Chapter Text
Кьонсу сидів за столиком біля вікна і роздивлявся метушливу вулицю, спершись головою на долоню. Де-не-де з-під тротуарних плит виростали голі дерева, кілька двірників у сірих куртках замітали брудне змокле листя. Хай повітря було холодним, стояв сонячний жовтневий день. Пальцями вільної руки Кьонсу постукував дерев’яним столиком. Кожного разу, коли двері кафе відчинялись, впускаючи в приміщення гул машин і тихі теревені відвідувачів, він хутко переводив погляд на вхід, роздивляючись нових гостей, а потім опускав очі, не побачивши знайомого обличчя, і починав стукати трохи швидше. У кафе було небагато людей, але якоїсь миті він подумав, що може заважати іншим, і розслабив пальці. Тепер Кьонсу несвідомо почав качати правою ногою під столом. Чашка кави, що стояла на його столику, вже охолола.
До кафе увійшов високий хлопець в білій кепці. Побачивши його, юнак посміхнувся і помахав рукою. Кьонсу кивнув і сів рівніше. За лічені секунди хлопець дістався його столика і зайняв стілець навпроти. Він зняв кепку, щоб прочесати темне волосся пальцями, і розстібнув куртку.
– Привіт.
Це був хлопець Кьонсу, Чонін. Вони познайомились на початку старшої школи, коли потрапили в один збірний з усього міста клас. З тих пір минуло чотири роки. Кьонсу успішно пройшов кулінарний курс і тепер працював кухарем у ресторанчику неподалік від міського парку, а Чонін після школи вступив у мистецький коледж на хореографічне відділення.
До них підійшла офіціянтка в темно-фіолетовому фартусі, прийняла замовлення і попливла між столиками назад.
– Як твій день?
– У нас було небагато занять, та й погода сьогодні пречудова. Ми з Їсіном-хьоном навіть погуляли після пар, – Чонін посміхнувся. – Як твої справи на роботі? Щось хороше сталось? Ти нечасто так спонтанно кличеш мене на каву.
Кьонсу прикусив губу і прокашлявся.
– На це, власне, є причина. Сьогодні на зміні мене викликали в зал. Я дуже злякався, бо вирішив, що зіпсував якусь страву, і став пригадувати все, що готував протягом дня, але жодна помилка так і не спала мені на думку! Я ледь не посивів. Коли я вийшов з кухні, адміністраторка провела мене до столика, за яким сидів добре вдягнений чоловік. Він був дуже добре вдягнений. Немов в один з костюмів від тих модних домів, на які ти підписаний в інстаграмі. Я подумав: все, бовдуре, ти пересолив суп мафіозі, тепер ти – труп. Він запросив мене сісти за стіл, і я готувався відчути дуло пістолета біля скроні. Але він сказав, що був приємно вражений скуштувати смачну їжу в такому простенькому закладі. Виявилось, що його звати Чанмін, він ресторатор і має кілька закладів у Кванджу.
Кьонсу затнувся, щоб вдихнути більше повітря. Він відчував, як серце щосекунди колотиться все швидше.
– Він… дав мені свою візитку і сказав звернутись до нього, якщо я шукатиму кращу роботу.
Кьонсу дістав картонну картку з кишені і покрутив її в руках.
Він любив кулінарію і завжди наполегливо працював, щоб відточити свої навички до ідеалу. Кьонсу не хотів зупинятись на посаді кухара в простакуватому ресторані, але він працював тут всього рік. Змінити нинішнє місце роботи в Сунчхоні на престижний заклад у Кванджу лежало за краєм його кар’єрних сподівань.
Утім Кьонсу був розважливою людиною і розумів, що нова посада тягла за собою набагато складніші наслідки, аніж просто переїзд у велике місто. Інше житло, транспортне сполучення, оточення. Окреме від батьків життя не лякало Кьонсу – він навчився самостійно організовувати свій побут ще змалку. Купити продукти, приготувати їсти, випрати речі, прибрати квартиру – усе це не викликало жодних труднощів. Розлука з рідним місцем, нестача батьківської підтримки – от що непокоїло його серце.
– Так це ж чудово!
Кьонсу підняв очі і здивовано поглянув на свого хлопця. На противагу його тривозі, Чонін майже підстрибував на стільці від захвату.
– Хіба це не те, про що ти мріяв, любий? – ніжно посміхнувся він.
Кьонсу знадобилось кілька митей, щоб зібратись.
– Ти хочеш, щоб я поїхав? – запитав він тихо, дивлячись на Чоніна великими очима.
– Звичайно!
