – у своєму співіснуванні не можуть не утворювати й певну цілісність, не можуть не мати якихось однакових, „наскрізних” властивостей. Вочевидь, тільки остання обставина й може виправдати відображення обох цих феноменів одним і тим самим терміно-поняттям – „право”. У чому ж полягають такі спільні властивості? Передовсім констатуємо наступне. Попри загальновідому поліваріантність, плюрастичність типів праворозуміння, у переважній більшості з них за допомогою вказаного терміно-поняття відображається те чи інше соціальне явище. 529 На ототожнення двох різних явищ – права і закону як методологічну помилку в правознавчих дослідженнях проблематики „приватне-публічне” цілком слушно вказує, зокрема, й Є.О.Харитонов. (див.: Цивільне та сімейне право України: Навчально-практичний посібник. Вид. 2-ге. – Х., 2003. – С. 5). 189 Визнання цієї обставини стосовно як приватного права, так і права публічного якраз і дає підстави стверджувати, що в основі їх взаємної залежності, обумовленості, їх системної цілісності лежить така їх спільна фундаментальна властивість, як, власне, соціальність. Саме вона й дозволяє піддавати їх закріпленню, регулятивному впливу й контролю за допомогою певних соціальних важелів, інструментів. Саме вона й слугує об’єктивною передумовою діалектичної єдності засад „приватності” та „публічності” у державно-юридичному, тобто „позитивному”, праві. Окрім того, зазначена обставина визначає й об’єктивні межі розрізнення, а тим більше – протиставлення, двох підрозділів об’єктивного юридичного права, відповідно відображуваних названими терміно-поняттями. Таке право (тобто право як явище “легістське”) має обумовлюватися правом природним (інакше кажучи, загальносоціальним), повинно бути, як відзначалось, інструментом його реалізації. Тому якщо в юриспруденції користуватись терміно-поняттями “приватне” і “публічне” (право) не довільно, слід, знову ж, попередньо з‘ясувати сутність і співвідношення означених засад саме у природних правах людини (та й, зрештою, у природних правах інших учасників суспільного життя). Сприяти розв’язанню цієї проблеми в аспекті природного права може, застосування методологічного дослідницького підходу, який було колись названо потребовим. Він полягає у виявленні соціальної сутності (природи) будь-яких суспільних феноменів через з’ясування їх ролі, їх значення у задоволенні різноманітних реальних потреб тих або інших суб’єктів у соціально неоднорідному суспільстві530. Цей підхід, до речі, враховано й у тій, запропонованій автором, дефініції поняття загальносоціального (тобто природного, а не юридичного) права, згідно з якою таке поняття визначається як певні можливості учасників суспільного життя, що необхідні для задоволення їхніх потреб існування й розвитку за конкретно-історичних умов, об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх його одновидових суб’єктів531. Якщо зважати на ситуацію у нинішньому суспільствознавстві, зокрема правознавстві, то як би широко й інтенсивно не реалізовувалась така його сучасна тенденція, як антропологізація, не можна не брати до уваги низку наступних положень антропологічного характеру, котрі, як видається, підтверджені усією історією існування й розвитку людини 530 Докладніше див., напр.: Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. – Львов, 1985. – С.14-37. 531 Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення: основи загальної теорії. – Львів, 1991. – С. 5. 190 – Homo Sapiens, а тому можуть вважатися науковими соціально-антропологічними аксіомами. 1. Кожна – особливо доросла – людина є учасником (суб’єктом) суспільного життя, „частинкою” соціуму. Тому вона являє собою істоту біосоціальну. Це, у свій час, було рельєфно відображено відомою тезою К.Маркса про те, що сутність людини є не абстракт, властивий окремому індивідові, а сукупність усіх суспільних відносин (додамо лише: саме тих відносин, в яких людина бере пряму або опосередковану участь). Аби не тільки вижити фізично, як біологічний вид, але й розвинутись до рівня особистості – стати свідомим і активним учасником суспільного життя, кожна людина має соціалізуватись, тобто вона повинна набути певних знань, умінь, навичок щодо стосунків з іншими суб’єктами й практично використовувати їх у своїй повсякденній життєдіяльності. Іншого шляху забезпечити задоволення навіть суто індивідуальних – „приватних” – потреб для людини й не існує взагалі . Адже практично усе, що є необхідним для задоволення таких потреб, кожна людина отримує саме від суспільства, з його „рук”. Що і як зможе одержати людина задля реалізації цієї мети, вирішальною мірою зумовлюватиметься досягнутим рівнем розвитку певного суспільства і способом (порядком організації) розподілу тих можливостей – можливостей отримання й споживання різноманітних матеріальних, соціальних, духовно-культурних та інших благ, – які нагромадились у цьому суспільстві. У людини як родової істоти зазвичай не може виникнути таких можливостей (благ), що їх не мав би весь людський родовий колектив. Лише у ньому – у цьому колективі (суспільстві), – як відзначили колись К.Маркс і Ф.Енгельс у монографії “Німецька ідеологія”, – “індивід одержує засоби, які дозволяють йому всебічно розвивати свої задатки”, а його розвиток обумовлений розвитком інших індивідів, з якими він перебуває у прямому чи непрямому спілкуванні532. Тому для людини найвищу соціальну цінність становить суспільство. (До речі, цю засаду, вважаю, варто було б теж зафіксувати у Конституції України (хоча б у її преамбулі) – поряд із закріпленим у її статті 3 положенням про те, що людина є найвищою соціальною цінністю. Тоді наведена засада дещо сприяла б попередженню чи послабленню протиставлення людини і суспільства, орієнтувала б на встановлення справедливого балансу між інтересами індивідуальними та суспільними, на визначення реальності прав людини і громадянина, конкретно-історичної „пропорційності” між державно-юридичним обмежуванням і метою (характером) цих прав. 532 Маркс К. і Енгельс Ф. Німецька ідеологія: Твори. Вид.2-ге. – К., 1959. –Т.3. – С. 70. 191 2. Цілком зрозуміло, що суто фізичне існування, фізичний розвиток і життєдіяльність людини забезпечуються задоволенням її власне біологічних – фізіологічних, біохімічних, біофізичних, біоенергетичних і таких інших – потреб, які глибинно зумовлюються об’єктивними законами природи (а не суспільства). Проте самі ці потреби (а тим більше засоби їх задоволення) є значною мірою результатом попереднього розвитку суспільства, тобто розвитку численних попередніх поколінь індивідів. Адже кожна людина, народжуючись у суспільстві й згодом стаючи його свідомим „актором”, вже застає готовими певні потребові параметри, які сформувалися до неї й незалежно від неї – тобто об’єктивно (щодо неї). І саме ці параметри слугують вагомим фактором формування її певних потреб та соціальним орієнтиром їх задоволення. Разом з тим, зазначені потреби є, з іншого боку, могутнім стимулятором, „рушієм” розвитку суспільного виробництва матеріальних, соціальних і духовно-культурних благ, накопичення яких, знову ж таки, впливає на динаміку індивідуальних („приватних”) потреб. Одне слово, – як констатували згадані автори, – та чи інша „організація матеріального життя залежить, зрозуміло, ... від потреб, які перебувають у розвинутому стані, а породження цих потреб, так само, як і їх задоволення, саме є історичним процесом”533. 3. Наведені міркування видаються слушними й стосовно усвідомлених індивідуальних інтересів людини (щоправда, якщо останні правильно, адекватно відображають її потреби). Відтак, більшість цих інтересів, які, здавалось би, є суто індивідуальними („приватними”), водночас є й соціальними як за історичними передумовами їхнього формування, так і за засобами, інструментарієм їх задоволення. Вже сам процес реалізації (та й, до речі, захисту) „приватних” інтересів зачіпає, так чи інакше, й інтереси, потреби інших учасників суспільного життя, а отже, є зазвичай процесом соціальним – „публічним”. 4. Індивідуальні (приватні) інтереси – це інтереси людини, яка, з огляду на конкретно-історичну структуру соціально неоднорідного суспільства, завжди належить до якоїсь спільноти, групи (зазвичай – навіть до декількох різних груп). Тому вагома частина індивідуальних інтересів людини зазвичай змістовно співпадає з аналогічними індивідуальними інтересами інших членів „її” соціальної групи. І це співпадіння об’єктивно зумовлюється однаковістю чи подібністю певних умов, обставин індивідуальної життєдіяльності членів відповідної групи. (Прикметними у цьому аспекті видаються назви й положення низки актів ООН, 533 Там само. – С. 66. 192 спрямованих на забезпечення прав, на перший погляд, певних соціальних утворень, а насправді ж – індивідуальних (приватних) прав тих людей, котрі до цих утворень належать. Згадаємо, наприклад, такий акт ООН, як „Декларація про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин” 1992 року або, скажімо, норму статті 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, згідно з якою у тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншості, особам, які належать до таких меншостей, не може бути відмовлено в реалізації права разом з іншими членами тієї ж групи користуватись своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою. У цих формулюваннях, вважаю, теж отримує своєрідний прояв соціальна – „публічна” – природа, здавалося б, суто приватних прав людини). 5. У різноманітних індивідуальних потребах та й відповідних інтересах ступінь, так би мовити, публічності є, ясна річ, неоднаковим. А тому – залежно від цього ступеня – зазначені інтереси можна, з деякою умовністю, розподілити на такі види: - інтереси приватні. Це, по-перше, ті, які задовольняються власними інтелектуальними (нефізичними) діями, операціями; і доки такі дії не проявляються назовні, вони не набувають суспільного („публічного”) характеру, а тому й не можуть бути піддані державно-юридичному регулюванню (наприклад, виключно внутрішнє, духовне, необ’єктивовуване сповідування певної віри). По-друге, до інтересів такого виду можна віднести й такі, які задовольняються хоча й фізичними діями їх суб’єкта, але теж не оприлюднюваними (скажімо, ведення інтимного щоденника, написання художнього твору лише для задоволення особистих потреб – як то кажуть, „в стіл”). Такі дії теж неможливо піддати зовнішньому регулюванню й контролю соціальними засобами. Якісна особливість означених інтересів вбачається у тому, що процес їх задоволення не зачіпає безпосередньо інтересів інших суб’єктів. І також з цієї причини держава не фіксує, не узаконює діяльнісні (фізично-поведінкові) засоби задоволення саме таких – суто приватних – інтересів. Однак і ця, здавалося б, виключно приватна сфера не цілком позбавлена публічного характеру – хоча б у тому сенсі, що всі інші суб’єкти повинні не втручатись у неї, не „доторкатись” до неї. Тому у держави все ж таки виникає публічний обов’язок забезпечити цю недоторканність (окрім того, й засоби задоволення цих інтересів є зазвичай продуктами суспільного виробництва (скажімо, засоби ведення щоденника чи написання художнього твору); - інтереси приватно-публічні. Це ті, які безпосередньо задовольняються фізичними діями інших суб’єктів, у тому числі державних органів 193 і організацій (наприклад, усвідомлені потреби в отриманні заробітної плати, медичної допомоги); - нарешті, інтереси публічні. Це адекватно усвідомлені потреби усього суспільства як системної єдності, цілісності. У зв‘язку із проблемою, яка тут аналізується, слід звернути увагу на такі їхні особливості: по-перше, існують вони так само реально й об’єктивно (щодо інших суб‘єктів), як і інтереси індивідуальні – “приватні” та “приватно-публічні”; по-друге, можливість їх задоволення становить власне природне право суспільства в цілому534. Відтак, будь-яке публічне право не можна ототожнювати з правом державно-юридичним (внутрішнім чи міжнародним): існує природно-публічне право й існує державно-публічне право; по-третє, реалізація публічних інтересів за допомогою державних заходів загального характеру призводить – нехай і опосередковано – до задоволення й відповідних, однакових чи схожих, індивідуальних інтересів членів суспільства (наприклад, забезпечення державою обороноздатності країни, охорони природного довкілля, оголошення нею карантину у разі виникнення епідемії). Тому, можливо, не буде помилкою відображати даний вид інтересів терміно-поняттям “публічно-приватні”535. Але у суспільному житті, крім інтересів означених суб’єктів, конституюються та функціонують ще й інтереси, так би мовити, ,проміжних” (між окремими індивідами з одного боку та соціумом як єдиним цілим з іншого) різновидів суб’єктів – соціальних спільнот та соціальних об’єднань. Перші, будучи природними органічними складовими будь-якого суспільства, виникають природно-історично, “стихійно”; до них належать такі утворення, як етноси (нації), соціально-економічні класи, спільноти осіб однієї статі, однієї демографічної групи тощо. Другі ж, на відміну від них, формуються свідомо, в результаті цілеспрямованої діяльності їх учасників (йдеться про різноманітні господарські чи громадські організації, рухи, органи громадської самодіяльності чи такі інші об’єднання фізичних осіб). З огляду на соціальну природу кожного з цих двох видів формувань, інтереси соціальних об’єднань є підстави включити до приватних та 534 Відтак, навряд чи виправдано розрізняти приватні відносини і відносини публічні за таким критерієм, як – відповідно – стихійність (спонтанність, природність) чи, навпаки, нестихійність (усвідомлюваність, цілеспрямованість) їх виникнення. (Див., напр.: Харитонов Є., Харитонова О. Структура правового відношення з погляду дихотомії: приватне право – публічне право // Наукові праці Одеської національної юридичної академії. – Т. 2. – Одеса, 2003. – С. 65-66). Адже другий різновид відносин формується так само „завдяки потребам самого життя” (причому життя не тільки усього суспільства, але й, зрештою, кожного індивіда!), як і перший. 535 Відомі, безперечно, класифікації інтересів – зокрема тих, які так чи інакше враховуються у державно-юридичному регулюванні, – й за іншими критеріями. (З останніх правознавчих праць, що торкаються цього питання, див., наприклад, публікації А. Автономова (2003), О. Вінника (2003), Є. Крашеннікова (2002), О. Курбатова (2001), О. Мадіссона (2003), Є. Мотовіловкера (2003), Р. Сивого (2004). 194 приватно-публічних, а інтереси соціальних спільнот – до інтересів публічних. А тепер, зважаючи на викладене, якщо в основу розмежування права приватного і права публічного як загальносоціальних природних феноменів покласти класифікацію інтересів суб’єктів соціуму, можна запропонувати сформулювати визначення поняття природного приватного права у такий спосіб: приватне природне (загальносоціальне) право – це об’єктивно зумовлювані досягнутим рівнем розвитку суспільства загальні й рівні можливості фізичних осіб та їхніх об’єднань задовольняти свої приватні та приватно-публічні інтереси (потреби) за певних конкретно-історичних умов. А дефініція поняття про “протилежне” явище може формулюватись таким чином: публічне природне (загальносоціальне) право – це об’єктивно зумовлювані досягнутим рівнем розвитку суспільства можливості задоволення його інтересів (потреб) як єдиного цілого, а також інтересів (потреб) його складових спільнот. Зважаючи на запропоновану щойно класифікацію інтересів, якраз і загострюється питання про те, які ж саме різновиди інтересів індивідів (та їх об’єднань), для відображення котрих використовується, так чи інакше, терміно-поняття „приватні”, можуть бути покладені в основу відмежовування державних норм об’єктивного юридичного публічного права від норм об’єктивного юридичного права приватного. І чи достатньо спиратись – задля такого розмежування – тільки на особливсті певних інтересів? Адже за логікою – діалектичною! – застосовуваного тут потребового підходу навряд чи можна констатувати у суспільстві наявність як індивідуальних („приватних”) інтересів, цілком позбавлених, так би мовити, соціумності („публічності”), так й інтересів виключно публічних, які знаходяться начеби повністю поза межами інтересів індивідуальних. Приватне й публічне у природному праві – це начеби дві сторони однієї „медалі”: соціальних можливостей учасників суспільного життя, суб’єктів суспільних відносин. Переконливе обґрунтування тієї чи іншої відповіді на ці питання може постати у подальших різноманітних дослідженнях – шляхом як узагальнення численних праць науковців різних часів, різних народів, різних „шкіл”536, так і вивчення сучасних тенденцій природного права і 536 Заслуговує на увагу, наприклад, оригінальна концепція поєднання приватного й публічного у функціонуванні суспільства, запропонована у 30-х роках ХХ ст. одним з відомих теоретиків католицької соціальної доктрини О. фон Нель-Бройнінгом (див.: Пивоваров Ю.С. Демократическая утопия социального христианства (Идеи и судьба непрочитанного классика католической мысли) // Проблема демократии в политической мысли ХХ столетия. – М., 1999. – С. 90-153. Аналіз цієї концепції дозволив дослідникам зробити висновок про те, що важливою засадою поєднання публічно- і приватно-правового регулювання виступає один з “класичних” соціально-етичних принципів католицизму – принцип субсидіарності (див.: Рабінович С.П. Права людини у природно-правовій думці неотомізму. Автореф.дис. … канд. юрид.наук. – Одеса, 2003. – С.9). 195 світової практики його державно-юридичного та міжнародно-юридичного забезпечення. Методологічною основою таких досліджень мають бути, як видається, насамперед філософсько-соціологічні засади соціального детермінізму, потребовий підхід та діалектична логіка. 4.3. Приватне й публічне у Конституції та кодексах України. Одним із важливих напрямків вивчення такої практики в означеному аспекті є контент-аналіз застосування двох розглядуваних терміно-понять у законодавстві та в інших юридичних актах. Спроба такого, можна сказати, емпіричного, аналізу була здійснена автором стосовно Конституції України та шістнадцяти кодексів України537. В результаті виявилась насамперед явна полісемічність, неоднозначність смисловживання слів „приватне” й „публічне” відповідними нормотворчими органами. Зокрема, прикметник „приватне” (-а, -ий, -і) застосовується здебільшого для характеристики таких явищ, як-от: життя (ст. 27 ЦК, ст. 182 КК); власність (ст. 4 Конституції; ст. 168, 169, 325 ЦК; ст. 57, 58, 64 СК; ст. 23, 31, 45, 49, 52, 54, 55, 59, 66, 67, 76, 78, 80, 81, 83, 84; ст. 4, 150, 151, 153, 155, 158-162, 164, 171, 175 ЖК); право ( ст.81, 167 ЦК); підприємство (ст. 37 ЗК; ст. 63, 113, 128 ГК); фірми (ст. 7 ПК); заклади (ст. 46 Конституції); нотаріус (ст. 285 ЦПК); документи (ст. 357 КК). В інших же нормативно-правових актах означене слово вживається для характеристики а) певних груп суб’єктів права (підприємців, нотаріусів, адвокатів, інвесторів, шкіл, установ охорони здоров’я, закладів для догляду за немічними тощо); б) якоїсь діяльності (робіт, справ); в) деяких матеріальних об’єктів, предметів (видань, зокрема газет, будинків, рахунків, дорожних перевізних засобів тощо). Відтак, в об’єктивному юридичному – „позитивному” – праві України за посередництвом терміно-поняття „приватне” (-а, -ий, -і) відображаються принаймні три групи якісно специфічних феноменів: 1) ті, котрі становлять невід’ємну властивість, органічну приналежність тільки фізичних осіб (чи їхніх об’єднань); 2) ті, які безпосередньо торкаються індивідуальних інтересів таких осіб, зокрема споживаються ними для задоволення особистих потреб; 3) ті, що не належать до власне суспільних (загальносуспільних), громадських чи до офіційно державних явищ. 537 Предметом контент-аналізу були такі кодекси: ЦК, ГК, Сімейний (далі – СК), Житловий (далі – ЖК), Кодекс законів України про працю (далі – КЗПП), Земельний (далі – ЗК), Цивільний процесуальний (далі – ЦПК), Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі – КУАП), Кримінальний (далі – КК), Кримінально-процесуальний (далі – КПК), Митний (далі – МК), Бюджетний (далі – БК), Лісовий (далі – ЛК), Про надра (далі – КН), Водний (далі – ВК), Повітряний (далі – ПК). 196 Окремо слід зазначити, що у згаданому дослідженні не було виявлено випадків застосуваня термінологічного словосполучення „приватний інтерес” („приватні інтереси”). Принагідно не можна не звернути увагу на те, що у нашому законодавстві досить часто вживається у таких самих смислах (тобто як синонім терміна „приватне”) і слово „особисте” (-а,-ий,ті). Так, у першому значенні воно використовується для характеристики таких феноменів, як життя (ст. 32 Конституції України, ст. 3, 307 ЦК), свобода (ст. 121 Конституції України, ст.56 СК), право (розд. V КК), інтереси (ст.79 КЗПП, ст. 319, 357, 364, 423 КК, ст. 373 МК), цілі (ст. 308 МК). У другому значенні – у „зв’язці” з такими явищами, як майно (ст.73 СК), речі (ст. 1, 206 МК), багаж (ст. 287 МК), рахунок (ст. 61, 193 СК), селянське (фермерське) господарство (ст. 22, 27, 33, 118, 121, 186 ЗК). Нарешті, у третьому значенні – для кваліфікації природи, характеру певних відносин (ст. 93 СК), діяльності, наприклад, участі (ст. 367 МК), користування (ст. 250-252, 287, 292, 299 МК), огляду (ст. 41, 57 МК), контролю (ст. 38, 73 ПК). Аналогічну відображувальну місію виконує у нашому законодавстві – хоча й значно рідше – терміно-поняття „індивідуальне” (-а, -ий, -і). Зокрема, його вжито для характеристики таких суб’єктів, як підприємці (ст. 59 ГК), або ж певних видів діяльності: користування (ст. 60 СК); трудової (ст. 165 КУАП), садівництва, дачного будівництва (ст. 118, 121 ЗК), житлового будівництва (ст. 1 ЖК, ст. 429 МК), звернення (ст. 40 Конституції України); зрештою, й деяких видів матеріальних предметів, наприклад, гаражів (ст. 118, 121 ЗК); аварійно-рятувальних засобів (ст. 81 ПК). Чим же пояснити той факт, що з синонімічного „гнізда” наведених трьох слів термін „приватне” не став не тільки єдиним, але й найчастіше використовуваним у сучасному законодавстві України? Чи це є випадковим, безпричинним? Гадаємо, що ні. Скоріше за все далася взнаки, якщо можна так висловитись, історично-мовна інерція, оскільки протягом досить тривалого попереднього (радянського) періоду термін „приватне” був – з огляду на тогочасні концептуально-ідеологічні засади – майже вилучений з юридичного обігу; він був начеби затабуйований. Це по-перше. По-друге, могла мати вплив і неоднозначність цього слова, а ще більше – неочевидність тих критеріїв, за якими належить вирізняти саме „приватні” правові норми, відносини чи інші правові явища. Нарешті, по-третє, доводилося зважати на прагнення уникати вживання слів іншомовного походження у випадках, коли у державній (на197 ціональній) мові існують адекватні лінгвістичні засоби, терміни, конструкції, якими можна скористатись для позначення поняття про „приватні” явища538. Що ж торкається другого із основних терміно-понять, які нас цікавлять –„публічне” (-а, -ий, -і), то у чинному кодифікованому законодавстві України воно вживається для позначення понять про такі феномени, як право (ст. 2,81,82,167-169,329 ЦК) та деякі пов’язані з ним явища – зобов’язання (ст. 178 ЦК), гарантії (ст. 201 ГК); а окрім цього, й про певні види діяльності, зокрема торги (ст.656, 787, 865, 915, 936, 957, 977, 1058 ЦК; ст. 185, 279, 281 ГК); реєстрацію (ст. 182 ЦК), покази (ст. 307, 308, 442 ЦК), представлення (ст. 28 БК), заклики (ст.109, 110, 436, 442 КК); і, нарешті, про окремі різновиди документів: договори (ст. 633, 695 ЦК), звітність (ст. 146 ЦК), оголошення (ст. 210 ЦК), пропозиції (ст. 869 ЦК). Відтак, як бачимо, і терміно-поняття „публічне” використано у нашому законодавстві теж у різних смислах. По-перше, для відображення суспільного (загальносуспільного) „статусу” тих або інших феноменів (на протилежність статусу приватному). А по-друге, для відбиття такої їх властивості, як оприлюдненість (прилюдність), тобто їх об’єктивованість, зовнішня проявленість у такий спосіб, аби вони могли бути сприйняті – й насправді сприймались – сторонніми суб’єктами, так би мовити, публікою539. Проте, як виявилось у результаті проведеного мною контент-аналізу відповідних статей низки кодексів України, перше із щойно зазначених явищ, для відображення котрих використовується терміно-поняття „публічне” (-а,-е-ні), позначається у законодавстві значно частіше іншими словами – „суспільне” та „громадське”. Так, прикметник „суспільний” вживається для означення таких феноменів, як життя (ст.10,15 Конституції України, ст. 3 ГК), відносини (ст. 2, 181 ЗК), потреби, необхідність (ст. 41, 43, 95 Конституції України, ст. 9, 12, 13, 16, 17, 149 ЗК), інтерес (ст. 89 Конституції України, ст. 36 КК), певні види діяльності, наприклад, виробництво (ст. 2, 24, 44, 54, КН, ст. 3 ГК, ст. 200 ЗК), а також їх наслідків – корисних (ст. 35 ЖК) або 538 Водночас варто зауважити, що – за свідченням фахівців з цивільного права та з історії права – в офіційних назвах законодавчих актів навіть тих зарубіжних держав, національні мови яких формувалися значною мірою під впливом латинської лексики, зазначений термін практично не вживається (тобто немає, скажімо, „кодексу приватного права”, „приватно-правового кодексу” тощо). 539 Відзначимо, до речі, що й у мовно-довідковій літературі йдеться загалом про саме такі (або ж подібні) значення слів „приватне” та „публічне”, які довелося зафіксувати у даному дослідженні кодексів України. (Див., напр.: Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К., 2002. – С. 926, 1003). 198 ж, навпаки, небезпечних (ст. 147 КПК, ст. 1, 19, 24, 25, 19, 48, 74, 92, 93, 94, 353 КК). З таким же (або вельми схожим) смисловим навантаженням вживається й слово „громадський”, зокрема для означення явищ, пов’язаних з правом: безпеки (ст. 138 Конституції України, ст. 258 КК), порядку (ст. 34, 35 Конституції України; ст. 13, 442 ЦК; ст. 39, 116, 148-3, 185 КУАП; ст. 282 МК, ст. 1, 22, 47, 293, 296, 342, 348, 350, 390 КК), обов’язку (ст. 67, 115, 350 КК), потреб (ст. 111, 140 ЖК, ст. 48 ВК), інтересів (ст. 356, 359, 364, 365, 267 КК), а також діяльності (ст. 346, 350, 352 КК) або ж певних її видів – роботи (ст. 137 Конституції України, ст. 51-53, 56, 72, 98, 389 КК), експертизи (ст. 11, 22 ВК), впливу (ст. 116, 147 ЖК), контролю (ст. 247 КЗПП, ст. 11, 20 ВК, ст. 27 ЛК), харчування (ст. 155-1 КУАП, ст. 226 МК); далі , окремих груп суб’єктів – діячів (ст. 112 КК), організацій (ст. 35, 51, 57, 111, 112, 121, 128, 175 ЖК, ст. 170 КК, ст. 87 БК), формувань (ст. 22 КК, ст. 11 ВК), органів, підприємств, установ (ст. 175 ЖК, ст. 25 ЛК), інспекторів (ст. 20, 22, 44 ВК, ст. 27 ЛК), комітетів (ст. 17 ЛК), комісій (ст. 35 ЖК); іноді певних місцевостей, територій, скажімо, місць (ст. 181 КУАП), сіножатей і пасовищ (ст. 33 ЗК); нарешті, деяких видів предметів, наприклад, забудов (ст.18, 38 ЗК), будівель, споруд (ст. 341 КК), або ж взагалі житлового фонду (ст. 1, 9, 53, 58, 61, 63, 65, 68, 101, 108, 117, 134, 136, 143, 144, 179, 181, 185, 188 ЖК). Знову ж звертає на себе увагу й та обставина, що термінологічне словосполучення „публічний інтерес” („публічні інтереси”) у досліджених кодифікованих актах не використовуються. Чим же пояснити, що й з-поміж другої групи розглянутих трьох синонімів термін „публічне” застосовується в об’єктивному-юридичному („позитивному”) праві принаймні не частіше, аніж два інші слова? Відповідь і на це питання, вважаю, може бути такою ж, яку було запропоновано вище стосовно непоширеності вживання терміну „приватне”. Природні приватно-правові відносини – основна складова предмету „позитивного” цивільного права. В українській юридичній науці досить поширеним є уявлення про те, що в об’єктивному юридичному праві приватне право „уособлене” головним чином цивільним законодавством. Деякі вчені схильні вважати, що позитивне цивільне право – це, власне, і є право приватне540. Досліджуючи співвідношення цих двох феноменів, слід, мабуть, насамперед проаналізувати ст. 1 ЦК. Нагадаємо, що згідно її частини 1 цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на а) юридичній рівності, б) вільному 540 Див.: Вісник Центру комерційного права. – 2003. – № 13. – С. 5. 199 волевиявленні та в) майновій самостійності їх учасників541. При цьому ЦК визначає, що змістом особистого немайнового права є „можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя” (ст. 271) і що такі права належать кожній фізичній особі „від народження” й „довічно”, і вона „не може бути позбавлена цих прав” (ст. 269). У наведених положеннях йдеться, вочевидь, про природні невідчужувані права людини, а інакше кажучи, – про природне приватне право542. Суспільні відносини, в рамках яких виникають, існують і реалізуються такі права, можна назвати, власне, природними приватно-правовими відносинами. Саме вони утворюють вагому (якщо не основну) складову предмета цивільного регулювання (у ч.1 ст. 1 ЦК такі відносини названо „цивільними”). Щоправда, ЦК, як видається, „поставив на одну дошку” природні права й ті права, котрі „дарує” держава, оскільки встановив у ст. 269, що особисті немайнові права можуть виникати і „за законом”, а у ч. 2 наступної статті застеріг, що „...законами можуть бути передбачені й інші немайнові права фізичної особи”, крім тих, які закріплено у Конституції України та, відповідно, у ст. 270 ЦК543. Доречі, зауважимо у зв’язку з цим, що у п. 2 ст. 2 Цивільного кодексу Російської Федерації йдеться про „невідчужувані права і свободи людини”, які „захищаються цивільним законодавством”. Це формулювання, гадаємо, ефективніше запобігає ототожненню природних прав людини із суб’єктивними юридичними (цивільними) правами фізичних осіб, більш чітко демонструє розрізнення законодавцем права (природного, неюридичного, „загальносоціального”) і закону (державно-юридичного, легалізованого, „позитивного” права). 