Художній стиль мовлення

Художній стиль — це стиль художньої літератури, який використовується в поетично-художній творчості. Провідним завданням художнього стилю є вплив на людську психіку, почуття, думки через зміст і форму створених авторами поетичних, прозових текстів. Художній стиль передбачає попередній відбір літературних художніх текстів. У художньому стилі широко використовуються всі мовні засоби, увесь лексичний потенціал мови.

Художній стиль реалізований у формі драми, прози та поезії, які, своєю чергою, розподіляються на відповідні жанри.

Особливістю стилю художніх творів є емоційна виразність. Художня мова - це образно-експресивна мова.

Експресія (виразність) досягається широким використанням епітетів, метафор, алегорій, порівнянь, гіпербол, архаїзмів, тобто вживанням слів, які мають не тільки семантичне (смислове) значення, але й несуть емоційне забарвлення, а також застосуванням особливої ритміки мови (її інтонаційного строю) та інших засобів. У художній мові слова отримують образне значення та естетичне звучання, якого немає в інших видах мови. ^[1] 

Особливе багатство художнього слова – метафори. Метафори — це уособлення тих чи інших явищ природи, образне зближення слів на базі їх переносного значення, буквально означає «перенос». Вони зустрічаються у античних і іспанських поетів XVI століття. Наприклад: «Страшуся – сподіваюся, холону – і палаю, / у пилюзі топчуся – і в небі літаю» (Петрарка) ^[2] ; «Я лицар слова, честі раб» (Лопе де Вега) ^[3] .

Витончене поєднання оригінальної думки й поетичного слова бачимо в строках сучасних поетів : “Німа розмова – слів печать / У шепотінні ночі…/ Мовчать уста, уста мовчать, / Коли говорять очі”(О. Кузьменко) ^[4] ; “Без мене ти станеш ігристим, / Та бездомним вином густим. / А я – сіяючим, чистим / Без тебе бокалом… пустим” (Т. Сальникова) ^[5].

Метафори дозволяють у не багатьох словах реалізувати філософські думки і естетичні задуми авторів. Наприклад: “Усмішки забуваю хижі / І замість чаю / Сузір'я олівцем качаю / Ковток ковтнувши тиші”; “Душа стражданнями пом'ята / Те не розп'ята”; “Поринув в дощ минулого руїн, / Шукаючи надію в непроглядній млі, / Повзу, не щадячи колін, / По грішній та гіркотній, як полин, Землі. / І крізь урочий шепіт ночі: / “Не вір щасливому кінцю”, / Дивлюсь сміливо долі в очі, / Чоло несу терновому вінцю” (Володимир Тертишник)[ ^[6]. Пророчі метафоричні рядки  часто знаходять притулок у поезії талановитого українського поета, якому судилась нелегка доля і коротке життя, Василя Симоненка: «Уже народ – одна суцільна рана, / Уже від крові хижіє земля,  / І кожного катюгу і тирана /  Уже чекає зсукана петля»; «Мріють крилами з туману / лебеді рожеві, / Сиплють ночі у лимани / зорі сургучеві» ^[7].

Мова поетичних творів – особлива складова культури, її озоновий шар, а розвиток духовності народу беззаперечно вимагає дотримання “кіотських протоколів” щодо обмеження викидів на сторінки періодичних видань сірості та вульгарності й збереження та примноження поетичного надбання, піклування про його майбуття. Краса душі вихована і випестувана вишуканою елегантністю та легким поетичним озоном барвінкової мови – врятує і звеличить наш світ. Ніколи не здолати того народу, який закоханий в рідну землю, мелодійність рідної мови,  має жагу до свободи та є одним з найбільш духовних.^[8]