Критика Київ 2008 Андрей Тихоміров Білоруське вино в українських міхах Булгаков Валер. История белорусского национализма. Вильнюс: Институт белорусистики, 2006. 331 с. Проблематика білоруського національного руху та формування сучасної білоруської нації є не лише предметом наукового зацікавлення, а й актуальним політичним та суспільним питанням. Білоруські інтелектуали намагаються вписати історію власної нації до европейського контексту та порівняти її з історією країн Центральної та Східної Европи. Потреба в обґрунтуванні окремішности та самодостатности зазвичай провадить до пошуку історичних підвалин. Історію білоруської ідеї вивчали від початку ХХ століття передусім історики, літературознавці, правознавці, почасти філософи. Однак, як видається, саме філософський (або ж філософськокультурологічний) аналіз був найменш помітним серед низки пропозицій обґрунтувати існування білорусів як самостійної нації. Книжка Валера Булгакава, головного редактора журналу «Arche», стала спробою відійти від усталеного в частині білоруського суспільства уявлення про свою націю та країну. Таким новаторством стало застосування західних соціологічних, культурологічних та філософських підходів (насамперед модерністської теорії нації та постколоніяльних студій) до білоруського випадку. Частина білоруських рецензентів саме цей факт вважає головною заслугою Автора. Потреба у подоланні вузьких рамок радянської версії марксизму та «стихійного позитивізму» в цілому зберігає свою актуальність для білоруської науки, незважаючи на відносну відкритість щодо інших інтелектуальних традицій після розпаду Радянського Союзу. Складність застосування західних теорій до білоруського випадку, недостатнє знання джерел та літератури, тиск попередніх уявлень становлять великі труднощі в написанні такої праці. З іншого боку, можливо, саме один автор здатний оцінити й узагальнити весь матеріял і подивитися на проблему по-новому, акцентуючи зовсім відмінні аспекти, надаючи при цьому індивідуальний, а не запозичений з інших джерел, характер своєму аналізові. 236 pawet.net Білоруське вино в українських міхах «Історія білоруського націоналізму»1 є книжковою версією кандидатської дисертації Валера Булгакава, захищеної в Інституті філософії НАН України під науковим керівництвом Оксани Забужко. Початковою версією праці була незахищена дисертація про Франтішека Багушевіча, що її Автор готував на катедрі історії білоруської літератури Білоруського державного університету під науковим керівництвом Любові Тарасюк. При цьому деякі висновки Автора увійшли до статті «Мой Багушэвіч»2 (1998). По прочитанні цієї книжки (а читати її не так і легко) виникає одразу декілька запитань. Насамперед: до якого жанру можна віднести цю роботу? Що це: історія, літературознавство, соціологія, публіцистика чи філософська есеїстика? Найімовірніше, це амальгама кількох типів нарації з превалюванням літературознавчого складника. Як це описувати й аналізувати? І які процеси в білоруській гуманістиці ілюструє ця праця? Намагаючися відповісти на ці запитання, не варто забувати також про інтелектуальні джерела роздумів автора, особливо сильний вплив українського дискурсу, про одночасне застосування іноді несумісних підходів в окремих частинах книжки, а також про дуже критичні відгуки на праці інших авторів (насамперед філософів Ігора Бабкова й Аляксандра Гріцанава). Прагнення здійснити деконструкцію та своєрідну вівісекцію національного наративу не було притаманним для білоруської національно орієнтованої спільноти. Якщо хтось і руйнував уявлення про Білорусь, що склалися в загальних рисах до кінця 20-х років ХХ століття, то тільки комуністичні ідеологи повоєнного періоду, при цьому й вони були змушені базуватися на фундаменті, закладеному в «нашанівський» період (1906–1915 роки) і за часів політики білорусизації в БССР. У цьому сенсі до Валера Булгакава про Білорусь так, мабуть, не писав ніхто з інтелектуалів, свідомих своєї білоруськости. Будь-кого, хто не байдужий до «білоруського міту» (особливо протягом останніх 15 років), багато тез Автора можуть вразити, викликати у нього протест і обурення. Щоправда, навіть радикальні прибічники конструктивізму та постмодернізму зможуть знайти певні неузгодженості й натяжки в багатьох оцінках Булгакава. Значна нерівність у самій структурі тексту часто не дає змоги зрозуміти, яких саме поглядів дотримується Автор щодо конкретних проблем, а в окремих випадках можна натрапити на відверту непослідовність. Такого роду хаотичний спосіб презентації матеріялу (за версією Автора, «відкритий») Булгакав вважає своєрідним методом, покликаючися при цьому на Г. Грабовича. Книжка складається з передмови, вступу, трьох розділів (кожен з яких поділено на кілька частин), висновку та післямови. Доволі розлогий 1 Спочатку книжка вийшла російською мовою, а після змін і доповнень – білоруською під назвою «Гісторыя беларускага нацыяналізму» (Вільня, 2006). В цій статті покликаюся на російськомовне видання. 2 Булгакаў В. Мой Багушэвіч // Анталёгія сучаснага беларускага мысьленьня. СанктПетербург, 2003. С. 328–351. 