Історія Почаївського монастиря

Джерелами по вивченню історії Почаївського монастиря служать документи офіційного характеру (грамоти, записи, книги із записами офіційних документів) та церковні твори. Також історії лаври присвячений ряд друкованих книг, монографій, статей та інших джерел, створених церковними і громадськими діячами.

Перша достовірна документальна згадка про Почаїв міститься у Грамоті польського короля Сиґізмунда I Старого від 20 травня 1527 року. Дуже важливим джерелом є «Фундушевий запис» шляхтянки Ганни Гойської від 14 листопада 1597 року на влаштування православного Почаївського монастиря. Також важливою є рукописна книга монастирських позовів і документів, яка була складена в 1661 році і зберігалася в XIX столітті в архіві обителі. У цій книзі згадувалася інша, втрачена книга «Памятник монастиря Почаївского». Деякі історичні свідчення про монастир містяться і у релігійних піснях Почаївського друкованого «Богогласника» (1790 рік)^[1]. До найдавніших джерел з історії монастиря можна віднести так звану Грамоту 11 лютого 1213 року, яку подає протоієрей Миколай Трипольський у своїй праці 1879 року «Историческія изслєдованія». В ній говориться, що воєвода Михайло Центер та його дружина Єлена дарують Почаївському монастереві десять волоків землі та хутір Комнату. З тим, дана грамота викликала у багатьох істориків сумніви, що ця грамота відноситься саме до Почаївського монастиря. У 1896 році протоієрей М. Трипольський у «Волинській історико-археологічній збірці» опублікував 5 давніх текстів з історії лаври. Причому найбільший з них увійшов у історичну літературу під назвою «Monastyr Skit» («Монастир Скит»), що був виданий 1732 Почаївським монастирем. Також він публікував ці ж самі та інші тексти у «Волинських єпархіальних відомостях» (№№ 15-18, 25, 26, 30 і 31) за 1896 рік. Пізніші тексти були написані кирилицею на листах з римською нумерацією і присвячувалися подіям XIII - XV століття у Почаївському монастирі^[2]. Дані тексти наводилися без хронологічної послідовності. Але, і ці тексти істориками оцінюються дуже критично і обережно, як можливо недостовірні. Так, 1896 року, на дані публікації критичний відгук дала Санкт-Петербурзька газета «Новий час»^[3]. У журналі «Київська старовина» вийшла ще одна критична стаття історика Ореста Левицкого(під псевдонімом «Волинець»)^[4].

Найбільш ранньою загальнодоступною працею про історію монастиря містяться у книзі «Небо Нове» ігумена Іоанікія Галятовського, що вийшла у Львові 1665 року. У ній була інформація про відомі чудеса Пресвятої Богородиці (зокрема і на території лаври)^[5]. Пізніше, у 1772 році, при греко-католиках василіанах з почаївської друкарні вийшла книга Гора Почаївська^[6]. Роком пізніше з друкарні виходить праця «Epitome historica», що розповідала про Почаївські святині^[7]. У 1859 році друкарня лаври видала невеликий «Опис Почаевской Успенської Лаври»^[8], який перевидавався і постійно доповнювався у 1865, 1892 і 1903 роках. 3-е видання 1892 року зазначало, що книга була складена в 1869 році протоієреєм Андрієм Хойнацьким, а у 1892 її виправив і доповнив Микола Теодорович (хоча в загальному лежав варіант 1859 року)^[9]. Цінним історичним дослідженням була праця Антонія Петрушевич Історичне повідомлення про древню Почаївську обитель, надруковану в Літературній збірці Галичанин^[10]. У 1870-1871 роках «Волинськими єпархіальними відомостями» була надрукована «Оповідь про Почаевську Успенську Лавру архімандрита Амвросія, на підставі документів, що зберігаються у лаврському архіві», де йшлося про історію Лаври до 1865 року^[11]. Пізніше «Оповідь» архімандрита Амвросія (Лотоцького) випустили у формі книги (рік друку вказаний не був, хоча її перевидавали з доповненнями у 1878 і 1886)^[12]. Разом з цими працями з 1871 по 1888 роки вийшов ряд книг і статей протоієрея Андрія Хойнацького, з яких найзначнішими були «Путівник по горі Почаївській» 1875 року (перевиданий і доповнений у 1883 і 1895 роках) та «Почаевская Успенська Лавра. Історичний опис» 1897 року (корегував і доповнював Г. Крижанівський^[13]. У 1938 році видавництво Кременецко-волинської єпархії видало «Короткий історичний нарис Почаївської Успенської Лаври» Семена Антоновича Жука, під псевдонімом «С. Антонович». Також, 1961 року «Нарис» перевидали в Аргентині з біографією автора^[14]. Крім того, 1961 року в Канаді вийшла книга Івана Огієнка «Фортеця Православ'я на Волині - Свята Почаївська Лавра», яка містить цінні дані із історіографії монастиря^[15]. 1986 року у Вінніпегу вийшла книга Дубилко І. «Почаївський монастир в історії нашого народу»^[16].

1992 року в Україні вийшла книга священика Володимира Зелінського «Почаївська Лавра. Історія» (рік видання не вказаний, але історія лаври викладена до 1992 року включно). У 2000 році дана книга, перероблена автором, вийшла під назвою «Обійми Отчі. Нариси з історії Почаївської Лаври»^[17]. 1995 року у збірнику «Архітектурна спадщина України» надрукували статтю Ричкова П. «До історії формування архітектурного ансамблю Почаївської лаври»^[18]. Того ж року у Тернополі вийшла праця Горбаченко Т. «Почаївський монастир в контексті історії та духовності українського народу»^[19]. 1996 року у журналі «Київська старовина» була поміщена стаття дослідника Могилевського В. «"Почаївське диво": Причини невдалої облоги турками Почаївського монастиря влітку 1675 року: Гіпотеза»^[20]. У 2000 році була видана праця Петра Ричкова і Віктора Луца «Почаївська Свято-Успенська Лавра» з описом історії архітектурного ансамблю монастиря з урахуванням нових наукових данных^[21]. 2003 року у Тернополі вийшла книга Гудими А. «Почаївський монастир в історичній долі українства»^[22]. 2006 року у Тернополі була надрукована праця Чернихівського Г. і Балюха В. «Почаївська Свято-Успенська Лавра»^[23]. 2007 року у Києві була видана книга Владислава Дятлова «Монастирі Української Православної Церкви: Волинь, Поділля, Галичина, Буковина, Закарпаття. Енциклопедичний довідник» з описом історії лаври^[24]. У 5-у томі Енциклопедії історії України, що вийшов 2011 року, була поміщена стаття дослідників Вортмана Д.Я. і Мицика Ю.А. про Почаївську лавру, де висвітлювалася історія та архітектурний ансамбль монастиря^[25]. У 2012 році на сайті «Релігія в Україні» була опублікована ґрунтовна стаття-розвідка Владислава Дятлова «Витоки Почаєва: історіографія і традиція», що стосувалася проблемі заснування Почаївського монастиря і в якій розглядалася історіографія з історії лаври^[9]. 2014 року у журналі «Схід» була опублікована стаття Юрія Мартиніва «Формування архітектурного комплексу Почаївської лаври в 1831-1920 рр.»^[26].