Кьонсу опустив погляд на візитку в руках.
– Це дійсно хороша можливість, але ж Чоніне, ти не думав… якщо я працюватиму в Кванджу, ми не зможемо зустрічатись так часто, як зараз.
На мить вогонь в очах Чоніна згас. Кьонсу мав рацію – він зовсім не врахував іншого боку ситуації. Утім Чонін швидко подолав сумніви. Він знову посміхнувся і взяв свого хлопця за руки.
– Але ти не можеш відмовлятись від шансу, Кьонсу! Ми все одно підтримуватимемо зв’язок, ти ж не переїжджаєш до іншої країни. Все буде гаразд, от побачиш.
Ці слова були для Кьонсу немов ковток свіжого повітря. Він відчув, як плечі розслабляються, і посмішка сама з’являється на губах. Зрештою, йому дійсно не варто було настільки ускладнювати ситуацію.
Це була одна з тих рис, які Кьонсу любив у Чоніні над усі інші, – сміливість. Його хлопець знав, що за мрією треба слідувати без страху провалу. Сам він мислив інакше. Рідко дослухаючись до свого серця, Кьонсу йшов безпечним шляхом без ризиків та втрат, відмовляючись від мрії заради здорового глузду. Чонін натомість підтримував усі прагнення свого хлопця, якими б сумнівними вони не здавались йому самому, і не було у світі нічого, що надихало Кьонсу сильніше, аніж Чонінова посмішка і ласкаве «джаґі-я, файтін!».
З полегшенням і трепетною радістю на серці, він посміхнувся. Кьонсу стиснув чужі руки у відповідь.
– Дякую.
* * *
Чонін сидів на дивані у вузькому коридорі. Вони з Кьонсу дістались ресторану близько двох годин тому. Тоді до них вийшов Чанмін. Від нього пахнуло вареною локшиною і гострим соусом, але навіть у кітелі він виглядав дуже престижно. Чанмін провів їх через залу до кухні і забрав Кьонсу всередину, залишивши Чоніна там, де він сидів дотепер. Спершу він намагався підслухати, сподіваючись на тонкість стін та дверей, але ідея виявилась даремною – хлопець так нічого й не почув. Він повернувся на диван і тихо зітхнув.
Через хвилювання Чонін ледь заплющив очі вночі. Він не спав і дорогою до Кванджу. Не міг, коли Кьонсу горнувся до нього в холодній електричці, переглядаючи свої нотатки в телефоні. Колеса глухо перестукували коліями, і Чонін обіймав свого хлопця міцніше, ховаючи обличчя в міх на його капюшоні. Тривожність висіла в повітрі як густий туман і видирала зі сну костистою рукою.
Хоча в коридорчику, як на зло, було погане освітлення, а мозок від нестачі сну плив як шматок масла гарячою сковорідкою, Чонін не міг навіть задрімати. Він сидів, притиснувши до себе рюкзак, і тихо нервувався.
Коли раптом в коридор пролилось світло, і двері на кухню відчинились. Чонін підірвався так, наче його вкололо. Кьонсу повільно зачинив двері і розвернувся. Він мовчки дивився на Чоніна кілька митей з абсолютно спокійним обличчям, так що той ледь не затупав ногами від переживання, а потім сяйливо посміхнувся і видав низьке:
– Мене взяли.
Чонін скрикнув, і кілька столиків повернулись на звук. Радість принесла йому потужну хвилю енергії, він міцно обійняв свого хлопця і став весело сміятись. Зазвичай Кьонсу б уже почав сварити Чоніна, але не тепер. Він обійняв його у відповідь, не стримуючи посмішки.
Життя здавалось таким щасливим і безтурботним. І чого тільки він боявся?
* * *
–…І він сказав шефу, що ця страва – безглуздя на тарілці.
Чонін зачинив двері за собою і повернувся до Кьонсу.
– Не може бути, – засміявся він.
Кьонсу зняв куртку з шапкою, повісив їх на вішака і став розшнуровувати кросівки.
– Я сам не повірив би, якби не бачив на власні очі. Тао просто божевільний.
Чонін теж почав роздягатись. Це була п’ятниця, заняття в коледжі закінчились кілька годин тому, тож він подзвонив своєму хлопцю і покликав до себе поїсти і повалятись в ліжку удвох, поки мама Кім на роботі.
Познімавши верхній одяг, вони пішли на кухню.
– Взагалі-то я думаю, що редька була…
Кьонсу зупинився, не дійшовши до свого стільця. На столі стояли дві великі миски з пібімбапом, два пакети соку і кілька закусок. В одній з порцій Кьонсу побачив дайкон і гриби – це були його улюблені інгредієнти. Він повернувся до Чоніна.
