Генрієтта Стюарт

Генрієтта Стюарт фр. Henriette d'Angleterre
Народження:	16 червня 1644(1644-06-16)[1][2][…] Ексетер, Королівство Англія
Смерть:	30 червня 1670(1670-06-30)[1][2][…] (26 років) Château de Saint-Cloudd, Французьке королівство
Причина смерті:	перитоніт
Поховання:	Абатство Сен-Дені
Країна:	Франція[4]
Рід:	Стюарти
Батько:	Чарльз I[5][4]
Мати:	Генрієтта Марія Французька[5][4]
Шлюб:	Філіп I Орлеанський[5][4]
Діти:	Марія Луїза Орлеанська, Анна Марія Орлеанська[5], Philippe Charles, Duke of Valoisd, unnamed daughter d'Orléansd[1] і stillborn son d'Orléansd[1]
Медіафайли у Вікісховищі

Генрієтта А́нна Стю́арт, герцоги́ня Орлеа́нська (англ. Henrietta Anna Stuart; 16 (26) червня 1644 року, Ексетер — 30 червня 1670 року, Сен-Клу) — молодша дочка Карла I Стюарта і Генрієтти Марії Французької.

У віці двох років Генрієтта була вивезена з Англії гувернанткою і виявилася при дворі свого кузена Людовика XIV, де отримала прізвисько «Мінетті» (в перекладі з французької — «кішечка» або «кошеня»)^[6]. Після весілля з братом короля Філіппом Французьким принцесу стали називати при дворі по титулу — «Мадам»^[7]. Вплив, який принцеса мала при дворі, був причиною напруженості в її відносинах з чоловіком^[8]. Генрієтта відігравала велику роль в укладанні Дуврського договору. Незабаром після підписання договору і повернення до Франції Генрієтта померла. Обставини смерті принцеси були такі, що багато сучасників вважали, що Генрієтта була отруєна, проте офіційно причиною смерті став гастроентерит.

Нащадки Генрієтти виявилися старшими у домі Стюартів після переривання його чоловічої лінії разом зі смертю Генріха Стюарта у 1807 році. Однак вони були відстороненні від престолонаслідування Англії і Шотландії у 1701 році через належність до католицької віри.

Принцеса Генрієтта народилася 16 червня 1644 року напередодні другої битви при Ньюбері^[en], в розпал громадянської війни. Місцем її народження став Бедфорд-хаус в Ексетері — резиденція герцога Бедфорда, який незадовго до цього повернувся на бік роялістів. Батьком принцеси був англійський король Карл I; матір'ю — Генрієтта Марія Французька, молодша дочка французького короля Генріха IV і його дружини Марії Медічі^[9][10]. Саме з матір'ю Генрієтта все життя підтримувала найбільш близькі стосунки^[11]. Спорідненість принцеси з французькими королями Людовиком XIII і Людовиком XIV надалі житті виявиться дуже корисним для неї самої і її сім'ї.

Незадовго до народження Генрієтти її мати була змушена покинути Оксфорд і перебратися в Ексетер, куди вона прибула 1 травня 1644 року. Стан здоров'я королеви був таким, що її смерть при майбутніх пологах була, на думку багатьох, найбільш вірогідним результатом^[12]. Новонароджена принцеса була передана турботам Анні Вільєрс^[en], відомої в той час як леді Даллку^[13][10]. Заради безпеки принцеси королева вирішила відправити її в Фалмут, де була передостання англійська фортеця, все ще вірна королю — замок Пенденніс^[en]; звідти Генрієтта Марія збиралася разом з дочкою вирушити до Франції, де могла просити допомоги для чоловіка у Людовика XIV. Прибула у Фалмут у середині липня королева була проінформована, що маленька принцеса приїхала в місто хворою (у неї траплялися конвульсії), але вже повністю вилікувалася. Проте, до Франції королева вирушила одна. 26 липня Генрієтту відвідав батько^[10]. Незадовго до приїзду король розпорядився провести обряд хрещення принцеси відповідно до законів церкви Англії; обряд був проведений 21 липня в Ексетерському соборі, дівчинка отримала ім'я Генрієтта^[14][10]. Принцесу перевезли в Отлендський палац^[en] за межами Лондона, де вона і її свита знаходились протягом трьох місяців. З батьком Генрієтта більше не бачилася^[11]. У червні 1646 принцеса з невеликою свитою таємно покинула палац; леді Даллку забезпечила благополучне прибуття Генрієтти до Франції, де дочка возз'єдналася з матір'ю^[15][10].