 

Достовірних відомостей про створення Почаївського монастиря немає. Утворення православного монастиря у Почаєві прийнято пов'язувати з двома основними версіями — що монастир заснували до або після, Монголо-татарської навали на Русь. Відомо, що на Почаївській горі були природні сухі печери, в яких оселилися перші монахи-пустельники. Пізніше були зроблені дерев'яні будинки і Церкву. Приблизно у XV столітті, на добровільні пожертви православних поставили собі муровану Успенську Церкву. Таким чином монаша обитель на Почаївській Горі постала давно, монахи жили пустельножитним життям у печерах.

Існують найстаріші перекази, що Почаївський монастир утворився до Монголо-татарської навали. Ця версія базується на розповіді рукописного твору «Monastyr Skit». Твір розповідає, що у кінці XII століття біля Почаївської Гори жив побожний чоловік Туркул, якому у сні являлася Божа Мати. Він і чернець отець Мефодій, що прибув з Афон у 1220 році, за допомогою 12 будівничих побудували невеликий монастир-скит із Преображенською Церквою. Це був пустельножительний монастир, де монахи жили не разом, а окремо. У числі пустельників стали 12 будівничих та декілька інших, а настоятелем монастиря став отець Мефодій. При монастирі він відкрив школу і зібрав багато рукописних книжок. Монахи та віряни любили отця Мефодія, який їх повчав. Він почив 1228 року у віці 137 років. Тоді на Почаївській Горі було 25 ченців пустельників. Але, пізніше монастир занепав, існуючи як пустинножитня обитель до кінця XVI століття. Тоді він був відновлений вже як спільножитній монастир. Крім переказу засвідчити про заснування Почаївського монастиря саме святим Мефодієм може ще і його велике народне почитання на Волині та у самому монастирі як першого його намісника. Також, протоієрей М. Трипольський у своїй праці 1879 року «Историческія изслєдованія» подає акт від 11 лютого 1213 року, яким воєвода Михайло Центер та його дружина Єлена дарують Почаївському монастирю 10 волоків землі та хутір Комнату. З тим, протоієрей М. Трипольський не вказав, звідки він узяв цю грамоту, тому дослідники вважають її сумнівною. Також, її текст не вказує прямо на Почаївський монастир^[27].

Утворення монастиря також ототожнюється з Монголо-татарською навалою, бо за одною з легенд, монастир заснували ченці Києво-Печерського монастиря, які у 1240 році втекли від нападу татар на Київ і яких могли для цього спеціально благословити^[28]. Також, може підтвердити дану версію запозичення монастирем уставу і церковного розспіву саме з Києво-печерського монастиря та велике почитання Києво-Печерських святих. За іншим переказом, в Києві над річкою Почайною був здавна монастир, який татари 1240 року спалили. Монахи розбіглися і частина їх осіла на Почаївській Горі, на яку вони перенесли і назву своєї річки, назвавши її Горою Почаївською.

На рахунок походження назви Почаївський монастир є такі версії:

• від слова «поча» («болотисте місце», яке існує в окрузі Лаври)^[21].
• від слова «чаяніє»^[15].
• Києво-печерські монахи дали назву новому місцю у пам'ять про річку Почайну, неподалік від якої стояв колись їх монастир^[17].
• Після явлення на горі Почаївській Божої Матері народ став говорити: «Поча Діва творити чудеса». В живій розмовній мові «Діва» втратило початковий звук «д» і кінечний «а», і так із двох слів «Поча Діва» утворилося одне — Почаів^[29].

За переказом, у 1240 році на Почаївській горі було явлення Божої Матері інокам і селянам-пастухам (одного з них звали Іван Босий), які побачили зверху Почаївської гори Богородицю, що стояла на скелі у вогняному стовпі. Явивши себе людям, вона піднялася на небо, залишивши на скелі слід Своєї правої Стопи. З того часу Стопа стала наповнюватися водою, які пізніше стали вважатися чудотворними. Незабаром біля підніжжя тої скелі, на якій явилась Мати Божа, іноки побудували невеликий храм в ім'я Успіння Пресвятої Богородиці. Але, скеля та слід Цельбоносної Стопи на ній, протягом ще 400 років залишалися просто неба. Лише з 1649 року, коли на цьому місці виросла церква в ім'я Пресвятої Трійці, Стопа та джерело опинилися у храмі. Зараз на місці цього храму стоїть Успенський собор.

З XVI століття з'являються достовірні історичні пам'ятки про Почаїв. Грамота 1527 року польського короля Сиґізмунда I Старого вважається першою документальною згадкою про Почаїв. Грамота видана дідичеві села Почаєва Василю Богдановичу Гойському на право мати безмитний ярмарок. Пізніше Почаїв був відділений від Кременця і переданий Василю Гойському. У грамоті говориться, що на Успіння Пресвятої Богородиці (15 серпня), з'їжджалися люди на ярмарок. Існує версія, що люди також в цей день з'їзджалися, щоб побувати на Почаївській Горі. Але, у грамоті нема згадки про монастир чи Церкву.

 

 

Після Берестейської унії Почаївський монастир виступає проти окатоличення православних і стає могутнім духовним центром Православ'я. У 1597 році православна шляхтянка Ганна Гойська подарувала монастирю чудотворну ікону Божої Матері (її подарував шляхтянці у 1559 році болгарський митрополит Неофіт)^[28]. У ці часи монастир занепав внаслідок татарських набігів і Гойська доклала зусиль для його відновлення. 14 листопада 1597 року вона складає «фундушевий запис» на влаштування Почаївського монастиря. За ним монастир повинен невідступно зберігати православну віру та підпорядкування Православній Церкві. Також, шляхтянка, дбаючи про матеріальне забезпечення усім необхідним, надала монастиреві землі свого маєтку в Почаєві та свої доходи. Фундушевий запис Гойської мав силу заповіту та клав початок общинножительному монастирю на Почаївській горі замість пустинної обителі, що вже існувала тут. Час чернечого життя у Почаєві до фундушевого запису залишається невисвітленим, тому історія монастиря починається, по суті, із заповіту Гойської та дарування нею чудотворного образу Божої Матері.

