Вендиґо (повість)

«Вендиго» (англ. Wendigo) — одна з найвідоміших повістей британського письменника Елджернона Блеквуда про моторошну істоту, яка мешкає в безкраїх канадських лісах. Вперше твір опубліковано в авторській збірці «Загублена долина та інші історії» 1910 року^[1].

У дикій місцевості на північ від Щурячого порту в Північно-Західному Онтаріо двоє шотландців — студент-богослов Сімпсон та його дядько, доктор Кеткарт, автор книги про колективні галюцинації, — вирушають полювати на лося з двома провідниками — Генком Девісом і його другом, канадським французом Жозефом Дефаго. Поки їхній кухар-індіанець Панк залишається в основному таборі, мисливці розділяються на дві групи; доктор Кеткарт йде з Генком, а Дефаго веде Сімпсона на каное вниз річкою, щоб досліджувати велику навколишню територію.

Сімпсон і Дефаго розбивають табір, і незабаром стає зрозуміло, що Дефаго відчуває чи принаймні думає, що відчуває якийсь дивний і лячний запах, принесений легким подихом вітру. Тієї ж ночі Сімпсон прокидається і виявляє, що Дефаго в жаху зіщулився і чомусь наполовину перебуває за межами намету. Пізніше Дефаго тікає в ніч, змушуючи Сімпсона вдатися до його пошуків. Багато миль юнак іде слідами провідника, залишеним на свіжому снігу, зауважуючи, що сліди Дефаго — не єдині. Великі сліди, залишені поряд, явно не належать людині. Поступово Сімпсон зауважує, що й власні сліди Дефаго перетворилися на зменшену версію великих. Зрештою, обидва набори слідів зникають, і Сімпсону видається, що він чує далекий голос Дефаго, який кричить звідкись у небі: «О! О! Яка величезна висота! О, мої ноги! Вони горять…!».

Сімпсону нарешті вдається повернутися до головного табору, де він возз'єднується з іншими. Доктор Кеткарт та Генк повертаються з ним на пошуки Дефаго. Коли вони знову розбивають табір, Генк починає кликати Дефаго і той — чи якась огидна пародія на нього — з'являється перед ними з хащі, а потім знову зникає. Стривожені та стурбовані побаченим, мисливці повертаються до головного табору на човні і виявляють, що Дефаго — цього разу справжній — у якийсь спосіб уже повернувся. Страждаючи від марення, переохолодження та обмороження, за два тижні після цього він помирає, а троє чоловіків залишаються здивованими та невпевненими в тому, що сталося. Один Панк міг би пояснити їм це, але він втік додому, як тільки відчув жахливий запах, який носив з собою Дефаго. Як індіанець, він одразу зрозумів, що Дефаго бачив вендиго.

У цій історії Елджернона Блеквуда можна помітити чимало моментів, пов'язаних з біографією автора. Інтерес до надприродного пробудив у письменника вчитель приватної школи, який володів терапевтичним гіпнозом, після чого юнак почав активно вивчати психіатрію. Психіатром у повісті є доктор Кеткарт, проте основні автобіографічні моменти повісті пов'язані з іншим шотландцем, молодим проповідником Сімпсоном. Як і Сімпсон, британець Блеквуд, здобувши вищу освіту, вирушив до Швейцарії, а потім до Канади, де зацікавився фольклором північноамериканських індіанців і вперше почув міф про вендиго. 1892 року британець на все літо зник у канадських лісах. Ця поїздка, мабуть, надихнула письменника створити «Острів привидів». Друга й актуальніша експедиція — полювання на лося — трапилася в жовтні 1898 року, коли Блеквуд був на службі в Джеймса Шпейєра. Цю поїздку він описав у статтях «Серед улюблених місць лося»^[2] та «У канадській глушині»^[3][4]. Остання подорож також надихнула письменника написати оповідання «Озеро Скелета: Епізод у таборі». Крім того переживання періоду ранньої юності відбилися в інших творах Блеквуда, написаних у Швейцарії, куди він повернувся вирішивши присвятити себе літературі.

Повість Блеквуда викликала величезний резонанс у колі фольклористів та професійних письменників:

• Грейс Ізабель Колброн у своєму есе 1915 року «Елджернон Блеквуд: Вдячність» зазначила, що:

Для чистого оголеного концентрованого жаху, незрозумілого та незбагненного, такі оповідання, як „Вендиго“… можна назвати провідними серед історій про надприродне»[5]. Оригінальний текст (англ.) For sheer naked concentrated horror, unexplained and unexplainable, such tales as "The Wendigo"... may be said to lead among the stories of the supernatural.

• Гарячий шанувальник Блеквуда Г. Ф. Лавкрафт писав:

Ще одна напрочуд потужна, хоч і менш художньо-завершена повість [ніж „Верби“ Блеквуда] — це історія „Вендиго“, де ми стикаємося з жахливими свідченнями існування величезного лісового демона, про якого шепочуться вечорами лісоруби Північного лісу. Такі свідчення неймовірних речей насправді виявляють помітний тріумф майстерності самого автора»[6]. Оригінальний текст (англ.) Another amazingly potent though less artistically finished tale [than Blackwood's The Willows] is The Wendigo, where we are confronted by horrible evidences of a vast forest daemon about which North Woods lumber men whisper at evening. The manner in which certain footprints tell certain unbelievable things is really a marked triumph in craftsmanship.

• Август Дерлет створив однойменну сутність, описану в серії Міфи Ктулху в оповіданні «Слідство про Вендиго», а в ранішому оповіданні, натхненному повістю Блеквуда, (The Thing That Walking on the Wind, опубліковано в збірці Strange Tales of Mystery and Terror у січні 1933), він безпосередньо посилається на ім'я Блеквуда та його розповідь про «елементалі повітря»^[7].
• Вільна адаптація «Вендиго» Елвіна Шварца з'являється в його антології жахів Scary Stories to Tell in the Dark^[8].

• У грі жахів на виживання для PS4 2015 року «Until Dawn» зображено монстрів вендиго. Дія гри відбувається на вигаданій канадській горі Блеквуд (штат Альберта) — очевидне посилання на автора та його твори^[9].