237 Андрей Тихоміров вступ «Етнічність, колоніялізм і націоналізм» становить собою авторське тлумачення значення цих трьох понять. Попри намагання окреслити ці три поняття, з покликаннями на Е. Ґелнера, Б. Андерсона, Е. Гобсбаума, Е. Сміта, Е. Ренана та інших3, чіткі визначення нації та етносу в Булгакава знайти важко. Багато запитань викликає вживання поняття «раса», тлумачення якому Автор не дає і часто, здається, плутає його з поняттям етносу. Він також критикує визначення націоналізму Аляксандром Гріцанавим з першого видання мінського «Новітнього філософського словника» (1999) як примордіалістське та негативно забарвлене. Побутування слова «націоналізм» у білоруській науці та публіцистиці Булгакав оцінює як викривлене, насичене виразними заперечувальними й аґресивними конотаціями. На його думку, це необхідно виправити, оскільки націоналізм є також громадянським, а не виключно етнічним феноменом. Білоруський націоналізм, за версією Автора, є незавершеним проєктом, що наближається у хронологічному плані більше до в’єтнамського, ніж до европейського варіянта, а білорус у сучасному розумінні – це культурна інновація другої половини ХІХ століття. Разом із тим Булгакав шукає коріння націоналізму вже в античності. Поняття колоніялізму розкрито у вступі краще, ніж решту понять, і найпереконливіше обґрунтовано застосування методів постколоніяльних досліджень. При цьому Автор нещадно критикує старі, засновані на перенніалістських підходах концепції, що панують у підручниках з білоруської літератури та літературознавства; вважає, що незалежна від нинішньої влади історіографія та літературознавство перебувають у кризовому стані, загубившись у безодні фактографізму; і на цьому тлі ставить свої головні дослідницькі запитання. Для нього Білорусь є штучним поняттям, сконструйованим у рамках російського колоніяльного проєкту (що мав прогресивне значення), а першим білоруським націоналістом був професор Петербурзької православної духовної академії Міхаіл Кояловіч (1828–1891), відомий у білоруській історіографії як один із засновників ідеології «західнорусизму». Булгакава цікавлять причини більшої привабливости колоніяльних проєктів ідентичности білорусів, порівняно із націоналістичними, що виразно поступалися у конкуренції з першими. На чільне місце поряд з Кояловічем (точніше, після Кояловіча) Автор ставить білоруського літератора та громадського діяча Франтішека Багушевіча (1840–1900), якому присвячено майже половину всієї книжки. В. Булгакав розуміє невідповідність назви книжки її змістові: на його думку, це радше не історія, а протоісторія білоруського націоналізму (с. 13). Він визнає недостатність покликань на джерела і літературу щодо багатьох сюжетів, брак зв’язку з білоруським ідейним контекстом (оскільки працю написано головно в Україні) та значний вплив української літератури з даної 3 Автор покликається здебільшого на українські переклади книжок цих авторів, значно рідше – на англомовні оригінали. 238 Білоруське вино в українських міхах проблематики (а також українських перекладів праць багатьох західних авторів). Також до цього слід додати, що Автор не завжди акуратний у цитуванні (часто немає покликань, а думки інших дослідників подекуди лише перефразовано), звертає увагу тільки на ідеї, залишаючи в тіні біографії та факти. Окремим, не пов’язаним з іншими, сюжетом залишаються також оцінки сучасного політичного та культурного життя Білорусі. У першому розділі «Нація і націоналізм: домодерна та модерна парадигми» В. Булгакав аналізує уявлення про націю в европейській думці, зокрема в німецькій, французькій, польській і російській. Першу частину розділу «Античні, середньовічні та ранньомодерні нації» написано головно на основі праць Гаґена Шульце і Пьотра Вандича, і найпильнішу увагу в ній приділено проблемі нації у Речі Посполитій. Основним джерелом домодерного націоналізму в цій державі Автор вважає католицьку церкву, за допомогою якої еліти «руського народу» полонізувалися. Перші кроки в будівництві польської нації він відносить до початку XVIII століття, а серед причин занепаду Речі Посполитої називає цивілізаційну відсталість, внутрішні суперечності та зовнішню аґресію. Варто тут зауважити, що усталення поняття «поляк-католик» припадає тільки на ХІХ століття, а значний внесок у польську самосвідомість зробили протестанти у період Реформації. Не слід забувати й про те, що в деяких реґіонах Польщі саме протестантизм у ХІХ–ХХ століттях був «польською вірою». У другій частині цього розділу «Модерні нації: дві европейські ідеї» Булгакав описує уявлення про націю у французькій та німецькій історіографії XVII–ХІХ століть, наголошуючи при цьому на ролі держави, кодифікації літературної мови, формуванні громадянського суспільства та звертаючи увагу на ідеї про недорозвиненість й аісторичність слов’ян у німецькій думці. Третя частина розділу – «Чому польська шляхта була реакційною? Націоналізми у Східній Европі та Росії: ХІХ століття» – викликає багато запитань, особливо щодо покликань на джерела (тут, мабуть, найвиразніше видно компілятивний характер праці). У сюжеті про вплив ідей Гердера на Пантелеймона Куліша (с. 85) бракує цитування, що залишає цю тезу без обґрунтування. Основну увагу Автор приділяє дискусії навколо оцінки польської шляхти: за Бенедиктом Андерсоном, вона мала реакційне значення (цю тезу підтримує й В. Булгакав), Оксана Забужко натомість вважає її зрілою й такою, що представляла польське громадянське суспільство (с. 89–90). Також Автор полемізує з О. Забужко в питанні оцінки творчости Адама Міцкевіча (с. 90–93), вважаючи його представником секулярного націоналізму, у якого релігійна символіка має інакший сенс, ніж у попередників. Потім Булгакав описує включення селянства (в тому числі білоруського й українського) до польської нації та порівнює становище селян у Речі Посполитій зі становищем північноамериканських рабів. Теза Булгакава про відсутність у польської нації зразка ХІХ століття представництва та органів влади викликає 239 Андрей Тихоміров подив: достатньо згадати Герцоґство Варшавське, Краківську республіку, Королівство Польське конституційного періоду і Галичину після 1867– 1868 років. Далі Автор повертається до російської проблематики. Цю частину написано в основному за працями Владіміра Кантора, Алєксандра Ґершенкрона, Сеймура Бекера, Роналда Суні, Ентоні Сміта і, головно, Мирослава Шкандрія. Наголошено домінування інтересів імперії над інтересами нації, династичний характер держави, роль