Мельник Я. Вступ до теорії глобальної соціальної держави: Підручник для магістрів та аспірантів юридичних факультетів ВНЗ. Київ: видавництво «_____». 2023. 621с.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка Навчально-науковий інститут права Центр проблем імплементації європейського соціального права Ярослав МЕЛЬНИК ВСТУП ДО ТЕОРІЇ ГЛОБАЛЬНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ ПІДРУЧНИК Видавництво «Юридика» 2023 УДК 340.13+349.3(075.8) М48 РЕЦЕНЗЕНТИ Туренко В. Е. доктор філософських наук, старший науковий співробітник філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Севрюков Д .Г. доктор юридичних наук, професор кафедри теорії права та історії політичних і правових вчень Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор, заслужений юрист України М48 Мельник Я. Я. Вступ до теорії глобальної соціальної держави : підручник для магістрів та аспірантів юридичних факультетів ВНЗ. Київ : Видавництво «Юридика», 2023. 506 с. ISBN 978-617-8263-65-2 Даний підручник представлений для комплексного отримання знань про «соціальну державу» в епоху глобальних змін суспільства та безпеки у соціальному напрямі. Підручник розрахований, перш за все, для магістрантів та аспірантів підготовки за напрямом «право» (081), які досліджують проблеми соціального права та державотворчого соціального процесу. У підручнику поступово розкриваються усталені та нові у юридичній науці підходи до такої навчальної дисципліни, як «Соціальне право»; подаються міждисциплінарні елементи, основу яких становили зв’язки з навчальним матеріалом таких галузей, як «Теорія держави та права», «Філософія права», спецкурсів «Соціальна безпека» тощо. Автор підручника вважає, що саме підхід, який заснований на державотворчих соціальних процесах, надає можливість поглибленого та усебічного вивчення такої багатогранної та нової галузі права, як «Соціальне право». УДК 340.13+349.3(075.8) ISBN 978-617-8263-65-2 © Ярослав Мельник, 2023 ЗМІСТ ПЕРЕДМОВА ........................................................................................................... 8 РОЗДІЛ 1 ФІЛОСФСЬКО-ПРАВОВІ ПІДХОДИ ДО ІДЕЇ СОЦІАЛЬНОГО В АНТИЧНИХ ВЧЕННЯХ ПРО ДЕРЖАВУ ТА ДЕРЖАВНЕ У СУСПІЛЬСТВІ ................. 13 1.1. Античні архетипи як праобрази вчень про державу та соціальне ............ 13 1.2. Платон – «Держава»: деякі тези концепції ................................................. 21 1.3. Спарта – особливості давньогрецької держави ......................................... 29 1.4. Антська держава (Антський союз) – архетип античних українських земель ........................................................ 35 1.5. Конфуціанство – античні соціально-правові координати китайського суспільства .............................................................................. 38 Завдання до Розділу 1........................................................................................... 42 РОЗДІЛ 2 ПРОБЛЕМАТИКА ОСНОВНИХ КАТЕГОРІЙ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ ТА ЇХ МІСЦЕ У СФЕРІ СУЧАСНОЇ ПАРАДИГМИ ПРАВА .............................. 43 2.1. Суспільство та соціальне: витоки, взаємозв’язок та базові поняття ............................................................................................ 43 2.2. Ґенеза організації суспільства та її типи: дискурс про соціальні критерії ..................................................................... 55 2.3. Методологія правового пізнання організованого соціально зорієнтованого суспільства у сучасній парадигмі права ........................... 65 Завдання до Розділу 2........................................................................................... 75 РОЗДІЛ 3 ДИСКУРС ПРО СОЦІАЛІЗАЦІЮ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ ТА ЇЇ РОЛЬ У ДЕРЖАВОТВОРЕННІ ............................................ 76 3.1. Соціалізація та право як сфера гуманітарного соціально-культурного досвіду ............................................................................................................ 76 3.2. Юридична наука в державотворчих процесах та її система ..................... 95 3.2.1. Філософська юриспруденція у призмі аспекту філософії держави .................................................. 106 3 3.2.2. Фундаментальна юриспруденція: основні аспекти соціального державотворення ............................... 115 3.2.3. Догматична юриспруденція ................................................................. 129 3.2.4. Організаційно-прикладна юриспруденція ........................................... 132 3.2.5. Інтегративна модель юриспруденції .................................................. 136 3.3. Правова доктрина у державотворчому процесі: понятійний апарат та особливості як юридичної науки .......................................................... 141 3.3.1. Особливості правової доктрини у соціалізаційних процесах ........... 144 3.3.1.1. Соціалізація права на прикладі вчення про соціальний натуралізм та закони соціальної природи за О.М. Костенком ............................................................................... 160 3.3.2. Правова доктрина як джерело права та її місце у юридичній практиці ........................................................................... 178 3.4. Колективне та одноособове у правовій доктрині: проблеми та перспективи соціального для державотворчого процесу.................................................................... 180 Завдання до Розділу 3 ........................................................................................ 186 РОЗДІЛ 4 ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ КЛАСИЧНИХ ФОРМУЛЯРІВ УЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ .............................................................. 187 4.1. Загальні підходи до визначення ознак держави та її понятійного апарату ............................................................................ 187 4.2. Ґенеза поняття та основні риси державного суверенітету ...................... 191 4.3. Основні етапи розвитку первісного (додержавного) суспільства та основні його риси. Причини виникнення держави ............................. 194 4.4. Держава та основні відмінності від первісного (додержавного) суспільства .............................................. 197 4.5. Основні теорії виникнення держави та їх суть......................................... 199 4.6. Типології держав ......................................................................................... 207 4.7. Функції держави: поняття, ознаки, сутність, класифікація та їх характеристика ............................................................ 212 4.8. Форми реалізації (здійснення) функцій держави ..................................... 220 4.9. Сильна та слабка держава і методи реалізації нею функцій ................... 225 4.10. Зобов’язання держави у сфері прав людини .......................................... 228 4.11. Форма держави .......................................................................................... 233 4.12. Форми державного правління .................................................................. 235 4 4.13. Форми державного устрою ....................................................................... 240 4.14. Правові режими та форми державного режиму ..................................... 244 4.15. Держави у міжнародних зносинах та міжнародно-правове регулювання як вид соціального управління ................................................................... 249 4.15.1. Правова карта світу та соціально-економічні карти держав ............................................. 252 4.15.2. Правова інтеграція як процес соціально-правового розвитку держав .............................. 258 Завдання до Розділу 4......................................................................................... 260 РОЗДІЛ 5 ВЧЕННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ЙОГО МІСЦЕ В ДЕРЖАВОТВОРЧОМУ СОЦІАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ........................................................... 261 5.1. Громадянське суспільство: витоки, поняття, сутність та ознаки ........... 261 5.2. Проблема взаємодії громадянського суспільства з державою: риси, принципи, інструменти, форми ........................................................ 269 5.3. Проблема верифікації громадянських прав у соціально неоднорідному суспільстві .................................................... 276 5.4. Межі втручання держави у громадянське суспільство на зламі епох постмодерну та метамодерну ............................................. 282 Завдання до Розділу 5......................................................................................... 286 РОЗДІЛ 6 СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА ЯК СТАЛА КОНЦЕПЦІЯ................ 287 6.1. Соціальне призначення правової держави ................................................ 287 6.2. Ідея соціальної держави .............................................................................. 297 6.3. Поняття та сутність соціальної держави ................................................... 304 6.4. Ознаки соціальної держави ......................................................................... 311 6.5. Принципи соціальної держави ................................................................... 314 6.6. Функції соціальної держави........................................................................ 317 6.7. Соціальна політика: поняття, цілі та пріоритети ...................................... 322 6.8. Типологія та моделі соціальних держав .................................................... 330 6.8.1. Соціальні моделі суспільства в період переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки .................................. 337 6.9. Соціальні зобов’язання соціальної держави ............................................. 343 5 6.10. «Соціальна інтерцесія» у соціальній державі в контексті проблем публічного адміністрування ................................... 346 6.11. Складні життєві обставини як чинник реалізації соціальної політики та соціальної інтерцесії у соціальній державі.................................................................................... 352 6.12. Соціальні обов’язки у соціальній державі .............................................. 355 6.13. Соціальні санкції у соціальній державі ................................................... 361 6.14. Державні соціальні стандарти та гарантії як державотворчий соціальний каркас соціального та економічного порядку, соціальної справедливості ............................. 364 6.15. Охорона і захист соціальних прав у соціальній державі ....................... 370 Завдання до Розділу 6 ........................................................................................ 377 РОЗДІЛ 7 ГОРИЗОНТИ АНТИСОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ ТА ЇХ ФЕНОМЕНИ .......................................................................... 378 7.1. Антимонії соціальної та правової політик у державах класичного типу: деякі питання кризи ідеологій ................. 378 7.2. Антисоціальна держава як наслідок занепаду соціального права: ознаки, сутність та протиріччя................................................................... 382 7.3. Горизонти олігархії та капіталізму у слабких державах класичного типу: корупція, відсутність балансів справедливості ........................................ 386 7.4. Соціальне банкрутство як модальність антисоціальної держави ................................................... 388 7.4.1. Соціальна байдужість як асоціальний феномен ............................... 389 7.4.2. Соціальна самотність та соціальна виключеність як асоціальні феномени......................................................................... 392 7.4.3. Бідність як асоціальний феномен ........................................................ 395 7.4.4. Маргінальність як асоціальний феномен............................................ 405 Завдання до Розділу 7 ........................................................................................ 413 РОЗДІЛ 8 КОНЦЕПТ СОЦІАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ У СОЦІАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ ............................................................ 414 8.1. Функції та роль інституту соціальної держави у забезпеченні безпеки як основні підходи до визначення сучасної соціальної мети держави ................................... 414 6 8.2. Соціальна безпека та роль у ній права....................................................... 420 8.3. Соціальні ризики, загрози та небезпеки у соціальній державі ............... 425 8.4. Соціальний капітал як суспільна спроможність механізму забезпечення соціальної безпеки ............................................................... 433 8.5. Забезпечення соціальної безпеки у євроінтеграційних умовах: підходи до проблем глобалізації соціальної держави на прикладі України .................................................................................... 442 Завдання до Розділу 8......................................................................................... 451 РОЗДІЛ 9 СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА В ЕПОХУ ГЛОБАЛІЗМУ ................ 452 9.1. Соціальна глобалістика: структура, основні поняття та її місце у соціально-правовій організації суспільства......................... 452 9.2. Вплив глобалізму на соціальну державу та право ................................... 461 9.3. Глобалізаційний досвід формування безпекових моделей та соціального права: компаративістський дискурс ............................... 466 9.4. Трансформація соціального права під впливом глобалізму в контексті феномену «нео» на прикладі України ................................... 470 9.5. Держави-розпорядники versus суспільства-утворювачі: проблеми взаємозв’язку глобального соціального світу у метаданих ..................................................................................................488 9.6. Глобальний соціальний правопорядок: постановка проблеми . ............. 495 9.7. Глобальна соціальна держава: постановка проблеми . .............................497 Завдання до Розділу 9......................................................................................... 499 ПІСЛЯМОВА. ..................................................................................................... 500 РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМООПРАЦЮВАННЯ....... 502 ТЕМИ ДЛЯ МАГІСТЕРСЬКИХ ТА ДИСЕРТАЦІЙНИХ РОБІТ ............. 504 ДОВІДКОВА ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТЕЙКХГОЛДЕРА ТА ПАРТНЕРА – ГО «ТРУДОВІ ІНІЦІАТИВИ», ЯК ПРИКЛАД ЕЛЕМЕНТУ РОЗВИТКУ СТІЙКОГО ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ................................................. 505 7 ПЕРЕДМОВА У ст. 1 Конституції України закріплено фундаментальне положення про те, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (курсив власний. – Я.М.).1 А ст. 3 Основного Закону України регламентовано і те, що «…людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю...».2 Тому доцільність розроблення даного підручника зумовлюється тим, що вчення про державу характеризується значною мірою питаннями про забезпечення та відображення соціальної ролі та соціальної дійсності держави у житті суспільства, виконання нею соціальних функцій, забезпечення безпеки та стійкості соціальних чинників життя держави, власне, як і її розвитку у соціальній сфері як інституції, як феномену. У сучасних умовах слід схилитися до думки стосовно того, що окреслені кореляти є затребуваними не лише для внутрішньої соціальної політики держави, а й для зовнішньої політики, адже саме соціальна цілісність та спрямованість українського суспільства у професійному середовищі вимагає дотичних цивілізованих підходів із упорядкованою соціально-правовою системою. Наявність чи побудова такої системи, як і здатність до її оцінки, розбудови, аналізу, є ключовим маркером бути єдиним цілим зі світовою спільнотою в епоху глобалізації. Значення навчальної дисципліни «Вступ у теорію глобальної соціальної держави» під час підготовки фахівців-юристів магістерського та аспірантського рівнів є надактуальним сьогодні, адже є тією унікальною суміжною міждисциплінарною галуззю, яка сприяє об’єднанню, узагальненню як юридичних дисциплін, так і політичних, філософських, соціологічних чи економічних, а отже, отриманню міждисциплінарних знань, які покликані забезпечити й довершити можливість не лише отримання системних, усебічних та якісних знань із таких галузей права, як «Теорія права», «Теорія держави і права», «Соціальна безпека», «Соціальне право» (трудове, право пенсійного забезпечення, екологічне право, житлове право, медичне право тощо), а й забезпечити практичне сприйняття соціальної дійсності, заснованої на всебічному погляді на одні й ті ж самі проблеми минулого та сьогодення. 1 Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Верховна Рада України. URL.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0% B2%D1%80#Text 2 Там само. 8 Місце «Вступу у теорію глобальної соціальної держави» серед інших дисциплін окреслюється можливістю до визначення, структуризації та аналізу додаткової навчально-методичної інформації у державознавстві та праві. Також виникає можливість на синергетичному рівні зафіксувати основні діалектичні зв’язки між соціальним, суспільним, колективним, індивідуальним стосовно функціонування та діяльності держави, її політичного соціальноправового становища та ролі в різнополярному суспільно-соціальному середовищі, що є архіважливим для правозастосування, для іншого погляду на соціальну політику держави, її (їх) безпеку. Для цього навчальна дисципліна «Вступ у теорію глобальної соціальної держави» містить певні завдання, що стоять перед студентом-магістрантом та аспірантом під час її вивчення. Серед них можливо відзначити потребу: (1) визначити філософсько-правові підходи до ідеї соціального в античних вченнях про державу та державне у суспільстві; (2) з’ясувати проблематику основних категорій соціальної філософії та окреслити їхнє місце у сфері сучасної парадигми права; (3) провести дискурс про соціалізацію юридичної науки та її роль у державотворенні; (4) з’ясувати деякі проблеми класичних формулярів вчення про державу; (5) визначити та з’ясувати основні підходи до ідеї розуміння громадянського суспільства та його місця у державотворчому соціальному процесі; (6) розкрити ідею соціальної держави як сталої концепції буття держави; (7) провести дискурс про горизонти антисоціальної держави та визначити прояви їх феноменів у формах, наслідках тощо; (8) визначити місце концепту соціальної безпеки у соціальній державі; (9) підійти до ідеї соціальної держави в епоху глобалізму, з’ясувати основні напрями та порушити безпосередньо проблему соціалізації та прояву соціального в різних правопорядках у глобалізаційній єдності, визначити основні кореляти, які демонструють появу нового та сучасного «нео» соціального порядку, заснованого на нових цінностях та нових соціально орієнтованих правових ідеях. Ба більше, засвоївши ту чи іншу бакалаврську програму, кожен студент отримав необхідний теоретичний, емпіричний та практичний досвід у юриспруденції як галузі знань. Натомість поглиблена додаткова інформація про соціальну державу, про трансформацію соціально-правових систем та глобалізацію на тлі неминучих соціальних змін та детермінантів отримати ці знання не уявлялося можливим. Тому у даному підручнику поступово розкриваються проблеми соціального права, соціальної держави, соціалізації юридичної науки як неминучого процесу у різних її формах, подаються наслідки відсутності 9 функціонального забезпечення державою соціальних гарантій, прав, свобод та інтересів, які (наслідки) постають у призмі антисоціальної держави. Також розкриваються основні підходи до формування соціального у філософії, соціології, політології та економіці, усе це – від загального до конкретного, як і навпаки. Таким чином, автор даного підручника схиляється до ідеї про те, що саме на часі стає необхідним отримати більш детальні знання про державу та її соціальну роль, функцію у зовнішньому та внутрішньому правничому світі. А отримані знання від пройденого спецкурсу за навчальною дисципліною «Вступ у теорію глобальної соціальної держави» важливі для підготовки тих майбутніх правників, які планують здійснювати свою професійну діяльність у державному апараті, а також тих, які займаються поглибленим вивченням інституту держави на магістерському чи на дослідницько-аспірантському рівні. Отже, питання, яке виникає у проблемі потреби пошуку довершених знань з особливим відгалуженням фокусу на ідеї «глобалізованої соціальної держави», про її функціонування, специфіку мети побудови, особливості конструкції та взаємодії у сучасних умовах із людиною та громадянським суспільством, стає при нагоді у тому, що студент-магістрант чи аспірант матиме можливість комплексно побачити ті чи інші проблеми феномену соціальної держави, що дасть змогу отримати ті знання, які забезпечать найбільш удале правозастосування у доктринально-навчальній сфері, а в практичному сенсі – сформує соціально-політичне сучасне мислення, що передуватиме розвитку ідеї сталого розвитку соціально-глобалізованого світу. Водночас дослідження критеріїв більш ширшого, ніж класичний, спонукає до усвідомлення та набуття знань саме про процес становлення соціальної держави, процеси зникнення чи відсування на задній план питання чи ідеї загальнотеоретичних вчень про державу, надаючи можливість зосередитися на соціальних аспектах. Діалектично постановка питання будь-якого «вступу» лише вказує на певний початковий рівень. Порушення питання вступу до «соціальної держави» з очевидністю слугуватиме лише початком дискусії про фундаментальну сутність людини у соціальному середовищі відображати таку ж сутність у державі, тобто держави в людському соціальному середовищі. Саме певні «ступені» питання дають змогу моделювати, змінювати, удосконалювати реалізацію соціальних прав у державі, змінювати механізми їх реалізації, утворювати доступність до соціальних прав та гарантій, свобод. Отже, постановка питання «про вступ» має потенцію розкрити нове бачення соціальної держави суспільного явища. Питання про «вступ у соціальне» не передбачає аспектів деталізації вчення про державу, а лише має на меті провести більш повний дискурс із читачем 10 про соціальне у державі, про його природу, виявити додаткові взаємозв’язки, наслідки, тенденції розвитку чи занепаду «соціального» у державному апараті, державі, вченнях про державу тощо. Тому даний підручник є, безумовно, додатковим навчально-освітнім матеріалом до курсів чи спецкурсів із теорії держави і права, філософії права, антропології соціального права, соціального права, трудового права та права соціального забезпечення, які вивчаються магістрами у ЗВО юридичного спрямування. Без сумніву, у даному підручнику одна частина представленого матеріалу подана для побіжного повторення основних навчальних інституційних сентецій, що були засвоєні студентами на попередніх курсах у класичних дисциплінах за напрямом підготовки «право». Тому представлений матеріал під призмою узагальнення та поданий у міждисциплінарному дискурсі з фокусом на проблеми саме соціального права в класичній моделі сприйняття соціальної держави. Проте, «засвоївши» (пригадавши) повторення, автором підручника робиться методологічна похибка на тенденцію до глобалізації усього, де проявляється, так би мовити, у державному те певне «соціальне». Усе це заради того, аби забезпечити формування у студента комплексного бачення та пізнання феномену держави на соціально-правовому культурному рівні. Адже слід ствердити, що фрагментарні, локальні згадки про соціальну державу у глобалізованому суспільстві не відображають сьогодні повноту соціальної ідеї у правовій реальності. Натомість соціальна реальність сьогодні дійсно є пріоритетною не тільки для України, а й для демократичного світу, зокрема ЄС, власне, усіх тих держав-союзниць, які рухаються у бік великих спільних кластерів, об’єднань. Тому наведені знання у підручнику радше є самоціллю, метою, засновком до постановки проблеми глобальної соціальної держави серед навчальної дисципліни, наукової доктрини, нової галузі знань, аніж збіркою для повторення опрацьованого студентами раніше навчального матеріалу. Отже, повертаючись до сучасної моделі, що залишилась на доковідному, довоєнному рівні, важливо ще раз підкреслити, що загальність підходу в навчально-освітньому процесі на разі позбавлена можливості адекватно, системно, всебічно та повно відобразити сучасну проблематику соціально орієнтованих держав (держави), збагнути їх сенс. Уявляється, що саме поданий структурно та послідовно навчальнонауковий матеріал у даному підручнику сприятиме подати додатковий імпульс для формування у студента навиків правозастосування соціальних прав, вироблення стійкого та комплексного юридичного соціально-правового мислення про ідею буття соціальної держави в глобалізованому світі. Автор підручника вдячний за поради та методологічну допомогу таким вітчизняним вченим у сфері соціального права (трудового, права соціального 11 забезпечення зокрема), правознавцям, професорсько-викладацькому колективу кафедри трудового права та права соціального забезпечення – М.І. Іншину (академіку НАПрН України, д.ю.н., професору, заслуженому юристу України); Д.І. Сіросі (д.ю.н., доценту, професору кафедри); С.М. Черноус (дитректорці Центру проблем імплементації європейського соціального права, к.ю.н., доценту, доценту кафедри); О.Т. Панасюку (к.ю.н., доценту, доценту кафедри); Л.Ю. Малюзі (д.ю.н., доценту кафедри); М.Б. Мельник (к.ю.н., асистенту кафедри); та іншим, хто постійно брав участь із автором у наукових проектах, їх підготовкою від ННІП КНУ ім.Тараса Шевченка в 2019–2022 рр. Автор вдячний академікам НАПрН України – Н.М. Оніщенко, Н.С. Кузнєцовій та РО. Стефанчуку, професору Б.В. Малишеву та іншим, за методичні поради під час здійснення науково-аналітичної діяльності в ході роботи у Науково-консультативній раді при Голові Верховної Ради України. Окрема подяка стейколдеру та партнеру Центру проблем імплементації європейського соціального права Навчально-наукового інституту права Київського національного імені Тараса Шевченка – Громадській організації «Трудові ініціативи». Не було б зайвим не згадати із словами вдячності Ректора Київського національного імені Тараса Шевченка, який сприяв підписанню Меморандуму про співпрацю із ГО «Трудові ініціативи» – В.А. Бугрова, та очільниці (директорці) ННІП КНУ ім.Тараса Шевченка – О.В. Васильченко. Зрештою, подача навчального матеріалу у цій книзі подається методом індукції, що спонукатиме студента не лише до засвоєння основних базових понять соціального права, соціальної держави, а й взаємозв’язків з іншими вченнями, догмами, доктринами у сфері юриспруденції. Такий підхід дасть змогу критично поглянути на низку усталених питань, власне, як і затребувати критичний пошук, підняти низку назрілих проблем, виокремлювати при цьому основне чи, навпаки, зосереджуватися на ключових аспектах та тенденціях у державотворчих глобалізаційних процесах, процесах соціалізації чи, знову ж таки навпаки, виявити тенденції до маргіналізації, появи слабких місць у державному апараті тощо. З повагою до читача – доктор юридичних наук, адвокат, керуючий партнер «СПАРТА ЛЕКС» Ярослав МЕЛЬНИК 12 РОЗДІЛ 1 ФІЛОСФСЬКО-ПРАВОВІ ПІДХОДИ ДО ІДЕЇ СОЦІАЛЬНОГО В АНТИЧНИХ ВЧЕННЯХ ПРО ДЕРЖАВУ ТА ДЕРЖАВНЕ У СУСПІЛЬСТВІ 1.1. Античні архетипи як праобрази вчень про державу та соціальне У підступах до розкриття питання, що сформувалися у вченнях про державу та соціальне, постає необхідність звернутися до міркувань мислителів античності. Власне, тих ідей, які визначали уявлення та образи про ці та дотичні до них образи. Фактично йтиметься про певні античні архетипи вчення про державу та соціальне. Ба більше, йтиметься, по суті, про закладення фундаментів становлення соціальної держави, архетипів, на яких така ідея могла закладатися у античних праобразах. У підручнику з теорії права та держави зазначається, що суспільство завжди прагнуло створити більш досконалу державу, тому прогресивні мислителі давнини та сучасності намагалися і прагнули відшукати кращий, найбільш справедливий устрій, устрій, за якого державу буде побудовано на правових підвалинах і підпорядкуванні праву. Зачатки теорії правової держави у вигляді ідеї панування права і закону в житті суспільства простежуються вже в роздумах мислителів Стародавньої Греції, Риму, Китаю та інших країни. Із часом теорія правової держави розвивалася й удосконалювалася, до неї долучалися все нові елементи.3 Натомість сама ідея соціальної держави також з’явилася ще в античні часи, які значно збагатили та розвинули подальші ідеї соціальної держави, а подальший розвиток ідейної основи соціальної держави став співзвучним сучасним завданням створення, забезпечення та ефективної дії соціальної держави. Теорія соціального життя починає формуватися у Давній Греції та 3 Теорія права і держави : підручник / І.В. Борщевський та ін. ; за заг. ред. докт. юрид. наук А.С. Васильєва. Київ : КНТ, 2009. С. 137. 13 розроблятися у працях провідних філософів: Платона, Аристотеля, Сенеки та інших мислителів.4 Зокрема, Платон писав про те, що в ідеальній державі виховання дітей та шкільне навчання повинні здійснюватися під контролем держави та в її інтересах. У праці «Держава» він наголошував, що в державі існує місто в місті, в одному з яких проживають багаті, а в іншому – бідні. Якщо одні громадяни передадуть іншим свої грошові засоби та владу або якщо вони перейдуть з однієї групи до іншої, то можна розраховувати на те, що з’являться союзники, а ворогів стане менше.5 Античними авторами було вироблено низку положень про правову державу: – про владу закону як поєднання сили і права (Аристотель, Солон); – про відрізнення правильних і неправильних форм правління (Сократ, Платон); – про відрізнення природного і позитивного права та їх співвідношення (Аристотель, Демокрит); – про рівність людей за природним правом (римські юристи, стоїки); – про право як мірило справедливості, що регулює норми спілкування (софісти, Цицерон та ін.); – про державу як правове об'єднання людей (Цицерон); – про сфери приватного і публічного права, про юридичну особу, суб’єкт права (римські юристи).6 У філософії зазначається, що «архетип» походить від давньогрецької та позначається як праобраз, взірець, первинна форма. Під цим терміном розуміється незмінна форма структури психіки, надіндивідуальний характер, функція колективного несвідомого (курсив власний. – Я.М.).7 Також зазначається, що символіка «архетипів» співвіднесена з ідейним чи образним змістом так, що за всіх конкретно-історичних варіацій цього змісту інваріантною, незмінною залишається сама тематизація через архетипічні символи тих чи тих цінностей (курсив власний. – Я.М.). Так, трійця «істина – добро – краса» притаманна всім епохам цивілізаційного розвитку, але в кожній із них має специфічне змістове втілення за наскрізності самої теми співвіднесення моральних, естетичних та гносеологічних цінностей. Із 4 Сковронський Д.М. Ідея та визначення соціальної держави в історіографічному аспекті. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія «Юридичні науки». 2015. № 825. URL: http://science2016.lp.edu.ua/sites/default/files/Full_text_of_%20papers/vnulpurn_2015_825_37.pdf 5 Сковронський Д.М. Там само. 6 Пехник А.В. Виникнення та розвиток концепції соціальної держави. Актуальні проблеми політики. 2010. Вип. 39. С. 96–105. URL.: http://app.nuoua.od.ua/archive/39_2010/13.pdf 7 Сайтарли І.А., Іщенко О.М., Приятельчук А.О. Нариси з сучасної філософії : навчальний посібник / за ред. академіка НАН України Л.В. Губерського. Київ : ВАДЕКС, 2016. С. 353. 14 символічного боку, «архетипи» є пресупозиціями, тобто схильностями до реалізації певних образів чи ідей, прототипами чи можливостями їх здійснення у культурних процесах. За різними аспектами здійснення «архетипи» можуть виступати як міфологеми (на зразок фантастичних уявлень про небо, землю, пекло) чи як раціональні утворення (типу наскрізних для історії науки уявлень про атоми, образи симетрії та гармонії, хаосу та порядку) або образи етиконормативної свідомості (як то 10 заповідей у їх співвіднесенні з євангелічними чи апокрифічними притчами). До «архетипів» відноситься і символічне використання понять «Захід» та «Схід» як специфічних виявів демократичних та деспотичних тенденцій суспільного розвитку. Існують також національні А., які, за Гайдеггером, у ментальності різних народів можуть позначатися образами типу «дім» (символ святого довкілля, буття), «поле» (символ життєвого топосу, джерела існування), «храм» (символ святинь). Аналіз А. є евристичним засобом дослідження культур та національної свідомості.8 У межах уявлення загальної періодизації античності традиційно виокремлюють такі періоди: – рання античність (VIII ст. до н. е. – V ст. до н. е.) – зародження Грецької держави; – класична античність (I ст. до н. е. – II ст. н. е.) – час єдності грекоримської цивілізації; – пізня античність (III–VI ст. н. е.) – розпад Римської імперії. Розпад Західної Римської імперії ознаменував собою початок нової епохи – Середньовіччя.9 Так, досліджуючи ранню античність грецької держави, В.Е. Туренко звертає увагу у філософсько-юридичному сенсі на «сім мудреців» Греції про форму правління та право. Зокрема, він подає їх схематично і поділяє на класичних та варіативних. Так, до класичних відносить: Фалеса, Солона, Піттака, Періандра; до варіативних: Клеобула, Хілона, Біаса, Місона, Анахарсіса, Анаксагора, Арістодема, Ласа, Леофанта, Ліна, Орфея, Памфіла, Пісістрата, Піфагора, Ферекіда, Епіменіда, Епіхарма.10 До прикладу, мудрець-демократ Солон у своїй філософії використовував на практиці такі принципи під час регламентації життя поліса. Уважається, що саме йому належить авторство таких сентенцій: (а) не займайте позиції судді, оскільки вас будуть ненавидіти засуджені; 8 Філософський енциклопедичний словник / В.