Почаївська Успенська лавра

За легендою XIX ст, монастир заснували ченці Києво-Печерського монастиря, які втекли від нападу татар у 1240^[1]. Вперше згадується в документах у 1527.

Коли в 1596 Коронна влада проголосила церковну унію, монастир рішуче виступає проти окатоличення православних, стійко витримуючи натиск чужих віровчень, стає могутнім духовним центром Православ'я. У 1597 р. українська шляхтянка Анна Гойська подарувала монастиреві чудотворну ікону Матері Божої, яку привіз на Волинь 1559 року грецький митрополит Неофіт^[2]. Розквіт монастиря пов'язаний з діяльністю ігумена Йова Заліза (1550–1651 р.), який преобразив обитель — ввів общинножиття монахів, оточив обитель огородою, створив типографію для захисту православ'я. 1649 року коштом Федора та Єви Домашевських зведено кам'яний храм в монастирі. Одна з святинь — Почаївська ікона Божої Матері; у 1675 р. завдяки молитві до цієї ікони турецько-татарські завойовники відступили від монастиря (події присвячена дума «Ой, зійшла зоря вечоровая»).

З 1713 до 1832 року Почаївський монастир належав до греко-католицької церкви, до Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ, василіянського).

Стан споруд монастиря вимагав реконструкції. Після чисельних нарад для перебудови монастиря був прийнятий проект архітектора з Сілезії Яна Ґотфріда Гофмана — представник епохи бароко. 20 лютого 1771 року Ян Ґотфрід Гофман уклав контракт на будівництво нового храму.^[3] 3 липня 1771 р. урочисто закладений перший (наріжний) камінь. 1791 р. закінчили побудову монастиря, 8 вересня образ був урочисто внесений в нову святиню. 8 вересня 1773 о. Сильвестром Рудницьким (після визнання чудотворною Папою Римським Климентом XIV) була коронована ікона Богоматері в дерев'яній каплиці, зведеній за проектом архітектора, кам'янецького коменданта Яна де Вітте.

 

 

 

 

 

 

 

Перебудову церкви та монастиря оо. Василіян у Почаєві оплатив у 1771 р. Микола Василь Потоцький (як фундатор був похований, згідно з тодішнім звичаєм, у крипті під церквою, зліва від головного входу в собор^[4]). Також дав монастиреві 200 000 злотих; мав у монастирі свій будинок, якому заповів поселення Срібна і все власне майно.

Монастир найбільше був розбудований, коли належав до Василіянського Чину. Зокрема, був споруджений головний храм Лаври — Святоуспенський. В загальних рисах проект собору підготував Ян Ґотфрид Гофман — його вважають автором проекту. Подальшу роботу з будівництва храму здійснювали львівські зодчі та скульптори — брати Петро (помер близько 1780 року) та Матвій (близько 1720 — близько 1800 роки) Полейовські, брав участь український архітектор Франциск Ксаверій Кульчицький, під керівництвом котрого збудували протягом 1771–1783 років трапезну, сформували під Успенським собором терасу з парапетом ^[5]. Загальна композиція комплексу — терасна, будівлі розміщені на схилах з поступовим підвищенням до головного акценту — Успенського собору. Головний фасад за католицькою традицією прикрашають дві вежі під кутом 45° до головної осі, що підкреслює всефасадність собору — характерну рису українських церков. Первісний вівтар схожий на католицькі, з колонами та статуями на них (зберігся малюнок вівтаря Успенського собору, автор — Тарас Шевченко, 1846 р., див. далі). Загалом композиція з однією центральною банею на восьмерику і двома бічними вежами схожа на катедральну церкву в Холмі та співзвучна найкращим зразкам козацького бароко — соборам Чернігівського Троїцького та Мгарського (біля Лубен) монастирів на Полтавщині ^[6]. Прикметою Успенського собору є його орієнтація вівтарем на північ, а не на схід.

З 1730 року в Лаврі року діяла Почаївська друкарня, з якої вийшло 187 книжок, серед яких «Богогласник» (1790-91) — найбільша збірка духовних кантів.