Н. Карамзіна як одного з перших націоналістів, експансію під маскою цивілізації та модернізації інших народів. Для характеристики слов’янофільства (с. 105–107) Булгакав скористався відомим дослідженням Анджея Валіцького4. Автор зосереджується на таких важливих питаннях, як поділи Речі Посполитої, проблема інтеґрації польських еліт до імперії, польські повстання як фактор появи російського націоналізму. У багатьох випадках хід думок Булгакава дуже нагадує міркування М. Шкандрія. Так, на сторінці 106 цілий фраґмент про Тютчева, Рилєєва й ідею завоювання Каліфорнії та Мексики взято з книжки цього історика, а проте Автор не наводить відповідного покликання5. Незважаючи на те, що в назві цієї частини присутня Східна Европа, крім опису польського сюжету, інші країни реґіону не представлені (особливо відчутний брак аналізу чеської думки, яку в рецензованій праці описано вкрай побіжно). Другий розділ книжки – «Перші націоналісти» – складається, як і попередній, з трьох частин. У першій з них («Домодерне поняття Білорусі. Білорусь як зона польського націобудування») Автор радикально відходить від «народницької» версії історії білоруської нації та пропонує виключити з неї період романтизму першої половини ХІХ століття як виключно польський. Валер Булгакав починає з того, що топонім Беларусь, який з’явився у XІІІ столітті, був «блукаючою паразитарною назвою» (с. 110). Він вважає, що в першій третині ХІХ століття у Білорусі відбулася консервація «польського світу», а імперія втратила інтерес до цього реґіону. Білорусь стала колонізованим Іншим для польського та російського національних проєктів (с. 117). Тут Булгакав покликається на аналогічні висновки праці М. Шкандрія про Україну, але варто зауважити, що ці судження фактично перелицьовано з книжки українського автора, із заміною України на Білорусь6. Далі, на сторінці 134, фраґмент про смерть білоруської мови та літератури в російському та польському дискурсах теж запозичено у М. Шкандрія (тільки знову слово «український» замінено Валіцький А. В полоні консервативної утопії: Структура і видозміни російського слов’янофільства. К., 1998 (останнє польське видання – Walicki A. W kręgu konserwatywnej utopii. Struktura i przemiany rosyjskiego słowianoilstwa. Warszawa, 2002). 5 Шкандрій М. В обіймах імперії: Російська і українська літератури новітньої доби. К., 2004. С. 39–40. 6 Там само. С. 28–29. 4 240 Білоруське вино в українських міхах на «білоруський»)7. На думку Булгакава, польська реґіональна література примітизувала Білорусь, що стала для неї «власним Сходом» (теза, також позичена в Шкандрія): Алєксандр Рипінський, Ян Чечот, Адам Міцкевіч, Ян Барщевський описували Білорусь як щось нереальне, невиразне і нежиттєздатне. З одного боку, Ян Чечот оцінював білоруську мову як непридатну для літературної творчости (с. 121), але з другого – сам писав цією мовою. На думку Булгакава, самий лише факт, що Ян Чечот і Вікентій Дунін-Марцинкевіч писали білоруською, дав привід літературознавцям вважати їх білоруськими письменниками, а Дуніна-Марцинкевіча ще й зарахувати до класиків білоруської літератури (с. 123–124). Однак їхня творчість, як вважає Автор, не мала жодного стосунку до білоруського націобудування, оскільки була лише проявом романтичної моди та намаганням зменшити дистанцію між станами (знову ж таки згідно зі Шкандрієм). ДунінаМарцинкевіча проголошено тут польським націоналістом, а створення білоруськомовної літератури – фактором посилення польської колонізації (с. 124). Цитати з цих авторів тут у багатьох випадках вирвані з контексту, а їх оцінки доволі натягнуті. Складається враження, що В. Булгакав намагається підлаштувати білоруський випадок під український (у версії Шкандрія), який, либонь, сприймає як нормативний8. Подив викликає теза про те, що література білоруською мовою посилювала польську експансію: для порівняння, представники «західнорусизму», що обрали російську культурну орієнтацію, практично не писали білоруською, їхньою основною мовою була російська. Також важко погодитися з твердженням, що ДунінМарцинкевіч був польським націоналістом: власне яскравий та виразний польський націоналізм з’явився раніше кінця ХІХ століття, і в даному випадку можна говорити про відверту натяжку з боку Булгакава. Аналіз російського наративу про Білорусь узято головно з праць Мирослава Шкандрія, Алєксєя Міллєра та Міхаіла Долбілова. Російські еліти відмовляли білорусам у праві на високу культуру (тут варто зазначити, що це робив і Павел Йозеф Шафарик9): Фадєй Булґарін не приховував ксенофобського ставлення до білорусів, а П. Куліш висміював білоруську мову, на що Іван Носовіч відгукнувся розлогою критичною відповіддю (с. 128). Далі Булгакав знову повертається до польського сюжету й оцінює польський націоналізм як расистський, а польську шляхту в Білорусі як реакційну і таку, що згодом вчинила «політичне самогубство» (с. 131– 132). Для ототожнення Алєксандра Рипінського та Яна Барщевського з Там само. С. 63–64. У висновках В. Булгакав наголошує, що білоруський націоналізм не витримує порівняння з українським у ХІХ столітті, і критикує за це соціологів (с. 294). Однак сам Автор постійно порівнює формування білоруської та української націй, віднаходячи численні паралелі. 9 Šafařík P. J. Slowanský národopis. Praha, 1849. S. 27–28, 31–32. 