Ісинбаєва Олена Гаджиївна

Мій головний суперник це я сама. Я завжди боролася тільки з собою.^[1]

Мене передали з рук до рук. Не питаючи моєї думки, це був не мій вибір, але я про це анітрохи не шкодую. Хоча на той момент я не розуміла, що це. Я не знала такого виду спорту, ніколи його не бачила і не уявляла, що зрештою вийде. Навіть не знала про існування стрибків із жердиною. А вийшло все як? Прийшов, побачив, переміг. Це якраз про мене.^[2]

У мене добре виходить тірамісу! Як виявилося, дуже легка страва! Сирники теж люблю готувати, борщ. Сам процес мені подобається. Він поглинає і нічого не помічаєш, повністю відключаєшся. У мене це змалку. І навіть зараз старі інтерв'ю з Інною, рідною сестрою, переглядали, а Інна там каже: "Коли Олена їде, так сумно стає, довкола чистота та порядок, а коли Олена приїжджає – ніби Мамай пронісся!" Але це давно було. Зараз у мене чистота та порядок в будинку.^[2]

Дуже люблю Аллу Пугачову. Хто б що про неї не говорив – для мене це номер один. Вона реально у кожній пісні проживає своє життя і нам про нього розповідає. Коли вона виступала, я не мала можливості відвідати концерт, а тепер, коли є можливість, вона не виступає. Але я не лише слухаю, записи її дивилася. У нас є спільна фотографія. І у мами моєї вона улюблена співачка.^[2]

Ось зараз будете сміятись, але мені подобається вампірська сага "Сутінки". Мені любовна історія подобається між Белою та Едвардом. Це красиво, казково, неможливо навіть. Ну і що. Цим і до вподоби. У той же час, мені російські фільми подобаються. "Кандагар" учора подивилася. Дуже сподобалось. Єдине, що не люблю такі фільми через те, що вони засновані на реальних подіях, одразу уявляю, що все так і було насправді. Дуже переживаю. Емоційно. Подивлюся такий серйозний, важкий фільм – і потім тиждень треба відходити.^[2]

Я не сказала б, що в мене багато друзів. У Волгограді у мене тільки одна подруга, з якою ми товаришуємо вже 15 років. Розумієте, багато друзів не може бути. Друзі – це близькі люди, яким потрібно приділяти багато часу, а в мене цього часу немає, тож і друзів багато немає. Є знайомі, яких, до речі, у Монако навіть більше, ніж у Росії.^[2]

Чотири роки (до Ігор у Ріо-де-Жанейро)... У будь-якому разі треба в декретну відпустку піти, бо кажуть, це так окриляє. Дівчата розповідають, що дитину народиш і прямо хочеться пахати, на тренування із задоволенням йдеш. Я на них дивлюся і кажу: "Може, це у вас щось післяпологове".^[3]

Нікому не потрібні мої сльози. Мої сльози бачитимуть лише мої близькі, моя сім'я, мої друзі. Тільки вони. А для всіх це робити не можна. Тільки своїм позитивом, своєю посмішкою я зможу тішити людей. Своїми результатами. Від моїх перемог має залишатися відчуття легкості. Не можна, щоб уболівальники бачили якісь труднощі.^[3]

Я наче солдат, який мріє про дембель. Адже ми ніби вільні, але якщо якийсь роблю крок убік, тут же чую: «Стояти!» Ніхто не відпускав. Тут спонсори, там контракт, думаєш: захочеш – не втечеш.^[3]

Я думаю, що коли я точно закінчу, розплачусь, наридаюся. А потім зроблю якийсь гарний фільм про усі свої перемоги. Адже я навіть до кінця не знаю кількості медалей, перемог. Виграла – забула, виграла – забула, не усвідомлювала цінності. А якщо задуматися - це стільки всього. У мої ударні роки – по вісім світових рекордів на рік!^[3]

Я ніколи не граю, завжди залишаюся собою – і на секторі для стрибків із жердиною, і за його межами.^[4]

Іноземці повинні ставитись до наших законів шанобливо та не просувати ідеї нетрадиційної орієнтації. Якщо ми дозволимо цю культуру, за Росію стане страшно.^[1]

Нехай усі ці псевдочисті іноземні спортсмени видихнуть з полегшенням та виграють псевдозолоті медалі за нашої відсутності. Силу завжди боялися.^[1]

Я поважаю погляди моїх друзів-спортсменів і хочу наголосити, що я проти будь-якої дискримінації проти геїв на підставі їхніх сексуальних уподобань.^[3]

Ми раді залишитися у Волгограді, але потрібно створювати умови. Що робити тут, коли у нас просто злиденне місто? Страшне, старе стало. Деградує.^[5]

Сумно до сліз від безсилля перед цим беззаконням та свавіллям. Сльози по щоках від усвідомлення всього, що зробила для легкої атлетики.^[2]

Найсмішніше, коли я в секторі під час змагань – нічого не бачу, нічого не чую. Зовсім нічого. Тільки зараз, коли переглядаю записи, думаю: як мені вдавалося все це не помічати? Сама не розумію. І виходить же всіх тримати, приковувати увагу. Це, мабуть, тому, що люди вірять, люди бачать, розуміють, чекають. Тож глядачі на змаганнях, де я виступаю, залишаються до кінця. І це дуже приємно. ^[2]

І мені ось недавно те саме сказали: Олено, як ти можеш на п'ять метрів стрибати? І я зрозуміла, що просто про це не думала. Для мене це само собою. Ну як, я ж із дитинства стрибаю? Що тут такого? Я знаю, як це робити. Хоча, можливо, це й не скромно, якісь здібності, мабуть, є.^[2]

Хто б не переміг за моєї відсутності в Ріо, це буде друге місце. Після двох місяців тренувань – 4,90 найкращий результат сезону. Напевно, багато хто подумав: «Якщо Ісінбаєва так виступила, що ж буде в Ріо?» У суперниць паніка.^[3]

Спорт для мене – це життя та улюблена робота, а от стрибки з жердиною – це високе мистецтво!^[5]

Немає сенсу змагатися та суперничати у звичайному житті, результат все одно буде зарахований лише у секторі під час змагань.^[5]

Знаємо, що у США, Великій Британії, Німеччині, Кенії є систематичне вживання допінгу. Вони думали про себе казна-що і дозволили собі судити нас за несправедливими правилами.^[2]

Ситуація з мельдонієм – чиста політика чи піар-хід, щоб цей нікому не потрібний препарат просунути. Він не є допінгом.^[2]

Дякую всім за похорон легкої атлетики. Це чисто політичне замовлення. Очевидне замовлення.^[2]

Слабаки та диванні критики розмірковують про допінг росіян у Сочі.^[5]