541 У ЦК й коментарях до нього не розтлумачено, в якому сенсі у його ст. 1 вжито термінопоняття „юридична”. Тому виходитимемо з доволі поширеного в юриспруденції – як теоретичній, так і практичній – розуміння цього терміно-поняття як такого, що відображає власне державне походження, державно-вольовий характер, державну обов’язковість чи дозволеність певних соціальних явищ (норм, відносин, властивостей суб’єктів тощо). У такому разі „юридичне” не буде тотожним терміно-поняттю „правове”, а отже, й сприятиме розрізненню права і закону. Втім, якщо „юридичне” („юридичність”) інтерпретувати в інший спосіб, наприклад, синонімізувати його із „правове” („правовість”), то й висновки щодо змісту ст. 1 ЦК будуть інші. Взагалі про можливі значення терміно-поняття „юридичне” див., напр.: Закомлистов А.Ф. Юридическая философия. – СПб., 2003. – С. 160–192, Раянов Ф.М., Минниахметов Р.Г., Пономарев Д.А. Право и законность в демократическом обществе. – М., 2004. – С.18–24. 542 Таке право, будучи явищем загальносоціальним, є віддзеркаленням як суто приватних, так і приватно-публічних інтересів фізичної особи (або ж об’єднань таких осіб), про котрі йшлося вище. 543 Тому важко повною мірою погодитись із твердженням, що „Цивільний кодекс фактично відмовляється від теорії октройованих („дарованих”) прав, які надані особі доброю волею держави чи законодавця, і визнає їхній природний характер”. (Цивільний кодекс України: Коментар. – Х., 2003. – С. 175). 200 Найпершим, основним „лакмусовим папірцем”, що дозволяє виявити належність суспільних відносин до „цивільних” (читайте: приватно-правових) ЦК, як згадувалось, задекларував юридичну рівність їхніх суб’єктів. Проте така рівність (якщо „юридичне” розуміти у наведеному вище сенсі) є наслідком застосування державою відповідного методу нормативного регулювання суспільних відносин, а не виникає „з народження” фізичних осіб. Цей, як і будь-який інший метод, є безпосереднім продуктом волевиявлення держави. А останнє зумовлюється передовсім тим, чиї інтереси головним чином представляє й прагне реалізувати певна держава за даних конкретно-історичних умов, а також, зрозуміло, іншими різноманітними факторами. Політика ж держави за своєю сутністю, природою не може не бути незмінною. Тому й межа між цивільними та іншими правовідносинами (з огляду на закріплений у ст. 1 ЦК основний критерій їх розрізнення) „приречена” на постійну плинність, рухливість, відносність відповідно до змін у соціальній сутності, завданнях, функціях та реальній політиці держави. Можна навести чимало прикладів того, як у різних країнах відносини, однакові за їх соціальним змістом, регулюються державою не тільки неоднаковими, але й відверто протилежними методами – причому не тільки на різних етапах розвитку відповідної країни, але й навіть в один і той же час (скажімо, відносини з проходження військової служби, відносини з працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, відносини зі страхування). Стосовно другої ознаки „цивілістичності” відносин, які регулюються цивільним законодавством – „вільного волевиявлення” їх учасників (зокрема при укладенні договорів), зазначимо, що воно не є безмежним хоча б тому, що, згідно ч. 1 ст. 6 ЦК, не може суперечити загальним засадам цивільного законодавства. А останні сформульовано, як відомо, у вкрай абстрактних, оціночних терміно-поняттях (ст. 3 ЦК), зміст яких інтерпретуватиметься, врешті-решт, суто „публічною” особою – суддею, і тлумачення ним таких засад може бути досить неоднозначним та нестабільним. Отже, і ця ознака відносин, що розглядаються, не забезпечує чіткості, визначеності їхніх рамок. (Додамо й те, що договір як основний інструмент диспозитивного державно-юридичного регулювання використовується, як доведено численними дослідженнями, й у таких галузях об’єктивного юридичного „публічного” права, як конституційне, адміністративне, фінансове – хоча й у набагато меншому обсязі, ніж у цивільному праві). Нарешті, третя властивість відносин, які позначаються у ЦК як „цивільні”, – майнова самостійність їх суб’єктів, – теж виявляється мало 201 придатною для цілей досліджуваної класифікації. Адже з огляду на те, що на перше місце у цивільно-юридичному регулюванні ЦК ставить особисті немайнові відносини, власне майнові „параметри” суб’єктів цих відносин навряд чи впливатимуть на визначення приналежності останніх до цивільних. Іншими словами, виникає сумнів у тому, що означена властивість суб’єктів справді є завжди необхідною, аби всі відносини, в яких вони беруть участь, можна було б кваліфікувати як „цивільні”. Не є випадковим, мабуть, і те, що стосовно країн, „позитивне” право яких лише доктрина поділяє на приватне й публічне, – Німеччини і Франції дослідниками констатувались: по-перше, відмінності у схемах розподілу однойменних галузей права у кожному з „дихотомічних” підрозділів (скажімо, цивільно-процесуальне право у Франції відносять до приватного, а у Німеччині – до публічного права); по-друге, наявність так званих „змішаних” – приватно-публічних – галузей (як-от трудове право); а по-третє, тенденції „публіцизації” приватно-правових і, навпаки, „приватизації” публічно-правових галузей права544. Якщо абстрагуватись від проявів синонімії у законодавчому використанні терміно-понять „приватне” і „публічне”, можна резюмувати наступне. 1. Адекватне розв’язання проблеми критеріїв розмежування приватного права і публічного права можливе лише шляхом диференційованого аналізу двох різних феноменів, відображуваних зазначеними терміно-поняттями, – природного (загальносоціального) й юридичного (спеціально-соціального, державно-вольового). У першому з них таким критерієм можуть бути інтереси, класифіковані насамперед, залежно від їхніх носіїв, «уособлювачів». А у другому – метод юридичного регулювання суспільних відносин. 2. Відтак, дефініювати поняття приватного природного права можна як об’єктивно зумовлювані досягнутим рівнем розвитку суспільства можливості фізичних осіб та їхніх об’єднань задовольняти свої приватні та приватно-публічні інтереси (потреби) за певних конкретно-історичних умов; а поняття природного публічного права – як об’єктивно зумовлювані доягнутим рівнем розвитку суспільства можливості задоволення його інтересів (потреб) як єдиного цілого, а також інтересів (потреб) його складових спільнот 3. Обидва основні терміно-поняття, що розглядаються, знаходять застосування в усіх галузях українського „позитивного” права, тобто зако544 Див.: Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности): Учебник. – М., 2000. – С. 158-160, 166. 202 нодавства (хоча, ясна річ, різною мірою, у неоднакових дозах). У такому праві навряд чи можливо констатувати існування абсолютно, виключно приватних чи виключно публічних частин, сфер, ділянок, підрозділів, галузей. Причому йдеться не тільки про окремі, так би мовити, „вкраплення” у галузі й інститути, які традиційно вважаються приватно-правовими (цивільні, сімейні та ін.) публічно-правових норм, або навпаки – у галузі та інститути, що зазвичай кваліфікуються як публічно-правові (адміністративні, податкові та ін.), норм приватно-правових. Досить поширеними є й такі підрозділи законодавства, у змісті яких інтегровано і приватно -, і публічно-правові характеристики545. Отже, не тільки у праві природному, але й у праві „позитивному” розглянута дихотомія має дещо умовний характер. 4. Проте вона є виправданою практично – з огляду на істотно переважаючий за кількісними показниками використання й, як наслідок, на якісно домінуючий метод державно-юридичного регулювання та зумовлюваний цим методом порядок захисту тих або інших природних та узаконених прав і свобод. Означене „переважання” визначається, головним чином, двома факторами. По-перше, соціально-антропологічною видовою належністю тих потреб та інтересів, про які йшлося у першій частині даної статті (інтереси приватні, приватно-публічні й публічні) і котрі виступають основним предметом відповідного законодавчого забезпечення. А по-друге, необхідністю забезпечення їх конкретно-історичної збалансованості („пропорційності”, співвимірності) з іншими видами, групами потреб та інтересів, на яке якраз і має спрямовуватись таке регулювання. 5. Стосовно останнього фактора є принципово важливим звернути увагу на його глибинну, органічну суперечливість. Вона полягає у тому, що загальнозначиме (офіційне, владне) збалансування, „узгодження” існуючих різноманітних інтересів здійснюється, як відомо, державою 545 Така думка знаходить підтвердження й у висновках деяких фахівців з галузевих юридичних наук. Так, щодо навіть тих земельних ділянок, які перебувають у приватній власності, відзначалось, що режим їх юридичного регулювання має й публічний характер (див.: Титова Н. Співвідношення Земельного та Цивільного кодексів України: деякі проблеми // Право України. – 2004. – №3. – С.75). Стосовно судового захисту приватних прав констатувалось, що він характеризується „взаємопроникненням” приватно-правового і публічно-правового регулювання (див.: Штефан О. Співвідношення приватно-правового та публічно-правового регулювання при порушенні в суді цивільної справи на захист приватних прав // Юридична Україна. – 2004. – №3. – С. 68). Певну відносність розмежування у „позитивному” праві приватних і публічних характеристик фіксує Є. Харитонов, зауважуючи, що конструкція згаданої дихотомії „є спрощеною” і що кінцевою метою публічного права має бути захист прав людини (див.: Цивільне та сімейне право України: Навчально-практичний посібник, с. 5). А у доповіді О. Крупчана “Проблеми взаємозв’язку приватного та публічного в цивільному праві України”, виголошеній 29 квітня 2004 р. на міжнародній науковій конференції “Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики”, докладно обгрунтовувалась наявність у ЦК норм публічно-правового характеру (див.: “Право України”. – 2004. – № 6. – С. 115-118). 203 (її органами) як офіційним представником усього суспільства; а вона ж – з огляду на її соціальну сутність, природу – ніколи не була й не буде незаінтересованим, цілком безстороннім, абсолютно нейтральним арбітром у цьому процесі546. Хоча „надзавданням” („сверхзадачей”) такої діяльності держави завжди залишатиметься збереження цілісності, життєспроможності, самовідтворюваності суспільства в цілому. Можна висловити припущення, що в українській та й, мабуть, в іншій юриспруденції терміно-поняття „приватне” і „публічне” й надалі становитимуть надбання не стільки практики – законотворчої, а відповідно й правозастосовчої, скільки теорії, яка активно користуватиметься ними як методологічними інструментами пізнання та доктринального тлумачення правових явищ. Та й у викладанні різноманітних навчальних юридичних дисциплін дихотомічна характеристика „позитивного” права виявляється досить корисною547. 546 Це положення, до речі, стосується (хоча, можливо, й меншою мірою) також і міжнародних органів із захисту прав людини та прав інших суб’єктів. 547 На це, як відомо, ще у стародавні часи звернув увагу відомий римський юрист Ульпіан, відзначивши, що „вивчення права розподіляться на дві частини: публічне і приватне (право)…”. 204 РОЗДІЛ 5. ПРИРОДНО-ПРАВОВА РІВНІСТЬ ЛЮДЕЙ І УКРАЇНСЬКЕ ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО 5.1. Цивільний кодекс України як предмет філософсько-антропологічного осмислення природно-правової рівності людей. Матеріалом для філософсько-антропологічного осмислення означеної проблеми у даному розділі слугує такий фундаментальний законодавчий акт, як Цивільний кодекс України (далі – ЦК). І не випадково. У сучасній Україні одним із найяскравіших показників радикальності реформування її правової системи стало прийняття нового Цивільного кодексу. Це проявилось, зокрема, у тому, що він – вперше в українській історії – надав „природним” (антропним, загальносоціальним, позадержавним) правам і свободам людини безпосередньо юридичного значення, визнав їх напряму діючим джерелом суб’єктивних юридичних прав і обов’язків у певних суспільних відносинах. Іншими словами, Українська держава „вустами” її ЦК офіційно санкціонувала, начеби освятила, власне природне праворозуміння, поставила цивільно-юридичне регулювання на службу невідчужуваним правам і свободам людини548. Нагальна необхідність такого „повороту” вітчизняної цивілістики зумовлювалась не тільки власними потребами перехідного періоду, який переживає українське суспільство, але й певними міжнародними чинниками. Так, у Конвенції про захист прав людини і основних свобод (яка після її ратифікації Україною у 1997 році стала складовою частиною національного законодавства) йдеться про такі „цивільні” права, які були проголошені ще у Загальній декларації прав людини саме як природні, недержавні (преамбула й ч.1 ст.6 Конвенції). Нагадаємо також, що у цій Декларації та в одному з Міжнародних пактів ООН 1966 року виділяються civil rights – „цивільні” права (назва яких була свого часу некоректно перекладена російською мовою як „гражданские”, а потім – за радянських умов – скалькована в українському офіційному перекладі як „громадянські” права)549. 548 Таку ситуацію можна було здавна спостерігати у цивільних законах окремих європейських держав. Так, чинне нині австрійське Загальне цивільне уложення 1811 року констатувало, що „кожна людина, будучи істотою, наділеною розумом, має права з моменту народження і тому повинна шануватись як особистість” (§ 16). 549 Прикметно, що останнім часом й у російській цивілістичній літературі з’являються „перші ластівки” більш точного терміновживання (див., напр.: Пиляева В.В. Цивильное право: Энциклопедический словарь. – М., 2003; Актуальные проблемы процессуальной цивилистической науки. – Саратов, 2003). 205 Радикальність цієї трансформації зумовлюється ще й тим, що професійна правосвідомість абсолютної більшості вітчизняних юристів-практиків, які з січня 2004 року почали застосовувати ЦК, була сформована (як отриманою ними освітою, так і попередньою їхньою роботою) на засадах протилежного – позитивістського – праворозуміння. І ось тепер перед ними постало непросте завдання: одночасно реалізовувати у своїй професійній діяльності ці дві діаметрально протилежні філософськоправові доктрини. Робочими інструментами виконання цього завдання покликана стати низка норм (статей) ЦК, які визнають, уможливлюють пряму регулятивну дію природних прав і свобод людини. І флагманом, „лідером” цих юридичних приписів є, безперечно, ст. 1 ЦК. Вона становить, можна сказати, світоглядно-концептуальний фундамент юридичного регулювання у специфічній, надзвичайно широкій сфері суспільних відносин. Тому саме ця стаття – як історична віха, як „дороговказ” такого регулювання в Україні – заслуговує на ретельний аналіз з позицій загальнотеоретичного праводержавознавства, передусім загальної теорії прав людини, а також філософії права. Нагадаємо насамперед зміст ст. 1 ЦК: „1. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. 2. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом”. Отже, „кваліфікаційними” ознаками тих суспільних відносин, що їх бере під свій захист ЦК, причому ознаками, які виникають й існують незалежно від держави, об’єктивно щодо неї, – є: • юридична (тобто – як далі аргументуватимемо – формальна) рівність учасників особистих відносин; • їхнє вільне волевиявлення (вільне – як нижче знову ж буде доводитись – з формальної сторони, у формальному аспекті); • майнова самостійність цих суб’єктів. Надання державного захисту означеним суспільним відносинам видається переконливим проявом кардинальної гуманізації цивільно-юридичного регулювання в Україні. Адже у такий спосіб держава підтримує, стимулює й охороняє такі загальнолюдські цінності, як-от: • гідність (самоцінність) кожного, неодмінним складником визнання якої є повага до власного вибору людиною своєї поведінки, тобто повага до її свободи; 206 • справедливість у стосунках учасників суспільного життя, фундаментальною ознакою (критерієм, показником) якої є формальна рівність останніх; • добровільна особиста активність, ініціативність людини у взаєминах із іншими суб’єктами. Отже, ст. 1 ЦК, яка слугує нормативною основою, маяком державного захисту приватних прав фізичної особи (та й інших учасників суспільного життя), насправді є виразником, „уособленням” гуманістичної філософії прав і свобод людини. Окрім цього, істотна перевага усього блоку норм ЦК, які, спираючись на його ст.1, встановлюють загальні положення державно-юридичного забезпечення особистих – насамперед немайнових – прав людини (ч.1 ст.6, ч.2 ст.8, ч.1 ст.11, ч.3 ст.270, ст.271), вбачається у тому, що вони визнають відкритість, неостаточність, невичерпність „переліку” даних прав. Така регламентація цілком відповідає формулі ч.1 ст.22 Конституції України й втілює загальнодозволенний тип юридичного регулювання поведінки людей у цій сфері відносин. Але тут видається більш важливим констатувати те, що означені положення слугують начеби „місточками” між державно-вольовим (юридичним) регулюванням та дією положень природного права. Таким чином, є підстави констатувати, що ЦК демонструє відхід від жорсткої легістсько-позитивістської інтерпретації предмета цивільно-юридичного регулювання „за рахунок” використання природного праворозуміння. Й у цьому можна вбачати вагоме досягнення даного закону. Окремо слід наголосити на тому, що зазначена особливість ЦК забезпечена, не в останню чергу, вміщенням у низці його статей термінопонять філософсько-правового (конкретніше – антрополого-правового) ґатунку, а також втіленням деяких положень загальної теорії прав людини. (Нагадаємо, наприклад, закріплену у ст. 271 дефініцію загального поняття особистого немайнового права як можливості людини вільно, за власним розсудом, обирати свою поведінку; або ж зафіксоване у ст. 269 положення про те, що такі права виникають у неї насамперед від народження, існують пожиттєво („довічно”) і не можуть бути скасовані). І це, безперечно, у цілому підвищило рівень наукової обґрунтованості цього фундаментального законодавчого акта. Проникнення природно-правових засад у ЦК можна вбачати й у тому, що, визначаючи носіїв цивільних прав і обов’язків, він використовує терміно-поняття „людина” (ст.24). Тут знайшла прояв неодноразово згадувана сучасна тенденція, так би мовити, антропологізації правової ідеології, котра внаслідок цього змістовно гуманізується. 207 Показовим є, мабуть, і те, що у ст.1 ЦК мовиться не про суб’єктів права, а про „учасників” відносин, а такими учасниками люди стають не стільки тому, що до цього їх спрямувала держава, скільки в силу об’єктивних – природничих (біотичних, психофізіологічних, та інших) і загальносоціальних – закономірностей їх існування й розвитку. У цьому терміновживанні теж можна констатувати впровадження природного праворозуміння у „позитивну” цивілістику. Та поряд з цим, відзначені гуманістичні риси ЦК мають – як це нерідко буває – й свою, так би мовити, зворотну сторону: вони, гадаємо, породжують деякі неясності й суперечності550, які не тільки торкаються теорії цивільного права, але й можуть створювати певні проблеми в юридичній практиці. Зазначимо деякі з них. 5.2. Антропологічні основи цивільно-правової рівності. 5.2.1. Юридична рівність як властивість саморегулівних цивільних відносин. Серед важливих новел ст. 1 ЦК найбільший науковий і практичний інтерес викликають ті, які стосуються предмета й метода цивільно-правового регулювання. Це, по-перше, якісне розширення цього предмета завдяки беззастережному включенню до нього майже всіх особистих немайнових відносин; по-друге, визнання пріоритетного становища останніх щодо відносин майнових; по-третє, законодавче закріплення таких ознак „цивільних” відносин, як а) юридична рівність, б) вільне волевиявлення та в) майнова самостійність їх учасників; почетверте, віднесення до предмета законодавчого регулювання саме відносин „цивільних”. Зазначені вище законодавчі новели інспірують появу низки нових для сучасної української цивілістичної доктрини положень філософсько-правового, власне методологічного, характеру. Так, у деяких науково-практичних коментарях до ЦК висловлено думку про те, що відтепер критерієм встановлення цивільно-правової належності суспільних відносин слід вважати вже не предмет, а метод правового регулювання551. Підставою для такого висновку, вочевидь, стала відома теоретична теза про юридичну рівність певних суб’єктів як наслідок державно-владного врегулювання їхніх відносин. Проте, як видається, така інтерпретація не цілком узгоджується із граматичним тлумачен550 Це можна пояснити, зокрема, й тим, що проектанти ЦК, з одного боку, повинні були в основному зберегти традиційний, можна сказати, загальновживаний терміно-поняттєвий інструментарій, а з іншого – прагнули відобразити у цьому законі нетрадиційний для нього, якісно інший, предмет. 551 Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. – Одеса, 2003. – С. 10; Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М. Коссака. – К., 2004. – С. 3. 208 ням змісту ст. 1 ЦК, в якій йдеться про позитивно-правове регулювання (у теперішньому часі!) тих відносин, які вже (у минулому часі) засновані на „юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників”. Таке терміновживання навряд чи можна вважати випадковим або помилковим. Так, один з розробників Книги першої ЦК – проф. З. Ромовська – зазначає, що у ЦК “відкинута теза “цивільно-правового регулювання суспільних відносин, за якою суспільні відносини стають цивільними завдяки їхньому цивільно-правовому регулюванню… Кодекс визнає об’єктивність існування цивільних відносин, взаємозв’язок цивільних відносин і законодавства будується на визнанні первинності цих відносин. Місія законодавця у зв’язку з цим полягає у вивченні суті цих відносин та у створенні сприятливих законодавчих умов для їхнього розвитку552. Аналогічну ідею обґрунтовує й інший співавтор ЦК – А. Довгерт, який зазначає, що характер цивільних відносин „є природним, а не таким, що залежить від волі законодавця. Завдання останнього полягає лише у впізнанні природної суті цих відносин та встановленні адекватного їх регулювання. У цьому сенсі хибно говорити про якийсь зовнішній метод їх правового регулювання”553. Принципово погоджуючись із наведеними позиціями розробників кодексу, зауважимо, що, на наш погляд, найхарактернішою властивістю тих відносин, які за свою природою мають вважатись цивільними, є баланс, «симетрія» інтересів, благ та взаємодій окремих індивідів та їхніх спільнот. Відтак природно-цивільними є такі суспільні відносини, в яких відбувається встановлення, підтримання та відновлення зазначеного балансу інтересів, благ та взаємодій. Загалом такі відносини є водночас і природно-приватними – однак, лише тією мірою, якою вони істотно не зачіпають цінностей та інтересів суспільства (наприклад, відносини з індивідуального отримання й споживання харчових продуктів, з мирного володіння й користування своїм майном, відносини між батьками щодо вибору імені дитини). Проте, існують і такі природно-цивільні відносини, які, попереджаючи завдання шкоди чи інші порушення прав тих або інших осіб, забезпечують водночас охорону інтересів усього суспільства (наприклад, відносини з відшкодування завданої шкоди, батьківські зобов’язання). Такі відносини мають виразний публічний компонент і аж ніяк не можуть вважатись виключно приватними. 552 Ромовська З. Цивільний та Сімейний кодекси України – честь львівської правничої школи // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Вип. 39. – 2004. – С. 12. 553 Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – К., 2004. – С. 7. 209 На наш погляд, у ст. 1 ЦК законодавець фіксує ідею правової („юридичної”) рівності суб’єктів як об’єктивної (й саме у цьому сенсі – природної) основи майнових і особистих немайнових відносин. Стверджувати ж, що у ст. 1 ЦК критерієм визначення цивільного характеру правовідносин виступає не предмет, а метод правового регулювання, можна було би лише із одним суттєвим застереженням. А саме: у такому випадку під методом правового регулювання слід розуміти не способи та прийоми державно-владного впливу на суспільні відносини, а способи й прийоми саморегуляції цих відносин. „Саморегульована” ж юридична (точніше – правова) рівність є хоч і не державною, проте, тим не менш – встановленою за мовчазною згодою учасників цивільних відносин, й у такому сенсі – „позитивною”. Загалом же, як видається, так чи інакше у ст. 1 ЦК відобразилося праворозуміння, яке належить до соціологічного позитивізму. Не викликає сумнівів той факт, що у контексті ст. 1 ЦК під юридичною рівністю слід розуміти насамперед рівність власне формально-юридичну. Однак обидва терміни („формальна” і „юридична”) потребують дещо ширшої інтерпретації, аніж та, яка традиційно надається їм у правознавстві. Терміно-поняття «юридичний» може позначати не лише державноправові явища й процеси, але й характеризувати мікрорівневе соціальне регулювання, здійснюване самими учасниками суспільних відносин. Формальність юридичної рівності є логічно необхідним наслідком її загального характеру. Справді, діалектика загального й одиничного полягає, зокрема, в тому, що загальне може бути актуалізоване лише як одиничне, як конкретне. Емпіричний зміст загального не може бути уточнено a priori; цей зміст встановлюється щоразу в кожному індивідуальному випадку. Однак природне у праві означає насамперед сутнісне, змістовне. Тому-то й, розглядаючи цивільні відносини, шукати сутнісні, буттєві основи рівності їх учасників слід у площині метафізичній. У такому разі формальність зазначеної рівності означатиме вже не просто умовний, зовнішній, але водночас і „ідеальний” характер останньої (саме у цьому сенсі протиставляються поняття „формального” та „матеріального”). З огляду на це, дослідження поставленої проблеми вимагає звернення не лише до соціальної емпірії – до вивчення характеру соціальних взаємодій, але й до метафізики соціального – до їх духовної сутності. Відтак, виникає необхідність у діалектичному поєднанні методологічних підходів, які в позитивістських інтерпретаціях традиційно протиставлялись один одному. Тож, жодним чином не претендуючи на остаточний характер наведених нижче положень, здійснимо спробу віднайти природні основи цивільно-правової рівності. 210 5.2.2. Цивільно-правова рівність у природних соціальних зобов’язаннях. Задля цього нами має бути використано насамперед соціолого-правовий підхід, який, зокрема, передбачає розгляд права як складної структури правовідносин, тобто таких соціальних відносин, що з огляду на їх внутрішню об’єктивну природу мають правовий характер, у системі яких здійснюється взаємодія суб’єктів – реальних носіїв права554. Зарубіжними, а почасти й вітчизняними прихильниками соціологічного праворозуміння неодноразово висловлювалась слушна думка про те, що право формується і розвивається об’єктивно, шляхом виникнення правовідносин, котрі іманентно і безпосередньо породжуються самими умовами людського співжиття. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Ця ідея в тій чи іншій формі підтримувалась Н. Гредескулом, Є. Ерліхом, Р. Ієрингом, М. Ковалевським, М. Коркуновим, С. Муромцевим, Л. Петражицьким, а згодом отримала розвиток у працях Л. Дюгі, Ж. Карбоньє, К. Кульчара, М. Оріу, Р. Паунда, П. Сорокіна та деяких інших видатних правників. У радянському правознавстві, попри досить широке застосування конкретно-соціологічних досліджень, соціологічне розуміння права і правовідносин зі зрозумілих причин не отримало поширення. Із деякими застереженнями до прибічників цього типу праворозуміння можуть бути віднесені С. Боботов, Г. Злобін, В. Козлов, Г. Мальцев, Л. Спиридонов. Соціологічне бачення права відображено, зокрема, й у наукових публікаціях Ю. Гревцова, К. Жоля, В. Лапаєвої, В. Сирих555. Як видається, ще одним адекватним методом аналізу природної основи цивільно-правової рівності має бути етико-антропологічний підхід, до представників якого належать, зокрема, М. Алєксєєв, Дж. Дель Векіо, І. Кант, П. Новгородцев, Й. Покровський, В. Соловйов. Серед сучасних українських правознавців етико-антропологічний різновид праворозуміння підтримує Ю. Римаренко. Відтак, поєднуючи обидва означених вище підходи, спробуємо визначити об’єктивне підґрунтя цивільно-правової рівності на основі парадигми, яку умовно назвемо соціально-антропологічною. Вихідним положенням подальшого аналізу є те, що будь-яке суспільство являє собою певну ієрархію, нерівність. Відносини фактичної владипідпорядкування пронизують усе суспільне життя. У більшості (якщо не в усіх) видах суспільних відносин присутня певна влада одного їх учасника над іншим (влада економічна, психологічна чи духовна; влада батьків над дітьми, вчителя над учнями тощо). У природних цивільних відноси554 555 Зорькин В.Д. Позитивистская теория права в России. – М., 1978. – С. 160. Савчук С.В. Юридична соціологія. – Чернівці, 2003. – С. 6, 7, 48. 