І. Шинкарук (гол. ред.) та ін. Київ : Абрис, 2002. С. 39. 9 Античність. Вікіпедія. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82% D0%B8%D1%87%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C 10 Туренко В.Е. Рання грецька філософія: рефлексії про політику і право. Київ : Дух і Літера, 2023. С. 158. 15 (б) тільки коли ви навчитеся керувати собою, ви будете знати, як керувати; (в) якщо ви просите інших виправдати свої дії, будьте готові зробити те саме (виправдайте їхні дії); (г) не будьте зухвалими до свої співгромадян; (ґ) якщо ти хочеш ворогів, переконайся, що ти здаєшся кращим за своїх друзів, а якщо хочеш друзів, нехай вони здаються кращими за те саме; (д) не великі багатства роблять щасливими людину, а помірне майно, статус, стан здоров’я, гарний вигляд, задоволення його бажань, народження добрих дітей та мирна смерть.11 Цікавим є те, що у своєму дослідженні В.Е. Туренко зазначає, що філософія як феномен європейської культури виникає на перетині трьох ключових моментів: відхід від міфології, поезія і, що особливо цікаво (Я.М.), соціально-політична реальність та її осмислення.12 Як зазначає В.Е. Туренко, діяльність Хілона Спартанського дещо схожа на діяльність Солона. Зокрема, близько 555 р. до н. е. його було обрано одним із двох ефорів (наглядачів) у Спарті з такими ключовими обов’язками: (а) знаходитись із військом під час військових дій і за потреби відправляти під варту навіть царів за бездарне військове керівництво; (б) бути відповідальним за внутрішню безпеку; (в) бути державним обвинувачем у разі пред’явлення судового звинувачення царю і суддею у цивільних справах; (г) у разі війни визначати ті вікові класи, які підлягають мобілізації; ефори призначали ж трьох осіб (гіппагретів), які потім формували елітний корпус із трьохсот «вершників». Два ефори завжди супроводжували царя у поході; (ґ) виконувати сакральну функцію, яка полягала у тому, що один раз на дев’ять років у святилищі Пасіфаї ефор спостерігав за небесними знаменнями і за результатами цього спостереження міг оголосити громаді про те, що боги позбавили свого заступника того чи іншого царя.13 В.Е. Туренко зазначає, що коли говорять про мілетську школу, то одразу виникають згадки про пошуки мислителями первоначала всього існуючого. Тут дослідник зауважує, що не одним лише природознавчими, натурфілософськими рефлексіями цікавилися мілетські філософи (Фалекс, Анаксімандр, Анаксімен). На його думку, у центрі їхньої уваги була саме навколишня соціально-політична реальність (курсив власний. – Я.М.).14 За 11 Туренко В.Е. Рання грецька філософія: рефлексії про політику і право. Київ : Дух і Літера, 2023. С.166–167. 12 Там само. С. 159. 13 Там само. С. 169. 14 Там само. С. 200. 16 перекладом В.Е. Туренка наведемо декілька тез уривків (фрагментів), що вказують про це: (а) «….Гіппій. Яка ж, Сократ, інша причина, якщо на те, що вони були не в силах і не здатні обідніти розумом і те й інше – справи громадські та справи приватні?..», «…Сократ. Значить, клянусь Зевсом, подібно до того як усі інші мистецтва зробили успіхи і порівняно з нинішніми старі майстри погані, те ж саме доведеться сказати і про ваше мистецтво – мистецтво софістів: воно зробило успіхи, а давні мудреці погані порівняно з вами…», «…Гіппій. Абсолютно вірно ти сказав...»;15 (б) «…Солон трохи зупинився, ну а потім сказав: «На мою думку, цар або тиран здобули б найвищу репутацію, якби від монархії він встановив демократію для громадян». Біас виступив другим, сказавши: «Якби він першим дотримувався законів своєї країни». Після цього Фелес заявив, що, на його думку, щастя правителя (архонта), полягає у досягненні старості та смерті природною смертю…»;16 (в) єгипетський цар направив запитання ефіопу, відповідь якого не задовольнила Фелеса, і він сам дав властиві варіанти. А саме: «Що найстаріше?» – «Бог, – сказав Фелес, – бо він є ненародженим»; «Що найбільше?» – «Простір; адже якщо космос містить у собі все існуюче, то простір містить всесвіт»; «Що найкрасивіше?» – «Всесвіт; бо все, що впорядковане так, як має бути, є його частиною»; «Що наймудріше?» – «Час; бо дещо він уже відкритий, а ще інше ще відкриє»; «Що найбільш загальне?» – «Надія; оскільки для тих, хто не має нічого іншого, це завжди з ним»; «Що найсокровеніше?» – «Чеснота; тому що вона робить решту корисним, знаходячи йому гарне застосування»; «Що найшкідливіше?» – «Влада; бо своєю наявністю вона шкодить величезній кількості речей»; «Що найсильніше?» – «Необхідність; бо лише це непереможне»; «Що найпростіше?» – «Слідувати природі тому, що люди часто втомлюються від насолод»;17 (в) «…не дивно, коли один невіглас супроводжує іншого, але дивно, коли розумна людина супроводжує неосвічену. Найвища чеснота – благочестя, а найгірша (вада) – жадібність… Найкраща мова та, яка цінна незалежно від 15 Туренко В.Е. Рання грецька філософія: рефлексії про політику і право. Київ : Дух і Літера, 2023. С. 201–202. 16 Там само. С. 204. 17 Там само. С .204–205. 17 того, чи сказана вона серйозно чи з гумором, а найкраща людина – та, яка вигнала бажання зі свого серця і не кориться своїм пристрастям у покорі своєму Господу. Одяг здоров’я – найкращий одяг, який може носити людина…».18 Таким чином, з огляду на спосіб викладу архетипів античності, можливо відзначити, що сенс, який закладений у їх змісті, досі є актуальним, адже він відображає політико-правові, соціально-правові та суспільно-соціальні чинники життя суспільства. Ба більше, сам характер їх викладу носить радше аксіоматичний формат, а самі тези є певними «формулами» соціальноправового буття суспільства та держави, які претендують на істинність стосовно взаємовідносин людини та суспільства. Отже, античні архетипи праобразів суспільного, соціального та політичного є певними аксіомами, тому в контексті сенсу правових аксіом слід зупинитися детальніше. Так, І.П. Зеленко, досліджуючи правові аксіоми у праві, доходить висновку стосовно того, що правові аксіоми – це багатогранне складне явище правової дійсності, що відноситься до права, правосвідомості та правової науки, та є положеннями, що концентровано виражають соціально-правовий досвід і тому визначаються як істини, об’єктивна основа яких міститься у закономірностях, властивостях спеціально-юридичних принципах права і слугують для спрощення правового регулювання (курсив власний. – Я.М.). Також дослідниця зазначає, що аксіоми взаємодіють із такими явищами, як правові презумпції, правові принципи. Складні взаємозв’язки принципів і аксіом відбиваються у їх діалектичній єдності, здатності до взаємопереходів і розкриття одного явища через інше. Правовий принцип – це один зі способів (форм) фіксації аксіом у праві, «привнесення» їх зі сфери правосвідомості у матерію права. У такому розумінні аксіоми є підґрунтям для формулювання принципів, при цьому основою одного принципу може бути як одна, так і декілька аксіом.19 Це означає, що правові аксіоми мають не лише суто загальний (широкий) правовий контекст, а й характеризуються контекстом соціальним, суспільним, політичним. Звідси постає за очевидне й те, що, наприклад, маючи характер соціальний (представлені як соціальні чи суспільні істини отриманого досвіду), правові аксіоми соціального змісту мають тісні зв’язки з правовими презумпціями, правовими принципами. Це означає, що правові аксіоми соціального змісту мають тісний та очевидно засновницький зв’язок із соціально-правовими презумціями, соціально-правовими фікціями тощо. 18 Туренко В.Е. Рання грецька філософія: рефлексії про політику і право. Київ : Дух і Літера, 2023. С. 207–2078. 19 Зеленко І.П. Правові аксіоми: підходи до розуміння. Наукові записки. Серія «Право». 2020. Вип. 9. С. 11. URL.: https://pravo.cuspu.edu.ua/index.php/pravo/article/view/15/5 18 На думку І.П. Зеленко, аксіоми є достатньо стійкими, проте і вони піддаються змінам, іноді навіть знецінюються. Вони знаходяться у тісному зв'язку з презумпціями, а під впливом певних чинників (розвиток правової дійсності, зміни у політичному режимі, зрушення у правовій культурі, правосвідомості тощо) аксіоми та презумпції можуть заміняти одна одну.20 За таких обставин із тезою про деяку корекцію сенсу правових (соціальноправових) аксіом унаслідок властивості їх не стільки зміни, скільки розширення чи звуження сенсу слід погодитися, але аж ніяк із їх утратою. Тут також уявляється, що право, очевидно, має потенціал до розвитку, який може доповнюватися, модифікуватися, трансформуватися, але залишати ті чи інші стрижневі елементи дійсними, «працюючими», особливо в деяких соціальноправових, соціально-політичних сферах буття суспільства. Отже, ставлячи перед собою питання про аналіз та моніторинг сучасних класичних та некласичних моделей поєднання права в державі та держави у праві, насамперед, доцільно звернути на певні античні архетипи як праобрази вчень про державу та соціальне. Звісно, звернувши увагу на фрагментарні античні аспекти, з’являється методологічна можливість віднайти засновки до тих сталих образів у державотворчих процесах, уявленнях про державу і право та роль держави у правовому, аби віднайти роль держави у соціальному та правовому. «Античні архетипи» являють собою згадку про фундаментальні образи та праобрази про належне та неналежне, прийнятне та неприйнятне, правове та неправове, соціальне та асоціальне, що викладені в думках минулих періодів філософів Стародавньої Греції, Стародавнього Риму, Китаю, Антської держави. Античні архетипи можна групувати за періодичністю, класифікувати за філософськими вченням європейських та далекосхідних цивілізацій. Античні архетипи як праобрази вчень про державу та право, про суспільне та соціальне викладені аксіоматично. Так би мовити, «аксіоматичний спосіб» створених тез видатними філософами античності дає можливість і сьогодні виокремлювати цілі та мету держави і права, які повинні бути спрямовані на людське та соціальне, суспільне. Цікавим видається саме те, що аксіоматичний спосіб поданих тез відображає своєрідні формули про державу, право, соціальне і суспільне, які не потребують спростування та доведення. Абсолютизований їх виклад носить справедливий диспут про належне і досі, що не потребує зайвого пояснення, особливого тлумачення. По суті, за таких обставин можемо визнати сталість та об’єктивність описаних чинників життя суспільства та права, держави, соціального, заснованого на стоїцизмі. 20 Зеленко І.П. Правові аксіоми: підходи до розуміння. Наукові записки. Серія «Право». 2020. Вип. 9. С. 11. URL.: https://pravo.cuspu.edu.ua/index.php/pravo/article/view/15/5 19 Зрештою, очевидно, що у підступах до розкриття соціально-правових проблем у державі та її архітектурі якраз і доцільно сфокусуватися на таких архетипах «суб’єкта», «об’єкта», «стану», «процесу», як Платон – Спарта – Антська держава – Конфуціанство. 20 Платон – «Держава»: деякі тези концепції 1.2. Античні філософи заклали фундамент правообразів про державу, суспільне та соціальне. Одним із відомих мислителів античності по праву визнається Платон. У Філософському словнику Платон (справжнє ім’я Аристокл, 427, Афіни чи о-в Егіна – 347 до н. е.) подається як «…давньогрецький філософ, постать якого стала уособленням філософії як такої. Походив зі старовинного аристократичного роду (серед предків – останній афінський цар Кодр і уславлений реформатор Солон, один із «семи мудреців»). Платон починав як поет і драматург, але вже в 20 років завдяки Сократу і Кратилу захопився філософією, відмовившись від поетичної творчості. Як мислитель сформувався під вирішальним впливом Сократа, після страти якого (399 р. до н. е.) переїжджає до м. Мегари, де зібрався осередок сократівських учнів. У 388 р. здійснює подорож до Пд. Італії та Сицилії, маючи на меті познайомитися з вченнями піфагорійців. У Сиракузах здобуває прихильність тирана Дионісія Старшого (той зацікавився ідеями Платона щодо перетворення держави). Але невдовзі Платона заарештовують, передають спартанцям і виставляють для продажу на ринку рабів (о-в Егіна). Його викупив киренець Аннікерид і дарував свободу…».21 Уважається, що в останні десятиліття робилися неодноразові спроби їх реконструкції і визначення їх ролі у філософії П. Одна з найавторитетніших сучасних періодизацій (Теслеф) створення діалогів Платона така: ранній період (до першої поїздки на Сицилію у 388 р.) – «Апологія», початок роботи над «Державою».22 Філософія Платона охоплює безліч найважливіших тем і сюжетів, але не становить єдиної теоретичної системи. Стрижнем платонівської творчості, як життєвої, так і інтелектуальної, є намагання подолати глибоку кризу та руйнацію основ суспільного устрою, що стали ознакою епохи. Платон створює грандіозну полісну утопію – зразок досконалого суспільства, завдяки чому стає засновником соціального конструктивізму у західній метафізиці. Разом із тим вирішити проблему досконалого суспільства – того, що не є мінливим встановленням людей, а відображає природу речей, – неможливо без Філософський енциклопедичний словник / редкол.: В.І. Шинкарук (гол.) та ін. Київ : Абрис, 2002. С. 482. 22 Там само. С. 483. 21 21 з’ясування сутності самого буття.23 Платон розрізняв буття як те, що існує само по собі і для себе, і становлення – як те, що існує лише для іншого.24 Платонізм – традиція філософування, яка виходить із учення Платона, у різних формах бере його за основу або слідує його головним теоретичним настановам.25 За Платоном божественність позначена істиною та добром. Боги виконують функцію взірця для людей. Найбільше, що заслуговує на засудження Платона, – брехня, яку люди розповідають про богів, «коли утворюють хибний і потворний образ богів і героїв»: «Бога слід стало представляти таким, яким він є, яким постає в епосі, у ліричних віршах чи в трагедії… А Бог насправді є добрим, і таким його варто представляти… Бог, отже, цілком простий та істинний і в слові, і в дії. Він не перетворюється і також не ошукує інших ані хибним образом, ані словом, ані тоді, коли посилає їм знаки – чи то в стані притомності, чи то уві сні… (Платон. Держава)».26 Платон у відомій праці «Держава» дискусійно висвітлює основні та базові концепції моделі держави. Причому поданий матеріал пронизаний суцільним соціально-правовим елементом взаємоорганізації влади, держави, її механізму, рівнів та критеріїв забезпечення правопорядку (скажімо – навіть соціальноправового порядку). Спробуємо побіжно висвітлити певні тези та їх прокоментувати, а саме: (1) про шлюби та соціальні наслідки для держави: «…у державі, яка дбає про людське добро, було би безбожно дозволити хаотично вступати у статеві стосунки чи щось інше таке витворяти, до того ж і правителі не допустять …», «...бо то суперечило справедливості…»; «…зрозуміло, що надалі ми запровадимо шлюби, яким, наскільки в наших силах, надамо характеру священних… А священні шлюби були б найкориснішими…», «а в яких випадках вони будуть найкориснішими? Скажи мені ось що, Главконе: у твоєму будинку я бачу і мисливських собак, і багато породистих птахів. Отож, присягаюсь Зевсом, чи ти цікавився, як вони паруються і розмножуються?..», «.. що ти маєш на увазі?..», «…передусім, то все істоти дорогоцінні, але хіба серед них немає і не з’являються індивіди, які кращі від них?..», «…з’являються…», «…то тобі байдуже, яких розводити, чи хочеш мати найкращих, або ж переважно від тих, хто в розквіті сил?..», «…що? Від 23 Філософський енциклопедичний словник / редкол.: В.І. Шинкарук (гол.) та ін. Київ : Абрис, 2002. С. 483. 24 Там само.С. 608. 25 Там само. С. 485. 26 Фюрст М., Тринкс Ю. Філософія / пер. з нім. В. Кебуладзе. Київ : Дух і Літера, 2012. С. 475–476. 22 кого кращий приплід – від наймолодших чи найстарших або ж переважно від тих, хто в розквіті сил?..», «…саме так, від тих, хто в розквіті сил…»;27 (2) про втручання у народження та соціальні наслідки для держави: «…Жінка, повинна народжувати для держави, починаючи від своїх двадцяти років аж по сороківку, а чоловік «коли промине у нього найкраща пора для бігу»: відтоді він даватиме державі потомство аж до п’ятдесяти п’яти років…»; «… І в одних, і в других… – це, мабуть, найкращий час тілесного й духовного розвитку…»; «…Отже, якщо хтось старший чи, навпаки, молодший від них дозволить собі втрутитись у державну справу розмноження, то ми назвемо це безбожною і протиправною помилкою, тому що він зачне для держави дитину, яка, якщо це залишиться непоміченим, прийде на світ без співучасті жертвоприношень і молитов при заплідненні, і вся держава молиться, щоб від добрих нащадків, і, навпаки, те, зачате під покривалом темряви, з’являється на світ, як витвір страшної нестриманості…»; «…той же закон (Платон) буде застосований і в тому разі, якщо хтось із чоловіків, здатний до дітонародження, зійдеться з жінкою відповідного віку, але без згоди відповідного правителя…», «…а коли чоловіки й жінки вийдуть із віку, відведеного на розмноження, гадаю, ми дамо волю чоловікам єднатися з ким захочуть, за винятком лише дочок, матері, дочок дочки і старших родичів по лінії матері; а жінкам – зі всіма, крім синів, батьків та їхніх молодших і старших родичів. Але при цьому всьому їм буде суворо наказано, щоб жоден плід таких взаємин не побачив світла денного, навіть якщо зав’яжеться, коли ж усупереч усім законам дитина народиться, то хай покладуть її в такому місці, де для неї не знайдеться поживи…»;28 (3) про загрози державному устрою, спільність у єднанні громадян (соціальна спільність), про асоціальну відчуженість, демократію, занедбану державу в її суспільстві: «…запитавши самих себе, що ми можемо назвати найбільшим добром для державного устрою, тобто що повинен мати на оці законодавець, коли укладає законир, і що є найбільшим злом? А потім нам слід розглянути, чи те, про що ми тільки-но вели мову, у нас позначене слідами цього добра і чи справді воно не узгоджується зі злом…», «…чи можемо ми уявляти собі якесь іще більше зло для держави, ніж те, що її роздрібнює і сприяє розпаду на багато частин? І чи може бути більше добро, ніж те, яке державу зв’язує і зміцнює її єдність?..», «…не можемо…», «…а єднає спільність радості і смутку, коли майже всі громадяни однаково радіють і засмучуються, якщо з’являються або втрачаються одні й ті ж речі…», «…а відособленність у почуттях розкладає державу, коли одні 27 28 Платон. Держава / пер. з давньогр. Д. Коваль. Київ : Основи. 2000. С. 150. Там само. С. 152–153. 23 неймовірно страждають, а інші радіють із того становища, у якому перебувають держава і її населення. Хіба це не є виявом роздвоєнності громадян?», «…і чи не звідси починається те, що в державі чути безладні вигуки: «Це – моє!», «Це – не моє!»? І так само, якщо йдеться про те, що чуже?..», «…а коли в будь-якій державі більшість людей одноголосно стверджує: «Це – моє!», «Це – не моє!», то така держава найкраще організована?..», «…найкраще…», «…також і та, яка дуже подібна до самої людини; наприклад, коли хто-небудь із нас поранить собі палець, то вся тілесна цілісність, до якої належить і душа і з якого вона творить один уклад, повністю відчуває це, і вся разом із тим пальцем страждає, вся, хоча палець – то тільки її частина; тоді ми кажемо, що у цієї людини болить палець. Такий же вислів стосується і будь-якого іншого відчуття людини – страждання, коли хворіє якась її частина, чи задоволення, коли та частина одужує…»;29 (4) про громадян, правителів, народ та про суспільний контроль, тиранів; про співвідношення соціальної корисності та паразитизму в: «правитель=рятувальник/помічник», «народ=платник/годувальник», «правитель=тиран», «народ=раб»; про протистояння/конфілктогенність між правителями: «…зараз було б дуже вчасно зайти до нашої держави й подивитися, чи висновки, до яких ми дійшли в розмові, підтверджують насамперед у ній чи більше в якійсь іншій державі…», «…це варто зробити…», «…і що ж? Якщо інші держави мають правителів і народ, то є вони й у нашій?..», «…є…», «…і вони називатимуть один одного громадянами?..», «…окрім назви «громадяни», як народ інших держав називає своїх правителів?..», «…тиранами, а в демократичних державах залишається ця назва, тобто «правителі», «архонти…», «…а в нашій державі? Окрім назви «громадяни», як він іменуватиме правителів?..», «…рятівниками й помічниками…», «…а як вони називатимуть народ?..», «…платниками й годувальниками», «…а в інших державах як правителі називатимуть народ?..», «…рабами…», «…якщо говорити про правителів наших держав, чи можеш ти навести хоча б один приклад, щоб хтось із них звернувся до одного зі своїх співтоваришів як до друга, а до іншого – як до чужинця?..», «…навіть багато…», «…отже, ближнього він уважає й називає своєю людиною, а чужого – не своєю?..», «…так...»;30 (5) про негативні боки держави, переміни, які приносять філософи (просоціальні, адже Платон, насамперед, був філософом соціально зорієнтованим. – Я.М.); про щастя людини та держави; про непрофесіоналів, які приходять до влади; про причини занепаду держави: «…спробуємо знайти Платон. Держава / пер. з давньогр. Д. Коваль. Київ : Основи. 2000. С. 154. Там само. С. 155. 29 30 24 й показати, які негативні боки є у сучасних державах, через які вони побудовані не так, як слід, та внаслідок зміни якої найменшої дрібнички держава могла б вийти на шлях бажаного впорядкування, особливо коли б така зміна була одна, а якщо ні, то дві. А коли б і цього забракло, то все одно їх повинно бути якнайменше, а що стосується їхнього впливу, то він має бути незначним…», «…тож коли б сталася лише одна-єдина переміна, ми, як на мою думку, змогли б тоді показати, що й у державі все стало інакше, але переміна ця немала й нелегка, хоча можлива…», «…поки в державах філософи не матимуть царської влади або так звані тепрерішні царі та правителі не почнуть шанобливо й належно кохатися у філософії, а тим численним натуристим людям, які порізно пориваються до влади або до філософії, не буде перекрито дорогу, до того часу, любий мій Главконе, держава не буде мати спокою від зла, і, мені здається, рід людський також, і взагалі мови не може бути, щоб той державний устрій, який ми щойно на словах описали, міг коли-небудь побачити світло сонця, тим більше визріти в межах можливості. Власне, саме тому я так довго вагаюся, чи говорити про це, адже знаю, що мої слова суперечать загальноприйнятій думці. Людям важко визнати, що їхнє щастя неможливе ні для них, ні для держави…»;31 (6) про причини недопущення мудрих людей до влади; про корупцію (наукову, суддівську, прокурорську тощо, у тому числі за участі олігархів – на прикладі України), її асоціальні наслідки, про наслідки для держави; про «грамоти/величання» (шанолюбство); про природу державного устрою: «…виходить, пошануванням правителів, триманням охоронців держави на віддалі від рільництва, ремесл та інших видів робіт для прожиття, організацією спільних обідів і піклуванням про гімнастику та про військовий вишкіл – усім таким цей устрій наслідуватиме попередній?..», «…там пануватиме страх, щоб мудрі мужі не прийшли до влади, тому що там немає таких щирих і рішучих людей, а є лише люди змішаного типу; там тягтимуться за тими, хто несамовитий духом, і за тими, хто менш досконалий і схильний більше до війни, ніж до миру, там шануватимуть воєнні підступи й хитрощі, бо постійно триватимуть війни. Чи не ці риси будуть переважно властиві цьому устрою?..», «…саме ці…», «…люди такого типу будуть жадібні до грошей, вони немов у затьмарені ревно плекатимуть цілком дикунський культ золота та срібла, заведуть собі дома комори й сховища, щоб усе це було де складати і зберігати, вони обнесуть свої житла мурами, щоб там наче у власному гнізді жити, витрачаючись без ліку на жінок і все інше, яке тільки заманеться…», «…водночас вони ощадливі, оскільки понад усе шанують гроші і здобувають їх употай від інших, а через жадібність люблять пожити за чужий кошт. Вони 31 Платон. Держава / пер. з давньогр. Д. Коваль. Київ : Основи. 2000. С. 167–168. 25 нишком насолоджуються втіхами, втікаючи від закону, наче діти від батька, адже виховано їх не переконаннями, а насильством, тому що вони знехтували правдивою Музою, котра промовляє до розуму за допомогою доказів і філософії; вони більше шанували тілесні вправи, ніж музичне мистецтво…», «…узагалі ти ведеш про державний устрій, у якому все зло перемішується з добром...», «…так, він змішаний, і в ньому завдяки перевазі несамовитого лише одне вирізняється найбільше – це сварливість шанолюбство…», «…правда ж, цей устрій витворюється саме так і має більш менш саме такий вигляд…»;32 (7) про олігархів, заможність на землі та війну (ще один яскравий приклад України); заможність іноземних/вітчизняних корпорацій на землі, які не в полі зору території їхньої держави зокрема; про убогих (соціально приречених) громадян; про наслідки олігархії для держави: «…водночас обробляють землю, наживають гроші та ведуть війну – хіба це правильно?..», «…зовсім ні…», «…дивись-но, чи передовсім не до цього устрою може вчепитися лихо, яке тільки може бути?..», «…що саме?..», «…можливість позбутися всього цього майна, що перейде у власність іншого, а позбувшись, і далі жити в тій же державі, не будучи жодною її частиною, тобто ні власником маєтку, ні ремісником, ні вершником, ні гоплітом, а лише тим, кого називають убогим, таким, що не має засобів до життя…», «…це лихо з лих…», «…за олігархій ніщо не стоїть на заваді чомусь подібному. Інакше одні не були б понад міру багаті, а інші – нижче всякої міри бідні…», «…слушно…», «…поглянь і з цього боку: коли така людина була ще багатою і промарнувала такі статки, то чи мала з того чи найменшу користь держава в тому сенсі, про який ми тільки-но вели мову? Чи то здалося, що та людина належить до тих, хто править, а насправді вона не була правителем держави, ні її підданим, лише марнотратником усього готового?..», «…так, вона виявилася лише звичайнісіньким розтринькувачем…», «…якщо хочеш, то ми скажемо: так само, як трутень, який завівся у стільниках, є хворобою для рою, так і та людина, коли з’являється у своєму домі – хвороба для держави?..», «…авжеж, Сократе…», «…Отож, зрозуміло, що де б ти не побачив у державі убогих, там причаїлися і злодії, і викрадачі гаманців, і осквернювачі храмів, і призвідці багатьох інших темних справ…»;33 (8) про олігархів/характеристика портрета особи; про суспільні та соціальні причини появи олігархії; про типи суспільства та фінансову і соціальну культуру, їхні наслідки; фінансову опіку над людьми: «…любові до шаноби та хтивість золота…», «…отже, це і є олігархічна людина?..», «…так, Платон. Держава / пер. з давньогр. Д. Коваль. Київ : Основи. 2000. С. 244–245. Там само. С. 249–250. 32 33 26 хоча це скоріше викривлення тієї людини, яка відповідала тому державному устрою, з якого виникла олігархія…», «…правда ж, вона схожа на олігархію тим, що понад усе цінує гроші?..», «…і тому вона ощадлива, працьовита, вдовольняє лише невідкладні власні потреби, не дозволяючи собі зайвих витрат, а всі інші пожадання приборкує як немудрі…», «…авжеж…», «…виглядає вона завжди нечепурною, зі всього прагне мати зиск і статки. Така людина подобається натовпу. Тож хіба вона не схожа на той державний устрій?..», «…мені здається, схожа… бо і в такій державі, і в такої людини в найвищій шані гроші…», «…я не думаю, щоб такий тип людини звертав увагу на своє виховання…», «…але приглянься ось до чого: чи не знаємо ми, що через брак культури в неї з’являться нахили такого собі трутня – одні жебрацькі, а інші – злочинні, які вона приборкує силою, бо все ж не позбавлена самоповаги?..», «…а чи здогадуєшся, на що ти би мав звернути увагу, щоб побачити витівки таких людей?..», «…на що?..», «…на їхню опіку над сиротами або ж на будь-яке інше, у чому з’являється можливість для них діяти, забувши про справедливість…», «…це правда…», «…хіба не зрозуміло, що така людина і в інших ділових стосунках, де вона має добру славу, оскільки її вважають справедливою, насильно стримує і всі інші погані нахили, які є в ній, лишень тому, що в її душі зостаються крихти порядності, хоча вона не надто переконана, що робить добре, бо ті нахили приборкує не розум, а необхідність і страх, адже вона просто трясеться над своїм майном?», «…ясна річ…», «…у багатьох із таких людей, друже, коли їм приходиться витрачати чужі гроші, ти побачиш пожадання, властиві трутням…», «…отже, така людина невільна від внутрішньої боротьби, не має цілісності, вона якась роздвоєна, одні пожадання беруть гору над іншими, переважно кращі над гіршими…»;34 (9) про методологію реалізації права на навчання, використання об’єктів унаслідок навчання (соціальний сенс удосконалення): «…стосовно кожної речі можна виявити три вміння: вміння користуватися нею, вміння створювати її, вміння наслідувати…», «…авжеж…», «…правда ж, доброякісність, краса і правильність кожної речі з будь-якого начинання чи живої істоти, чи дії полягають у відношенні не до чогось іншого, лише до того застосування, задля якого кожна річ зроблена чи виникла природним шляхом?..», «…правда…», «…тож неминуче мусить бути, що той, хто послуговується тією чи іншою річчю, найкраще з ними обізнаний і може вказати їх виконавцеві, які достойні чи вади його творінь виявляються під час його використання. Наприклад, флейтист повідомляє майстрові флейт, які саме флейти надаються для гри, і дає йому вказівки, якими їх слід робити; і той до цього прислухається…», 34 Платон. Держава / пер. з давньогр. Д. Коваль. Київ : Основи. 2000. С. 250. 27 «…як же йому не прислухатися!..», «…отже, виконавець набуде правильного уявлення щодо достойностей і вад однієї й тієї ж речі, спілкуючись зі знавцем і вислуховуючи його поради, але знаннями володітиме лише той, у кого ця річ у вжитку…», «…звичайно…», «…а наслідувач чи з досвіду почерпне знання про речі, які малює, наскільки вони гарні і правильні, чи ні, також слушну думку про них складе лише завдяки тому, що неминуче буде змушений спілкуватися зі знавцем і виконувати всі його вказівки та що як малювати…», «…ні те ні те…».35 Отже, у тезах про державу, що викладенні у дискусіях Солона, Платона, Главкона тощо, відстежуються підходи вчень про взаємозв’язки держави та людей, суспільства; олігархів та держави; держави та місця у ній соціального, суспільного; причини та наслідки формування соціального та асоціального в державі та серед суспільства, людини. Ці тези викладаються у такій формі, яка свідчить про фундаментальні і водночас базові (загальні) умови соціальноправових конструкцій стосовно відносин держави та суспільства, безпеки у формі та механізмах того чи іншого державного та безпеки того чи іншого суспільного. По суті, «тези» є завуальованими вченнями про державу та суспільне, про безпекове та соціальне. Платон. Держава / пер. з давньогр. Д. Коваль. Київ : Основи. 2000. С. 305–306. 35 28 1.3. Спарта – особливості давньогрецької держави Як зазначає І.О. Панафідін, антична культура, яка є фундаментом сучасної європейської цивілізації, завжди розглядалася крізь призму домінуючого панування афінського типу культури. Водночас здобутки Давньої Спарти у сфері культури майже не розглядалися, тому що Давня Спарта у цій сфері майже нічого не залишила у спадок людству. Як зазначає дослідник, історики зазвичай акцентують увагу на однобічній скерованості розвитку Лакедемонської держави, або Давньої Спарти, а саме на її розвитку як специфічного «воєнізованого табору», у якому були практично повністю відсутні філософія, наука, зокрема історія, різноманітні мистецтва.36 У перекладі з латинської Sparta (Спарта) позначається як столиця Лаконії, яка знаходилася у долині річки Еврот, що між гірськими хребтами Тайгет та Парнон.37 У Радянському енциклопедичному словнику зазначається, що Спарта (Лакедемон) – це давньо-грецький поліс у Лаконіці (Пелепоннес), який перетворився на велику державу (у 8–6 рр. до н. е.).38 У Юридичній енциклопедії зазначається, що Спарта виникла внаслідок злиття двох племен (дорійського та ахейського) у 9 ст. до н. е. Згідно з довідковою інформацією, основи державного ладу Спарти було закладено законами Лікурга. Спарта сформувалась як аристократична республіка, де існував своєрідний сплав сильної державної влади з численними елементами військової демократії. Найвищий орган – народні збори (апелла). Вони мали обмеженні повноваження. У їхній роботі брали участь спартіади, які досягали 30-літнього віку і мали земельні наділи – клери. Збори приймали закони, обирали посадових осіб, вирішували питання війни і миру.39 Позбавлення громадянських прав (атімію) уважають одним із найтяжчих покарань. У такому разі людина не могла звертатися до суду для захисту своїх інтересів, брати участь у політичному житті, зазнавала постійної зневаги, 36 Панафідін І. Історіографія давньої Спарти: спроба реконструкції. Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія «Історія». 2016. Вип. 2(2). С. 3. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/NZTNPU_ist_2016_2%282%29__3 37 Дворецкий И.Й. Латинско-русский словарь. Около 50 000 слов. Изд. 2-ге, переработ. и доп. Москва : Русский язык, 1976. С. 943. 38 Советский энциклопедический словарь / гл. ред. А.М. Прохоров. 2-ге изд. Москва : Сов. энциклопедия, 1982. С. 1250. 39 Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. Т. 5. С. 571. 