Уже при французькому дворі при конфірмації принцесі було дано друге ім'я — Анна, в честь її тітки, французької королеви Анни Австрійської^[14][10]. Після прибуття до Франції дочка і мати оселилися в апартаментах Лувру, Генрієтта отримала пенсію в розмірі тридцяти тисяч ліврів і право користування Сен-Жерменським палацом. Такі розкішні привілеї були незабаром урізані, оскільки всі гроші, що отримувала королева Генрієтта Марія, стали передаватися її чоловікові в Англію або ж роялістам, що втекли до Франції^[16]. Весь цей час леді Даллку не залишала принцесу^[17].

У лютому 1649 року мати Генрієтти була сповіщена про страту її чоловіка Карла I, обезголовленого 30 січня. В кінці Фронди, в розпал якої королева і принцеса залишалися в Луврі, Генрієтта Марія разом з дочкою перебралася в Пале-Рояль, де вже проживав молодий король Людовик XIV з матір'ю і братом. В цей час Генрієтта Марія вирішила навернути дочку, хрещену в англіканстві, в католицтво^[18]. На прохання королеви капелану принцеси було доручено звернути в католицтво і її гувернантку леді Даллку, однак він зазнав невдачі, і після смерті чоловіка в 1651 році леді Даллку повернулася до Англії^[17]. 1650 року в Париж приїхав старший брат Генрієтти, Карл, з яким принцеса дуже зблизилася^[17]. З приїздом іншого брата Генрієтти, герцога Глостера, в 1652 році маленький англійський двір значно розширився^[17]. 1654 року принцеса зробила свій перший публічний вихід: вона разом з матір'ю і братами була запрошена на бал, який давав кардинал Мазаріні^[17]. Генрієтта швидко зачарувала французький двір своїми знаннями французької мови, захопленням літературою і музикою^[17].

Після закінчення Фронди французький двір зробив пріоритетним пошук нареченої для молодого короля. Генрієтта Марія стала натякати на союз дочки і Людовика XIV, але королева Анна відкинула цю ідею, вважаючи за краще Генрієтті дочку свого брата Філіппа IV, Марію Терезію^[19]. Людовик XIV і Марія Терезія одружилися в червні 1660 року, після чого Анна звернула увагу на свого другого, ще неодруженого сина Філіппа, герцога Орлеанського. Під час проживання в Шато-де-Коломб, особистій резиденції Генрієтти Марії за межами Парижа, мати і дочка дізналися про реставрацію монархії в Англії і проголошення королем брата Генрієтти Карла II^[20]; обидві вони повернулися в Париж. Ця доленосна зміна змусила Філіппа Орлеанського, відомого бісексуала, з яким була пов'язана серія скандальних історій, просити руки Генрієтти. Раніше при дворі поширилися чутки про те, що Генрієтта отримала пропозицію про шлюб від Карла Еммануїла Савойського і великого герцога Тоскани, але питання про шлюб не було вирішене через вигнаний статус принцеси^[21].

Нетерплячий Філіпп бажав переконатися, що зможе одружитися з Генрієттою якомога швидше, але королева Генрієтта Марія збиралася повернутися в Англію, щоб розплатитися з боргами, забезпечити придане для дочки і запобігти оголошення герцога Йоркського про шлюб з Анною Гайд, колишньою фрейліною королівської принцеси^[22]. В цей же час, у вересні 1660 року, від віспи помер герцог Глостер, і Генрієтта був в тузі і жалобі за братом^[23][24]. У жовтні Генрієтта з матір'ю вирушила з Кале в Дувр, де зупинилася в Дуврському замку. Французький двір офіційно просив руки принцеси 22 листопада; тоді ж було вирішено питання з приданим Генрієтти: Карл II погодився дати сестрі як придане вісімсот сорок тисяч ліврів^[25] і ще двадцять тисяч на інші витрати. Генрієтта також отримала як особистий подарунок сорок тисяч ліврів і Шато-де-Монтаржі як особисту резиденцію^[26].

Повернення Генрієтти до Франції було відкладено через смерть від віспи її старшої сестри Марії, принцеси Оранської. Зрештою, Генрієтта покинула Англію в січні 1661 року. 30 березня Генрієтта і Філіпп підписали шлюбний контракт в Пале-Роялі; офіційна церемонія відбулася на наступний день^[27]. Після святкувань молодята вирушили в Тюїльрі, їх нову резиденцію^[28]. Оскільки тепер Генрієтта була одружена з Месьє — молодшим братом короля, — принцесу стали іменувати «Мадам, герцогиня Орлеанська»^[29].

