Обговорення:Зіньківський район

Дуже розпливчастий період 1917-1921 рр. А подій на Зіньківщині в цей період було ого-го. Вибирати можна наприклад звідси [1], [2], [3] та ін. З іншого боку як хочете: щось і на «вибрану» залишити треба. --Pavlo1 (обговорення) 14:36, 10 вересня 2013 (UTC)Відповісти

Трошки додав. Дякую--DenysZ ^Обг 17:10, 12 вересня 2013 (UTC)Відповісти

Найдраматичнішою сторінкою в історії лемків стало виселення українців з Польщі до УРСР — обмін українським і польським населенням між СРСР і Польською Народною Республікою. Десятки тисяч лемків було переселено до Львівської, Тернопільської, Миколаївської, Херсонської, Полтавської області.

Очільник Полтавського обласного осередку Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Микола Ткачик зазначає, що найбільше лемків, переселених під час операції «Вісла» в 1947 році з Польщі в Українську Радянську Соціалістичну Республіку, мешкає на Зіньківщині^[1].

Усі лемки, які 1945 року були переселені до Зіньківського району, раніше проживали в мальовничому селі Кам'яна Новосанчівського повіту Краковського воєводства, неподалік від відомого курортного містечка Криниця.

Разом до Зіньківського району було привезено понад 50 сімей. Та не минуло й року, як залишилося менше половини. Почали втікати на захід, мали надію повернутися до рідних домівок. Однак це вже було неможливо.

На новому місці переселенцям довелося зіткнутися з новими природними умовами, колгоспними реаліями та, подекуди, неоднозначним відношенням місцевого населення (лемків найчастіше називали «поляками»). Проте невдовзі працелюбність і традиційна ментальність зробили свою справу — жителі зіньківських сіл перейнялись симпатією до новоприбулих.

Невід'ємною рисою лемківської етнокультури є традиційна релігійність. На свята й у неділю всі сходилися помолитися. У 1950-х роках у Зіньківському районі майже не залишилось культових споруд. Лемки почати відвідувати гадяцький храм, де священиком був лемко. У цій церкві хрестили всіх, хто народився в Зінькові. В родині Олешневичів зберігали дзвін, привезений із Кам'яної, і громада вирішила віддати його в один із храмів Полтави^[2].

На думку Лариси Шаповал, нове етнічне середовище негативно вплинуло на розвиток етнокультури: спричинило часткову, а з часом повну втрату звичаїв, традицій, одягу, ремесел: обробки дерева, каменю, будівництво хиж з мальованими вінцями, лемківської говірки, крім релігійності та світогляду. Останні носії лемківської спільноти на Зіньківщині (Полтавщина) нині знаходяться під загрозою зникнення, ідентифікують себе в загальноукраїнському контексті. Слід зазначити, що лемки наразі активно асимілюються місцевим населенням і не сформували окремої етнорегіональної спільноти^[3].