29 бойкоту громадян. Атімією карали за боягузтво на полі бою, втечу з бою, здачу в полон ворогові. За якийсь у подальшому героїчний учинок атімію могли з воїна зняти.40 У Спарті судовий процес між громадянами мав загальний характер, але часто звинувачення на себе брали державні органи: царі, ефони, геронти. Доказами слугували власне признання, показання свідків, речові докази, документи, присяга.41 Така варіативність може вказувати на слабкість уявлень про правосуддя, тобто як саме відбувався пошук істинності, рівності та справедливості у спорі. Це саме стосується і того, на якому місці були права людини у Стародавній Спарті; як співвідносилась/яка її була пропорція/ влада, її культура та головне – соціальний та суспільний зв’язок державної влади та суспільства. У підтвердження слабкості правосуддя важливо звернути увагу на те, що оскарження вироків не допускалося. Тільки у виняткових випадках засуджений міг апелювати до Народних зборів.42 У першій половині IV ст. до н. е. діяв закон, який дозволяв дарування і заповідання будівель і земельних ділянок, що раніше суворо заборонялося. Хоча продаж-купівля землі все одно не дозволялися, але це вже був серозний крок до майнового розшарування.43 Існувала в Спарті й заборона громадянам займатися торгівлею, ремеслом, але й це слугувало ефективною гарантією проти появи приватної власності, до речі, як і введення важкої, громіздкої монети.44 Окрім спільної земельної власності, збереження елементів первіснообщинних відносин проявлялося у тому, що вважалося допустимим безоплатно користуватися чужими рабами, чужим реманентом, кіньми, мисливськими собаками, навіть брати з чужих комор харчові припаси. Це не означає, що у Спарті зовсім не було торгівлі, норм загально-договірного права тощо. Вони, очевидно, існували, діяли, але загалом договірне право було нерозвинене, непоширене, бо в країні домінувала не приватна, а спільна, колективна власність, існували численні пережитки первіснообщинних відносин. Купівля-продаж, позичка, обмін речей тривалий час відбувалися у простій, усній формі, щоправда, при свідках, зазвичай не за гроші, а у бартерній формі (товар за товар, річ за річ).45 40 Ткаченко В.В. Лекції з історії розвитку державно-правових відносин у давньогрецькій і давньоримській цивілізаціях : навчальний посібник. Київ : МАУП, 2005. С. 148. 41 Там само. С. 148. 42 Там само. С. 148. 43 Там само. С. 146. 44 Там само. С. 147. 45 Там само. С. 147. 30 Общинна земля, як зазначалося, була розділена на наділи, які щорічно за жебракуванням перерозподілялися між громадянами. Відчужувати ці землі не можна було. Проте згодом створено приватну власність на землю. Це були, передусім, землі, які надавалися державою громадянам за певні заслуги. Ними можна було вільно розпоряджатися. Далі – це землі, заселені пересіками, тобто в гірських і передгірських районах, на околицях держави. Щоправда, їх купівля вважалася недостойною. Утім, соціальна нерівність, у тому числі у земельних питаннях, все одно виникала.46 Заслуговують на увагу і тези про соціальне, висловлені грецьким мислителем Плутархом: (а) «…повернувшись до Риму, Цицерон спочатку тримався дуже обережно і не поспішав домагатися посад, а тому не мав жодного впливу і часто чув за спиною: «Грек!», «Вчений!» – найзвичайніші і поширені серед римської черні лайки...» (переклад, тут і далі, власний. – Я.М.);47 (б) «… щоб стати справедливим, достатньо власного бажання…»;48 (в) «…немає нічого більш рабського, ніж розкіш і млість, і нічого царственішого, ніж праця…»;49 (г) «…«Мир» – це коли розбіжності улагоджуються силою слова, а не зброї!..»;50 (ґ) «…знатне походження є благом, але це благо предків. Багатство почесне, але це справа щастя. …Сила є заздроісною, але вона руйнується старістю та хворобами. Освіта – єдина, яка є божественною і безсмертною у нас...»;51 (д) «…якщо ви так упевнені, що тварини призначені вам у їжу, тоді спершу вбийте самі ту істоту, чиє м'ясо хочете з'їсти. Але вбийте його своїми власними руками чи зубами, не вдаючись до допомоги ножа, кийку чи сокири…»52 тощо. І.О. Панафідін, досліджуючи історіографію Давньої Спарти в контексті спроби реконструкції, доходить висновку стосовно того, що всупереч загальноприйнятій у вітчизняній історичній науці точці зору є достатні підстави стверджувати, що у Давній Спарті існувала традиція історіописання, хоча і мала певні особливості. Історична думка Давньої Спарти, представлена Ткаченко В.В. Лекції з історії розвитку державно-правових відносин у давньогрецькій і давньоримській цивілізаціях : навчальний посібник. Київ : МАУП, 2005. С. 146. 47 12 цитат из «Сравнительных жизнеописаний» Плутарха. URL: https://eksmo.ru/interview/12tsitat-iz-sravnitelnykh-zhizneopisaniy-plutarkha-ID11114056/ 48 Там само. 49 Там само. 50 Там само. 51 Плутарх. Цитаты. URL: https://ru.citaty.net/avtory/plutarkh/ 52 Плутарх. Там само. 46 31 творами (відомими за збереженими фрагментами або згадками більш пізніх античних авторів) Аристократа Спартанського, Діофанта Лакедемонського, Гіппаса Лаконського, Молпіда Лаконського, Нікокла Лаконського, Клеомена ІІІ, Павсанія Лаконського, Полікрата Лаконського, Сосіла Лакедемонського, Сосибія Лаконського, торкалася питань військового мистецтва, зокрема стратегії і тактики, своєрідної геополітики, правил виховання молоді та морально-етичних вчень із метою постійного вдосконалення громадян передусім як воїнів. Можна навіть стверджувати, що лакедемонська історіографія значною мірою слугувала фундаментом для історичної науки Давнього Риму, про що свідчать Полібій, Корнелій Непот, Арріан.53 У іншому дослідженні (присвяченому проблемам архаїчної Спарти як одного з культурних центрів Давньої Греції) І.О. Панафідін доходить висновку, що давні спартанці на ранньому (архаїчному) етапі розвитку сформували унікальний пласт цивілізації, що відіграв велику роль у формуванні всієї давньогрецької культури. Філософія, історія, поезія, мистецтво стали стрижнем розвитку еллінської цивілізації загалом. На жаль, зазначає дослідник, у класичний та елліністичний періоди культура Стародавньої Спарти в деяких напрямах занепадає через незрозумілі причини.54 Тут же І.О. Панафідін доводить, що дискусія щодо існування культури в Давній Спарті є відкритою. Ми можемо відзначити, що в ранній архаїчний період розвитку античної культури спартанська мала всі передумови для зародження і бурхливого розвитку. Чому в історії європейської думки склалося упереджене ставлення до цього сегмента античної культури? Відповідь на це питання має стосунок до історичних подій наступного класичного періоду, політичного протистояння Афін і Спарти тощо, а тому є предметом окремого дослідження.55 І.О. Панафідін у ще одній із публікацій поставив питання стосовно того, «чи була філософія у Давній Спарті?», і зазначив, що така була та мала певну конструкцію і складалася з тріади, а саме: (1) практичне філософствування – воно включало морально-етичні вчення та етику війни; (2) воєнну теорію – вона включала вчення про те, як треба вести війну (стратегія і тактика); (3) наукові (військові. – Я.М.) знання, які є необхідними для ведення війни.56 53 Панафідін І. Історіографія давньої Спарти: спроба реконструкції. Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія «Історія». 2016. Вип. 2(2). С. 6. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/NZTNPU_ist_2016_2%282%29__3 54 Панафідін І.О. Архаїчна Спарта як один із культурних центрів Давньої Греції: новий погляд на усталену традицію. Вчені записки ТНУ ім. В.І. Вернадського. Серія «Історичні науки». 2020. Т. 31(70). № 4. С. 208. URL: https://www.hist.vernadskyjournals.in.ua/journals/2020/4_2020/32.pdf 55 Панафідін І.О. Там само. С. 208. 56 Панафідін І.О. Чи була філософія у Давній Спарті? Актуальні проблеми духовності. 2009. № 10. С. 135. 32 Зрештою, І.О. Панафідін, досліджуючи проблеми філософії у Давній Спарті, доходить висновку, що феномен спартанської «філософії війни» був зумовлений специфічними умовами розвитку Лакедемонської держави. Тому через постійні внутрішні та зовнішні війни, особливу манеру моральноетичної філософської рефлексії практичного характеру, що характеризувалися відсутністю натурфілософії, та логіки як буттєвісно-гносеологічного апарату філософії лакедемоняни не змогли перейти на рівень філософських знань як системи наук. Учений зазначає, що їхня картина світу не торкалася фізики, математики, астрономії, що негативно позначилося на подальшому розвитку спартанського суспільства. А стан наукових поглядів залежав від розвитку у сусідніх державах, із якими воювали спартанці. Подібна інтелектуальна і культурна залежність від сусідів і зумовила, з точки зору І.О. Панафідіна, загибель Спарти як унікального феномену Давньої Греції.57 Спарта – держава з воєнним соціальним устроєм. Оскільки вона визначала об’єднання вільних держав на рівні принципу, то завдяки цьому стримувалося майнове розшарування. Це слугувало і тому, що соціальний устрій Спарти надав можливість виокремлювати верстви держави, які відображали не лише ієрархію і можливості участі у суспільних відносинах, як і особливостях їхнього соціального статусу, а й те, що спартанець виховувався та зростав для держави, для служіння саме їй. Така ідеологія закріплювала, на перший погляд, ідеологічно стійке суспільство, мета якого могла бути невід’ємним засновком та фундаментом соціального, колективного, державного. Проте водночас можна звернути увагу й на те, що хоча філософія, історія, поезія, мистецтво і були стержнем розвитку Спарти, які так чи інакше є соціальними продуктами буття суспільства, але держава (як прообраз соціальної держави) зазнала занепаду. Це може означати те, що напрями філософії, культури тощо в архаїчному житті суспільства Спарти могли не відображати єдність із правом  Для довідки: Тут варто навести визначення про натурфілософію та натуралізм: (а) ат ра (від лат. naturalis – природний) – система уявлень про світ, згідно з якою природа є єдиним універсальним принципом пояснення всього сущого без залучення містичного й надприродного. Н. властиві як матеріаліст. (механіст., вульгар., природн.-наук.), так і ідеаліст. (пантеїзм, гілозоїзм, панпсихізм) інтерпретації. У соц. філософії та соціології елементи Н. присутні в концепціях, що пояснюють розвиток культури та соціуму, виходячи з характеру природ. умов, у яких він відбувається (геогр. детермінізм, соціобіологія, природне право та природна мораль). Див. : Натуралізм. Енциклопедія сучасної України / редкол.: І.М. Дзюба та ін. Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/article-70580; (б) ат р (від лат. natura – природа і філософія) – класичний напрям філософії, у якому умоглядно осмислювалися проблеми походження Космосу, виникнення життя, походження людини, особливості історичного процесу; формувалася ідея розвитку природи як єдиного цілого (Платон, Аристотель, Емпедокл, Пліній Старший, Лукрецій). Див.: Кисельов М.М. Натурфілософія. Енциклопедія сучасної України / редкол.: І.М. Дзюба та ін. Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/article-70583 57 Панафідін І.О. Чи була філософія у Давній Спарті? Актуальні проблеми духовності. 2009. № 10. С. 136. 33 та політикою Спарти. Це може означати й те, що суспільство Спарти прагнуло іншого життя, ніж служіння державі як головній ідеї Спарти. Людина воліла радже зберегти та розвивати людське, а держава повинна була підхоплювати те людське, соціальне, що на той час не могло конкурувати у протистоянні з іншими державами. Натомість та ж розвинена філософія була зорієнтована військовою політикою. Військова філософія не давала можливості розвиватися, а лише працювала на виснаження людського потенціалу Спарти. Тому очевидно, що попри високий розвиток залишалися суттєві пробіли з правом, співвідношенням із соціальним, державою (її конструкцією, моделлю). 34 Антська держава (Антський союз) – архетип античних українських земель 1.4. Античні архетипи держави, політичного, суспільного устрою, як права, так і соціального у суспільстві, також мали прояв, розвиток та занепад на теренах українських земель, зокрема в Антській державі. Антська держава – політичний і військовий племінний союз східних слов’янських племен антів, слов’янське міждисциплінарне об’єднання, що існувало від IV до початку VII ст., прямий посередник Русі. Уважається, що перша згадка про антів належала до кінця IV ст., остання – до VII ст. (602). Важливо мати на увазі, що етнонім «анти», як уважають філологи, має іранські корені та означає людей, які знаходяться на окраїні, на кордоні Візантії. Як зазначається в енциклопедичній довідці, до складу антського союзу племен входило шість великих племінних груп: уличі, тиверці, бужани, дуліби, волиняни, білі хорвати. Анти жили між Дністром та Дніпром. Існує версія, що столицею Антської держави було місто Головське (на місці нинішнього Львова). Візантійські письменники VI ст. зображували антів високими, світловолосими, сильними. Вони зазначали, що анти легко переносини холод і спеку, різні злигодні. Їхні племена були ще не об’єднані у постійні союзи, тому, як писав Прокопій Кесарівський, анти не керувалися однією людиною, а жили в народоправстві. Основною галуззю господарства у антів було орне хліборобство із застосуванням залізного плуга, а також осіле тваринництво і промисли (мисливство, рибальство, збиральництво). Доволі достатньо високого рівня досягло ремесло (залізоробне, гончарне із застосуванням гончарного круга, склоробне та ін.)., яке вже значною мірою відокремилося від сільського господарства. Із розвитком ремесла було пов’язане виникнення торгівлі, що мала виразний грошовий характер. Ба більше, у антів були торгово-економічні стосунки з різними країнами, у тому числі з Римською імперією, Візантією. У антів домінували індивідуальне землекористування та пов’язане з ним приватне господарство. Достатньо виразним було вже майнове розшарування, про що свідчать численні багаті скарби монет і дорогоцінних речей. Широко розвивалися рабовласництво та работоргівля: візантійські історики пишуть про десятки тисяч полонених, яких анти перетворювали на рабів. На чолі об’єднання антів стояли царі («рекси») і можновладці.58 Отже, структурована ієрархія влади дає змогу припустити, що рівень зв’язку держави 58 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. Харків : Право, 2016. Т. 1. С. 52. 35 та громадян за соціально-суспільної сфери був не на високому розвиненому місці, адже вона могла бути не впливовою. Уважається, що анти мали сильну військову організацію, виставляли військо до 100 тис воїнів. Вони запозичили як озброєння візантійців, так і прийоми їхнього бойового мистецтва. У IV ст. анти постійно конфліктували з Візантією. Тоді ж анти вели виснажливі війни проти готів, які намагалися стати домінуючою силою у Східній Європі.59 У 385 р. готський король Вінітар спробував підкорити антів, але зазнав поразки. Згодом за допомогою обману йому вдалося захопити в полон і стратити антського царя Божа, його синів та 70 найбільших можновладців. У VI ст. розпочався наступ антів разом зі спорідненими склавінами на балканські володіння Візантії. Від 568 р. у зв’язку з вторгненням аварів і заснуванням у Трансильванії (сучасна Румунія) Аварського каганату почалися аваро-слов’янські війни, що на початку VII ст. призвели до поразки і розпаду антського державно-політичного об’єднання. Більшість антів змінила місце свого проживання, мігрувавши на Північне узбережжя Чорного моря, на нинішню Київщину, Чернігівщину, Полісся. Племінний поділ антського державного утворення вплинув у подальшому і на племінний поділ VIII–IX ст., а він, своєю чергою, і на етногенез українського народу в цілому. Також анти вплинули на формування болгарських і румунських народів. Археологічним еквівалентом антів уважається людяність, яка створила Пенківську археологічну культуру. Антськими пам’ятниками в Україні переважно є прикраси до одягу й кінської збруї зі срібла, бронзи; найбільше серед бронзових прикрас знайдено фібули з виїмчастим емалем, центр виробництва яких був у місті Києві.60 Отже, резюмуючи, можна схилитися до думки про те, що сильна військова організація була, очевидно, владним інструментом, а тому це вказує не на сильний бік громади, людей, суспільства, а радше на концентрацію інтересів влади. Адже інтереси влади та інтереси суспільства – це не одне і те ж, адже домінування владних інтересів не характеризується інтересами суспільства. Тому «акцепт» та «оферта» між владою та суспільством, як і між суспільством та владою, – це питання дійсно різного характеру та різного джерела. Для одних – утримати владу та вплив, для інших, очевидно, – отримати захист та гарантії безпеки. Про соціальний захист та про соціальні гарантії соціальної, так би мовити, захищеності не йшлося, не уявлялося на рівні свідомого «законодавчого» визнання та закріплення. Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. Харків : Право, 2016. Т. 1. С. 53. Там само. С. 53. 59 60 36 Антська держава, будучи у постійних війнах та протистояннях, не могла забезпечити відповідний належний соціальний розвиток. Можливо припустити, що питання розвитку науки було ускладнене чи фактично було неможливим, що позначалося на освіті. Доля Антської держави багато в чому перегукується з античною Спартою. Тому тут можливо резюмувати й те, що війна, протистояння є наслідком відступлення від розвитку соціальних функцій у державі, у суспільстві. 37 1.5. Конфуціанство – античні соціально-правові координати китайського суспільства Стародавній Китай мав свої особливості розвитку соціального, держави та права, який уособлювався таким філософсько-релігійним ученням, як «конфуціанство». а т (жу-цзя – школа вчених-книжників) – найвпливовіше філософсько-релігійне вчення в історії Китаю. Роль конфуціанства в історії розвитку культур Китаю, Японії, Кореї та інших країн регіону складно переоцінити: її значущість передають поширеність і авторитетність визначення «конфуціанська цивілізація». Конфуціанство – складне соціокультурне явище, що охоплює світогляд, філософію, релігію, духовну практику, освітню традицію, політичну ідеологію, етичне вчення та систему культових ритуалів. Від 136 р. до н. е. (правління імператора У-ді в період «Зх. Хань») до 1911 (падіння останнього імператора Пу Ї з династії Цін) конфуціанство мало статус офіційної державної ідеології, релігії та науки.61 Основою держави, за Конфуцієм, є суспільство, яке складається з первинних елементів – сімей. Відносини, що існували в сім’ї, Конфуцій переносив на державу. Держава об’єднує сім’ї та клани, використовуючи сімейну етику з основною парадигмою відносин між індивідами типу «старший – молодший». Кожен при цьому має знати своє місце і йти «шляхом дао». У такому разі держава процвітатиме навіть якщо вона не є заможною та не має багато зброї, адже духовна вень-культура є елементом вирішальним.62 Людина має прагнути пізнавати веління Неба і не протидіяти, а сприяти йому. Небо – джерело моральності, людина ж цілком відповідальна за власну моральність. Ключова категорія філософського вчення Конфуція – лі (ритуал, етикет, церемонія, пристойність, стриманість, обряд). Це своєрідний ритуально оформлений моральний кодекс, що відображає церемоніальну, символічну дію із сакральним значенням. Виконання ритуалу потрібне для досягнення внутрішньої рівноваги, впевненості в собі та шанобливого ставлення до людей. Окрім того, ритуал розглядають як засіб досягнення соціальної злагоди 61 Хавроненко В.Д. Конфуціанство. Енциклопедія сучасної України / редкол.: І.М. Дзюба та ін. Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2014. URL: https://esu.com.ua/article3241 62 Кондратенко Д. Співвідношення особистого та суспільного в конфуціанській етиці. Наукові записки. ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України. Вип. 40. С. 587. URL: https://ipiend.gov.ua/wpcontent/uploads/2018/07/kondratenko_spivvidnoshennia.pdf 38 і як джерело гармонії у Піднебессі. Конфуцій уважав, що ритуальні дійства – частина глобального ритму космічного життя, тому важливим є точне відтворення жестів, слів. Невиконання, недотримання ритуалу спрямовує людські дії у безлад і хаос. У структурі Всесвіту людину розглядають як активного суб’єкта світобудови, від якого залежить не тільки соціальна злагода, а й космічний порядок. У тріаді Небо – Земля – Людина воля Неба не абсолютна, для її реалізації потрібна відповідна співучасть людини: без розуму людини природа недосконала. Кожна людська дія резонує на рівні загальності. Здійснення ритуалів і є формою співпраці людини з вищими силами, своєрідним діалогом із ними, у якому людина є активним суб’єктом. Конфуцій стверджував, що людина має обмежену здатність передбачення наслідків власної активності, тому повинна довіряти авторитету пращурів, яким було відкрите лі і які власним досвідом довели його незаперечну правильність. Після надання конфуціанству статусу державної ідеології твір «Лі-цзи» став каноном обрядовості, етикету та норм поведінки для імператорів Китаю. Конфуціанці обстоювали принцип призначення на державні посади за особистими здібностями та здобутою освітою (а не на основі спадковості); це сприяло формуванню у Китаї системи відбору молодих талантів, їх навчання та складання іспитів. У конфуціанській системі освіти і виховання вченого чиновника важливе місце займали шість мистецтв: стрільба з лука, управління колісницею, музика, каліграфія, математика, ритуал. Основою вчення є образ цзюнь-цзи (шляхетної людини), яка, за визначенням Конфуція, постійно повинна «впорядковувати», виховувати себе, зміцнювати власну волю, володіти такими чеснотами, як людинолюбство (жень), дотримання ритуалу (лі), знання (чжи), обов’язок (і), а також відданістю, шанобливістю, правдивістю, обережністю, скромністю та безкорисливістю. Шляхетна людина має бути високоморальним знавцем залишених святими мудрецями канонів.63 О.М. Мостіпан уважає, що освітня система, окрім базової навчальної, виховної і дослідницької функцій, виконувала також ідеологічну функцію у системі державного та соціального управління. Із поглядів Конфуція випливає, що освіта покликана здійснювати виховання та розвиток моральних якостей у підданих та правителів, сприяти формуванню гармонійних відносин у родині між старшими та молодшими за віком, батьками та дітьми, утверджувати пріоритетність розбудови відносин у суспільстві на основі довіри, що у своєму кумулюючому ефекті має допомогти створити належні культурні, соціальні та політичні практики в державі. Конфуцій відводив важливу роль навчанню як інструменту виховання моральних якостей і чеснот Хавроненко В.Д. Конфуціанство. Енциклопедія сучасної України / редкол.: І.М. Дзюба та ін. Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2014. URL: https://esu.com.ua/article3241 63 39 у правителів та підданих. Оволодіння знаннями було необхідною передумовою для обіймання державних посад, а освіта у феодальноаристократичній державі була доступною обмеженому колу привілейованих людей, які мали право її здобувати завдяки походженню.64 Виявляється, що знати багато зовсім не потрібно, а часом навіть і зайво (щоб не порушувати суспільний порядок та не мислити про речі та справи, до яких не маєш безпосереднього відношення). Практична значимість особистісного виміру знань та навчання, за Конфуцієм, полягає у їх спрямованості на сферу суспільного життя, до якої людина безпосереднім чином причетна у певний момент часу.65 Нині державно-політична ідеологія Китаю нагадує модернізоване конфуціанство. Китайське суспільство повертається до традицій культури, філософії, релігійних цінностей, заснованих на конфуціанстві. Уважається, що китаєць, вихований на таких цінностях, може змінити культурне середовище, поміняти богів, навіть прийняти іслам чи християнство, але він продовжує бути носієм конфуціанської системи етико-культових принципів і норм.66 Д. Кондратенко, досліджуючи проблеми співвідношення особистого та суспільного в конфуціанській етиці, доходить висновку, що Конфуцій переймався, головним чином, етичним боком буття, а також актуальними питаннями соціальної політики та управління (курсив власний. – Я.М.). Така увага є цілком слушною, якщо зважити на час, коли народився і жив Конфуцій. Для Китаю це був час найглибшої політичної та соціальної кризи від моменту появи перших держав на його території. Поділений на декілька князівств, котрі постійно вели міжусобну боротьбу, Китай поступово занепадав як держава. У період «воюючих царств» головним мотивом людської діяльності була боротьба за владу будь-якими засобами, тобто дотримання моральних норм як таке було усунуте з переліку пріоритетів. Це був явний шлях до цілковитого краху, що добре розумів Конфуцій. Вихід він побачив у виправданій національною ментальністю адміністративно-політичній системі, непохитною основою якої повинна була стати етика.67 Таким чином, на прикладі Стародавнього Китаю можливо дійти попереднього висновку стосовно того, що ставити проблему про соціальну 64 Мостіпан О.М. Імператив навчання та «любові до людей» у політичних поглядах Конфуція. Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія 22. Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. 2015. Вип. 18’2015. С. 103. URL: https://enpuir.npu.edu.ua/bitstream/handle/123456789/22558/Nchnpu_022_2015_18_21.pdf?sequence=1&i sAllowed=y 65 Мостіпан О.М. Там само. 66 Хавроненко В.Д. Конфуціанство. Енциклопедія сучасної України / редкол.: І.М. Дзюба та ін. Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2014. URL: https://esu.com.ua/article3241 67 Кондратенко Д. Співвідношення особистого та суспільного в конфуціанській етиці. Наукові записки. ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України. Вип. 40. С. 587. URL: https://ipiend.gov.ua/wpcontent/uploads/2018/07/kondratenko_spivvidnoshennia.pdf 40 ідеологію, яка підкріплена соціальною культурою знань та навиків, на глобальному рівні є доцільним бодай через те, що за таких умов цементуються усі верстви населення, суспільства, формується їх соціальна стійкість та єдність, що для інституту держави є нічим іншим, як саморегулюючим процесом та моделлю держави у соціальному добробуті. Конфуціанство як філософська течія сформувала стійкий підхід до соціальної ідеології як філософії буття. Натомість Стародавній Китай також зіштовхнувся з проблемами занепаду, що позначалися на розвитку. Фактично «воюючі царства», ведучи боротьбу за владу, позбувалися ідей соціального розвитку, соціальної гармонії та стабільності тощо, що й послужило і прискорило занепад. Сьогодні ж ідея конфуціанства вмонтована не так у соціальну сферу, як заснована на ній, адже сповідується культура конфуціанства. Ключовими соціальними моментами того, до чого веде конфуціанство, є соціальна злагода, соціальна гармонія у глобальному (космічному) сенсі, соціальна стійкість у динамічному та нестійкому, повному викликів та потрясінь світі, єднання з природою та визначення певного соціального місця людини у ній. 41 Завдання до Розділу 1 1. Складіть кросворд на різних аркушах, окремо з питаннями та окремо з відповідями, стосовно висловлювань та тез філософів античного світу, зазначених у Розділі 1. 2. На вашу думку, чи мають місце сьогодні міркування, які висвітлюють епізоди, що мали місце в античності? Проілюструйте на сучасних прикладах. Укажіть соціально-правову специфіку. 3. Розкрийте проблему античних держав за соціальним характером їх існування. При цьому зверніть увагу на те, чи відстежувався взаємозв’язок державного, суспільного та соціального, наскільки вони були пропорційними. 42 РОЗДІЛ 2 ПРОБЛЕМАТИКА ОСНОВНИХ КАТЕГОРІЙ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ ТА ЇХ МІСЦЕ У СФЕРІ СУЧАСНОЇ ПАРАДИГМИ ПРАВА Суспільство та соціальне: витоки, взаємозв’язок та базові поняття 2.1. Ставлячи питання про категорії соціальної філософії, необхідно насамперед звернути увагу на той інструментарій, який би методологічно визначав засновки та конструкції стосовно базових формул суспільного та соціального. Іншими словами, потрібно відкрити можливість вести дискурс про природу, єдність та суперечність буття, як соціального, так і суспільного, і підійти до визначення їхнього місця у праві як у сфері знань про певну організацію суспільства, власне – як про державу. Інструментом для цього, очевидно, є саме термін «категорія», який може використовуватися і в діалектиці, і в тій же соціальній філософії, як і, зокрема, у праві як сфері, продиктованій певною формою соціального, суспільного. Тому побіжно ми щонайменше повинні з’ясувати сутність цього поняття та визначити його особливості із загальнофілософського погляду. Так, у філософії визначаються декілька взаємопов’язаних підходів до пояснення терміна «категорії». Зокрема, у Філософському словнику за редакцією В.І. Шинкарука «категорії» (грецьк. каттіуоріа, від – висловлювати) – найбільш загальні поняття тієї чи тієї галузі знання, філософії науки, що слугують для «скорочення» досвіду, знаходження предметних відношень, розчленування і синтезу дійсності.68 Натомість під поняттям «категорії діалектики» розуміються всезагальні філософські поняття, за допомогою яких розкривається суперечливий характер буття, його єдність і різноманітність, змінюваність і самозбереження. Уважається, що розглядувані в онтологічному плані, категорії діалектики фіксують об’єктивну несумісність і водночас нерозривність боків буття («протилежність», «єдність протилежностей», «рух», «розвиток» і т. п.);69 а безпосередньо в контексті з «категоріями соціальної філософії» вони («категорії») є формами практичного, Філософський енциклопедичний словник / редкол.: В.І. Шинкарук (гол.) та ін. Київ : Абрис, 2002. С. 272. 69 Там само. С. 274. 68 43 духовно-практичного та філософського освоєння суспільно-історичної дійсності як органічної цілісності, де кожна з категорій постає як своєрідний ракурс дійсності, узятої як цілісність.70 Відповідно, категорії «суспільного» та «соціального» пов’язані діалектичним зв’язком. Це означає, що нам під час постановки проблеми про «суспільство» та «соціальне», пошуку витоків, взаємозв’язків слід опиратися на основні категорії соціальної філософії. Саме у такий спосіб виникне можливість у подальшому оперувати основними/базовими поняттями, які закладатимуть підґрунтя до контексту розгорнення та пояснення процесу державотворення, його формування та модифікації/змін/трансформації/ у призмі буття соціальної держави («протилежностей», «єдності» протилежностей», «руху», «розвитку» тощо). Кожна із суспільних наук досліджує один об’єкт – суспільство, але з різних боків. Адже вважається, що кожна гуманітарна наука має свій предмет і свої засоби пізнання. До прикладу, історія відтворює усе суттєве в минулому житті суспільства за збереження конкретно-історичної специфіки подій, значних соціальних процесів (революцій, війн, повстань, економічних та політичних реформ), діяльності видатних особистостей. Соціологія, навпаки, не заглиблюючись у минуле, бере інший зріз, який стосується того, що вивчає стан суспільства як системи взаємодії соціальних інститутів, процесів, суспільних груп і особистостей. Натомість психологія дає уявлення про суспільство в контексті тих соціально-психологічних процесів, що в ньому відбуваються. Юридичні та політичні науки досліджують закономірності політико-юридичних регулятивних механізмів, зокрема права як особливої системи соціальних норм, правових і політичних форм організації й діяльності держави та політичної системи суспільства у цілому, механізми функціонування політичної та правової свідомості і культури, політичної ідеології і психологію соціальних груп і народів.71 Очевидно, що соціальні групи та народи – це сукупність людей, де кожна людина визначає собою певний рівень як суспільного, так і соціального у колі «груп», «народів». Цікавим і, власне, первинним тут є питання: а що чи хто така людина? Отже, важливо провести, так би мовити, певний соціальний дискурс. Адже «соціальний дискурс» – процес творення тексту учасниками соціальної дійсності з метою обґрунтування соціального порядку, тобто обґрунтування соціальних норм, цінностей, дій (наприклад, обговорення закону 70 Філософський енциклопедичний словник / редкол.: В.І. Шинкарук (гол.) та ін. Київ : Абрис, 2002. С. 276. 71 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. С. 13–14. 44 і затвердження його парламентом). Також соціальний дискурс визначається як процес формування консенсусу, соціальної злагоди, легітимізації соціальних явищ; він є невід’ємною частиною соціуму, затверджуючи соціум як соціум.72 Отож дискурс про соціальне є питанням консенсусним, питанням легітимації тощо, а тому, повертаючись до питання про людину, варто вказати на таке. У соціальній філософії наводиться термін та дається визначення феномену людини. Зокрема, зазначається, що «людина» – це, насамперед, суспільноприродна істота. Вона є суб’єктом і продуктом власної трудової життєдіяльності і культури, а також вищим ступенем у розвитку живих організмів. Зазначається й те, що людина усвідомила себе, з одного боку, як частина природи, з іншого – як істота, що протиставляє себе природі, підноситься над нею. Перший аспект помітили й обґрунтували представники матеріалізму, а другий – ідеалізму.73 Людське буття – предметне; людина – містична істота; свідомість – винятково людська ознака; людина – суспільна істота.74 О.М. Балинська, досліджуючи проблеми семіотики в праві, доходить висновку стосовно її місця у бутті людини, зазначаючи, що у розвитку людини (не як окремої особистості, а як прототипу людства загалом) важливу роль відіграє власне семіотичний складник її природи як чинник адаптації до оточуючої дійсності шляхом розуміння, означування й символізації інформації про неї для передачі своїм нащадкам. Семіотика, на думку вченої, орієнтується на пізнавальний вимір людського досвіду, адже вона закорінена у процесі дії знаків (семіозі) і передбачає обов’язкову наявність хоча би двох динамічних чинників (знаку й означуваного, знаку та його автора, знаку і значення (інтерпертанти), знаку та інтерпретатора, знаку й контексту та ін.), що дає підстави визначити окремий тип семіотичної характеристики людини як «людина символічна», «людина знакова» – homo semioticus (курсив власний. – Я.М.).75 На думку вченої, аналіз поняття homo semioticus дає змогу передбачати двояке розуміння поняття людини. А саме: (1) як основного суб’єкта створення знаків соціонормативного простору, бо жодний інший живий організм не здатний на такі розумові процеси; (2) як знакову одиницю цього простору, основний символ соціальної дійсності. Людина як збірна семіотична одиниця з усіма її складовими елементами (тіло, дух, душа, ім’я, 72 Філософський енциклопедичний словник / редкол.: В.