211 нах взаємодія їх учасників може нормально здійснюватись та розвиватись лише на основі вільної співпраці чи вільної конкуренції. Юридична рівність виступає найбільш адекватною формою товарного обміну, яка здатна максимально забезпечити економічну життєздатність суспільства. Власне ці нормальні умови розвитку цивільних відносин законодавець і фіксує у понятті юридичної рівності. Тому призначенням формальної (юридичної) рівності є „не запровадження всезагального зрівнювання, а зняття всіляких обмежень на пересування будь-якої людини в рамках структури, яка склалася, тобто ієрархії, з метою посилення життєздатності цієї ієрархії. Відповідно й адміністративний спротив фактичній неоднаковості людей – спротив, який майже завжди є лицемірним – створює лише систему кривих дзеркал, життєздатність якої забезпечується тільки тією мірою, якою зміст не відповідає формі”556. Натомість існують такі суспільні відносини, нормальний розвиток яких сьогодні можливий лише за умови позитивно-правової фіксації їхньої ієрархічності. Йдеться про природні публічні відносини. Нині для правової соціології є усталеним твердження про те, що, об’єктивним, природним фактором правоутворення є взаємодія індивідів, яка здійснюється у відносинах між ними (відповідно, щодо права цивільного – у цивільних відносинах). Будь-які ж правові відносини являють собою певні соціальні зобов’язання, змістом котрих виступають взаємні права та обов’язки їхніх учасників (скажімо, цивільні зобов’язання, спрямовані на збереження спокійного володіння речами; зобов’язання з виконання робіт; з надання утримання). Для подальшого аналізу доцільно виділити два основні типи таких соціальних зобов’язань: а) всезагальні, суб’єктами яких є всі однойменні учасники суспільного життя – окремі люди та їхні спільноти; б) соціально-рольові, учасники котрих виступають в особливих якостях – батька, дружини, продавця, заподіювача шкоди тощо. Всезагальні зобов’язання інакше можуть бути названі стосунками відносно незалежного, автономного співіснування індивідів, іншими словами – відносинами індивідуальної свободи й недоторканності. У них суспільство наче би атомізується, перетворюючись на спільноту зовнішньо незалежних одна від одної осіб. Відтак природною основою цивільно-правової рівності у даному випадку є насамперед рівно-цінність благ, належних учасникам всезагальних відносин (речей, творів, винаходів й таке ін.) чи „втілених” в їхніх особистостях (життя, здоров’я, честь, гідність тощо). У всезагальних немайнових відносинах ан556 Скловский К.И. Собственность в гражданском праве: Учебно-практическое пособие. – М., 1999. – С. 28. 212 тропною основою правової рівності виступає рівна гідність осіб (людей та спільнот); вказана ознака відображає рівно-значність тих невідчужуваних фізичних та духовних благ (життя, здоров’я, честі, гідності, імені тощо), які втілені у кожній людині або нерозривно пов’язані з нею, з її фізичною та духовною життєдіяльністю. Відносини з приводу володіння майном є всезагальними у тому сенсі, що кожна людина неодмінно є володільцем певного майна. З огляду на це можна стверджувати про тотожність взаємних зобов’язань, які пов’язують між собою учасників цього різновиду суспільних відносин. Рівність учасників всезагальних майнових відносин є об’єктивно зумовленою як законами економічного розвитку, так і соціально-антропними закономірностями. Адже речі для людини – це „улюблені речі”, матеріальне продовження її особистості, вони утворюють неповторний світ індивіда, його унікальний предметно-соціальний прості557. Цивільно-правова рівність володільців речей виражає рівну гідність цих осіб та рівноцінність будь-якого суб’єкта мирного володіння. Оскільки в усіх всезагальних зобов’язаннях вбачаються потенційні відносини кооперації чи конфлікту, такі зобов’язання виражають рівну антропо-соціальну правоздатність їх суб’єктів. Окрім цього, в усіх всезагальних відносинах цивільно-правова рівність зумовлює також і однаковий зміст зобов’язань, якими їх учасники взаємно поєднані, тобто – рівноправність. Інший підхід до цих відносин був би можливий лише за умов відвертої дискримінації та суперечив би базовим сучасним уявленням про справедливість. Фактичне відхилення від засади рівноправності викликає справедливе обурення й протест, оскільки внутрішньою основою такої рівності є загальнолюдська природа, загальна гідність і свобода, спільність умов людського існування (Г. Арендт). Соціально-рольові відносини. Цивільне право – це царина індивідуальної свободи, ймовірності та ризику. Насамперед це стосується зобов’язань, зміст яких має переважно індивідуально-вольове походження. Природною основою рівності сторін у договорі виступає власне координаційний характер їхнього індивідуального взаємозв’язку. Рівність є невід’ємним атрибутом останнього. З огляду на це у договірних відносинах найбільш адекватним є „негативне” розуміння рівності як рівно-вільності, однакової не-підпорядкованості. Такою інтерпретацією відкривається все потенційне різноманіття договірних типів у координаційних відносинах. 557 Там же. – С. 132 – 144. 213 Цивільно-правова рівність тут означає принципову рольову взаємозамінність учасників договірних відносин558: однаковість можливостей у зайнятті того чи іншого місця, тієї чи іншої соціально-рольової позиції (покупця, продавця, замовника, виконавця тощо) у системі відносин учасників ринку. Засада рівності тут зумовлюється насамперед тим значенням, цінністю, яку учасники цивільних відносин надають належним їм благам, взаємній поведінці, а зрештою, й один одному як особам. Джерелом договірного права є погоджена воля окремих осіб. При цьому свобода волевиявлення означає не повну, абсолютну індетермінованість останнього, але лише визнання автономності волі особи щодо детермінуючого психічного чи фізичного впливу з боку інших осіб, і, відповідно, внутрішньо-вільне формування волевиявлення. (Фактично на свободу волевиявлення певною мірою завжди впливає майнова та інші різновиди нерівності учасників суспільно-правового життя). Відтак у договорі цивільно-правова рівність є відображенням антропо-соціальної сутності такої взаємодії – взаємоузгодженої свободи її учасників. Цивільно-правовий договір являє собою ту правову форму, яка адекватно виражає як матеріальну еквівалентність товарного обміну, так і рівну міру свободи його учасників. Тому природне цивільне право формують насамперед індивідуальні домовленості. Цивільне ж законодавство, в принципі, покликане виконувати, допоміжну, субсидіарну роль у регулюванні цивільних відносин. Держава не визначає змісту цих відносин “від себе й примусово”, а лише “займає позицію органу, який охороняє те, що буде визначено іншими”559. При цьому законодавством повинні регулюватись: а) ті відносини, які залишилися неврегульованими в договорі (диспозитивні норми); б) особливо важливі, з точки зору забезпечення соціальної справедливості та інших публічних інтересів, договірні відносини (імперативні норми). Наявність значної питомої ваги таких норм у низці інститутів договірного права мала би свідчити не стільки про волюнтаристський характер діяльності законодавця, скільки про адекватне регулювання тих відносин, які з міркувань спільного блага чи за їхньою етико-соціальною сутністю потребують владного втручання (захист економічно-слабкої сторони за договором, недопущення недобросовісної конкуренції тощо). Характерним проявом індивідуальної свободи є випадкові умови договорів. Такі умови, на відміну від істотних та звичайних, повністю залежать від вільного розсуду сторін договору. „Сваволею” сторін визначається саме існування таких умов у договорі, а також їх зміст (зауважимо, 558 Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений: Учебное пособие. – Свердловск, 1972. – С. 169. 559 Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. – М., 1998. – С. 39. 214 що істотні умови договору також не позбавлені випадковості, оскільки такими визнаються будь-які умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (ст. 638 ЦК). Випадкові умови договору є правовим виразом індивідуальних особливостей кожної окремої договірної ситуації, індивідуальних потреб, інтересів, волі її учасників. Відтак, певна непередбачуваність, випадковість, відкритість є характерними рисами індивідуальної правотворчості, яка виступає постійним джерелом внутрішнього розвитку цивільного права. Відображаючи свободу індивідуальних людських проявів, цей різновид соціальної творчості стає правовим виразом вільного розвитку міжособистісної взаємодії в суспільстві та загалом людської особистості як такої. Завдяки цьому цивільне право являє собою відкриту, саморегулівну, а отже, й живу систему, яка якнайкраще пристосована для існування у змінюваних зовнішніх умовах. Індивідуальне договірне право – це всезагальна правова форма людського життя. У цьому контексті слід знову повернутись до проблеми об’єктивних меж застосування імперативного методу в „державному” цивільному праві. Цей метод (накази та заборони) виражає недовіру й підозру держави до свобідної волі людини як джерела її соціальної поведінки. Така недовіра є доречною, якщо йдеться про відносини соціального конфлікту, про захист недоторканної сфери інтересів, благ індивідів та спільнот від неправомірних посягань – наслідків прояву не „доброї”, а „злої” волі. Ця підозра також є цілком виправданою у випадках, коли правові приписи адресовані представникам влади. Однак у сфері соціального співробітництва, де суспільні зв’язки виникають з доброї волі їх учасників, подібна – соціально необґрунтована – наказовість часто постає правовим виразом і засобом деперсоналізації, „опредмечування”, людини, якій у такий спосіб відмовляється у здатності до правотворчості. Тому, на наш погляд, імперативний метод юридичного регулювання повинен застосовуватись до лише тих цивільних відносин, котрі стосуються спільного блага всього суспільства, а відтак мають приватнопублічну природу. До позадоговірних соціально-рольових відносин входять змістовно різноманітні зобов’язання, спільним для яких є те, що їх зміст формується поза волею їхніх учасників (скажімо, заподіяння шкоди; аліментні зобов’язання) або лише за волі одного з них (видача довіреності). Учасники цих відносин мають протилежні за змістом права та обов’язки (наприклад, становище автора твору та всіх інших осіб; потерпілого та заподіювача шкоди; довірителя та представника). Тому в даному випадку, на відміну від всезагальних відносин, може йтися не про рівноправність, а лише про рівність природних правоздатностей. Зокрема, 215 в авторських відносинах остання виражає той буттєвий факт, що кожна людина потенційно є творцем, є здатною до творчості рівною мірою з іншими. Попри фактичну неоднаковість наявних у окремих індивідів творчих здібностей, рівність правоздатностей відображає єдину загальну сутнісну характеристику людини – здатність до творчості. В інших же позадоговірних відносинах (обіцянка винагороди, рятування чужого життя чи майна, завдання шкоди тощо) природна рівність також відображає лише принципову однаковість можливостей (рівну ймовірність) стати учасником конкретного зобов’язання. Антропо-соціальною ж основою цивільно-правової рівності виступають спільні антропні властивості та рівноцінність майнових і немайнових благ, належних учасникам цивільних відносин. Вельми специфічними є батьківські зобов’язання, учасники яких наділені протилежними правами й обов’язками та принципово не можуть помінятись своїми соціально-правовими „ролями” (батько – дитина, батько дитини – мати дитини). Як видається, в даному випадку цивільно-правова рівність виражає всезагальну людську гідність, рівною мірою притаманну кожному з батьків та дитині як учасникам сімейних відносин. Саме гідність дитини є джерелом батьківських обов’язків з її утримання та виховання – обов’язків, спрямованих на забезпечення соціальної реалізації цієї гідності. Власне, саме цей факт і породжує батьківське аліментне зобов’язання, виникнення якого рівною мірою не залежить від волі тих членів сім’ї, між якими воно існує. 5.2.3. Цивільно-правова рівність як рівність природних правоздатностей. Викладене вище дає підстави стверджувати, що цивільноправова рівність виражає тотожність фундаментальних антропних властивостей суб’єктів цивільного права. Тому загальним значенням цивільно-правової рівності є рівність природних, сутнісних правоздатностей учасників цивільних відносин. Однак при такій постановці питання ми ризикуємо визначити одне невідоме через інше. Що ж таке природна правоздатність і що виступає її остаточним буттєвим підґрунтям? Як уже зазначалось, у соціально-емпіричній реальності годі шукати ту сутнісну єдність, котра б виступала буттєвою основою для цивільноправової рівності. Рівність матеріальних – біологічних, фізіологічних чи психологічних – властивостей людей справді залишається рівністю лише формальною й умовною. Відтак природна основа цивільно-правової рівності за необхідністю набуває ідеально-метафізичного, духовного виміру. Послуговуючись поняттєвим апаратом Т. де Шардена, можна сказати, що існує певна буттєва «точка Омега», яка і є єдиною основою для багатоманіття окремих цивільно-правових ситуацій. Саме у тій точці й існує «людське всезагальне» – та загальнолюдська гідність і сво216 бода, що їх визнають самі у собі та один в одному учасники цивільних відносин. Названі фундаментальні антропно-духовні властивості якраз і слугують об’єктивною, сутнісною, і в цьому сенсі – природною передумовою для конституювання цивільно-правової рівності як рівності природних правоздатностей. Необхідною причиною визнання рівності природних правоздатностей усіх людей є, по-перше, той факт, що будь-яка окрема людина (навіть дитина чи психічно хвора) є унікальним проявом життя, потенційною духовною безкінечністю, істотою, чия специфічно людська сутність розкривається лише в процесі її всебічного розвитку. Адже саме у такий спосіб формуються (чи відновлюються) властивості людини як правового діяча. Внаслідок цього універсальна природна правоздатність постає уособленням тієї цінності, котрою є кожна людина як така. Тому й поняття всезагальної природної правоздатності повинно виводитись насамперед із аксіотичних засад, із тієї всезагальної унікальності, яку являє собою кожна людина. Відтак, поняття природної правоздатності людини можна визначити як таку невід’ємну властивість людини, що полягає в її загальній здатності бути суб’єктом соціальних прав та обов’язків і ґрунтується на рівній самоцінності кожної людини як унікального прояву життя, як істоти, здатної до розвитку й потребуючої його задля розкриття своєї специфічної людської сутності (природи). 5.3. Можливість неоднозначної інтерпретації змісту природних прав людини як об’єкта захисту цивільним законодавством. Як відзначалось, ЦК не претендує на вичерпність того переліку природних („особистих немайнових”) прав людини, який у ньому зафіксовано. Отож, припускається сучасне існування й інших таких прав560, а також виникнення згодом і якихось нових, нині ще не відомих прав561. Тому неминуче постають наступні питання: які ж саме з двох останніх груп людських прав належать до природних і як розуміти зміст (та й обсяг) кожного з них? Відповідь на означені питання буде значною мірою залежати, вочевидь, від того, які уявлення матиме застосовувач відповідних норм ЦК 560 До таких прав можна віднести, наприклад, права на непогіршення умов особистої життєдіяльності, на розвиток, на існування саме у суспільстві („право на соціум”), на вибір і сповідування певного, зокрема релігійного, світогляду, на вибір мови навчання та спілкування. 561 Вельми важливе розмежування природних прав людини на фактичні чи актуальні (як узаконені, так і нелегалізовані) та гіпотетичні або потенціальні, зазвичай, не береться до уваги навіть тоді, коли здійснюється розгорнута класифікація, здавалося б, усіх таких прав, що їх бере під захист ЦК. (Див., напр.: Коробцова Н.В. Цивільно-правова охорона таємниць особистого життя людини. – Х, 2005. – С. 28-34). 217 щодо сутності такого явища як права людини взагалі та стосовно походження останніх. Між тим, як відомо, з цих питань у науці має місце неабиякий плюралізм поглядів – зокрема й з-поміж деяких розробників ЦК562. Не виключено, що й суддя, застосовуючи ЦК, дотримуватиметься відмінного від позиції його авторів і коментаторів різновиду природного праворозуміння – скажімо, соціального, психологічного або так званого комунікативного… Чи узгоджуватиметься такий плюралізм із констатованою ЦК рівністю учасників природних „цивільних” правовідносин? Так чи інакше, проблема тут існує. З огляду на означений плюралізм, можна стверджувати, що ЦК є результатом компромісу серед представників різних видів праворозуміння (інколи навіть в межах одного й того ж його типу). А усякий компроміс, розв’язуючи певні проблеми, водночас породжує інші. 5.4. Колізії природного й позитивістського праворозумінь у нормах Цивільного кодексу. Відзначимо з-поміж них такі: 1. Визначивши, здавалось би, гранично широко – на філософськоправовому рівні – зміст особистого немайнового права людини (фізичної особи), ЦК обмежив його лише сферою „приватного життя”. Між тим, розуміння цієї сфери, її змісту й обсягу (меж) лишається досить неоднозначним563. За відсутності у ЦК інтерпретації загального поняття „приватне життя” вона, виходить, віддається на розсуд юристів-практиків і коментаторів-теоретиків. У самому ж ЦК серед означених прав зазначаються, зокрема, права на отримання достовірної інформації про стан довкілля (а згідно зі ст. 302 її мають надавати „публічні” суб’єкти) і на поширення такої інформації – ч.1 ст.293, а також інформації, поданої посадовою, службовою особою при виконанні нею службових обов’язків – ч.3 ст.302 (поширення ж таких „інформацій” здійснюється фізичною особою аж ніяк не 562 Так, на думку професора А. Довгерта сутністю таких прав є розумність і справедливість (див., напр.: Довгерт А.С. Цивільне законодавство України // Цивільний кодекс України: Науковопрактичний коментар. – К., 2004. – С.11-13); це дає підставу вважати його, скоріше за все, прихильником так званої етичної природно-правової доктрини. Натомість, професор З. Ромовська схиляється до здебільшого біологічної інтерпретації цього явища, в якій присутня й теологічна аргументація (див., напр.: Ромовська З. Цивільна правоздатність громадян // Право України. – 1994. – №10. – С.51-53). 563 Див., напр.: Право на повагу до приватного і сімейного життя, житла і таємниці кореспонденції: Загальні підходи застосування статті 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950). – К., 2004. – С.6-97. 218 тільки у суто приватних колах, у приватному житті); на належні безпечні умови праці чи навчання – ч.4 ст.293 (а ця діяльність відбувається, зазвичай, у закладах, які функціонують публічно); на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ч.1 ст.314); на мирні зібрання – конференції, фестивалі тощо (ч.1 ст.315). Навряд чи всі наведені права торкаються лише приватного життя людини. Видається, що ознаки публічності наявні у них досить виразно. Описана ситуація є ще одним свідченням обґрунтованості тези про те, що у природних правах людини не завжди можливо провести жорстку „демаркаційну лінію” між сферами її приватного й публічного життя564. (Хоча сам той факт, що ЦК поширює свій захист і на деякі природні публічні або ж, принаймні, на природні приватно-публічні відносини, теж є радше його перевагою, аніж вадою). 2. ЦК вказує на два джерела виникнення розглядуваних прав людини: 1) факт її народження і 2) закон держави (ч.1 ст.269). Встановлюючи однаковий рівень захисту таких прав незалежно від того, як саме вони виникли, законодавець наче би підносить юридичне забезпечення природних прав до забезпечення прав „позитивних” (юридичних). І це, безперечно, – гуманне прагнення565. Однак не можна не зважати й на те, що обидві зазначені групи прав не є тотожними за їхньою соціальною природою. Адже в одному випадку джерелом можливостей (прав) людини може бути її фізична природа (біологічні, фізіологічні, енергетичні потенції), у другому – соціальна природа (інтелектуальні, духовні, моральні потенції), а в третьому – державний закон. Так, зміст і обсяг природних прав людини обумовлюється – якщо розуміти їх як феномен природно-соціальний – досягнутим рівнем розвитку суспільства (хоча потім держава втручається, так чи інакше, у „дозування” здійсненності таких прав); а ось зміст і обсяг законостворених прав безпосередньо визначається державою, виходячи не тільки з інтересів суспільства, але й із її державно-корпоративних інтересів, з її відносно самостійної політики (хоча й у цьому випадку вона не може не враховувати об’єктивно існуючі можливості суспільства). 564 Див., напр.: Рабінович П. Природне право: діалектика приватного й публічного // Право України. – 2004. – №9. 565 До речі, є ситуації, коли з моменту народження людини у неї виникають і майнові права – у тому числі й такі, які, будучи теж природними, регулюються, однак, не цивільним , а іншим галузевим законодавством (наприклад, права новонародженої дитини, від якої відмовились батьки, або дитини-інваліда на забезпечення державою належних умов її існування й розвитку). Більше того, навіть щодо окремих природних прав, які ЦК відносить до немайнових (наприклад, право людини на сім’ю – ст. 291), він прямо застерігає можливість застосування до них не тільки цивільного законодавства (ч.1 ст.9). 219 Далі. Якщо закон лише визнає вже існуючі природні права, то державно-вольові (юридичні) права він породжує, створює. Якщо природні права й справді не можуть бути скасовані (ч.3 ст. 269 ЦК) – вони залишаються „при людині”, які б обмеження щодо їх здійснення не запроваджувались, то права законостворені можуть все ж таки зникати – у разі скасування відповідного законодавчого припису. Неврахування зазначених істотних відмінностей – а подекуди й неминучих розбіжностей – між правами загальносоціальними (природними) та спеціально-соціальними (державно-вольовими, юридичними) може викликати певні проблеми у державно-юридичному регулюванні відповідних відносин (скажімо, у захисті тих природних прав, яких ЦК навіть і не згадує, хоча абстрактно не виключає їх появи у майбутньому). 3. Хоча ЦК фіксує визначення загального поняття, здавалося б, усіх й усіляких особистих прав немайнового характеру (ст. 271), проте свій захист він поширює лише на певну їх частину. Здійснення, використання людиною її прав – з огляду на їх соціальну природу – неминуче зачіпає, так чи інакше, інтереси (права) інших суб’єктів. Отож особисті права стають здійсненними тільки-но через посередництво стосунків, контактів, взаємодії їх носія з іншими учасниками відносин. І ЦК намагається більш-менш чітко визначити, в яких саме відносинах (або, інакше кажучи, у відносинах з якими властивостями) мають здійснюватись права фізичної особи, аби їх захищало цивільне законодавство (ч.1 ст.1 ЦК). Проаналізуємо ці відносини. Особисті відносини. За визнанням розробників ЦК, у його ст.1 (ч.1) малось на меті вказати, що предметом регулювання цивільним законодавством є дві групи відносин: а) особисті та б) майнові566, кожна з яких існує начеб автономно, „паралельно” одна до одної. Однак вжитий у ній текстуальний вираз (“особисті немайнові та майнові відносини”) – якщо тлумачити його буквально, адекватно – дає підставу для дещо іншого висновку, а саме: відносини немайнові та відносини майнові є видами такого родового явища, як особисті відносини567. Тому цю ситуацію варто проаналізувати докладніше. Коли у ч.1 ст.1 ЦК згадуються „особисті відносини”, то мовиться, вочевидь, про відносини осіб. Але якщо йдеться про осіб природних, то у суспільстві відносин не між особами (а між кимось іншим), тобто відносин неособистих, взагалі існувати не може. Інша річ, що особи (ч.1 Див.: Довгерт А.С. Вказ. праця. – С.5. Цього висновку, можливо, не виникало б, якби наведене формулювання мало такий вигляд: “особисті та майнові відносини”. 566 567 220 ст.1 ЦК) як „учасники” таких відносин можуть бути або індивідуальними (окремі люди), або ж колективними (об’єднання чи спільноти людей). Причому колективні особи існують не менш реально й „фізично”, ніж індивідуальні (люди)568. Отож, лише однієї зазначеної властивості відносин, ясна річ, недостатньо, аби виділити їх у самостійний предмет юридично-галузевого регулювання569. Щоправда, у деяких випадках „особистими” вважаються не усі й не будь-які суспільні відносини, а лише їх певний різновид (наприклад, коли суспільні відносини (а до речі, й права людини та громадянина) поділяють – з тією чи іншою мірою умовності – на економічні, політичні, культурні, побутові, суто особисті тощо). І тоді прикметник „особисті” вживається у вузькому, спеціалізованому значенні570. Але у цих випадках таке його значення мало би бути офіційно (або хоча б доктринально) витлумачено, застережено. Однак ЦК такого роз’яснення не подає. Тому-то й стає можливим тлумачити означене терміно-поняття досить довільно (а зрештою – й тавтологічно: особисті відносини – це відносини осіб). Певною неточністю дефініції предмета регулювання цивільним законодавством (ч.1 ст.1 ЦК) видається й те, що самі лише особисті відносини –як немайнові, так і майнові – відразу ж названо „цивільними”. Це слово, гадаємо, треба було б помістити аж наприкінці дефініції – після зазначення видових ознак тих особистих відносин, які справді захищаються ЦК. З існуючого ж варіанта дефініції випливає наступний висновок: цивільним законодавством регулюються „цивільні” відносини, а до „цивільних”, виходить, належать ті відносини, які регулюються цивільним же законодавством. Таке твердження виглядало б, очевидно, формально-логічним колом, якщо не взяти до уваги, що цивільними вважаються й такі відносини, які регулюються не законодавством, а навіть і не легалізованими договорами та звичаями. А тепер – про кваліфікуючі ознаки того різновиду „особистих” суспільних відносин, які врегульовує й захищає ЦК (тобто ознаки, зафіксовані у ч.1 ст.1). 568 Щоправда, у цивілістиці, як відомо, сконструйовано, крім поняття „фізична особа”, ще й поняття „юридична особа” (ст.80, 83 ЦК). А явище, яке відображається останнім, може у деяких випадках бути, так би мовити, безлюдним – взагалі не включати живих осіб, а „уособлювати” лише якесь майно, бути його штучною, умовною персоніфікацією та й більше того – взагалі не мати матеріального субстрату, відповідника (хоч би, скажімо, благодійні фонди). 569 Наприклад, відносини виборця з кандидатом у депутати – це теж „особисті” (у широкому розумінні) відносини, але їх „виборчого” змісту цивільне законодавство не торкається – незважаючи навіть на те, що їх учасники формально не підпорядковуються один одному. 570 Певна інтерпретація прав, які (відрізняючись від прав фізичних (вітальних, життєвих), культурних, економічних та політичних) було названо „особистісними”, обґрунтовувалась П. Рабіновичем здавна (див., напр.: Права людини в Україні. – К., 1993. – Вип.3. – С.8; Вісник Академії правових наук України. – 1994. – №2. – С.26; Український часопис прав людини. – 1995. – №1. – С.14-15). 221 А) Це відносини, засновані на „юридичній рівності” їх учасників. На перший погляд, йдеться, мабуть, ні про що інше, як про однаковість взаємних прав і обов’язків суб’єктів у їхніх конкретних відносинах. Та одразу ж виникає запитання: яких прав та обов’язків – природних (загальносоціальних) чи державно-вольових (спеціально-соціальних, „юридичних”)? Відповідь можлива така: як перших, так і других. Адже ЦК, як зазначалось, однаковою мірою визнає можливість виникнення у особи „цивільних” прав як із самого факту її народження, так і з державного закону. У такому разі напрошується висновок про те, що термін „юридична” використано у ст. 1 ЦК як синонім слова „правова”571. Але таке терміновживання ускладнює розрізнення права й закону , сприяє нівелюванню, „розмиванню” відмінностей між природним і позитивним праворозумінням . Адже одна справа, коли самі учасники відносин самостійно визнають (кожен у своїй свідомості, а згодом – і своєю поведінкою) один другого взаємно рівними. І зовсім інша справа, якщо такими їх визнає держава (або міжнародні акти – „стандарти” – з прав людини). Тому, вважаю, у даному випадку більш доречним було би термінологічне словосполучення „формальна рівність”572. Така рівність може бути, ясна річ, передбачена державним законом (державно-вольова рівність). Але вона може бути й природно-правовою. Згадаємо, наприклад, марксові яскраві описи ринково-майнових, товарно-грошових відносин. Він писав, що у цих відносинах „люди повинні лише мовчазно відноситись один до одного як до приватних власників відчужуваних речей, а значить, і як до незалежних одна від одної осіб”. Зокрема, якщо йдеться про укладення договору між власником засобів виробництва і власником робочої сили, який наймається до першого, то вони „зустрічаються на ринку і вступають між собою у відносини як рівноправні товаровласники... , отже обидва – юридично рівні особи”. Ці відносини, оформлені у вигляді договору, К. Маркс визначав як вольові юридичні відносини – незалежно від того, закріплені 571 До речі, терміносполучення „юридична рівність” викликає й таке запитання: а що являє собою „неюридична” рівність (знову ж за умови , якщо „юридична” є синонімом слова „правова”)? І відповідь можлива, мабуть, тільки одна: неюридична рівність є рівністю не формальною, а фактичною, „матеріальною” (скажімо, однаковий ступінь, рівень задоволеності неоднакових за змістом і обсягом потреб різних людей). Та й розглядаючи рівність юридичну, слід розрізняти рівність суб’єктів між собою та їх рівність перед законом, перед державою (судом). 572 Формальними” доречно вважати такі властивості, параметри феномена, які характеризують як спосіб його внутрішнього конституювання (структуру), так і зовнішній прояв, спосіб об’єктивування, „явлення”. Йдеться, отже, про ознаки оформленості, сформованості певного змісту. Стосовно питання, що розглядається, це – до того ж – властивості, котрі можуть бути зафіксовані емпірично. 