Chapter Text
— Слухайте, слухайте, — оголошує Техьон і барабанить по краю столу долонями. — Ми зібралися тут сьогодні, перед очима бога і людей, щоб засвідчити благословення. Найбільше благословення, яке ми можемо відчути, перебуваючи у земній круговерті. Швидкоплинне та сповнене радості, диво для нашої епохи, краса, що оживає з думок безсмертних створінь…
— Привіт, перепрошую за запізнення, — говорить Юнґі. Техьон повертається до нього з легким роздратуванням, на фоні галасують інші відвідувачі гриль-ресторану, але Юнґі не помічає цього коли сідає на своє місце. — Ми встигли б, якби Намджун тричі не повертався по забуті речі в студію…
— Я забув тільки дві речі! — протестує Намджун позаду нього. Він неуважно підсовує свій стілець до Юнґі й цілує його в маківку, що змушує Юнґі згорнутись у маленьку істотку. — Гаманець і ключі.
— А скільки разів ти забував гаманець? — говорить Юнґі.
— Два, але...
— Кхм-ем! Як сказав Техьон, — говорить Чімін. — Мушу додати, дуже гарно сказав, є дещо чудове, що ми тут святкуємо…
— Зачекай, вони не чули всієї промови! — перебиває Чонґук. — Почни спочатку. Розкажи ту частину про красу, що знову ожила, це моя улюблена частина.
Техьон киває, глибоко вдихає, а Намджун озирається і говорить:
— Я думав, ми тут щоб відсвяткувати Джинове робоче… щось там. Де він? Його знову затягнули випити після роботи? — Він затихає під важкими поглядами Техьона, Чіміна та Чонґука і відсовується до спинки стільця. — Вибач, Техьон. Будь ласка, продовжуй.
— В мене немає повідомлень від Хосока, — Юнґі гортає свій телефон. — Він надіслав би мені тисячу сумних смайлів, якби Джин не міг прийти. Він завжди це робить.
Він показує свій екран на доказ, і Чонґук розглядає його з великим зацікавленням, а на фоні декламує Техьон:
— Краса постає з думок безсмертних створінь! Час сіяти, час жати, зв’язок метелика з нектаром серця квітки, ми можемо лише мріяти про диво, яке сьогодні тут святкуємо…
— Боже мій, ми тут! — Хосок підбігає до столу. В нього розчервоніле блискуче обличчя і Чонґук негайно простягає йому серветку витертись. — Корки просто нереальні.
— Ви розважались у вбиральні, — констатує Чімін, коли нарешті підходить Сокджин.
— Наклеп, — Сокджин сідає і знімає краватку, темна мітка розцвітає у викоті розстібнутого коміра сорочки. — Не можу повірити в розбещеність твого розуму, Пак Чімін. Зовсім не гідний приклад для мого брата. Ви вже замовили?
— Ви платите? — запитує Чонґук.
Сокджин важко зітхає, а Юнґі закочує очі, бо саме Сокджин наполягає, щоб вони проводили цей дурнуватий ритуал щоразу, як збираються разом.
— Мабуть, я повинен. Адже ми з Хосоком — єдині дорослі з вас, які мають роботу…
— У кожного тут є робота, — зауважує Намджун без надії.
— Наш обов'язок — забезпечувати вас усіх. І ми це зробимо. Згорблені та втомлені, ми знову беремо вас на свої плечі…
— Ми вдячні тобі, що ти сьогодні з нами, коли ми починаємо наш новий розділ, — одночасно підхоплює Техьон, і Юнґі в агонії кладе голову на стіл.
Хосок натискає кнопку та перераховує майже все меню офіціанту, який легко ігнорує дуельні монологи Сокджина і Техьона. Це їхнє улюблене місце для барбекю, і персонал вже звик до них. Щойно він йде, залишаючи соджу, Намджун махає рукою в повітрі, і Сокджин з Техьоном обидва ображено замовкають.
— Чонґук, наливай, — говорить він, і Чонґук із радістю зривається, щоб виконати прохання. Всі спостерігають за ним здебільшого мовчки, Техьон і Чімін схвально бурмочуть, що змушує його посміхнутися, і коли він закінчує, Намджун піднімає свою склянку. — Вітаємо Джина.
— За Джина! — відповідають решта і всі випивають, і кілька хвилин триває спокій.
Який руйнується в одну мить.
— З чим ти мене вітаєш, Намджун? — питає Сокджин. — Конкретно?
Суворий вираз обличчя Намджуна руйнується.
— Ем. Зі злиттям.
— Ні.
— Поглинанням?
— Ні.
— Кількістю?