І. Шинкарук (гол.) та ін. Київ : Абрис, 2002. С. 598. 73 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. С. 25. 74 Там само. С. 25. 75 Балинська О.М. Семіотика права : монографія. Львів : ЛьвДУВС, 2013. С. 375. 45 соціальна роль, професія і т. д.) захищена правом, а всі створені людиною знаки стали можливими і зрозумілими лише завдяки наявності в людини мови, здатності абстрактно мислити і вмінню аналізувати й синтезувати себе саму та своє оточення.76 Водночас, на думку О.М. Балинської, знаки, які людина використовує для передачі/сприйняття інформації, мають чітку прагматичну ознаку – відображення її практичних інтересів у поведінці (способі життя), діяльності (функціонуванні соціального суб’єкта) і способі мислення (оцінці об’єктів соціокультурного простору).77 У підручнику з естетики зазначається, що спосіб буття людини, що є її родовою ознакою, полягає, насамперед, у предметно-практичній діяльності, яка опосередковує як біологічну її природу, створюючи специфічну людську анатомію, так і найвищі форми психічного та інтелектуального її життя. Іншими словами, сама людина як жива істота, світ матеріальної культури, у якому вона живе, а також внутрішній світ людини: її почуття, розум, здатність до перетворення навколишнього світу зароджуються, розвиваються і змінюються завдяки суспільно-історичній практиці.78 Тому тут треба зауважити, що специфічна людська анатомія відображає потенціальну соціальну спроможність людини формувати спосіб буття у суспільстві, будувати спосіб соціального буття. При цьому якраз родовою соціальною ознакою людського буття слід уважати можливість та здатність людини розвиватися та змінюватися, що може відбуватися лишень на підставі досвіду. Отже, за такого підходу ми бачимо поєднання природного та інтелектуального, які не є конфліктогенними, а радше взаємоузгодженими та взаємодоповнюючими чинниками у бутті людини. Тому цілком виправданою є теза про те, що людське розуміється і через соціальне, і через біологічне. Воно дістає вияв у психологічній, моральній, естетичній, політичній та релігійних сферах. При цьому всі згадані форми вияву людського співіснують в органічній єдності, взаємодії, взаємопроникненні. Просторове поле його існування – природно-соціальне (культурне), часове поле – вічність. Людське реалізується через індивідуальне й суспільне, групове та колективне, особисте і загальне. Воно може зберегти свою самість навіть за умови тривалої ізоляції від суспільного і тратити її в найтісніших контактах із ним.79 Отже, людське пронизане темпоральними межами та початками; отже, людське є плинним у часі та має свій кінець, при Балинська О.М. Семіотика права : монографія. Львів : ЛьвДУВС, 2013. С. 375. Там само. С. 375. Левчук Л.Т., Кучерюк Д.Ю., Панченко В.І. Естетика : підручник / за заг. ред. Л.Т. Левчук. Київ : Вища шк., 1997. С. 29. 79 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. С. 361. 76 77 78 46 цьому очевидно, що перманентність притаманна психологічній, моральній, естетичній, політичній та релігійній сферам. Тут цікавим є питанням про сукупність людей, власне, суспільство. У філософії зазначається, що «суспільство» – одна з основоположних категорій соціальної філософії, історії та соціології. Цей термін розуміється (1) у широкому сенсі як якісно відмінне від природи, надскладне, багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії та об’єднання діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання тощо, у яких дістає вияв всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей; (2) у вузькому розумінні як: (а) діахронічно чи синхронно фіксований соціальний організм; (б) відносно самостійний і цілісний момент такого організму; (в) спільна основа, поле перетину і накладення індивідуальних дій людей (А. Тойнбі); (г) корелят держави (громадянське суспільство).80 Звідси, притаманні суспільству «поведінка», «відносини», «діяльність», тощо у психологічній, моральній, естетичній, політичній та релігійній сферах характеризуються природністю та багатоманітністю, оскільки засновують елемент організації, адже є організмом, з’єднаним на певних спільних основах людського: природнього та інтелектуального, темпорального та взаємозалежного, організованого та державного. Тут питання суспільних відносин є не лише доречним для додаткового пізнання, а й таким, яке повинно розкрити структурні первинні елементи організації суспільства, відкрити шлях до державного (інтелектуального) та природного (людського). Так, у соціальній філософії зазначається, що «суспільні відносини» – це різноманітні зв’язки, які виникають між суб’єктами соціальної взаємодії й характеризують суспільство або спільноту, до яких входять дані суб’єкти, як цілісність. Суб’єкти соціальної взаємодії постають водночас як носії даних суспільних відносин.81 Отже, суб’єктами соціальної дії, які водночас є носіями суспільних відносин, виступають, передусім, люди з усім їхнім творчим потенціалом (курсив власний. – Я.М.). Також носіями суспільних відносин можуть бути соціальні групи. До прикладу, у марксизмі, це, передусім, класи, хоча на їхньому місці можуть також фігурувати етнічні, вікові, професійні або інші соціальні групи, групи еліт тощо. Суспільство у цілому також може розглядатися як носій суспільних відносин. Саме завдяки суспільним Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. С. 25. 81 Там само. С. 32. 80 47 відносинам утворюються й відтворюються будь-які соціальні групи як цілісності. 82 Отож такі суспільні взаємозв’язки якнайкраще відображаються у соціальних ролях, професіях, роді заняття, що, по суті, характеризує такі зв’язки як соціальні. «Творчий потенціал» закладений як у людині, так і в соціальних групах, групах еліт, які можуть характеризуватися за віковим та соціальним критеріями. Розглядаючи економічну сферу суспільного життя, необхідно виділити її основні елементи: (1) це виробничі сили суспільства, які є не просто сукупністю та взаємодією засобів виробництва людини, предмета праці, а й суспільним процесом матеріально-виробничої діяльності людей. Тому не випадково у виробничих силах представлені всі компоненти людської діяльності: суб’єкт і предмет (об’єкт) діяльності, засоби і знаряддя діяльності, її духовно-ідеальні обґрунтування (мета, мотиви, програми і т. п.); (2) це виробничі відносини. Виробнича діяльність має суспільний характер і охоплює великі маси людей, між якими складаються різноманітні зв’язки і залежності, вона складна, диференційована, багатопланова.83 Самі суспільні відносини пропонують визначити як процес (тоді вони розглядаються наближено до понять «соціальна динаміка», «соціальна взаємодія», «соціальний обмін», «соціальний конфлікт» тощо) і як результат його процесу (група понять «соціальні норми», «соціальні форми», «соціальна сатисфакція», «соціальні ролі», «соціальні системи» тощо).84 Суспільні відносини як результат розглядаються, як правило, як задані умови суспільної діяльності, як вираз тих сформованих закономірностей, з якими люди повинні рухатися, які формують людину в процесі соціалізації. Суспільні відносини як процес дають змогу розглянути соціальну дійсність як творчу, відображаючи принципову можливість зміни й удосконалення будьяких наявних соціальних форм, соціальних інститутів та соціальних систем.85 У латинській мові слово socialis позначається як товариський, дружній, приятельський; суспільний; сімейний, шлюбний; союзний; а також подається у такому значені: союзна війна; або ж як боги, яким учасники союзу молилися під час заключення договору.86 Натомість є в латинській мові близькі за походженням слова, які за змістом мають спільні риси, а корінь один. До 82 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. С. 32–33. 83 Антонов В.О. Конституційно-правові засади національної безпеки України : монографія / наук. ред. Ю.С. Шемшученко. Київ : ТАЛКОМ, 2017. С. 309. 84 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Там само. С. 33. 85 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Там само. С. 33. 86 Дворецкий И.Х. Латино-русский словарь. Около 50 000 слов. Изд. 2-ге, перераб. и доп. Москва : Русский язык, 1976. С. 936. 48 прикладу: (а) socialia – справи союзників; (б) societas – спільність, суспільне; суспільно пережите нещастя, суспільне, зв’язок, союз (близькі) відносини; співпраця, співучасть, спільне ведення; об’єднання, товариство; політичний союз, коаліція; союзний договір; торгове товариство, компанія; суспільство генеральних публікантів/перекупщиків (керівник товариства перекупщиків); (в) socius – загальний, спільний, той який знаходиться у союзі, воєнний союз, під контролем ночі; чоловік, союзник, компаньйон, співучасник, супутник, товариш.87 У соціології термін «соціальне» може використовуватися в декількох значеннях. Зокрема, (1) ним визначають певну сферу суспільного життя, у рамках якого задовольняються необхідні життєві потреби членів суспільства, унаслідок чого виникає взаємодія різних людських спільностей, що розрізняються за віковими, майновими, національними та іншими ознаками; (2) терміни «соціальне» та «суспільне» зазвичай використовуються як повністю ідентичні поняття. За такого підходу соціальне кореспондується із суспільним. Звісно, суспільство – більш загальне утворення, продукт (дитинча) соціального. Тільки в суспільстві як цілісності соціального, як особлива властивість набуває різноманітних форм. Але соціальне є ширшим за суспільне, воно може характеризуватися міжгруповою взаємодією, взаємодією і в малих групах і т. д. Отже, уважається, що для окреслення процесів, явищ, ефектів, які виникають лише в межах усього суспільства, деякими представниками соціології використовується термін «суспільний», а іншими – «соцієтальний»; (3) у найбільш широкому сенсі – як якісно нова, особлива, специфічна для людини форма регуляції поведінки і породжувані нею властивості людського життя. Саме соціальне пронизує усі явища особливого (соціального) стану життя – його елементарні форми, як і складні утворення та системи,88 у тому числі таку складну систему, як держава. Також у соціології відзначається, що проблема соціального переходить свою власну історію соціальної думки. Під час погляду на цю проблему найчастіше роблять акцент на тому, що соціальне – це ефект, який виникає у результаті взаємодії індивідів.89 Отже, ураховуючи те, що вже згаданий вище соціальний дискурс є найбільш складним варіантом процесу аргументації та розробкою певних стратегій досягнення консенсусу в умовах «дисенсусу» за різних уявлень про соціум і засоби його поліпшення, соціальний дискурс має, таким чином, два 87 Дворецкий И.Х. Латино-русский словарь. Около 50 000 слов. Изд. 2-ге, перераб. и доп. Москва : Русский язык, 1976. С. 936. 88 Общая социология : учебное пособие / под. общ. ред. проф. А.Г. Эфендиева. Москва : ИНФРА-М, 2008. С.106–107. 89 Там само. С. 99–100. 49 аспекти: асерторичний (обґрунтування істинності тверджень – дедуктивний перехід з оцінкою «істинно») та імперативний (обґрунтування правильності дій, норм – перехід з оцінкою «легітимно», або «справедливо», «законно» та ін.).90 Тут, ураховуючи дискурсні сентенції, важливо звернути увагу на низку термінів, які стосуються «категорії соціальної філософії».91 Зокрема, у соціальній філософії запропоновано розглядати категоріальний апарат такими и х д и и рядами загальних категорій: природа, людина, суспільство, суспільне життя, основні сфери суспільного життя, діяльність, виробництво. Отже: (А) сфери матеріального виробництва: праця, географічне становище, матеріальне виробництво, продуктивні сили, виробничі відносини, засоби виробництва, техніка, технологія, науковотехнічна революція, екологія, власність, економічний базис суспільств. (Б) соціально-політична сфера: відносини суспільні, соціальна сатисфакція, соціальна мобільність, соціальна структура, соціальна спільнота, етнос, народ, клас, нація, соціальні інститути, політика, політична культура, держава, партія, диктатура, демократія, тоталітаризм, соціальне насильство, класова боротьба, революція, реформа. (В) духовне життя суспільства: дух, духовні цінності, суспільна свідомість, соціальна психологія, ідеологія, наука, мораль, релігія, право, естетична свідомість, міф. (Г) культурно-побутова сфера: культура, культурна революція, мистецтво, література, освіта, потреби, інтереси, сім’я, вільний час, побут, цінності. (Ґ) завершальний ряд загальних категорій: історія, рушійні сили історії, відчуження, гуманізм, свобода і необхідність, прогрес і регрес, віра, надія, любов.92 Доволі часто у філософії вживається такий термін, як «соціальна сатисфакція». Соціальна сатисфакція походить від латинського stratum, що означає прошарок, та facere – робити. Це поняття визначає принципові соціальні відмінності та нерівності (соціальна диференціація) у сучасному 90 Філософський енциклопедичний словник / редкол.: В.І. Шинкарук (гол.) та ін. Київ : Абрис, 2002. С. 599. 91 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. С. 23. 92 Там само. С. 24. 50 світі.93 Питання соціальної нерівності та соціальної відмінності доволі часто використовується у правознавстві (у праві), особливо у соціально зорієнтованих галузях права (у трудовому праві, праві соціального забезпечення тощо). Таким чином, феномен суспільства як соціальної групи, яка може засновуватися на соціальній сатисфакції, стосується певного соціального прошарку суспільства. «Соціальний прошарок» у Радянському енциклопедичному словнику визначається як проміжна або перехідна суспільна група, яка не володіє усіма ознаками класу, наприклад інтелігенція, частина певного класу або ж кваліфіковані робітники.94 Очевидно, що соціальний прошарок є меш диференційованим терміном від соціальної сатисфакції тому, що не відображає принципові соціальні відмінності та нерівності суспільства у соціальному сенсі. Тому широке вживання за радянських часів терміна «соціальний прошарок» ніби нівелювало/згладжувало соціальну природу (знеособлювало соціальні проблеми) суспільства. Стосовно терміна «соціальні верстви». Цей термін також є вживаним у соціальному дискурсі. Зокрема, під ним розуміють різновид одиниць поділу суспільства на основі однієї чи кількох природних або суспільних відмінностей (етнічних, демографічних, економічних, соціальних, політичних, правових, психологічних, релігійних тощо).95 Тут цікавим є те, що в період конституювання теорії соціальних верств (її страт) соціальне розшарування пояснювалося відмінностями біологічних ознак, психології, свідомості, ідей, мотивів, стимулів, цілей, духовної культури, освіти та способу життя (Конт, Спенсер, Л. Уорд та ін.). Етапними є розробки М. Вебера, який, високо оцінюючи підхід Маркса до соціальної структури, водночас наголошував, що класовий підхід недостатньо враховує її складність, і виділяв, окрім класів, статуси й статусні групи, відмінні за престижем, та партії, пов’язані з розподілом влади.96 Також термін «соціальні верстви» пояснює поділ праці соціальною та функціональною диференціацією, а також погрупуванням, заснованим на панівній для суспільства системі цінностей та культурних стандартів і спрямованим на ранжування розмаїття різновидів діяльності, що потребують 93 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. С. 34. 94 Советский энциклопедический словарь / гл. ред. А.М. Порохов. 2-ге изд. Москва : Сов. энциклопедия, 1982. С. 1245. 95 Філософський енциклопедичний словник / редкол.: В.І. Шинкарук (гол.) та ін. Київ : Абрис, 2002. С. 599. 96 Там само. С. 599–600. 51 різних здібностей та зусиль і по-різному винагороджуються. Більшість сучасних фахівців згодна в тому, що формування та існування системи соціальних верств – багатомірний процес, зумовлений дією сукупності чинників: зайнятості, прибутку, професії, кваліфікації, району мешкання, типу одягу та житла тощо. Одним зі своєрідних узагальнень цього процесу є його відома геометрична модель, за якою соціальний простір постає як такий, що складається з низки осей, утворених різноманітними вимірюваними ознаками (професія, прибуток, житло, освіта тощо), вздовж яких пересувається індивід чи група. Подальше дослідження системи соціальних верств у сучасних суспільствах і перспектив її зміни за тих чи тих конкретних умов вимагає розроблення не лише чіткіших критеріїв виміру соціальної належності індивіда до того чи того класу, а й забезпечення надійної теоретикометодологічної основи. Адже за умов поступового переходу до постіндустріального суспільства, коли відбувається розмивання чинників і ознак поділу на класи, а в перспективі – самих класів, зростають відповідно своєрідність і значущість системи соціальних верств, її подальшого вивчення і виваженого регулювання.97 Не було б зайвим указати на інтереси, які в межах переходу до правового та оцінки понятійного апарату основних термінів соціальної філософії, безумовно, відіграють важливу взаємопов’язуючу роль, доповнюють соціальний дискурс. Отож важливо звернути увагу на соціальні інтереси суспільства та соціальні інтереси людини. Так, О.Г. Сидорчук зазначає, що до соціальних інтересів суспільства належать: (1) високий та збалансований соціально-економічний розвиток країни та її регіонів; (2) забезпечення розвитку людського потенціалу; (3) реалізація прав і свобод людини; (4) розвинене громадянське суспільство; (5) розвиток гідної праці, зростання цінності трудового життя; (6) подолання бідності, зростання чисельності середнього класу; (7) високий рівень соціальної відповідальності в системі суспільних відносин; (8) високий рівень зайнятості громадян, достатня кількість робочих місць; (9) наявність належної соціальної інфраструктури, доступність якісних медичних і освітніх послуг; (10) зростання кількості спроможних територіальних громад; (11) реалізація принципу соціальної справедливості в країні; (12) низький рівень соціальної нерівності; (13) демократичність процесів розвитку суспільства; (14) консолідація суспільства, стабільність і соціальний порядок, високий 97 Філософський енциклопедичний словник / редкол.: В.І. Шинкарук (гол.) та ін. Київ : Абрис, 2002. С. 599–600. 52 рівень довіри;98 (15) конструктивна громадська активність населення; (16) громадський контроль за діяльністю держави; (17) соціальне забезпечення соціально вразливих верств населення; (18) інформаційна відкритість, протидія інформаційним маніпуляціям, поширенню недостовірної інформації; (19) забезпечення прогресивного розвитку соціуму в цілому; (20) зростання патріотичної свідомості; (21) безпечність та екологічність умов проживання; (22) міжетнічна та міжконфесійна злагода.99 Також соціальними інтересами людини, на думку О.Г. Сидорчука, виступають: (1) сприятливі та безпечні умови життя; (2) стабільність у країні; (3) гідна праця, цінність людини праці; (4) наявність доходу, достатнього для гідного життя; (5) захист прав і свобод особистості; (6) якісні медичні послуги; (7) можливість здобуття якісної освіти; (8) упевненість у своєму майбутньому і майбутньому сім’ї; (9) можливості самореалізації та самозахисту; (10) безпечне соціальне та екологічне оточення; (11) мінімізація ризиків і небезпек для життя та здоров’я на виробництві; (12) реалізація активності та ініціативи у всіх сферах її прояву; (13) здоровий спосіб життя; (14) можливості участі в управлінні; (15) захист від маніпулювання свідомістю; (16) свобода слова; (17) свобода віросповідання.100 Таким чином, варто констатувати, що людина – продукт природи, а маючи природне, маючи природний досвід, вона протиставляє себе тому, що її утворило, від чого вона залежна. Так, думається, що залежність людини від природи виключати не те що не можна, а й потрібно враховувати. І очевидно, що така залежність, і матеріальна (для матеріалістів. – Я.М.), й інтелектуальна – для ідеалістів. Ураховуючи питання про «групи» і «народи», постає за очевидне те, що людина залежна матеріально та інтелектуально (у розвитку) як від «груп», так і від «народів» (народу). Також можливо уявити й те, що як народи, так і соціальні групи залежать у своєму розвитку (на інтелектуальному рівні) від тих же згаданих вище соціально-психологічних процесів, які тією чи іншою мірою визначають стан розвитку як людини, так і суспільства чи народів. Взаємозалежних чинників у цих процесах може бути чимало. Отже, як людина, так і суспільство та народи є носіями соціальної дійсності, яку вони здатні породжувати, розширювати у просторі, що залежить від інтелектуальних/розумових процесів. Тобто шляхом поглиблення знань про соціальне, про людину, про природне та навколишній світ. Причому у суспільства, окремої групи, народу є можливість будувати соціальну 98 Сидорчук О.Г. Соціальна безпека: державне регулювання та організаційно-економічне забезпечення : монографія. Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2018. С. 354–355. 99 Там само. С. 355. 100 Там само. С. 355. 53 дійсність через визначений чи прийнятий спосіб соціального життя, що відображений у соціальних ролях, професіях, роді заняття. Усе це має потенцію до формування людини як знакової соціально орієнтованої системи, суспільства та народу як соціально орієнтованої знакової системи. А ці «знаки» про соціальне, суспільне передаються нащадкам. 54 Ґенеза організації суспільства та її типи: дискурс про соціальні критерії 2.2. Уявляється, що ґенеза та організація є продуктом статики та динаміки, як і форми та процесу її наповнення. А тому постановка питання організації суспільств пронизана діалектичними взаємозв’язками цих феноменів. Утім, коли йдеться про суспільства, то ми повинні говорити про відображення певних процесів формації соціального у таких організаціях. Тобто від динаміки до статики. Саме за таких обставин ми зможемо відстежити процес формування, заснований на вдалих елементах, саме тут ми зможемо відстежити процес розпаду, заснований на невдалих елементах. Ба більше, це означає, що певне «соціальне» може відігравати системоутворюючу роль, виокремлюючи/виділяючи особливості певних утворень, формацій та розгалужень у тому чи іншому суспільстві, його організації. Отже, феномен ґенези може полягати в особливостях кожної людини. Такий антропоцентризм цілком добре вписується у структуру та канву процесу «організації» суспільного. Разом із тим уважається, що умови життя людини у суспільстві на підставі наведених вище обставин змушували людей узгоджувати свою поведінку, унормовуючи свої відносини для забезпечення їхньої користі для себе та можливостей подальшого розвитку. Але, як зазначається у дослідників теорії права, саме наші пращури не мали подібного до сучасного рівня розвитку, знань про навколишню дійсність, які б дали їм змогу пояснити зрозумілими сьогодні категоріями те, звідки, чому і навіщо необхідне таке унормовування. Люди пояснювали необхідність діяти тим чи іншим чином, спираючись на тодішній світогляд і власний досвід.101 Отже, питання організації людей у певні соціальні групи, спільності, виникнення народів може супроводжуватися питаннями пізнавального досвіду, який надавав можливість розвиватися тим чи іншим суспільствам. Але тут щонайменше залишається відкритим питанням про те, як виникає організація суспільства, на яких суспільно-правових чинниках вона заснована/можлива. І чи достатньо суспільно-правових чинників чи якесь місце займає у цьому процесі безпосередньо соціальний фактор? 101 Загальна теорія права : підручник / за заг. ред. М.І. Козюбри. Київ : Ваіте, 2015. С. 81. 55 Насамперед доцільно звернути увагу на те, що поняття «суспільство» має декілька підходів до визначення, має декілька типів та декілька характеристик із прив’язкою до суспільно-правових чинників. Тож спробуємо розглянути. Так, у більш лаконічному сенсі «суспільство» – це сукупність людей, об’єднаних конкретними інтересами, потребами, зв’язками, відносинами, що склалися в процесі виробництва матеріальних і духовних благ.102 Виокремлюють «суспільства» з акцентом на множинність, масовість, глобальність. Так, «масове суспільство» – центральне поняття сучасної філософії, яке становить основу для розвитку критичної соціальної теорії; частина соціуму, яку вирізняє схильність до деструкції та насилля або яка перебуває у стані абсолютної байдужості до суспільних проблем, викликаних її моральним, ментальним та соціоструктурним регресом.103 У соціальній філософії використовується й термін, який характеризує суспільство за певними класичними та некласичними підходами до його оцінки як певної сукупності людей – це «традиційне суспільство». Так, «традиційне суспільство» походить від латинського traditio та означає в буквальному сенсі «звичка», «передача». У філософії термін «традиційне суспільство» позначається як формаційна опозиція сучасному або модерному суспільству, у якій домінують доіндустріальна економіка, жорстока соціальна ієрархія та авторитарні цінності, а головним способом трансляції суспільного досвіду є культурно-історична традиція.104 За другого типу «перехідного», або «транзитивного», суспільства розквітає підприємництво, формуються та змінюються централізовані державні структури, зростає національна свідомість.105 Перехідний період у сучасних умовах тісно пов’язаний із правосуддям у силу акценту на відновленні прав людини, який, по суті, є тригером «переходу». Тому такі суспільства називають ще «правосуддям перехідного періоду». У науковій літературі дослідники правосуддя перехідного періоду доходять таких висновків стосовно цього суспільного феномену, а саме: (1) правосуддя перехідного періоду є способом освоєння минулого як співвіднесення «простору досвіду» у вигляді масштабних порушень прав 102 Антонов В.О. Конституційно-правові засади національної безпеки України : монографія / наук. ред. Ю.С. Шемшученко. Київ : ТАЛКОМ, 2017. С. 306. 103 Сайтарли І.А., Іщенко О.М., Приятельчук А.О. Нариси з сучасної філософії : навчальний посібник / за ред. академіка НАН України Л.В. Губерського. Київ : ВАДЕКС, 2016. С. 360. 104 Там само. С. 90. 105 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. С. 90. 56 людини з «горизонтом очікувань», який охоплює оприлюднення правди, відновлення справедливості та примирення. Освоєння минулого передбачає не забуття, а, навпаки, складну роботу пам’яті у формі визнання: визнання подій минулого, визнання себе суб’єктом цього досвіду і взаємне визнання людей як носіїв гідності та прав; (2) перехід до демократії та стану миру супроводжується конфліктом між базовими моральними інтуїціями людей, що проявляється у ключових дилемах транзитивного правосуддя: «правда vs справедливість», «справедливість vs примирення», «правда vs примирення». Якщо у консолідованій демократії ці суперечності можуть бути мінімізовані за допомогою правових інститутів і традицій інтерпретації, то у перехідний період такі інститути та інтерпретаційні принципи самі перебувають у стадії формування. Тому цілі транзитивного правосуддя, що є взаємодоповнювальними, а не взаємовиключними, тим не менше ніколи не можуть бути досягнуті одночасно; (3) правда як мета правосуддя перехідного періоду охоплює встановлення фактів, виявлення причин, наслідків і природи подій, що відбулися, а також офіційне і публічне підтвердження цих знань. Правда як підтвердження відіграє вирішальну роль у реабілітації жертв, сприяє протидії безкарності та уможливлює примирення; (4) транзитивне правосуддя зміщує акцент із ретрибутивного (карального) виміру справедливості, сфокусованого на притягненні винних до відповідальності, на вимір відновлювальний, зосереджений на реабілітації та відновленні людської гідності. Разом із тим приклад правосуддя перехідного періоду висвітлює сутність і призначення правосуддя як такого, що покликане уможливити мирне співіснування людей; (5) на відміну від правди і справедливості, що являють собою не лише моральні, а й юридичні вимоги, про примирення можна говорити лише в модусі бажаності. Хоча саме воно і завершує шлях освоєння минулого як шлях визнання, перебуваючи у «горизонті очікувань» правосуддя перехідного періоду. Як мінімум слідом за Південноафриканською комісією правди і примирення варто говорити про скромне, або мінімальне, примирення, яке передбачає, що всі жителі країни «беруть на себе моральну і політичну відповідальність за виховання культури прав людини і демократії, у рамках якої політичні та соціально-економічні конфлікти вирішуються у мирний спосіб».106 106 Базове дослідження із застосування правосуддя перехідного періоду в Україні : монографія / за заг. ред. А.П. Бущенка, М.М. Гнатовського. Київ : РУМЕС, 2017. С. 50. 57 Уважається, що у «перехідних» суспільствах: (1) держава має зобов’язання розслідувати порушення прав людини і порушення гуманітарного права, які мали місце, й притягти винних до відповідальності; (2) має бути забезпечене право знати правду про порушення, які мали місце у минулому, й знати про долю людей, які зникли; (3) право на відшкодування шкоди, завданої жертвам порушень прав людини; (4) обов’язок держави запобігти за допомогою різних механізмів повторенню подібних подій у майбутньому.107 Третій тип суспільств – це суспільства «зрушення», яким властиві потужні промислові революції із суттєвими соціально-політичними трансформаціями. Четверту формацію суспільного розвитку дослідник Ростоу визначає як стадію «зрілості», опосередковану науково-технічними перетвореннями та пришвидшенням урбанізованих процесів. Отже, транзитивне суспільство, суспільство зрушення, нарешті, суспільство зрілості міцно асоціюються їх так званими модерними суспільствами, або суспільствами сучасного типу, у сенсі їх прогресивного характеру, орієнтації на «раціональність» та безперервне виробництво новітніх технологій.108 «Модерне (сучасне) суспільство» – один із найпоширеніших маркерів стадії історичної еволюції західної цивілізації, заснованої на раціональному пізнанні, розвитку технічних засобів та тріумфі промислового капіталізму, відлік якої розпочинається з епохи Нового часу.109 У відхилення від філософських концепції варто вказати на те, що юристи виокремлюють «правове суспільство». Під ним пропонують розуміти самоврегулюване суспільство, у якому обмеження свободи одного суб’єкта є лише така рівна свобода іншого суб’єкта або таке суспільство, у якому затверджене верховенство права. Також під цим поняттям розуміють філософсько-правову концепцію, що визначає соціально-правовий ідеал, який є особливо важливим за сучасних умов посттоталітарних демократичних трансформацій у значенні орієнтиру для теоретичних досліджень і практичних дій із реформування правової системи. Є також регульованою ідеєю для утвердження глобального порядку на основі права.110 Тут цілком доречно розглянути питання, які характеризують зовні модернове суспільство, а саме: «соціальної мобільності», 107 Transitional justice and economic, social and cultural rights. New York and Geneva, 2014. 59 р. ; Базове дослідження із застосування правосуддя перехідного періоду в Україні : монографія / за заг. ред. А.П. Бущенка, М.М. Гнатовського. Київ : РУМЕС, 2017. С. 10. 108 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. С. 90–91. 109 Там само. С. 91. 110 Велика українська енциклопедія : у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (голова) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 662. 58 «соціально-політичної структури», «соціальної спільноти», «етносу», «народу», «нації», «суспільних класів», «соціальної інституції». Зокрема, у соціальній філософії цим термінам приділена певна увага, де: «соціальна мобільність» – у широкому розумінні означає здатність до руху. Це поняття використовується переважно у вузькому розумінні для визначення руху людей – індивідів, груп – у межах соціальної структури суспільства між класами, групами, верствами, категоріями, колективами. Також зазначається, що якщо соціальна структура розглядається як система соціальних статусів і ролей, то соціальна мобільність постає як перехід індивідів і груп з одного статусу (ролі) до іншого статусу або як зміна статусу (ролі) в системі інших статусів та ролей. Цікавим також є те у концепції соціальної мобільності, що одним із важливих питань у пізнанні цього «руху» є питання про його масштаби та характер, що визначаються структурними зрушеннями в економіці, техніці й технології, законності тощо (так би мовити, «структурна мобільність»), а також власне соціальними чинниками: доступністю освіти, професій та знань, котрі користуються повагою у суспільстві, освітнім, кваліфікаційним та культурним потенціалами індивідів і груп, наявністю інституціональної системи ціннісних пріоритетів, що орієнтують умотивованість поведінки індивідів і груп на їх досягнення або реалізацію (циркулярна мобільність). Зрештою, уважається, що систематичне вивчення процесів соціальної мобільності, їх різновидів, чинників, спрямованості, інтенсивності, скерованості дає змогу виявити універсальні та специфічні механізми соціального відтворення в окремо взятій країні або низці країн, які можуть бути згруповані за будь-якою суттєвою ознакою (курсив власний. – Я.М.);111 «соціально-політична структура» – мережа відносно сталих, упорядкованих зв’язків між елементами (соціальними спільностями, класами, групами, верствами, інститутами, статусами, ролями тощо) соціальної системи. Вона є своєрідною формою, у межах якої реалізуються різноманітні суспільні взаємовідносини та взаємодії;112 термін «соціальна спільнота» означає сукупність людей, об’єднаних спільними утворюючими ознаками (чинниками), наприклад: поселення, мова, релігія, професія, розмір прибутку, єдність мети і завдань діяльності тощо (називають її ще як громаду, яка містить «правно-політичну організацію»). По суті, соціальна спільнота – це будь-яке соціальне утворення, що виконує спільні економічні, політичні, культурні та інші завдання і має певну соціальну Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. С. 34. 112 Там само.С. 35. 