У 1807–1810 роках Лука Долинський оформляв інтер'єр Успенської церкви Почаївського монастиря: ікони для іконостасу, великих та бічних вівтарів, розписи «Чудес Христових» на пілястрах, настінний живопис, пов'язаний з історією монастиря (замінений за вказівкою царя Олександра II 1861 року)^[7].

Під час шляхетського листопадового повстання 1830—1831 років ченці прихильно поставилися до антимосковських повстанців: допомогли провіантом, кіньми, фуражем, грішми; 9 ченців-василіян, 45 монастирських підданих приєдналися до шляхетського війська^[8].

Одним з ігуменів у цей період був о. Ієронім (Дунаєвський)^[9].

25 жовтня 1831 року монастир повернений у відання православного духовенства (цього разу російського відомства православного сповідування, розмістилася кафедра Волинської єпархії ПРЦ). У 1833 році обитель отримала статус «лаври» з присвоєнням четвертого місця в числі існуючих у Російській імперії. В синодальний період священноархимандритами Почаївської Лаври були Волинські (1840–1860-х роках — Варшавські) архієреї. На початку 1840-х років Лавра була місцеперебуванням Острозького вікарія.

У Соборному храмі Успіння Божої Матері були зроблені два бокових вівтаря: один 1842 року в ім'я святого Миколая Чудотворця, інший 1859 року в честь святого Олександра Невського. Над царськими воротами в зірковому кіоті помістили чудотворну Почаївську ікону Божої Матері. В печерному храмі Святої Трійці в срібній раці, влаштованій в 1842 році графинею Анною Алєксєєвною Орловою-Чєсменською, спочивали мощі преподобного Іова Почаївського. При Лаврі була іконописна майстерня, школа для навчання різних ремесел, три готелі, лікарня для прочан.

Монастир став оплотом русифікації регіону, після указу Миколи II 1905 — осередком діяльності чорної сотні. Зокрема, тут друкували антиукраїнський «Почаевский листок» — «речник» «Союзу російського народу».^[10]

Під час Першої світової війни 1914–1918 років з Лаври вивозилося все, що представляло хоч якусь цінність: від дзвонів до архіву, бібліотеки, свічного заводу. Чудотворний Почаївський образ Божої Матері, мощі преподобного Іова в срібній раці були доставлені в Житомир (пробули до 1918 року). Більша частина братії була евакуйована до Святогірської пустині Харківської єпархії. В Почаївській обителі побажали залишитися 18 чоловік; представники австро-угорського війська, що зайняли монастир в серпні 1915 року, відправили їх в Угорщину в табір полонених, обитель обібрали наскільки було можливо. В травні 1916 року, внаслідок Брусиловського наступу в Галичині, в Почаїв входять російські війська. В Лаврі відновлюється православне богослужіння, повертаються ікони, починає налагоджуватися господарське життя обителі.

Під час національно-визвольних змагань навколо Лаври не затихали бої. Насельники сховали більшість із святинь Лаври, самі трудилися, маючи лише мізерні запаси. На початку 1919 року Лавра була захоплена більшовиками: розграбували те останнє майно, що залишалося, кровопролиття не було.

8 вересня 1920 р. захід Волині, зокрема Почаїв та околиці, були окуповані поляками, офіційно увійшли до Польської республіки. До 1939 року монастир належав Польщі, входив до складу Польської православної церкви. Існуванню Лаври, як православній обителі, загрожувала «ревіндикація» — передача храмів Римо-Католицькій Церкві; проти виступила вся православна спільнота, святині відстояли. З 1925 року в монастирі діяла монашеська школа, ряд господарських закладів, що свідчило про деякий духовний та господарський підйом.

1939 р. після приєднання західних регіонів України до СРСР лавра увійшла в молитовне спілкування з Російською церквою. В Лаврі звершувалися єпископські хіротонії, в тому числі лаврських насельників Веніаміна (Новицького)●, Димитрія (Магана), для різних міст України. Влада забрала в лаври типографію, іконописну майстерню, іночеську лікарню, монастирський млин, архиєрейський дім, свічний завод разом з полями, лісами, садами та господарським інвентарем. Та монастир жив.