 

Подальший розквіт монастиря пов'язаний з діяльністю ігумена Іова Заліза (1602–1651 роки), який ввів общинножиття монахів, оточив обитель огородою, побудував сім храмів, створив друкарню для захисту Православ'я, ввів у обителі Студійський устав. Цьому сильно сприяли багаті пожертви від Ганни Гойської. Фундушевий запис зробив з нього общинножительний монастир, але цей порядок в його житті тільки складався. Число іноків у ньому збільшилося. З тим, у перші роки існування общинножительної обителі монастирю продовжували загрожувати набіги татарських загонів. З ними пов'язані й перекази про чудеса. Так, 1607 року один з таких загонів опинився під Почаєвом; в той час, як говорить місцевий переказ, один монах проходив по горі, творячи молитву. Якийсь татарин, помітивши його, підскочив до монаха і вдарив його шаблею, обезголовивши. Але, інок, який повинен був померти, взяв у руки свою голову і, донісши її до монастиря, поклав перед чудотворною іконою Богоматері і тільки тоді помер.

Крім цього, Іову Почаївському довелося захищати інтереси Православ'я та монастиря від онука і спадкоємця Ганни Гойської, Анджея Фірлея. Фірлей був заможною людиною і сповідував лютеранство. За життя Гойської він був проти її благодійності Почаївському монастирю. Тому, Фірлей після її кончини став порушувати фундушевий запис, відбираючи у монастиря заповідане йому майно. 1623 року Фірлей нацькував на обитель ватагу своїх буйних слуг, які, розграбувавши монастирське майно, викрали Чудотворну ікону. «Бо, думав він, — як повідомляє джерело „Преславна гора Почаївська“, — якщо візьму Чудотворну ікону, іноки не зможуть залишатися на цьому місці». Після цього Іов судився з Фірлеєм 25 років, і, врешті, в нерівній боротьбі Іову вдалося домогтися повернення того, що залишилося від викраденого. Перед своєю смертю у 1649 році Фірлей примирився з ченцями. Цьому передувала незвичайна подія. За переказом, на одному частуванні у себе вдома Фірлей, нарядив свою дружину в церковні облачення, дав їй в руки святу чашу і чудотворну ікону Почаївської Божої Матері, наказавши танцювати. Але, Матір Божа не допустила наруги над Своєю іконою, і ледь почалося це безсоромне дійство, як на Фірлееву дружину напав біс лютий. Це дуже вразило Фірлея і він повернув Ікону обителі. Тільки тоді його дружина зцілилася.

Багато праць поклав преподобний Іов на влаштування і процвітання монастиря. Він брав участь у всіх монастирських роботах, подаючи монастрській братії приклад працьовитості та подвигу. Близько 1626 року Почаївська обитель сильно постраждала від пожежі, і преподобний Іов, не знайшовши достатньої підтримки на місці, посилає лист російському царю Михайлу Федоровичу, де, описуючи збиток монастирю через пожежу, скаржиться на зростаючу кількість противників православної віри і просить його допомоги. У розпорядженні монастиря був ще одний важливий засіб боротьби з окатоличенням. Монастир мав прекрасну на той час друкарню, залишену Гойською, яка багато друкувала і розмножувала книги. У XVII столітті на Волині була одна тільки «слов'яно-руська друкарня Почаївська», яка друкувала духовну та полемічну літературу. Брав участь у складанні книг і сам святий Іов. Він робив виписки з творів святих Отців і складав повчання та бесіди. Частина одної з таких збірок називається «Бджола Почаївська». Книга носить апологетичний характер і спрямована здебільшого проти протестантських сект, що поширилися в той час в південно-західній Русі, в основному проти соцініанства. Ця книга, як і інші повчання Іова, написана чистою церковнослов'янською мовою. Авторитет Почаївського ігумена був у той час дуже високий у православному світі Речі Посполитої.

Найбільшими благодійниками монастиря в ці часи стають для Почаївської лаври Єва Домашевська разом зі своїм чоловіком Феодором (1624 року — кременецький коморник^[30]), що належали до числа дуже рідкісних в той період шляхетських родин, які були стійкі вірою і щось робили для Православної Церкви, разом з іншими православними шляхетськими родинами Ушківських, Долинських, Сташкевичів, Куликовських, Жабокрицьких, Пузин, Малинських, Ясногірських та інших багатих українських землевласників, які жертвували на обитель. 1649 року вони побудували на горі Почаївській Свято-Троїцький кам'яний храм з двома приділами на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці та великомученика Феодора. Церква була споруджена на самій вершині гори над Стопою Богоматері і сюди перенесли Її чудотворну ікону, поставивши її в іконостас над Царськими вратами. Крім цього, подружжя Домашевських пожертвували обителі велику суму грошей, просячи по смерті поховати їх тіла у новоствореному храмі, що і було потім виконано.

Взагалі, благодатне життя преподобного Іова Почаївського досить сильно підняло престиж Поївського монастиря серед населення, а сам святий ще за своє життя удостоївся оповідей про його святість. Стала знаменита його твсна печера, у якій дні і, навіть, тижні святий ігумен проводив час у безперервній молитві. Є свідчення про надзвичайне світло з печери під час молитви святого Іова. Проживши сто років, Іов Почаївський 28 жовтня 1651 року мирно почив. Сім років і дев'ять місяців пролежало в землі тіло преподобного Іова після його поховання, коли покійний ігумен з'явився у сні київському митрополиту Діонісію Балабану, просячи відкрити його мощі. Після того мощі святого Іова були знайдені нетлінними, сповнені пахощів, і їх при великій кількості народу 28 серпня 1659 року перенесли у недавно споруджену церкву Пресвятої Трійці.

23 липня 1675 року над монастирем нависла небезпека розорення від турецького війська, очолюване візиром Кара-Мустафою^[31]. Але, як оповідає монастирський переказ, коли турки підступили до монастиря і пішли на штурм, ігумен обителі Йосип Добромирський з братією звернулися у молитві до Матері Божої і святого Іова. Тоді над Троїцькою церквою з'явилася Цариця Небесна з розпростертим омофором у руках, з небесними ангелами і преподобним Іовом, що старанно молив Богородицю захистити монастир. Це побачили турки і стали пускати стріли в небесних захисників, але стріли їх поверталися і вражали самих турків. Нападники прийшли в жах і вони кинулися тікати. А підбадьорені цим православні захисники Почаєва погналися за ними і встигли когось полонити. Декілька полонених залишилися в обителі, прийняли християнську віру і до кінця своїх днів пробули на монастирському послусі.