7 8 241 Андрей Тихоміров Білоруссю сучасна білоруська історіографія створила категорію «литвинської ідентичности», на думку Автора, штучну. Ця концепція, запропонована низкою білоруських істориків (передусім Святланою Куль-Сяльверставою), вказує на існування реґіональної ідентичности еліт Великого князівства Литовського наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ століття, її особливостей порівняно з польською («коронною») за збереження нею польської мови. При цьому наголошують, що «литвинська ідентичність» була не білоруською, а щонайбільше одним зі складників фундаменту майбутньої білоруськости10. Суперечки навколо ідентичности керівника повстання 1863–1864 років у Білорусі та Литві Кастуся Калиновського є важливою темою для подальших розмірковувань Автора. На його думку, Калиновський був представником польської нації, і з перспективи білоруського націоналізму роль Калиновського мало чим відмінна від ролі Дуніна-Марцинкевіча (с. 136–140). Тези Булгакава про виключення цих постатей з білоруського національного пантеону перекреслюють цілу історичну традицію білоруського літературознавства й історіописання (Булгакав називає її примордіалістською). Дискусії навколо національної приналежности Калиновського точаться й досі, але в цілому його значення для білоруської історії не ставлять під сумнів. Іншою новацією Автора є твердження про незначну роль білоруської мови як фактора білоруського націоналізму та про потребу сконструювати уявлення про Білорусь як про імперську колонію, що стане основним фактором розвитку власного націоналізму (с. 140). Друга частина розділу («Антипольський переворот 1863 р.: Білорусь як пригноблена етнічна нація») присвячена саме колонізаційному проєкту російського націоналізму щодо Білорусі. Головною постаттю тут є Міхаіл Кояловіч з його теорією, згодом названою білоруським істориком Аляксандром Цвікевічем «західнорусизмом». Ідея визволення слов’янських націй, уточнення кордонів польської нації, необхідність інституціоналізації білорусів для запобігання їхньому перетворенню на поляків, а також теза Александра Ґільфердінґа про необхідність білоруського Тараса Шевченка логічно спричинилися до створення образу Білорусі як «пригнобленої етнічної нації» (с. 148). Його автор, М. Кояловіч, за оцінкою Булгакава – «імперсько-леґітимістський моралізатор, реалістичний расист і романтичний націоналіст, який використовував характерну для націоналізму того часу категорію органічности і в якому крізь прискіпливу увагу до національного питання проглядає західник» (с. 148–149). Повстання 1863–1864 років було багато в чому каталізатором «західноруської» ідеології, що трактувала білорусів як частину мітичного 10 Див.: Куль-Сяльверстава С. Я. Беларусь на мяжы стагоддзяў і культур: Фармаванне культуры Новага часу на беларускіх землях (другая палова XVIII ст. – 1820-я гады). Мінск, 2000. С. 228–232. 242 pawet.net Білоруське вино в українських міхах тіла Росії. Результатом цього зв’язку мала бути культурна асиміляція та перетворення їх на «нормальных русских». Тут Автор полемізує з тезами Ігора Бабкова щодо «західнорусизму» як розпізнавання слов’янськости у литовській історії, виникненні міту відданого народу та критиці механічної колонізації11, проте не наводить при цьому належних контрарґументів (с. 153–154). За Булгакавим, «західнорусизм» визначає білорусів у модерному значенні, а сама ця ідеологія була послабленням польськости, яка у Білорусі деґрадувала. Автор навіть порівнює польську шляхту із сучасною білоруською номенклатурою. Представники польської шляхти і наприкінці ХІХ століття продовжували дивитись на білорусів як на етнографічний матеріял і в цьому сенсі значно поступалися «західнорусистам» (с. 155–156). Зрештою Булгакав робить висновок про те, що білоруський націоналізм виник на ґрунті «західнорусизму», причому останній не був конкурентом першого. На нашу думку, багато польських діячів усе ж визнавали існування білоруської мови, а «західноруси» вважали її говіркою (чи сукупністю говірок), що не має літературної кодифікації й не потребує її. Тут варто докладніше розглянути феномен «західнорусизму». Білоруські автори здебільшого зосереджені на білоруській складовій цієї ідеї і мало порівнюють її з аналогічними явищами у сусідніх народів (передусім із «малоросійством» та «москвофільством» в українців). Дехто навіть стверджує, що він був специфічно білоруським феноменом12. Для самих «західнорусів» Білорусь не перебувала у центрі уваги. Звісно, вони відчували симпатію до своєї батьківщини, але продовжували описувати її в категоріях недорозвинености, примітивізації та гноблення (як, власне, і поляки). Для них прикладом розвиненого та войовничого «руського елементу» в «Західному краї» Російської імперії були українці, сам топонім «Західна Русь» включав литовські, білоруські й українські губернії, та й писали вони більше про «західноруську» людину, ніж про білоруса. Сама «західноруська» нарація досить складна, полісемантична і далеко не однозначна. Варто також мати на увазі, що автори цієї школи часто застосовували різні підходи щодо однієї і тієї ж проблеми. «Західнорусизм» і далі існував одночасно з білоруським національним рухом і був його політичним конкурентом на початку ХХ століття, тому викликає сумнів теза про відсутність боротьби між цими течіями. Можна погодитися з В. Булгакавим щодо важливости феномену «західнорусизму» для історії білоруської думки, але разом з тим не варто відділяти його від загальноімперського контексту і питання про його конкуренцію з іншими національними проєктами. Важливим зауваженням є також те, що навіть у Бабкоў І. Генэалёгія беларускай ідэі // Arche. 2005. № 3. С. 150. Казакевіч В., Казакевіч А. Да праблемы генезісу беларускай ідэнтычнасці // Палітычная сфера. 2006. № 6. С. 23. 