Під час гітлерівської окупації в ході Другої світової війни Лавра належала до канонічної Української автономної православної церкви, що зберегла спілкування з Московською Патріархією. Тут мав своє місцеперебування постриженик Лаври владика Веніамін (Новицький)●, проводилися пастирські курси.

У радянський період, позбавлена багатьох угідь і можливостей, Лавра продовжувала бути опорою Православ'я, тут подвизалися святі — преподобні Амфілохій Почаївський, Кукша (Величко)^[11] 1960 рр. Лавра витримала нову хвилю антирелігійних гонінь, не була закрита. Зокрема, було ув'язнено архимандрита Аліпія, який помер в тюрмі.^[12] В наступні десятиліття радянського режиму влада знову неодноразово намагалися закрити монастир. В цей період священноархимандритами Лаври були Львівські архиєреї.

З 1988 до листопада 1990 року намісником Лаври був Митрополит Київський (з 13 серпня 2014) Онуфрій (Березовський).^[13]

 

З розпадом СРСР тиск атеїстичної влади послабився, Лавра змогла розширити свою діяльність — відкрився лаврський Свято-Духівський скит, в місті Крем'янець Лаврі була повернена будівля музею, з 1991 року відновилися лаврські освітні заклади — пастирські курси, духовне училище — з 1994 року як Духовна семінарія. З 1990 року намісники Лаври зазвичай знаходяться в єпископському сані, з титулом Почаївський, вікаріїв Тернопільської, з 2000 року — Київської єпархії. З 1996 року Лавра є ставропігіальним монастирем Української православної церкви (Московського патріархату). При розколі в Українській православній церкві 1992 року лаврська монашеська братія воліла залишитися у складі Російської православної церкви, йдучи на конфлікт з єпископом Яковом (Панчуком) — тодішнім намісником, що дотримувався протилежної думки: «На протяжении нескольких месяцев Иаков вел закулисную работу по обработке братии, абсолютное большинство которых были украинцами, взывал их к националистическим чувствам (мы, мол, живем ни в Риме, ни в России, будем петь и читать по-украински)… Вскоре Панчук был лишен сана и затем попал под анафему. Новым наместником Лавры был избран иероманах Федор»^[14]. В результаті братія попросила Якова залишити монастир, а на його місце обрала ієромонаха Феодора (Гаюна) (з 1992 року єпископ). В 1996 році його змінив на посаді намісника архімандрит Володимир (Мороз) (з 2000 року єпископ), за якого відбулося відновлення Успенського собору, реставрація дзвіниці, вимощення двору перед Троїцьким собором, побудова нового Преображенського собору^[15] і нової дзвіниці, відновлення паломницьких і господарських будівель. 3 квітня 2002 року Священний синод Української православної церкви (Московського патріархату) прийняв рішення прославити у лику святих почаївського старця — схиігумена Амфілохія. Чин прославлення преподобного Амфілохія у лику святих був здійснений 12 травня 2002 року в Успенському храмі Почаївської Лаври; 13 травня мощі преподобного були перенесені з Успенського собору в розташовану під ним церква — крипту преподобного Іова Почаївського, де спочивають поруч з мощами останнього^[16].

Разом з тим у 1990-ті роки на території Лаври було спалено книжки, які правдиво відображували історію святині^[17][18][19], серед них книга вихідця з Кременеччини С. Антоновича (Семена Антоновича Жука) «Короткий історичний нарис Почаївської Успенської лаври» та книга митр. Іларіона (Івана Огієнка) «Свята Почаївська Лавра»^[20].

17 липня 2003 року уряд Віктора Януковича прийняв розпорядження № 438-р^[21] «Про виключення зі складу Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника споруд Почаївської Свято-Успенської лаври», лавру передали на 49 років у безкоштовне користування представникам УПЦМП^[22]. Через це у лаври в 2009–2010 роках були проблеми з Тернопільською облрадою, яка хотіла повернути монастир до заповіднику^[23]. На думку деяких дослідників, станом на 2013 лавра — осередок, який об'єднує найконсервативніші елементи в Московському патріархаті^[24]. Лавра станом на травень 2014 року — «русский мир» посеред «бандерівців»^[25], її територія охороняється «казаками»^[21].