Спочатку шлюб принцеси здавався цілком вдалим, а Філіпп — люблячим чоловіком, попри те, що між подружжям було мало спільного^[24]. За рік в шлюбі Генрієтта народила дочку, яку назвали Марією Луїзою. Деякі придворні ставили під сумнів батьківство Філіппа, натякаючи, що батьком новонародженої принцеси був король Людовик XIV або граф де Гіш. Між Генрієттою і Гішем, можливо, зав'язався роман на початку шлюбу принцеси, попри те, що той, як передбачалося, встиг побувати коханцем самого Філіппа^[30].

Незабаром після цього король зробив своєю фавориткою одну з фрейлін Генрієтти, Луїзу Лавальєр, яка з'явилася при дворі наприкінці 1661 року і захищала герцогиню Орлеанську у справі Гіша. Наступна дитина Філіпа Орлеанського і Генрієтти — син Філіпп — народився в липні 1664 року і отримав титул герцога Валуа; хлопчик помер в 1666 році через кілька годин після названня його Філіппом Шарлем^[en]. Смерть маленького герцога сильно засмутила Генрієтту^[31]. У липні 1665 року Генрієтта народила мертву доньку; чотири роки по тому герцогиня народила іншу дочку^[32], яку охрестили Анною Марією в 1670 році.

У 1666 році при дворі герцога і герцогині з'явився шевальє де Лоррен — найбільш видатний передбачуваний коханець Філіппа^[33]. Саме Лоррен часто змагався з Генріеттою за владу всередині двору герцога Орлеанського; після смерті Генрієтти він став суперником другої дружини Філіппа, Єлизавети Шарлотти Пфальцської^[34].

Генрієтту часто при дворі називали інтелігентною принцесою; принцеса вела листування з Мольєром, Расіном, Лафонтеном, Бюссі-Рабютеном та іншими знаменитостями того часу^[35][24]. Вона також любила садівництво і заклала водний сад у Пале-Роялі^[36]. Генрієтта зібрала велику колекцію картин, серед яких були роботи Ван Дейка і Корреджо^[37]. Така бурхлива активність принцеси змусила істориків думати, що Генрієтта страждала на нервову анорексію^[38].

Наприкінці 1669 року Генрієтта втратила матір, королеву Генрієтту Марію, яка померла після прийняття надмірної дози опіатів в якості болезаспокійливого^[39]. Генрієтта була спустошена, ситуацію посилив Філіпп, який ще до похорону став претендувати на спадщину дружини^[11].

Генрієтта зіграла важливу роль в дипломатичних переговорах між її рідною Англією і Францією. Брат принцеси, Карл II, з яким у Генрієтти завжди були близькі стосунки, намагався встановити більш тісні зв'язки з Францією ще з 1663 року. Вдалося йому це лише в 1669 році, коли Карл відкрито зізнався, що став католиком, і пообіцяв повернути Англію в лоно католицької церкви. Генрієтта кортіло відвідати батьківщину, в чому її заохочував король Людовик XIV, який бажав укладення договору. Філіпп Орлеанський, однак, дратувався через флірт Генрієтти з Гішем та іншими своїми коханцями і залишався непохитний у тому, що не треба було допускати, щоб принцеса вирушила скаржитися на його ставлення до англійського короля, і що вона повинна залишатися поруч з ним у Франції^[40]. Принцеса зуміла переконати французького короля відпустити її до Англії, в Дувр, куди вона прибула 26 травня 1670 року і залишалася там до 1 червня — дня підписання договору^[41].

Карл II відмовився від Троїстого альянсу зі Швецією і Голландією на користь надання допомоги Людовику XIV в завоюванні Голландської республіки, яку той вважав частиною невиплаченого приданого своєї дружини, королеви Марії Терезії. Англії в разі завоювання Голландії було обіцяно кілька дуже прибуткових портів уздовж однієї з її найбільших річок. Публічне сповіщення договору відбулося тільки в 1830 році^[42]. Успішність місії Генрієтти була обумовлена любов'ю до неї брата і близькими стосунками між ними; чималу роль в цій справі зіграла фрейліна Генрієтти Луїза Рене де Керуаль, яка прибула в Англію разом з принцесою і швидко зачарувала англійського короля. 18 червня, провівши якийсь час в Англії, Генрієтта повернулася до Франції^[43]. Луїза виїхала до Франції разом з нею, але незабаром після смерті Генрієтти повернулася до Англії і стала фавориткою Карла II^[40].