Сокджин хитає головою і допиває свій напій:
— Ти досі не знаєш, чим я займаюся! Кумедно. Ми спимо під одним дахом, ти їси мою їжу, і все одно основи моєї роботи досі вислизають від тебе. Це дуже розчаровує.
— Сокджин успішно завершив державну документацію для всього свого відділу на два тижні раніше та отримав за це подяку від виконавчого директора, — з гордістю говорить Хосок. — Він піднімається по службових сходах і справляє грандіозне враження!
— Дякую, серденько, — Сокджин з почервонілими вухами нахиляється, щоб поцілувати Хосока. — Я б не справився без тебе.
— Я знав, — говорить Намджун. — Просто забув.
— Як ти забув свій гаманець, — бурмоче Юнґі, а потім пом’якшується, коли Намджун повертається до нього зі зраненим виразом. — Що також справило грандіозне враження.
— Уву-ву-у-у — тягне Чімін і Юнґі ляскає його по руці. — Ти тепер такий м’якуш, пане Злий Старий Реп-продюсер. Мені це подобається. Хочеш розважитись?
— Звали, демоне, — говорить Юнґі, і Чімін у захваті регоче.
— Не впевнений, чи ви чули, але Хосок претендує на контракт в одному з агентств, — говорить Сокджин. — Останній раунд відбору кандидатів на вакансію хореографа, і новини, які я чув зі своїх джерел, дуже позитивні…
Стіл стогне.
— Ти це говорив, — говорить Чонґук. — Дуже багато разів.
— Дуже багато, — додає Намджун.
— Не те щоб ми не були раді за тебе, Хосок, — швидко додає Чонґук. — Ми справді щасливі! Я вважаю, що ти маєш ставити хореографією всім у всьому світі. У всесвіті. Ти маєш отримати всі роботи!
— Дякую, Кукі, — усміхається Хосок. — Ти дуже милий.
— Підозріло милий, — говорить Сокджин. — Чому ти ніколи не був такий добрий зі мною? Тобі більше подобається мій хлопець?
Чонґук лише посміхається та наливає ще соджу, коли Сокджин відмахується від нього.
— Те? — раптом говорить Хосок, і всі повертаються до підозріло тихого місця за столом. — Те, щось не так?
Техьон підпирає підборіддя рукою, в темній меланхолії дивиться у вікно за ними. Здається, кімната тьмяніє навколо нього, коли він мружить очі, а його волосся в'ється на потилиці, наче на картині з божеством. Юнґі мало не аплодує.
Але не Хосок, який за секунду стартує з нуля до шестидесяти.
— Боже, що не так? Це через п'єсу? Щось сталося на репетиції? Хтось тебе образив?
— Я просто подумав, — починає Техьон і замовкає. Він збирається з думками повільно і зосереджено, його перериває лише поява перших страв. Після того як з їжею розібралися, він продовжує. — Напевно, ніхто не хоче почути наші новини.
— Новини? — різко питає Сокджин. — Які новини?
Він нахиляється вперед, по черзі дивиться на Чіміна, Чонґука і Техьона. Вони нетерпляче, сором’язливо і схвильовано перезираються між собою, а Сокджин стогне:
— Скажіть мені, що ви не зробили ті татуювання.
— Зробили! — радісно говорить Чонґук і закочує рукав. — Дивись! Серце з їхніми іменами. Чімін, покажи їм.
Чімін задирає сорочку, щоб показати такий самий малюнок на грудях, а Техьон встає і розстібає штани, доки Намджун не штовхає його назад на стілець і шипить:
— Не тут!
— А ще ми з’їжджаємось, — додає Техьон після того, як знову вмостився. Він розвалюється на стільці як маріонетка без кісток. — Не те щоб когось це хвилювало.
— Боже мій! — кричить Хосок, схоплюється і біжить навколо столу, щоб обійняти їх по черзі, а потім всіх разом. — Мої малючки! Це дуже гарні новини.
Решта повторюють на трохи нижчій гучності, і Техьон видається набагато більше задоволеним їхньою щирістю. Навіть якщо у випадку Сокджина вона з відтінком фінансової підозри.
— Ми попрацювали з грошима, — говорить Чонґук. — Не хвилюйся. Крім того, ми заощадимо, бо заощадимо час, а час — це гроші. Вірно?
— З цим важко сперечатися, — усміхаючись говорить Намджун.
— І це значно полегшує координацію сексу, — говорить Чімін. — Розклад автобусів не сприяє авантюрам та процвітанню у спальні…
— Якщо ти продовжиш це речення, я залишу тебе з рахунком, — застерігає Сокджин.
— Добре, — говорить Чімін. — Але ви повинні прийти подивитися квартиру, там величезний кухонний острів, який ідеально підійде для...