Під час Революції гідності та конфлікту на Сході України навколо Почаївської лаври розгорнулися значні скандали та провокації. 24—25 лютого 2014 року через непідтверджені чутки про вивіз із лаври святинь, переховуванні на території монастиря відстороненого від влади Віктора Януковича та тітушок в лаврі з прилеглою територією зібралося багато представників Московського патріархату, що намагалися не допустити «захоплення» лаври шляхом провокації та противників УПЦ МП (представників Київського патріархату, патріотично і націоналістично налаштованих громадян). В результаті після непідтвердження неправдивих чуток і неагресивній поведінці обох таборів все завершилося мирно.

У травні 2014 року депутати Тернопільської облради звернулись до уряду з вимогою повернути архітектурному комплексові «Почаївська лавра» статус державного заповідника і скасувати постанову уряду прихильника «русского міра»^[22]. 3 липня 2014 року на сесії обласної ради депутати прийняли звернення до Прем'єр-міністра України Арсенія Яценюка щодо скасування розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 438-р^[26].

У березні 2015 року журналісти ТСН виявили, що під прикриттям Почаївської лаври сепаратисти друкували антиукраїнську літературу на Заході країни (намісник лаври засудив такі дії провокаторів і пообіцяв знайти винних у розповсюдженні антиукраїнської літератури через Церкву^[27]. В липні 2015 року намісник лаври митрополит Володимир звернувся до президента, СБУ та МВС щодо запобігання ними імовірних провокацій, що мають на меті зробити наклеп на лавру (підтримці сепаратистів) і захопити лавру^[28].

У травні 2016 року депутати Тернопільської обласної ради прийняли одноголосно за звернення до Президента і Кабміну стосовно повернення Почаївській лаврі статусу державного заповідника^[29][30].

• головним престольним святом лаври є Успіння Пресвятої Богородиці (15 (28 серпня))
• Почаївської ікони Божої матері (23 липня (5 серпня))
• преподобного Іова Почаївського (6 (19) травня та 28 жовтня (10 листопада), 28 серпня (10 вересня) знайдення мощей^[32])
• преподобного Амфілохія Почаївського (19 грудня (1 січня) та 29 квітня (12 травня))
• Похвала Пресвятої Богородиці (перехідне святкування у суботу п'ятого тижня Великого посту)
• ікони Божої Матері «Живоносне джерело» (перехідне святкування у п'ятницю Світлої неділі)
• великомучениці Варвари (4 (17) грудня)
• Собор Волинських святих (10 (23) жовтня)

 

До святинь належать: слід стопи Матері Божої з джерелом цілющої води, її чудотворна ікона, мощі преподобних Іова Почаївського та Амфілохія Почаївського, який лікував повстанців УПА ^[33].

В Успенському соборі:

• за невеликою латунною огорожею біля першої колони знаходиться слід правої Стопи Пресвятої Богородиці. Над Стопою, подібно древньому вівтарю, ковчег з шовковим платом. На платі — зображення Стопи Богородиці, за ним на стіні відлите з бронзи, прикрашене золотом, сріблом барельєфне зображення явлення Богоматері. Під ковчегом — на камені знаходиться слід Стопи, з якого б'є джерело.
• над Царськими вратами, в зіркоподібному, сяючому різнокольоровими каменями кіоті — чудотворна Почаївська Ікона Богородиці — друга Лаврська святиня, яку подарував 1559 року грецький митрополит Неофіт місцевій поміщиці Ганні Гойській.

Ікона писана візантійським стилем на невеликій липовій дошці. Богородиця прихилила свій лик до Сина, якого тримає на правій руці, в лівій — плат, їм Вона прикриває ноги Богонемовляти. Десниця Ісуса піднята для благословення всіх, для кого Він — «шлях, істина і життя». На голові у Богоматері і Спасителя прикрашені корони. З обох сторін і внизу на іконі є невеликі зображення святих: праворуч — пророка Іллі, мученика Мини, ліворуч — первомученика Стефана, преподобного Авраамія, внизу — великомучениці Катерини, праворуч від неї — святої Параскеви, ліворуч — святої Ірини.