11 12 243 Андрей Тихоміров першій половині ХІХ століття російські автори говорили про Білорусь як про окремий суб’єкт (також у рамках «Західної Русі» / «Західної Росії»)13, а Велике князівство Литовське вважали білоруською державою14 (на відміну від «західноруського» розуміння його як «Литовсько-Руського»). Третю частину розділу («Несподіваний наслідок конструювання нового імперського реґіону: виникнення білоруського націоналізму») присвячено аналізові російської колоніяльної арґументації щодо Білорусі (важливе місце відведено поглядам Павла Бессонова, Адама Богдановіча (батька поета Максима Богдановіча) та інших). Проте назва цієї частини зовсім не відповідає її змістові. Окрім згадки про публіцистику білоруських народників 1881–1884 років, праць Марії Косіч та Вацлава Ластовського (початок ХХ століття), важко знайти тут аналіз власне білоруського націоналізму. Автор вказує на важливість встановлення західного етнографічного кордону білорусів у 1860-х роках та намагання реконструювати Білорусь як малу модель Малоросії (с. 179). Тут-таки наведено думку Бессонова про Білорусь як про один з реґіонів імперії, «золота доба» якого вже в минулому (с. 179– 180). Згідно з Булгакавим, «білоруський націоналізм виник наступного дня після конструювання імперського реґіону “Беларусь”» (с. 187), і саме імперія стала поширювачем білоруськости15. Третя частина книжки – «Франтішек Багушевіч і міт білоруського Відродження» – є ключовою для концепції Автора. Власне, весь попередній текст був лише вступом до цієї частини. В. Булгакав дуже вражений особистістю скромного віленського юриста та його літературною творчістю. Помітний вплив на розуміння Багушевіча мала ідея Григорія Грабовича про Шевченка як національного генія16. Розділ складається з короткого вступу та чотирьох частин. У вступі докладно проаналізовано різні літературознавчі інтерпретації творчости Багушевіча. На думку Автора, радянська та пострадянська наука не була здатна належним чином осягнути творчість Багушевіча, і на нього слід подивитися цілком по-іншому. Булгакав вважає Багушевіча засновником націоналізму, а класові потрактування його творчости називає безпідставними. 13 Серед праць цього періоду див.: Кеппен П. Обозрение всех языков и наречий, составленное Г. Ф. П. Аделунгом. Санкт-Петербург, 1820; Взгляд на историю западной Руси. Санкт-Петербург, 1848. 14 Взгляд на историю западной Руси. С. 36–37. 15 Аналогічні судження можна знайти у філософа Валентина Акудовіча, який саме Російську імперію називає «колискою» білоруської нації: Акудовіч В. Код адсутнасці (Асновы беларускай ментальнасці). Мінск, 2007. С. 40–44. 16 Цікавий есей про формування культурної спільноти (в тому числі зі згадками про Г. Грабовича, В. Акудовіча та В. Булгакава) опублікував Віталій Пономарьов. Я скористався польським перекладом цього есею (спочатку опублікованого в «Критиці»), див.: Ponomariow W. Ukraińska tożsamość. Jak powstaje kulturowa wspólnota // Europa. Tygodnik idei. Dodatek do “Dziennika”.. 2007. 28 kwietnia (Nr 17). S. 5–6. 244 Білоруське вино в українських міхах Першу частину розділу присвячено аналізові передмови до збірки «Дудка беларуская» (Краків, 1891)17. Автор насамперед зазначає, що ця передмова дає право власного голосу народу через творчість і заперечує колоніяльну нарацію. Окремо Булгакав розглядає різні компоненти цього тексту: географічний (належність Білорусі до Европи, конструювання образу Іншого, Білорусь як мовний неологізм), історичний (унікальність власної історії та лікування нею народу), мовний (сакралізація мови як життєвої енергії). Важливим моментом є демонстрація українського впливу на Багушевіча: простежено запозичення у Шевченка, зазначено знайомство Багушевіча з Дмитром Дорошенком, володіння ним українською мовою і навіть спроби писати українською18 (с. 220). Український націоналізм, переконаний Автор, був колосальним досвідом для білоруського, особливо щодо прийняття готових моделей, месіянізму та мітологізму (с. 220–225). У передмові до «Дудки» Булгакав вбачає створення міту білоруського Відродження, в якому головним елементом є позаісторична презентація Полоцька та Литви, а Білорусь, таким чином, постає позаісторичною та сакральною цінністю (с. 220–233). Сам текст передмови полісемантичний, що дозволяє віднайти у ньому прихований сенс (с. 228); він також має виразний антиколоніяльний виклик: заперечення претензій на «загальноруську» ідентичність, єдність імперії, добровільність об’єднання Білорусі та Росії. Росію у передмові Багушевіча потрактовано винятково як зовнішню силу. У центрі уваги другої частини розділу – передмова Багушевіча до збірки «Смык беларускі» (Познань, 1894). Булгакав оцінює цей текст як національну катехизу, що має на меті стимулювання національної традиції, особливо у пісенній формі, та ідейний конфлікт з Дуніним-Марцинкевічем (це єднає Багушевіча з Шевченком як критиком «Енеїди» Котляревського) (с. 237–239). Автор звертає увагу і на важливу відмінність Багушевіча від П. Куліша та Т. Шевченка: Багушевіч у своїй творчості білоруською підписувався псевдонімами. Булгакав потрактовує це як умовну маску, а не як маску «польського націоналіста» (с. 240), хоча можливо, що Багушевіч робив це з міркувань безпеки, а також через бажання зменшити розрив між собою (як представником еліти) та селянством. У такому разі, у чому ж тоді його відмінність від Дуніна-Марцинкевіча? 17 Одним із перших відгуків на збірку була стаття львівського москвофіла Антонія Петрушевича в газеті «Галицкая Русь», що вийшла окремим виданням у 1892 р., – з різкою критикою концепції самостійної білоруської мови та нації: Петрушэвіч А. Новый самостôйный” русскій народъ // Спадчына. 2000. № 2. С. 217–223. 18 Тут В. Булгакав покликається на білоруського літературного критика міжвоєнного періоду Антона Луцкевіча. За свідченням Зиґмунта Нагродзького, під час перебування в Україні Багушевіч почав писати вірші саме українською, але потім спалив їх як «нічого не варті», див. докл.: Луцкевіч А. Жыцьцё і творчасьць Фр. Багушэвіча ў успамінах ягоных сучасьнікаў // Луцкевіч А. Выбраныя творы. Праблемы культуры, літаратуры і мастацтва. Мінск, 2006. С. 326. 