222 вони законом чи ні. Достатньо лише, аби їх учасники „повинні визнавати один другого приватними власниками”573. Уявлення про таку – позадержавну, „загальносоціальну” – формальну рівність активно використовується прихильниками розуміння права як акту визнання574, тобто свідомого, інтелектуального, внутрішньосуб’єктивного визнання одним учасником певних відносин того, що інший їх учасник має (саме у них!) такі ж самі права, як і перший. З огляду на викладене, ознака „цивілістичності”, яка щойно обмірковується, могла би бути сформульована, скажімо, у такий спосіб: „... відносини, засновані на формальній рівності (природно-правовій чи державно-вольовій, юридичній)”. Але це, знову ж таки, – тільки на перший погляд. Насправді ж така рівність притаманна лише природним правам людини. Що ж до державних (юридичних) прав, то вона властива лише особистим немайновим правам; майнові ж „позитивні” права осіб досить часто є якраз нерівними. І єдиний атрибут людини, який може бути безвинятково однаковим у всіх і кожного, – це лише здатність її (здатність іманентна, об’єктивна, антропо-соціальна) мати природні права. Йдеться, отже, про здатність бути носієм природних прав або, іншими словами , – про природну правоздатність 575. З огляду на це, можна стверджувати, що формальна рівність людей – це цілковита однаковість насамперед їхньої здатності (однаковість як за її змістом, так і за обсягом) мати певні, обумовлені їх біологічними та соціальними властивостями, можливості задовольняти потреби їхнього існування й розвитку. Іншими словами, йдеться про якісну („змістовну”) і кількісну („об’ємну”) абсолютну рівнозначність, тотожність невід’ємного від кожного індивіда такого його людського атрибуту, як здатність володіти певними можливостями, необхідними для існування та розвитку у суспільстві. Зазначені можливості нерідко відображають терміно-поняттям „права людини”, а його загальну спроможність мати такі права – терміно-поняттям „правоздатність”. Формальна рівність людей існує у двох онтологічних статусах (різновидах): об’єктивному й суб’єктивному. Перший випливає з однаковості, „одноякісності” усіх людей саме як біосоціальних істот, котрі належать до єдиного людського роду, тобто є – у цьому сенсі – якісно однорідниДив.: Маркс К. Капітал. Критика політичної економії. – К., 1954. – Т.1. – С.92, 170, 178, 537. До таких вчених належать, насамперед Ю. Габермас (Німеччина) та деякі його однодумці у Росії (А. Поляков, І. Честнов) і в Україні (С. Максимов). 575 У вітчизняній цивілістиці це поняття активно обґрунтовувалось, зокрема, З. Ромовською (див., напр.: Ромовська З. Вказ. праця. – С. 51-52). 573 574 223 ми істотами. Тому об’єктивну їх взаємну рівність можна відобразити (й означити) терміно-поняттям „антропна” (або „природно-правова”). Індивіду досить бути (народитись) біосоціальною істотою – й у такій якості він вже є рівним з такими ж іншими істотами (навіть незалежно від того, чи усвідомлено кимось цю обставину). Суб’єктивна рівність (може, буде більш точним назвати її „суб’єктивізована”) є результатом, проявом свідомого волевиявлення певних суб’єктів, наслідком визнання (підтвердження) ними чи державою об’єктивної формальної рівності людей. Це вже рівність „позитивно-правова” (або, висловлюючись умовно, юридична). Хоча вона має спиратись, так чи інакше, на рівність об’єктивну, відображати її, зумовлюватись нею, проте – під впливом тих або інших конкретно-історичних умов, чинників – може й не співпадати з останньою повністю, „відхилятись” від неї. Історія позитивного, державно-вольового права дає безліч прикладів цього. Суб’єктивна формальна рівність – залежно, так би мовити, від „автора” її встановлення – може бути розподілена на такі види: • міжнародна (згадаємо, для прикладу положення ст.1 Загальної декларації прав людини про те, що всі люди народжуються рівними у своїй гідності та правах); • державна (наприклад, положення ст.24 Конституції України); • індивідуальна (скажімо, договір між „фізичними” особами, який відображає їхнє обопільне визнання один одного як формально рівних однакових учасників певних взаємних відносин). Отож, формальна рівність людей – це ніщо інше як рівність передусім їхніх особистих природних правоздатностей. А з огляду на наведену вище двохвидову класифікацію „рівностей”, правоздатність людини завжди існує як природна, а – окрім цього – може також існувати й як „позитивна” (юридична). Наявність у кожної людини однакової природної правоздатності – об’єктивна першооснова, фундамент також і рівної з іншими людьми юридичної (державно-вольової) правоздатності. Б) Відносини, засновані на „вільному волевиявленні”576. Оскільки, живучи у суспільстві, людина у своїх волевиявленнях, взагалі кажучи, не може бути абсолютно вільною, незалежною від будь-яких інших суб’єктів, то у даному випадку поняття „вільне” може вживатись лише у спеціальному, вузькому значенні. Вільне від кого (чи від чого) – це вимагає якщо не офіційного, то принаймні доктринального роз’яснення. 576 Такі обов’язкові властивості психічно-вольової сфери учасника „цивільних” відносин, як „вільність” і „власний розсуд” у його виборі своєї поведінки, зафіксовано й у ч.1 ст.271. В іншому місці ЦК ще більш категорично застерігає, що „волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі” (ч.3 ст.203). 224 Вважаю, що тут йдеться про вільне, незалежне знову ж таки лише від державно-владного нав’язування, диктування, „накидання” учаснику відносин чужої, зовнішньої щодо нього волі (насамперед волі представника держави), якій він має підпорядкувати свою поведінку. Але це аж ніяк не усуває його фактичну (соціальну, матеріальну, моральну, ідеологічно-духовну, емоційну чи іншу) залежність, тобто невільність одного учасника цивільних відносин від інших учасників. Абсолютно вільне волевиявлення – це міфічний індетермінізм. А будь-яка фактична залежність людини, яка об’єктивно обумовлюється соціальною природою її існування й розвитку у суспільстві, засадничо виключає однаковість її реального соціального статусу зі статусом іншої людини. Ті владні відносини, які конституюються через посередництво державно-імперативного („публічного”) метода юридичного регулювання, найбільше поширені у галузях позитивного публічного права (хоча й не безвинятково) – конституційного, адміністративного, фінансового, податкового, екологічного, кримінального, процесуального та іншого. І в ч.2 ст.1 ЦК прямо застережено, що навіть якщо ці відносини є майновими, то й тоді до них цивільне законодавство не застосовується (щоправда, крім випадків, передбачених законом). Вказавши, „від кого” вільними повинно бути волевиявлення учасника цивільних відносин, можна також додати й „від чого” воно має бути вільним: згідно з положеннями ЦК – від обману, насильства (ст. 230, 231) тощо. Щоправда, такі „впливи” повинні бути не просто свідомими, а – більше того – цілеспрямованими, тобто умисно спрямованими на „провокування” певних дій іншої особи (об’єкта такого впливу). Суб’єктом таких впливів може бути вже будь-яка (а не тільки державно-владна) особа. Водночас видається деяким перебільшенням закріплене у ч.2 ст.1 ЦК положення про те, що наявність будь-якого („іншого”) владного підпорядкування одного учасника відносин іншому учасникові виключає застосовуваність до цих відносин норм цивільного законодавства. Адже владність (нерівність) у стосунках суб’єктів може ґрунтуватись і на таких чинниках (у тому числі – природних), які не пов’язанні із державною волею, не залежать від неї (наприклад, влада батьків стосовно їхніх неповнолітніх дітей; влада тренера спортивної команди щодо її членів; влада релігійної „посадової” особи над віруючими особами). Якщо тлумачити наведене положення ЦК буквально, то й до зазначених „особистих” відносин даний закон не повинен би застосовуватись577. Та хіба відповідатиме такий висновок прагненню розробників ЦК макси577 І чи не з цієї причини ЦК передбачив (ч. 1 ст. 9), що до сімейних відносин (а вони, ясна річ, є природними) має застосовуватись, зазвичай, не тільки цивільне, а й інше законодавство (у його, ясна річ, приватноправовій частині)? 225 мально розширити коло відносин (обсяг особистих прав), які можуть бути об’єктом захисту цивільним законодавством? Навряд чи. Про це свідчить і перелік тих особистих немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством: здоров’я, життя, честь, гідність і ділова репутація, ім’я, авторство, свобода творчості (ч.1 ст.210 ЦК). Тому у ч.2 ст.1 ЦК точніше було б вказувати не на „інше”, а саме на „державне” владне підпорядкування. В) Відносини, засновані „на майновій самостійності їх учасників”. Вважається, що ця властивість відносин теж є необхідною, аби вони набули статусу “цивільних”. Проте, гадаємо, й тут не все так просто. По-перше, якщо говорити про відносини майнові, то не виключені такі ситуації, коли правоздатний суб’єкт, який володіє майновою правоздатністю, взагалі ще не має майна чи то у власності, чи у володінні, а тільки-но користується майном, яке належить іншим особам (скажімо, дитяче ліжко, пелюшки, які „використовує” малюк). То в якому сенсі тут можна говорити про „самостійність”? А по-друге (і це більш важливо), відносини „особисті немайнові” – за їх визначенням, за їх сутністю – мають, звісно, немайнову (у цивілістичному розумінні) природу. Питання ж про майнову самостійність виникатиме у них, як правило, лише у разі відшкодування (компенсації) шкоди, спричиненої порушенням немайнових особистих прав. Сама ж наявність таких прав та їх нормальне, безперешкодне використання зазвичай не потребують від їх носіїв майнової самостійності. Отож, розглядувана ознака, як видається, навряд чи має загальноцивілістичний характер: вона торкається не всіх, а лише частини цивільних відносин. Адже особисті немайнові відносини (як природно-правові, так і позитивно-правові) виникають й існують незалежно від того, чи мають їх учасники яке-небудь майно у власності або ж у володінні, чи у користуванні. 1. Як резюме з усього викладеного, запропонуємо – сподіваючись на подальше обговорення – наступну інтерпретацію предмета позитивного цивільного (приватного) права: таким предметом є відносини суб’єктів, чия природна правоздатність, виникаючи від їх народження, є однаковою (рівною) за змістом та обсягом і реалізується на основі їх вільного від державно-владного впливу волевиявлення. Або інший варіант: це відносини суб’єктів, формально рівних за їх природною правоздатністю, що виникає з моменту народження й реалізується ними на основі вільного, не залежного від державно-владного впливу, волевиявлення. 2. Які б зауваження не викликав ЦК України, які б юридично-регулятивні проблеми не „загрожували” його застосуванню, необхідно ак226 центувати головне: сприйнявши певною мірою природно-правову доктрину, ЦК забезпечив “прорив” невідчужуваних антропо-соціальних прав людини в українське цивільне законодавство і тим самим підніс на якісно вищий рівень їх державну охорону й захист. З огляду на це, він став винятковим, унікальним галузевим законодавчим актом української держави. У цьому вбачається величезна заслуга, – можна сказати, законотворчий подвиг – розробників ЦК. 3. Втіливши певні здобутки загальнотеоретичного праводержавознавства, зокрема загальної теорії людських природних прав578, ЦК слугує, своєю чергою, певним імпульсом для її подальшого розвитку. Адже цей кодекс вміщує чимало своєрідних, нових не тільки для цивілістики, загальноправових положень. І вони – навіть попри (а, можливо, навіть з огляду на) їх дискусійність – не можуть „не помічатись” теоретиками та, зокрема, й філософами права. 578 Це констатували, зокрема, А. Довгерт (див.: Українське право. – 1997. – № 1. – С. 16) і Н. Кузнєцова (див.: Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар. – С. 220). 227 РОЗДІЛ 6. СВОБОДА ВІРОСПОВІДАННЯ ЯК ПРИРОДНЕ ПРАВО ЛЮДИНИ 6.1. Світогляд людини: основні елементи. Перший нормативний акт, в якому було закріплено основи релігійних прав людини, датується 313 роком. Мова йде про так званий Міланський едикт, виданий імператорами Римської імперії Костянтином і Ліцинієм, у котрому вони надавали християнам і всім іншим повну свободу (liberam potestatem) дотримуватися тієї релігії, яку кожен вважає для себе найкращою579. З того часу людство встигло не лише запровадити спеціальні терміни для позначення понять, що стосуються релігійних прав, але й значно розвинути їх зміст. „Віротерпимість”, „недискримінація за релігійною ознакою”, „свобода віровизнання”, „свобода віросповідання”, „свобода релігії”, „свобода світогляду”, „свобода совісті”, – усі ці та деякі інші терміно-поняття відображають різні змістовні сторони означених прав, що переплітаються з правами на повагу до приватного й сімейного життя, на свободу слова, на свободу мирних зібрань і свободу асоціації тощо. Серед природних, невід’ємних прав людини свобода віровизнання та свобода віросповідання є одними із найважливіших. Вони є складовими елементами особистісного самовизначення людини. Основою свободи віровизнання та свободи віросповідання є віра людини як обов’язковий елемент її світогляду, свідомості. Хоча основним предметом дослідження є такий складник світогляду, як віра, необхідно насамперед визначити саме поняття світогляду, а також розкрити елементи, з яких він складається. Отож, світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, про світ, про свої взаємини зі світом, про своє місце у світі та своє життєве призначення. Світогляд синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких, як знання, бажання, інтуїція, віра, надія, життєві мотиви, цілі тощо. Через це складовими світогляду постають погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи580. За іншим критерієм елементами світогляду людини є: віра, ціннісні орієнтації, ідеали, переконання, спосіб життя людини й суспільства (як форма реалізації духовної сутності світогляду)581. Шевчук С. Порівняльне прецедентне право з прав людини. – К., 2002. – С.271. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти I-IV рівнів акредитації. – К.; Львів, 2001. – С.14. 581 Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2000. – С.11-15. 579 580 228 Розглянемо докладніше ці складові світогляду. 6.1.1. Віра (від латинських слів veritas, що означає „істина”, та verus – „істинний”). У давньоєврейській мові поняття віри віддзеркалює всю складність духовної настанови віруючого. Два корені є переважаючими: „аман” (амінь), що викликає в уяві поняття твердості, впевненості, та „батах” – забезпеченості й довіри582. Згідно з даними наукових досліджень віра є обов’язковим елементом нормальної свідомості людини583. Звідси випливає, що людей невіруючих у принципі немає. „Очевидно, – пише П. Джонсон, – існує природна тенденція вірити. Кожний є віруючим. Не всі вірять в одне й те ж, але всі вірять у що-небудь”584. В іншому джерелі знаходимо твердження, що „знайти людину, котра ні в що не вірить, неможливо”585. З теологічної (християнської) точки зору, віра, зокрема віра в Бога, є також невід’ємним елементом свідомості кожної людини. А. Введенський писав, що „людина не може не вірити… багатоманітними і різними голосами… Бог безперестанно нагадує про себе людині. Адже людській душі, створеній Богом, притаманне стремління до свого Творця”586. О. Мень зазначав, що „історія не знає жодного народу, який був би остаточно позбавлений віри. Навіть атеїстів не можна вважати людьми справді невіруючими. Ідеологічні міфи, які сприймаються ними на віру, – це, по суті, перелицьована релігія. В результаті виникають вірування атеїзму, які намагаються втілити смисл у безглуздя і примирити людину з тим, що вона за своєю природою не може прийняти”587. В енцикліці Папи Римського Івана Павла ІІ „Про співвідношення віри й розуму” зазначено, що „релігійність закладена у природі кожної людини”588. Феномен віри – явище складне й багатогранне, а тому досліджуване з позицій різних суспільних наук, зокрема філософії, психології, соціології, культурології. Філософське розуміння віри полягає в тому, що „віра – це прийняття за істину чого-небудь, що не потребує повного підтвердження істинності, прийнятого почуттями і розумом, і, відповідно, не може претендувати на об’єктивну значущість… Віра завжди є ризиком, тому що це почуття 582 Словник біблійного богослов’я / Ксав’є Леон-Дюфур та ін. / За ред.Софрона Мудрого. – Львів, 1996. – С.20. 583 Волков Ю.Г., Поликарпов В.С. Человек: Энциклопедический словарь. – М., 2000. – С.234. 584 Johnson P. Psychology of Religion. – N.-Y.-Nashville, 1945. – С.15. 585 Лукашевич М. Соціологія релігії. – Львів, 1999. – C.4. 586 Введенский А. Религиозное сознание язычества. – М., 1902. – С.10. 587 Мень А. История религии / Сост. А. Борисов и др. - М., 1999. – Кн.1: В поисках пути истины и жизни. – С. 8. 588 Енцикліка Святійшого отця Івана-Павла ІІ до єпископів католицької церкви “FIDES ET RATIO” (“Про співвідношення віри і розуму”). – К. – Львів, 2000. – С. 117. 229 може помилятися. Вона за своєю суттю завжди „сліпа”, інакше та віра, котра має надійну основу і об’єктивну гарантію, – несправжня…”589. В іншому філософському словнику зазначається, що „віра – це таке ставлення до подій і навіть вигадок, коли вони сприймаються як достовірні та істинні без доказів. У цьому розумінні віра – антипод знання”590. З культурологічної точки зору, віра виступає як „стан певної зацікавленості, психологічна настанова, світоглядна позиція, акт, що полягає у визнанні безумовного існування та істинності чого-небудь з такою рішучістю і твердістю, які перевищують значення фактичних та логічних доказів і не залежать від них усупереч усім сумнівам… Віра розуміється перш за все як упевненість у недостовірному чи недостатньо достовірному знанні, тобто такому знанні, основи якого не дані чи приховані”591. З позицій психології релігії феномен „віри” досліджували такі вчені, як К. Платонов, Ю. Борунков, Д. Угринович та інші592. З їх погляду, віра виступає як особливий емоційно-психологічний стан людини й одночасно її ставлення до певних явищ навколишнього світу і людської свідомості. Зазначалося, що поняття „віра” вживається у тих випадках, коли йдеться про не повністю доведене, гіпотетичне, або про ті явища і процеси, які належать до майбутнього593. Отже, віра – це, у широкому розумінні, впевненість в існуванні якогось явища, визнання його реальності незалежно від характеру доказів, фактів, на котрих ця переконаність ґрунтується594. Слід зауважити, що будь-яка віра має свій об’єкт595. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Об’єкт віри може бути як релігійним (зокрема, віра в існування Бога), так і нерелігійним (віра в „ідеальне” суспільство, у фізичне безсмертя людства тощо). Залежно від об’єкта й суб’єкта віри розрізняють декілька її різновидів, а саме: • наївну буденну віру (тобто впевненість в існуванні навколишнього світу, інших людей, свого тіла і духу). Вона є наївною остільки, оскільки її носій не усвідомлює протилежності між собою та дійсністю; Философский энциклопедический словарь / Ред.-сост.: Губский Е.Ф. и др. – М., 1999. – С. 64. Краткий словарь по философии / Под общ. ред. И.В. Блауберга, И.К. Пантина. – М., 1982. – С. 37. 591 Культурология. ХХ век. Энциклопедия / Ред.-сост. С.Я. Левит. – СПб., 1998. – Т.1: А-Л. – С. 107. 592 Платонов К.К. Психология религии. Факты и мысли. – М., 1967; Борунков Ю.Ф. Структура религиозного сознания. – М., 1971; Угринович Д.М. Психология религии. – М., 1986. 593 Угринович Д.М. Введение в религиоведение. – М., 1985. – С. 34. 594 Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник / За ред. В.П. Андрущенка, М.І. Горлача. – К.-Харків, 1997. – С. 86. 595 Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І.Лубського, В.І.Теремка. – К., 2000. – С.30; Угринович Д.М. Введение в религиоведение. – С. 40. 589 590 230 • первісну віру (вона відображає повсякденну діяльність, а також початкові ступені філософії й науки); • релігійну віру (тобто впевненість в існуванні надприродних і надісторичних сил – богів, духів тощо, які „керують” життям людини); • філософську віру (термін К. Ясперса) як переконаність в існуванні трансцендентного буття, яке є зовсім іншим, аніж буття реальне (земне), і в котре ми не входимо, але на якому засновані і до якого належимо. Таке буття К. Ясперс називає Богом. Бог не має того особистісного сенсу, який притаманний релігії. Віра в абстрактне трансцендентне буття має, на його погляд, долати ворожнечу між релігіями; • соціальну віру – визнання, утвердження певних ідеалів майбутнього, впевненість у можливості їх реалізації в практичній діяльності 596. Кожен із зазначених різновидів віри характеризується, безперечно, неоднаковою поширеністю, неоднаковим впливом на долі людей, їхніх спільнот, різноманітних суспільств. Особливу та, мабуть, найвагомішу роль у життєдіяльності численних поколінь людства відіграла саме релігійна віра. Можемо погодитися, що „ментальний феномен релігійної віри, як показує суспільний досвід, знаходиться структурно в дещо відмінній площині, ніж, скажімо, феномен віри раціональної, наукової”597; однак це, як бачимо, не виключає й інших „варіантів” віри (вірувань). Окрім цього, іноді розрізнення віри релігійної та нерелігійної буває аж ніяк не очевидним. Між тим, таке розмежування у деяких випадках може набувати безпосередньо практичного характеру, зважаючи, зокрема, на наявність у багатьох державах, включаючи й Україну, „спеціалізованого” законодавства щодо релігійних організацій і здійснення кожною людиною її права на свободу віросповідання. Наприклад, у Данії в 1996 р. Товариству свідомості Крішни було відмовлено у виданні спеціальної ліцензії на право підтвердження шлюбу (таке право мають релігійні організації). Відмова обґрунтовувалася тим, що вказане Товариство не є релігійною громадою у звичайному розумінні цього слова598. Зауважимо, що в Україні Товариство свідомості Крішни визнане релігійною організацією. Наведене „розмаїття” вір (а можливі, мабуть, й інші їх класифікації) якраз і зумовлюється різноманітністю, онтологічною різноякісністю об’єктів віри. 6.1.2. Знання – це перевірений практикою результат пізнання дійсності, правильне її відображення у мисленні людини; володіння досві596 Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник / За ред. В.П. Андрущенка, М.І. Горлача. – С. 86. 597 Речицький В.В. Свобода, віра та держава // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 15. – К.-Х., 1996. – С. 48. 598 Проблема новітніх релігійних рухів в Європарламенті // Людина і світ. – 1998. – №8. – С. 32. 231 дом і розумінням, які є правильними в суб’єктивному та в об’єктивному сенсі і на основі котрих можна побудувати судження й висновки, котрі здаються достатньо надійними для того, щоб розглядати їх саме як знання599. Досить важливим у контексті розглядуваних нами складових світогляду є питання про співвідношення віри та знання. Торкнемося лише в загальному співвідношення вказаних явищ. У радянській літературі обґрунтовувалося положення про те, що релігійна віра за своєю природою принципово несумісна зі знанням. І навпаки, нерелігійна віра може опиратися на знання, базуватися на них і їм не суперечити600. В іншому джерелі зазначається, що „віра нездатна вжитися, узгодитися не з будь-яким знанням взагалі, а лише із розвинутим, раціоналізованим, тобто переважно з науковим знанням. Із синкретичним, нерозвинутим знанням віра не тільки вживається, але навіть використовує його для підкріплення своїх позицій”601. З наведеними положеннями ми не можемо цілковито погодитися. „Віра не боїться розуму, а шукає його допомоги і довіряє йому… віра спирається на розум і вдосконалює його”, – зазначено в одній з енциклік Папи Римського Івана Павла ІІ602. Св. Августин писав, що „віра є не що інше, як згода розуму… Кожен, хто вірує, роздумує – віруючи, роздумує і, роздумуючи, вірує… Якщо віра не є предметом роздумів, то її зовсім немає”603. А. Введенський виділяє три основні види віри в залежності від її ставлення до знання: наївну, сліпу і допущену критичним розумом604. Віра наївна допускається розумом, але без розгляду її згоди з логікою і фактами; віра сліпа зустрічає протест із боку розуму як така, що суперечить або логіці, або фактам. Віра, котра розглядається і допускається розумом, підлягає його критичному розглядові, але розум не протестує проти неї, хоча визнає її недоказаною (щоправда, водночас, і неспростованою), тобто такою, що не суперечить ані логіці, ані фактам. Отже, можемо зробити висновок, що між вірою та знанням можуть існувати різні співвідношення. І в залежності від цих співвідношень можна виділити наступні види віри: наївну, сліпу і допущену критичним розумом. Е. Фромм, аналізуючи у суто соціально-психологічному аспекті поняття віри як риси характеру людини, виділяє такі її різновиди: раціо599 Философский энциклопедический словарь / Ред.-сост.: Е.Ф. Губский, Г.В. Корабльова, В.А. Лутченко. – М., 2000. – С. 161. 600 Угринович Д.М. Введение в религиоведение. – С.42. 601 Петрушенко В.Л., Щербакова Г.Н. Вера в духовном мире личности. – Львов, 1989. – С.67-68. 602 Енцикліка “Fides et Ratio” – С.63. 603 Там само. – С.113. 604 Введенский А. Философскіе очерки. Выпускъ І. О философіи въ Россіи, о мистицизмъ и критицизмъ В.С. Соловьева, о свободе воли, о смыслъ жизни, объ отношеніяхъ въры къ знанію. – СПб., 1901. – 250 с. 232 нальну та ірраціональну (залежно від характеру досвіду, на якому вона базується)605. При цьому ірраціональна віра – це віра в особу, ідею чи символ, котра ґрунтується не на власному інтелектуальному чи чуттєвому досвіді, а на емоційному підкоренні якомусь авторитету; раціональна ж віра – тверде переконання, яке спирається на продуктивну інтелектуальну й емоційну активність. В структурі останньої важливою складовою є мислення. С. Франк зазначав, що „вірити у що-небудь недостовірне, твердити про істинність того, що підлягає сумнівам, означає або виявляти легковажність або ж якимось чином насилувати, форсувати свідомість, умовляти себе самого в тому, що, власне, по-справжньому залишається для нас сумнівним… В упертому відстоюванні неперевірених переконань, у схильності чи готовності визнавати істинним недостовірне я не можу вбачати ні необхідності, ні заслуги”606. Таке розуміння віри С. Франк використовував для пояснення і виправдання перш за все релігійної віри. Він писав, що „віра є в кінцевому підсумку зустріч людської душі з Богом, явлення Бога людській душі… сприймаємо ми реальність Бога сильно чи слабо, ясно чи невиразно, зблизька чи здалеку, ця реальність у кінцевому результаті не може бути засвідчена нічим іншим, окрім самої себе. Якою б складною не була мережа проводів, що з’єднує людську душу з Богом, струм, котрий іде цими проводами й запалює світло в нашій душі, – це світло, яке ми називаємо вірою, – може виходити тільки з першоджерела світової енергії – від самого Бога”607. 6.1.3. Переконання. Вони займають центральне місце серед складових світогляду, є його ядром. Переконання – усталений погляд на що-небудь, базований на певних положеннях, думках, пов’язаних у свідомості людини із глибоким та щирим визнанням і переживанням їх істинності й безспірної переконливості608. Переконання тлумачиться і як тверда впевненість, певність у чому-небудь; віра у щось609. А. Ковальов пише, що „під переконанням необхідно розуміти глибоку і обґрунтовану віру людини в ідеали, яких вона дотримується у своєму житті”610. Л. Смирнов зазначає, що в переконанні завжди більш-менш легко можна виділити два елементи: знання та віру в певні цілі й ідеали. Віра чи впевненість є суб’єктивною стороною переконання, певним станом свідомості Фромм Э. Психоанализ и этика. – М., 1998. – С. 306. Франк С. Л. Духовные основы общества. – М., 1992. – С. 220. 607 Там само. 608 Педагогическая энциклопедия / Под ред.: И.А. Каирова, Ф.Н. Петрова и др. – М., 1968. – Т.4: Сн – Я. – С. 338. 609 Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Укл. В. Яременко, О. Сліпушко. – К., 1998. – Т.3: Обе-Роб. – С. 267. 610 Смирнов Л.А. Убеждение как философская категория. – Калинин, 1973. – С. 10. 605 606 233 і психіки людини. Знання ж – його об’єктивною стороною611. Отже, віра виступає складовим елементом переконань людини. 6.1.4. Принципи. Правила поведінки. Принцип (від лат. principius – „основа”, „початок”) – 1) у суб’єктивному розумінні – основне положення, передумова; 2) в об’єктивному розумінні – вихідний (початковий) пункт, першооснова, найперше. Норма (лат. norma – „правило”, „взірець”) – припис, взірець поведінки чи дії, міра висновку про щонебудь і міра оцінки612. Принципи, правила поведінки також посідають вельми важливе місце серед усіх складових світогляду людини. Так, віра, переконання базуються й проявляються у діяннях, регульованих певними правилами поведінки (нормами). 6.1.5. Ідеали. Цінності (ціннісні орієнтації). Ідеал (франц. ideal) – взірець, праобраз, поняття досконалості, вища мета прагнень613. Ціннісні орієнтації – це система матеріальних і духовних благ, які людина та суспільство визнають як владну силу над собою, котра визначає думки, вчинки і взаємовідносини людей. Ідеали, ціннісні орієнтації людини окреслюють, визначають її справжню духовну серцевину. Істинна сутність людини визначається не окремими її рисами й інколи випадковими вчинками, а переважаючими ціннісними інтересами. Життя суспільства чималою мірою залежить від того, які переконання й ідеали сповідує освічена частина суспільства, що вона вважає найвищою цінністю на шкалі ціннісної ієрархії. Отже, з огляду на наведене, можна констатувати, що віра виступає невід’ємним, однак не єдиним, складником світогляду людини. 6.2. Свобода віровизнання та свобода віросповідання. Віру людини можна розглядати у двох аспектах. По-перше, як духовну, психічну діяльність людини, спрямовану на вибір об’єкта віри і визначення свого внутрішнього ставлення до нього. Можливість здійснення такої діяльності відображає поняття свободи віровизнання. Подруге, віру можна трактувати і як зовнішню (фізичну) діяльність, що виступає проявом віровизнання. Можливість здійснення такої діяльності людиною відображає інше поняття – свобода віросповідання. Свобода віровизнання та свобода віросповідання людини як загальносоціальні (природні) явища належать до основних прав людини – особистісних. Як відомо, основні права людини – це певні її можливості, необхідні для існування й розвитку у конкретно-історичних умовах, які об’єктивно Там само. – С. 15. Философский энциклопедический словарь / Ред. – сост.: Е.Ф. Губский, Г.В. Корабльова, В.А. Лутченко. – С. 363, 306. 613 Там само. – С.169. 