Дізнавшись чудодійну силу Почаївської Ікони Божої Матері після зцілення свого сліпонародженого брата Пилипа, Ганна Гойська 1597 року передала святиню Почаївському монастирю.

У підземному храмі на честь Іова Почаївського знаходяться святі мощі Іова та Амфілохія Почаївських.

 

• Свято-Успенський собор (1771—1782 pp., арх. Я. Г. Гофман)
• Підземний храм на честь Іова Почаївського (1774 р.)
• Келії (1771—1780 pp.)
• Церква Всіх Святих (кінець XVIII ст.)
• Каплиця над колодязем преподобного Іова (кінець XVIII-ХІХ ст.)
• Архієрейський дім (1820-1825 pр.)
• Надбрамний корпус (Святі ворота) (1835 p.)
• Економічні ворота
• Церква преподобних Антонія та Феодосія Печерських (1858-1860 рр.)
• Церква Похвали Пресвятої Богородиці (Тепла церква) (1862 р.)
• Дзвіниця (1861—1871 pp., арх. Раструханов) заввишки 65 м
• Будинок Почаївскої духовної семінарії (1860-1870-і рр.)
• Храм на честь Великомучениці Варвари (1888 р.)
• Троїцький собор (1906—1912 pp., арх. А. Щусєв)
• Каплиця на честь 400-річчя перенесення Почаївської чудотворної ікони Божої Матері (1997 р.)
• Каплиця на честь 2000-річчя Різдва Христового (2000 р.)
• Літній вівтар
• Преображенський собор (2013 р.)

Лаврські споруди

Успенський собор Почаївської лаври    Троїцький собор Почаївської лаври  Файл:7. Почаївська лавра.JPG Преображенський собор Почаївської лаври    Підземний храм на честь Іова Почаївського    Храм на честь Великомучениці Варвари    Дзвіниця    Надбрамний корпус (Святі ворота)    Архієрейський дім    Почаївська духовна семінарія  Файл:PochaevChapel2000.jpg Каплиця на честь 2000-річчя Різдва Христового  Файл:PochaevChapel400.jpg Каплиця на честь 400-річчя перенесення Почаївської чудотворної ікони Божої Матері    Літній вівтар    Водонапірна вежа

• Преподобний Мефодій Почаївський — перший настоятель і засновник (1220 р.)
• Преподобний Йов Почаївський (1550–1651 рр.)
• Преподобний Амфілохій Почаївський (1894-1971 рр.)

Лаврські святі
Мефодій Почаївський    Іов Почаївський  Файл:Amfilohiy.jpg Амфілохій Почаївський

1. Преподобний Мефодій Первоначальник Почаївський (кінець XII — початок XIII століття)
2. Преподобний Іов Почаївський (1604—1648)
3. Самуїл (Добрянський) (1648—1658)
4. Дорофей (Третьякович) (1658—1659)
5. Досифей (1659—1666)
6. Ефрем (Шацький) (1666—1668)
7. Софроній (Подчаєвський) (1668—1669)
8. Калліст (Мековський) (1669—1675)
9. Феодосій (Левицький) (1675—1683)
10. Іосиф (Добромирський) ((1675) 1683—1689)
11. Кассіан (Рибчинський) (1689—1690)
12. Євфимій (Моравський) (1690—1693)
13. Іннокентій (Ягельницький) (1693)
14. Іакінф (Жуковський) (1693—1699)
15. Іосиф (Саєвич) (1699—1711)
16. Лука (Палеховський) (1711—1714)
17. Юстиніан (Радзикевич) (1714—1715)
18. Арсеній (Качеровський) (1715—1716)
19. Пахомій (Заблоцький) (1716—1720)
20. Гедеон (Левицький) (1720)
21. Антоній (Рафальський) (1832—1834)
22. Григорій (Немоловський) (1834—1848)
23. Неофіт (Лелннович) (1848—1860)
24. Архімандрит Амвросій (Лотоцький) (1860—1865)
25. Архімандрит Феодосій (1865—1868)
26. Архімандрит Павло (липень 1868 — грудень 1868)
27. Архімандрит Михайло (1868—1871)
28. Архімандрит Смарагд (1871—1872)
29. Архімандрит Іоанн (Якубович) (1872—1883)
30. Архімандрит Геронтій (1883—1884)
31. Архімандрит Валентин (1884—1886)
32. Архімандрит Модест (Стрільбицький) (1886—1891)
33. Архімандрит Іриней (1891—1895)
34. Архімандрит Філарет (1895—1900)
35. Архімандрит Амвросій (Булгаков) (9 вересня 1897 — вересень 1909)
36. Архімандрит Тимолай (Єрін) (1905—1912)
37. Архімандрит Паїсій (1912—1920)
38. Архімандрит Дамаскін (Малюта) (1920—1931)
39. Архімандрит Паїсій (1931 (повторно))
40. Архімандрит Никодим (Гонтаренко) (1931—1932)
41. Архімандрит Пантелеймон (Рудик) (1931—1940)
42. Архімандрит Панкратій (Гладков) (1941—1943)
43. Архімандрит Панкратій (Кашперук) (1943—1946)
44. Архімандрит Єлисей (Абрамчук) (1946)
45. Архімандрит Іосиф (Забарний) (1946—1950)
46. Архімандрит Іннокентій (Леоферов) (1950—1953)
47. Архімандрит Севастіан (Пилипчук) (1953—1962)
48. Ігумен Варфоломій (Бабяк) (1962—1964)
49. Архімандрит Августин (Шкварко) (1964—1970)
50. Архімандрит Самуїл (Волинець) (1971—1974)
51. Архімандрит Яків (Панчук) (1974—1982)
52. Архімандрит Миколай (Шкрумко) (1982—1985)
53. Архімандрит Марк (Петровцій) (1985—1988)
54. Архімандрит Онуфрій (Березовський) (1988—1990)
55. Єпископ Яків (Панчук) (1990—1992)
56. Єпископ Феодор (Гаюн) (1992—1996)
57. Митрополит Володимир (Мороз) (з 1996)

• Гусаківський Юрій, також Геннадій (1725—1770) — чернець, живописець з Волині.

• Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XIX ст.). — Львів : Світ, 1996. — 448 с. — С. 110, 111, 296. — ISBN 5-7773-0359-5.
• Вортман Д., Мицик Ю. Почаївська Свято-Успенська лавра // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 468—470. — ISBN 978-966-00-1142-7.
• Гудима А. Почаївський монастир в історичній долі українства [Текст] / А. Гудима. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2003. — 40 с.
• Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Свята Почаївська лавра [Текст] / упоряд. Огієнко І.; авт. передмови М. С. Тимошик. — К. : Наша культура і наука, 2004. — 440 с.
• Чернихівський Г. Почаївська Свято-Успенська Лавра [Текст] / Г. І. Чернихівський, В. О. Балюх. — Тернопіль : Збруч, 2006. — 49 с.
• Почаївська Лавра [Образотворчий матеріал]: буклет / В. В. Фенцур. — К. : Час, 1990. (укр.) (пол.) (угор.)
• Barącz S. Pamiątki buczackie. — Lwów: Drukarnia «Gazety Narodowej», 1882. — 168 s. (пол.)
• Свято-Успенская Почаевская Лавра [Текст]: [фотоочерк]. — Т. : [б. и.], 2007. — 16 с. (рос.)

Католицтво у сестринських Вікіпроєктах
	Портал «Католицтво»
	Католицтво у Вікісховищі?

• Офіційний сайт
• Духовные канты. Хор Почаевской Лавры (рос.)
• Історія та визначні об'єкти лаври
• История Почаевской Лавры (рос.)
• Архитектура Почаевской лавры (рос.)
• Свято-Успенська Почаївська лавра. Сайт Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника.

Це незавершена стаття про православ'я. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.