111 59 організацію. Від соціальної групи відрізняється тим, що вона є не лише компонентом соціальної структури суспільства, а й системоутворюючим його чинником, що дістає вияв у способі її життя;113 «етнос» – це стійка, цілісна спільність людей, що історично склалася і має характерні ознаки. Це поняття може вживатися з поняттями «етнічна спільнота», «етноісторична спільнота». Етнос – народ, який перебуває на певній стадії етноісторичного розвитку. Виявляють такі історичні типи етносів: рід, плем’я, народність, нація;114 «народ» – (1) усе населення певної держави; (2) поняття, що вживається для визначення різних форм етнонаціональних цінностей: племені, народності, нації; (3) соціальна спільність людей, що історично змінюється і включає на різних етапах розвитку такі соціальні групи, класи, що об’єктивно здатні брати участь у вирішенні історичної долі суспільства;115 «нація» – це тип етносу, що історично виникає, соціально-економічна і духовна спільність людей із певною психологією і самосвідомістю. Нація – форма спільності людей, що виникає історично внаслідок розвитку ринкових відносин у суспільстві. Серед історичних форм спільності людей виокремлюють такі: рід, плем’я, народність, етнос. Уважається, що поява націй набагато ускладнила соціальну структуру суспільства порівняно з донаціональними формами існування. Зародження ринкових відносин веде до формування нації. Одними з перших національних утворень стали Італія, Велика Британія, Нідерланди (Голландія). Деякі нації в різних частинах світу склалися як симбіоз місцевих (автохтонних) етносів та емігрантів. З-поміж таких виокремлюють Південну та Північну Америку, Австралію;116 «суспільний клас» – визначається як основна соціальна група. Класи – категорія історична, яка виникла в процесі розпаду первісного ладу внаслідок суспільного розподілу праці, зростання її продуктивності, появи додаткового продукту та приватної власності на засоби виробництва. Уважається, що певну роль у виникненні та подальшому розвиткові класів відіграли інші чинники. Серед таких визначаються: розумові здібності людей, різниця у прибутках, майновому і соціальному стані, насильство;117 «соціальний інститут» – багатомірне і стійке соціальне утворення, найважливішими складниками якого є: (а) притаманний відповідному соціальному інституту рівень, різновид чи локалізовані формоутворення 113 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. С. 35–36. 114 Там само. С. 32. 115 Там само. С. 37. 116 Там само. 117 Там само. 60 суспільної свідомості, що можуть характеризуватися наявністю специфічних для них знань, концепцій, теорій, поглядів, переконань, принципів тощо; (б) сукупність властивих даному суспільному інституту форм діяльності; (в) система характерних для нього відносин, взаємин і стосунків між людьми; (г) стійкий комплекс формальних і неформальних правил, цінностей, норм, настанов та інших притаманних соціальному інституту регуляторів, що взаємоузгоджують форми діяльності й відносин між людьми у відповідній системі соціальних ролей і статусів; (ґ)специфічна для певного соціального інституту мережа організацій, закладів та установ;118 «соціальний капітал» є відносно стійкою системою зв’язків та відносин у суспільстві, відображених у формулюванні та відтворенні соціальних груп (колективів), ролей, статусів та інституцій119 тощо. У навчально-методичному посібнику Т.А. Занфірової наводиться ще одне поняття, яке можемо віднести до ґенези соціального та суспільного процесу, – «соціальний дарвінізм». Під ним розуміється «…ідеологія суспільства, яка прагне застосувати біологічне поняття «дарвінізм» або еволюційну теорію у соціальній політиці, часто з припущенням, що конфлікт між групами в суспільстві призводить до соціального прогресу; боротьба за існування і природній відбір – головні рушії суспільного розвитку. Також, згідно з ідеологією, закономірності природного відбору й боротьби за виживання, виявлені Ч. Дарвіном у природі, поширюються на відносини в людському суспільстві…».120 У такому широкому сенсі розуміння «конфліктів», «боротьби за існування» важливо припустити придатність лише соціальної боротьби, соціальних конфліктів, а не суспільних. Соціальні засновані на інтелектуально-духовному, морально-етичному аспектах розвитку суспільства завдяки науці, освіті. Адже видатний філософ Еріх Фромм, досліджуючи питання про антологію людської деструктивності, цілком логічно ставить питання про соціальні умови. Ці умови дещо іншого характеру, ніж «соціальний дарвінізм». Зокрема, Е. Фромм зазначає, що протягом тисячоліть саме ці умови (саме соціальні. – Я.М.) досить довго сприяли інтелектуальному та технічному розвитку людини, проте повного розгортання таких задатків у своїй потенційності, так і не виникло. У приклад він ставить те, що вплив зовнішніх обставин на особистість – це прямий вплив оточуючих на розвиток мозку. Адже доказано, 118 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. 119 Сайтарли І.А., Іщенко О.М., Приятельчук А.О. Нариси з сучасної філософії : навчальний посібник / за ред. академіка НАН України Л.В. Губерського. Київ : ВАДЕКС, 2016. С. 365. 120 Занфірова Т.А. Філософія трудового права : навчально-методичний посібник. Харків : Константа, 2018. С. 509. 61 що розвиток дитячого мозку сильно гальмується переїданням. Проте не лише харчування, а й інші чинники (свобода руху, середовище, гра і т. д.) теж впливають на розвиток мозку.121 Одним словом, учений-дослідник визначив основні чинники розвитку суспільного та соціального, які лежать у площині освіти, умов, які сприяють цьому процесу. Також очевидно, що вчений в означений спосіб поставив взаємозалежність соціального від способів та засобів, методів споживання природного в суспільстві, у соціальних відносинах. У соціології задаються цілком виправдано питанням, а що таке мораль, закон. Відповідаючи на нього, зазначається, що це, по суті, правила гри у соціумі, які являють собою своєрідні домовленості, які розділяються усіма взаємними зобов’язаннями, на основі яких люди будують своє життя. Їх наявність, з одного боку, скеровує діяльність людини в певне русло, даючи йому змогу робити певні прогнози з приводу того, як оцінять його поведінку оточуючі люди. Інакше кажучи, мораль та закон, як і традиції і т. д., – це своєрідні зв’язки взаємних очікувань, взаємних зобов’язань, завдяки яким життя серед собі подібних стає передбачуваним та надійним.122 У соціології вважається, що «соціальна якість» перетворює загальні початки життя людини, як наслідок, вони соціалізуються. До прикладу, соціалізується система потреб людини, у якої природна програма життєдіяльності (програма обміну речовин, збереження та продовження роду і т. д.) доповнюється соціокультурною програмою, яка забезпечує включення індивіда в соціум, його розвиток у соціумі, який також життєво неминучий, тобто формується найбільш повна в якісному відношенні система потреб. Самі ж потреби, породжені соціокультурною програмою, тією ж мірою життєздатні, природні, ніж вітальні. Відчуття голоду завдяки дії власних природних механізмів, викликають підставу для дій, які мало чим відрізняються від відчуття сорому, пригнічення совісті, приниження гідності. Тому вважається, що всі ці відчуття мають матеріальний прояв. Він полягає у тому, що розпочинається активне постачання адреналіну в кров, у результаті чого у нас виникає роздратованість і т. д.123 Разом із тим суттєвих змін зазнають і матеріально-вітальні потреби, які також соціалізуються, змістовно змінюючись (наприклад, сучасна людина надає перевагу вживати замість сирого м’яса м’ясо, яке зазнало термічної 121 Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / пер. с нем. и англ. Запорожье : Биг-Пресс, 2012. С. 255. 122 Общая социология : учебное пособие / под. общ. ред. проф. А.Г. Эфендиева. Москва : ИНФРА-М, 2008. С. 101. 123 Там само. С. 103. 62 обробки). При цьому ці потреби до певної міри підвладні моральним, естетичним регуляторам.124 Саме сполучність «взаємних очікувань» як своєрідних зобов’язань породжує певне «магнітне коло», особливий «ефір», який забезпечує конкретній особистості передбачуваність у поведінці, партнерів по соціуму. Цим самим утворюється необхідні стабільні, надійні умови для його існування та розвитку в соціумі. Саме у зв’язках із такими спільними взаємними очікуваннями виникає можливість будувати та реалізовувати конкретні плани, не очікуючи ні від кого неприємностей чи неочікуваностей, оскільки реакції, дії оточуючих індивід людей завжди передбачувані, очікувані, наперед визначені. Отже, завдяки регуляції життєдіяльності на основі взаємних (багатократних) очікувань/зобов’язань виникають: (а) передбачуваність, прогнозованість; (б) стабільність, надійність статусу суб’єкта в середовищі собі подібних. Разом із тим, навпаки, за відсутності передбачуваності втрачаються ті переваги, на які очікує індивід у суспільстві. За таких обставин люди відчувають себе невпевнено, втрачаючи стимули до активної діяльності (дії), адже їм важко планувати свої дії, вони відчувають спад моральних та творчих сил.125 Отож питання закону, власне, питання суспільного, соціального закону повинно охоплюватися певними справедливими умовами взаємовідносин у суспільстві. Ці умови також є соціальними, а тому становлять контекст формування ґенези соціального розвитку, соціального капіталу. Сам по собі термін «соціальна справедливість» широко використовується не лише у філософії, а й у праві, політиці. До прикладу, під цим терміном у філософії розуміють соціально-етичну і морально-правову категорію, основна ідея якої відображена у двох підходах: (1) рівність можливостей у суспільстві, де кожен має змогу реалізувати свої здібності; (2) рівномірний розподіл благ з урахуванням потреб кожного.126 Таким чином, постає питання про методологію правового пізнання організованого соціально зорієнтованого суспільства в сучасній парадигмі права. Адже питання ґенези суспільства та соціального у ньому переходить у сферу закону, на якому суспільство може дістати розвитку за такої соціальної умови, як справедливість (соціальна справедливість). Для «масового суспільства» характерними є такі соціальні чинники, як байдужість, агресивність, соціально-структурний регрес. Для «традиційних 124 Общая социология : учебное пособие / под. общ. ред. проф. А.Г. Эфендиева. Москва : ИНФРА-М, 2008. С. 103. 125 Там само. С. 100–101. 126 Занфірова Т.А. Філософія трудового права : навчально-методичний посібник. Харків : Константа, 2018. С. 509. 63 суспільств» характерними є такі соціальні чинники, як доіндустріальна економіка, жорстока соціальна ієрархія та авторитарні цінності. У перехідних суспільствах виокремлюється соціальний аспект «переходу», який розширює вимір справедливості, застосування права для суспільств і часто домінують соціальні сфери, які потребують узяття на себе обов’язків держави у їх забезпеченні. Натомість суспільства модернові засновані на розвитку технічних засобів та тріумфі промислового капіталізму, що вказує на фактор розвитку суспільств, їх автономію тощо. Також модернові суспільства характеризуються такими суспільносоціальними процесами/факторами, як соціальна мобільність, соціальнополітична структура, соціальні спільноти, соціальні інституції, соціальний капітал. У модернових суспільствах ґенеза соціального відбувається у межах певної соціальної спільноти. Саме вона має конкретну соціальну організацію, що є в принципі її метою в контексті «ідеї організації» щодо поселення, мови, релігії, професії, розміру прибутку тощо. Соціальна мобільність також є складовим елементом ґенези суспільного та соціального у цих суспільствах, адже сам «соціальний рух» здійснюється завдяки та власне внаслідок доступності освіти, професій та знань, котрі користуються повагою у суспільстві (є затребуваними); тут утворюється певний соціальний потенціал індивідів і груп завдяки освітнім, кваліфікаційним та культурним соціальним рухам у суспільстві. Масові суспільства (рівень масовості. – Я.М.) у модернових суспільствах може мати негативні чинники, засновані на «байдужості», «агресивності», «соціально-структурному регресі». За таких обставин соціальна справедливість, яка стосується рівних можливостей та рівного розподілу соціальних благ, може зазначати дисфункції, оскільки буде можливість лише серед певних соціальних класів, соціальних прошарків, визначаючись соціальними рівнями, та бути, таким чином, недоступною іншим. Це може призводити до того, що соціальний капітал буде втрачати стійкість у системі зв’язків та відносин у суспільстві, тобто суспільство буде соціально неоднорідним. Соціальна неоднорідність буде поглиблюватися у модернових суспільствах завдяки критерію масовості та соціального розшарування за класами. Уявляється, що саме такий феномен, як соціальна справедливість, має таку властивість, яка забезпечує «розподіл соціальних благ» пропорційно у соціальних класах, будучи невід’ємною умовою соціальної структури. Проте рівень і достатність соціальної справедливості залежать від соціального капіталу, а останній – від потенції до соціальної мобільності. Соціальна справедливість хоча є фіксуючим чинником, але може мати динамічний характер у силу факторів соціального розвитку соціального капіталу. 64 2.3. Методологія правового пізнання організованого соціально зорієнтованого суспільства у сучасній парадигмі права Проблеми права так чи інакше лежать у площині суспільства бодай через те, що кожне суспільство організовується завдяки певним соціальним зв’язкам та соціальним результатам, як-от звичаям, нормам, законам, природа яких пов’язана з правовим режимом від початку розуміння права як соціального феномену. Тому правовий режим окреслюється низкою проблем, зміст яких наповнюють правове та соціальне. Адже уявляється, що соціальний формат будь-якої організації фокусується у певному умовному центрі, у якому стоїть людина або люди (колективи, групи, народи). Тобто такий центр може бути меншим за розміром та більшим , та навіть динамічним – пульсуючим. Де щось одне залежить від однієї людини в суспільстві, а щось інше, те саме уявне соціальне, – від колективну, народу, держави. Колективне соціальне у праві вже є організованим, метод стосовно якого може мати природу як правову, так і соціальну або ж спільну. Тому, дійсно, можливо припустити, що фактично за кожною організацією стоїть і конкретна методологія «об’єднання», об’єднання якої неможливе без певного методу, методології соціального та правового змісту. Отже, роль права у методологічному пізнанні соціального як феномену, нерозривно пов’язана з правовим/належним, тож є затребуваною для з’ясування. Як зазначається у підручнику із соціальної філософії, філософів різних часів і народів попри «основного питання філософії» також хвилювали дещо інші питання (власне, подібні до методології «об’єднання». – Я.М.), а саме: (а) загальнолюдські, субстанційні засади існування та розвитку суспільства (цивілізації) – різноманітних і водночас подібних одне до одного народів і культур, соціальних об’єднань і держав; (б) основи і джерела їх інтеграції в єдину людську спільність – цивілізацію; (в) пошук соціально злагодженого способу життя у справедливо організованому суспільстві.127 Тут, незважаючи на слушні напрями філософів, є дивними питання стосовно, припустимо, «в». Бо йдеться про два взаємовиключаючі, але водночас спільні напрями – «пошук соціально залагоджуваного способу життя», причому такий пошук має проблеми у «справедливо організованому суспільстві». Адже без зайвих зусиль можливо задатися питанням, чи дійсно 127 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. С. 15. 65 слід здійснювати «пошук» там, де існує соціально злагоджений спосіб життя, та, що особливо цікаво, де існує справедлива організація? Тобто йдеться про втрату проблеми і значення у таких пошуках, а по суті, про методологічну дихотомію. Хоча саме така теза є чи не єдиною перманентною самоціллю будь-якого суспільства, яке розвивається. Вочевидь, що і пошук «соціально злагодженого способу життя у справедливо організованому суспільстві» так чи інакше торкається питань методології, а торкнувшись методології, співвідноситься з правом, у тому числі коли такі співвідносяться з глобальними соціальними категоріями: життям, життям суспільства, а суспільного життя – із соціальними, базисними надбудовами цього суспільства, отже, усе це торкається питань кореляції, взаємоузгодженості, власне – права. Права, яке повинно утримувати, використовувати, спонукати до розвитку суспільне, соціальне, організоване. Єдиний універсальний інструмент людини та суспільства – певний метод. У Юридичній енциклопедії зазначається, що «…метод – адекватний проблематиці дослідження алгоритм розв’язання наукового завдання…».128 У комплексному монографічному дослідженні, яке присвячене методології права, зазначається, що для методів характерними є: (а) наявність сукупності способів, засобів, прийомів, за допомогою яких досліджується предмет науки; (б) це використання здійснюється через певну послідовність дій із використанням у процесі пізнання конкретного об‘єкта відповідного інструментарію; (в) ця послідовність дій спрямована на досягнення поставленої дослідником мети; (г) зазначені цілі можуть бути різноманітними – від отримання нового знання до узагальнення, оцінки, систематизації вже існуючого знання; (ґ) цілі класифікуються на теоретичні (пізнавальні) та практичні (курсив власний. – Я.М.).129 Варто сказати і про те, що «методологія правового пізнання» – це, насамперед, система засобів, прийомів та інструментів осмислення права або окремих правових явищ. Вона включає у себе елементи філософської та наукової методології.130 Методологія не є самостійною наукою, локальною галуззю наукового знання, яка існує ізольовано від усієї системи наук. Вона є загальнонауковим феноменом, притаманним науці у цілому і кожній її галузі зокрема. Структурно методологія включає низку компонентів, серед яких слід виокремити систему методів та вчення про них, певну світоглядну позицію 128 Велика українська енциклопедія: у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (голова) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 462. 129 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 117–118. 130 Велика українська енциклопедія. Там само. С. 460. 66 дослідника та загальнотеоретичні принципи.131 Методології властиві інтегративні якості, її ядром є філософія у єдності діалектики, носеології та логіки у пізнавальному процесі. Єдність є засобом суб‘єктивного осмислення об‘єктивного розвитку.132 Водночас методологія правового пізнання включає у себе методологічні засоби й інші конструкції, логічно розподілені за концептуальними та інструментальним рівнями. У юриспруденції сформувалися три парадигми методології правового пізнання. Зокрема: класична (базується на принципах об’єктивності, істинності, монізму, детермінізму, сцієнтизму). Згідно із цією теорією, право реалізується як частина об’єктивної реальності, що існує незалежно від волі дослідника, і акт правового пізнання нічого не змінює у правовій реальності); некласична та постнекласична (базується на ідеях інтерсуб’єктивності, додатковості, плюралізму та міждисциплінарної). У її основі лежить концепція про неможливість установлення об’єктивно існуючих знань про право, оскільки воно не є частиною об’єктивної реальності).133 Використовуючи методологічний інструментарій у пошуку правового пізнання організованого соціально зорієнтованого суспільства, доречно звернути увагу на деякі методологічні принципи. До прикладу, інтерсуб’єктності та всебічності. Так, інтерсуб‘єктивність є відносно новим у методологічному аспекті підходом до формування та розуміння права. Принцип інтерсуб‘єктивності означає, що сутність права не розчиняється у свідомості суб‘єкта чи в зовнішньому соціальному світі, а розкривається у взаємодії (комунікації) суб‘єктів. У даному підході ідея природного права відроджується у нових соціальних умовах глобалізації та співіснування різних культур. У межах даного некласичного праворозуміння відбувається перехід від концепції моносуб‘єкта (індивіда чи суспільства) до концепції полісуб‘єкта, що знаходить вияв у дискурсі (обміні аргументами між різними суб‘єктами з метою досягнення порозуміння між ними), та визнання мови як реальності, завдяки якій право, дане людині, й виявляється через можливі комунікації та дискурс як спосіб обґрунтування правових норм і принципів.134 Також важливе місце в процесі аналізу об‘єктів наукового аналізу відводиться різноманітним принципам наукового пізнання. Особливе місце серед системи даних принципів відводиться принципу всебічності. Він 131 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 111. 132 Там само. С. 111. 133 Велика українська енциклопедія: у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (голова) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 460–461. 134 Методологія в праві. Там само. С. 116. 67 забезпечує можливість охарактеризувати об‘єкти пізнання не як окремо взяті категорії, а у взаємозв‘язку з іншими категоріями, явищами та процесами. Із принципом усебічності тісно пов‘язаний принцип обґрунтованості, що передбачає логічний аналіз об‘єкта дослідження з різних боків, ураховуючи об‘єктивні умови його функціонування та взаємозв‘язок з іншими явищами та процесами. А принцип конкретності передбачає, що аналіз певних об‘єктів повинен здійснюватися через його складники з урахуванням економічних та соціально-політичних умов, у яких вони функціонують та реалізуються.135 Отож очевидно, що, розкриваючи проблеми методології правового пізнання в організованому соціально зорієнтованому суспільстві у сучасній парадигмі права, постає за доцільне використовувати та опиратися на вищезгаданий принцип усебічності. Адже «інструментарій» цього принципу – урахування ідей та засновків соціального, суспільного у різних його проявах, що вказує на обґрунтованість правового, належного, конкретного. Адже прояв соціального паралельно співвідноситься із суспільним та правовим. Соціальне та суспільне, коли воно організоване/колективне, становить доволі потужний імпульс для визнання його на рівні права з подальшим закріпленням, легітимізацією. Ба більше, якраз категорії та феномени, такі як соціальне та суспільне, генетично відображають суть принципу, бо є чинниками всебічними. Видається уявити й те, що принцип усебічності настільки є природним стосовно пізнання фундаментальних основ ґенези соціального у праві, наскільки є природним буття людини у соціумі, наскільки є природними взаємозв’язки між людьми та соціальними групами, спільностями, народами, державою та державами. Дюркгейм предметно виділяє те, що суспільство поступово винаходить більш ефективний механізм встановлення соціальної рівноваги, ніж так зване «репресивне право». Соціальній солідарності, на переконання Дюркгейма, найкраще сприяє відновлювальне «реститутивне право», спрямоване на регулювання спеціальних відносин між функціонуючими акторами. Реститутивне право встановлює мету, форми, умови та засоби діяльності «громадянина» у суспільстві. Головне завдання права, на думку соціолога, за 135 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 121–122.  «Реститутивне право» походить від цивільного (приватного) права. Сенс інституту «реституції» полягає у тому, що є процесом відновлення стану речей, який існував на момент учинення дії, що завдала шкоди, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі. У разі неможливості здійснити реституцію саме тих речей, які були неправомірно вивезені до іншої раїни, за домовленістю між державами може мати місце повернення подібних речей або такої самої вартості (субінституція). Див.: Юридичний словник-довідник / за ред. Ю.С. Шемшученка. Київ : Феміда, 1996. С. 572. 68 умов докапіталістичних формацій полягало у відновленні рівноваги шляхом кривавого примусу, через що воно, по суті, виконувало лише «функцію суспільної помсти за нехтуваний закон». Натомість реститутивне право спрямоване на встановлення та постійне відтворення (відновлення) так званої «органічної солідарності» – усвідомлення інтегрованості суб’єктів у соціальний процес через їх функціональну взаємозалежність, зумовлену чинником розподілу праці. Тут же органічна солідарність сприяє встановленню міцних корпоративних зв’язків та нівелюванню ймовірних соціальних конфліктів. Вона охоплює весь комплекс цивільного, комерційного, процесуального, адміністративного права, орієнтованих на збереження кооперативних зв’язків, отже, на постійне відновлення соціальної рівноваги.136 У загальній теорії права зазначається, що у різних народів та в різні часи одні соціальні регулятори, або, як їх ще називають, соціальні норми, могли переважати над іншими, а потім мінятися місцями.137 На нашу думку, тут також відображається принцип усебічності. Відображається і феномен методології, яка використовується, власне, як певний «матричний закон»/«формула соціального закону», яка може переставляти за своєю ідеєю ті чи інші домінанти, змінюючи їх на більш цінні, більш затребувані в конкретний період функціонування суспільства, соціуму і, що головне, у тому числі для соціальних сфер буття суспільства (сфера освіти, сфера зайнятості, сфера дозвілля, сфера сім’ї тощо). Також у теорії права зазначається, що в одних цивілізаціях перевага надавалася нормі, встановленій владою, а в інших – звичаям. В одних народів право ототожнювалося і продовжує ототожнюватися з релігією та її нормами, а в ранні періоди історії не було поділу між правом і мораллю. Але яким би регуляторам не надавалася перевага, поряд завжди існували інші.138 Отож, дійсно, по суті, за такого досвіду соціального буття суспільства відображалася певна альтернатива, яка має не лише суспільне коріння, а й соціальне. Уявляється, що така альтернатива давала змогу довершувати методологічний інструментарій із впливу на пізнання/розпізнання організованого соціально зорієнтованого суспільства в парадигмі права у конкретний історичний період. Цей момент засновувався на суспільно-соціальному та правовому досвіді.139 Зв’язок між ними був і залишається дуже тісним – від ототожнення до протиставлення, а в певних випадках і як джерельна база один для одного. 136 Сайтарли І.А., Іщенко О.М., Приятельчук А.О. Нариси з сучасної філософії : навчальний посібник / за ред. академіка НАН України Л.В. Губерського. Київ : ВАДЕКС, 2016. С. 121. 137 Загальна теорія права : підручник / за заг. ред. М.І. Козюбри. Київ : Ваіте, 2015. С. 81. 138 Там само. С. 81. 139 Там само. С. 81. 69 Усі ці соціальні норми суспільства в дії, зв’язки, які утворюються між ними, становлять и те а ь г рег ю а .140 Тут важливим видається взяти до уваги те, що якщо система соціального регулювання методологічно засновується на інтелектуальному соціальному складнику, який діалектично як «система» вже зорганізований, то, очевидно, слід ставити питання про наявність додаткового елемента «соціального об’єднання», так би мовити, «інтелекту». Так, у філософії зазначається, що «соціальний інтелект» – це, насамперед, громадянська чеснота та надбання, цивілізаційна цінність, індивідуальна і корпоративна риса соціального інтелекту, яка характеризує рівень розуміння людиною суспільства, шанобливе ставлення до нього (соціальний етос, етос обов’язку), обізнаність у його справах, готовність зі знанням справи долучитися до громадянського життя (громадянськість, громадянська компетентність), довіру до людей і готовність співробітничати з ними (доброчинність, солідарність, соціальний капітал). Ба більше, зазначається, що соціальний інтелект – не тільки субстрат певних уявлень та установок, світоглядних орієнтацій та ідеологічних уподобань, а й певний щабель особистісної розвиненості, наявність особистісних взірців, що орієнтують на вияв інтересу до соціального життя, поцінування людської спільноти та приязне до неї ставлення. Протилежністю соціального інтелекту є різноманітні форми соціопатії і соціального паразитизму (курсив власний. – Я.М.).141 Отож соціальний інтелект може оцінюватися за рівнем соціальних зобов’язань (стосовно держави), за рівнем соціальних обов’язків, соціальних інтересів та соціальних прав, які приналежні тому чи іншому суспільстві. Соціальний інтелект, якщо рівень його прояву є достатнім для оцінки еридуційних та інтелектуальних чинників у суспільстві, то його характер дає можливість ідентифікувати фактори соціальної дійсності, які є достатніми чи недостатніми для розвитку, для балансування соціальних інтересів, для підтримання соціальних зав’язків, а по суті, соціального правопорядку. Соціолог Дюркгейм уважає, що навіть в умовах високорозвинених промислових суспільств для збереження соціального миру одних економічних важелів впливу на суб’єктів господарської діяльності недостатньо. Уважається, що Спенсер помилявся стосовно того, що сучасне, тобто капіталістичне, суспільство винаходить свій власний механізм здійснення зв’язків між індивідами у вигляді обопільної угоди чи добровільного обміну. Як інституція соціального порозуміння угода існувала завжди, оскільки, на Загальна теорія права : підручник / за заг. ред. М.І. Козюбри. Київ : Ваіте, 2015. С. 81. Філософський енциклопедичний словник / редкол.: В.І. Шинкарук (гол.) та ін. Київ : Абрис, 2002. С. 599. 140 141 70 думку Дюркгейма, немає жодного суспільства ні в минулому, ні в теперішньому, яке б не було «договірним», оскільки немає таких суспільств, які б могли існувати завдяки одному лише примусу. Поряд із тим «якщо зазирнути всередину, то з’ясовується, що за всякою гармонією інтересів криється прихований і тільки тимчасово відстрочений конфлікт. Адже там, де панує лише інтерес, ніщо не стримує інтереси, які зіштовхуються між собою, і кожне «я» перебуває з іншим у стані війни, тож всяке перемир’я у цьому віковому антогонізмі не може бути договірним».142 Виходячи із цього, уявляється таке. Так, відомо, що Плутарх говорив приблизно так: війна закінчується тоді, коли силу мають слова, а не зброя. Роль соціального інтелекту видається доволі вагомою у державотворчих та правотворчих процесах. Водночас якщо право – семіотичний знак, закодований у словах, то про міжнародне право (у сучасних умовах, у яких перебуває Україна) та його силу говорити мовою військових можливо саме тоді, коли йдеться про силу слова, яка витікає із сили цивілізації. Сучасні цивілізації утворюються, зростають завдяки силі слова (безумовно, соціальному аспекту), а не силі зброї. Цивілізація – це інтелектуальне радже, яке утворює матеріальне, інформаційне. Власне, перетворює силу інтелектуальну на силу матеріальну (ту саму зброю). Це і є тією самою зброєю. Міжнародне право працює настільки, наскільки ми можемо бути сьогодні забезпеченими у зброї (звісно, у матеріальному сенсі), відносинах, довірі до цивілізованого світу. Отож методологічно доречно додати, що якщо силу має зброя, а не слова, то хіба це право? Якщо так, то якого рівня така сила, таке право? Міжнародного? І чи може воно (право сили від зброї, породженої не словами а зброєю) тоді забезпечувати національний рівень соціального, суспільного? Якщо так, то чи можемо забезпечувати національний рівень силою тих чи інших слів, виражених на міжнародному рівні і стосовно соціального, суспільного? що у такому разі буде предметом належного (правового) на міжнародному рівні? Тому очевидно, що «слова» як феномени є аксіомами, вони є знаками, що кодують суспільне та соціальне, вони є у такому разі нічим іншим, як силою права, а не силою зброї. Методологічно такий підхід заслуговує на увагу з гуманних міркувань. 142 Дюркгейм Э.О. О разделении общественного труда / пер. с франц. и послесл. А.Б. Гофмана. Москва : Каноне, 1996. С. 211 ; Сайтарли І.А., Іщенко О.М., Приятельчук А.О. Нариси з сучасної філософії : навчальний посібник / за ред. академіка НАН України Л.В. Губерського. Київ : ВАДЕКС, 2016. С. 120–121. 71 Сила зброї ще, можливо, утворює певні права як певні можливості; проте вона є тільки засобом до появи певного середовища, у якому потенційно може створюватися відповідне середовище сили права. Отже, залишається відкритим питання: людство хоча схильне до сили слова, проте коли воно використовує силу зброї, то воно деградувало? Підкреслюючи гуманістичну спрямованість соціальної філософії, не слід забувати, що суспільство є не просто сумою індивідів (людей як таких), а людей, що об’єднуються в певні соціальні групи: верстви, стани, класи, нації, народності. Основа цього об’єднання/розмежування – інтереси, їх розмаїття визначає архітектоніку діяльності та поведінку людей у суспільстві. Ця ж домінанта зумовлює неоднозначність усвідомлення різними соціальними верствами пріоритетних засад суспільно-історичного розвитку, свого місця і ролі в ньому, а отже, і власного щастя. Останнє «переноситься» у соціальну філософію, яка в даному вимірі постає як синтез загальнолюдських і класових (групових, національних) пріоритетів.143 У людини проявляються три види потреб виходячи з онтологічних засад вітальності, соціальності й духовності. Ці засади дають можливість простежити, відповідно, три шляхи «олюднення людини». До прикладу, «вітальність» (із лат. – життя) – забезпечення людини необхідними матеріальними цінностями, благами. Це, по суті, найелементарніші потреби, які не вимагають, як правило, особливих інтелектуальних зусиль. Проте бажання задовольнити ці потреби може спричинити дії людини у таких крайніх проявах, як набуття матеріальних благ за будь-яку ціну (чи в необмеженій кількості), що є головним мотивом, чинником багатьох правопорушень. Причому слід зауважити, що володіння матеріальним у нерозумних межах є володінням, по суті, результатом чужої праці. Водночас для вітальності необхідним є лише те, що підтримує фізичне здоров’я людини, забезпечує природний комфорт, життєвий настрій. Тобто для природного комфорту певна кількість матеріальних благ необхідна, а нагромадження необхідної кількості матеріальних благ (здебільшого злочинним шляхом) щонайменше породжує егоїзм, нерозуміння інших людей і, нарешті, почуття страху (боязні) втратити нагромаджене, тобто в кінцевому підсумку веде до розлюднення, духовного спустошення. Звільнившись від гонитви за матеріальним, людина стає більш людяною, що і визначає істинне буття.144 У філософії права вважається, що позитивне право неспроможне регулювати процеси «олюднення людини», оскільки позитивні норми мають Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. С. 16–17. 