У другій половині XVIII століття польська влада активно продовжувала окатоличувати Західну Україну і тиснути на Почаївський монастир. Вічний мир 1686 року, обумовлював право російського уряду втручатися у відносини Польщі з її православними підданими. Цей пункт не подобався польському уряду і змусив його докласти зусиль до зменшення православних. Також, важливо, що на греко-католиків цей захист не поширювався. В цей час розгортається конфлікт між луцьким єпископом Афанасієм Шумлянським (який був таємним прибічником переходу у греко-католицтво) та намісниками Почаївського монастиря Інокентієм Ягельніцьким і Йосипом Саєвичем, які бажали залишити монастир православним. Через це, Саєвич намагається відвести свою обитель із-під влади Луцького єпископа та виклопотати для монастиря статус ставропігійного, зробивши його юридично залежним безпосередньо від Московської церковної влади. Але реалізувати це не вдалося, а після того як Йосип Саєвич був змушений піти з монастиря, зміцніло греко-католицьке угруповання в Почаєві. У 1701 році монастир домігся від короля Августа II привілею, який під загрозою штрафу забезпечував недоторканність у монастирі православної віри. Але, ці привілеї не виконувалися, а в 1712 році на Луцькій кафедрі затверджується уніатський єпископ Йосип Виговський. В 1714 році Почаївські монахи приймають його в себе, показують йому монастир і дозволяють йому скласти опис майна обителі. При таких умовах перехід у греко-католицизм відбувався поступово й поетапно. У 1720 році Гедеон Левицький був останнім православним намісником обителі. Після нього намісником став вже греко-католик Феодосій Рудницький. Проте, як стався перехід до греко-католицтва залишилось нез'ясованим.

 

 

З 1713 (1721) до 1832 року Почаївський монастир був греко-католицьким, належав до Василіянського Чину. Поки не відомо точної дати переходу Почаївського монастиря в греко-католицтво. Тим більше, що Феодосій Рудницький — перший настоятель-уніат — був освіченою людиною, глибоко відданим давньоправославному обряду та віровченню. Він слідкував за дотриманням всього богослужбового уставу і не прийняв титулу суперіора, яким іменувалися настоятелі греко-католицьских монастирів. Він був більш православний по духу, не голив бороду, носив традиційну рясу та не ображав монаших уявлень про давнє благочестя. Коли він став Луцьким єпископом, то залишив своєму наступнику заповіт, щоб Почаївські іноки жили згідно з давніми монашими правилами. Але, у монастирі все ж були греко-католицькі нововведення. Монахи стали членами чернечого ордену василіан, згідно з конституцією якого, монахи звільнялися з-під влади єпархіального архієрея та йшли в общину, підпорядковану владі генерала або протоархімандрита, що обирався цією общиною на генеральних конґреґаціях, що проходили під головуванням папського уповноваженого. Завіти Феодосія Рудницького були полишені при наступному ігумені — Гедеон Козубський, який іменується вже суперіором. З 1752 року Почаївські василіани стали робити з воскового агнця та ставити його на святому престолі. В 1755 році вони перестають постувати в середу та п'ятницю і за західним звичаєм переносять піст на суботу. Відміняються Петрівський та Успенський пости, дозволяється вживання м'ясної їжі монахами, змінюється облачення, голяться бороди. В 1757 році Почаївські василіани переймають від католицьких священиків правило не мати ніякого спілкування з православними. Вводяться католицькі свята: свято Тіла Господня, свято Непорочного Зачаття Божої Матері. Стаються зміни у богослужінні. Але, Почаївські василіани все ж твердо зберігали вірність православному уставу Богослужіння, заслуживши від інших василіан прізвисько схизматиків. В той же час тут вводились «читані» літургії, до яких ієромонахи не звикли. Тому, вони співали обідні з послушниками в бокових вівтарях, як і належало по колишньому чину. Такі справи відстежувалися наглядачами, які доносили про це суперіорам, а ті накладали на монахів стягнення. Втім, серед суперіорів бували й ревнителі давнього порядку. В цей період ченці у релігійно-морального житті, як правило, керувалися книгою «Базиліанська школа» протоархімандрита Петра Меннітія. З цим, в очах народу монатир переставав бути тим духовним центром, яким був раніше.

Також, саме в цей період монастир був найбільше розбудований завдяки меценату-шляхтичу Миколою Василем Потоцьким, зокрема був збудований головний храм Лаври — Святоуспенський. Загальний проєкт собору підготував архітектор Готфрід Гофман, представник епохи бароко^[32]. Усю подальшу роботу з будівництва храму здійснювали львівські зодчі та скульптори — брати Петро та Матвій Полейовські. Брав участь і український архітектор Франциск Ксаверій Кульчицький, котрий, також, збудував у 1771–1783 роках у лаврі трапезну і сформував під Успенським собором терасу з парапетом. З 1730 року діяла Почаївська друкарня, з якої вийшло 187 книжок.

 

Побудові Успенського собору та інших будівель передувала історія, що трапилася в 1759 році з Миколою Василем Потоцьким. Він був католиком, але його характер втілював в собі найгірші риси потомственної польської аристократії. Якось він проїжджав біля Почаєва і його коні перекинули візок з ним. Тому, він у гніві націлив пістолет на свого кучера, який почав молитися у сторону Почаївського монастиря, вигукнувши: «Мати Божа, чудовна в іконі Почаївській, спаси мене». З тим, Потоцький через осічки ніяк не міг вистрелити з пістолету, який ніколи не підводив його. В цей момент він зрозумів, що щось сильніше врятувало життя людині. Приїхавши у монастир, Потоцький зі сльозами приніс покаяння перед чудотворним образом Почаївської Божої Матері. Цей випадок назавжди змінює шляхтича в кращу сторону. Невдовзі Потоцький перейшов у греко-католицтво і всю свою енергію та кошти віддає на служіння монастирю. У 1774 році його зусиллями побудовано церкву святої великомучениці Варвари (в 1864 році вона буде освячена в ім'я преподобного Іова та стане називатися Печерною). У 1776 році був побудований храм у полі для коронування Почаївської ікони Божої Матері. В 1781 році для тимчасового служіння освячується сам Успенський собор. Урочисте освячення собору було здійснене 8 серпня 1822 року Яковом-Адамом Окелло-Матусевичем, екзархом греко-католицької митрополії південно-західної Русі.

Ще з Потоцьким пов'язана найбільш яскрава та урочиста подія в історії Лаври за все XVIII століття — коронування золотими вінцями Почаївської ікони Божої Матері. В практиці Католицької Церкви коронування ікони значить канонічне визнання даної ікони чудотворною. Цього привілею від Риму добився Потоцький для Почаївської ікони Богоматері і 1773 року папа Климент XIV дає благословіння на коронацію Чудотворної ікони. Дві корони, зроблені в Римі з чистого золота стараннями Потоцького і освячені папою, доставляються в Почаїв. Коронування відбулася 8 вересня, на свято Різдва Богородиці. Зібралося дуже багато людей, одних священиків католицьких і греко-католицьких було до тисячі чоловік, крім вищої аристократії та дворянства. Простого народу було більше ста тисяч. Місцем для коронування вибрали незасіяне поле на схід від монастиря. На восьми високих стовпах влаштували величну тимчасову каплицю з освяченим престолом для служіння літургії. Побудовано п'ять тріумфальних арок, біля яких були оркестри з барабанами, трубами та іншим; були розставлені пушки, мортири та інші гармати, горіли тисячі різнокольорових ліхтарів і плошок. Під час самої коронації все це грало, гриміло, стріляло, цвіркало, світилося, салютувало. Святкування продовжувалося цілу неділю, включаючи і Воздвиження. Це все було організоване і оплачене Потоцьким.