Намджун, Юнґі та Сокджин руками закривають собі вуха, а Хосок просто плескає в долоні:
— Я дуже радий за вас. Але не займайтеся сексом на кухні. Це справді негігієнічно, і я не збираюся приходити та готувати для вас у середовищі, покритому виділеннями.
— Гаразд, — швидко погоджується Чонґук. — Є багато інших місць, які ми хочемо спробувати.
— І величезний душ! — говорить Техьон. — Ми збираємося встановити поручні.
Юнґі, який не зміг достатньо міцно затулити вуха, блідне:
— Я ненавиджу все це. Слава богу, м’ясо.
Приготування свинини на якийсь час привертає їхні увагу та розмови, соджу ллється рікою і робить їх голоснішими. Хосок і Сокджин ніжно посміхаючись, годують один одного засмаженими смужками м’яса, Намджун з Юнґі, ніби їх ніхто не бачить, тримаються за руки під столом і сперечаються про правильні налаштування температури, а Техьон, Чімін і Чонґук набирають стільки їжі, скільки в людських силах, та перекладають її одне одному на тарілки.
Коли вечір добігає кінця, а порожні пляшки весело мерехтять і пускають зайчиків їм в очі, за столом западає тиша. Це мирно та спокійно, і Юнґі малює фігурки на стегні Намджуна, коли він присовується ближче.
Сокджин помічає це та посміхається своєю посмішкою Чеширського Кота:
— Подивіться на вас двох. Знаєте, насправді ви так і не подякували, що я звів вас.
— Тому, що ти цього не зробив. Через тебе ми майже перестали розмовляти одне з одним, — говорить Намджун.
— Не згадуючи вже, що ти ледь не зруйнував кар’єру Намджуна, — додає Юнґі, але він надто задоволений, щоб розпалювати суперечку.
Сокджин фиркає:
— Мене не можна звинуватити ні в тому, ні в іншому. Ви двоє дуже добре вмієте самі собі шкодити. — Він підстрибує і дивиться на Хосока, який прискіпливо дивиться на нього. — Але знову ж таки, я, мабуть, теж. Тож я приймаю вашу невисловлену вдячність, наче вона була висловлена, і ніколи більше не вимагатиму її.
— Вимагатимеш, — в унісон говорять Намджун з Юнґі.
— Плюс, — голосно говорить Сокджин, — ці троє! Теж породжені моїм генієм, і жодної подяки від них.
— Я тобі подякував, — говорить Чімін. — Я любив свої листи від Кукі.
— Я люблю тебе, — бурмоче Чонґук, а потім нахиляється, щоб поцілувати. — І тебе.
Він нахиляється до Техьона, ледь не промахнувшись, і Техьон ніжно ловить його:
— Я ніколи ні за що не дякую Джину. Але я люблю тебе.
Він цілує Чонґука в ніс, той хихоче і тягнеться назад, щоб стиснути руку Чіміну.
— Невдячність рясніє, — сопе Сокджин. — Це мені таке в житті щастя — дружити з невдячними людьми. Дякую богам за Чон Хосока, справді чудову людину, яка не може зробити абсолютно нічого поганого.
— Дякую, крихітко, — говорить Хосок. — Я теж люблю тебе.
Сокджин відповідає йому палким поцілунком, а Юнґі копає його ногою під столом:
— Ти так нічого і не вивчив, вірно? Нічогісінько.
— Напевно, ні, — Сокджин нахиляється, щоб потерти гомілку. — Вчитись у минулого — ніби бігати у колесі хом’яка. Виснажливо і жодної користі. Ти не закінчиш свої звіти на два тижні раніше, якщо витрачаєш весь свій час на роздуми. Правда, Намджун?
— Напевно, ні, — говорить Намджун. — Але ти зробиш їх значно гарнішими.
— Намарно, — говорить Сокджин, але він усміхається, і Намджун усміхається у відповідь. — Думаю, нам обом судилося бути тими, ким ми є.
— Здається, так, — говорить Намджун.
— Це нагадало мені, що на сайт надійшов новий запит. Жінка хоче анонімно залицятися до декого, і вона чула про успіх твоєї останньої кампанії. Вона готова платити. Думаю, це було б чудовим застосуванням твоїх навичок…
Хосок починає сміятися, коли Намджун нажахано вирячує очі, а решта приєднуються, коли ламається Сокджин. Юнґі сміється голосніше за всіх, і шепоче на вухо Намджуну дражливі слова про його талант, від яких той шаріється. Після цього вечеря закінчується, троє наймолодших посилаються на необхідність осквернити решту поверхонь у своїх теперішніх квартирах і йдуть швидше за всіх. Решта ненадовго затримуються, але Хосок гасне, а Намджун стає непосидючим, і доки вони виходять на вулицю, то не дуже довго затягують з прощаннями.