144 Сливка С.С. Філософія права : навчальний посібник. Київ : Атіка, 2012. С. 27. 143 72 постійні прогалини, вони не є суцільними. Прогалини в законодавстві і створюють підґрунтя для «лазівок», які використовують для незаконного (непотрібного з погляду «олюднення людини») збагачення. Природне ж право спроможне вплинути цілковито на вітальність людини, сприяти здійсненню процесу «олюднення людини». Отже, розкриваючи таку антропологему, у філософії права зазначається: цінність людини – у реалізації її здібностей у суспільстві, умінні та можливостях пізнати себе у соціумі. При цьому погляд на себе з боку має дати можливість людині зрозуміти, ким вона є насправді, адже самооцінка, як відомо, може бути фальшивою, надуманою, завищеною.145 Сьогодні до основних елементів системи соціального регулювання прийнято включати такі явища, як право, мораль, звичаї, релігію, корпоративні норми, політику тощо. Цей перелік не є вичерпним. Надалі зосередимо увагу на його найважливіших компонентах. Усіх їх об’єднує одна ознака: вони мають спільне соціальне коріння, причини, які викликали до життя і розвитку вказані явища, пов’язані з потребами та інтересами людини і були зазначені вище. Відповідно, усі вони, тісно переплітаючись одне з одним у процесі застосування, мають одну мету: регулювати поведінку людини у соціальному середовищі.146 Серед названих вище регуляторів особливе місце посідають так звані норми позитивного права. До них належать: норми права, зокрема ті, що встановлені державою, правовий звичай, корпоративні норми, зокрема норми транснаціональних корпорацій, тощо. Їх виокремлення зумовлюється тим, що вони мають формалізований характер, є обов’язковими для суб’єктів, яких стосуються, встановлюються зовнішнім авторитетом, і в сучасному світі їх дієвість, зокрема, але не тільки, забезпечується за допомогою важелів, які у своєму розпорядженні має держава.147 У своїй сукупності, не заперечуючи одне одного, правила поведінки закріплені у позитивному праві, звичаях, моралі, релігійних, політичних та інших нормах, утворюють складну матерію соціального регулювання, яка функціонує у будь-якому суспільстві. Залежно від історичного періоду, панівних правових парадигм усі ці норми разом, окремо або у частковій взаємодії одні з іншими визнавалися правом того чи іншого суспільства. Інакше кажучи, право утворювалося, черпало свій авторитет, підстави для свого розвитку та вдосконалення у тісній взаємодії, а інколи й у протиставленні і боротьбі з усіма названими вище нормами соціального регулювання.148 Таким чином, ураховуючи викладене, варто зазначити, що в контексті методологічних підходів до постановки проблеми про суспільне та соціальне у праві варто констатувати, що методологія повинна бути спрямована не так Сливка С.С. Філософія права : навчальний посібник. Київ : Атіка, 2012. С. 27–28. Загальна теорія права : підручник / за заг. ред. М.І. Козюбри. Київ : Ваіте, 2015. С. 81. 147 Там само. С. 82. 148 Там само. С. 82. 145 146 73 на характер ефективного застосування правового інструментарію, як на визначення напрямів модернізації в організації соціально зорієнтованого суспільства у парадигмі права. Це пов’язано з тим що соціальне та суспільне, насамперед, є тригером до створення правового, належного, адже утворює прообраз та проформу правового. А право та його методологія, його усталені системні інструменти лише калібрують, легітимізують, фіксують чинники розвитку права у соціальному сенсі, надають їм прийнятного та зрозумілого формату усвідомлення на рівні праворозуміння: належне/неналежне, справедливе/несправедливе, затребуване/незатребуване. Тобто соціальне та законне чи, навпаки, несоціальне, а отже, незаконне. 74 Завдання до Розділу 2 1. Складіть кросворд на різних аркушах, окремо з питаннями та окремо з відповідями, стосовно визначень, поданих у Розділі 2. 2. Обґрунтуйте ґенезу соціального у праві. 3. На вашу думку, яка «формула» може характеризувати соціально зорієнтоване суспільство у правовій державі? Розкрийте питання, ураховуючи природу соціального у праві та суспільного у державі. 4. У чому суть соціально-політичної структури? 5. Яким чином взаємодіє соціальна мобільність із соціальними групами? 6. Охарактеризуйте «модерне (сучасне) суспільство» у його позитивній та негативній динаміці. 75 РОЗДІЛ 3 ДИСКУРС ПРО СОЦІАЛІЗАЦІЮ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ ТА ЇЇ РОЛЬ У ДЕРЖАВОТВОРЕННІ 3.1. Соціалізація та право як сфера гуманітарного соціально-культурного досвіду Право та соціальне настільки пов’язані між собою та є невід’ємними одне від одного, наскільки ж є природними процеси розвитку серед людей. Не важко помітити, що така теза пронизує як філософський, так і соціальний чи правовий аспект проблеми. В.А. Гаврилюк, досліджуючи філософські проблеми методологічних основ «системи категорії розвитку», зазначає, що «філософія теорії розвитку» (або просто – теорія розвитку, діалектика) являє собою зображення ступенів сходження будь-якого предмету від його виникнення до зрілої форми. Саме ці ступені являють собою особливі форми його буття, і причому тільки самого буття.149 Відзначаючи п’ять ступенів сходження, такі як «невизначене», «визначене», «наявне», «реальне» та «дійсне» буття, дослідник додає, що вони є абсолютно необхідними для розвитку будь-якого нового саморозвитку, власне, тоді, коли предмет сам себе «переформатовує», як і коли зовнішнє не втручається в предмет, спонукаючи до пошкоджень або переривання процесу розвитку, а слугує лише засобом, умовою або «будівельним матеріалом» для його самотворення.150 І дійсно, відзначає В.А. Гаврилюк, певне «нове» повинно звідкись узятися, виникнути, пройти етап становлення. Саме етап, який має протяжність у часі, адже коли говорять, що «ніщо виникло моментально», то це, на думку дослідника, потрібно розуміти фігурально. Адже становлення нового пов’язане з якимось перевлаштуванням старого, а це завжди процес, а не безрозмірна часова точка.151 149 Гаврилюк В.А. Теория развития. Вып. 1. Методолоческие основоположения системы категорий развития. Киев : Евр. ун-т, 2009. С. 82. 150 Там само. С. 85. 151 Там само.С. 85. 76 Виникнувши у старому, нове попервах залишається у ньому, ніяк зовнішньо не виражаючись. Саме це таємне перебування у старому також характеризує себе як етап, що триває у часі. Причому навіть у тому індивідуальному випадку, коли нове відразу ж із дозволеним становленням «проривається на поверхню», активно вступаючи у зовнішню дію. Тут усетаки є необхідність у протіканні певного відрізку часу, щоб така діяльність досягнула іншого предмету. Тому саме за таких обставин те «нове» і виразило само себе (проявило) у цьому ж предметі.152 Ю.В. Мелякова доволі точно окреслила проблеми динамізму. Так, вона зазначає, що динамізм сьогодні є однією з найпопулярніших категорій, модальностей та репрезентативних практик, найактуальнішим модусом буття та методом розуміння. Тому в контексті постмодерну динамізм набуває застосування в техніці, науці, живописі, літературі, кінематографі, історії, політиці, праві тощо. Сенс динамізму, зазначає дослідниця, як популярної тенденції узгоджується і проявляє себе через такі категорії, як «транзитивність», «перформативність», «інтертекстуальність», «деконструктивність», «креативність», «дискурсивність», «синергетична саморегуляція» і, нарешті, «віртуальність». Саме їх синтез утворює постонтологічний контекст буття. За таких обставин інтерсуб’єктивістське визначення сучасного права ґрунтується саме на потенційності й динамізмі всіх форм буття права, мінливості його смислів і значень.153 Проте у відступ від методологічних конструкцій категорії розвитку, у тому числі динамізму, але враховуючи окреслені «систему розвитку», «етапи розвитку», цілком доцільно підійти до розвитку системи та етапів соціальних структур у рамках сфер гуманітарного соціально-культурного досвіду як етапів процесу становлення «соціалізації права». У філософії права устоялося поняття «соціалізація права». Під ним розуміють якраз процес включення індивіда в систему правовідносин цього суспільства на основі засвоєння всієї правової культури даного суспільства (курсив власний. – Я.М.). Вона виступає як складова частина єдиного процесу соціалізації та являє собою специфічний вияв її загальних законів у сфері формування і розвитку індивідуальних, політичних, правової свідомості і правової культури. Ба більше, в енциклопедичній довідці зазначається, що соціалізація правова (права. – Я.М.) означає повне усвідомлення людиною, 152 Гаврилюк В.А. Теория развития. Вып. 1. Методолоческие основоположения системы категорий развития. Киев : Евр. ун-т, 2009. С. 85. 153 Мелякова Ю.В. Деконструкція каліграми і правового поля (аналіз структурної динаміки). Вісник НЮУ імені Ярослава Мудрого. Серія «Філософія, філософія права, політологія, соціологія». 2017. № 3(34). С. 65. URL: https://www.researchgate.net/publication/321285087_DECONSTRUCTION_ OF_CALLIGRAM_AND_LEGAL_FIELD_ANALYSIS_OF_STRUCTURAL_DYNAMICS 77 громадянином своєї соціальної ролі, місця у соціальній структурі суспільства, формування самостійної свідомості представника класу, члена соціальної спільноти, дедалі ширше включення у соціально-правові відносини. 154 Варто мати на увазі, що основні виміри правової соціалізації, на думку Х.В. Горецької, становлять: (а) соціальний (правова соціалізація – це, передусім, спосіб інтеграції людини у суспільні відносини взагалі та правові відносини зокрема); (б) епістемологічний (правова соціалізація неможлива без набуття особою певного рівня правових знань); (в) психологічний (правова соціалізація пов’язана з виробленням переконань і навичок, а також стійкого ставлення до явищ правової дійсності); (г) комунікативно-діяльнісний (правова соціалізація спрямована на повсякденну діяльність людини та передбачає набуття певної комунікативної компетентності).155 Також у ході дослідження вчена сформулювала певну диспозиційну концепцію правової соціалізації, відповідно до якої остання є процесом створення диспозицій поведінки особи, коли та починає задовольняти свої потреби в існуванні та розвитку за конкретних умов, ефективно використовуючи правові або інші засоби, що відповідають чи принаймні не суперечать чинним правовим нормам. Засвоєння правових диспозицій вимагає: (а) формування обґрунтованих уявлень людини про власні потреби за певних життєвих умов; (б) формування поняття про правомірні засоби задоволення таких потреб.156 Ураховуючи такий підхід, доцільно звернути увагу на інші феномени та процеси, які так чи інакше окреслюють питання соціалізації. Для цього нам слід звернутися до філософії, соціології, психології, аби більш повно спостерігати картину формування схильності правового соціалізуватися. Звісно, без людини як суб’єкта права фактично не доцільно говорити про соціальне. А тому роль людини у праві, у формуванні соціального повинна бути розглянута. Ба більше, питання науки, юриспруденції за похідних обставин також має потенцію до проведення дискурсу про «соціалізацію», власне, про динаміку розвитку вкраплень самого соціального у правову систему, у юриспруденцію у цілому. Адже відстеження таких процесів так чи інакше буде методологічно виправдане у підходах до «теорії основ соціальної держави» через «невизначене», «визначене», «наявне», «реальне» та «дійсне», так би мовити, соціальне буття у правотворенні. Припустимо, що саме завдяки цьому може відбуватися згадане вище «переформатування» змісту держави як форми певного соціального. 154 Велика українська енциклопедія : у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 792. 155 Горецька Х.В. Правова соціалізація: філософсько-правовий вимір : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.12. Львів, 2013. С. 6. 156 Там само. С. 6. 78 Отож у філософії зазначається, що сутність терміна «соціальна роль» зводиться до того, що він є однією з фундаментальних соціологічних категорій, яка репрезентує загальну модель очікуваної поведінки, що визначається соціальним статусом індивіда та відповідними цьому статусу нормативними зобов’язаннями та правами.157 Натомість у соціології впроваджено більш глибоке і водночас конкретніше поняття – «соціальний статус». Так, соціальний статус – положення у суспільстві, у якому відбивається: обсяг прав, обов’язків і життєвих можливостей, зафіксований законодавчо і пов’язаний, перш за все, із громадянством; міра прояву певної соціальної ознаки: рівень доходу, рівень освіти, стать, етнічне походження, місце у структурі влади тощо; визнання з боку інших індивідів, тобто престиж. Від поняття статусу невід’ємне поняття соціальної ролі. Соціальна роль визначається як соціальна функція і модель поведінки, що об’єктивно задана положенням індивіда в системі суспільних відносин і міжособистісних стосунків.158 Говорячи по соціальну роль, важливо звернути увагу на те, що їй притаманні такі елементи, які закріпилися у праві. А це: «репрезентативність», «поведінка», «нормативність», «права» (суб’єктивні. – Я.М.), очікування («право очікування» (у суб’єктивному значенні); передбачення у праві (в об’єктивному сенсі)). До прикладу, відповідно до ст. 3 Закону України «Про соціальний діалог в України» від 23 грудня 2010 р. № 2862-VI, «репрезентативність» подається як принцип соціального діалогу.159 Даним Законом визначаються загальні критерії репрезентативності для суб’єктів профспілкової сторони та сторони роботодавців. Зокрема, такий принцип заснований на таких критеріях, як: (а) легалізація (реєстрація) зазначених організацій (об’єднань) та їхній статус; (б) для профспілок, їхніх організацій та об’єднань – загальна чисельність їхніх членів, для організацій роботодавців та їхніх об’єднань – загальна чисельність працівників, які працюють на підприємствах – членах відповідних організацій роботодавців; (в) галузева та територіальна розгалуженість.160 Тобто йдеться про процес соціалізації права шляхом співпраці з громадянським суспільством. Очевидним видається й те, що подані вище елементи є дотичними, насамперед, до процесу «соціалізації права» чи «правової соціалізації». А тому 157 Сайтарли І.А., Іщенко О.М., Приятельчук А.О. Нариси з сучасної філософії : навчальний посібник / за ред. академіка НАН України Л.В. Губерського. Київ : ВАДЕКС, 2016. С. 364–365. 158 Рожанська Н.В., Дрожанова О.М., Онофрійчук О.А. Загальна соціологічна теорія : навчальний посібник / за наук. ред. І.А. Мейжис, В.Л. Гавелі. Миколаїв : ЧНУ ім. Петра Могили, 2017. С. 115–116. 159 Про соціальний діалог в Україні : Закон України від 23 грудня 2010 р. № 2862-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2862-17#Text 160 Там само. 79 в найзагальнішому вигляді дані елементи закладають не що інше, як фундаментальний зв’язок надбудови тих чи інших правових феноменів: правової науки (юриспруденції. доктрини), правової держави тощо, які нами будуть розкриті детально в наступних розділах підручнику. По суті, ці елементи є елементами правотворення, що за методологічним сенсом є структуралізмом. Структуралізм у філософії права є методом аналізу чи інтерпретації соціальних систем, культури, наукового знання тощо, спрямованого на виокремлення інваріантної моделі, яка може базуватися на структурній опозиції чи «архетипній» дуальності.161 Уважається, що цей процес триває безперервно, протягом усього життя людини. Водночас соціалізація правова подається як заміна правової поведінки за примусом на правову поведінку за особистісними особливостями.162 Не було б зайвим указати на те, що в науку про людину термін «соціалізація» прийшов із політекономії, а його початковим значенням було «усуспільнення» землі, засобів виробництва та ін.163 У Філософському словнику міститься поняття, яке доволі точно описує взаємозв’язок категорій «знання» та «суспільство» у співвідношенні з філософськими течіями. Це поняття «соціологія знання». Під ним пропонують розуміти «…соціально-філософську концепцію (дисципліну), що досліджує співвідношення знання і суспільства, соціальну зумовленість знання. Із різних інтерпретацій понять «знання», «суспільство» і «відношення» філософськими течіями виникають різні варіанти соціології знань. Так, суспільство тлумачать як історичні епохи, класи, покоління, соціальні фактори, соціальне буття, соціальні структури, а знання – як знання взагалі, наукове знання, ідеологію, світогляд, категорії, цінності… (курсив власний. – Я.М.)».164 Цікавим є розмірковування філософів про розсуд. До прикладу, у підручнику з філософії зазначається, що якщо чуттєвість – це здатність відчувати уявлення, то розсуд – це здатність утворювати уявлення. А думки без змісту є порожніми, оскільки споглядання без понять сліпими. Отже, однаково необхідно робити поняття чуттєвими (тобто додавати до них предмет у спогляданні) і робити споглядання зрозумілими (тобто підводити їх під 161 Сайтарли І.А., Іщенко О.М., Приятельчук А.О. Нариси з сучасної філософії : навчальний посібник / за ред. академіка НАН України Л.В. Губерського. Київ : ВАДЕКС, 2016. С. 365 162 Велика українська енциклопедія : у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (голова) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 792. 163 Там само. С. 792. 164 Філософський енциклопедичний словник / гол. ред. В.І. Шинкарук. Київ : Абрис, 2002. С. 600. 80 поняття). Обидві здатності або здібності не можуть обмінюватися функціями. Розсуд не може споглядати, а відчуття – мислити.165 У соціології об’єктом дослідження так званої предметної соціології є соціальна реальність, об’єктом дослідження метасоціології є саме соціологічне знання про цю реальність. Також відзначається, що головною підставою виділення і розрізнення цих типів соціологічного знання, таким чином, є принципова відмінність в об’єктах, які вони досліджують. Як наука про закономірності, форми і засоби соціологічного пізнання методологія соціології (або так звана метасоціологія) досліджує знання про об’єкт, предмет, структуру соціології. Ця наука досліджує теоретичні парадигми соціології, методи соціологічного дослідження, критерії науковості, умови та шляхи формування соціологічного знання, властивий цьому знанню категоріальний апарат, а також вивчає місце соціології у системі соціальних наук, процеси її інституціоналізації, її науковий статус і т. д.166 Вищеназвані пізнавальні завдання вирішуються за допомогою цілої сукупності сформованих у XX ст. наукових дисциплін метасоціологічної спрямованості. До них належать: (1) методологія, методика і техніка соціологічного дослідження, що вивчає принципи, процедури і форми організації та проведення соціологічних досліджень, обробки та аналізу їхніх результатів; (2) методологія окремих класів соціологічних досліджень (загальної соціології і конкретних соціологічних дисциплін, теоретичного і емпіричного досліджень, фундаментального і прикладного досліджень); (3) логіка соціологічних досліджень, що вивчає категоріальний апарат соціологічного знання; (4) соціологія знання, що досліджує ступінь об’єктивності одержуваного у соціальних науках знання; (5) соціологія соціології, що вивчає процеси інституціоналізації самої соціологічної науки. 167 Тут ми виходимо на такі категорії, феномени та поняття, які дають змогу пояснити безпосередньо соціальне питання досвіду наскрізно, як у методологічному сенсі, так і методичному. А це – «соціологія пізнання», «соціальний дискурс», «соціальний інтелект». Зокрема, під соціологією пізнання прокопується розуміти «…напрям теоретичних та емпіричних досліджень, що розглядає проблеми, пов’язані із соціально-історичною зумовленістю знання, пізнання і свідомості, а також соціальні аспекти виробництва, поширення й використання різних типів знання як у суспільстві у цілому, так і на рівні суспільних класів, соціальних Фюрст М., Тринкс Ю. Філософія / пер. з нім. В. Кебуладзе. Київ : Дух і Літера, 2018. С. 141. Рожанська Н.В., Дрожанова О.М., Онофрійчук О.А. Загальна соціологічна теорія : навчальний посібник / за наук. ред. І.А. Мейжис, В.Л. Гавелі. Миколаїв : ЧНУ ім. Петра Могили, 2017. С. 11. 167 Там само. С. 11–12. 165 166 81 груп, організацій…»;168 «соціальний дискурс» є процесом творення тексту учасниками соціальної дійсності з метою обґрунтування соціального порядку, тобто обґрунтування соціальних норм, цінностей, дій (наприклад, обговорення закону і затвердження його парламентом). По суті, соціальний дискурс – це процес формування консенсусу, соціальної злагоди, легітимізації соціальних явищ; він є невід’ємною частиною соціуму, затверджуючи соціум як соціум;169 а «соціальний інтелект» подається до розуміння як певна громадянська чеснота та надбання, цивілізаційна цінність, індивідуальна і корпоративна риса. Він же – соціальний інтелект – характеризує рівень розуміння людиною суспільства, шанобливе ставлення до нього (соціальний етос, етос обов’язку), обізнаність у його справах, готовність зі знанням справи долучитися до громадянського життя (громадянськість, громадянська компетентність), довіру до людей і готовність співробітничати з ними (доброчинність, солідарність, соціальний капітал). Натомість соціальний інтелект – не тільки субстрат певних уявлень та установок, світоглядних орієнтацій та ідеологічних уподобань, а й певний щабель особистісної розвиненості, наявність особистісних взірців, що орієнтують на вияв інтересу до соціального життя, поцінування людської спільноти та приязне до неї ставлення. Протилежністю соціального інтелекту є різноманітні форми соціопатії і соціального паразитизму (курсив власний. – Я.М.)170 (власне асоціальні прояви пізнання, дискурсу, інтелекту). Проте уявляється, що все це, безумовно, є досвідом, його наслідками. Із філософського погляду «досвід» – важливий, історично наскрізний елемент пізнавальної і практичної діяльності; одна з форм фіксації, збереження й передавання знання у процесі комунікації. Виділяється кілька значень досвіду, що мають однаково важливий із філософського погляду сенс. Поперше, досвід є реакцією органів чуття людини на механічні, фізичні та інші впливи зовнішнього світу, а також усе, що відбувається з людиною у процесі її життя (світовідчуття, самопочуття, чуттєвий досвід, відчуття тощо). По-друге, досвід є емпіричним знанням, здобутим у процесі життєдіяльності, практики, виробництва; дорефлексивна основа знання, яка додає достовірності науковим твердженням (емпіричні дані, життєвий і практичний досвід). Нарешті, говорять ще про досвід як про інтуїтивно експліковане з практики знання як про систему навичок до певної діяльності і підсумковий результат цілеспрямованої діяльності, яка потім використовується як загальна світоглядно-теоретична й методологічна основа суб’єкт-об’єктної взаємодії. Філософський енциклопедичний словник / гол. ред. В.І. Шинкарук. Київ : Абрис, 2002. 168 С. 601. Там само. С. 599. Там само. С. 599. 169 170 82 Цікавим є те, що повсякденне (житейське) розуміння досвіду суттєво відрізняється від наукового. Воно стосується процесу формування людини, її виховання та освіти, на підставі чого кожна людина створює власну систему уявлень про світ та своє місце у ньому. Це означає, що загальні поняття людина наповнює змістом, «пропущеним» через власний досвід. Поняття наукового ж досвіду включає систематичне спостереження за певними типами явищ та їхніми особливостями на ґрунті наукових понять шляхом створення певних експериментальних умов.171 Категорія особистості є однією із центральних у соціальних науках і означає систему соціально значущих рис, що характеризують людину як продукт та суб’єкт соціальних процесів. Соціальний тип особистості визначається як сукупність типових соціальних рис представників певної соціальної групи або спільноти, що є продуктом взаємодії історикокультурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людей. Причинна зумовленість поведінки людини в суспільстві має складну структуру. З одного боку, є певні внутрішні «мотори», відносно стійкі мотиваційно-смислові конструкції, створені попереднім життєвим досвідом (потреби, інтереси, цінності, настанови). З іншого боку, зовнішнє середовище завжди пред’являє діючому індивіду набір імперативних обмежень, які вписують поведінкову активність у належний соціальний порядок (соціальні ролі і статуси, соціальні норми та правові акти).172 Стати повноправним членом суспільства, здатним повноцінно жити серед інших людей, можливо лише в результаті соціалізації, що являє собою засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі особистісні риси. Вона включає у себе дві фази: початкову – соціальну адаптацію, тобто пристосування до соціальних умов, рольових функцій, до соціальних груп та організацій, і подальшу – інтеріоризацію, тобто включення соціальних норм і цінностей у внутрішній світ людини. Процес соціалізації поділяють на етапи, що якісно різняться між собою. Перший – первинна соціалізація, тобто входження у соціум, відбувається у дитинстві. Її агентами є сім’я, школа, однолітки. Другий етап – вторинна соціалізація (або ресоціалізація) розуміється як засвоєння нових культурних норм і соціальних ролей уже у період зрілості.173 171 Філософський енциклопедичний словник / гол. ред. В.І. Шинкарук. Київ : Абрис, 2002. С. 169–170. 172 Рожанська Н.В., Дрожанова О.М., Онофрійчук О.А. Загальна соціологічна теорія : навчальний посібник / за наук. ред. І.А. Мейжис, В.Л. Гавелі. Миколаїв : ЧНУ ім. Петра Могили, 2017. С. 115–116. 173 Там само. С. 116. 83 У підручнику з філософії права зазначається, що сутність права завжди суперечлива, позаяк юридичними засобами вирішуються класові та загальнообов’язкові проблеми. Зазначається й те, що, оскільки держава конституює право, видаючи закони та інші нормативні акти, і лише вона робить закони обов’язковими для громадян, держава використовує право як інструмент утілення своєї влади. Водночас право несе і повинно нести членам суспільства міру соціальної свободи.174 Об’єднання у громадянське суспільство, тобто цивілізацію, дає роду людському недосяжні переваги порівняно з іншими живими істотами: індустрію, освіту, культуру, здатність заперечувати процвітання, щастя і прогрес. Якщо ж досі людство не досягло досконалого стану, то лише тому, що індивіди недостатньо освічені, а законодавці зажерливі і жорстокі.175 Цивілізація ж являє собою етап розвитку культури. Вона виникає на історичному етапі переходу від привласнювальної до продуктивної економіки. Культура пронизує усі сфери життя, усі сфери людської діяльності, як матеріальної, так і духовної.176 За визначенням культура – це, насамперед, якісна характеристика суспільного життя, специфічний спосіб розвитку життєдіяльності людини, що знаходить вираз у результатах діяльності, системі соціальних норм та інститутів.177 У соціальні філософії зазначається про дещо ширше розуміння поняття «культура». Зокрема, культура: (1) історично вихідне значення – обробіток і догляд за землею (латинське); (2) догляд, поліпшення, ушляхетнення тілесно-душевно-духовних сил, схильностей і здібностей людини, отже, ступеня їхнього розвитку; відповідно розрізняють культуру тіла, культуру душі і духовну культуру; (3) сукупність способів і прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності, способів людського буття; (4) сукупність матеріальних і духовних надбань, що виражають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й людини, втілених у результатах продуктивної діяльності; (5) локалізоване у просторі та часі соціальноісторичне утворення, що спеціалізується або за історичними типами, або за етнічними, континентальними чи регіональними характеристиками суспільства.178 174 Філософія права : навчальний посібник / О.О. Бандура та ін. ; за заг. ред. М.В. Костицького, Б.Ф. Чміля. Київ : Юрінком Інтер, 2000. С. 230. 175 Там само. С. 209–210. 176 Там само. С. 210. 177 Там само. С. 210. 178 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. С. 51. 84 Уважається, що культура регулює відносини між людьми, між суспільством і природою, формує конкретно-історичний тип особи. Культура – це міра розвитку особи, цивілізація – міра розвитку суспільства. Ці дві міри існують лише в діалектичній єдності.179 Уявляється, що культура серед суспільних та соціальних відносин є не лише мірою розвитку особи, суспільства, цивілізації, а й наслідком, так би мовити, впливу права на суспільно-соціальний ландшафт.180 У дискурсах на трибуні молодих учених піднімається питання проблеми етики та естетики держави. До прикладу, дослідниця І.А. Каменчук уважає, що проблема естетики влади та держави набула свого різкого значення переважно у зв’язку з тоталітарними державами, позбавленими демократії; тому що насильницька гармонізація всіх сфер життя є основою таких країн, прагнення створити красиву видимість, естетизувати політику, здійснити театралізацію соціальної дійсності. Фактично тоталітарна держава оповита покровом естетики влади. Країна сьогодні прагне до естетичності в усіх формах свого шляху до досягнення гармонії із суспільством та індивідом, що безпосередньо пов’язано з діяльністю ЗМІ. Вони створюють іміджі політичним партіям, політичним діячам, інститутам державної влади за допомогою художніх форм і т. д. Іміджі – це ярлики, які складаються зі штучно представлених характеристик. Тому ЗМІ цілеспрямовано створюють естетику сучасної держави. Отже, на думку І.А. Каменчук, сучасна Україна може покращити суспільне життя, поставивши етику й естетику влади на новий, більш досконалий рівень, який зможе вивести нашу країну до європейського типу державності та відносин у суспільстві.181 По суті, дослідницею порушена проблема стосується сприйняття держави на семіотичному рівні. Проте на відміну від держави про право як семіотичну знакову систему провела дослідження О.М. Балинська.182 Саме ж питання культури і права також тісно поєднані, як і питання культури і держави. Так, зазначається, що проблема взаємовідношення і взаємодії двох фундаментальних категорій соціального буття «культура» і «право» під час її вирішення може бути покладена в основу такої галузі правознавства, як культурологія права. Адже головними питаннями у цьому сенсі є 179 Філософія права : навчальний посібник / О.О. Бандура та ін. ; за заг. ред. М.В. Костицького, Б.Ф. Чміля. Київ : Юрінком Інтер, 2000. С. 210. 180 Там само. С. 210. 181 Каменчук І.А. Етика й естетика держави. Верховенство права очима правників-початківців : матер. Всеукр. наук. конфер. студентів та аспірантів, м. Одеса, 18 листопада 2017 р. / за ред. Г.О. Ульянової ; уклад. Ю.Д. Батан та ін. Одеса : Гельветика, 2017. С. 44–46. URL: http://dspace.onua.edu.ua/handle/11300/8352 182 Балинська О.М. Семіотика права : монографія. Львів : ЛьвДУВС, 2013. 416 с. 85 інтерпретація та визначення і культури й права, а також розмежування дослідницьких підходів як методів: культурологічного, антропологічного, соціологічного.183 Як певний культурний процес у праві розглядають деякі дослідники і «соціалізацію самого права» як феномен, як дійсність. До прикладу, О. Парута зазначає, що правова соціалізація є процесом залучення індивіда до системи правовідносин суспільства на основі засвоєння усієї правової культури певного суспільства.184 Метою будь-якого права, на думку О.Л. Львової, є реалізація його соціальної цінності у житті людини, суспільства та держави.185 Соціальне ж призначення права, зазначає Л.О. Макаренко, як засобу соціального компромісу повністю відповідає природі соціальної справедливості. Компроміс же передбачає певний соціальний обов’язок, інакше він неможливий. Це, на думку дослідниці, передбачає, що справедливість як компроміс володіє внутрішньою примусовою силою, що підкреслює взаємозв’язок права і справедливості.186 Є. Підлісний доводить, що можна говорити про правову і професійну культуру суспільства у цілому, різних соціальних груп, працівників однієї професії, конкретного фахівця, оскільки кожному з названих суб’єктів правової культури притаманні свої правокультурні цінності, їх певний рівень, свої шляхи формування та способи прояву. За такого підходу, на думку дослідника, носіями правової культури є: суспільство, особистість, (соціальна) професійна група. Правова культура суспільства має на увазі аналіз усього правового життя суспільства, усієї правової дійсності з погляду правосвідомості та правової активності суспільства, ступеня прогресивності правових норм і юридичної діяльності. Правова культура особистості означає правову освіченість людини, включаючи правосвідомість, уміння і навички користуватися правом, підпорядкування.187 С.М. Скуріхін, навпаки, бачить питання соціалізації у «правовому вихованні» та «правовому досвіді». Він зазначає, що метою правового виховання є формування правової культури, а метою правової соціалізації 183 Велика українська енциклопедія: у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 390. 184 Парута О. Правова соціалізація особи як об’єкт теоретично-правового дослідження. 2018. С. 38. URL: https://science.lpnu.ua/sites/default/files/journal-paper/2019/jan/15411/8.pd 185 Національні тенденції та міжнародний досвід сучасного праворозуміння : монографія / Ю.С. Шемшученко та ін. ; за заг. ред. Н.М. Оніщенко. Київ : Юридична думка, 2013. С. 89. 186 Там само. С. 207. 187 Підлісний Є. Правова культура суспільства, особистості та соціальної групи. Науковий вісник МНУ імені В.О. Сухомлинського. 2018. № 3(62). Т. 2. С. 244–245. URL: http://mdu.edu.ua/wpcontent/uploads/ped-visnik-62-2018-2-45.pdf 86 особистості, її ключовим завданням виступає формування індивідуального правового досвіду.188 На думку О.