611 612 234 зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей614. Слід зауважити, що терміни „права” і „свободи” людини практично вживаються як синоніми. Якщо зміст поняття „права людини” розкривається через філософську категорію „можливість”, то така його інтерпретація охоплює й свободи людини. Свобода віровизнання виступає важливим загальносоціальним (природним) правом людини, котре неминуче передує свободі віросповідання, однак не може бути предметом юридичного забезпечення. П. Рабінович зазначає, що „свобода віровизнання – це не є свобода вибору тільки релігійної віри або ж вибору між вірою й безвір’ям. Така свобода є ніщо інше, як можливість вільного вибору об’єкта віри”615. Уточнивши наведене визначення поняття, можемо зазначити, що свобода віровизнання як природне право людини – це можливість людини вільно обирати об’єкт своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього616. Іншими словами, це можливість внутрішнього самовизначення людини з питань віри. Право як спеціально-соціальне (юридичне) явище не може регулювати вибір віри так само, як і вибір переконань, думок, котрі в сукупності формують світогляд людини. Юридичному регулюванню підлягає лише свобода віросповідання. Віросповідання (у природно-правовому аспекті) – це зовнішній прояв, зокрема, сповідування віри – як релігійної, так і нерелігійної. Тому не можна погодитися з тим, що віросповідання – це лише належність людини до певної релігії, церкви, того чи іншого релігійного напрямку617. Сам факт приналежності людини до якоїсь релігії, церкви ще не розкриває повністю сутність категорії віросповідання. Крім того, як уже зазначалося, віра людини може бути як релігійною, так і нерелігійною. На нашу думку, свобода віросповідання як природне право людини – це можливість людини вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, завдяки чому об’єктивується її віровизнання. 6.2.1. Свобода віровизнання у міжнародних і національних юридичних актах. Міжнародні та національні юридичні акти неоднозначно підходять до визначення переліку релігійних прав індивіда. Так, Загаль614 Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посібник. – 3-є вид. – К., 1995. – С. 8; Рабінович П. Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції //Український часопис прав людини. – 1994. – №4. – С. 16. 615 Рабінович П.М. Свобода віровизнання та проблеми її державного забезпечення в Україні // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 15. – К.-Х., 1996. – С. 43; Рабінович П.М. Свобода віровизнання: філософсько-правові та державно-юридичні аспекти // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – №2 (25). – С. 108. 616 Ярмол Л. Свобода віровизнання людини: поняття, елементи, законодавче закріплення // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 2 (25). – С. 115-122. 617 Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А.Колодного, І.Б. Лобовика. – К., 1996. – С.63. 235 ною декларацією прав людини 1948р. передбачено право на свободу думки, совісті та релігії (ст.18)618. Таку ж юридичну конструкцію закріпили: Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950р. (ч.1 ст.9)619, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966р. (ч.1 ст.18)620, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965р. (п.d(VII) ст.5)621, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігій або переконань 1981р. (ч.1 ст.1)622, Конвенція про права дитини 1989р. (ч.1 ст.14)623, Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995р. (ст.7)624, Хартія Європейського Союзу про основні права 2000р. (ч.1 ст.10)625. Подекуди конструкція „триєдиної” свободи відображена у такому самому вигляді і на національному рівні (ч.1 ст.60 Конституції Universal Declaration of Human Rights // http://www.un.org/Overview/rights.html. Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms as amended by Protocol No. 11 // http://conventions.coe.int/treaty/en/Treaties/Html/005.htm. 620 International Covenant on Civil and Political Rights // http://www.unhchr.ch/html/menu3/b/a_ccpr.htm. 621 International Convention on the Elimination of All Forms of Racial Discrimination // http://www. unhchr.ch/html/menu3/b/d_icerd.htm. 622 Declaration on the Elimination of All Forms of Intolerance and of Discrimination Based on Religion or Belief // http://www1.umn.edu/humanrts/instree/d4deidrb.htm. 623 Convention on the Rights of the Child // http://www.unhchr.ch/html/menu3/b/k2crc.htm. 624 Framework Convention for the Protection of National Minorities // http://conventions.coe.int/Treaty/EN/Treaties/Html/157.htm 625 Charter of fundamental rights of the European Union // http://europa.eu.int/eur-lex/pri/en/oj/ dat/2000/c_364/c_36420001218en00010022.pdf. 618 619 236 Республіки Угорщина 1949р.626, ч.1 ст.40 Конституції Естонської Республіки 1992р.627)628. Стосовно України необхідно зауважити, що до 12 липня 1999 року, коли Міністерством закордонних справ, Міністерством юстиції й Українською комісією з питань правничої термінології було затверджено офіційний переклад Конвенції про захист прав людини та основних сво626 Constitution of the Republic of Hungary // http://net.jogtar.hu/jr/gen/getdoc.cgi?docid=94900020. tv&dbnum=62. 627 Constitution of Estonia // http://www.oefre.unibe.ch/law/icl/en00000_.html. 628 Проте у більшості національних актів містяться інакші за формою юридичні конструкції: ст.10 Декларації прав людини та громадянина 1789 р. встановлює заборону утисків навіть за релігійні погляди, якщо їх прояв не порушує громадського порядку; Поправка І до Конституції США 1791 р. (http://www.house.gov/Constitution/Amend.html) забороняє Конгресу видання законів, які встановлюють будь-яку релігію чи забороняють її вільне віросповідання; ст.19 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. передбачає свободу культів, їх публічне відправлення, а також свободу виражати свої погляди у будь-який спосіб; ч.1 ст.14 Основного закону Австрії 1867 р. „Про загальні права громадян королівств і земель, представлених в імперській раді” ґарантує повну свободу совісті й віросповідання; ст.19 Конституції Великого Герцогства Люксембурґ 1868 р. встановлює свободу культів, їх публічного відправлення, так само як і свободу вираження релігійних поглядів; §8 розділу 2 Форми правління Фінляндії 1919р. надає громадянам право здійснювати релігійні обряди та виходити з релігійної общини, до якої вони належать, і вільно вступати в іншу; ст.44 Конституції Ірландської Республіки 1937 р. визнає, що повага до публічного поклоніння є виконанням обов’язку перед Всемогутнім Богом (ч.1), свобода совісті і свобода професійного та повсякденного відправлення релігії гарантуються (ч.2.10); Конституція Японії 1946 р. розмежовує свободу думки та совісті (ст.19) і свободу релігії (ч.1 ст.20); ст.19 Конституції Італійської Республіки 1947 р. закріплює право вільно сповідувати свої релігійні вірування, пропагувати їх і відправляти відповідний культ; ч.1 ст.4 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччина 1949 р. забезпечує непорушність свободи віросповідання, совісті та свободи проголошення релігійних і світоглядних поглядів; п.6 §1 глави 2 Форми правління Швеції 1974 р. передбачає свободу релігії; ч.1 ст.13 Конституції Греції 1975 р. проголошує непорушність свободи совісті, а ч.2 – визнає будь-яку відому релігію вільною та забезпечує безперешкодне відправлення культових обрядів; ч.1 ст.41 Конституції Португальської Республіки 1976р. встановлює недоторканність свободи совісті, релігії і культу; ч.1 ст.16 Конституції Іспанії 1978 р. ґарантує свободу ідеології, віросповідання та відправлення культу; п.a ст.2 Конституційного акта Канади 1982 р. передбачає свободу совісті й віросповідання; ч.1 ст.6 Конституції королівства Нідерланди 1983 р. надає кожному право вільно сповідувати свою релігію чи релігійні переконання; ст.21 Конституції Намібії 1990 р. наділяє кожного правом на свободу думки, совісті та переконань (п.b) і свободою віросповідання й пропаганди релігії (п.с); ст.41 Конституції Республіки Хорватія ґарантує свободу совісті, релігії та інших переконань, а також вільне публічне сповідування релігії; ч.1 ст.37 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. проголошує свободу совісті, думки і вибору віросповідання та релігійних або атеїстичних поглядів; ст.14 Декларації прав і свобод людини та громадянина Росії 1991 р. ґарантує свободу совісті, віросповідання, релігійної чи атеїстичної діяльності; ч.1 ст.41 Конституції Республіки Словенія 1991 р. передбачає вільне сповідування релігійних й інших переконань; ч.1 ст.24 Конституції Словацької Республіки закріплює свободу думки, совісті, релігії та віросповідання; ч.1 ст.26 Конституції Литовської Республіки 1992 р. забороняє обмеження свободи думки, віросповідання та совісті; ч.1 ст.15 Хартії основних прав і свобод Чеської Республіки 1992 р. встановлює свободу думки, совісті та віросповідання; ст. 31 Конституції Республіки Узбекистан 1992 р. ґарантує свободу совісті й передбачає право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої і не допускає примусове нав’язування релігійних поглядів; ст. 28 Конституції Російської Федерації 1993р. проголошує свободу совісті та віросповідання; ст. 31 Конституції Республіки Білорусь 1994 р. закріплює право самостійно визначати своє ставлення до релігії, сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати ніякої, висловлювати та поширювати переконання, пов’язані зі ставленням до релігії, брати участь у відправленні релігійних культів, ритуалів, обрядів; ч. 1 ст. 31 Конституції Республіки Молдова гарантує свободу совісті; ч.1 ст. 35 Конституції України 1996 р. забезпечує право на свободу світогляду і віросповідання. 237 бод 1950 р. (далі – Конвенція 1950 р.) на українську мову, у неофіційних перекладах цього договору термін „religion”, вжитий у статті 9, перекладався як „релігія”. В офіційному ж перекладі Конвенції міститься термін „віросповідання”629. У такий спосіб українську термінологію ст.9 міжнародного договору було уніфіковано з термінологією ст.35 Конституції України (в якій закріплено право на свободу світогляду та віросповідання). Тому відповідно до законодавства України терміно-поняття „свобода релігії” та „свобода віросповідання” тотожні за змістом630, хоча, на нашу думку, при буквальному тлумаченні термін „свобода віросповідання” за логічним обсягом позначуваного ним поняття ширший, ніж термін „свобода релігії”, оскільки передбачає прийняття людиною та її рішучість дотримувати всупереч існуючим сумнівам тих ціннісних орієнтирів, які можуть не вписуватися у рамки однієї зі світових релігій; віросповідання – це „можливість самостійного вільного вибору об’єкта вірувань та їх відповідного змісту”631, а також дотримання ритуалів і приписів („Cha’are Shalom Ve Tsedek v. France” (2000), §73)632. Світова правотворча практика свідчить також і про те, що релігія та віросповідання можуть протиставлятися, інакше кажучи, ці терміно-поняття можуть мати різні логічні обсяги. Так, за змістом ч.2 ст.26 Конституції Литовської Республіки633 „кожна людина має право на свободу вибору будь-якої релігії чи віри”. Якщо звернутися до ст.35 Конституції України, ми побачимо, що вона перебуває у нерозривному зв’язку з положеннями ч.1 ст.34, в якій закріплено права на свободу думки, слова, вільне вираження поглядів і переконань, та ст.15 цього акта у частині визнання ідеологічної багатоманітності й заборони визнання державою обов’язковості будь-якої ідеології (у тому числі релігійної, на що вказує спеціальна норма ч.3 629 Конвенція про захист прав людини та основних свобод (офіційний переклад) // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. – №2. – С.20. 630 Приклади такого підходу зустрічаються у ч.1 ст.37 Конституції Республіки Болгарія, у ч.1 ст.24 Конституції Словацької Республіки тощо. 631 Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень). – Х., 1997. – С.35. 632 Case of Cha’are Shalom VeTsedek v. France (Appl. no. 27417/95), ECHR Judgment, 27/06/2000 // http:// cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=32452&portal=hbkm&source=external&table= 285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49. 633 Constitution of the Republic of Lithuania // http://www3.lrs.lt/c-bin/eng/preps2?Condition1=239805. 238 ст.35 вказаної Конституції)634. Стаття 35 розглядає право на свободу світогляду та віросповідання як єдине право, що, можливо, не зовсім узгоджується з його роз’ясненням, викладеним у другому реченні ч.1 даної статті. В останньому зазначене право інтерпретується лише з погляду віросповідання (вираження світогляду захищається ст.34 Конституції). Зважаючи на це, на наш погляд, використаний у формулюванні права, закріпленого у ч.1 ст.35, термін „світогляд”, зазвичай, позначає поняття, що у частині свободи сповідування чи не сповідування релігії охоплює віросповідання, проте ним не обмежується, оскільки, як було зазначено вище, світогляд – це більш „об’ємне” поняття. Свобода світогляду людини – це можливість людини вільно самовизначатися у світі, знаходити життєве призначення у ньому, виражати власне ставлення до різних явищ дійсності. Ще раз уточнимо, що юридичне право може регулювати лише зовнішні прояви свободи світогляду людини, тобто її зовнішнє самовизначення у світі, об’єктивоване ставлення до оточуючих явищ. Зовнішні прояви світогляду людини можуть стосуватися різних сфер суспільного життя (політичної, моральної, релігійної, економічної та інших) й торкатися, відповідно, будь-якого права людини. Для розкриття змісту свободи совісті ключовим є власне поняття „совість”. За визначенням В. Даля, „совість – це моральне почуття людини, внутрішнє усвідомлення добра і зла, тайник душі, в якому відкликається схвалення чи засудження кожного вчинку”635. Як уже зазначалося, юридичне право не може регулювати питання совісті людини. Зовнішнє ж вираження останньої може охоплювати усі сфери людської життєдіяльності, а так само торкатися будь-яких прав людини. Аналіз наукової літератури, інших джерел дозволяє стверджувати, що зміст свободи совісті не охоплює власне поняття „совість”. Так, свободу совісті розглядають у вузькому та широкому розумінні. У вузькому розумінні ця свобода пов’язується зі ставленням людини до релігійного й атеїстичного світоглядів. Наприклад, В. Савельєв зазначає, що свобода совісті – це забезпечення у суспільстві таких демократичних прав і свобод, які 634 Загалом же визнання релігії державною не вважається порушенням права на свободу думки, совісті та віросповідання, що підтвердила Європейська Комісія у справі „Darby v. Sweden”, констатувавши, що „системи з державною релігією самі по собі не можуть вважатися такими, що порушують ст.9 Конвенції. Насправді, подібний устрій існує у багатьох державах-учасницях й існував там задовго до розробляння та підписання Конвенції” (§45). Так, у ряді європейських держав існують різні варіанти державних релігій: у Болгарії – Болгарська Православна Церква, у Греції – Грецька Православна Церква, у Данії та Норвегії – лютеранство, на Мальті – Римо-Католицька Церква, в Сполученому Королівстві – Англіканська та Шотландська Церкви, у Фінляндії – Фінська Євангелічно-Лютеранська та Фінляндська Православна Церкви, у Швеції – Шведська Лютеранська Церква. 635 Толковый словарь живого великорусского языка / Сост. В.И. Даль: В 4 т. – М., 1980. – Т. ІV. – С. 256. 239 реально гарантують особі вільний вибір між релігійним і атеїстичним світоглядом та можливість проявити свої переконання у суспільстві636. Подібні погляди висловлювали й інші автори. Так, А. Ловінюков зазначає, що свобода віросповідання і свобода атеїзму склали свободу совісті у її сучасному звучанні637. Ю. Розенбаум у запропонованому ним проекті Закону СРСР „Про свободу совісті” також пов’язує це право людини з вибором релігійних чи атеїстичних переконань638. Ф. Рудинський і М. Шапіро, аналізуючи зміст свободи думки, совісті і релігії (саме таке формулювання використовується у міжнародно-правових актах ООН), зазначають, що „свобода совісті – це можливість безперешкодного вибору світогляду у сфері духовного життя, вираження релігійних і атеїстичних поглядів і, нарешті, свобода релігії, що передбачає вчинення релігійних обрядів, богослужінь, свободу церкви”639. У широкому ж розумінні свобода совісті охоплює всю сферу духовного, світоглядного буття людини і не зводиться до вибору лише релігійних чи атеїстичних переконань. Так, М. Бабій зазначає, що свободу совісті недоцільно співвідносити лише зі сферою релігійного чи секулярного світосприйняття. Йтиметься про всю сукупність переконань, життєво важливих смислових орієнтирів і цінностей людини, її поглядів на світ та на своє місце в ньому, на сенс життя. Автор вважає, що „свобода совісті – це особлива якісна визначеність людського буття, яка відображає внутрішню інтенцію та здатність суверенного суб’єкта до вільного, не спровокованого зовнішніми гетерономними чинниками самовизначення в духовній сфері, а також можливість його творчої й відповідальної самореалізації на основі ціннісно-орієнтованого вибору”640. Отже, свобода совісті – це один із атрибутів особистості, що характеризує її внутрішню здатність до осмислення, оцінювання різних світоглядних, у тому числі й релігійних, парадигм; здатність вільно, без зовнішнього примусу робити вибір, визначатися щодо них, переводити їхні ціннісно-смислові параметри у площину власних життєвих настанов, а також реальні можливості безперешкодної самореалізації, Савельев В.Н. Свобода совести: история и теория. – М., 1991. – С.97. Ловинюков А.С. Закон СССР “О свободе совести и религиозных организациях” (1990 г.) // Советское государство и право. – 1991. – №4. – С.11. 638 Розенбаум Ю.А. К разработке проекта Закона СССР “О свободе совести” // Советское государство и право. – 1989. – № 2. – С.93. 639 Рудинский Ф.М., Шапиро М.А. Свобода совести и религий: международно-правовые акты и национальное законодательство // Государство и право. – 1992. – №5. – С.14. 640 Бабій М.Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. – К., 1994. – С.35; Бабій М.Ю. Свобода совісті: сутність і структура // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. – К., 2000. – С.6. 636 637 240 самоствердження на їх основі. Свобода совісті як релігієзнавчо-правова категорія саме в предметному полі свого вияву – ставленні людини до релігії – повною мірою розкриває свою сутність через поняття „свобода релігії”641. М. Бабій, у свою чергу, зазначає, що „свобода совісті” і „свобода релігії” – взаємопов’язані, але не тотожні категорії. Перше поняття охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій остання самовизначається і самореалізується. Друге ж поняття – „свобода релігії” – відображає свободу вибору й самоствердження індивіда лише у системі релігійних координат. Структурно поняття “свобода релігії” включає два основних елементи: “свободу віросповідань” і “свободу церкви”. За своєю суттю свобода віросповідання постає як свобода вибору релігійного світогляду і виявляється як внутрішня здатність особистості до релігійного самовизначення, як право на вибір тієї чи іншої релігійної парадигми, а також право самореалізації у “силовому полі” дії цієї парадигми. “Свобода церкви” – поняття, котре відображає ступінь автономності, незалежності внутрішнього устрою, структури управління релігійного об’єднання, його правовий статус, можливості реалізації завдань, заради яких воно створювалося. Вищевказаний погляд на співвідношення свободи совісті і свободи релігії, а також складники останньої знаходимо і в іншому джерелі642. Широке розуміння свободи совісті зустрічаємо й у інших джерелах. Так, Ю. Зуєв зазначає, що “свобода совісті – широкий спектр особистих переконань людини в філософській, політичній, морально-етичній, естетичній та інших сферах життя” 643. Дещо нетрадиційний підхід до розуміння свободи совісті запропонували російські вчені Ю. Дмитрієв та Г. Черемних. Суть його полягала в тому, щоб об’єднати суб’єктивні права на свободу думки, слова, вираження думок і переконань, право на свободу пошуку і поширення інформації та свободу совісті в комплексне поняття “інтелектуальна свобода людини”644. У міжнародних актах з прав людини зміст розглядуваної свободи також не обмежується правом вибору тільки-но релігійних або ж, навпаки, атеїстичних переконань. Н. Лернер зазначає, що термін “переконання” у ст.18 Загальної декларації прав людини має особливе значення. Його вживання у зазначеній ст.18 та у відповідних статтях інших документів (мається на увазі, міжнародних) слід тлумачити лише у зв’язку із терміБабій М.Ю. Свобода совісті: сутність і структура // Там само. – С.6. Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред. проф. А. Колодного. – К., 2000. – С.669-671. 643 К разработке проекта Закона СССР “О свободе совести” (Отклики читателей) // Советское государство и право. – 1989. – № 6. – С.64. 644 Черемных Г.Г. Свобода совести в Российской Федерации – М., 1996. – С.24. 641 642 241 ном “релігія”. Даний термін не стосується переконань іншого характеру – політичних, культурних, наукових чи економічних, що також потребують правового захисту, але не належать до царини, яку ми зазвичай окреслюємо словом “релігія”. Термін “переконання” було введено до Загальної декларації прав людини для захисту нерелігійних переконань – таких, як атеїзм чи агностицизм, а його значення остаточно було з’ясовано в ході дискусій стосовно різноманітних документів, дотичних до релігійних прав645. У результаті тривалих обговорень різними міжнародними органами було визнано, що формулювання “релігія чи переконання” включає в себе теїстичні, нетеїстичні й атеїстичні переконання” 646. Так, Комітет з прав людини ООН 1993 р. видав “Загальний коментар №22 (48) до статті 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права”, де зазначалося, що ця стаття захищає теїстичні, нетеїстичні й атеїстичні переконання647. Також підкреслювалося, що терміни “релігія” (religion) та “переконання” (beliefs) слід розуміти широко, і тому необхідно відкидати усякі спроби дискримінації релігії чи переконань на будь-якій підставі, в тому числі й на тій, що така релігія є новою або її репрезентує релігійна меншина, котра є об’єктом ворожого ставлення з боку чисельнішої релігійної спільноти. Як бачимо, термін “belief” перекладається як переконання. Слід зазначити, що спершу його перекладали як “віра”; пізніше ж у документах з питань релігійних прав з’явилися й інші значення цього слова – вірування, віросповідання, переконання648. З приводу вищенаведеного можемо зазначити, що міжнародні акти з прав людини, проголошуючи свободу релігійних та інших переконань, вкладають у їхній зміст (у широкому розумінні) свободу віри, перш за все релігійної, але не тільки такої. 6.2.2. Європейські стандарти свободи віросповідання та Конституція України. Слід зазначити, що встановлена ст.35 Конституції України „структура” права на свободу світогляду та віросповідання, як і „структура” права на свободу совісті, передбаченого згаданим Законом України, формально не відповідає ст.9 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод. Конституція і Закон майже однаково визначають окремими п’ятьма елементами відповідного права такі свободи: 1) сповідувати чи не сповідувати релігію; 2) відправля645 Лернер Н. Релігійні права людини на основі документів ООН // Релігійна свобода і права людини: правничі аспекти: У 2 т.– Львів, 2001. – Т. 2. – С.126-127. 646 Ликвидация всех форм нетерпимости и дискриминации на основе религии или убеждения // Права человека: Серия исследований 2. – Нью-Йорк, 1989. – С.3. 647 Лернер Н. Вказ. праця. – С.130. 648 Там само. – С.135. 242 ти релігійні культи та ритуальні обряди; 3) вести релігійну діяльність (за Конституцією); 4) мати, приймати й змінювати релігію або переконання; 5) виражати і поширювати релігійні або атеїстичні переконання (за Законом). У той же час Конвенція 1950 р. свободу думки, совісті та релігії інтерпретує тільки через два елементи: 1) свободу змінювати свою релігію або переконання; 2) свободу сповідувати свою релігію чи переконання. А формами останньої Конвенція 1950 р. називає: 1) індивідуальне і спільне з іншими сповідування (критерій – кількісний склад суб’єктів); 2) сповідування у публічному чи приватному порядку (критерій – відкритість доступу); 3) сповідування у богослужінні, вченні, відправленні релігійних і ритуальних обрядів (критерій – зовнішній вираз конкретних дій). „Тим не менше, вона (Конвенція. – Авт.) не захищає будь-яку дію, мотивовану чи спричинену релігією чи переконаннями” (Hasan et Chaush v. Bulgaria, §60)649. Виходячи з викладеного, можна вважати помилкою розмежування сповідування релігії650 та відправлення релігійних культів. Стосовно таких культів також видається дивним їх розмежування з ритуальними обрядами. Складається ситуація, за якої ритуальний обряд завжди є не пов’язаний з релігією та культом, а відправлення релігійного культу виключає здійснення ритуальних обрядів; хоча саме шляхом здійснення останніх найчастіше і відправляється релігійний культ, який є вираженням у ритуальній формі релігійного переконання651. Підхід розробників Конвенції 1950 р. є більш послідовним, оскільки формулювання „відправлення релігійних і ритуальних обрядів” передбачає випадки, коли конкретний ритуал не буде мати нічого спільного з існуючими у світі релігіями, проте, як і при сповідуванні цих релігій, буде формою відправлення певного культу652. Щодо ведення релігійної діяльності – третього конституційного елемента права на свободу світогляду та віросповідання, – то така ді649 Case of Hasan et Chaush v. Bulgaria (Application no. 30985/96), ECHR Judgment, 26/10/2000 // http:// cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=32635&portal=hbkm&source=external&table= 285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49. 650 Відмовляючи у захисті права, передбаченого п.1 ст.9 Конвенції, громадянину ФРН, який хотів, щоб його прах був розвіяний на рідній землі, Комісія у 1981 році констатувала, що таке бажання „не можна розглядати як сповідування переконання (виділення авт.) на практиці”, оскільки сповідування розглядається як „відображення якого-небудь послідовного погляду на основоположні проблеми”. (Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. – М., 1998. – С.342). 651 Мова йде, зокрема, про процеси богослужіння, медитації, ритуальних танців і співів, читання молитов, проповідей, дотримання постів, здійснення священних таїнств. 652 У справі „Arrowsmith v. the United Kingdom” (1978) Європейська комісія зауважила, що „термін „відправлення” (виділення авт.), як він вживається у пункті 1 статті 9, не охоплює кожну дію, в основі якої лежить та чи інша релігія або переконання чи яка вчиняється під їх впливом” (Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Указ труд. – Там само). 243 яльність включає у себе будь-які не заборонені законом дії, спрямовані на задоволення відповідних потреб віруючих і їх організацій. Таким чином, „релігійна діяльність” – це поняття, ширше за обсягом, ніж поняття „сповідування релігії”, однак таке, що у кінцевому підсумку спрямоване на забезпечення сповідування (релігійною діяльністю, наприклад, є заснування й утримання релігійними управліннями та центрами монастирів, духовних навчальних закладів, місіонерство, прозелітизм653). Стосовно визначення меж релігійних прав людини Європейський суд з прав людини у справі „Kokkinakis v. Greece” констатував наступне: „Основоположна природа права, закріпленого у п.1 статті 9 Конвенції, також відображена у формулюванні пункту, що встановлює обмеження цього права. На відміну від п.2 статей 8, 10, і 11, котрий охоплює всі права, зазначені у п.1 цих статей, п.2 статті 9 стосується лише „свободи сповідувати свою релігію чи переконання”. Таким чином, він визнає, що у демократичному суспільстві, в якому кілька релігій співіснують серед одного й того ж населення, може бути необхідно встановити обмеження цієї свободи з метою узгодження інтересів різних груп і для забезпечення поваги до вірувань усіх людей” (§33)654. Однак, „крім виняткових випадків, право на свободу віросповідання, як воно ґарантується Конвенцією, виключає оцінку Державою леґітимності релігійних віросповідань або способів їх вираження” (Hasan et Chaush v. Bulgaria, §78)655 Доходимо висновку, що ст. 9 Конвенції розрізняє дві сторони свободи думки, совісті та релігії: 1) свободу особи щодо власних думок, совісті, віросповідання („внутрішня”) і 2) свободу вираження своєї релігії чи вірування („зовнішня”), котра підлягає обмеженням. Зазначимо, що ч.2 ст.35 Конституції України передбачає такі підстави обмеження права на свободу світогляду і віросповідання: 1) інтер653 У справі „Kokkinakis v. Greece” (1993) Суд визначив відмінність між проповідуванням і протиправним прозелітизмом: „Перше відповідає справжньому євангелізму... Друге є його зловживанням або спотворенням. Воно може... набувати форму пропонування матеріальних чи соціальних благ з метою залучення нових членів до церкви або чинення неналежного тиску на нещасних чи нужденних людей; воно може спричинити навіть жорстокість” (§48). Прозелітизм не підлягає захисту згідно зі ст.9 Конвенції 1950р. і у тому випадку, коли при цьому має місце зловживання державною (зокрема, військовою) владою для вербування нових прихильників: „Те, що у цивільній сфері могло вважатися безпечним обміном думками, котрі адресат вправі прийняти чи відхилити, у рамках життя військових може бути сприйнято як приставання або як чинення тиску” (Case of Larissis et al. v. Greece, ECHR Judgment, 24/02/1998, §51 // http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=31853&portal=hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49). 654 Case of Kokkinakis v. Greece (Application no. 14307/88), ECHR Judgment, 25/05/1993 // http:// cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=31541&portal=hbkm&source=external&table= 285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49. 655 Case of Hasan et Chaush v. Bulgaria (Application no. 30985/96), ECHR Judgment, 26/10/2000 // http:// cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=32635&portal=hbkm&source=external&table= 285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49. 