 

1831 року, коли почаївські монахи були замішані у національно-визвольному польському повстанні проти Російської імперії 1830–1831 років ^[33], всеросійський імператор Микола I розпорядився про передачу Почаївського монастиря Російській православній церкві. Було вирішено в монастирі розмістити Волинського єпархіального архієрея з його штатом, консисторією і семінарією. Спеціальна комісія, складаючи опис монастирського майна, прийняла Упенський собор з Чудотворною іконою і Цельбоносною Стопою, Печерну церкву великомучениці Варвари з мощами преподобного Іова, Троїцьку теплу церкву, церкву кам'яну Різдва-Богородиці на полі, де була здійснена коронація ікони Божої Матері. Крім того, монастиреві належали кам'яна дзвіниця, братський корпус, церковне начиння, ризниця та богослужебні книги, бібліотека, друкарня, ряд будівель поза братським корпусом, монастирське господарство, фундушевий маєток Гойської, архів.

10 жовтня 1831 року ректор Волинської духовної семінарії архімандрит Флавіан звершив освячення Успенського собору, а на наступний день — Божественну літургію. Цей день вважається днем повернення обителі у Православ'я. Незабаром прибув православний настоятель, єпископ Волинський і Житомирський Амвросій (Морєв). Спочатку він створив у монастирі Духовний Собор, який займався перш за все організацією монашеського життя та прийняттям православних іноків. Перший на гору Почаївську явився ієромонах Феодосій і преосвященний Амвросій призначив його благочинним і виконуючим обов'язки намісника. Владика Амвросій встановив богослужбовий чин, що діє в Лаврі в основному і понині. Петербургський придворний протодіакон Павло Дашковський ввів у богослужінні порядок Олександро-Невської лаври. По різному склалася доля василіан, яких виселили з монастиря. Одні піддались переслідуванням за участь в повстанні 1830–1831 років, інші ж були звинувачені в розтраті монастирського майна і підпали під суд. Але, доля більшості з них вирішувалася греко-католицькою консисторією, яка відправляла їх на проживання.

У 1832 році намісником монастиря став новий Волинський єпископ Іннокентій (Сельнокринов). А у 1833 році Синод видав наказ про дарування Почаївському монастирю статусу лаври через багаточисельність прочан, пишність церков, обсяг і величність будівель. Священноархімандритами Лаври тепер завжди повинні бути Волинські архієреї, маючи для допомоги по управлінню монастирем особливого архімандрита з найменуванням намісника. Також, збільшувався штат ченців.

 

Після отримання монастирем статуса лаври, в її історії починається «архієрейський» період, бо тоді всі події обителі були пов'язані з діяльністю Волинських єпископів. Єпископ Інокентій (Сельнокринов) дав обителі не тільки духовне керівництво, але виявився і найкращим її будівничим і організатором. Він привів у повний порядок все господарство Лаври, яке після відходу василіан було в занедбаному стані. Поповнилася лаврська ризниця, храми прикрасилися новими іконами, були перебудована галерея біля Успенського собору, покритий дахи залізом, побудувано кам'яну стіну навколо монастиря, збудовані Святі ворота. У1833 році для загального почитання були відкриті мощі преподобного Іова.

У січні 1840 року намісником став архієпископ Никанор (Клементьєвський). У 1841 році була заведена «Книга для запису чудес і знамень», які відбувалися від трьох лаврських святинь. Особливу увагу архієпископ Никанор приділяв духовному благочинню монастирських насельників. У 1848 році новим священноархімандритом був призначений архієпископ Арсеній (Москвін). 1850 року графиня Анна Орлова-Чесменська прислала незвичайний срібний кіот для Чудотворної ікони; в 1851 році були зроблені срібні ризи для старого іконостасу, рака-ковчег для частинок святих мощей. Були влаштовані церкви преподобного Іова та преподобних Антонія і Феодосія Печерського, відремонтована галерея при Успенському соборі, створене кладовище для монахів при церкві Різдва-Богородиці. При ньому вийшов перший «Опис Лаври». В 1860 році архієпископа Арсенія змінив єпископ Антоній (Павлинський), який встановив в Успенському соборі «царський іконостас» (пожертвуваний імператором Олександром II). А над Царськими воротами була поміщена ікона Почаївської Божої Матері з донині діючим пристроєм, що дозволяє опускати її для поклоніння прочанам. Була влаштована і в 1862 році освячена тепла церква Святої Троїці, що знаходилася в східному крилі братського корпусу. Нині ця церква носить і'мя Похвали Пресвятій Богородиці.

 

У 1866 році новим Волинським архієпископом став Агафангел (Соловйов). 1869 року була побудована нова лаврська дзвіниця (архітектор Раструханов), яка гармонізувала з головним Успенським собором. Також, були побудовані народний готель, свічний завод, влаштована чудова галерея перед Успенським собором, був відреставрований зсередини сам собор, що постраждав від пожежі 1869 року, засноване «нічне читання» для посилення молитовних подвигів братії. 1876 року Димитрій (Муратов) став новим архієпископом Волинським. Він побудував новий готель, був споруджений коштовний срібний престол в Успенському соборі майстром С. Ф. Верховцевим, влаштовано кіот над Цельбоносною Стопою, оновлено лаврську галерею та церкву преподобного Іова. При архієпископі Димитрії і його наступнику архієпископу Тихоні (Покровському), (1882–1885 роки) в лаврській друкарні було видані цінні книги, присвячені історії та опису святинь Почаївської Лаври.

За часів преосвященного архієпископа Палладія (Ганкевича) (1885–1889 роки) все лаврське господарство було реорганізовано на раціональніших засадах, встановлені дзвони на дзвіниці, 1888 року влаштована трапезна церква великомучениці Варвари та великої княгині Русі Ольги^[34]. З тим, архієпископ Палладій прагнув зробити Почаївську Лавру просвітницьким центром для відвідуючих. Він призначив двох проповідників-катехізаторів, які завжди проповідували в лаврських храмах при достатній кількості богомольців. Він слідкував за тим, щоб братія служила прикладом християнського життя для всіх відвідувачів і перетворив існуюче при Лаврі з 1869 року науково-ремісниче училище у двохкласну церковноприходську школу. Також, за його ініціативою лавра організувала з 1887 року випуск журналу «Почаївський листок» для релігійно-морального повчання простому народові. Зміст його складали роз'яснення недільних і святкових читань з Євангелія та Апостола, роз'яснень духовних і релігійних істин. Також, друкувалися історичні оповіді про Волинських святих, чудотворні ікони, про Почаївську лавру та інше.