Л. Макаренко, «культура» є атрибутом сучасної цивілізації. Учена зазначає, що система знань, що функціонують у суспільстві, повинна підтримувати комунікацію з культурою, створене на знаннях суспільство володіє необхідною духовністю. Таке суспільство може бути ефективним у всіх сферах життя. Перспективи людини визначаються її здатністю ефективно мислити, тобто проявляти компетентність у вирішенні питань. Таке креативне, ціннісно-орієнтоване мислення спирається на дисципліну, розуміння та діалог.189 Н. Мірошкіна та І. Підберезних, досліджуючи цивілізаційне запозичення як фактор історичного процесу, зазначають, що, опинившись у межах цивілізації, що приймає та користується матеріальними досягненнями цієї цивілізації, іноцивілізаційна меншість часто виявляється не готовою або не здатною прийняти її культуру та цінності. Дифузія цивілізацій породила новий для Західної Європи феномен – поліетнічність. Допустимість іноцивілізаційних дифузій усередині європейської цивілізації слід розглядати через специфіку сучасної європейської ідентичності. Можна виділити кілька базових складників європейської ідентичності, які дають змогу відбутися такій дифузії всередині європейської цивілізації: моральний універсалізм (європейська ціннісна система секуляризована та претендує на загальнолюдськість); постнаціоналізм (превалювання загальнолюдських цілей та норм над національними); культурний прагматизм, який виявляється у повсякденних культурних практиках; космополітизм (що включає рефлексію загальноєвропейської історії та історії взаємодії Європи з неєвропейськими цивілізаціями); толерантність (вистраждана в релігійних війнах XVI–XVII ст., у ході декількох хвиль революцій та двох світових війн).190 На думку дослідників (Н. Мірошкіної та І. Підберезних), можна визначити загальні риси цивілізаційної дифузії, яка проявляється через запозичення новації: (1) запозичення можливе тоді, коли складається відповідна кон’юнктура; (2) можливість запозичення визначається низкою раціональних та ірраціональних чинників. До раціональних відносяться, насамперед, 188 Скуріхін С.М. Співвідношення правового виховання і стихійної правової соціалізації. Lex Portus. 2018. № 6. С. 73. URL: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/12098/Skurichin%20 Spiv.pdf?sequence=1&isAllowed=y 189 Макаренко Л.О. Культура як атрибут сучасної цивілізації. Кафедра теорії держави та права: етапи становлення та перспективи розвитку. 2017. URL: http://elar.naiau.kiev.ua/handle/ 123456789/14658 190 Мірошкіна, Н., Підберезних, І. Цивілізаційне запозичення як фактор історичного процесу (теоретичний аспект). Літопис Волині. 2022. № 26. С. 222. URL: http://www.litopys.volyn.ua/ index.php/litopys/article/view/321/265 87 прагматизм та утилітаризм, а до ірраціональних – ступінь відповідності запозичення ціннісним системам цивілізації; (3) запозичення відбуваються у процесі повсякденності, але на певних етапах велику роль у можливості використання інновації відіграють еліти; (4) будь-яка цивілізація має неформальний механізм відбору можливих інновацій; (5) входження інновацій (запозичення) може носити мирний та насильницький характер; (6) запозичення не лише надають нові можливості для розвитку цивілізацій, а й можуть нести небезпечні та навіть руйнівні наслідки; (7) запозичуватися може як спадщина минулих цивілізацій, так і досягнення цивілізацій, які існують в історичному часі паралельно.191 Зрештою, В.А. Бондаренко та Н.О. Пустова, говорячи про правовий вплив, доводять, що правовий вплив посідає особливе місце у цій системі. На їхню думку, різні напрями соціального впливу не ізольовані, вони активно взаємодіють, впливають. Із позицій дослідників, це підтверджується взаємодією того, що є в основі напрямів системи соціального впливу – різних соціальних регуляторів. Кожен вид соціальних норм, на думку дослідників, має недоліки, але, діючи у системі, вони впливають на різні аспекти людської психіки, забезпечуючи повноту соціального впливу, сприяючи досягненню спільної мети – бажаного стану суспільного життя.192 Насамкінець варто звернути увагу на те, що проблема співвідношення суспільства та особи, цивілізації та культури з давніх-давен привертала увагу мислителів. До прикладу, Аристотель писав, що людина поза суспільством – або бог, або звір. Людина стає людиною тільки в конкретній системі суспільних відносин, у певному соціальному контексті (курсив власний. – Я.М.).193 Це означає, інтерпретуючи тезу Аристотеля, що йдеться про потребу введення у соціальне буття та соціальну культуру, яка панує у тій чи іншій державі, інституту заборони «соціального виключення», відчуження, аби уникати ризикових елементів функціонування суспільства. Відповідно, соціалізація права повинна стосуватися різнобічних правосфер буття державотворення, юридичної науки, інститутів права, галузевих напрямів права. Як би не продовжувалася дискусія про цивілізацію, суспільство та особу, проте очевидно, що розвиток дискусії підкріплюється результатом, який є 191 Мірошкіна Н., Підберезних І. Цивілізаційне запозичення як фактор історичного процесу (теоретичний аспект). Літопис Волині. 2022. № 26. С. 222. URL: http://www.litopys.volyn.ua/ index.php/litopys/article/view/321/265 192 Бондаренко В.А., Пустова Н.О. Правовий вплив у системі соціального впливу. Соціальноправові студії. 2021. № 2. С. 17. URL: http://dspace.lvduvs.edu.ua/bitstream/1234567890/3913/1/03.pdf 193 Філософія права : навчальний посібник / О.О. Бандура та ін. ; за заг. ред. М.В. Костицького, Б.Ф. Чміля. Київ : Юрінком Інтер, 2000. С. 210. 88 нічим іншим, як досвідом, заснованим на знаннях про соціальне, про суспільне. Ці соціальні знання та соціальний досвід засновані на соціальному аналізі. Тому поданий для засвоєння навчальний посібник передусім ставить за мету відстежити роль, формування знань про соціальну державу, про особливості її становлення, функціонування у перехідних періодах у динаміці, а також у статиці. Що, своєю чергою, сприяє отриманню емпіричного та теоретичного культурно-соціального досвіду про право, соціалізацію його сфер буття. Говорячи про правову культуру, А.С. Бондарєв доходить висновку, що необхідно відрізняти правову культуру суб’єктів права та продукти цієї культури, що визначають предметно цю правову культуру. На його думку, правова культура «живе» у розвинутій правовій свідомості суб’єктів права (внутрішня її частина), утіленні їх у правомірну поведінку (зовнішній її вираз). Предметом ж правової культури, до прикладу (пише А.С. Бондарєв) законотворця, є закони, правозастосувача – акти застосування норм права. Посеред таких дослідник відзначає наукові статті, монографії і т. д.194 За результатами дослідження правової культури у призмі чинника розвитку правової системи України О.М. Маккеєва доходить висновку, що правова культура – «…це важливий чинник розвитку правової системи України, яка забезпечує її функціонування та розвиток. Для правової системи, що трансформується, важливим є вдосконалення та підвищення рівня правової культури, вироблення нової системи правових цінностей, норм і принципів, забезпечення захисту прав і свобод, законних інтересів громадян. Оцінка рівня розвитку правової культури і правової системи вимагає таких критеріїв, як: суспільний прогрес як ступінь свободи природних прав, ступінь гарантованості державою свободи та захищеності особи, рівень розвитку нормативно-правових актів, правової діяльності, правової свідомості тощо. Отже, правова культура є важливим чинником розвитку правової системи, що впливає на правосвідомість, право, правовідносини, законність і правопорядок, правотворчу, правозастосовну та інші види правової діяльності; її якісною характеристикою та рівнем досконалості…».195 Ю.В. Мелякова, розкриваючи питання самовизначення індивіда у полі правової культури, ставить за проблему те, що питання антропологічної деконструкції особистісного буття, а також проблема морально-правових 194 Бондарев А.С. Правовая культура – фактор жизни права : монография. Москва : Юрлитинформ, 2012. С. 220. 195 Маккеєва О.М. Правова культура як чинник розвитку правової системи. Юридичний вісник. 2016. № 4(41). С. 52. URL: http://www.law.nau.edu.ua/images/Nauka/Naukovij_jurnal/ 2016/statji_n4_41_2016/10.pdf 89 пошуків вільного децентрованого індивіда певної культури в умовах відкритого мережевого суспільства набувають останнім часом значної актуальності. Факт симуляції ідентичності переважною частиною населення решти регіонів нашої країни підтверджує обмежені можливості їх самореалізації в умовах урочистості офіційної ідеології. За таких обставин дослідниця вважає, що складається ситуація, коли право не здатне впоратися з функцією незалежного арбітра у міжнаціональних і міжетнічних спорах. Не воно набуває рис полікультуралізму, а, навпаки, носії певних культур вимушені змінювати свою ідентичність заради набуття повноцінного правового статусу в суспільстві. Звідси ще одна з актуальних сьогодні проблем – проблема невизнання цінності права – нігілізм.196 За результатами дослідження дослідниця доходить до висновку, що врахування моменту трансгресивності й мінливості правової реальності, у тому числі симулятивності індивідів, радикально змінює зміст і методи розуміння права та правової ідентифікації. Саме тому усвідомлення віртуальної креативності людини принципово замінює її самовизначення через ідентифікацію – самовизначенням через імідж. Проте безумовним виявляється сам причиннонаслідковий зв’язок ідентичності (або іміджу) і праворозуміння суб’єкта. Також цілком очевидна гнучкість самої системи норм належного у деонтологічному віртуальному світі права, у якому ми мешкаємо. Національно-культурній ідентичності належить особлива роль не лише у розбудові громадянського суспільства, консолідованого ціннісною системою, а й у вихованні лояльних особистостей, що інтегруються, вільних у самовизначенні не тільки у вимірі сучасності, а й у своєму історичному минулому.197 Необхідно звернути увагу на висновки Ю.В. Мелякової, яка досліджувала інший контекст «методу деконструкції інтерпретації права». Зокрема, вона доводить, що механізм формування метаправового простору через наративний дискурс є нічим іншим, як кроком до ліберализації та гнучкості права. Реактивна динаміка сучасної соціально-правової реальності знаходить удале відображення у семіотиці інтертекстуальних побудов. Однак, зазначає дослідниця, синергія безлічі смислів неминуче тягне за собою атракторний стан законності, у чому укладено топологію правового наративу: тяжіння до порядку. Принциповий відхід позитивістської парадигми вимагає перегляду і герменевтичної методології права. Тексти-норми поступово змінюють свою функцію шаблону та зразка на функцію ключа, алгоритму, аналога, за 196 Мелякова Ю.В. Самовизначення індивіда у полі правової культури: ідентичність чи імідж? Вісник НЮУ імені Ярослава Мудрого. Серія «Філософія, філософія права, політологія, соціологія». 2016. № 4(31). С. 54. URL: https://doi.org/10.21564/2075-7190.31.101658 197 Там само. С. 67. 90 допомогою якого здійснюється право у свідомості його суб’єктів та у відносинах між ними. Новий зміст права має визначити його як повноважну та авторитетну структуру, адекватно та органічно залучену до саморегулюючих соціальної, політичної, інформаційної та інших систем комунікативного простору.198 А.П. Овчиннікова, досліджуючи феноменологію правової культури, доводить, що концепти правової культури є змодельованим культурним досвідом суб’єкта права, що пояснює популяризацію в юриспруденції напрямів досліджень, які намагаються виявити ці контексти: «право і література», «право у кінематографі», «право і мультикультуралізм», адже, розглядаючи правові феномени з позицій позаправового досвіду, тим самим ініціюється деструкція раціональних схем правопізнання, що є передумовою феноменологічної редукції.199 Соціологічний вимір правової культури дає змогу розкрити її змістовні характеристики не так через ідеї правових цінностей, як через проблему формування образу права та його інституційних проявів окремими індивідами. Отже, соціологічний підхід до правової культури використовується для пояснення природи правової культури виходячи з розробок соціологічної науки. Представники соціологічного підходу розглядають правову культуру на двох рівнях: по-перше, як характеристику розвитку правових явищ на певному етапі розвитку суспільства; по-друге, як якісну характеристику сприйняття права та правової поведінки окремої особистості діяльності у сфері права, адже саме за рахунок дій суб’єктів права відбувається інституціоналізація правових феноменів та типізація моделей правової поведінки. Тож правова культура постає як глибоко соціально зумовлене явище, унікальне для кожного суспільства. Не менш важливим методологічним наслідком соціологічного бачення правової культури є ідея правокультурності, що активно використовується для характеристики ступеня інтегрованості окремого індивіда до сформованих у суспільстві правових інститутів. Основною проблемою соціологічного бачення правової культури є те, що в ньому абсолютизується її інституційний аспект, унаслідок чого проігнорованими лишаються ті форми й сфери правової культури, які лежать за межею її інституційного прояву. Це зумовлює нерелевантність такого 198 Мелякова Ю.В. Самовизначення індивіда у полі правової культури: ідентичність чи імідж? Вісник НЮУ імені Ярослава Мудрого. Серія «Філософія, філософія права, політологія, соціологія». 2016. № 4(31). С. 90. URL: https://doi.org/10.21564/2075-7190.31.101658 https://doi.org/10.21564/20757190.32.101695 199 Овчиннікова А.П. Феноменологія правової культури: філософсько-правове дослідження : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.12. Одеса, 2016. С. 3. 91 підходу до плюралістичних суспільств, у яких не завжди є можливість установити домінантну форму правової культури.200 Зрештою, А.П. Овчиннікова у своєму дослідженні приходить до одного з таких висновків, стверджуючи, що соціально-феноменологічне бачення смислової структури соціального світу означає, що як сама комунікативна ситуація, так і об’єкти, що знаходяться у її межах, мають різне значення для комунікативних партнерів. Ситуація, у якій знаходяться комуніканти, для кожного з них є біографічно детермінованою. Інтернаціональність людської свідомості передбачає принципову неможливість зрозуміти щось за когось іншого. Тобто індивідуальний досвід, освіта, культура провокують різноманіття ракурсів сприйняття.201 Доречно предметно вказати на те, що правова соціалізація здійснюється у ході формування правової культури та правової свідомості особи. Тому, на думку Х.В. Горецької, для дослідження правової соціалізації поняття правової культури і правосвідомості є у певному сенсі визначальними. Перше з них уявляється вченою як пережитий людиною та інтерналізований правовий досвід, тоді як правосвідомість опосередковує мисленнєву діяльність людини, пов’язану з вирішенням юридичних силогізмів й операціями з правовими поняттями.202 У результаті правової соціалізації, на думку Х.В. Горецької, людина набуває певного рівня правової культури, який оцінюється з огляду на її правову поведінку (що може бути правомірною або неправомірною). Однак указане не означає, що правова соціалізація є процесом формування зразків правової поведінки. Суспільний досвід, який людина набуває під час знайомства з правовими явищами, відображається у свідомості суб’єкта і вже з неї відтворюється у способах людської поведінки у соціумі. Таким чином, правова соціалізація відрізняється від «стандартизації» правової поведінки конкретної людини: перша є осмисленим процесом, осердям якого є свідомість людини, тоді як друга не завжди характеризується осмисленням.203 На стандартизацію звертає увагу Д.А. Гудима. Зокрема, він доводить, що саме застосування соціально-антропологічного дослідницького підходу дало змогу йому в ході дослідження обґрунтувати можливість послаблення протистояння різних культур за умови відмови від глобальної стандартизації змісту й обсягу прав людини. Така стандартизація, на його думку є: 200 Овчиннікова А.П. Феноменологія правової культури: філософсько-правове дослідження : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.12. Одеса, 2016. С. 6–7. 201 Там само. С. 15. 202 Горецька Х.В. Правова соціалізація: філософсько-правовий вимір : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.12. Львів, 2013. С. 189. 203 Там само. С. 171. 92 (1) проявом невпевненості людства у своєму мирному майбутньому (котра насправді вже призводить до немирного теперішнього); (2) проявом непримиренності деяких народів із тим, що всі суспільства розвиваються у процесі самоорганізації, і бажання цих народів взяти участь в «окультурюванні» інших заради здобуття для «окультурювачів» нових матеріальних благ, причому часто якраз під гаслом турботи про права людини.204 Водночас Д.А. Гудима, досліджуючи права людини крізь антропологометодологічну призму, доходить висновку, що правова людина – це людський індивід, якому, з огляду на його природу, притаманні вроджені правові якості (природні, невід’ємні, основоположні права), що є найважливішим складником загальносоціального права. А юридична людина – це людський індивід, який у процесі соціалізації здатний сприймати, реалізувати та трансформувати право як спеціально-соціальне (державно-вольове, юридичне, «позитивне») явище, що є елементом сформованої у певному суспільстві культури (курсив власний. – Я.М.).205 Попри це дослідниця Х.В. Горецька виокремлює такі різновиди правової соціалізації: (1) за віковою ознакою: правова соціалізація дітей, молоді та дорослого населення; (2) за змістом: позитивно-правова, природно-правова й інтегративна; (3) за спрямованістю: правове виховання та правова адаптація; (4) за ступенем контрольованості: стихійна, відносно спрямована, відносно соціально контрольована та свідома трансформація людиною власної правосвідомості; (5) за кількістю учасників: індивідуальна, групова та суспільна; (6) за обсягом і специфічністю одержуваних знань: загальна, групова й особлива.206 На думку дослідниці, детермінанти правової соціалізації можна згрупувати так: за спрямованістю – внутрішні (залежать від суб’єкта) та зовнішні (не залежать від нього); зовнішні поділяються за поширенням на: мегафактори (однаково впливають на все населення Землі), макрофактори (чинять вплив на населення певної країни чи групи країн), мезофактори (впливають на географічні й адміністративні регіони, області, райони, міста, селища і села), мікрофактори (здійснюють вплив на окремих осіб); залежно від зв’язку з волею та свідомістю особи – об’єктивні (не залежать від волі та свідомості суб’єкта), суб’єктивні (залежать від його волі та свідомості), 204 Гудима Д.А. Права людини: антрополого-методологічні засади дослідження. Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. Серія І. Дослідження та реферати. 2009. Вип. 20. С. 219. 205 Там само. С. 215. 206 Горецька Х.В. Правова соціалізація: філософсько-правовий вимір : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.12. Львів, 2013. С. 172. 93 змішані (частково залежать від волі та свідомості суб’єкта); за контрольованістю – стихійні (не піддаються контролю), відносно контрольовані та контрольовані; за змістовним навантаженням – економічні, політичні, юридичні та культурні; за характером впливу на правову соціалізацію – безпосередні (прямо впливають на особу (сім’я) й опосередковані (чинять вплив на безпосередні детермінанти, наприклад державна податкова політика).207 Удосконалення правової соціалізації, на думку Х.В. Горецької, має зосереджуватися на: (1) підвищенні якості законів, щоб вони реально могли задовольняти потреби громадян; (2) проведенні пропаганди європейських демократичних правових цінностей серед населення через засоби масової інформації; (3) створенні соціально-економічних, політичних, духовноморальних умов, що забезпечують гідне життя і розвиток людини; (4) централізації зусиль державних органів, громадських організацій, спрямованих на надання соціальної, психологічної, моральної, правової тощо допомоги особам, які не можуть самостійно включитися у ресоціалізацію; (5) розробленні програм правової соціалізації з урахуванням регіональних, національних, етнічних особливостей, рівня правової соціалізації конкретних осіб, груп, колективу; (6) розвитку мережі правової просвіти громадян; (7) поліпшенні якості шкільних курсів із правознавства; (8) стимулюванні діяльності юристів (теоретиків, практиків), що стосується правової освіти, виховання громадян; (9) посиленні виховної ролі законодавчої та правозастосовної практики; (10) організації в ЗМІ спеціальних програм із висвітлення актуальних питань формування громадянського суспільства, коментарів нормативних актів, діяльності органів внутрішніх справ, судів, прокуратури, адвокатури; (11) розвитку форм участі в правоохоронній практиці громадян на громадських засадах.208 Горецька Х.В. Правова соціалізація: філософсько-правовий вимір : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.12. Львів, 2013. С. 173. 208 Там само. С. 175–176. 207 94 3.2. Юридична наука в державотворчих процесах та її система У філософії зазначається, що наука – це форма людських знань, складова частина духовної частини культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності; особлива сфера цілеспрямованої людської діяльності, яка включає вчених з їхніми знаннями і здібностями, наукові заклади і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства.209 Наука – це й окрема сфера людської діяльності, суб’єкти якої досліджують навколишній світ, а також сам процес дослідження з метою отримання істинних, об’єктивних і точних знань про світ, що ґрунтується на доказі, використовуючи при цьому чітку, однозначну мову. 210 Водночас а ка є системою логічно побудованих, раціональних знань про навколишню реальність. Традиційно науки поділяються на групи: природні, технічні, соціальні.211 Науці властива й низка системних ознак. З-поміж них виокремлюють такі: (1) наука є окремою сферою діяльності; (2) метою науки є отримання істинних знань про світ; (3) наука вивчає лише те, що реально існує, сутнє, є наявним саме по собі і незалежно від нас; (4) для науки важливе не лише навколишнє середовище, а й сам процес дослідження; (5) наука ґрунтується на доказі; (6) наука прагне до тотожності й об’єктивності своїх положень, до їх загальної визначності та загальнообов’язковості; (7) наука використовує чітку й однозначну мову.212 Науці притаманні три основні форми: модель лінійного розвитку; модель спіралеподібного розвитку науки; модель циклічного розвитку.213 209 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михайленко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія : підручник. Вид. 4-е, випр. та доп. Київ : Юрінком Інтер, 2016. С. 49. 210 Кучук А.М. Основи теорії правового поліцентризму: монографія. Дніпро : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ ; Ліра ЛТД, 2017. С. 43. 211 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 9. 212 Кучук А.М. Там само. С. 41–43. 213 Кучук А.М. Там само. С. 43. 95 Об’єкт науки – це певні сфери об'єктивної реальності, що вивчаються цією наукою. Предметом науки є частина такого об’єкта пізнання, що перебуває у площині дослідження конкретної науки. Уважається, шо однією з провідних соціальних наук є загальна юридична наука, б'єкт якої є держава, право та пов’язані з ними явища.214 Тут слід також звертати увагу на розмежування об’єкта і предмета науки. Зокрема, об’єкт існує незалежно від науки, він існував і до її появи. Предмет же науки, навпаки, формується самою наукою. Тому, розпочинаючи вивчення будь-якого об’єкта, ми розглядаємо його з одного чи декількох боків, адже саме ці виділені боки стають аспектами всього багатогранного об’єкта і фіксуються у формі знаків та термінології науки. Тому предмет науки не тотожний об’єкту, а закономірності, виявлені наукою, можуть не збігатися із закономірностями самого об’єкта.215 Ба більше, одному і тому ж об’єкту науки може відповідати кілька різних предметів.216 Кожен юрист повинен мати достатнє уявлення про юриспруденцію (юридичну науку), аби системно, логічно та критично оцінювати те чи інше явище, феномен, що зароджується, розвивається чи зникає у державі, у її правосфері. Саме достатність знань дає основу для повноцінного методологічного оперування та правозастосування. Саме знання про юридичну науку в узагальненому вигляді повинні складати належні алгоритми про сфери знань та їхні напрями, якими оперують юристи, якими юридично живе та чи інша держава, суспільство, окрема соціальна група тощо. Це і спонукає нас до з’ясування аспекту феномену «юридична наука» та її системи. Уважається, що з часу виникнення людина постійно прагнула осягнути навколишній світ. Не маючи до певної міри пояснити ті чи інші явища об’єктивної дійсності, первісна людина перебувала у стані хвилювання, тривоги. А тогочасні умови існування якщо й не були єдиною причиною, то, безумовно, виступали певним каталізатором (рефлектором) пізнавальної діяльності.217 Юри пр де (юридич а а ка) – це система знань про державу і право. Юридична наука вивчає право як особливу систему норм, окремі структурні 214 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 9. 215 Актуальні грані загальнотеоретичної юриспруденції : монографія / Ю.М. Оборотов та ін. ; за ред. Ю.М. Оборотова. Одеса : Фенікс, 2012. С. 385. 216 Там само. С. 385. 217 Кучук А.М. Основи теорії правового поліцентризму : монографія. Дніпро : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ ; Ліра ЛТД, 2017. С. 40. 96 підрозділи права, будову, сутність і функціонування держави. Сучасна юриспруденція є розгалуженою системою знань про державу і право.218 Виокремлюють ознаки юридичної науки: (1) це суспільна наука, оскільки основні об’єкти юриспруденції (право і держава) є соціальними феноменами, зв’язок між юридичною наукою та іншими суспільними науками є актуальним;219 (2) наявність власних об’єкта та предмета дослідження.220 До прикладу, загальними об’єктами юридичної науки є право і держава. Фактично два різних об’єкта (право і держава) досліджуються і пізнаються юридичною наукою з позиції єдиного предмета цієї науки як такі, що перебувають у діалектичному зв’язку між собою.221 Об’єкт юридичних наук включає також і свідомість. Дослідження всіх основних підсистем об’єкта вивчення теорії держави і права: держави, права юридичної відповідальності і правової свідомості (правосвідомості) продиктоване прагненням знайти об’єктивно діючі тенденції, виявити визначальний вплив певних чинників, визначити найбільш важливі зв’язки між ними, пізнати роль необхідного і випадкового, можливого та дійсного;222 (3) наявність власного понятійного апарату (термінології) – системи загальноправових та спеціально-юридичних термінів, понять, категорій та юридичних конструкцій (норми права, правопорушення, склад злочину та ін.); (4) спрямування на досягнення наукових цілей: пояснення явищ та процесів державно-правової дійсності, втілення наукових досягнень у юридичну практику, прогнозування тенденцій державно-правового розвитку; (5) теоретико-прикладний характер: містить глибоке і системне знання, котре формулюється у загальних поняттях і засновується на певній сукупності вихідних принципів (теоретичний характер). Прикладний характер юридичної науки орієнтований на дослідження існуючих правових явищ (законів, судових рішень, договорів); (6) це гуманітарна наука, оскільки присвячена одній із важливих сфер життєдіяльності життя людей, заснована на принципах гуманізму. У сучасному світі людина – найвища соціальна цінність. Функції юридичної науки: пізнавальна (гносеологічна), евристична, прогностична (функція наукового передбачення), практична (прикладна або функція допомоги 218 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 4. 219 Петришин О.В., Зінченко О.В. Юридична деонтологія : посібник. Харків : Право, 2018. С. 8. 220 Там само. С. 9. 221 Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. Т. 6: Т–Я. 2004. С. 472. 222 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 75. 97 практиці) та ідеологічно-виховна. Окремі юридичні науки можуть виконувати також специфічні функції. Деякі науки (теорія держави і права, порівняльне правознавство) здійснюють методологічну функцію, з’ясовують, які прийоми і способи необхідно використовувати в наукових юридичних дослідженнях, розкривають їхній зміст. Методологічними рекомендаціями, виробленими цими науками, активно користуються інші юридичні науки.223 Перехід від терміна «юридична наука» до поняття «юриспруденція» пояснюється появою у правовій сфері напрямів пізнання, які складно констатуються як наукові (наприклад, філософія права), а також подоланням юриспруденцією надлишкової раціональності, виходом до сфери нераціонального, наповненням професійної юридичної діяльності духовним змістом та вірою у право, визнанням та використанням соціальної та особистісної цінності права.224 Юриспруденція існує у трьох основних виявах: (1) як інтелектуальнотворча діяльність з отримання знань; (2) як сукупність текстів, що містять наукові положення; (3) як соціальний інститут – суспільне явище, яке включає у себе людей, що займаються науковою працею, необхідні ресурси, організаційні структури, уподобання та цінності наукового суспільства і т. д.225 Спершу юриспруденція (юридична наука) виникла як суто прикладна дисципліна, яка займалася тлумаченням нормативних установок та пошуком рішень для конкретних життєвих ситуацій. Проте простої констатації окремих різноманітних фактів було недостатньо навіть із практичного погляду.226 Стосовно періодів уважається, що юридична наука як самосійна галузь суспільних наук історично виникла у Давньому Римі в кінці IV – на початку III ст. до н. е. Вона стала основою для становлення європейської моделі. Розрізняють юридичну науку Середньовіччя та Нового часу. Зокрема, у руслі європейської моделі розвивалася також юридична наука в Україні. Революційні події першої чверті ХХ ст. внесли істотні корективи в характер вітчизняної юридичної науки. Як у Росії та інших радянських республіках, вона стала частиною марксистсько-ленінської ідеології, значною мірою відмовившись від світової та європейської наукової спадщини, у зв’язку з чим Петришин О.В., Зінченко О.В. Юридична деонтологія : посібник. Харків : Право, 2018. С. 9. Правова доктрина України : у 5 т. / В.Я. Тацій та ін. ; за заг. ред. О.В. Петришина. Харків : Право, 2013. Т. 1. С. 199. 225 Проблемы теории государства и права : учебник / под ред. А.В. Малько. Москва : Юрлитинформ, 2012. С. 6. 226 Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. Санкт-Петербург, 1914. С. 7 ; Тарновский Ф.В. Энциклопедия права. Санкт-Петербург, 2001 ; Проблемы теории государства и права : учебник / под ред. А.В. Малько. Москва : Юрлитинформ, 2012. С. 17. 223 224 98 вона почала розвиватися на класовій основі на противагу буржуазній юридичній науці.227 Дослідники юридичної науки в парадигмальному та ціннісноідеологічному контекстах доходять висновків, що: (1) парадигмою розвитку сучасної юридичної науки є антропоцентризм, філософсько-світоглядні засади якого почали остаточно формуватися у цілісну систему базових концептів державно-правового розвитку ще в епоху Ренесансу (Відродження), що започаткувала процеси секуляризації та раціоналізації суспільного життя; (2) багатовікова соціальна практика вільного розвитку індивідів призвела до виникнення особливого типу цивілізації, основна особливість якої полягає у тому, що вона розвивається у протистоянні традиційному типу культури, яке все більше набуває агресивних форм свого вираження на макро- та мікрорівні (до прикладу, радикальний лібералізм/лібертаріанство); (3) сучасна ліберальна ідеологія та постмодерністський дискурс суттєво ускладнюють виконання основного завдання юридичної науки – розроблення і систематизації об’єктивних знань про державно-правові явища, закономірності їх функціонування та розвитку; (4) юридична наука, так само як і будь-яка інша, завжди функціонує у межах певної ідеологічної матриці, яка вимагає відповідного доктринального обґрунтування та у визначеній мірі орієнтує вектор розвитку соціогуманітарних наукових досягнень на пошук смислових орієнтирів подальшого розвитку відповідної системи цінностей; (5) однією з основних особливостей сучасного етапу розвитку юридичної науки є своєрідна ентропія доктринального правового знання, що виражається у накопиченні невизначеності варіантів розвитку об’єктів, які нею досліджуються; (6) юридична наука, як і будь-яка інша сфера наукового знання, потребує фіксації своїх найкращих оптимальних результатів, які можна отримати лише у тому разі, якщо у процесі доктринальних пошуків дослідник ураховуватимете об’єктивно існуючі соціальні закони, у тому числі закон соціальної наступності. Тут С.О. Сунегіном уважається, що саме такі формально зафіксовані результати повинні обов’язково враховуватися в процесі здійснення державної політики у відповідній сфері або галузі життя 227 Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. Т. 6: Т–Я. 2004. С. 472. 99 державної політики у відповідній сфері, або галузі життя та реформування тих чи інших державно-правових інститутів.228 У сучасній Україні юридична наука фактично позбулася ідеологічного налаштування радянського періоду і зорієнтована переважно на вітчизняний і зарубіжний досвід, ідеї та цінності правової держави, прав і свобод людини.229 У зарубіжних юридичних вишах юриспруденція вивчається як дисципліна, яка в силу своєї природи і характеру, на думку японських дослідників, займається (зосереджується) дослідженням «природи права», причин та умов його виникнення та розвитку. До основних напрямів її дослідження вони відносять: проблеми методології права; дослідження причин та умов виникнення та розвитку права; історію розвитку політичної та соціальної думки; теорію держави і права з особливим баченням демократичних та тоталітарних дисциплін; основні принципи організації діяльності органів юстиції і т. д.230 Водночас зарубіжна правнича наука вже досить тривалий час указує на неадекватність положень теорії держави і права її предмету, необхідність значного корегування змісту як науки, так і навчальної дисципліни теорії держави і права.231 Це пояснюється тим, що негативні властивості радянської держави і права, які збереглися і на початку ХХІ ст., ще містять: міфологічність, аутоцентризм і спекулятизм, утопізм і ортодоксальність, антиантропоцентризм, національність, «засилля традицій», надмірне ідеологічне навантаження, несамостійність, неспроможність до прогнозованої діяльності, неорієнтованість на потреби соціальної і юридичної практики, методологічну слабкість і відповідність наукових основ.232 Разом із тим радянська традиція прагнула звести право до приписів законодавства, а пізнання права – до об’єктів юридичної науки.233 Натомість європейська правнича наука, не відволікаючись на виокремлення поняття «праворозуміння», наведення його дефініції, визначення його структури наукового пізнання: суб’єкт – об’єкт – засоби – 228 Правова доктрина і державність: вектор взаємозв’язку : монографія / за заг. ред. Н.