244 еси охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення (Конвенція 1950 р. передбачає також інтереси громадської безпеки); 2) захист прав і свобод інших людей. Особливістю даної норми є те, що у ній закріплена можливість повного обмеження права, ґарантованого ч.1 ст.35. Це, зрозуміло, не відповідає п.2 ст.9 Конвенції 1950 р., в якому говориться про обмеження тільки сповідування релігії та переконань, що дозволяє зробити висновок про неможливість обмеження свободи змінювати релігію і переконання й свободи вести релігійну діяльність у частині, що виходить за межі сповідування релігії. Ще одна особливість ст. 9 Конвенції 1950 р.: це єдина стаття даного міжнародного договору, котра не дозволяє державі посилатися на національну безпеку для обмеження закріпленого у вказаній статті права. Стаття ж 34 Конституції України дозволяє обмеження в інтересах національної безпеки свободи думки, котра є елементом права, передбаченого у ст.9 Конвенції. Це свідчить про часткову невідповідність обмежень, передбачених Конституцією України нормі Конвенції. Таким чином, проаналізувавши деякі загальнотеоретичні проблеми, пов’язані з визначенням свободи віросповідання як природного права людини, необхідно визнати той факт, що держави не одностайні у розумінні релігійних прав, їх змісту та меж, але діяльність цих держав у правозахисній сфері часто залежить від впливу політики „сусідів” і міжнародних інституцій, у зв’язку з чим уніфікація (стандартизація) згаданих прав відбувається за регіональним принципом. В Європі значний внесок у цей процес робить Європейський суд з прав людини, який, однак, здебільшого розуміє гарантії релігійних прав досить вузько, і, безсумнівно, держави мають більше можливостей для визначення своєї політики щодо того чи іншого права і вирішення релігійних справ. 245 РОЗДІЛ 7. ЮРИДИЧНІ ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ КРІЗЬ ПРИЗМУ ПОТРЕБОВО-ІНСТРУМЕНТАЛЬНОГО ПІДХОДУ 7.1. Поняття юридичних засобів захисту прав людини. Сучасна українська доктрина прав людини виходить з того, що процес державно-юридичного забезпечення прав людини включає три напрями діяльності держави: 1) сприяння реалізації прав людини; 2) охорону прав людини; 3) захист прав людини656. На сьогодні також можна вважати досить поширеним уявлення про правову державу як про таку, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону та захист основних прав людини657. Отже, юридичні засоби захисту прав людини складають одну з означених трьох груп інструментів, за посередництвом яких реалізовується основне призначення такої держави. З огляду на це видається досить актуальною потреба у науковому пізнанні того явища, яке відображається поняттям юридичного засобу захисту права людини, виявлення його суттєвих ознак і видових проявів. Відразу ж зауважимо, що дане поняття не має одноманітної інтерпретації у сучасній вітчизняній юриспруденції – хоча б тому, що такі ключові для цього поняття терміни, як „захист” та „засіб”, тлумачаться неоднозначно. До того ж у загальнотеоретичній та галузевій літературі з цього питання можна побачити поряд із „засобом” захисту цілу низку інших термінів, які позначають близькі за змістом (а інколи — й ті ж самі) поняття: способи, прийоми, форми, заходи захисту тощо. Як же розуміти власне терміно-поняття „юридичні засоби захисту”? У пропонованому розділі спробуємо розкрити деякі, в основному концептуально-методологічні та загальнотеоретичні, аспекти проблеми інтерпретації зазначеного терміно-поняття. Відомо, що дослідження будь-якого явища здійснюється за допомогою певної методології, яка об’єктивно обумовлюється насамперед предметом дослідження. Як зазначалось у літературі, „предмет дослідження „веде” за собою дослідницький метод”658. Видається, що при 656 Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина. Навчальний посібник. – К., 2004. – С.97. 657 Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Навчальний посібник. – Тернопіль, 2002. – С.30. 658 Там само. – С.183. 246 дослідженні такого явища, як юридичні засоби захисту (та при розробці відповідної концепції), прийнятними методологічними засадами можуть виступати, по-перше, положення соціально-філософської теорії діяльності, а по-друге, положення філософського й філософсько-правового інструменталізму (як певного відгалуження філософії прагматизму, котре базується, по суті, на потребовому підході). Нам уже доводилось відзначати, що з позицій соціально-філософської теорії діяльності будь-яка усвідомлювана людська діяльність має свою структуру, до якої входять, зокрема, такі елементи, як потреба (вона детермінує, „штовхає” суб’єкта на певний вид діяльності), ціль (ідеальний образ бажаного результату такої діяльності), засіб (тобто те, за допомогою чого здійснюється перетворення дійсності). (Слід, до речі, зауважити, що у порівнянні із засобом, спосіб діяльності, тобто конкретний шлях досягнення цілі, виділяють рідко). Специфіка ж названих структурних елементів діяльності буде зумовлювати й її певні різновиди. Так, діяльність буде вважатися юридичною, якщо її структура складається із власне юридичних елементів: щонайменше із юридичної потреби, юридичної цілі, юридичного засобу659. При відповіді на питання, яке ж явище вважати власне юридичним, виходимо з того, що юридичними є ті явища, які узаконені формальнообов’язковими волевиявленнями держави чи є наслідком таких волевиявлень. Не буде винятком і подальша видова класифікація самої юридичної діяльності. Так, правозахисна юридична діяльність, основним призначенням і змістом якої є захист прав людини (чи інших суб’єктів), міститиме, вочевидь, специфічні групи юридичних потреб (котрі обумовлюють лише правозахисну, а не іншу юридичну діяльність), юридичних цілей та – що найбільш важливо – юридичних засобів. Дана група юридичних засобів й називатиметься юридичними засобами захисту. Водночас слід застерегти, що юридичні засоби захисту (як і всі інші види юридичних засобів) можуть використовуватись не тільки в діяльності юрисдикційній (серед спеціальних ознак якої є офіційність, а її суб’єктом є держава або уповноважений нею суб’єкт), але й у правозахисній позитивній юридично значущій поведінці660. Скажімо, в процесі застосування особою необхідної оборони, оперативних санкцій юридичні засоби захисту, безперечно, використовуються, хоча сама така правозахисна діяльність є за її природою неюридичною (хоча й по659 Див.: Пашук Т. Концепція юридичних засобів: до загальнотеоретичної характеристики // Юридична Україна. – 2004. – №8 – С.11. 660 Там само. – С.14. 247 роджує юридичні наслідки). Тому юридичні засоби захисту включають у себе юридичні засоби як державного, так і недержавного – так би мовити, „самостійного” – захисту661. Нагадаємо, що під державно-юридичним захистом права людини ми розуміємо правозастосувальну юрисдикційну діяльність компетентних органів, спрямовану або на примусове здійснення юридичного обов’язку, необхідного для реалізації права людини, або на відновлення такого права, або ж на попередження чи припинення його порушення662. Запропонована інтерпретація цього базового поняття, безперечно, зумовлює як тлумачення похідних від нього понять про структурні елементи даної діяльності, так і їх видову класифікацію. Скажімо, юридичною потребою, яка спричиняє до юридичної правозахисної діяльності, можуть виступати потреба у правосудді; потреба у формальному визначенні прав та обов’язків суб’єкта в разі виникнення ситуації спору (ситуації правової непевності); потреба у застосуванні такої юридичної (а не якоїсь іншої) процедури, в результаті якої порушене право суб’єкта адекватно відновлюється або ж ліквідовується загроза порушення права. Юридичною ціллю такої діяльності (ідеальним образом бажаного результату) можна вважати, власне, стан визначеності прав суб’єкта у зазначених ситуаціях, їх захищеності внаслідок використання таких процедур. Кажучи більш конкретно, ціль такої діяльності зводиться до ідеальних результатів ліквідації наслідків порушення права суб’єкта або до недопущення цього порушення, що об’єктивується у певному юридичному акті (документальному або діяльнісному). Отже, формулюючи загальне поняття, яке досліджується, можна визначити, що юридичними засобами захисту прав людини є ті юридичні явища, використання яких у державно-юридичній правозахисній діяльності (чи у самостійній захисній діяльності носія таких прав) має забезпечити задоволення потреби людини у захисті її прав. 661 У спеціальній літературі точаться дискусії стосовно проблем самозахисту (в рамках якого виділяють, зокрема, необхідну оборону та крайню необхідність), а також щодо застосування так званих оперативних санкцій у цивільно-правових відносинах. (Див. детальніше про це, напр.: Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. – М., 1992. – С.109-155.; Басин Ю.Г., Диденко А.Г. Дисциплинирующее значение оперативных санкций // Советское государство и право. – 1983. – №4. – С.50-55). Саме цьому аспекту захисту суб’єктивного права присвячена ст. 19 Цивільного кодексу України. 662 Пашук Т. Державно-юридичний захист прав людини: поняття та ознаки // Бюлетень Міністерства юстиції. – 2004. – №11. – С.44. 248 7.2. Класифікація юридичних засобів захисту прав людини. Виходячи з потребово-інструментального підходу до пояснення юридичного права, можна сказати, що весь механізм державно-юридичного впливу (зокрема, об’єктивне юридичне право загалом) є, в певному сенсі, засобом, інструментом для задоволення потреб суб’єктів суспільства, для досягнення їхніх відповідних цілей. Власне придатність, спроможність юридичних явищ задовольняти певні потреби і становить їх соціальне призначення, соціальну сутність. Різноманітні класифікації юридичних засобів вже пропонувались у літературі663. У контексті ж інструментальної теорії ми пропонували розподіляти їх на такі групи: 1) юридичні засоби матеріального світу: а) засоби-інструменти (явища правової форми і правового змісту — це нормативні акти, в яких вміщуються юридичні норми); б) засоби-діяння, які можна поділити на документовані дії і, так би мовити, фактичні, фізичні дії (скажімо, в першому випадку – це наказ про звільнення, вирок суду чи рішення пенсійного органу про призначення пенсії, в другому ж — це фактична передача майна за цивільно-правовим зобов’язанням, відкрите голосування шляхом піднімання руки, вчинки у стані крайньої необхідності, жести міліціонера при регулюванні ним руху транспортних засобів); 2) юридичні засоби ідеального світу (сфери правосвідомості): а) інтелектуальні засоби-інструменти (зокрема юридичні поняття); б) інтелектуальні засоби-діяння. Прикладом може бути, скажімо, поняття моральної шкоди – для першого випадку та процес юридичної кваліфікації фактів правозастосувальним органом – для другого664. Юридичне поняття й об’єктивована юридична норма не є однорідними явищами, оскільки юридичне поняття втілює певну систему знань, сформованих на основі юридичних норм і практики їх застосування. З цього також випливає, що згадане явище правосвідомості виправдано вважати явищем юридичним665. Само собою зрозуміло, що усі види юридичних засобів, які відображено у щойно наведеній їх класифікації, включають до свого складу й юридичні засоби захисту прав людини. Отож юридичні засоби захисту прав людини (далі – засоби захисту) можна класифікувати наступним чином. 663 Малько А.В., Шундиков К.В. Цели и средства в праве и правовой политике. – Саратов, 2003. – С.74-93. 664 Пашук Т. Концепція юридичних засобів: до загальнотеоретичної характеристики. – С.12-16. 665 Про виділення явищ правосвідомості в якості юридичних див., зокрема, Алексеев С.С. Правовые средства: постановка проблемы, понятие, классификация. // Советское государство и право. – 1987. – №6. – С.14. 249 1. Перш за все, усі засоби захисту залежно від сфери діяльності, у якій вони використовуються, поділяються на: а) засоби захисту недержавної („самостійної”) правозахисної діяльності (юридично значущої захисної діяльності самого суб’єкта, права якого порушуються (наприклад, діяльність особи в рамках необхідної оборони чи в процесі використання оперативних санкцій); б) засоби захисту державно-юридичної правозахисної діяльності (юрисдикційної діяльності судів чи інших органів). 2. З огляду на вищезгадану загальну класифікацію юридичних засобів з позицій потребово-інструментального підходу засоби захисту можна розподілити у такий спосіб. За онтологічним статусом усі засоби захисту поділяються, передовсім, на засоби матеріального світу та засоби сфери правосвідомості. Засоби захисту у сфері правосвідомості поділяються на інтелектуальні засоби-інструменти (наприклад, поняття цивільно-правового делікту, поняття доказу, поняття необхідної оборони тощо) та інтелектуальні засоби-діяння (наприклад, вже згадуваний нами процес юридичної кваліфікації фактів при розгляді судом цивільної справи). Засоби захисту сфери матеріального світу також поділяються на засоби-інструменти та засоби-діяння. Останні (засоби-діяння), в свою чергу, діляться ще на дві групи: документовані дії та фактичні дії. Документованими діями можуть бути, наприклад, позовна заява, рішення суду, постанова про порушення кримінальної справи666 – для засобів захисту державно-юридичної правозахисної діяльності; письмове повідомлення про неоплату товару до моменту його повної поставки в місце призначення – для засобів захисту недержавної правозахисної діяльності. Фактичними діями в означеній класифікації може виступати, наприклад, явка в судове засідання — важливий засіб, передбачений процесуальним законодавством, який дозволяє ефективно й справедливо здійснити правосуддя, забезпечити сторонам можливість особисто наводити аргументи на підтвердження своєї позиції у справі667. Прикла666 Деякі автори, досліджуючи юридичні засоби захисту, висвітлюють лише частину зазначеної їхньої групи. На думку цих вчених, дане поняття означає: 1) рішення суду (Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве. – Львов, 1985. – С.30; Воробьев М.К. О способах защиты гражданских прав // Труды по правоведению. – Новосибирск, 1968. – С.93.); 2) позов (Добровольский А.А. Исковая форма защиты права. – М., 1965. – С.12, 27.; Клейнман А.Ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процессуального права. – М., 1967. – С.26.; Юдельсон К.С. Советский гражданский процесс. – М., 1956. – С. 199.; Пушкар Е.Г. Конституционное право на судебную защиту. – Львов, 1982. – С.123); 3) позов та інші засоби (скарга, заява) (Чечот Д.М. Субъективное право и формы его защиты. – Л., 1968. – С.69-71.; Гражданское право. Учебник. Ч.1. – М., 1998. – С.283.). Однак цими засобами, очевидно, не вичерпується зміст поняття, що розглядається. 667 Між іншим, у прецедентній практиці Європейського суду з прав людини (далі – Суд) вже давно сформувався стандарт, відповідно до якого право на справедливий судовий розгляд вважається порушеним, якщо справа вирішена у відсутності однієї зі сторін і немає доказів про її виклик належним чином (див., напр., рішення Суду у справі „Колозза проти Італії” від 12.02.1985р. (§27,29) // http://www.echr.coe.int). 250 дом фактичних дій, які є засобами захисту недержавної правозахисної діяльності, можуть бути дії, вчинювані у стані необхідної оборони. Загалом розуміння юридичних засобів захисту як діяльнісних процесів можна відстежити у практиці Суду. Суд неодноразово наголошував, що відсутність ефективного розслідування (тобто відсутність певних дій – як документованих, так і фактичних) національними органами обставин вчинення злочинів проти особи означає відсутність у національній правовій системі ефективних юридичних засобів захисту668. Що ж стосується засобів-інструментів матеріального світу, то серед них можна виділити такі види засобів захисту: а) засоби-інструменти організаційно-правового характеру; б) засоби-інструменти матеріально-правового характеру; в) засоби-інструменти процесуально-правового характеру. Доцільність такого поділу може бути підтверджена, зокрема, й класифікацією правових гарантій реалізації прав та свобод людини, запропонованої у літературі. Пропонуючи розуміти зазначені гарантії як встановлені державою формально обов’язкові принципи та норми, які забезпечують здійснення зазначених прав (шляхом належної регламентації порядку їх здійснення), а також їх охорони та захисту, ці гарантії поділяють, зокрема, на: а) матеріальні (положення правових норм, які безпосередньо містять ті чи інші приписи); б) процесуальні (положення, які визначають процедуру реалізації матеріальних гарантій); в) організаційні (положення, які, зокрема, визначають систему правоохоронних та інших органів держави, встановлюють їх функції та повноваження)669. Отож засоби захисту в частині засобів-інструментів матеріального світу спрямовані на забезпечення наступних аспектів юридичного захисту прав людини. По-перше, вони забезпечують компетенцію, підвідомчість та повноваження тих державних та уповноважених державою органів, які мають вирішувати юридичний спір щодо певного права людини з можливістю прийняття рішення по суті. Такі юридичні засоби захисту начеби відповідають на запитання: хто здійснює захист? Ця група засобів захисту належить до засобів організаційно-правового характеру і, очевидно, – в основному до засобів захисту державно-юридичної правозахисної діяльності. По-друге, засоби захисту забезпечують можливість застосування конкретних видів державного примусу (у випадку державно-юридичної правозахисної діяльності) або ж вчинення певних дій безпосередньо суб’єктом, 668 Пашук Т. Право на ефективний засіб правового захисту: інтерпретація Європейським судом з прав людини // Адвокат. – 2004. – №6.– С.26. 669 Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Вказ. праця. – С.249-250. 251 право якого порушується (у разі недержавної правозахисної діяльності), для відвернення або недопущення порушення цього права, тобто для здійснення його захисту. Ці юридичні засоби начеби відповідають на запитання, щό саме застосовано, використано в якості захисту (чи то компенсація матеріальної шкоди, чи то визнання недійсним рішення органу державної влади, або ж застосування оперативної санкції в рамках відповідних правомочностей суб’єкта). Дану групу засобів можна вважати засобами матеріально-правового характеру. Не важко помітити, що саме до цієї частини засобів захисту належать і ті юридичні явища, які в літературі найчастіше називаються матеріальними способами захисту цивільних прав670 і які деякі автори все ж таки позначають терміном „засіб”671. Зрозуміло, що такого роду засоби торкаються не лише цивільних, а й на інших прав. Нарешті, по-третє, засоби захисту регламентують процедуру здійснення захисту права людини. Вони, будучи за своєю суттю приписами процесуального права, визначають порядок начеби „активізації” засобів матеріально-правового характеру. Тому ці засоби захисту відповідають на запитання: як здійснюється захист? Їх слід вважати засобами процесуально-правового характеру. Резюмуючи, класифікацію засобів захисту за критерієм їх онтологічного статусу можна зобразити у вигляді такої таблиці-схеми. Юридичні засоби захисту прав людини засоби сфери правосвідомості засоби сфери матеріального світу засоби-фактичні дії матеріальні засобидіяння засоби-документовані дії засоби процесуальноправового характеру засоби матеріальноправового характеру засоби організаційноправового характеру інтелектуальні засоби-дії інтелектуальні засобиінструменти матеріальні засоби-інструменти 670 У переважній більшості радянських праць „способи захисту” тлумачилися у світлі радянського цивільного законодавства, зокрема ст. 6 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року, яка встановлювала конкретні шляхи захисту суб’єктивного цивільного права. Ст. 16 чинного Цивільного кодексу України також містить норму, яка дає перелік способів захисту цивільних прав: визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; примусове виконання обов’язку в натурі; відшкодування збитків тощо. 671 Шевченко Я.Н. Средства защиты в гражданском праве // Советское государство и право. – 1977. – №7. – С.55-62; Советское гражданское право. Ч.1. – Л., 1982. – С.191; Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. – Свердловск, 1972. – С.117. 252 Запропоновані теоретичні висновки щодо виділення у сфері засобів-інструментів матеріального світу згаданих видів засобів захисту підтверджуються й практикою застосування Судом ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — Конвенція). У цій статті закріплено вимогу до держав забезпечувати ефективні засоби правового захисту в національному органі в межах внутрішнього правопорядку. Так, вже класичним прецедентним положенням Суду стала його настанова про те, що національні засоби правового захисту мають, по-перше, забезпечувати розгляд скарги про порушення певного права по суті, а по-друге, у разі необхідності передбачати відповідне відшкодування672. Розглядаючи справи, Суд нерідко наголошує на відсутності одного із зазначених моментів, що призводить до порушення ст. 13 Конвенції. Стосовно забезпечення першої вимоги, скажімо, у справі „Аманн проти Швейцарії” (рішення від 16.02.2000р.) Суд зазначив, що оскільки національний судовий орган мав повноваження приймати рішення за скаргами заявника і він прийняв таке рішення, то порушення ст. 13 Конвенції не було (у випадку ж відсутності такої компетенції право на ефективний засіб правового захисту було б порушено)673. У справі „Хан проти Сполученого Королівства” (рішення від 12.05.2000 р.) Суд встановив, що у ситуації заявника національні суди не мали повноважень розглядати по суті його скаргу на те, що втручання органів державної влади у його право на повагу до приватного життя не відповідало закону. Таким чином, держава не забезпечила можливості розглянути скаргу заявника по суті, не кажучи вже про призначення якогось відшкодування674. Як бачимо, у цих випадках наголошується, передовсім, на юридичних засобах захисту організаційно-правового характеру. У справі „Вальсаміс проти Греції” (рішення від 18.12.1996 р.) до дочки заявників адміністрацією школи було вжито дисциплінарний захід у вигляді усунення її від занять. Суд встановив, що у них не було можливості звернутися до національних судових органів з вимогою винести рішення про незаконність цього заходу. Тому заявники не мали в розпорядженні юридичних засобів захисту, які б забезпечили розгляд їхньої 672 Рішення Суду у справах: “Класс та інші проти Німеччини” від 6.09.1978р. (§64); “Сільвер та інші проти Об’єднаного Королівства” від 25.03.1983р. (§113); “Леандер проти Швеції” від 26.03.1987р. (§77); “Муррей проти Сполученого Королівства” від 28.10.1994р. (§100) // http://www.echr.coe.int. 673 Рішення у справі “Аманн проти Швейцарії” від 16.02.2000р. // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2000. – №2(6). – С.23. 674 Рішення у справі “Хан проти Сполученого Королівства” від 12.05.2000р. (§44) // http://www. echr.coe.int, а також: Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2000. – №2(6). – С.147. 253 скарги по суті675. Таким чином, Суд вказав, перш за все, на відсутність засобів захисту організаційно-правового, а також і процесуально-правового характеру, оскільки у національних органів не було достатньої компетенції ухвалити рішення по суті за скаргою заявників, як і не було визначено процесуального порядку звернення до цих органів з такого роду скаргою. Друга вимога, яка нерозривно пов’язана з першою, передбачає обов’язок держави забезпечити адекватне виправлення, ліквідацію порушення права людини шляхом призначення компенсації чи в інший спосіб, або ж недопущення такого порушення. У цих випадках Суд вже акцентує увагу на засоби захисту матеріально-правового характеру, тобто на тих конкретних заходах державного примусу, які потрібно вжити для ліквідації або недопущення порушення права людини. Наприклад, у справі „Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови” (рішення Суду від 13.12.2001 р.) заявники скаржились, зокрема, на відмову державних органів визнати їхню церкву та зареєструвати її. Реєстрація дозволила б церкві отримати статус юридичної особи, що забезпечило б, окрім іншого, й можливість закріпити за нею певні майнові права. Суд встановив, що хоча скарга заявників і розглядалася національними судовими органами, повноважними приймати рішення по суті, однак законодавство держави, яке регулювало цю сферу відносин, не містило положень про можливість застосування таких засобів захисту, на які вказували заявники. Тому національні суди відмовили у захисті, що не відповідало вимогам ст. 13 Конвенції676. У справі „Ротару проти Румунії” (рішення Суду від 4.05.2000 р.) заявник стверджував, що зберігання неправдивої інформації про його минуле органами служби безпеки було втручанням у його приватне життя і вимагав знищення цієї інформації та спростування неправдивих відомостей. Національні судові органи, розглядаючи скаргу заявника по суті, відмовили в її задоволенні, оскільки законодавство не містило положень, які б вказували на такий засіб захисту, про який просив заявник: архіви колишньої служби безпеки були передані на зберігання, і вилучення певних відомостей з них не допускалось. Як наслідок, Суд встановив порушення ст. 13 Конвенції677. У справі „Кормачова проти 675 Рішення у справі “Вальсаміс проти Греції” від 18.12.1996р. (§§48-49) // http://www.echr.coe. int, а також: Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993 – 2002рр.). Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України. Серія ІІ. Коментарі прав і законодавства. Вип.3. – Х., 2003. – С.432-435. 676 Рішення у справі “Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови” від 13.12.2001р. (§§137-140) // http://www.echr.coe.int, а також: Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2002. – №1. – С.109-113. 677 Рішення у справі “Ротару проти Румунії” від 04.05.2000 р. (§§70-72) // http://www.echr.coe.int а також Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2000. – №2. – С.135-141. 254 Росії” (рішення Суду від 29.04.2004 р.) заявниця скаржилась, зокрема, на відсутність засобів правового захисту від надмірної тривалості судового розгляду її справи. Суд вказав, що у розпорядженні заявниці не було ні засобів, які б дозволили пришвидшити провадження у справі, ні засобів, які б забезпечили адекватну компенсацію за вже вчинене порушення678. Отже, ці справи також ілюструють розуміння засобів захисту як засобів-інструментів матеріально-правового характеру. 3. Із запропонованої дефініції поняття державно-юридичного захисту прав людини випливає, що такий захист передбачає можливість застосування будь-якого виду державного примусу. В літературі можна зустріти різні погляди щодо класифікації державного примусу679, однак на сьогодні не викликає заперечень поділ його, принаймні, на такі види: заходи юридичної відповідальності, заходи відновлення, заходи присікання (припинення), заходи попередження. Наголосимо, що кожна із цих груп заходів державного примусу (тобто не тільки заходи відновлення, які в літературі деколи звуться „заходами захисту” (рос. – „мерами защиты”)) може бути спрямована на забезпечення захисту прав людини680. Зокрема, скажімо, такий захід юридичної відповідальності, як компенсація матеріальної шкоди, очевидно, теж виконує правозахисну функцію. Тому залежно від виду державного примусу, який застосовується в процесі захисту (тобто залежно від конкретної функції у здійсненні правозахисту), усі засоби захисту сфери державно-юридичної правозахисної діяльності поділяються на: а) засоби юридичної відповідальності; б) засоби відновлення; в) засоби присікання (припинення); г) засоби попередження. Так, Суд уже багаторазово повторював, що відсутність призначення у справі адекватної компенсації за шкоду, заподіяну порушенням права людини, суперечить вимогам ст. 13 Конвенції681. Тут, як бачимо, Суд вказує на відсутність засобів відповідальності. 678 Рішення у справі “Кормачова проти Росії” від 29.04.2004р. // Юридична Україна. – 2004. – №6. – С.90-93. 679 Серегина В.В Государственное принуждение по советскому праву. – Воронеж, 1991; Бахрах Д.Н. Административная ответственность граждан СССР. – Свердловск, 1989. – С.13-21; Коломоєць Т. Класифікація заходів адміністративно-правового примусу // Право України. – 2003. – №2. – С.105-111. 680 Пашук Т. Державно-юридичний захист прав людини: поняття та ознаки. – С.37-38. 681 Рішення у справі “Айдер та інші проти Туреччини” від 8.01.2004р. // Юридична Україна. – 2004. – №4. – С. 82-83; Рішення у справі “Пол та Одрей Едвардз проти Сполученого Королівства” від 14.03.2002р. // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2002. – №1(13). – С.169; Рішення у справі “Салман проти Туреччини” від 27.06.2000р. // Там само. – 2000. – №3(7). – С.146.; Рішення у справі “Ільхан проти Туреччини” від 27.06.2000р. // Там само. – 2000. – №3(7). – С.153. 