Наступним священноархімандритом Лаври став архієпископ Модест (Стрільбицький), (1889–1902 роки). Він звертав особливу увагу на духовне життя Лаври, наполягаючи перш за все на виконанні ченцями щоденного келійного правила та на прояви зовнішнього благочестя. У 1890 році при монастирі була відкрита церковно-учительська школа. У 1893 році лавра відкрила у себе місцеве сховище старовини, а її іконописна майстерня на Петербургській виставці отримала почесний диплом. На чернечій пасіці була побудована церква в ім'я Всіх Святих. При архієпископі Модесті діяв странноприїмний будинок і народний готель, були безкоштовні обіди та пригощання.

 

У 1902–1914 роках священноархімандритом був архієпископ Антоній (Храповицький), період якого був квітучим для обителі: спорудження братська лікарня, проходили місіонерські з'їзди у стінах лаври, відкриття філіалу Почаївської друкарні у Житомир, збільшення числа самої братії та декілька випадків зцілень. З тим, через пожвавлення політичного життя, деякі монахи стали активними членами «Союзу російського народу», а «Почаївський листок» почав ставати його рупором. Але, владика Антоній не схвалював проявів політиканства з боку ченців. Та, найвизначнішою подією в житті лаври того часу стала побудова Троїцького собору у 1911 році. Собор був побудований у стилі православної старовини XV століття за проєктом академіка О. В. Щусева ^[35]. Також, в цей час відомий чудесний випадок у монастирі. У церкві преподобного Іова в день його пам'яті (28 жовтня 1908 року) єпископ Володимир-Волинський Міхей (Алексєєв) при євхаристії бачив, як у вівтарі Святі Дари були освячені преподобним Іовом, що стояв зі священиками і молився.

У 1914 новим намісником став архієпископ Євлогій (Георгієвський). Тоді у лаврі було близько 200 монахів^[36]. 1 серпня 1914 року Російська імперія була втягнута у Першу світову війну. Лавра знаходилася неподалік від фронту і владика Євлогій розпорядився перетворити лаврську лікарню в перев'язочну для поранених солдат, а монахи взяли на себе обов'язки братів милосердя.

Але, у другій половині 1915 року почався відступ російських військ. До Почаєва наближалися ворожі війська, тому у лаврі залишилося 30 монахів. У червні 1915 року цінні речі, включаючи Почаївську ікону Божої Матері та мощі святого Іова, було доставлене в Житомир, де зберігалося до 1918 року. Коли австрійці заволоділи лаврою, то наказали виселити всіх в угорський табір для військовополонених. У лаврі залишився, тільки, 80-літній архімандрит Миколай, якого австрійці, навіть, силою не могли виселити. Місцеве населення затаскало його по требам, а австрійська влада була, навіть, вдоволена, що він дещо усунув невдоволення місцевого православного населення, позбавленого духовенства^[36]. У монастирі австрійці провели електроенергію та водопровід. Але, і проявили досить велику неповагу до святині. Успенський храм перетворили в католицький і служили в ньому меси. У Трапезній церкві влаштували кіно, де безперервно курили і приходили п'яними. У храмі при архієрейському домі влаштували ресторан, прикрасивши його непристойними малюнками. У 1916 році, під час Брусиловського наступу, Почаїв був звільнений.

Зовсім неспокійним виявився для лаври період національно-визвольних змагань. 1917 року військова влада реквізувала друкарню монастиря. Архімандрит Віталій просив міністра внутрішніх справ Української Центральної Ради повернути друкарню для видання Євангелій і церковних книжок українською мовою. У 1918 році друкарня була передана монастирю^[37]. Подальші ж роки громадянської війни були тяжчими для лаври, біля якої постійно точилися бої. Багато цінних речей монахами було сховано (навіть Почаївський образ Богоматері). В той час монахи бідували, робили на полях і городах, які їм залишити народні комітети. На початку 1919 року Лавра була захоплена більшовиками, які розграбували її останнє майно, але кровопролиття не було.

8 вересня 1920 року територія, на якій знаходився монастир, перейшла під контроль польських військ, чим поклався кінець постійним бойовим діям біля монастиря. В той же день із укриття підняли образ Богоматері. У 1920 році над святими воротами при самому вході до Лаври був побудований маленький храм в ім'я Різдва Богородиці, з іконою Богоматері у вогняному столпі — на східній зовнішній стіні храму. За Ризький договором 1920 року Почаїв відійшов до Польщі, а монастир потрапив під юрисдикцію Польської православної церкви. Втративши всі свої заощадження і все, що було у лаври, втративши колишню державну опіку, Лавра була надана самій собі. В той час вона не могла прокормити своїх іноків.

Але, опинившись у спокійних умовах, лавра потроху зміцніла. На кінець 1920-х років в її складі вже налічувалося 70 іноків і 35 послушників. В той час на її території був притулок для 60 дітей, які навчалися різним професіям. У лаврських будівлях знаходилися школа-семилітка, пошта, банк, суд. Була побудована лаврою і електростанція, що давала світло не тільки монастирю, а й усьому містечку Новий Почаїв. Лавра стала одним з найвидніших православних центрів Польської держави. З тим, над монастирем нависла загроза ревіндикації (примусового навернення до католицької або греко-католицької церкви). У польські суди було подано 724 позови про ревіндикацію лаври, але ці зусилля виявилися марними.

У вересні 1939 року в історії монастиря розпочався радянський період. Після приходу радянських військ, у лаври були забрані все сільськогосподарське майно та запаси. Перестали існувати дитячі притулки, приходська школа і взагалі все життя в монастирі крім богослужебного. Всіх послушників і молодих монахів вигнали з лаври, залишивши тільки літніх людей (братія зменшилася з 300 до 80 чоловік). Невдовзі монастир потрапив під юрисдикцію Російської Православної Церкви, молитовне спілкування з якою продовжувалося і під час німецької окупації. 25 листопада 1941 року Собор єпископів в Почаївській Лаврі обрав митрополита Алексія (Громадського) предстоятелем Української автономної православної церкви. В цей час монастир німці не чіпали.

Після зайняття Волині Червоною Армією лавра увійшла до Тернопільської області та була включена у Львівсько-Тернопільську єпархію. Оскільки під час Другої світової війни Йосип Сталін позитивно повернув свою політику до Православної Церкви, монастир після війни не зазнав серйозних репресій. Почалося відновлення і оновлення будівель та живопису, так як усі храми потребували ремонту. Роботи тоді проводились повільно, на кожний крок потрібно було просити дозвіл у світської влади, але все ж була проведена реставрація розпису Троїцького собору, відновлено іконостас в Успенському соборі, реставрована Печерна церква. Проте, радянська влада забороняли монастирю майже все, за виключенням церковної молитви. На лавру чинився особливий тиск. Уповноважені з Ради по справам релігій контролювали насельників, обкладали поборами, обмежували кількість монахів, робили проблеми з пропискою, могли арештувати монахів. Також, у 1950 році, після важкого допиту органами Держбезпеки, за невияснених обставин помер архімандрит Іосиф. З тим, 1951 року в лаврі було урочисто відзначене 300-ліття з кончини преподобного Іова, що супроводжувалося багатолюдним хресним ходом.

