Саркісян Роза Володимирівна

Державна інституція дуже стала і часто замкнута структура. І те, що зараз до неї активно заходять люди з недержавних театрів, теж важливий політичний жест. Безумовно, конкурсний відбір кадрів для такої структури завжди шок. Гарантій, що завтра буде так як завжди, немає. Але як раніше вже і не буде, бо театр є частиною суспільно-політичних змін. І він ніколи не може бути осторонь^[1].

Публіка звикла до театру, в якому є одностороння комунікація. Є означені роками репресій правила гри: це можна в театрі робити, а це – непристойно. І у такій моделі, на жаль, публіка – це об’єкт, який займається виключно прийомом сигналу, сенсів, які йдуть зі сцени. Це йде зі школи: ми, митці, маємо якісь особливі повноваження, якусь особливу місію, яка дає нам право говорити, формувати думки інших, впливати на інших. І виходить така собі гра: «вибрані» вчать «невибраних». Або інше: «театр тільки ставить питання, а глядач шукає відповіді». Але якщо театр тільки ставить питання, тоді чи відповідає він на щось? Чи є в тій репресивній структурі місце (не буквально) на запитання від глядача? Думаю, проблема лежить в зоні сприйняття театру більшістю і глядачів, і митців виключно як трибуни, щоб змінити світ^[2].

Гройс влучно зауважував, що митець – це неотесаний здоровань у храмі культури, який завжди поза її нормами. Ми зараз живемо в суспільстві, де панівною є культура війни, культура сварки, культура ґвалту тощо. І якщо ми, митці, будемо закривати на це очі, не будемо підважувати цього, то є вірогідність, що ми просто почнемо через своє мистецтво (можливо, навіть несвідомо) нормалізувати чи навіть виправдовувати будь-яке насилля як необхідність або вимушену міру. І коли я кажу про насилля, я маю на увазі не тільки війну, або якийсь відкритий конфлікт; я маю на увазі і приховане насилля – будь-яку ситуацію, в якій хтось один каже «буде так», а інший каже «ні», або не може протидіяти. На жаль, ми всі вмонтовані в ці схеми насилля. Тому маємо ставити під сумнів не тільки стратегії і практики інших, але і головним чином наші власні – як громадян і як митців^[2].

Мені страшно подобається канторівська фраза «театр – це не віддзеркалення реальності, а відповідь на реальність». Складне питання. Але театр – це так, як я бачу світ, так я його хочу бачити. Сцена – саме те місце, де я можу цей свій погляд проблематизувати: чому саме таким я бачу світ? Просте віддзеркалення реальності загрожує перенесенням на сцену не тільки сцен життя, але і всіх стереотипів з міфами. А задача театру – зламувати стереотипи, які впливають на людей, а не репродукувати їх^[2].

Для мене найважливіше — як мистецтву не стати інструментом офіційної пропаганди. Як митцям дивитися критично навколо. Я не кажу про те, що треба йти кричати щось антидержавне, але зараз основне питання: як в цих умовах залишитися критичним і дивитись на усе критично. Тому що в цій істерії (ви знаєте як кажуть: «націоналізм — це патріотизм в стані істерики») дуже складно бути критичним, але ми й ці лабораторії розвивають саме це. Що щоб не відбувалося, ти маєш відійти і подивитися, бути «над схваткою». Бути не зверху («ось ми митці, ми знаємо як»), ні, бути «над схваткою» різних думок. Як громадянину це дуже складно, але як митець ти маєш говорити критично^[3].

Якщо у фразі "ТЮГ — гарне знаряддя комуністичного виховання дітей та молоді" прикметник "комуністичне" замінити на "демократичне", то ТЮГи й сьогодні матимуть важливий сенс. ^[4].