1667 році Генрієтта почала скаржитися на періодичні сильні болі в боці. На початку квітня 1670 року, згідно з повідомленнями, у Генрієтти почалися проблеми з травленням настільки сильні, що вона могла вживати в їжу тільки молоко. 20 червня Генрієтта прибула в Париж^[40], 26 червня разом з чоловіком вона зупинилася в Сен-Клу^[44]. 29 червня о п'ятій годині вечора Генрієтта випила склянку цикорієвої води з льодом. За словами свідків, відразу ж після цього вона відчула біль у боці і вигукнула: «Ой! Який біль! Що мені робити! Я, мабуть, отруєна!»^[45]. Принцеса зажадала для себе протиотрути і щоб хто-небудь вивчив воду, яку вона пила. Їй дали поширені в той час ліки від кольок, а також протиотруту. Королівська родина прибула в Сен-Клу протягом декількох годин після того, як отримала звістку про хворобу Генрієтти. До ліжка принцеси був покликаний єпископ Боссює, який пізніше провів соборування. О другій годині ранку наступного дня Генрієтта померла^[38][40]. Багато придворних порахували Шевальє де Лоррен і маркіза д'Еффіа співучасниками отруєння Генрієтти^[38]. Сімнадцять французьких і два англійських лікаря, англійський посол і близько ста глядачів були присутні при розтині і, хоча в офіційному повідомленні говорилося про «смерть від холерної хвороби (гастроентериту), викликаної підігрівом жовчі», багато спостерігачів не погодилися з цим висновком^[40].

Генрієтта була похована в королівській базиліці Сен-Дені 4 липня, ще одне богослужіння відбулося 21 липня^[46]. На службі були присутні представники всіх головних державних органів, включаючи членів парламенту, судів, Зборів духовенства і міських корпорацій, а також представники знаті і широкої громадськості: королева Марія Терезія супроводжувала колишнього короля Польщі Яна II Казимира і англійського посла герцога Бекінгема; також були присутні принци крові і багато інших^[47].

«Нарешті, з'явилися члени двору месьє і мадам, що несуть смолоскипи в руках. Мавзолей, оточений вівтарями і срібними урнами і прикрашені алегоричними скорботними статуями, серед яких помітні були Молодість, Поезія і Музика, спорудженими в центрі хору. Тут спочила труна, покрита золотою парчею, облямована горностаями, з вишитими на ній золотом і сріблом герби Франції та Англії. Присутні зайняли свої місця і запалили сотні свічок, що створювали хмару ладану; архієпископ Реймса за допомогою інших єпископів почав месу, яка була оспівана королівськими музикантами під проводом Люллі»^[48].

У 1671 році Філіпп Орлеанський одружився вдруге: його обраницею стала Єлизавета Шарлотта Пфальцських, яка, як і Генрієтта, була нащадком короля Якова I^[49]. Філіпп Орлеанський помер в 1701 році^[50].

У шлюбі Генрієтти і Філіппа народилося четверо дітей^[24] також герцогиня перенесла чотири викидня^[51]:

• Марія Луїза (27 березня 1662 — 12 лютий 1689) — була одружена з королем Іспанії Карлом II. Дітей не мала. Марія Луїза померла в тому ж віці, що й мати^[52]. Обставини її смерті були схожі з обставинами смерті Генрієтти, і при дворі також припускали, що вона була отруєна.
• Викидень (1663)^[53]
• Філіпп Шарль (16 липня 1664 — 8 грудня 1666) — герцог Валуа.
• Мертвонародження дочка (9 липня 1665)
• Викидень (1666)^[53]
• Викидень (1667)^[53]
• Викидень (1668)^[54]
• Анна Марія (27 серпня 1669 — 26 серпня 1728) — була одружена з герцогом савойським і королем Сардинії Віктором Амадеєм II. У шлюбі народилося дев'ятеро дітей (троє мертвонароджених і двоє, які померли в дитинстві), серед яких була мати французького короля, королева-консорт Іспанії, принц П'ємонту і король Сардинії. Старша дочка Анни Марії, Марія Аделаїда, померла у віці 26 років, як її бабуся і тітка; інша її дочка, Марія Луїза, стала матір'ю двох іспанських королів — Луїса I і Фердинандо VI і померла у віці 25 років. Анна Марія разом зі своїм потомством була відсторонена від престолонаслідування Англії і Шотландії в 1701 році через приналежності до католицької релігії, хоча саме її нащадки виявилися старшими в домі Стюартів після припинення його чоловічій лінії в результаті смерті Генріха Стюарта в 1807 році.

Нащадками Генрієтти є кілька європейських претендентів на престоли і монархів^[55].

Герб Генрієтти, герцогині Орлеанської, оснований на гербі її чоловіка Філіппа, об'єднаного з англійським королівським гербом її батька^[56].

