Сальський Володимир Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Володимир Петрович Сальський
 Підполковник
 Генерал-хорунжий
Сальський Володимир Петрович
Загальна інформація
Народження4 липня 1885(1885-07-04)
Острог, Волинська губернія, Російська імперія
Смерть5 жовтня 1940(1940-10-05) (55 років)
Варшава, Генерал-губернаторство, Третій Рейх Третій Рейх
ПохованняПравославний цвинтар у Варшаві
Національністьукраїнець
Alma MaterВійськова академія Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації
Військова служба
Роки служби19181940
Приналежність УНР
Вид ЗС Армія УНР
Війни / битвиПерша світова війна
Радянсько-українська війна
Командування
Військовий комісар Директорії України
5 листопада 1919 — 25 липня 1920
ПопередникПетрів Всеволод Миколайович (в.о)
НаступникГалкин Олексій Семенович (в.о)

Нагороди та відзнаки
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Золота зброя «За хоробрість»
Хрест Симона Петлюри
Хрест Симона Петлюри
«Воєнний хрест» (УНР)
«Воєнний хрест» (УНР)
Кавалер ордена Почесного легіону
Кавалер ордена Почесного легіону

Володи́мир Петро́вич Са́льський (4 липня 1885, Острог — 5 жовтня 1940, Варшава) — український військовий діяч. Полковник генштабу, працював у відділі генерала Юнаківа (1918 р.), командував Запорізькою групою у Кам'янець-Подільській операції УНР (1919 р.), згодом генерал-хорунжий Армії УНР.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився в м. Острозі на Волині у дворянській родині.

В часі служби в РІА

Склав іспит за 6 класів при Острозькій гімназії, закінчив Віленське військове училище (1906), Миколаївську академію Генерального штабу (1912). Закінчив за 1-м розрядом, був 1-м у випуску, нагороджений малою срібною медаллю із занесенням на мармурову дошку академії. Одночасно з ним академію закінчували майбутні українські генерали Микола Капустянський і Віктор Кущ. Після навчання випущений підпоручником до 126-го піхотного Рильського полку (Острог). Офіцер 126-го піхотного Рильського полку, командир роти 132-го піхотного Бендерського полку у Києві, начальник штабу піхотної дивізії. Учасник Першої світової війни. З липня 1914 — старший ад'ютант штабу 70-ї піхотної дивізії. З вересня 1915 — капітан; з травня 1916 — в. о. помічника старшого ад'ютанта оперативного відділу штабу 12-ї армії. З лютого 1917 — старший ад'ютант оперативного відділу генерал-квартирмейстерства штабу 12-ї армії. У квітні 1917 — підполковник російської армії. У 1917 — старший ад'ютант 12-ї російської армії у Прибалтиці. За Першу світову війну був нагороджений Георгіївською зброєю (1915) та всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня (з мечами та бантом) включно, також французьким орденом Почесного Легіону.

З листопада 1917 включився в антибільшовицьку боротьбу, начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії військ Центральної Ради. Учасник українізації російських частин Північного фронту (1917). Наприкінці 1917 — начальник штабу командувача протибільшовицьких сил на Лівобережній Україні полковника Ю. Капкана. У січні 1918 р. — начальник штабу отамана Михайла Ковенка — українських військ столиці 1918 року в боях з російськими частинами Муравйова.

З 10 березня 1918 — у комісії з формування української армії. За Гетьманату — начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії, член Комісії з організації військових шкіл та академій в Україні — з 22 червня — 1-й помічник начальника відділу піших шкіл Головної шкільної управи Військового міністерства Української Держави.

У червні 1919 року очолив легендарну Запорізьку дивізію, змінивши на цій посаді полковника Петра Болбочана. Згодом Сальський був одним з тих, хто багато зробив для порятунку полковника від розстрілу[1][2].

В армії УНР: начальник штабу коменданта Києва, начальник навчального відділу Головної Шкільної управи Генерального штабу, від початку 1919 року — її голова — з кінця січня. З травня 1919 року — командувач Запорізької групи Армії УНР. З 23 вересня 1919 року — командувач Армії УНР, замінив невинного в поразках від гнітючої більшості білогвардійських військ Василя Тютюнника з листопада 1919 — Міністр військових справ УНР в уряді Б. Мартоса (займав цю посаду до 1940 р.), генерал-хорунжий.

З видання «За державність», Варшава, портрет написано до 1937 року

12 листопада 1919 року, під час спільної наради урядів УНР та ЗУНР в Кам'янці-Подільському, погасив гарячу дискусію фразою:

Війна для нас скінчена. Поконала нас не мілітарна сила ворогів, а тиф. Наддніпрянська армія не має заспокоєних навіть елементарних вимог, вона опору ставити не може. Галицька армія в такім самім стані. Вона в більшості вже окружена.[3]

З 11 вересня 1920 року — у відставці.

5.10.1920 — підвищений до звання генерал-хорунжий.

Наприкінці 1920 — інтернований у польському таборі в Каліші. Згодом оселився у Варшаві.

Активний учасник громадсько-політичного життя української діаспори. З 1924 року до дня смерті — військовий міністр УНР в екзилі. Член Українського Центрального Комітету у Варшаві, Вищої Військової Ради, Об'єднання вояків армії УНР, управи Української станиці, працював співробітником військового-наукового та літературного журналу — «Табор». Автор спогадів, статей з історії Визвольних воєн 1917—1921 років.

Був одним з найбільш послідовних прихильників Симона Петлюри, а після його смерті — головним військовим радником Андрія Лівицького. Ініціатор відновлення «Січі» у Галичині. Виїжджав 1926 року до Парижа на судовий процес убивства С. Петлюри. У березні 1930, під час процесу Спілки визволення України у Харкові, підготував заяву-протест зборів українських емігрантів у Варшаві.

Помер 5 жовтня 1940 року, похований у Варшаві на цвинтарі «Воля».

Родина

[ред. | ред. код]

В Армії УНР служив рідний брат Володимира Сальського — хорунжий Олександр Сальський (поручник — посмертно), який брав участь у Другому зимовому поході, потрапив до полону в бою під Малими Міньками та був розстріляний під Базаром.[4] Кавалер Хреста Симона Петлюри.

Син Сальського Юрій (1915 року народження) закінчив польську льотну школу в Дембліні (1939). У 1939—45 як льотчик польських ВПС брав участь у боях проти німців у Польщі, Франції, Великій Британії. З 1951 року жив у Канаді. У 1953-80 роках — радник із військово-повітряних та військово-космічних питань Військового міністерства Канади; автор численних праць з теорії та практики військової авіації, балістики, космічних операцій.

25 лютого 1964 р. нагороджений Воєнним хрестом.

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. “Незнаному козакові”. Православне кладовище Армії УНР. Історична правда. Архів оригіналу за 17 січня 2020. Процитовано 10 лютого 2020.
  2. Кіпіані, Вахтанг (2017). Війна двох правд (українська) . Харків: Vivat. с. 85. ISBN 978-617-690-940-8.
  3. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР.- Львів: Інститут українознавства НАН України; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 266
  4. Під Базаром більшовики розстріляли 359 полонених українських військових (1921). Архів оригіналу за 7 лютого 2017. Процитовано 6 лютого 2017.
  5. Політика / Голос України. — К., № 29 (6033) від 18 лютого 2015. — С. 4
  6. Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2015 році. Архів оригіналу за 23 січня 2022. Процитовано 24 квітня 2020.

Джерела та література

[ред. | ред. код]


Посилання

[ред. | ред. код]