Рафаїл I Константинопольський

Рафаїл I (так званий Тривалос) — Вселенський Патріарх у 1475–1476 рр.^[1].

Він був сербським^[a] монахом^[3]. Завдяки діям султана Мухаммеда Завойовника^[b] за посередництва його матері Мари Бранкович^[4][3], він був обраний Патріархом. Рафаїл запропонував йому пескесі, на додаток до двох тисяч флоринів, що виплачуються щорічно, ще тисячу одноразово, з яких п'ятсот (дехто каже сімсот^[5]) готівкою та ще п'ятсот акредитивом. Оскільки він взагалі не володів грецькою мовою і, згідно (можливо, дещо упередженим^[3]) свідченням того часу, він був загалом неосвіченим, некомпетентним, вульгарним і п'яним^[2], залежним від алкоголю^[c], митрополит Іракліонський оголосив про хворобу, щоб не змовлятися з його обранням. Таким чином після тиску він був висвячений митрополитом Анкіри.

Повідомляється, що він висвячував відлучених від церкви і надавав посади за гроші^[5], а також не міг відвідувати служби, багато з яких він відвідував у стані алкогольного сп'яніння^[7]. Справді, у Великий четвер 1475 року пастирський жезл випав з його рук і зламався^[6]. Крім того, він не міг співпрацювати з митрополитами Гераклеї, Кесарії, Ефесу та іншими, через що його Патріархат став проблематичним. Його було скинуто на початку 1476 р. діями могутніх грецьких правителів Константинополя, стверджуючи, що він «скіфогенець» і тривалл (тобто слов'янин і серб), що він п'яниця, що він зійшов на трон з втручання османів, і тому, що «я не прийняв римського, тільки сербського»^[2]. Афанасій Комнін Іпсілант (1870) згадує, що повалення відбулося через те, що він не зміг зібрати п'ятсот флоринтів, які він обіцяв при обранні^[6], і жоден із грецьких лордів не допоміг йому це зробити^[2]. Помер він у в'язниці того ж року^[4].

1. ↑ Παΐζη-Αποστολοπούλου, 1995.
2. ↑ ^{а б в г} Ζαχαριάδου, 1996.
3. ↑ ^{а б в} Philippides та Hanak, 2011.
4. ↑ ^{а б} Grumel, 1958.
5. ↑ ^{а б} Laurent, 1968.
6. ↑ ^{а б в} Κοµνηνός Υψηλάντης, 1870.
7. ↑ Iorga.

• Γεδεών, Μανουήλ (1885). Πατριαρχικοί Πίνακες: Ειδήσεις ιστορικαί βιογραφικαί περί των Πατριαρχών Κωνσταντινουπόλεως: από Ανδρέου του Πρωτοκλήτου μέχρις Ιωακείμ Γ' του από Θεσσαλονίκης, 36-1884. Κωνσταντινούπολη: Lorenz & Keil.
• Εγκυκλοπαίδεια Πάπυρος-Larousse-Britannica, 2007, τόμ. 44, σελ. 439
• Προκόπιος Τσιμάνης (1981). Από υψηλή σκοπιά οι Πατριάρχαι Κωνσταντινουπόλεως, τόμ. Α΄. с. 98—100.
• Philippides, Marios; Hanak, Walter K. (2011). The Siege and the Fall of Constantinople in 1453: Historiography, Topography and Military Studies. Ashgate Publishing.
• Laurent, Vitalien (1968). Les premiers patriarches de Constantinople sous la domination turque (1454-1476): Succession et chronologie d'après un catalogue inédit. Revue des études byzantines. 26: 229—263. doi:10.3406/rebyz.1968.1407.
• Κοµνηνός Υψηλάντης, Αθανάσιος (1870). Εκκλησιαστικών και πολιτικών των εις δώδεκα, Βιβλίον Η, Θ΄και Ι΄ ήτοι Τα µετά την Άλωσιν (1453-1789), (Εκ χειρογράφου της ιεράς µονής του Σινά). Κωνσταντινούπολη: εκδιδόντος Αρχιµ. Γερµανού Αφθονίδου Σιναΐτου.
• Ζαχαριάδου, Ελισάβετ Α. (1996). Δέκα τουρκικά έγγραφα για την Μεγάλη Εκκλησία (1483-1567) (PDF). Αθήνα: Εθνικό Ίδρυμα Ερευνών, Ινστιτούτο Βυζαντινών Ερευνών. ISBN 960-7094-69-7.
• Παΐζη-Αποστολοπούλου, Μάχη (1995). Ο Θεσμός της πατριαρχικής εξαρχίας: 14ος-19ος αιώνας (PDF). Αθήνα: Εθνικό Ίδρυμα Ερευνών. ISBN 960-7094-32-8.
• Grumel, Venance (1958). Traité d'études byzantines. Παρίσι: Presses universitaires de France. ISBN 9607217225.
• Iorga, Nicolae. Byzance après Byzance. Paris: Balland. ISBN 2-7158-0913-1.