245 Андрей Тихоміров У третій частині розділу – «Вступ до поезії Багушевіча» – розглянуто структуру та основні сюжети віршів Багушевіча. Серед романтичних елементів Булгакав знаходить заперечення міста, антифемінізм (на жаль, цю тезу не розкрито), очікування змін, конфлікт цінностей, пошук істини, переживання дегуманізації суспільства. Романтизм білоруські літературознавці зазвичай знаходили у першій половині ХІХ століття, а, за Булгакавим, він з’являється саме у Багушевіча, що дає можливість виключити з числа засновників білоруської літератури та націоналізму Дуніна-Марцинкевіча, Зана, Чечота та інших. Відсутність історичної самосвідомости ліричних героїв у поезіях вказує, на думку Автора, на незавершеність перетворення «тутэйшых» на поляків. Український вплив на Багушевіча проявляється насамперед у запозиченнях із Шевченка і навіть у наслідуваннях його (с. 252–253), запереченні інших національних ідентифікацій – за зразком української моделі (с. 257). Поетика Багушевіча створює національний міт з виразним месіянським підтекстом, що провіщає побудову ідеальної Білорусі у майбутньому. Сучасність натомість поет сприймає як глибоку дисгармонію та конфлікт (с. 258–259). У четвертій частині розділу («Deus ex machina») Булгакав намагається обґрунтувати помилковість трактувань Багушевіча як представника польської нації, але робить це не надто переконливо. Автор критикує представників польської думки кінця ХІХ – початку ХХ століття і сучасних білоруських істориків, що проживають у Польщі (Лєона Васілевського, Щенсного Броновського, Єжи Туронка, Євґенія Міроновіча) за приписування Багушевічу польської самосвідомости. Втім, він одразу ж зауважує складність феномену Багушевіча та прагнення не модернізувати поняття ХІХ століття (до того, в попередніх розділах Булгакав їх часто «модернізував» і потрактовував досить довільно). Водночас Автор визнає, що інтерпретація Багушевіча як поляка має свої підстави. Одразу ж постає запитання: чому Багушевіч – носій польської самосвідомости й автор білоруських творів – це «складний феномен», а Дунін-Марцинкевіч із такими ж характеристиками – «чистий польський націоналіст»? Ідучи за думкою Шкандрія, білоруський філософ звертає увагу на гуманізацію Багушевічем білоруського селянина, котрий стає суб’єктом літератури, а не її об’єктом. За Булгакавим, саме соціяльний фактор і наявність національного міту, а не білоруська мова, становлять основу білоруської культури (с. 266), а засновниками сучасної білоруської літератури, ідентичности та політичної думки були на початку ХХ століття Вацлав Івановський та Іван Луцкевіч, на яких вплинули ідеї Багушевіча (с. 269). У висновках Автор звертається до причин запізнення формування білоруської нації порівняно з сусідніми. Тема ця, актуальна у білорусистиці, має вже достатню літературу. Перераховуючи причини «запізнення» білоруської нації (культурні, комунікативні, релігійні, економічні, освітні тощо), Булгакав послідовно їх відкидає як недостатні, а їх авторів критикує 246 Білоруське вино в українських міхах за «расизм» (як Ришарда Радзика) або за «телеологічний підхід»19 (як Ігора Бабкова, а разом з ним Романа Шпорлюка та Джона Стенлі). На думку Булгакава, білоруські автори намагаються удавнити білоруську націю, а західні, своєю чергою, – типізувати (с. 298); основна ж причина запізнення білоруського націоналізму – ідейна, а не матеріяльна. Релігійні потрактування відставання Автор також критикує через те, що в них значення уніятської церкви перебільшується (с. 292). Теорія відсутности у білорусів «власного П’ємонту» також, на думку Булгакава, не є переконливою: український націоналізм з’явився спочатку на сході України, а потім тільки його центр перемістився на захід (с. 294). В. Булгакав наводить п’ять причин виникнення білоруського націоналізму: конструювання імперського реґіону «Білорусь», українські впливи, західноевропейські впливи, криза польського націоналізму після 1863 року та польська згода на побудову власних ідентичностей для Білорусі, України і Литви, індивідуальна психологія Багушевіча та криза його власної польської ідентичности (с. 300–301). На його думку, історія білоруського націоналізму налічує близько 150 років, а відставання його від українського – близько 60–80 років (с. 302), відповідно унікальність білоруського націоналізму полягає в його одночасному формуванні з африканськими й азіятськими націоналізмами (с. 304). Поза тим, на сторінці 313, у післямові, Автор пише, що білоруський націоналізм почав розвиватися з 1905–1907 років і в 1917 році ще був химерою (тоді виходить, що він налічує не 150 років, а 100?). Автор вказує також на наявність потужних конкурентів білоруського національного проєкту власне в Білорусі – польського, українського та російського націоналізмів. Білоруський націоналізм з’явився пізніше від трьох інших національних проєктів (с. 304)20. Пізня поява білоруського проєкту та сильніший вплив польського й російського націоналізмів зумовили слабкість поширення білоруської ідентичности у масовій свідомості (с. 310). Тут Булгакав теж не до кінця послідовний: на сторінці 305 він пише, що істотної конкуренції між білоруським та російським проєктами не було, а вже на сторінці 310 говорить про їх суперництво. У післямові Автор описує сучасну білоруську ситуацію крізь призму історії ХХ століття та панування тоталітаризму. Він оцінює політику комуністичної влади з 1930-х років як жорсткий культурний апартеїд, На думку Булгакава, Бабков оцінює білоруську націю як продукт історичного шляху, а початок білоруського націоналізму відносить до часу появи літератури білоруською мовою (с. 296–297). Ближчими до реальности, вважає Автор, є висновки історика Якова Трещенка про білоруських народників 80-х років ХІХ століття як засновників націоналізму. Тільки в цьому місці Булгакав змінює акценти: спочатку з’явилася творчість Багушевіча як основа націоналізму, а потім – народництво як національний рух (с. 297). 