255 У згаданій нами справі „Ротару проти Румунії” виникла потреба у застосуванні такого засобу захисту, як спростування чи знищення неправдивої інформації. Отже, Суд констатував у цій справі відсутність засобів відновлення. Що ж до присікальних (припиняючих) засобів захисту наведемо приклад зі справи „Плаксін проти Росії” (рішення Суду від 29.04.2004 р.). Заявник стверджував, що тривалість цивільного провадження у національних судах була надмірною і юридичних засобів захисту від такого порушення його прав, гарантованих ч.1 ст.6 Конвенції, у нього не було. Суд застосував правоположення, згідно з яким у таких ситуаціях національні правові системи повинні, по-перше, передбачати можливість пришвидшити розгляд справи у суді (тобто присікти порушення), а подруге, призначити компенсацію за вже вчинене порушення (за затримку, що вже відбулася). Отже, у першому випадку йде мова про присікальні (припиняючі) засоби. Те ж саме правоположення відтворене у справах „Мікулич проти Хорватії” (рішення від 7.02.2002 р.), „Кормачова проти Росії” (рішення від 29.01.2004 р.), „Хартман проти Чехії” (рішення від 10.7.2003 р.), „Меріт проти України” (рішення від 30.03.2004 р.) та у багатьох інших. Ми вже наголошували на тому, що є випадки, коли Суд, інтерпретуючи ст. 13 Конвенції, звертає увагу на попереджувальні юридичні засоби захисту, за допомогою яких порушення права не допускається682. Так, у справі „Джабарі проти Туреччини” (рішення від 11.07.2000 р.) заявниця (громадянка Ірану, що втекла з Ірану до Туреччини з метою уникнути покарання за подружню зраду у вигляді закидування камінням) стверджувала, що у разі її депортації до Ірану Туреччина порушить ст. 3 Конвенції, а саме: право людини не бути підданою катуванню. На її думку, у неї не було ефективного засобу правового захисту за законодавством Туреччини для того, аби оспорити рішення про депортацію, а отже, мало місце порушення ст. 13 Конвенції. Оскільки стосовно такої категорії справ, де розглядається питання про забезпечення права не бути підданим катуванню, органи державної влади повинні здійснювати незалежний і глибокий аналіз заяв осіб про можливе порушення цього права, Суд постановив, що судовий механізм перевірки звернення п. Джабарі не відповідав вимогам ст. 13 Конвенції683. Аналогічні правоположення формулювались Судом також у рішеннях, ухвалених у справах „Сорінг проти Сполученого 682 Пашук Т. Право на ефективний засіб правового захисту: інтерпретація Європейським судом з прав людини. – С.28. 683 Рішення у справі „Джабарі проти Туреччини” від 11.07.2000р. // Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993 – 2002 рр.). – С.86-89. 256 Королівства” від 07.07.1989 р., „Вільварджа та інші проти Сполученого Королівства” від 30.10.1991 р., „G.H.H. та інші проти Туреччини” від 11.07.2000 р., „Хілал проти Сполученого Королівства” від 06.03.2001 р. та інших. Що ж стосується засобів захисту недержавної („самостійної”) правозахисної діяльності, то вони не передбачають безпосереднє застосування державного примусу, оскільки здійснюються суб’єктом самостійно. Такі засоби захисту — залежно від конкретної функції у здійсненні правозахисту — мають в основному присікальний (припиняючий) характер: вони спрямовані на припинення порушення, яке вже, звичайно, розпочалося. 4. Засоби захисту можуть поділятися на певні види й за іншими критеріями. Так, залежно від галузі законодавства можна виділити засоби захисту у сфері цивільного, сімейного, трудового, кримінального, адміністративного права та ін. За суб’єктом використання засоби захисту поділяються на: а) засоби людини (а також юридичної особи) (ними державно-юридична правозахисна діяльність лише ініціюється, однак ще не здійснюється; недержавна („самостійна”) правозахисна діяльність такими засобами ініціюється та здійснюється); б) засоби держави (цими засобами державно-юридична правозахисна діяльність не лише ініціюється, але й здійснюється). За кількістю використання засоби захисту можуть бути одноразові (рішення суду, самозахисні дії) або багаторазові (об’єктивована юридична норма). Отож засоби захисту становлять одну з трьох означених груп юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується функціонування правової держави. Багатогранність явища засобу захисту зумовлює необхідність його класифікації, що, безперечно, сприяє пізнанню даного явища. Знання видових проявів засобів захисту дозволить перенести дискусію в площину адекватного підбору юридичних засобів, необхідних для результативного захисту права людини, що, власне, означає дослідження проблем ефективності засобів захисту. У кінцевому підсумку такі загальнотеоретичні дослідження покликані сприяти удосконаленню концептуально-методологічної основи теорії захисту прав людини. 257 ПІСЛЯМОВА Основна мета цієї монографії полягала у тому, аби продемонструвати евристичність застосування заснованих на сучасній антропологічній парадигмі низки концептуально-дослідницьких підходів (зокрема, діалектичного, філософсько-антропологічного, потребового, герменевтико-лінгвістичного) до розв’язання актуальних проблем загальної теорії прав і свобод людини. Результати такого застосування, як видається, засвідчили наступне. 1. Дослідженню прав людини має неодмінно передувати певна інтерпретація самого феномена людини. 2. Розуміння людини як істоти біосоціальної зумовлює неможливість збагнути її сутність поза соціумом, в якому вона існує, формується й функціонує як особистість, тобто не вивчаючи, – окрім її суто індивідуальних властивостей, характеристик, параметрів, – також і ті суспільні відносини, учасником яких вона є (чи то безпосередньо, чи то опосередковано). 3. Вивчати природні права людини неможливо, якщо попередньо не визначитись, в якому саме значенні (із декількох можливих) використовуватиметься терміно-поняття „право” або – інакше кажучи – яке явище відображається цією категорією. Те ж саме застереження стосується й аналізу прав громадянина. 4. Аби дослідження прав людини було справді гуманістичним і результативним, воно не може оминати, насамперед, таких її природних, невід’ємних соціально-антропних властивостей, як гідність, потреби, інтереси, світогляд, віра (номенклатура і значення таких властивостей зумовлюються, ясна річ, відповідним людинорозумінням). 5. Нарешті, якщо дбати про реальну здійсненність, забезпеченість прав і свобод людини, не можна не торкатись питання про роль у цьому, насамперед, держави, зокрема питання про стан і шляхи удосконалення тих встановлених нею юридичних інструментів, які надаються у розпорядження особи для правозахисту. Хотілося би сподіватись, що наведені висновки дослідження, представленого даною монографією, будуть корисними й у подальших наукових пошуках відповідей на ті загальнотеоретичні питання, які виникають у практиці реалізації, охорони й захисту прав і свобод людини та громадянина. 258 ДОДАТОК ЛЬВІВСЬКА ЛАБОРАТОРІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА: СТОРІНКИ НАУКОВОЇ БІОГРАФІЇ У червні 1996 року Президія Академії правових наук України ухвалила рішення про створення свого першого на західноукраїнських теренах держави наукового підрозділу – Львівської лабораторії прав людини. А вже наступного місяця було затверджено Статут цієї установи як юридичної особи. Згідно зі Статутом Лабораторія була покликана сприяти науковому обґрунтуванню здійснення державної політики, Конституції України, діяльності її органів у галузі прав людини в напрямку вдосконалення їх юридичного забезпечення та імплементації відповідних міжнародних принципів і норм. Задля цього вона мала проводити дослідження фундаментальних проблем теорії й практики здійснення прав людини і громадянина в Україні та брати участь: у розробці і науковому експертуванні законодавчих та інших нормативно-правових актів України, що торкаються прав людини і громадянина; у підготовці й обґрунтуванні пропозицій щодо покращення юридичного забезпечення прав людини і громадянина в Україні відповідно до міжнародних стандартів; в інформаційно-аналітичній діяльності щодо розвитку міжнародного й національного законодавства з прав людини, функціонування відповідних міжнародних контрольно-наглядових та юрисдикційних органів, здійснення вітчизняних та зарубіжних досліджень цієї проблематики; стану дотримання прав людини в Україні, заходів, спрямованих на забезпечення й вивчення прав людини; у поширенні знань серед юристів та населення про права людини і громадянина та про юридичні механізми їх здійснення й захисту; у наукових, практичних та просвітницьких конференціях, симпозіумах, семінарах з питань прав людини і громадянина; в організації навчально-просвітницьких акцій з цих питань; у розробці програмних і навчально-методичних матеріалів з питань вивчення прав людини у вищій школі. З огляду на специфіку означених завдань, а також зважаючи на відсутність вітчизняних аналогічних наукових інституцій, „взірців”, Лабораторії довелося започаткувати низку таких заходів, які були, власне, новаторськими, образно кажучи, – піонерськими. 259 Так, Лабораторія вперше в Україні: − вдалася до розпрацювання сучасних концептуально-методологічних засад теорії загальносоціальних („природних”) прав і свобод людини, результати яких згодом оприлюднювались у низці монографій та збірок статей; − розпочала перекладати державною мовою, реферувати й публікувати рішення Європейського Суду з прав людини (1997 р.); − провела у Львові міжнародну двотижневу школу для молодих викладачів юридичних факультетів Білорусі, Молдови й України з питань використання у навчальному процесі Європейської конвенції з прав людини та практики її застосування Європейським судом з прав людини (спільно з Інститутом Конституційної та правової політики – COLPI, м.Будапешт). По закінченні роботи цієї школи її слухачам було видано відповідні сертифікати Лабораторії та COLPI (2001 р.); − провела міжнародний симпозіум з релігійних прав людини, участь в якому взяли науковці з п’яти зарубіжних країн – Німеччини, Австрії, Польщі, Білорусі, Литви (спільно з юридичним факультетом Регенсбурзького університету (Німеччина) та юридичним факультетом Львівського національного університету імені Івана Франка, 2004 р.); − організувала „Круглий стіл” з антропології права і прав людини (спільно з Інститутом держави і права ім. В.М.Корецького НАН України та юридичним факультетом Львівського національного університету імені Івана Франка, 2005 р.); − започаткувала систематичне проведення Всеукраїнських конкурсів учнівських і студентських творів-есе з прав людини (спільно із Українською секцією Міжнародного товариства прав людини та Харківською правозахисною групою, з 1997 р.); − підготувала й опублікувала збірку прислів’їв народів світу та афоризмів щодо прав, свобод і обов’язків людини та громадянина684; − сформувала й видала спеціалізований каталог літератури та інших джерел з проблематики прав і свобод людини та громадянина, який нараховує понад 3700 назв685; − організувала декілька наукових конференцій молодих науковців, аспірантів та студентів на тему „Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави” (спільно з Одеською національною юридичною академією та юридичним факультетом Львівського національного університету імені Івана Франка (2002, 2003, 2004 рр.); 684 685 Права людини і громадянина в афоризмах та прислів’ях. – К., 2001. – 112 с. Права і свободи людини та громадянина. Матеріали до бібліографії. – Львів, 2006. – 264 с. 260 − почала щорічно проводити обласні олімпіади школярів-старшокласників з прав людини (спільно із Обласним управлінням Львівської обласної державної адміністрації та Західноукраїнським колегіумом (нині – Львівським державним інститутом новітніх технологій та управління імені В’ячеслава Чорновола); − організувала зустріч Голови Європейського суду з прав людини п. Луціуса Вільдхабера зі співробітниками вітчизняної наукової установи – Львівської лабораторії прав людини і громадянина (2005 р.). То які ж, загалом, основні результати діяльності Лабораторії протягом минулого десятиріччя? Майже 20 випусків її „Праць”, виданих двома серіями (перша –”Дослідження та реферати”, друга – „Коментарі законодавства і прав”); низка збірок реферованих перекладів рішень Європейського суду з прав людини; участь в організації близько десяти міжнародних і національних конференцій, „круглих столів”, тренінгів; шість захищених кандидатських дисертацій із загальнотеоретичних проблем прав і свобод людини – такими є найбільш вагомі здобутки колективу її співробітників. До найбільш відомих з цих випусків належать монографії: „Права людини і громадянина у Конституції України” (Харків, 1997; автор П.М.Рабінович); „Реалізація прав людини: проблеми обмежування” (Львів, 2001; автори П.М.Рабінович, І.М.Панкевич); „Європейська конвенція з прав людини: проблеми національної імплементації” (Львів, 2002; автори П.М.Рабінович, Н.М.Раданович); „Особливості тлумачення юридичних норм щодо прав людини” (Львів, 2004; автори П.М.Рабінович, С.Є.Федик); „Права людини у природно-правовій думці католицької церкви” (Львів, 2004; автор С.П.Рабінович); „Актуальні проблеми загальної теорії прав людини” (Львів, 2006; автор С.П.Добрянський); „Соціальна держава і права людини „другого покоління” (Львів, 2006; автор О.З.Панкевич). Ці видання діставали схвальні оцінки у публічних рецензіях та й в інших джерелах.686 В ювілейному році Лабораторія видає у першій серії „Праць” також монографії „Право на свободу віросповідання та юридичний механізм його забезпечення в Україні” (автор – Л.В.Ярмол), „Право людини на компенсацію моральної шкоди” (автори П.М.Рабінович, О.В.Грищук) та „Права людини: соціально-антропологічний вимір” (автори – усі нинішні наукові співробітники Лабораторії). Результати досліджень Лабораторії знаходять попит у правотворчій, правоінтерпретаційній, правозастосувальній та правопросвітницькій практиці. Її співробітники брали участь, зокрема, у проектуванні 686 Див.: Право України. – 2002. – № 6; 2003. – № 10; 2004. – № 4, 12; 2005. – № 9. 261 „Основних засад державної політики у галузі прав людини” (ухвалених постановою Верховної Ради України 10 липня 1999 р.); у підготовці – на запит Конституційного Суду України – висновків стосовно певних конституційних подань (2001-2003 рр.), а в якості спеціаліста – у розгляді Конституційним Судом України одного з таких подань (2001р.); в обговоренні на засіданнях Науково-консультативної ради при Верховному Суді України проектів постанов його Пленуму (2003-2005 рр.); у систематичному викладанні „праволюдинних” курсів у вищих юридичних навчальних закладах м. Львова; у навчальних семінарах і тренінгах із суддями, адвокатами, прокурорами (1997-2005 рр.). При цьому заходи з практикуючими юристами проводились Лабораторією, зазвичай, спільно із Верховним Судом України, або Центром суддівських студій при Міністерстві юстиції України, або Спілкою адвокатів України, або Генеральною Прокуратурою України. З огляду на міжнародний статус стандартів прав людини Лабораторія – задля виконання своїх завдань – була „приречена” на дослідження й поширення цих стандартів, а також на безпосередню співпрацю із зарубіжними науковими й практичними інституціями. Тому цілком природно одним із основних і постійних напрямків її діяльності стало, як зазначалось, рефероване перекладання державною мовою й оприлюднення матеріалів практики Європейського суду з прав людини. Загалом за час існування Лабораторії її співробітниками й помічниками було опрацьовано близько 300 таких матеріалів (рішень цього Суду та комюніке його Секретаря про них), які неодноразово видавались окремими збірками687 й останніми роками систематично друкуються у численних юридичних виданнях України688. Найбільш вагомий внесок у цю роботу зробили – на її різних етапах – О.О. Бекетов, М.Б. Рісний, М.Ю. Пришляк. Актуальність такої діяльності Лабораторії зростає ще більше з огляду на набрання чинності Законом України „Про застосування та виконання рішень Європейського суду з прав людини” від 23 лютого 2006 року. Що ж до співпраці Лабораторії із зарубіжними організаціями й особами, то вона відбувалась – у різноманітних формах – зокрема з Директоратом з прав людини Ради Європи (через Бюро інформації Ради Європи в Україні), з Інститутом конституційної та правової політики (COLPI) 687 Див.: Практика Європейського суду з прав людини. Вип. 1,2,3,4. – Львів, 1997-2000 рр.; Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993-2002 рр.). – Харків, 2003; Європейський суд з прав людини. Матеріали практики (1993-2003рр.). – К., 2004; Європейський суд з прав людини. Матеріали практики (2004-2005рр.). – Львів, 2006. 688 Див. журнали: „Вісник Верховного суду України”, „Вісник господарського судочинства”, „Бюлетень Міністерства юстиції України”, „Прокуратура. Людина. Закон”, ”Адвокат”, „Право України”, „Юридична Україна”, „Юридический вестник” та газети: „Юридичний вісник України” й „Юридична газета”. 262 Інституту відкритого суспільства (м. Будапешт), Центром прав людини Ноттінгемського університету (Велика Британія), Юридичним факультетом Регенсбурзького університету (Німеччина), Міжнародним юридичним центром захисту прав людини „Interrights” (м. Лондон), Німецькою секцією Міжнародного товариства прав людини (м. Франкфурт-на-Майні), Управлінням Верховного Комісара ООН з прав біженців (через його Представництво в Україні), міжнародною громадською організацією „Правова допомога клінікам для біженців” – LARC (м. Будапешт). Яскравою подією у контактах такого ґатунку була, як згадувалось, зустріч співробітників Лабораторії з Головою Європейського суду з прав людини п. Л. Вільдхабером у травні 2005 року. Для піднесення роботи Лабораторії на міжнародний рівень досить корисними були зарубіжні публікації наукових праць її співробітників689. А ще більшою мірою – стажування останніх та їх участь у науково-освітніх чи конференціальних заходах за кордоном (зокрема, у Центрі громадських зв’язків Бундесверу (м. Бонн, Німеччина, 1998 р.), Ноттінгемському університеті (Велика Британія, 2000 р.), Центрально-Європейському університеті (м. Будапешт, 1998, 2001, 2002 рр.), Католицькому університеті м. Люблін та Вроцлавському університеті (Польща, 2002 р.), Інституті європейських студій (м. Бєлград, Сербія, 2002 р.), Інституті права у Тілбурзі (Нідерланди, 2002 р.), Ягеллонському університеті у Кракові (2003 р.), Ореґонському університеті (м. Юджин, США, 2004 р.), Регенсбурзькому університеті (Німеччина, 2005 р.), Віденському університеті (2005 р.), Інституті міжнародного та порівняльного права ім. Макса Планка (м. Гейдельберг, Німеччина, 2006 р.). Було також взято участь у міжнародних симулятивних судових дебатах з прав біженців у м. Любляна (Словенія, 2004 р.) та у м. Будапешт (2005 р.)690. У виданнях Лабораторії публікувались статті таких відомих зарубіжних таких фахівців з праволюдинної проблематики, як завідувач сектору теорії прав людини Інституту держави і права Російської академії наук, член-кореспондент РАН О.А. Лукашова, професор Брестського державного університету І.І. Котляр (Республіка Бєларусь).691 689 Див.: Swobody obywatelskie w Polsce i na Ukraine: rzeczywistość i perspektywy.- Przemyśl, 2004; Przegląd wydziału Prawa I Administracji Uniwersytetu Wrocławskiego. – T. XLVIII. – 2001.; Osteuropa-Recht Gegenwarsfragen aus den Rechten des Ostens.49. Jagrgang. Heft 5. – Kőln, 2003; Российский ежегодник международного права. – СПб, 2003; Studia Prawno-Europejskie. – Tom VI. - Lódź, 2002; Acta Uniwersitatis Wratislaviensis, № 2486. – Tom LIII. – Wroclaw, 2003.; Zeszyty europejskie. – №24. – Warszawa, 2004; Юрыдычны часопіс „Праўнік”. – 2005, 14.11 – www. praunik. org/artykuly/90; Contemporary Migration Issues Versus Human rights – Warszawa, 2005. 690 У тих чи інших із названих заходів брали участь наукові співробітники Лабораторії Д.А. Гудима, С.П. Добрянський, І.М. Панкевич, П.М. Рабінович, С.П. Рабінович. 691 Див.: Права людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні/ Праці Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України. – Вип. 1. – Київ, 1998. 263 Ознайомленню юридичної громадськості з результатами діяльності Лабораторії сприяло оприлюднення інформації про них у довідкових та періодичних виданнях692. Та усі ці досягнення Лабораторії навряд чи були б можливі, якби не постійна доброзичлива увага, яку приділяли її діяльності Президія Академії правових наук України (питання про роботу Лабораторії розглядались нею у 1997, 1999, 2000, 2004 роках), її Президент – академік В.Я. Тацій, віце-президент – академік Ю.М. Грошевий, а в останній період (після включення Лабораторії до структури створеного у 2001 р. НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України) – директор цього інституту, член-кореспондент АПрН України Ю.П.Битяк, а також заступник директора доцент І.В. Яковюк. Окремо слід із вдячністю відзначити систематичну допомогу, яку надавала і надає Лабораторії адміністрація юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (декани – член-кореспондент АПрН України, професор В.Т.Нор, а нині – доцент А.М.Бойко) і Львівського державного інституту новітніх технологій та управління імені В’ячеслава Чорновола – закладу, в якому розташовано Лабораторію (ректор – професор В.М.Когут). Належить також згадати відомих вітчизняних діячів у царині пропаганди, забезпечення й захисту прав і свобод людини та громадянина, котрі активно підтримували Лабораторію, плідно співпрацюючи з нею. Йдеться про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н.І. Карпачову, керівника Бюро інформації Ради Європи в Україні О.М. Павлюченка, Співголову Харківської правозахисної групи Є.Ю. Захарова, голову Української секції Міжнародного товариства прав людини А.О. Сухорукова. Нині у складі Лабораторії працюють: провідні наукові співробітники, кандидати юридичних наук С.П. Добрянський та І.М. Панкевич; старші наукові співробітники, кандидати юридичних наук С.П. Рабінович і Л.В. Ярмол, наукові співробітники Д.А. Гудима, Т.І. Дудаш, Т.І. Пашук; старший лаборант О.В. Томіна. Корисний внесок у роботу Лабораторії зробили й колишні її наукові співробітники – професори В.К. Грищук і Н.І. Титова, доценти Н.М. Раданович і С.Є. Федик. 692 Див.: Юридична енциклопедія. – Т. 3 – К., 2001. – С. 533; Т.5. – К., 2003. – С. 54; Урядовий кур’єр. – 1999. – 30 березня; 2004. – 21 жовтня; Право України. – 2001. – № 8; Адвокат. – 2001. – № 8; Юридический вестник. – 2001. – № 4; Вісник Академії правових наук України. – 1997. – № 2; 2001. – № 3; 2004. – № 3; 2005. – № 1; Юридичний вісник України. – 2001. – № 43, 45; Юридична газета. – 2005. – 14 листопада. 264 На закінчення варто нагадати, що у рекомендаціях Міжнародної наукової конференції „Методологічні проблеми правової науки” (Харків, 2002 р.) наголошувалось на необхідності „здійснювати подальший розвиток як першочергової теорії прав людини, яка може скласти ядро вітчизняної загальної теорії держави і права”693. У розв’язання цього актуального завдання, сподіваємось, буде й надалі робити свій внесок Львівська лабораторія прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. 693 Вісник Академії правових наук України. – 2003. – №1. – С.237. 265 ЗМІСТ СЛОВО ДО ЧИТАЧА (В.Я. Тацій) ........................................................................... 5 ПЕРЕДМОВА (П.М. Рабінович)............................................................................ 6 ЧАСТИНА І. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ .......... 7 Розділ 1. Трансформації у вітчизняному загальнотеоретичному правознавстві та їх вплив на методологію теорії прав людини (П.М. Рабінович)................................................................................................ 7 1.1. Основні трансформаційні чинники. ................................................... 7 1.2. Тенденції трансформації...................................................................... 9 1.2.1. Глобалізація. ................................................................................... 9 1.2.2. Деформалізація ............................................................................ 12 1.2.3. Антропологізація. ........................................................................ 14 Розділ 2. Антропологічна парадигма як прояв антропологізації загальнотеоретичних досліджень прав людини (Д.А. Гудима).............. 16 2.1. Антропологічна парадигма – методологічна модель сучасного людинознавства. ........................................................................................ 16 2.1.1. Поняття людинознавства. ............................................................ 16 2.1.2. Методологічні перетворення у сучасному людинознавстві..... 18 2.1.3. Поняття антропологічної парадигми та її значення для загальнотеоретичної юриспруденції. ................................................... 21 2.2. Поняття антропології. ........................................................................ 26 2.3. Особливості структури антропології................................................ 32 2.4. Поняття та структура антропології права. ....................................... 36 2.4.1. Поняття антропології права. ....................................................... 36 2.4.2. Юридична антропологія. ............................................................. 45 2.4.3. Філософсько-правова антропологія. .......................................... 56 2.5. Образ людини як її антропологічна проекція. ................................. 62 Розділ 3. Деякі особливості сучасного поняттєвого апарату людинорозуміння в юриспруденції (Д.А. Гудима) .................................... 65 3.1. Поняття та значення людинорозуміння у правовій науці. .............. 65 3.2. Загальна характеристика поняттєвого апарату людинорозуміння. .. 66 3.2.1. Індивід ........................................................................................... 66 3.2.2. Істота ............................................................................................. 67 3.2.3. Індивідуальність........................................................................... 68 3.2.4. Людина .......................................................................................... 70 266 3.2.4.1. Людина правова та юридична .............................................. 73 3.2.5. Громадянин. .................................................................................. 75 3.2.6. Особистість................................................................................... 76 3.2.6.1. Особистість правова та юридична. ...................................... 77 3.2.7. Суб’єкт і особа. ............................................................................ 80 Розділ 4. Права людини і правоназивання крізь призму герменевтико-лінгвістичного підходу (Т.І. Дудаш, П.М. Рабінович) ..... 83 4.1. Поняття та значення герменевтико-лінгвістичного підходу. .......... 83 4.2. Герменевтичні аспекти юридичної діяльності. ............................... 84 4.2.1. Розуміння у правотворчості. ....................................................... 84 4.2.2. Розуміння у тлумаченні, застосуванні та реалізації юридичних норм. ................................................................................... 87 4.3. Правоназви як закономірний прояв праворозуміння. ..................... 91 4.3.1. Дослідницькі гіпотези. ................................................................ 91 4.3.2. Характеристика методології дослідження. ................................ 94 4.3.3. Аналіз первинних форм і значень правоназв (на прикладі слов’янських мов). ........................................................... 99 4.3.4. Запозичення правоназв з арабської та слов’янських мов....... 102 4.3.5. Загальні закономірності правоназивання у природних мовах. .............................................................................. 104 4.3.5.1. Лінгвістичні закономірності. .............................................. 104 4.3.5.2. Загальносоціальні закономірності. .................................... 108 4.3.6. Загальні закономірні зв’язки між праворозумінням і правоназиванням. ................................................................................. 109 Розділ 5. Сучасне європейське праворозуміння: соціальноантропологічні начала (П.М. Рабінович) ................................................. 113 5.1. Онтичні властивості правоявища. .................................................. 113 5.2. Потребовий підхід – методологічна основа сутнісного праворозуміння. ....................................................................................... 115 Розділ 6. Діалектика загального й особливого у природних правах людини (С.П. Добрянський, П.М. Рабінович)............................... 118 6.1. Універсалізація у розвитку прав людини. ...................................... 118 6.2. Диверсифікація змісту прав людини. ............................................. 119 6.3. Основні наукові напрямки інтерпретації співвідношення загального й особливого у природних правах людини. ....................... 125 6.3.1. Абсолютний універсалізм. ........................................................ 125 6.3.2. Поміркований універсалізм....................................................... 126 6.3.3. Культурний релятивізм. ............................................................. 128 267 ЧАСТИНА ІІ. ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ПРАВ ЛЮДИНИ В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ .............................................................................................. 130 Розділ 1. Соціальна сутність прав людини у світлі потребового підходу (П.М. Рабінович) ...................................................... 130 1.1. Поняття й вимоги потребового дослідницького підходу. ............. 130 1.2. Соціальна сутність прав людини. ................................................... 133 1.2.1. Права людини як можливості для задоволення її потреб. ..... 133 1.2.2. Споживчі права людини крізь призму потребового підходу. ... 136 Розділ 2. Права людини: спроба філософсько-антропологічного аналізу (Д.А. Гудима) ................................................................................... 141 2.1. Поняття й ознаки філософсько-антропологічного дослідницького підходу .......................................................................... 141 2.2. Основні філософсько-антропологічні концепції людини та її прав ................................................................................................... 144 2.2.1. Суб’єктивістські ......................................................................... 145 2.2.2. Об’єктивістські .......................................................................... 160 2.2.3. Синтетичні .................................................................................. 