Доріс Лессінг

Чоловік ніколи нічого не просить у жінки — ну, хіба що іноді він просить геть усе, але лише на той час, поки йому це потрібно^[1].

Ми існуємо у фрагментарній культурі, де все, у чому ми були впевнені лише декілька десятиріч тому, піддається сумніву, і ніхто вже не дивується, що молоді люди з багаторічною освітою нічого не знають про світ, що вони нічого не прочитали, і володіють лише деякими вузькоспеціалізованими знаннями, наприклад, комп'ютерами.
Причиною того, що трапилося з нами, є дивовижне відкриття — комп’ютери, Інтернет і телебачення. Це революція. Не перша революція, з якою мала справу людська раса. Революція книгодрукування, яка відбулася не за декілька десятиріч, а зайняла набагато більше часу, трансформувала наш розум, наше мислення. З безрозсудною хоробрістю ми прийняли її, як робимо завжди, не питаючи, що ж буде з нами після винаходу книгодрукування? Так само нам не спало на думку запитати, як змінить наше життя, наше мислення цей Інтернет, що звабив ціле покоління своїми нісенітницями, так що навіть вельми розважливі люди зізнаються, що, підсівши на нього, важко позбутися цієї залежності, і вони помічають, що можуть провести цілий день на електронних форумах, блогах і так далі^[2].

Письменників часто запитують: “Як ви пишете? Користуєтесь текстовим редактором? Електричною друкарською машинкою? Пером? Записуєте усе від руки?” Але справді суттєвим питанням є наступне: “Чи знайшли ви для себе місце, той вільний від усього простір, що має оточувати вас, коли ви пишете?” Той особливий простір, який дає змогу почути і зосередитися, щоб до вас прийшли потрібні слова, якими заговорять ваші герої, прийшли ідеї — і натхнення.
Якщо письменник не знаходить такий простір, тоді його поеми і оповідання можуть виявитися мертвонародженими^[2].

Ми є свідками нестримного бажання вчитися не тільки в Африці, а будь-де в країнах третього світу, в тих місцях, які ми називаємо “краями”, де батьки жадають, щоб їхні діти отримали освіту, яка виведе їх із злиднів^[2].

Її «Номер 19» вільно перегукується з «Власним простором» Вірджинії Вулф: у жінки має бути власний простір, щоби працювати – ба більше: в жінки має бути власний простір, щоби померти. Лессінґ свідома всіх потреб своїх жінок, для кожної матері чотирьох дітей і лагідної дружини шанованого чоловіка у неї є в запасі усамітнений готельний номер. «Та, хто розказує про досвід жінок і зі скепсисом, пристрастю та силою передбачення вивчає цивілізацію на межі розколу». З цим формулюванням Доріс Лессінґ отримала Нобелівку^[3]. — З есею «Доріс Лессінґ»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

«Я колись бачила все нині знищене». Цитата з самого початку Нобелівської лекції Лессінґ. І в цій репліці – не лише кокетство найстаршої з лауреаток за всю історію премії. Її промовила авторка, яка за чотири десятки років до того проголосила: «Майбутнє – це те, що відбувається просто зараз»^[3].

Лессінґ-авторка є якоюсь дивовижно множинною, наче прожила й пережила більшість вивихів XX століття, засвоїла з них усе гідне й благополучно поховала погано прикопані рештки, що її сформували.
Вона англійка, відома і визнана британська письменниця. Але народилася в Ірані, зростала в Зімбабве, жила до середніх літ у Південній Африці – і писала про проблеми расизму й спадок імперії^[3]. — З есею «Доріс Лессінґ»

Вона була феміністкою, періодично вимірювала світи, де жінки солідаризувалися у спільноти подалі від чоловіків. – писала романи-антиутопії. Експериментальний, складний і майже нечитабельний «Золотий записник» – один із багатьох творів для феміністок. Анна Вульф пише роман «Вільні жінки» і займає під нього чотири робочі зошити. В чорний потрапляють спогади часів Другої світової в Африці. В червоний – досвіди часів перебування в комуністичній партії. В жовтий – сповідь покинутої жінки. В синьому занотовані мрії. Найкращі фрагменти роману й записників вона переносить у золотий, де таким чином має постати цілісна історія звільнення жінки (звісно, що постане). Анна буквально безумна: фрагментація, яка визначає роман, – один із симптомів її хвороби. Попри те, маємо ідеальний рецепт: хочеш бути вільною – будь складною, незрозумілою, нечитабельною, нецілісною. Будь місіс Джонс, Анною Вульф, Доріс Лессінґ, Мартою Квест^[4]. — З есею «Доріс Лессінґ»

Лессінґ сповідувала суфізм і містичні практики. Дослідження внутрішнього простору, так називала вона свої романи. Безум як спосіб позбутися ілюзії раціональності, так вона визначала тему своїх пізніх романів. Боже збав, місіс Лессінґ почала писати нудну повчальну фантастику, так на це реагували читачі. Вона працювала чи не у всіх прозових жанрах і напрямах свого часу – від мелодрами до космічної опери. «Граційність, лаконічність, стриманість… це не про неї», - охоче сушила зуби критика^[4]. — З есею «Доріс Лессінґ»

Лессінґ часто називають письменницею великого гніву. Насправді точніше буде назвати її авторкою саме великої образи. Сила великої образи здатна зруйнувати систему – не гнів, не злість, а затамована до часу образа. І можна жити довге-довге життя, аж до далекого майбутнього, поки прийде час мститися. «Ординарність екстраординарного», так це називає одна з її героїнь, але навіть вона бере це словосполучення в лапки^[5]. — З есею «Доріс Лессінґ»

Місіс Джонс збожеволіла. Аліса з’їхала з глузду. Мері Тернер сказилася. Опікунка Емілі обезуміла. Анна Вульф спала з розуму… А якщо ні? Якщо саме так і виглядає реальна ображена жінка, котра протистоїть абстрактній жіночності? І вічно програє. Бо комусь Шанель номер п’ять, а комусь – Лессінґ номер дев’ятнадцять, вибір, зрештою, добровільний. Ну, майже^[5]. — З есею «Доріс Лессінґ»