– Вау, це схоже на якесь свято.
Хлопець засміявся.
– Це і є свято! – він раптом зашарівся й тихо додав: – Я поговорив з мамою, і… я вирішив поїхати в Кванджу з тобою.
Кілька митей Кьонсу не міг належно користуватись своїм артикуляційним апаратом, мовчки дивлячись на Чоніна банькатими очима.
– Серйозно?
– Так!
Він досі був не в змозі повірити.
– Але як же твоє навчання?..
– Я просто вставатиму на годину раніше, та й по всьому! Не переймайся.
Чонін сяяв від радости, і серце Кьонсу солодко щемило. Він був настільки зворушений, що не міг висловити вдячність словами. Усі переживання немов рукою зняло. Кьонсу обійняв Чоніна, взяв його щоку однією долонею і ніжно поцілував. Вони сіли за стіл, почали їсти, і безтурботні теревені й щасливі посмішки одне одного дарували їм наївну молодечу віру у світле завтра.
* * *
На пошуки квартири пішло близько двох тижнів. Процес виявився дуже трудомістким – щоб знайти житло якомога швидше, обидва хлопці не спали ночами, гортаючи пропозиції на різних сайтах, докладно вивчаючи усі деталі місцезнаходження, інтер’єру, околиць. Заселитись треба було скоріше. Чанмін, звичайно, ставився до Кьонсу з розумінням і не квапив з переїздом, але було б дурнувато користуватись його добротою, тому вони не шукали житло з особливим комфортом – задоволення базових потреб вистачило б з головою.
Так, хлопці переїхали у Кванджу наприкінці жовтня. Вони винайняли невелику квартиру у тринадцятиповерховому будинку. Кухня, ванна, маленька вітальня, одна на двох спальня – усі кімнати були дуже компактними і на перший погляд пригнічували своєю тіснотою. Обидва хлопці сподівались на трохи більші апартаменти, але поки не мали кращої альтернативи, тож намагались заспокоювати себе. Зрештою вони не збирались жити на широку ногу, до того ж орендаторка видавалась нелукавою, а грошей на престижніше помешкання в них не було.
* * *
Чонін прокинувся о п’ятій ранку. Його очі злипались, але він почувся краще, ніж міг би, бо вчора спеціяльно ліг раніше. Якомога тихіше виплутавши свої кінцівки з-під Кьонсу і ковдри, він сів на ліжку і пірнув босими ногами в пару м’яких капців. Скоцюрбившись від раптового холоду кімнати після ліжка, Чонін пішов у ванну. Він почистив зуби, заспаними очима роздивляючись сніп сіна на своїй голові у дзеркалі, і почалапав на кухню. Тут, на відміну від ванної, не горіло світло. Чонін клацнув вмикач, і єдина лампа в люстрі на стелі загорілась. Він розвів занавіски, але це не дало абсолютно ніякого результату – вулиця була темною. Чонін насипав собі пластівців, залив їх молоком і заходився снідати. Поївши, він помив тарілку з ложкою і пішов у вітальню. На дивані лежала біла сорочка, широкі коричневі брюки і пара шкарпеток. Чонін був трохи незграбним і міг наробити багато шуму навіть коли старався рухатись тихо, тому він випрасував свій одяг і виніс його сюди ще вчора, щоб зранку не розбудити Кьонсу.
У передпокої біля вішалки було дзеркало – саме там, готуючись до виходу, Чонін укладав волосся. Почувши шарудіння кроків, він відклав розчіску і повернувся на кухню. Кьонсу в чорному халаті стояв перед стільницею і наливав воду в чайник. Він повернувся до свого хлопця, як тільки той увійшов, і його очі були такі великі і уважні, наче він спізнювався на потяг. Волосся Кьонсу мало трохи кращий вигляд за наслідки торнадо, які Чонін сам бачив у дзеркалі п’ятнадцять хвилин тому, і хоча це було чарівно і смішно, він усе ж стримав посмішку.
– Доброго ранку, джаґі-я.
Чонін підійшов, обійняв свого хлопця однією рукою і поцілував його. Він уже напахтився парфумами, і лишень торкнувшись кінчиком носа його шиї, Кьонсу відчув ноту кедру в чудовому пряному ароматі, змішаному з Чоніновим власним. Думка спробувати його шкіру на смак трохи збила Кьонсу з його самонаміченого настрою стати кращим кухарем місяця, але її було недостатньо, аби утиснути хвилювання, яке бадьорило його тіло ще з учора.