20 Стосовно появи українського національного проєкту в Білорусі (у Західному Поліссі) складно визначити, чи з’явився він раніше за білоруський, чи одночасно з ним, чи навіть, можливо, пізніше за нього. 19 247 Андрей Тихоміров що посилював культурну травму білоруса (с. 315), а також підкреслює обмеженість соціяльної бази для польського й українського націоналізмів у Білорусі після Другої світової війни та домінування російського/радянського проєкту (с. 316). Асиміляція білорусів у російську мову та культуру («страхіття Багушевіча») стала реальністю в повоєнний період, і коротке піднесення білоруського націоналізму наприкінці 80-х – на початку 90-х років не змогло зупинити цей процес (с. 321). Завдання, що їх поставив Багушевіч, на думку Автора, не зреалізовані й досі (с. 330), а розробка альтернативних ідей має стати стратегією націоналістів (с. 331). Підсумовуючи розгляд праці Булгакава, можна виокремити кілька ключових моментів. Автор намагається здійснити ревізію уявлень білоруської гуманітаристики про історію формування нації шляхом зміщення акцентів на інші періоди та інші історичні постаті. Насамперед це стосується романтичної доби в білоруській літературі (перша половина ХІХ століття) та її витіснення з історії білоруської літератури. Оцінка польсько-білоруських літераторів цього періоду (В. Дуніна-Марцинкевіча, Т. Зана, Я. Чечота, В. Сирокомлі та інших) як «польських шовіністів» переносить романтичний період до поезії Багушевіча, тобто майже під кінець ХІХ століття (частіше цю поезію оцінюють як реалістичну). До певної міри це відкидання польського (тобто европейського) культурного домінування знайшло вияв і в тезі про хронологічну спорідненість білоруського націоналізму з азіятськими й африканськими. Другим важливим моментом є інтелектуальна реабілітація «західнорусизму», і насамперед творчости Міхаіла Кояловіча. Досі в середовищі білоруськомовної інтеліґенції порівняння когось із «західнорусистами» було майже викликом і образою, а відтворення «західноруської» нарації викликало різку критику. Повернення цієї школи до активного осмислення не тільки її сучасними прибічниками дає змогу сподіватися на повнішу реконструкцію інтелектуальної історії Білорусі та розуміння сучасности. Третій момент – це теза про Франтішека Багушевіча як засновника національної ідеології. Творчість цього письменника досить докладно вивчають у школі, але на рівні масової свідомости його постать залишається в тіні Янки Купали та Якуба Коласа і певною мірою Максима Богдановіча. Глибоке, дуже особистісне прочитання текстів Мацея Бурачка21 дало змогу Булгакаву порівняти його з Шевченком та описати його як національного пророка. Важливою і новаторською у рецензованій праці є теза про неістотність мови для білоруського націоналізму: це справді нове прочитання «білоруського шляху», можливо, пов’язане із загальним песимізмом білоруської інтеліґенції стосовно збереження білоруської мови. Помітна риса викладу Булгакава – сильний редукціонізм стосовно широкого фактичного матеріялу 21 Псевдонім Багушевіча у збірці «Дудка беларуская». 248 Білоруське вино в українських міхах та підбір фактів під власну конструкцію. У намаганні деконструювати наявний національний міт (ідучи за західними теоріями), Автор, природно, створює власне уявлення про історію білоруської ідеї. Дуже відчутним у книжці є вплив українського дискурсу та захоплення Автора українською літературою, яку він цитує вельми рясно, але не завжди акуратно. Український вплив у даному випадку цілком зрозумілий і навіть корисний у порівняльній перспективі, але виникає враження, що подеколи схеми українських інтелектуалів (розроблені на українському матеріялі) Булгакав заповнює білоруським матеріялом без необхідного критичного переосмислення. Він намагається вийти за готові схеми, але це не завжди вдається. Тут спадає на думку аналогія з міжвоєнним періодом, коли білоруська інтеліґенція почувала великий комплекс меншовартости щодо українців. Наприклад, у БССР таке захоплення виявляв історик Мікалай Улашчик (1906–1986) у спогадах 1928 року22, а в Західній Білорусі дещо критичніше ставлення – віленський лікар і діяч Білоруської Християнської Демократії Станіслав Гринкевіч (1902–1945) у нотатках «У братоў украінцаў»23. Багушевіч у рецензованій праці стає «білоруським Шевченком» (як за Александром Ґільфердінґом). Поета вміщено до дуже потужного українського контексту, і подеколи він там губиться, стає людиною, що мало не «з нуля» винаходить Білорусь за українськими методиками, хоча і до нього були спроби описати та локалізувати цей край (в тому числі й у літературній формі, як, наприклад, у Яна Барщевського). Заслугою Булгакава можна вважати прочитання передмов Багушевіча саме як національної катехизи і заяви про існування Білорусі голосом самого білоруса. При цьому важливість білоруської мови у тезах Багушевіча Булгакав не акцентує, висуваючи на перше місце соціяльний фактор (з чим можна посперечатися). Складним, однак, залишається питання про самосвідомість самого Багушевіча, який перебував повністю у польському культурному контексті (підтримував нелегальні польські школи, публікував польською мовою), і заперечувати це досить складно, але водночас, за визнання цих характеристик Багушевіча, немає підстав виштовхувати з білоруського контексту Дуніна-Марцинкевіча. Новим і водночас старим сюжетом стало трактування польського національного руху і польської меншини у сучасній Білорусі. Насторожена, критична і відрубна постава стосовно «польського проєкту» в Білорусі є традицією 1920–1930-х років та повоєнного періоду. Наприкінці 1980-х білоруська інтелектуальна еліта з великим зацікавленням та прихильністю Улашчык М. Нататкі пра бадзянні ў 1924–1929 гг. Лета 1928 г. // Улашчык М. Выбранае. Мінск, 2001. С. 221; Погорелов А. Научность, диалогичность и компетентность // Перекрёстки. 