163 Розділ 3. Гідність людини як фундамент її природних прав (П.М. Рабінович, С.П. Рабінович) ................................................................ 169 3.1. Терміно-поняття „гідність” у юридичних актах............................ 169 3.2. Об’єктивна (антропна) і суб’єктивна гідність людини. ................ 173 3.3. Людська гідність: релігійно-антропологічна інтерпретація. ....... 175 3.3.1. Категорія гідності людини як поняття етики. ......................... 176 3.3.2. Католицька антропологія як одна зі світоглядних основ інтерпретації людської гідності. ......................................................... 177 3.3.2.1. Поняття католицької антропології. .................................... 177 3.3.2.2. Історичний розвиток католицького вчення про гідність людини. ............................................................................... 180 3.3.2.3. Поняття й сутнісні властивості людської гідності у сучасній католицькій антропології. ............................................. 181 3.3.2.4. Природно-правове значення гідності людини. .............................................................................................. 183 Розділ 4. Природні права людини: діалектика приватного та публічного (П.М. Рабінович) .................................................................. 187 4.1. „Приватне” й „публічне”: постановка проблеми. ......................... 187 4.2. Діалектика приватного й публічного у природному праві. .......... 189 4.3. Приватне й публічне у Конституції та кодексах України. ............ 196 268 Розділ 5. Природно-правова рівність людей і українське цивільне законодавство (П.М. Рабінович, С.П. Рабінович) ................... 205 5.1. Цивільний кодекс України як предмет філософськоантропологічного осмислення природно-правової рівності людей ...... 205 5.2. Антропологічні основи цивільно-правової рівності ..................... 208 5.2.1. Юридична рівність як властивість саморегулівних цивільних відносин .............................................................................. 208 5.2.2. Цивільно-правова рівність у природних соціальних зобов’язаннях ....................................................................................... 211 5.2.3. Цивільно-правова рівність як рівність природних правоздатностей ................................................................................... 216 5.3. Можливість неоднозначної інтерпретації змісту природних прав людини як об’єкта захисту цивільним законодавством .............. 217 5.4. Колізії природного й позитивістського праворозумінь у нормах Цивільного кодексу ................................................................. 218 Розділ 6. Свобода віросповідання як природне право людини (Д.А. Гудима, Л.В. Ярмол) ............................................................................. 228 6.1. Світогляд людини: основні елементи ............................................. 228 6.1.1. Віра .............................................................................................. 229 6.1.2. Знання ......................................................................................... 231 6.1.3. Переконання. .............................................................................. 233 6.1.4. Принципи. Правила поведінки ................................................. 234 6.1.5. Ідеали. Цінності (ціннісні орієнтації) ...................................... 234 6.2. Свобода віровизнання та свобода віросповідання ........................ 234 6.2.1. Свобода віровизнання у міжнародних і національних юридичних актах ....................................................... 237 6.2.2. Європейські стандарти свободи віросповідання та Конституція України ....................................................................... 242 Розділ 7. Юридичні засоби захисту прав людини крізь призму потребово-інструментального підходу (Т.І. Пашук) ............................... 246 7.1. Поняття юридичних засобів захисту прав людини. ...................... 246 7.2. Класифікація юридичних засобів захисту прав людини. ............. 249 ПІСЛЯМОВА (П.М. Рабінович) ........................................................................ 258 ДОДАТОК. Львівська лабораторія прав людини і громадянина: сторінки наукової біографії (П.М. Рабінович) ......................................... 259 269 CONTENTS A WORD TO THE READER (V. Tatsiy) ...................................................................... 5 PREFACE (P. Rabinovych) .................................................................................... 6 PART I. METHODOLOGICAL FUNDAMENTALS OF GENERAL THEORY OF HUMAN RIGHTS ........................................................................................... 7 Chapter 1. Transformations in the domestic general theory of law and their influence on the methodology of human rights theory (P. Rabinovych)........................................................... 7 1.1. Basic transformational factors ................................................................ 7 1.2. Transformational tendencies .................................................................. 9 1.2.1. Globalization .................................................................................... 9 1.2.2. Deformalization ............................................................................. 12 1.2.3. Anthropologization ........................................................................ 14 Chapter 2. Anthropological paradigm as the consequence of anthropolizing the general theoretical human rights researches (D. Hudyma) ..................................................................................................... 16 2.1. Anthropological paradigm as the methodological pattern for contemporary human being study.......................................................... 16 2.1.1. The notion of human being study .................................................. 16 2.1.2. Methodological changes in contemporary human being study ..... 18 2.1.3. The notion of anthropological paradigm and its significance for general theory of law .......................................................................... 21 2.2. The notion of anthropology .................................................................. 26 2.3. Anthropology structure peculiarities .................................................... 32 2.4. The notion and the structure of anthropology of law ........................... 36 2.4.1. The notion of anthropology of law ................................................ 36 2.4.2. Legal anthropology ........................................................................ 45 2.4.3. Philosophic-legal anthropology ..................................................... 56 2.5. The image of man as his anthropologic projection .............................. 62 Chapter 3. Some peculiarities in contemporary notional apparatus of human understanding in jurisprudence (D. Hudyma) ............................. 65 3.1. The notion of human understanding in jurisprudence and its significance ...................................................................................... 65 3.2. The general characterization of notional apparatus of human understanding .............................................................................. 66 3.2.1. Individual ....................................................................................... 66 270 3.2.2. Being. ............................................................................................. 67 3.2.3. Individuality ................................................................................... 68 3.2.4. Human being .................................................................................. 70 3.2.4.1. Human being in natural and positive law ................................ 73 3.2.5. Citizen ............................................................................................ 75 3.2.6. Personality ..................................................................................... 76 3.2.6.1. Personality in natural and positive law.................................... 77 3.2.7. Subject and person ......................................................................... 80 Chapter 4. Human rights and law nomination in view of hermeneutic-linguistic approach (T. Dudash, P. Rabinovych) .................. 83 4.1. The notion of hermeneutic-linguistic approach and its significance. ...... 83 4.2. Hermeneutic aspects of legal activity................................................... 84 4.2.1. The understanding in lawmaking activity ...................................... 84 4.2.2. The understanding in the process of interpreting, applying and realizing the legal rules ...................................................... 87 4.3. Law names as the consequence of law-understanding. ........................ 91 4.3.1. Research hypotheses ...................................................................... 91 4.3.2. Characterization of research methodology .................................... 94 4.3.3. The analysis of original forms and meanings of law names (on the example of Slavonic languages) .................................................. 99 4.3.4. The law names borrowings from Arabic and Slavonic languages.... 102 4.3.5. The general regularities of law nomination in natural languages ..... 104 4.3.5.1. Linguistic regularities ............................................................ 104 4.3.5.2. Social regularities .................................................................. 108 4.3.6. General regular ties between the law-understanding and law nomination ................................................................................ 109 Chapter 5. Contemporary European law-understanding: social-anthropologic aspects (P. Rabinovych) .............................................. 113 5.1. Onthological attributes of law-phenomenon ...................................... 113 5.2. Needs approach as the methodological basis оf essential law-understanding .................................................................. 115 Chapter 6. The dialectic of general and special in natural human rights (S. Dobryanskyi, P. Rabinovych)............................................. 118 6.1. Universalization in human rights development .................................. 118 6.2. Diversification of human rights contents ........................................... 119 6.3. Correlation of general and special in natural human rights: the basic research lines .............................................................................. 125 6.3.1. The absolute universalism............................................................ 125 6.3.2. The moderate universalism .......................................................... 126 6.3.3. Cultural relativism ....................................................................... 128 271 PART ІІ. SOME HUMAN RIGHTS ISSUES IN THE ANTHROPOLOGICAL VIEW ....... 130 Chapter 1. The social essence of human rights in the light of needs approach (P. Rabinovych) ............................................................... 130 1.1. The notion of needs approach in research activity and its requirements .... 130 1.2. The social essence of human rights .................................................... 133 1.2.1. Human rights as the possibilities of satisfying the human needs ... 133 1.2.2. Consumption human rights in view of needs approach ............... 136 Chapter 2. Human rights: the attempt of philosophic and anthropologic analysis (D. Hudyma) ..................................................... 141 2.1. The notion of philosophic-anthropologic approach and its attributes ..... 141 2.2. Basic philosophic-anthropologic concepts of human being and his rights ............................................................................................. 144 2.2.1. Subjectivity-based concepts ......................................................... 145 2.2.2. Objectivity-based concepts .......................................................... 160 2.2.3. Integrational concepts .................................................................. 163 Chapter 3. Human dignity as the basis for natural human rights (P. Rabinovych, S. Rabinovych) ...................................................................... 169 3.1. The notion of dignity in legal acts ...................................................... 169 3.2. Objective (anthropic) and subjective human dignity ......................... 173 3.3. Human dignity: religious and anthropologic interpretation ............... 175 3.3.1. The category of human dignity as the ethical concept ................. 176 3.3.2. The catholic anthropology as one of the fundamental bases for the interpretation of human dignity ........................................ 177 3.3.2.1. The notion of catholic anthropology ..................................... 177 3.3.2.2. The historical development of catholic study about human dignity ........................................................................... 180 3.3.2.3. The notion of human dignity in contemporary catholic anthropology and its essential attributes ............................................ 181 3.3.2.4. Natural law significance of human dignity............................ 183 Chapter 4. Natural human rights: dialectic of private and public (P. Rabinovych) ............................................................................ 187 4.1. “Private” and “Public”: at the outset of the problem ......................... 187 4.2. Dialectic of private and public in natural law .................................... 189 4.3. Private and public in the Constitution and Codes of Ukraine ............ 196 Chapter 5. The natural law human equality and Ukrainian civil legislation (P. Rabinovych, S. Rabinovych) ......................... 205 5.1. Civil Code of Ukraine in view of philosophic-anthropologic comprehension of natural law human equality ......................................... 205 5.2. Anthropologic basis for civil legal equality ....................................... 208 272 5.2.1. Legal equality as the feature of self-regulative civil relations ..... 208 5.2.2. Civil legal equality in natural social obligations ......................... 211 5.2.3. Civil legal equality as the equality of capacities under natural law...216 5.3. The possibility of different interpretation of natural human rights protected by civil legislation ..................................................................... 217 5.4. The collisions of positivistic and natural law understandings in the Civil Code ....................................................................................... 218 Chapter 6. Freedom of religion as a natural human right (D. Hudyma, L. Yarmol) .................................................................................. 228 6.1. The world outlook of human being: the main elements ..................... 228 6.1.1. Belief ............................................................................................ 229 6.1.2. Knowledge ................................................................................... 231 6.1.3. Conviction .................................................................................... 233 6.1.4. Principles. Rules of behavior. ...................................................... 234 6.1.5. Ideals. Values (value orientations) ............................................... 234 6.2. Freedom of religion acknowledgement and freedom of worship ...... 234 6.2.1. Freedom of religion acknowledgement in international and national legal acts ............................................................................ 237 6.2.2. European standards of freedom of religion and the Constitution of Ukraine.................................................................... 242 Chapter 7. Human rights legal remedies in view of needsinstrumental approach (T. Pashuk) .............................................................. 246 7.1. The notion of human rights legal remedies ........................................ 246 7.2. The classification of human rights legal remedies ............................. 249 AFTERWORD (P. Rabinovych) ........................................................................... 258 APPENDIX. LVIV LABORATORY ON HUMAN AND CITIZEN RIGHTS: PAGES OF SCIENTIFIC BIOGRAPHY (P. Rabinovych) ............................................ 259 273 СОДЕРЖАНИЕ К ЧИТАТЕЛЮ (В.Я. Таций) .................................................................................. 5 ПРЕДИСЛОВИЕ (П.М. Рабинович) ....................................................................... 6 ЧАСТЬ І. МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ОБЩЕЙ ТЕОРИИ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА ..... 7 Раздел 1. Трансформации в отечественном общетеоретическом правоведении и их влияние на методологию теории прав человека (П.М. Рабинович) .................................................................... 7 1.1. Основные трансформационные факторы........................................... 7 1.2. Тенденции трансформации ................................................................. 9 1.2.1. Глобализация .................................................................................. 9 1.2.2. Деформализация .......................................................................... 12 1.2.3. Антропологизация ....................................................................... 14 Раздел 2. Антропологическая парадигма как проявление антропологизации общетеоретических исследований прав человека (Д.А. Гудыма) ........................................................................ 16 2.1. Антропологическая парадигма – методологическая модель современного человековедения................................................................ 16 2.1.1. Понятие человековедения ........................................................... 16 2.1.2. Методологические преобразования в современном человековедении .................................................................................... 18 2.1.3. Понятие антропологической парадигмы и ее значение для общетеоретической юриспруденции .................................................... 21 2.2. Понятие антропологии....................................................................... 26 2.3. Особенности структуры антропологии ............................................ 32 2.4. Понятие и структура антропологии права ....................................... 36 2.4.1. Понятие антропологии права ...................................................... 36 2.4.2. Юридическая антропология ....................................................... 45 2.4.3. Философско-правовая антропология ......................................... 56 2.5. Образ человека как его антропологическая проекция. ................... 62 Раздел 3. Некоторые особенности современного понятийного аппарата человекопонимания в юриспруденции (Д.А. Гудыма) .......... 65 3.1. Понятие и значение человекопонимания в правовой науке ........... 65 3.2. Общая характеристика понятийного аппарата человекопонимания .... 66 3.2.1. Индивид ........................................................................................ 66 3.2.2. Существо....................................................................................... 67 3.2.3. Индивидуальность ....................................................................... 68 274 3.2.4. Человек ......................................................................................... 70 3.2.4.1. Человек правовой и юридический. ...................................... 73 3.2.5. Гражданин..................................................................................... 75 3.2.6. Личность ....................................................................................... 76 3.2.6.1. Личность правовая и юридическая ...................................... 77 3.2.7. Субъект и лицо ............................................................................. 77 Раздел 4. Права человека и правоназывание сквозь призму герменевтико-лингвистического подхода (Т.И. Дудаш, П.М. Рабинович) .... 83 4.1. Понятие и значение герменевтико-лингвистического подхода...... 83 4.2. Герменевтические аспекты юридической деятельности ................ 84 4.2.1. Понимание в правотворчестве .................................................... 84 4.2.2. Понимание в толковании, применении и реализации юридических норм ................................................................................. 87 4.3. Правоназвания как закономерное проявление правопонимания ... 91 4.3.1. Исследовательские гипотезы ...................................................... 91 4.3.2. Характеристика методологии исследования ............................. 94 4.3.3. Анализ первичных форм и значений правоназваний (на примере славянских языков)........................................................... 99 4.3.4. Заимствование правоназваний из арабского и славянских языков ............................................................................ 102 4.3.5. Общие закономерности правоназывания в естественных языках ........................................................................ 104 4.3.5.1. Лингвистические закономерности ..................................... 104 4.3.5.2. Общесоциальные закономерности .................................... 108 4.3.6. Общие закономерные связи между правопониманием и правоназыванием ................................................................................. 109 Раздел 5. Современное европейское правопонимание: социально-антропологические начала (П.М. Рабинович) .................... 113 5.1. Онтические свойства правоявления ............................................... 113 5.2. Потребностный подход – методологическая основа сущностного правопонимания ............................................................... 115 Раздел 6. Диалектика общего и особенного в естественных правах человека (С.П. Добрянский, П.М. Рабинович) ............................. 118 6.1. Универсализация в развитии прав человека .................................. 118 6.2. Диверсификация содержания прав человека ................................. 119 6.3. Основные научные направления интерпретации соотношения общего и особенного в естественных правах человека ....................... 125 6.3.1. Абсолютный универсализм....................................................... 125 6.3.2. Умеренный универсализм ......................................................... 126 6.3.3. Культурный релятивизм ............................................................ 128 275 ЧАСТЬ ІІ. НЕКОТОРЫЕ ПРОБЛЕМЫ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА В АНТРОПОЛОГИЧЕСКОЙ ПЕРСПЕКТИВЕ ....................................................... 130 Раздел 1. Социальная сущность прав человека в свете потребностного подхода (П.М. Рабинович) .............................................. 130 1.1. Понятие потребностного исследовательского подхода ................ 130 1.2. Социальная сущность прав человека ............................................. 133 1.2.1. Права человека как возможности для удовлетворения его потребностей ........................................................................................ 133 1.2.2. Потребительские права человека сквозь призму потребностного подхода ...................................................................... 135 Раздел 2. Права человека: опыт философскоантропологического анализа (Д. Гудыма) ............................................... 141 2.1. Понятие и особенности философско-антропологического исследовательского подхода ................................................................... 141 2.2. Основные философско-антропологические концепции человека и его прав ................................................................................. 144 2.2.1. Субъективистские ...................................................................... 145 2.2.2. Объективистские ........................................................................ 160 2.2.3. Синтетические............................................................................ 163 Раздел 3. Достоинство человека как фундамент его естественных прав (П.М. Рабинович, С.П. Рабинович) .................... 169 3.1. Термино-понятие „достоинство” в юридических актах ............... 169 3.2. Объективное (антропное) и субъективное достоинство человека ... 173 3.3. Человеческое достоинство: религиозно-антропологическая интерпретация ......................................................................................... 175 3.3.1. Категория достоинства человека как понятие этики .............. 176 3.3.2. Католическая антропология как одна из мировоззренческих основ интерпретации человеческого достоинства ............... 177 3.3.2.1. Понятие католической антропологии ................................ 177 3.3.2.2. Историческое развитие католического учения о достоинстве человека ....................................................................... 180 3.3.2.3. Понятие и сущностные свойства человеческого достоинства в современной католической антропологии ............ 181 3.3.2.4. Естественно-правовое значение достоинства человека ..... 183 Раздел 4. Естественные права человека: диалектика частного и публичного (П.М. Рабинович) ................................................ 187 4.1. „Частное” и „публичное”: постановка проблемы .......................... 187 4.2. Диалектика частного и публичного в естественном праве .......... 189 4.3. Частное и публичное в Конституции и кодексах Украины .......... 196 276 Раздел 5. Естественно-правовое равенство людей и украинское гражданское законодательство (П.М. Рабинович, С.П. Рабинович) .......... 205 5.1. Гражданский кодекс Украины как предмет философскоантропологического осмысления естественноправового равенства людей .................................................................... 205 5.2. Антропосоциальные основы гражданско-правового равенства .... 208 5.2.1. Юридическое равенство как свойство саморегулируемых гражданских отношений ..................................................................... 208 5.2.2. Гражданско-правовое равенство в естественных социальных обязательствах ................................................................ 211 5.2.3. Гражданско-правовое равенство как равенство естественных правоспособностей ...................................................... 216 5.3. Возможность неоднозначной интерпретации содержания естественных прав человека как объекта защиты гражданским законодательством ................................................................................... 217 5.4. Коллизии естественного и позитивистского правопониманий в нормах Гражданского кодекса ............................................................. 218 Раздел 6. Свобода вероисповедания как естественное право человека (Д.А. Гудыма, Л.В. Ярмол) ............................................... 228 6.1. Мировоззрение человека: основные элементы ............................. 228 6.1.1. Вера ............................................................................................. 229 6.1.2. Знание ......................................................................................... 231 6.1.3. Убеждения. ................................................................................. 233 6.1.4. Принципы. Правила поведения. ............................................... 234 6.1.5. Идеалы. Ценности (ценностные ориентации) ........................ 234 6.2. Свобода выбора веры и свобода вероисповедания. ...................... 234 6.2.1. Свобода выбора веры в международных и национальных юридических актах .............................................................................. 237 6.2.2. Европейские стандарты свободы вероисповедания и Конституция Украины ......................................................................... 242 Раздел 7. Юридические средства защиты прав человека сквозь призму потребностно-инструментального подхода (Т.И. Пашук) ......... 246 7.1. Понятие юридических средств защиты прав человека. ............... 246 7.2. Классификация юридических средств защиты прав человека. ... 249 ПОСЛЕСЛОВИЕ (П.М. Рабинович) .................................................................. 258 ПРИЛОЖЕНИЕ. ЛЬВОВСКАЯ ЛАБОРАТОРИЯ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА И ГРАЖДАНИНА: СТРАНИЦЫ НАУЧНОЙ БИОГРАФИИ (П.М. Рабинович) ....................................... 259 277 Для заміток Для заміток Наукове видання Рабінович Петро Мойсейович Гудима Дмитро Анатолійович Добрянський Святослав Павлович Дудаш Тамара Іванівна Рабінович Сергій Петрович Пашук Тарас Ігорович Ярмол Лілія Володимирівна ПРАВА ЛЮДИНИ: СОЦІАЛЬНО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ВИМІР Колективна монографія Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. / Редкол.: П.М. Рабінович (голов. ред.) та ін. – Серія І. Дослідження та реферати. Випуск 13. – Львів: Світ, 2006. – 280 с. П 68 ISBN 966-603-532-4 Компютерний набір: Д.А. Гудима Редагування: Т.І. Дудаш Комп’ютерна верстка: Г.Л. Кундельський Підписано до друку 10.04.2006. Папір офсетний. Друк офсетний. Обл.-вид. арк. 14,64. Формат 60х84/16. Гарнітура Times New Roman. Умовн. друк. арк. 16,27. Наклад 300 прим. Державне спеціалізоване видавництво “Світ” Свідоцтво держ. реєстру: серія ДК №22. 79008 Львів, вул. Галицька, 21 www.dsv-svit.lviv.ua e-mail: office@dsv-svit.lviv.ua