– Доброго ранку.
– Ти нервуєш, – Чонін взяв його обличчя за круглу щоку однією долонею і посміхнувся. – Все буде гаразд. Ти старанно вчив меню всі вихідні і вкрай вимазав кухню в борошні і овочевих очистках. Я впевнений, ти покажеш себе якнайкраще.
Чонін зрозумів, що його слова досягли мети, коли Кьонсу посміхнувся своєю сердечною посмішкою. Від радости йому стало тепло в грудях.
– Дякую тобі.
– Щасти, – Чонін нахилився, щоб поцілувати усміхнені губи. – Я побіг. До вечора.
Серце Кьонсу мліло від ніжности.
– Бувай.
Чонін закинув сумку на плече і зникнув в одвіркові. Скоро Кьонсу почув, як хлопнули двері.
Він поснідав, почистив зуби, одягнувся і вийшов на метро.
Ранок був відносно спокійним – поки відвідувачі прокидались і готувати не було для кого, Кьонсу працювалось добре. Набагато гірше стало пізніше – десь о дванадцятій, коли люди хлинули у двері зали немов потоком, і почалось те, що кухарі називали запарою.
Кьонсу неодноразово переживав таку метушню, ще коли працював у Сунчхоні. Хай його попередній ресторан був менш престижним, на світі немає спокійних кухонь, тому не беріть нашого героя на кпини. Якось, коли один з робітників захворів, а інший ошпарився кип’ятком у той самий день, Кьонсу довелось видати три порції різних супів і дві м’ясні страви протягом години майже самотужки.
Так, він проходив і крізь страшніші ситуації. Але готувати в ресторані в Сунчхоні, де другий рік не можуть купити новий холодильник, і працювати в ресторані в Кванджу, де навіть у кухарів є іменні кітелі, – геть різні речі. Коли ти готуєш в Сунчхоні, у тебе не тремтять руки, не кипить мозок, не псується координація від хвилювання. Зроби хоч олів’є замість калькуксу – і шеф покривиться, велить переробити, але не звільнить, бо шукати нового кухаря йому завеликі клопоти. З Чанмінової «Кассіопеї» ж люди вилітаюсь з тріском усього за неправильну нарізку моркви.
Кьонсу саме ніс нову страву, молячись господу, аби нічого не забув, коли на кухню увійшов офіціянт. Це був молодий хлопець зі світлим волоссям. Його очі кидались від одного кухаря до іншого, вивчаючи всіх, хто проходив повз стіл видачі.
– Хто готував мандугук?
Кілька кухарів зупинились, ті, що біля плит, не звернули уваги. Кьонсу стояв, наче його підошви приклеїлись до підлоги. До офіціянта вийшов Чанмін.
– Що сталось?
Він виглядав стурбованим, але це було не те занепокоєння, коли тебе обіймають і годують мармеладом, а те, коли тебе б’ють батогом і женуть в три шиї.
– Хтось поклав у мандугук мацутаке замість шіїтаке.
Кьонсу відчув, як дух покидає його тіло. Тарілку, що її тримав у руках офіціянт, він віддав сім хвилин тому.
Чанмін спробував одну з манду. З його піджатих губ Кьонсу зрозумів, що поспіхом таки переплутав два різних гриба. Він уже готувався покласти тарілку зі свіже приготованим калькуксу, добровільно зняти кітель, тихо піти з кухні, купити лопату на залишок грошей і почати рити собі могилу.
– Ти не пам’ятаєш, хто приносив цю страву?
Офіціянт на мить замислився, а потім обвів поглядом кухню. Він помітив одного-єдиного кухара, що стояв на місті замість бігати в гарячці від холодильника до плити. Цей хлопець був блідим, як тарілка в його руках, і дивився на нього очима оленятка, на якого несеться вантажівка серед темної дороги.
Офіціянт відвів очі.
– Ем…
Він нарешті подивився на Чанміна і винувато посміхнувся.
– Я тут подумав… Можливо, я просто переплутав столики?
Шеф поглянув на офіціянта як на знахабнілого йолопа.
– Перевір ще раз, – тихо сказав він з набагато меншою злістю в голосі, ніж очікував Кьонсу.
Якби він міг нормально мислити тієї миті, він подумав би, що таке з цим хлопцем відбувається, мабуть, не вперше.
Але Кьонсу не міг мислити.