 

На період правління СРСР Микитою Хрущовим припали найбільші гоніння на лавру від комуністичної влади. У 1958 році, значно підвищився податок на будівлі та монастирські угіддя, а 1961 року ці земельні ділянки були відібрані. У лаври були конфісковані більшість будівель і господарські угіддя. В будинку теперішньої семінарії влада влаштувала музей атеїзму, а в готелі для паломників психлікарню. Було заборонено наймати робітників, проводити ремонтно-реставраційні роботи, приймати молодих монахів. Старі ченці не могли впоратися з роботою і не були в змозі платити грабіжницькі податки. Монастир тримався за рахунок народних пожертвувань. Але, влада 1961 року заборонила всі організовані паломництва до святих місць, вилучала монастирські готелі, заборонялось залишатися на ночівлю в монастирських церквах.

Але, монахи не залишили обитель і тоді почався прямий, жорстокий тиск на всіх пов'язаних з лаврою людей. До всіх монахів міліція та КДБ застосовували жорстокі фізичні і психологічні знущання, проблеми з пропискою, суди, арешти, заточення до тюрем і лагерів. Знущання застосовувалися і до вірян лаври, богомольців, захисників монастиря. У 1961 році в Почаївській лаврі було 140 монахів, через декілька років їх залишилось лише 35. У 1963 міліція намагалася закрити лавру. Але, старець Іосиф (преподобний Амфілохій Почаївський), вирвав ключі від Троїцького храму у начальника міліції і повернув їх настоятелю. Серед найвизначніших монахів лаври того часу слід відзначити святих Кукшу Одеського та Амфілохія Почаївського^[38]. У 1970–1980 роках Лавра все ще була під тиском: весною 1985 року зупинялися всі автобуси, що прямували до лаври, щоб люди не змогли відсвяткувати в ній Пасху.

1988 року під час святкування 1000-ліття Хрещення Русі в Лаврі зібралося багато тисяч паломників, а Божественну літургію служив сонм іерархів. Тоді ж лаврі дозволили прописку молодих послушників і монахів. Число братії знову почало зростати. 1990 року у лаврі почали з'являтися перші друковані видання про життя обителі, був відкритий Свято-Духівський скит, з'явилася недільна школа, монахів почали запрошувати для викладання Закону Божого у місцевій середній школі, а дитячий хор на Богослужіння в лаврі.

1992 року намісник монастиря єпископ Яків (Панчук) підтримав митрополита Філарета (Денисенка) у відокремленні від Української православної церкви (Московського патріархату), яке пізніше переросло у так званий «розкол» в середині Української Православної Церкви. Братія негативно ставилася до цього і на свято Вознесіння 1992 року Якову довелося залишити монастир. Новим намісником був вибраний ієромонах Феодор (Гаюн). За його намісництва лаврі були повернені частина її колишніх угідь, сади і деякі монастирські будівлі. Музей атеїзму перетворили на Богословску школу (Духовну семінарію), психіатричну лікарню на готель для паломників. У 1997 році новим намісником став архімандрит Володимир (Мороз), а монастир отримав статус ставропігії, тобто підпорядкованим управлінню митрополита Київського. Тоді ж розпочався інтенсивний етап ремонтних і будівельних робіт: відновлення Успенського собору, реставрація дзвіниці, відновлення готелю для паломників, влаштування господарських будівель та інше. До 2000-ліття Різдва Христового на лаврському дворі була побудована нова дзвіниця.

 

12 травня 2002 року був прославлений у лику святих почаївський старець — схиігумена Амфілохія, а 13 травня його мощі були покладені біля преподобного Іова Почаївського. 2003 року уряд прем'єр-міністра Віктора Януковича розпорядився передати з Кременецького заповідника територію лаври на 49 років у безкоштовне користування представникам УПЦ МП. Це викликало невдоволення націоналістично налаштованих політиків. У 2009 році депутати Тернопільської облради, невдоволені діяльністю братії лаври, ініціювали ряд перевірок та заборонили монахам добувати на території монастиря пісок для будівництва. У відповідь намісник монастиря архієпископ Володимир звернувся в прокуратуру Тернопільської області з проханням розібратися в порушенні Конституції та законів щодо лаври. А 11 лютого 2010 року Тернопільська облрада звернулася до прем'єр-міністра Юлії Тимошенко з вимогою повернути лавру до складу заповідника^[39].

Протягом 2010-2012 років братія монастиря зверталася до керівництва держави щодо врахування права вірян у наданні їм законодавчого права жити без ідентифікаційних номерів і біометричних паспортів та проти примушення вірян давати згоду на збір і обробку персональних даних. Крім цього, монахи підтримували законопроєкти повернення території та будівель Почаївської лаври Українській Православній Церкві Московського патріархату, але це не були схвалені Верховною Радою. 10 травня 2013 року відбулося відкриття і відслужена перша служба у новозбудованому Преображенському соборі Почаївської лаври. 11 травня 2013 року лавра звернулася з листом до Верховної Ради, де виступила проти законопроєкту «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні», засудивши його, як такий що легалізує содомські гріхи і надає право пропагувати ці ж гріхи у суспільстві^[40].

 

Під час Революції гідності та конфлікту на Сході України навколо Почаївської лаври розгортаються значні скандали та провокації. Особливо гострою була ситуація 24-25 лютого 2014 року. 24 лютого 2014 року в лавру стало поступати багато дзвінків про провокацію з ціллю захопити монастир і передати іншій релігійній конфесії. В цей же час деякі політики, суспільні діячі та духовенство традиційних конфесій України висловили думки про те, щоб відібрати лавру в УПЦ МП і передати її українському народу. Тому, 25 лютого православні віряни (представники УПЦ МП) зібралися біля лаври, утворили щільну живу стіну перед вхідними Святими воротами монастиря та служили акафісти. В цей час до лаври прибула велика кількість патріотично налаштованих громадян, представників українських націоналістично-патріотичних організацій і представників духовенства та мирян Київського патріархату й інших релігійних організацій. В результаті, сторони не йшли на конфлікт і мирно розійшлися^[41].

У 2014-2016 роках депутати Тернопільської облради зверталися до президента та уряду України з проханням повернути лавру у склад Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника і відкрити монастир для проведення богослужінь усіма релігійними общинами України^[42]. Братія монастиря негативно поставилася до даних пропозицій. Також, в цей час надходили звернення до СБУ з проханням перевірити ситуацію в Почаївській лаврі щодо підозри на друкування антиукраїнської літератури. Але, СБУ відповіла, що опубліковані в ЗМІ дані не є свідченням наявності ознак злочинів^[43]. 22 липня 2015 року намісник Почаївської лаври митрополит Володимир звернувся до президента України Петра Порошенка, голови СБУ та голови МВС щодо перевірки інформації та протидії імовірних провокацій і захоплення лаври шляхом створення скандалу із завезення на територію монастиря вогнепальної зброї з маркуванням «ДНР» і «ЛНР»^[44]. Після відправки даних листів і повідомлення православної спільноти про дані опасіння провокацій не відбулося.