2006. № 1–2. С. 217. 23 Грынкевіч С. У братоў украінцаў // Спадчына. 1997. № 4. С. 106–139; Грынкевіч С. У братоў украінцаў // Спадчына. 1997. № 6. С. 155–185 (спочатку нотатки було видано в газеті «Беларуская крыніца» у Вільно, а 1937 року – окремою книгою). 22 249 Андрей Тихоміров стала звертатися до польської проблематики, хоча деяка її частина різко критикувала відродження національного життя білоруських поляків і вбачала в цьому головну загрозу для білоруської ідеї (не помічаючи при цьому русифікації суспільства)24. Водночас білоруська еліта оцінила свою культуру як европейську і протиставила її російській як евразійській чи навіть азіятській. Наявність польської (чи радше польсько-латинської) традиції в історії Білорусі давала підстави для пов’язування «національного міту» з европейським вибором. У післямові Булгакав пише про те, що поляки в Білорусі заслуговують на повагу, але католицький клір не допускає білоруську мову до костелів, а польська меншина – це російськомовні поляки білоруського походження, що почувають ненависть до білоруської мови (с. 317). Така оцінка в білоруській публіцистиці вже є традиційною (і бере свій початок саме у «західнорусизмі»), але за нинішніх часів є слабко обґрунтованою. Католицизм у Білорусі стрімко переходить на білоруську (і російську) мову, чого не можна сказати про православ’я чи протестантизм. Польські організації відзначають намагання витиснути польську мову з богослужіння, часто супроти думки більшости вірних, а поляки Білорусі переважно визнають білоруську як основну розмовну мову. До православної церкви Булгакав не висуває подібних мовних претензій. Польський історик та правознавець Юліян Вінницький таке ставлення до поляків з боку білоруських інтелектуалів назвав «польським комплексом»25. Локалізація білоруського націоналізму в одному хронологічному полі з націоналізмами Орієнту також можна назвати новим явищем у білоруській думці. З кінця 80-х років публіцисти й історики підкреслювали саме европейськість своєї країни й оцінювали всі події саме у зв’язку із загальноевропейськими явищами. Сучасна державна ідеологія також наголошує, що Білорусь – це европейська держава (або ж держава в центрі Европи). Зазвичай у хронологічному плані робилися спроби порівнянь білорусів з українцями, словаками та македонцями, але аж ніяк не з в’єтнамцями. Післямова до книжки добре ілюструє тезу про дискомфорт і почуття відчужености білоруськомовної інтеліґенції у сучасній Білорусі. На думку філософа Валентина Акудовіча, невідповідність реальності уявлень про ідеальну та незалежну Білорусь, розроблених інтеліґенцією в період розпаду СССР, призводить до почуття непотрібности та до переосмислення національного міту26. Булгакав, однак, говорить про створення альтернативи Див.: Веренич В. Этноязычное смешение: поляки на Украине, в Беларуси и Литве // Język a tożsamość na pograniczu kultur / Pod red. E. Smułkowej i A. Elgenking. Białystok, 2000. S. 116–117. 25 Winnicki J. Z. Współczesna doktryna i historiograia białoruska (po roku 1989) wobec Polski i polskości. Wrocław, 2003. 26 Гуляева М., Повалинская Н. Эх, деревня! Здешние против тутэйшых [Интервью с Валентином Акудовичем] // БелГазета. 2007. 27 августа (№ 34), http://belgazeta.by/2007082 7.34/320395841/ 24 250 Білоруське вино в українських міхах актуальній державній ідеології, але не до кінця зрозуміло, чи вона має бути подібна до вже відомого «національного міту» (котрий «не спрацював»), чи бути чимось радикально відмінним. Праця Валера Булгакава, виконана на перетині публіцистики, філософії, культурології та літературознавства, може бути однією з пропозицій щодо осмислення білоруської ідеї (у ліволіберальній формі). Автор порушив низку важливих дослідницьких проблем, проте не на всі з них дав переконливі відповіді (особливо щодо причин запізнення білоруського націоналізму). А проте вже порушення цих питань може викликати подальшу дискусію і, можливо, вплине на білоруський дискурс у цілому. Переклад з російської Володимира Склокіна Andrey Tykhomirov Belarusian Wine in Ukrainian Bottles The review analyzes main theses of Valer Bulgakav’s “History of Belarusian Nationalism” (Vilnius, 2006). Bulgakav explores the problem of Belarusian nation-building in the context of work of the literary scholar and jurist Francishak Bohushevich and the historian Mikhail Koyalovich, also known as founder of ideology of “West-Rus’ism.” The review notes shifting of the emphasis from the traditional identiication of the origins of the Belarusian national idea with the work of Belaruso-Polish litterateurs of the irst half of the 19th century to the representatives of the “West-Rus’ian” school. These igures looked towards Russia and rejected the idea of independence of the Belarusian nation. The reviewer stresses pronounced elements of reductionism inherent in many of the book’s theses and notes considerable inluence of the Ukrainian studies, as well as frequent inconsistencies in Bulgakav’s argumentation. The book is characterized by an “intellectual rehabilitation” of the “West-Rus’iist” school; combination of several types of narration; refusal to acknowledge Polish inluences on Belarusian nationalism (all the same recognizing Polish-speaking F. Bohushevich as a Belarusian). The reviewer describes Bulgakav’s monograph as symptomatic of the present state of Belarusian humanities, – distinguished by the search for new conceptions and through the attempts to incorporate local humanities into the Western intellectual ield (to a large extent through sometimes problematic borrowings from the works of Ukrainian writers). 251 pawet.net