За домовленістю, Юнґі та Намджун займуть його з Хосоком квартиру цими вихідними, і вони разом вирушать вулицею. Попри зростаюче збудження Намджуна, судячи з того, скільки разів він випадково торкнувся дупи Юнґі, вони не поспішають. Ніч тепла і млосна, і Юнґі подобається ця частина в стосунках з Намджуном. Передчуття, те, як між ними електризується повітря, коли вони рухаються, усвідомлення поруч міцного тіла Намджуна, яке наповнює його, поки вони розмовляють.
Сьогодні ввечері Намджун розповідає йому про композицію, над якою зараз працює — трек для жіночої групи, вони хочуть меланхолійну атмосферу, яку він намагається передати.
— Вона надто щаслива, — додає він розчаровано. — Навіть коли я додаю найсумніший звуковий ландшафт, трек надто радісний. Вони його зненавидять.
Він знову неуважно хапає Юнґі за дупу, пережовуючи цю думку, і Юнґі бере його за руку, і, тому що це йому подобається, і з метою самозбереження. Він переплітає їхні пальці разом, дивиться на з’єднані долоні та знизує плечима.
— По-перше, впевнений, що вони не будуть ненавидіти трек. Ти завжди думаєш, що люди ненавидять речі, які робиш, а потім їх всі люблять. Надзвичайно.
— Я не завжди...
— Так. Це прокляття. По-друге, якщо ти й надалі будеш думати, що це надто весело, зрештою це звучатиме сумно, бо ти сумуватимеш, що це не працює. Проблему вирішено. І по-третє, можете надіслати мені його завтра. Я засмучу його нахрін, без проблем.
Намджун сміється:
— Я не можу просити тебе зробити це. Ти зараз дуже зайнятий.
— Якщо для тебе, то не дуже зайнятий, — говорить Юнґі. — Ніколи. Крім того, ти допоміг мені минулого тижня з тим зразком, тож.
— Це було інше. То був мозковий штурм, а не весь звук.
Юнґі усміхається йому, знаючи, що він схожий на дурня. Знаючи, що він схожий на багато що, але він виявляє, що не проти:
— Добре, значить, це інше. Я все одно це зроблю. Нам краще разом, правда?
— Правда, — впевнено говорить Намджун. Він дивиться на небо, темне й важке від обіцянки дощу, і знову сміється. — Боже, я люблю тебе.
— Я теж люблю тебе, — говорпить Юнґі. — Навіть коли ти щось забуваєш.
— Ох, — каже Намджун. — Взагалі-то мушу в дечому зізнатися. Другий раз я забув не гаманець.
Юнґі примружує очі.
— Я забув це, — продовжує Намджун. Він лізе в кишеню й дістає аркуш, вкритий його звивистим почерком. — Це тобі.
— Намджун, — докірливо тягне Юнґі, але вже нетерпляче тягнеться до нього пальцями. — Ми ж домовлялися, що ти більше не будеш цього писати.
— Знаю, — погоджується Намджун. — Але я хотів.
— Впертий, — вони повертають на свою вулицю, майже біля дому, і Юнґі прискорює темп. — Прочитаєш його мені, коли ми повернемося?
— Але мені подобається дивитися, як ти це читаєш, — протестує Намджун. — Твоє обличчя таке сексуальне.
— Твій голос теж, — заперечує Юнґі. — Це мій лист. Прочитай його мені.
Намджун червоніє і нічого не каже, але коли вони піднімаються нагору та лягають в ліжко, він бере листа й благоговійно читає його в темряві. Самі по собі слова гарні, хоч і трохи надмірні, але Юнґі запам’ятає не це. Він згадає це наступного дня чи ще за день, як і все решта, але сьогодні ввечері він пам’ятає цей досвід. Він запам’ятає як це — чути голос Намджуна, що плине у його словах, не в уяві, а в реальності, відкриваючи йому всі найглибші таємниці власного серця.
— Вчора я думав, що кохаю тебе всією душею, — читає він наприкінці. — Але моє кохання ще більше. Я сиджу у своїй студії, намагаючись згадати, як це бути сумним, але можу згадати лише тебе, а ти — найбільша радість у моєму житті. Я люблю тебе, Мін Юнґі. Будь ласка, не забувай про це. Люблю, Намджун.
— Не забуду, — шепоче Юнґі. — Обіцяю. А тепер поцілуй мене, романтичний, сальний велетень. Цілуй мене, доки ми обидва не втратимо свідомість.
І Намджун це робить, гаряче і нетерпляче, і минає дуже, дуже багато часу, перш ніж вони заснуть.