1. Преподобний Мефодій Первоначальник Почаївський (кінець XII — початок XIII століття)
2. Преподобний Іов Почаївський (1604—1648 роки)
3. Самуїл (Добрянський) (1648—1658)
4. Дорофей (Третьякович) (1658—1659)
5. Досифей (1659—1666)
6. Ефрем (Шацький) (1666—1668)
7. Софроній (Подчаєвський) (1668—1669)
8. Калліст (Мековський) (1669—1675)
9. Феодосій (Левицький) (1675—1683)
10. Іосиф (Добромирський) ((1675) 1683—1689)
11. Кассіан (Рибчинський) (1689—1690)
12. Євфимій (Моравський) (1690—1693)
13. Іннокентій (Ягельницький) (1693)
14. Іакінф (Жуковський) (1693—1699)
15. Іосиф (Саєвич) (1699—1711)
16. Лука (Палеховський) (1711—1714)
17. Юстиніан (Радзикевич) (1714—1715)
18. Арсеній (Качеровський) (1715—1716)
19. Пахомій (Заблоцький) (1716—1720)
20. Гедеон (Левицький) (1720)
21. Симпліцян Дзєржановський^[45] (1826-го обраний провінціалом Чину «на Русі»^[46])
22. Антоній (Рафальський) (1832—1834)
23. Григорій (Немоловський) (1834—1848)
24. Неофіт (Лелннович) (1848—1860)
25. Архімандрит Амвросій (Лотоцький) (1860—1865)
26. Архімандрит Феодосій (1865—1868)
27. Архімандрит Павло (липень 1868 — грудень 1868)
28. Архімандрит Михайло (1868—1871)
29. Архімандрит Смарагд (1871—1872)
30. Архімандрит Іоанн (Якубович) (1872—1883)
31. Архімандрит Геронтій (1883—1884)
32. Архімандрит Валентин (1884—1886)
33. Архімандрит Модест (Стрільбицький) (1886—1891)
34. Архімандрит Іриней (1891—1895)
35. Архімандрит Філарет (1895—1900)
36. Архімандрит Амвросій (Булгаков) (9 вересня 1897 — вересень 1909)
37. Архімандрит Тимолай (Єрін) (1905—1912)
38. Архімандрит Паїсій (1912—1920)
39. Архімандрит Дамаскін (Малюта) (1920—1931)
40. Архімандрит Паїсій (1931 (повторно))
41. Архімандрит Никодим (Гонтаренко) (1931—1932)
42. Архімандрит Пантелеймон (Рудик) (1931—1940)
43. Архімандрит Панкратій (Гладков) (1941—1943)
44. Архімандрит Панкратій (Кашперук) (1943—1946)
45. Архімандрит Єлисей (Абрамчук) (1946)
46. Архімандрит Іосиф (Забарний) (1946—1950)
47. Архімандрит Іннокентій (Леоферов) (1950—1953)
48. Архімандрит Севастіан (Пилипчук) (1953—1962)
49. Ігумен Варфоломій (Бабяк) (1962—1964)
50. Архімандрит Августин (Шкварко) (1964—1970)
51. Архімандрит Самуїл (Волинець) (1971—1974)
52. Архімандрит Яків (Панчук) (1974—1982)
53. Архімандрит Миколай (Шкрумко) (1982—1985)
54. Архімандрит Марк (Петровцій) (1985—1988)
55. Архімандрит Онуфрій (Березовський) (1988—1990)
56. Єпископ Яків (Панчук) (1990—1992)
57. Єпископ Феодор (Гаюн) (1992—1996)
58. Митрополит Володимир (Мороз) (з 1996)

• Антонович С. Короткий історичний нарис Почаївської Успенської лаври. — Кременець, 1938.
• Вортман Д., Мицик Ю. Почаївська Свято-Успенська лавра [Архівовано 16 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 468—470. — ISBN 978-966-00-1142-7.
• Горбаченко Т. Почаївський монастир в контексті історії та духовності українського народу / Т. Горбаченко. — Тернопіль : Богдан, 1995.
• Гудима А. Почаївський монастир в історичній долі українства [Текст] / А. Гудима. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2003.
• Дубилко І. Почаївський монастир в історії нашого народу / І. Дубилко. — Вінніпег : Інститут дослідів Волині, 1986.
• Житие и поучения преподобнаго и богоносного отца нашего Иова, игумена и чудотворца почаевского. Свято-Успенская Почаевская Лавра.
• Мартинів Ю. Формування архітектурного комплексу Почаївської лаври в 1831—1920 рр. // Схід. — 2014. — № 1.
• Могилевський В. та ін. «Почаївське диво»: Причини невдалої облоги турками Почаївського монастиря влітку 1675 року: Гіпотеза // Київська старовина. — 1996. — № 4/5.
• Огієнко І. І. Свята Почаївська лавра / І. І. Огієнко ; [упоряд., авт. передмови М. С. Тимошик]. — К. : Наша культура і наука, 2004.
• Пам'ятки архітектури та містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання. К., 2000.
• Ричков П. До історії формування архітектурного ансамблю Почаївської лаври // Архітектурна спадщина України. — 1995. — Вип. 2.
• Ричков П. А., Луц В. Д. Почаївська Свято-Успенська лавра. — К., 2000.
• Чернихівський Г. Почаївська Свято-Успенська Лавра [Текст] / Г. І. Чернихівський, В. О. Балюх. — Тернопіль : Збруч, 2006.
• Амвросий (Лотоцкий). Сказание историческое о Почаевской Успенской лавре. Почаев, 1886.
• Зелинский В. священник. «Объятия Отча. Очерки по истории Почаевской Лавры». Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2000. (рос.)
• Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. — К., 1986. — Т. 4.
• Преславная гора Почаевская. — 1807. (рос.)
• Хойнацкий А. Ф. Почаевская Успенская лавра. Историческое описание / А. Ф. Хойнацкий ; [испр. и доп. Г. Я. Крыжановским]. — Почаев, 1897. (рос.)
• Barącz S. http://polona.pl/item/564820/2/ [Архівовано 17 листопада 2015 у Wayback Machine.])

• Владислав Дятлов. Истоки Почаева: историография и традиция [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Володимир Слободнюк "Почаївська Лавра в другій половині XX століття" [Архівовано 13 серпня 2016 у Wayback Machine.]
• Історія Почаївської лаври [Архівовано 7 травня 2016 у Wayback Machine.]
• Історія Почаївської Лаври на її старому сайті
• Офіційний сайт Почаївської лаври [Архівовано 16 травня 2016 у Wayback Machine.]
• Почаївська лавра на православній енциклопедії «Древо» [Архівовано 31 березня 2016 у Wayback Machine.]