Щит увінчаний короною, який відповідає гідності французьких принців — королівських дітей^[en]. Праворуч — герб герцогів Орлеанських (французький королівський герб — в блакитному полі три золотих лілії — зі срібним титлом із тупими зубцями); зліва — англійський королівський герб Стюартів (начетверо: в першій і четвертій частинах королівський герб Англії [в 1-й і 4-й частинах в блакитному полі три золотих лілії (французький королівський герб), у 2-й і 3-й частинах в червленому полі три золотих озброєних блакиттю леопарда (ходячі леви насторожі), один над одним (Англія)]; у другій частині в золотому полі червоний, озброєний блакиттю лев, оточений подвійною процвітлою і противопроцвітлою внутрішньої облямівкою [Шотландія]; в третій частині в блакитному полі золота з срібними струнами арфа [Ірландія ])^[57].

Генрієтта зображена на одному з портретів колекції «Віндзорські красуні» Пітера Лелі^[58].

Герцогиня Орлеанська була близькою подругою мадам де Лафаєт, яка на її прохання написала біографію принцеси^[59].

Генрієтта є одним з персонажів романів Дюма «Двадцять років по тому» і «Віконт де Бражелон», а також двох екранізацій першого з них: французької [fr] (1922; роль виконала Сімоне Ваудрі [fr]^[60]) і російсько-французької (1992; роль виконала Лілія Іванова).

Герцогиня з'являється в декількох фільмах і серіалах:

• «Останній король» (2003; роль виконала Енн-Мері Дафф^[61])
• «Broadside» (2009; роль виконала Джессіка Кларк^[62])
• «Мінетті» (2010; роль виконала Дженна Брайтон^[63])
• «Пісня фенікса» (2013; роль виконала Брітні Бенкс^[64])
• «Версаль» (2015; роль виконала Ноемі Шмідт^[65])

• Barker, Nancy Nichols. Brother to the Sun King: Philippe, Duke of Orléans. — Baltimore/London : Johns Hopkins University Press, 1989. — 317 p. — ISBN 080183791X, 9780801837913.
• Beatty, Michael A. The English Royal Family of America, from Jamestown to the American Revolution. — McFarland, 2003. — P. 47—51. — 261 p. — ISBN 0786415584, 9780786415588.
• Cartwright, Julia. Madame : a life of Henrietta, daughter of Charles I. and duchess of Orleans. — London : Seeley and Co.Ltd, 1900. — 438 p.
• van der Cruysse, Dirk. Madame Palatine, princesse européenne. — Fayard, 1988. — P. 165. — 748 p. — ISBN 2213022003, 9782213022000.
• Fraser, Antonia. Love and Louis XIV: The Women in the Life of the Sun King. — Weidenfeld & Nicolson, 2006. — 388 p. — ISBN 0297829971, 9780297829973.
• Fraser, Antonia. Royal Charles: Charles II and the Restoration. — Knopf, 1979. — 524 p. — ISBN 039449721X, 9780394497211.
• Heylli, Georges d'. L'odieuse profanation faicte des cercueils royaux de l'abbaye Sainct-Denys en l'année. — 1868. — P. 104. — 248 p.
• Louda, Jiří; Maclagan, Michael. Lines of Succession: Heraldry of the Royal Families of Europe. — Little, Brown Book Group Limited, 1999. — 308 p. — ISBN 0316848204, 9780316848206.
• Melville, Lewis. The Windsor Beauties: Ladies of the Court of Charles II. — Ann Arbor : Victorian Heritage Press, 2005. — P. i. — ISBN 1-932690-13-1.
• Mitford, Nancy. The Sun King. — Harper & Row, 1966. — 255 p.
• Montgomery-Massingberd, Hugh. Burke's Royal Families of the World. — London : Burke's Peerage, 1977. — Т. 1. — P. 85. — 594 p. — ISBN 0850110297, 9780850110296.
• Weir, Alison. Britain's Royal Families: The Complete Genealogy. — Random House, 2011. — 400 p. — ISBN 1446449114, 9781446449110.
• White, Michelle A. Henrietta Maria and the English Civil Wars. — Ashgate Publishing, 2006. — P. 193. — 224 p. — ISBN 0754639428, 9780754639428.

• Henrietta Anne Stuart (англ.). Thepeerage.com. Архів оригіналу за 1 лютого 2014. Процитовано 25-10-2015.
• Jacques-Bénigne Bossuet. Oraison funèbre de Henriette-Anne d'Angleterre (1670) (фр.). flaubert.univ-rouen.fr. Архів оригіналу за 9 серпня 2018. Процитовано 25 жовтня 2015.