Він сумнівався, чи вдасться його рукам втримати миску калькуксу і не впустити її на підлогу раніше, аніж він донесе суп до стола за два метри від нього. Чанмін пішов углиб кухні, далі роздаючи правки кухарям, а Кьонсу так і залишився стояти, досі не в змозі поворухнутись. «П-с-с» офіціянта було тим, що вивело його з трансу.
Він поставив калькуксу на стіл видачі і нахилився до білявого хлопця. Той дав йому принесену із зали страву і прошепотів:
– Просто перероби це швиденько, гаразд?
Кьонсу хутко закивав, і офіціянт йому посміхнувся. Він взяв миску з калькуксу й вийшов з кухні.
Кьонсу готував мандугук, заздалегідь діставши шіїтаке, і повільно приходив до тями. Він залишив готовий суп на столі видачі і повернувся на кухню з новим замовленням, паралельно міркуючи, як віддячити тому доброму хлопцю, який врятував його від звільнення.
«Бекхьон», – Кьонсу подумки нагадав собі ім’я, що прочитав бейджику офіціянта, ріжучи ріпу. – «Його звуть Бекхьон».
* * *
Закінчивши прибирати поверхню, Кьонсу сховав ганчірку і зняв кітель. Він тихо прошмигнув до столу видачі. По той бік від нього стояв Бекхьон з курткою в руках і весело балагурив з іншим хлопцем. Офіціянт відчув чужий погляд на собі, і коли Кьонсу не переставав на нього дивитись, він попрощався зі своїм другом і розвернувся до кухаря.
– Привіт.
– Привіт, Бекхьоне, – він простягнув долоню. – Кьонсу.
Бекхьон потиснув йому руку.
– З приводу того, що сталось сьогодні в обід. Ти врятував мене від звільнення, і я хотів би якось тобі віддячити. Це може бути послуга, або подарунок, або взагалі що забажаєш.
У Бекхьона засвітились очі.
– Правда? Гм… А ти можеш… купити мені смачної їжі?
– Їжі? Я запропонував тобі буквально все, і ти обрав їжу?
Хлопець засміявся.
– Кьонсу, я – студент медичного, усе, про що я мрію, – це здоровий сон і домашня їжа. Першого ти мені забезпечити не зможеш, а от від другого я б не відмовився.
Кьонсу кивнув і трохи помовчав.
– Якщо тобі не вистачає домашньої їжі, то замість купувати, може, я просто приготую тобі обід?
Бекхьонові очі зробилися такими великими, наче Кьонсу виростив другу голову.
– А так можна? Звичайно, звичайно, давай! Мандугук, який ти приготував, пахнув ду-у-уже добре, я весь слиною стік, поки носився з тою мискою.
Кьонсу засміявся і подякував.
* * *
Він зайшов у квартиру і опустив пакет на підлогу. Кьонсу почав роздягатись, коли світло в передпокої увімкнулось саме по собі. Перед ним стояв Чонін в худі і широких штанах.
– Привіт.
– Привіт. Давай повішаю, – Чонін забрав його куртку з шапкою.
Кьонсу сховав взуття, взяв пакет, і вони пішли на кухню.
– Я купив нам дещо, щоб відсвяткувати мій перший день на роботі, – він посміхнувся до Чоніна, а потім розвернувся і побачив стіл, набитий їжею.
Кьонсу знову подивився на свого хлопця, і вони водночас гучно засміялись. Чонін теж замовив доставку. Кьонсу розібрав свій пакет, сховавши все в холодильник, і сів за стіл.
– Розказуй.
Чонін почувався дуже втомленим. Пристосовуватись до нового режиму було важко, але він не міг не дочекатись на свого коханого. На круглому годиннику, що висів над столом, була одинадцята година вечора.
Коли вони тільки побачились у передпокої, Чонін відчув, що Кьонсу стомився. Його очі теж злипались, і Чонінові здалось, що його хлопець не надто налаштований на теревені.
Але тепер, за столом, Кьонсу почав говорити. Про те, як діставався ресторану, про своїх колег, про скажений темп роботи, про нові страви, про чуйного офіціянта.
– Схоже, цей Бекхьон – дійсно хороша людина. Якщо ви потоваришуєте, я теж був би радий з ним зустрітись.
Кьонсу посміхнувся і кивнув.
Він розповідав далі, а його очі світились крізь втому, і чим більше він говорив, тим сяйливішим ставало його чарівне обличчя, тим тепліше було Чоніну на серці. Він відчув полегшену радість і продовжив спокійно їсти вечерю, слухаючи свого хлопця.
Кьонсу виглядав щасливим, і самої його посмішки було достатньо, щоб змусити Чоніна забути про втому.