Свобода слова

Боротьба за незалежність в часи народження українських дисидентських і правозахисних рухів трималася на слові. Слова викривали злочини тоталітарного режиму. Слова згуртовували людей. Слова відстоювали права і свободи. Тому серед засновників та засновниць Української Гельсінської групи, зокрема, багато людей слова: літератури і науки^[1].

Якщо правду можна казати тільки пошепки, значить, країну захопили вороги.

Повна свобода висловлювань — необхідна умова, щоб виправдати претензії на істину. — Из эссе «О свободе», 1869 год

Complete liberty of contradicting and disproving our opinion, is the very condition which justifies us in assuming its truth for purposes of action.

Свобода слова потрібна дуже обмеженому колу людей, а більшість, — навіть з інтелігентів… роблять свою справу і без неї — Із щоденника, 20 травня 1966

Нерозумно боротися за свободу слова, а потім говорити: «Тільки про мене нічого поганого не пишіть». Пора подорослішати і з гідністю приймати удари.

Незалежне «Вільне слово» було в 5-10 разів дорожчим за підцензурні видання, що коштували дві-три копійки. Й люди тоді платили за «Вільне слово», бо розуміли, що за свободу потрібно платити.
 — інтерв'ю, 18 квітня 2014

Не існує абстрактної свободи слова — ця свобода існує в параметрах професійної та етичної культури (чи безкультур'я) громадян, і, чи не насамперед, журналістів. Свободою слова можна, скажімо, назвати рефлексії з приводу ціни тієї тканини, з якої пошито костюм президента, і назви фірми, що постачила спідничку екс-прем'єру. Свободою слова також можна вважати інформаційне кілерство. Свободою слова, зрештою, можна користатися для фальшування даних і кричати про «цензуру», коли ловлять на гарячому. Словом, свобода слова в посттоталітарному суспільстві віддзеркалює, зокрема, тіньові ніші його ментальної, політичної та іншої несвободи^[6]. — Робінзон і Манілов, або Чому «Захід є Захід, а Схід є Схід», 14 березня 2006 року

Для України зараз головне — це свобода слова на телебаченні. Через нього мільйони людей отримують інформацію щодня. Ми маємо якісні інтернет-видання, а мільйони користувачів соцмереж виконують роль протомедіа. Думаю, що інформаційна функція Facebook набагато потужніша за сучасну друковану пресу. Жодна новина в завтрашній газеті не матиме стільки читачів, скільки пост популярного блогера. В нас немає газет, що мали б реальний наклад 200 тисяч примірників, а топ-блогери мають більшу аудиторію. Це дозволяє розвивати вільну журналістику без надмірних матеріальних ресурсів, які були необхідні раніше.
 — інтерв'ю, 18 квітня 2014

З приходом свободи слова, совісті, віри, друку різко поменшало відповідальності, література стає тією формою самовираження, коли вже неважливо, що друкується, для кого друкується і хто друкується. У Литві виходить так багато книг, що час уже мати «ветеринарну літературну інспекцію», деякі автори отруюють мислення і свідомість читачів опусами, у яких слово до слова не тулиться, це вже майже не литовська мова, а якийсь потік «есемесок», де замість «к» і «с» ставлять ікси.^[7]
 — про сучасну литовську літературу

Ціла трагедія новітньої історії, з її тоталітаризмами, світовими війнами, таборами масового знищення й маніпуляціями масовою свідомістю, з погляду класичної етики найуніверсальнішим чином відчитується саме як «хвороба свавілля», в проекції на культуру — як результат того, що провідні «течії європейської думки» «неправильно зрозуміли, що таке особистість, стали на шлях індивідуалізму і прямим шляхом прийшли до людинобожжя», — властиво, здійснили підміну понять, заступивши в масовій свідомості свободу — свавіллям. У висліді останнє слово на сьогодні взагалі щезло з нашого лексикону, а свобода, як показалося бодай у ході недавніх дискусій про свободу слова, акурат так, у простоті душевній, і розуміється — щоб, як писалося в українських судових вироках XVI ст., кожен «што хотѣл, то и броил», тобто як чистісінької води свавілля, те саме, котре для «віку лицарства» ще було, за Н. Яковенко, синонімом не свободи — а «злодійства»^[8]. — З книги «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій»