Archive of Our Own ^beta

— Але... — Ізуку був шокований. — Але ж ви не зробили нічого поганого! Це мені слід вибачатися! Тобто, я вчинив дурість, і мені не варто було виходити на вулицю з поламаною рукою. Проте я все ж таки зробив те, що ви сказали.

— Справа була не в руці, хоча про це ми поговоримо пізніше, — почав Гумка, але потім перепитав: — Зачекай, що я такого сказав?

— Гм, ви сказали мені завести друга? — відповів Ізуку, але потім його очі розширилися, коли він усвідомив, що він насправді не пам'ятає, що саме сказав Гумка. — Заждіть, можливо, ви насправді не казали мені завести друга... Можливо, ви лише сказали, що вас турбує, що в мене немає друзів? Присягаюся, але... невже ви таке казали?

— Ти... що? — Гумка здавався втомленим і розгубленим, але не засмученим. — Ти пішов і знайшов собі друга, тільки тому, що я тобі сказав?

Добре, коли він це так проговорив, це звучало дещо безглуздо.

— ...так?

Гумка пирхнув, а Ізуку розчервонівся.

— Агов! Це не так вже й погано!

— Я й не казав, що це погано, — здавалося, що Гумка посміхається. — Отже, ви добре ладнаєте?

— Мг! — Ізуку посміхнувся. — Йому начхати на... тобто, він не схожий на дітей з моєї старої школи, і він дійсно дає мені шанс. Його дивацтво теж дуже круте, хоча й має великий недолік. Цікаво, чи можу я йому якось з цим допомогти...

Шота сховав маленьку посмішку, коли Вірідіан почав щось нерозбірливо бурмотіти. Йому не вірилося, що проблемна дитина витлумачила його намагання вберегти його життя як випробування з метою подружитися, але він не був незадоволений цим. Серйозно, хлопцеві потрібно було більше позитивних моментів у житті, і це повернуло Шоту до справжньої теми цієї розмови.

— Радий, що зміг допомогти тобі знайти друга, проблемне дитя, але я не тому хотів з тобою поговорити.

Вірідіан замовк і глянув на Шоту, явно переляканий. Він не хотів лякати дитину, але розмова буде досить складною. Шота зітхнув і всівся на покрівлі, запрошуючи Вірідіана присісти поруч. Власне, якщо поміркувати, то дах, ймовірно, був не найкращим місцем для подібної розмови, але міняти локацію вже було запізно. Хлопець довгенько вагався, перш ніж зрештою сісти, все ще явно нервуючи й не зводячи очей з Шоти ні на мить. Дідько, хлопець справді очікував, що йому завдадуть болю. 

Він зробив глибокий вдих.

— Людям не буде байдуже, якщо ти помреш, хлопче.

Вірідіан застиг на місці, явно не очікуючи такого.

Шота зітхнув.

— Я розумію, що це не найлегша тема для розмови, і тобі не обов'язково спілкуватися на цю тему зі мною, але ти повинен обговорити це з кимось. Як на мене, з того, як ти б'єшся, стає зрозуміло, що тобі немає діла до смерті, але наша нещодавня суперечка справді зачепила мене за живе. Вірідіане... ти схильний до самогубства, чи не так?

Хлопець ще довго на нього дивився, а потім зайшовся слізьми. О ні, Шота очікував заперечення, або ж ухилення, або ж навіть просто сумного прийняття. Він не знав, що йому робити з заплаканою дитиною! Може варто було залишити це іншому герою? Мік був значно кращим у спілкуванні з людьми, ніж він сам! Шота ніяково почав розтирати дитині спину. Адже так роблять люди, правда? Це ж мало заспокоювати, хіба ні?

Приблизно через хвилину крізь ридання Вірідіана прорвався здавлений сміх.

— Це руйнує весь план, Гумкоголовий.

Рука Шоти припинила рухатися, і він відчув, як у нього скрутило живіт. У дитини був план? Авжеж, він знав, що це цілком можливо, але сподівався, що дитина ще не досягла цієї стадії.

— Який план, дитино?

— Ніхто не повинен був знати, — сумно посміхнувся Вірідіан. — Уся ця історія з вігіланством... Якби люди довідалися, що я наклав на себе руки, це спричинило б забагато проблем. У мого друга дитинства будуть неприємності через підбурювання до самогубства, моя мама буде звинувачувати себе... — він невесело всміхнувся. — Гадаю, це доволі дурна причина, щоб просто не зістрибнути з даху, га?

— Я не думаю, що будь-яка підстава залишатися в живих є дурною, — серйозно зауважив Гумка, хоча йому доведеться розпитати більше про цього друга дитинства, якщо він хоче, щоб дитина довіряла йому трохи більше. — Отже, план був такий: якщо тебе вб'ють...

— Коли, — перебив Вірідіан. — Коли мене вб'ють, всі просто подумають: «О, нікчемний Деку був ідіотом і знову намагався геройствувати, не дивно, що його вбили», — а не: «о ні, чому він вкоротив собі віку». Але, ну, ви знаєте план, і це все псує.

— А як щодо того, що я хочу, щоб ти жив? — м'яко запитав Шота. — Це теж псує план?

Він почув, як дихання Вірідіана трохи перехопило, але коли він знову заговорив, його голос був смиренним:

— Ви так говорите лише тому, що це ваш обов'язок як героя — врятувати мене.

— Я кажу лише те, що маю на увазі, дитино, ти це знаєш, — заперечив Шота. — Коли я кажу, що живим ти мені подобаєшся більше, це тому, що це правда. Ти хороша дитина. Ти розумний, швидко все схоплюєш і маєш великий потенціал. Мені буде сумно, якщо ти все це змарнуєш.

Вірідіан захитав головою.

— Ви просто житимете далі, як і мама. Після того, як мене не стане, ви зрозумієте, наскільки я був марним, і тоді ви зрозумієте, що я прийняв правильне рішення. Але ви не повинні відчувати провину за це! Я не буду ні в чому вас звинувачувати.

— Ти не марний, хлопче, — щиро промовив Шота. — За останні кілька місяців ти допоміг безлічі людей, і навіть якби не допоміг, ти все одно залишаєшся лише дитиною. Тобі не треба доводити, що ти маєш право на життя!

Вірідіан знизав плечима.

— Згоден не погоджуватися.

Шота закотив очі.

— Не підходить для цієї ситуації, проблемне дитя.

На його подив, Вірідіан обдарував його єхидною посмішкою й подивився йому прямо в очі.

— Згоден не погоджуватися.

Ізуку дивувався, що він був настільки впевненим у собі, що дозволяв собі жарти з Гумкою, але тепер, коли про його бажання померти стало відомо, йому вже нічого було втрачати. Неначе з його грудей звалився величезний камінь, і він міг розслабитися. Він досі боявся, що Гумка його покине, але здавалося, ніби причина, через яку він став вігілантом, — це велетенська стіна, що височіла між ними, була зруйнована цією розмовою. А може, він просто використовував гумор як захисний механізм. Така ймовірність була цілком реальною.

Гумка пробурмотів щось підозріло схоже на «підлітки», а потім обхопив Ізуку за плече й злегка розвернув його так, щоб вони були лицем проти лиця.

— Мені не було б однаково, якби ти загинув, проблемне дитя, як і багатьом іншим людям. Що б подумав твій новий друг, якби ти раптово зник?

Ізуку закусив губу, думаючи про Камінарі.

— Він би це пережив. У нього є багато друзів, він навряд чи помітив, що мене немає.

Гумка зітхнув, але відпустив його й знову почав вдивлятися в горизонт. Вони сиділи мовчки кілька хвилин, перш ніж він знову заговорив:

— Знаєш, у мене також колись була депресія.

Ізуку поглянув на Гумку великими очима.

— ...що?

Гумка кивнув і продовжував розглядати місто.

— Коли я був приблизно твого віку, мій близький друг був убитий під час бойових навчань. Я... так і не пережив цього, в усякому разі, не до кінця. Я відгородився від усіх, навіть від Сьогоденного Міка, який теж був близький до нього. Здавалося, ніщо вже не було того варте.

Ізуку не міг повірити.

— Але ж... ви такий сильний...

— Ти можеш бути сильним і все одно журитися, дитино, — тихо мовив Гумка. — Багато героїв через це проходять. Іноді є речі, які ведуть до цього, як це сталося зі мною, але іноді, речі просто не працюють належним чином у твоєму мозку, і все. Цього не потрібно соромитися, але це є тим, з чим потрібно звернутися за допомогою.

— Я не заслуговую на допомогу, — промимрив Ізуку.

— Чому ні?

Ізуку знову подивився на Гумку й побачив, що той зняв свої жовті окуляри й повісив їх собі на шию, щоб Ізуку міг на власні очі побачити щирість на його обличчі. Він не міг у це повірити, але Гумка, виявляється, щиро переймався. Це збивало з пантелику.

Ізуку глибоко вдихнув. Якщо Гумка зміг розповісти про свого друга, то, можливо, Ізуку теж зможе відкрити, хоча б трішки.

— Я нічого не можу вдіяти, — він обдирав потерті нитки довкола дірки на джинсах, щоб не дивитися на Гумку. — Я б не хотів витрачати час терапевта, коли без мене світ і так буде кращим.

— Хто тобі таке вбив у голову? — Гумка звучав трохи сердито. — Хто тобі сказав, що світ без тебе буде кращим? Той друг дитинства, про якого ти згадував раніше?

— Не тільки він, — відказав Ізуку. — Точніше, він був причетний до цього, але інші діти говорили те ж саме, і навіть деякі вчителі. Хоча лише одиниці говорили мені це у вічі, але я чув окремі їхні розмови, коли проходив повз учительську. Якось на мене навіть нагримав один старий у поїзді.

— Дитино...

— Але це нормально, — голос Ізуку надломився, однак він таки посміхнувся. — Вони мали рацію, навіть якщо я спочатку не хотів у це вірити. Так я хоч зможу допомогти комусь перед смертю, чи не так?

— Те, що всі вірять у щось, не робить це щось істинною, дитино, — Гумка поклав йому руку на плече, що змусило Ізуку втратити контроль над сльозами й знову розплакатися. — Часом, насправді більшість часу, люди бувають йолопами. Ніхто не заслуговує на те, щоб йому казали померти, а надто дитина. Як довго це триває?

Ізуку стенув плечима. Він не міг просто так сказати, що з чотирьох років, бо тоді б стало очевидно, що це через відсутність у нього дивацтва, і, попри своє рішення відкритися Гумці, Ізуку не думав, що зможе витримати, якщо Гумка піде від нього, коли з'ясується, що він бездарний.

Тож натомість він змінив тему:

— Що ви зробили, щоб покращити свій стан після смерті друга? Бо, ну, не схоже, що у вас зараз депресія.

Гумка глипнув на нього, але Ізуку лише слабо йому посміхнувся, тож він видихнув і прийняв нову тему.

— Я кинувся рятувати людей, як і ти. Жити заради інших працює, доки ти не навчишся жити заради себе знову.

— Ви говорите так, ніби рятувати людей — це тимчасова опора.

Гумка знизав плечима.

— Мабуть, так і є. Я певен, що у тебе є й інші причини, але в той час, як ти борешся з лиходіями як з метою вбити себе, це також дає тобі щось, заради чого варто жити, принаймні зараз.

Ізуку на мить замислився. Він таки прокидався щоранку з нетерпінням чекаючи наступної ночі, чого він ніколи не відчував до того, як став вігілантом. Йому подобалося проводити час з героями, навіть якщо більшу частину цього часу доводилося битися або тікати, що дуже різнилося від його колишніх однокласників. Він з нетерпінням чекав на можливість рятувати людей, та й додаткові фізичні навантаження, певно, не шкодили. 

— Припустимо, ви маєте рацію, — нарешті мовив Ізуку, — і що ви збираєтеся з цим робити?

— Як би мені не хотілося загорнути тебе в кокон і тримати подалі від усього, я не хочу забирати у тебе те, заради чого ти живеш, — пробурчав Гумка. — Я лише хочу, щоб ти пообіцяв мені, що не робитимеш нічого імпульсивного, гаразд? Якщо у тебе є якась зачіпка, особливо стосовно Фабрики Лиходіїв, скажи мені. І якщо справи підуть гірше, і ти відчуєш, що чекати, допоки тебе вб'є лиходій, це занадто довго... ти можеш поговорити зі мною, зрозумів?

Ізуку дивився на нього широко розплющеними очима.

— С-справді?

Гумка закотив очі, але лагідно погладив Ізуку по голові.

— Саме так, хлопче. Залишати дитину-самогубцю наодинці зі своїми емоціями було б абсолютно нелогічно, не кажучи вже про небезпеку, і я краще читатиму твої записи, ніж записи некролога про тебе. Мені приємно, що ти поруч, дитино.

Ізуку шморгнув носом і відвернувся від Гумки, щоб витерти очі.

— Тоді, ех, гадаю, ще побачимося?

Було темно, тож, можливо, Ізуку просто привиділася усмішка Гумки, коли вони вставали на ноги.

— Звісно, дитино. А тепер іди знайди собі іншого героя, щоб обкидати його кульками, а то дехто вже заздрить.

Ізуку засміявся та побіг до краю даху, але раптом щось пригадав і зупинився.

— Гумко?

— Так, хлопче?

— Ем, той друг, про якого ви згадували, той, що став причиною вашої депресії, — Ізуку вагався, — як він помер?

Гумка знову натягнув окуляри, тож Ізуку не міг розгледіти виразу його обличчя, але йому здалося, що він виглядав сумним.

— Я розповім тобі згодом, дитино. А зараз просто зосередься на тому, щоб залишатися живим.