М. Оніщенко. Київ : Наукова думка, 2022. С. 40–43. 229 Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. Т.6: Т–Я. 2004. С. 472. 230 Kodansha Encyclopedia of Japan. Tokyo, 1993. Vol. 4. P. 85 ; Марченко М.Н., Дерябина Е.М. Теория государства и права: учебник для бакалавров. Москва : Проспект, 2013. С. 5. 231 Кучук А.М. Основи теорії правового поліцентризму : монографія. Дніпро : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ ; Ліра ЛТД, 2017. С. 49. 232 Пучков О.А. Теория государства и права: проблемы и перспективы. Правоведение. 2001. № 6. С. 5–10 ; Кучук А.М. Основи теорії правового поліцентризму : монографія. Дніпро : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ ; Ліра ЛТД, 2017. С. 49. 233 Кучук А.М. Основи теорії правового поліцентризму : монографія. Дніпро : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ ; Ліра ЛТД, 2017. С. 147. 100 результати, зосереджує увагу на самому праві, указуючи на мінливості суспільних відносин, а отже, і права, на необхідність динамічного та еволюційного тлумачення, на відшукання права.234 М.Ю. Рязанов уважає, що юридична наука стає більш демократичною, відкритою для сприйняття правової спадщини та новітніх ідей незалежно від того, де вони з’явилися. Відтворення та засвоєння правових практик минулого є, на думку дослідника, нічим іншим, як «збереженням правової спадщини». Цим самим вона є захисним полем збереження та культивування національної правової культури. Вивчення еволюції систем юридичного знання в їх змістовних та формальних побудовах і визначеннях утворює самостійний предмет юридичної науки.235 О.В. Петришин, говорячи про філософсько-правові, методологічні засади правознавства, зазначає, що з-поміж іншого звертає на себе увагу певна послідовність трансформації уявлень про ступінь права залежно від ускладнення та диференціації системи соціальних інтересів і відносин – від засобу здійснення влади та управління (команда – виконання) до соціального регулятора (моделювання правил поведінки) до найбільш універсального способу впорядкування суспільних відносин (соціального контролю). Тому тут (у соціальному контексті. – Я.М.), на думку вченого, правова проблематика має розглядатися у безпосередньому зв’язку з правовою соціалізацією індивідів, особливостями менталітету та національної правової культури, становленням інституцій громадянського суспільства, демократизацією політичного життя, участю громадян у правотворенні: виявленні потреби в правовому регулюванні суспільних відносин, формуванні соціальних очікувань щодо його спрямованості та змісту, обговоренні проєктів законів та інших нормативно-правових актів, а також у реалізації та оцінці ефективності законодавства (курсив власний. – Я.М.).236 Сьогодні виділяють такі групи юридичних наук, що мають спільний предмет дослідження, які окреслюють своєрідну систему юридичної науки: – загальнотеоретичні юридичні науки, основними з яких є загальна теорія держави і права та історія вчень про державу та право. Предметом 234 Кучук А.М. Основи теорії правового поліцентризму : монографія. Дніпро : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ ; Ліра ЛТД, 2017. С. 147. 235 Рязанов М.Ю. Юридична наука і трансляція правової спадщини. Європейський вибір України, розвиток науки та національна безпека в реаліях масштабної військової агресії та глобальних викликів ХХІ століття» (до 25-річчя Національного університету «Одеська юридична академія» та 175-річчя Одеської школи права) : у 2-х т. : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., м. Одеса, 17 червня 2022 р. / за заг. ред. С.В. Ківалова. Одеса : Гельветика, 2022. Т. 1. С. 74–77. URL: http://dspace.onua.edu.ua/handle/11300/19061 236 Правова доктрина України : у 5 т. / В.Я. Тацій та ін. ; за заг. ред. О.В. Петришина. Харків : Право, 2013. Т. 1. С. 151. 101 дослідження у них є загальні особливості виникнення, розвитку та функціонування держави та права; – історико-юридичні науки, основними з яких є історія держави та права України, історія держави і права зарубіжних країн тощо, предметом дослідження яких є реальні, такі, що існували, державно-правові системи у контексті їх послідовного історико-еволюційного розвитку; – галузеві правові науки, основними з яких є конституційне, адміністративне, кримінальне, кримінальне процесуальне, цивільне, цивільнопроцесуальне, трудове законодавство тощо. Предметом таких галузевих наук є відповідне національне галузеве законодавство; – міжгалузеві правові науки, зокрема кримінологія, організація судових та правоохоронних органів тощо. Предметом таких наук є комплексний механізм практичної реалізації та систематизації знань щодо законодавчо визначених компетенцій, засад та принципів діяльності певних державних органів, службових осіб у контексті їхнього впливу (прогнозування впливу) на певні соціально-правові явища об’єктивної реальності, що виникають у державі та суспільстві; – міжнародно-правові науки, основними з яких є міжнародне приватне та міжнародне публічне право. Предметом цієї групи наук є певні інститути міжнародно-правових норм, механізми їх реалізації, взаємовідношення з національними правовими нормами; – прикладні юридичні науки, зокрема криміналістика, судова медицина, судова психіатрія, судова бухгалтерія тощо. Предметом цих наук, окрім безпосередньо юридичних знань, є й неюридичні знання інших наук (природних та технічних), які необхідні для прийняття певного юридичного рішення у конкретній ситуації, яка реально склалася;237 – організаційні науки, які вивчають організацію державних органів, органів місцевого самоврядування, судових і правоохоронних органів (наука державного будівництва; наука муніципального права; наука судових і правоохоронних органів).238 Натомість більш сучасний підхід до розуміння «системи» юридичної науки з погляду юриспруденції являє собою складний комплекс наук галузей і знань різного рівня, змісту та спрямованості. У найбільш загальному вигляді таку систему можливо уяви так: (1) філософська юриспруденція (філософія права, філософія держави); 237 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 9. 238 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 5. 102 (2) фундаментальна юриспруденція (загальнотеоретична юриспруденція, історико-юридична наука, історія вчень про державу і право); (3) догматична юриспруденція, що включає: (а) галузеву юриспруденцію (конституційне право, кримінальне право тощо) і (б) міжгалузеву юриспруденцію (податкове, митне, морське право тощо); (4) організаційно-прикладна юриспруденція (судові та правоохоронні органи, кримінологія та криміналістика, судова психіатрія); (5) міжнародна юриспруденція (міжнародне публічне право, міжнародне приватне право); (6) інтегративна юриспруденція (право Європейського Союзу, право СОТ).239 Тому, з огляду на виділену вище систему юридичної науки, важливо мати на увазі, що юридичні науки виділяють в аналізі держави і права різні окремі боки і властивості.240 Проте очевидно, що, ураховуючи потребу винайдення аспектів «соціалізації науки» як певного процесу та тенденцій, у поданому вище системоглядному прикладі ми не віднайдемо, проте соціальність повинна відстежуватися наскрізно, за змістом поданих критеріїв. За такого підходу ми зможемо розглянути більш детально систему юридичної науки та її юридизаційні особливості у наступних підрозділах. Адже, як зазначає О.В. Петришин, саме рух до соціального бачення сутності та призначення права став своєрідним індикатором, що проявляється у розбудові національної правової системи на засадах верховенства права. А це, своєю чергою, на думку вченого, передбачає поглиблення усталеного для вітчизняної юриспруденції принципу законності, який тлумачився лише як формальне дотримання вимог законодавства шляхом адаптації до змісту правової форми змістовних правових чинників.241 На думку О.В. Петришина, ще одним чинником «соціалізації науки» є те, що здатність права бути провідником не лише системних імперативів у «життєвий світ», що часто зводить свій вияв у зворотному напрямі – від безпосередніх потреб та інтересів учасників суспільних відносин до держави як організації публічної влади в масштабах усього суспільства, є невід’ємною передумовою утвердження прав людини та становлення самоврядних інституцій громадянського суспільства.242 Зрештою, додає дослідник, у цьому напрямі має забезпечити наближення правової реальності до соціально239 Правова доктрина України : у 5 т. / В.Я. Тацій та ін. ; за заг. ред. О.В. Петришина. Харків : Право, 2013. Т. 1. С. 206. 240 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 5. 241 Правова доктрина України. Там само. С. 151. 242 Правова доктрина України. Там само. С. 153. 103 антропологічних критеріїв шляхом покладення в основу соціуму та правової системи прав і основоположних свобод людини, яка поєднує у своїй активності власну суб’єктивність та об’єктивність соціального світу. Також саме такий акцент, пише О.В. Петришин, дає змогу сфокусуватися на дослідженні проблем правової соціалізації особистості та правової культури суспільства як головних чинників ефективності правової системи, становлення засад правової, демократичної, соціальної держави.243 Думається, що «соціальна держава», як і за Конституцією України (ст. 1), згадується ніби як «наслідок», бо вживається у мисленні правника в тандемі через засади права, засади демократії. Отже, критерій «соціальності» постає як мета, як завдання. Тому, беручи до уваги критерій «соціальності», не було б зайвим указати на те, аби більш детально говорити не стільки про загальне бачення «ефективності правової системи», «правової культури», «системи прав» і т. д., а суто на «соціальному» та «правовому» аспектах у поєднанні. Тобто заради того, аби ми говорили не так про соціальну культуру, а саме про «соціальноправову» культуру, про «соціально-правову систему права», про «ефективність соціально-правової системи» тощо. Саме за такого підходу ми отримаємо не «абстракцію», а конкретику, реальність та її забезпечення на рівні тісного взаємозв’язку: соціально-правова культура, система, ефективність дорівнює соціально-правова юридизація науки, держави. Власне, ми отримаємо пришвидшений процес соціалізації держави – від абстрактно-правової та абстрактно-демократичної до конкретно соціально-правової («соціальної», «соціально-реалістичної»). Ось у чому сутність підходу до соціалізації наукового правничого життя. Юридичну науку слід відрізняти від юридичної освіти. Відповідно, питання соціалізації також повинно торкатися навчально-освітніх сфер. У підручнику з юридичної деонтології зазначається, що юридична освіта розглядається у трьох аспектах: як процес, як результат, як система навчальних закладів.244 Юридична освіта – це процес засвоєння знань про державу і право, сприйняття головних правових цінностей та ін. Важливим у цьому сенсі є поєднання теорії і практики, яке забезпечується завдяки практичним заняттям, виробничій практиці, участі студентів у діяльності юридичних клінік або практичних лабораторій.245 Завдання юридичної освіти – передання знань про державу і право, формування високої професійної правової і загальнолюдської культури. 243 Правова доктрина України : у 5 т. / В.Я. Тацій та ін. ; за заг. ред. О.В. Петришина. Харків : Право, 2013. Т. 1. С. 153. 244 Петришин О.В., Зінченко О.В. Юридична деонтологія : посібник. Харків : Право, 2018. С. 13. 245 Там само. 104 Обов’язковий складник юридичної освіти – формування в юриста належних моральних якостей (справедливість, добросовісність, відповідальність, гуманність) із подальшим їх використанням у його професійній діяльності.246 Юридична освіта як результат – це сукупність знань, умінь і навичок, професійних та світоглядних якостей, отриманих у процесі навчання, які є необхідними для роботи за юридичним фахом (наявність вищої юридичної освіти є обов’язковою передумовою для обіймання посад судді, прокурора, слідчого, державного виконавця тощо і здійснення ними своєї професійної діяльності).247 Юридична освіта як система навчальних закладів – це система вищих навчальних закладів державної, комунальної та приватної форм власності, інших юридичних осіб, що надають освітні послуги у галузі вищої юридичної освіти, органів, які здійснюють управління у галузі вищої освіти (Кабінет Міністрів України, Міністерство освіти і науки України). Навчальні заклади є провідними суб’єктами системи вищої освіти. До них належать університети, академії, коледжі, технікуми та ін., що отримали для цього необхідні види дозволів: ліцензію і сертифікат про акредитацію.248 246 Петришин О.В., Зінченко О.В. Юридична деонтологія : посібник. Харків : Право, 2018. С. 13–14. 247 Там само. С. 14. 248 Там само. С. 14. 105 3.2.1. Філософська юриспруденція у призмі аспекту філософії держави Філософське осмислення права є завданням особливої наукової і навчальної дисципліни – філософії права, яка має свої власні предмет дослідження і категоріальний апарат.249 Досить добре розкрите питання філософії науки у Юридичній енциклопедії. Зокрема, зазначається, що філософія юридичної науки – це напрям міждисциплінарних філософських та філософсько-правових досліджень, предметом яких є осмислення з використанням філософських засобів плюралізму форм існування, побудов та інтерпретацій юридичної науки.250 Основні проблеми філософії науки локалізуються у «полі» її осмислення філософськими засобами в контексті: (1) загального, особливого та унікального юридичної науки у зіставленні з іншими науками та поза науковими формами пізнання права, а також між її різними внутрішніми побудовами; (2) часових і просторових вимірів юридичної науки (історії та географії, наукової картини світу юридичної науки); (3) становлення та співвідношення як національної, так і світової науки, особливостей та унікальностей вітчизняної традиції; (4) плюралізму внутрішньої побудови (наукової дисципліни), наукової спеціальності, наукової спільноти, наукової школи, напрямів, парадигм, концепцій, дослідницьких програм, типології, проблемності, тематизації та ін.; (5) впливу світоглядних орієнтацій, типів раціонального та ірраціонального пізнання, наукового мислення, особливостей генезису філософської рефлексії, наукових парадигм, становлення та розвитку наукового типу юридичного мислення, його залежностей від філософських, наукових, соціальних та культурних детермінант; (6) формування світоглядних орієнтацій, філософського, філософськоправових засад та методології досліджень юридичних наукових дисциплін та інших складників, їх структуризації та систематизації; 249 Філософія права : підручник / О.Г. Данилян та ін. ; за ред. О.Г. Даниляна. Харків : Право, 2017. С. 7. 250 Велика українська енциклопедія : у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (гол. ) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 1000. 106 (7) політичних, державних, моральних, естетичних, правових регуляторів юридичної наукової діяльності, прогнозування та перспективних напрямів розвитку юридичної науки; (8) соціальної зумовленості юридичної науки, використання результатів юридичних наукових досліджень іншими науками, практикою, освітою тощо, визначення ролі та місця юридичної науки у соціальному житті, її функцій, ефективності у вирішенні нагальних соціальних і правових проблем; (9) демаркування донаукових, наукових, позанаукових, псевдонаукового юридичного знання, його залежності від методології наукових досліджень, свідомості вчених-юристів, інформаційних технологій тощо; (10) становлення одразу юридичної науки як явища загального та правової культури; (11) традицій, новацій та інновацій, наукових відкриттів, дискусій, співвідношення фундаментальних, спеціальних, прикладних у юридичних наукових дослідженнях, їх визначення, меж, результативності; (12) аналізу значення можливостей використання досвіду розвитку філософій інших наук (філософії економічних наук, філософії педагогічних наук, філософії лінгвістичних наук тощо); (13) якісних та кількісних вимірів досліджень юридичної науки, масиву наукових публікацій, його динаміки та інших подібних проблем.251 Ба більше, філософія права у системі юридичної освіти, у її співвідношенні з іншими видами і способами розуміння та вивчення права виступає вищою духовною формою пізнання, усвідомлення й утвердження його змісту, цінності та значення в житті людини. Філософія права бере на себе синтезуючу роль по відношенню до культурних, духовних, соціальних, політичних та правових чинників розвитку суспільства, акцентуючи увагу на людиноцентристських, гуманістичних засадах усіх суспільних процесів.252 Філософія права завдяки своїй рефлективності, безумовно, є частиною філософії, а саме – практичної філософії, яка орієнтується на проблеми людської дії (поряд із соціальною, політичною, моральною, антропологічною філософією).253 Оскільки право – сфера практичного життя людей, то філософія права лише тоді знаходить необхідну змістовність і теоретичну вагомість, коли вона 251 Велика українська енциклопедія : у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (гол. ) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 1003–1004. 252 Марченко О.В. Філософія права : навчальний посібник. Дніпро : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2015. С. 9. 253 Максимов С.І. Філософія права і загальна теорія права: конкуренція чи взаємне доповнення? Загальнотеоретичне правознавство, верховенство права та Україна. Збірник наукових статей / гол. ред. А. Мелешевич. Київ : Дух і Літера, 2013. С. 61. 107 стосується позитивного права, органічно пов’язана безпосередньо з «живим» правовим матеріалом, стає прямим результатом його творчого осмислення. Творчі контакти філософії та правознавства сприяють розумінню права не лише як функції держави, а й передусім як сутності соціального буття та духовності людини.254 Подолання вказаного розриву теорії та практики потребує розширення взаємодії філософії, соціології, теорії держави і права у вивченні механізмів, динаміки, соціальних результатів функціонування держави і права. Така взаємодія ґрунтується на своєрідному принципі взаємодоповнюваності у сфері соціального пізнання, який дає змогу зберігати теоретичну цінність будь-якого альтернативного погляду в системі їх цілісності.255 У підручнику з філософії права зазначається, що а к а ет д г – е че пр ет д, й г ага ь ж и т , при ипи, а к пираєть . Тобто вона розглядає питання «наскільки за допомогою даного методу можна досягнути поставленої мети». Але оскільки в ній є багато різних напрямів, залежних від світогляду тих чи інших наукових спільнот, то кожний із них має свою методологію і намагається досягнути бажаного результату своїми методами.256 А чи може бути універсальна методологія? Правова тематика вивчається всією юридичною наукою (від теорії держави і права до галузевих наук). До прикладу, предметом юридичної науки є позитивне право (офіційновладна данність, тобто (1) всі владно визнані джерела чинного права (закони, підзаконні акти, санкціоноване звичаєве право, судові прецеденти тощо), (2) всі офіційні установи, наділені законною силою, тобто закон (тут, очевидно, не йдеться про «філософію», а про догматизм юриспруденції, про що ми зазначимо у наступних підрозділах. – Я.М.).257 Попри це С.І. Максимов, досліджуючи проблеми філософії права та загальної теорії права, зазначає, що саме по собі позитивне право не є предметом філософії права, адже позитивне право цікавить філософію права лише у його співвідношенні з природним правом, із позиції якого й оцінюється чинне позитивне право.258 254 Бабкін В.Д. Взаємозв’язки філософії права та загальної теорії держави і права. Проблеми філософії права. 2003. Т. 1. С. 59. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/8537/13Babkin.pdf 255 Там само. 256 Філософія права : мультимедійний посібник. Національна академія внутрішніх справ. URL: https://arm.naiau.kiev.ua/books/mnp_fil_prava/Files/Lekcii/L1.htm#02 257 Там само. 258 Максимов С.І. Філософія права і загальна теорія права: конкуренція чи взаємне доповнення? Загальнотеоретичне правознавство, верховенство права та Україна. Збірник наукових статей / гол. ред. А. Мелешевич. Київ : Дух і Літера, 2013. С. 59. 108 Натомість стосовно наукового догматичного підходу до філософської юриспруденції варто вказати на те, що методами і засобами юридичних наук (юриспруденції) є: (а) юридико-політичне опрацювання нормативного матеріалу; (б) коментування, систематизація та класифікація нормативного матеріалу; (в) розроблення питань законодавства і правозастосування, юридичної техніки тощо.259 Розвиток контактів філософсько-правових та юридичних досліджень не повинен призводити до послаблення нормативності права, його нормативної визначеності, без чого неможливо реалізувати принцип рівності всіх і кожного перед законом та судом.260 Зростання інтересу українських юристів до філософії права у сучасних умовах пов’язане з такими чинниками, як потреба розвитку права й удосконалення методології його дослідження, необхідність правового осмислення нових соціальних проблем, подолання жорсткої ідеологічної заданості.261 Сучасні процеси демократизації українського суспільства безпосередньо пов’язані з утвердженням нормативно-правових стандартів гарантії та захисту прав і свобод людини, із переосмисленням ціннісного зв’язку «особа − право − держава». Демократизація суспільних відносин – це тривалий процес узгодження і гармонізації інтересів громадян через розгалужену систему суспільно-владних відносин, через професійну діяльність органів та інститутів державної влади, які виступають рушієм цієї системи. Їх ефективність зароджується й формується у глибинах загальнонаціонального менталітету народу, його духовно-світоглядних цінностей, історичних традицій. Багато поколінь мають виборювати і плекати ідеї істини, добра, свободи, справедливості, аби вони стали життєво необхідними для кожного члена суспільства й визначальними для розвитку нації у цілому.262 Філософія ж держави – це, насамперед, сукупність гносеологічних, онтологічних та аксіологічних філософських знань, що дають уявлення про граничні засади держави та її ціннісно-смислові властивості.263 259 Філософія права : мультимедійний посібник. Національна академія внутрішніх справ. URL: https://arm.naiau.kiev.ua/books/mnp_fil_prava/Files/Lekcii/L1.htm#02 260 Бабкін В.Д. Взаємозв’язки філософії права та загальної теорії держави і права. Проблеми філософії права. 2003. Т. 1. С. 59. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/8537/13Babkin.pdf 261 Там само. 262 Марченко О.В. Філософія права : навчальний посібник. Дніпро: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2015. С. 10. 263 Велика українська енциклопедія : у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 901. 109 Розвиток спеціалізованих сфер філософських знань показав, що найбільшого розвитку та офіційного визнання у науці й освіті досягнули «стикові» між філософією і правознавством та філософією і політологією дисципліни «філософія права» та «філософія політики». Таким чином, філософія держави виявилася, по суті, «розділеною» між цими двома дисциплінами, які, відійшовши від філософії, тобто цілісного розуміння держави, почали вивчати лише окремі її боки: у першому випадку – правові (юридичні), у другому – політичні. У результаті склалася ситуація, коли держава як один із найважливіших за своїм суспільним призначенням соціальний суб’єкт, що породжує як право, так і політику, не стала предметом окремого філософського аналізу.264 На нашу думку, саме сьогодні постає «вікно можливостей» провести міждисциплінарний дискурс про третій аспект – «соціальну державу». Доволі показовим є те, що під час визначення предмета філософії держави зазначається, що цей предмет є складовою частиною, насамперед, соціальної філософії, а тому сфера інтересів філософії держави охоплюється закінченням інтересів окремих державознавчих наук. А тому на відміну від останніх, які пізнають державу як реальне явище, філософія держави прагне до розуміння, осмислення не сущого, а належного (цінностей і смислів), розкриває державу такою, якою вона повинна бути з погляду певних світоглядних постулатів. Отже, її предметом є, насамперед, граничні засади держави та ціннісносмислові її властивості, виявлення яких сприяє її розумінню як певного способу людського буття, багатогранної соціальної реальності із власними сутністю, змістом, структурою і логікою розвитку. Ба більше, предмет філософії держави розкривається, як і соціальна філософія у цілому, на основі триєдності гносеологічних (пізнавальних), онтологічних (буттєвих) та аксіологічних (ціннісних) засад.265 У сучасних умовах сутнісні риси легізму як специфічного праворозуміння збереглися. До основоположних ідей та принципів легізму належить такий: «держа а – е б и а ть, щ ай ає и тк ша б и е та ище п ь -п тич пр т р ». А «міцна держава», визначається як певна ціль, до якої мають прагнути громадяни, котрі є лише засобами досягнення цієї цілі. Жодної цінності для державної влади людина як Велика українська енциклопедія : у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 901. 265 Там само. 264 110 така не становить.266 Деякі дослідники оперують поняттям «сильна держава».267 Філософія держави як відносно самостійна міждисциплінарна сфера наукових досліджень має певну змістовну структуру та ієрархічну логіку розташування її елементів. Першим таким елементом є історія філософії держави. До неї входять питання про погляди, концепції, вчення, теорії мислителів усіх часів і народів на цей предмет, які мають бути зібрані з тих наук або дисциплін, у яких філософська спадщина про державу відображена сегментарно (історія політичних учень, історія вчень про державу і право). Стосовно другого елементу структури філософії держави як науки є «методологія філософії держави», пізнавальним ядром якої вважається антропологічний підхід – «антропологія держави», адже держава породжена не лише соціальними чинниками, а й природою людини: її інстинктами, потребами, почуттями, інтересами.268 Уважається, що антропологічний підхід до держави та державності на відміну від соціологічного або суто юридичного підходів дасть змогу активізувати проблеми гуманізації державної політики, захисту людини від жорстоких політичних технологій, бездушної машини влади, з одного боку, і побачити «людське обличчя» у держави – з іншого. Тому дослідники за такого підходу доходять висновку, що саме нетрадиційні шляхи осмислення відносин особистості та державної влади дають змогу відкрити й утвердити означене вище гасло про те, що «не людина існує для держави, а держава для людини», що свідчить про його декларативність. Попри це, ураховуючи науковий потенціал, осмислення феномену демократичної правової соціальної держави може бути напрямом пошуків у сфері антропології держави та державної влади.269 Тут не було б зайвим зазначити основні напрями антропології права, адже саме вони дадуть змогу відшукати додаткові шляхи вирішення проблем, які були підняті у філософії права. За змістовним значенням термін «антропологія права» зводиться до того, що під ним розуміють осмислення взаємовідносин людини і права; вчення про спосіб і структуру буття людини та суб’єкта права, або вчення про право як спосіб людського буття. Тобто, з одного боку, усього того, без чого людина не 266 Філософія права : мультимедійний посібник. Національна академія внутрішніх справ. URL: https://arm.naiau.kiev.ua/books/mnp_fil_prava/Files/Lekcii/L1.htm#02 267 Проблемы теории государства и права : учебник / под ред. А.В. Малько. Москва : Юрлитинформ, 2012. С. 47–48. 268 Велика українська енциклопедія : у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 903. 269 Актуальні грані загальнотеоретичної юриспруденції : монографія / Ю.М. Оборотов та ін. ; за ред. Ю.М. Оборотова. Одеса : Фенікс, 2012. С. 256. 111 може бути людиною, а з іншого – виявлення у структурі людського буття таких елементів, які у зовнішньому вияві дають права.270 Деякі філософи права зазначають, що постулати держави виходять із того, що сама держава потрібна для людини як певна мета. Адже людина онтологічно спонукається до спільного життя, поза яким вона безправна і жити доброчесно не може. Так улаштовано, що людина постійно потребує допомоги, точки опори, поради, оскільки вона не може бути самодостатньою, незважаючи на те що на неї покладено обов’язки в облаштуванні світу, творенні «другої природи».271 Але, інтерпретуючи такий підхід із ідеями антропології права та її методів, моментів фокусу проблем на ідею держави або ж в антропологічній призмі пошуку векторів появи та розвитку держави, ми можемо взяти до уваги можливість порушення питання про «спосіб», «структуру» буття держави у співвідношенні до соціального, суспільного у форматі балансування між щастям та свободою, конфліктом та кооперацією, добром та злом, справедливістю та несправедливістю тощо. Тож слід задатися питанням про те, яку саме роль у балансуванні наведених антропоцентричних чинників має відігравати держава? Як вони мають змінюватися та диференціюватися у соціальній, до прикладу, політиці держави? У бік справедливості/пропорційності чи, навпаки, соціальної спроможності? Тому в загальному варіанті можливо погодитися з тими авторами філософської думки, які зазначають, що люди об’єднуються у державу не заради виконання своїх призначень, не заради майнових відносин. Держава ніби сама себе «пропонує» створити, якщо розвиток суспільства йде еволюційним шляхом. Тому держава ніби є продуктом природи і в принципі не залежить від волі людини, є витвором невідомих, зрозумілих сил природи. Це означає, на думку вчених, що держава є самодостатньою, її мета двоаспектна: матеріальна і духовна.272 Так, варто зазначити, що матеріальний вимір методологічних постулатів держави полягає у тому, держава бере на себе соціальні, економічні, політичні функції, під час виконання яких громадяни жили б у достатку. Це означає, що у державній владі ніби внутрішньо закладені установки, які б не давали змоги людині оступитися нижче за прожитковий мінімум, утримувати гармонію у зростаючих вимогах приватних інтересів громадян. Тобто під час розподілу матеріальних благ відбулася б не арифметична, а геометрична справедливість, що дало б змогу уникати значного накопичення матеріальних благ особам, які 270 Велика українська енциклопедія : у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 59. 271 Сливка В.В. Філософія права : навчальний посібник. Київ : Атіка, 2012. С. 39. 272 Там само. 112 цього насправді не заслуговують. Адже матеріальне життя усіх громадян має бути скероване передусім на загальне благо. Якщо ж методологічні установки державних діячів будуть скеровані переважно для себе, то такі постулати призведуть до розпаду держави.273 Стосовно духовного виміру. Уважається, що духовна методологічна стратегія держави, її найважливіше методологічне підґрунтя, фактично теоретичне і чуттєве життя держави містяться у творчому задумі змісту виховання, навчання, кадрової політики і т. д. Тому тут кожна держава створює власну методологію виховання, щоб сформувати у громадян певні погляди на суспільне життя, намагається зробити керованим світогляд громадян, щоб легше ними було управляти. Тобто свідомо чи несвідомо держава здійснює ніби духовні ін’єкції у суспільство з метою отримання бажаних наслідків. На практиці ці ідеї реалізуються через моральне виховання.274 Стає очевидним, що ідеологія духовного виміру держави покликана моделювати соціальну дійсність для її громадян. Про це слід сказати окремо. Так, на думку С.Д. Гусарєва та О.Д. Тихомирова, серед філософськосоціологічних досліджень привертають до себе увагу праці тих авторів, де з використанням об’єктивно-соціологічного підходу структура державної діяльності може бути розглянута через загальну структуру суспільної діяльності. З огляду на аналіз джерел досліджень учених, С.Д. Гусарєв та О.Д. Тихомиров зазначають про спробу структуризації термінологічного ряду методики діяльного підходу в процесі вивчення держави та державної діяльності, а це: поведінка, діяльність, дія, метод (принцип) діяльності, діяльнісний підхід, середовище здійснення діяльності, мета і структура діяльності, результат діяльності, спілкування, а також процес, умови, форми, методи, засоби діяльності, суб’єкти діяльності, види діяльності тощо.275 Ба більше, дослідники цілком справедливо відзначають, що особливого методологічного значення набуває поняття державної системи як теоретичної моделі, що використовується для проведення порівняльних досліджень конкретних держав, загального й особливого між ними; цікавим попри це може бути вивчення особливостей державної системи у різних теоріях держави – соціальної, правової та ін.; а враховуючи перспективи розвитку в Україні – постіндустріального та інформаційного суспільства, створення Сливка В.В. Філософія права : навчальний посібник. Київ : Атіка, 2012. С. 40. Там само. С. 41. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Державорозуміння і державознавство: діяльнісний та компаративістський контексти. Загальнотеоретичне правознавство, верховенство права та Україна. Збірник наукових статей / гол. ред. А. Мелешевич. Київ : Дух і Літера, 2013. С. 228–229. 273 274 275 113 «електронного уряду» тощо.276 До прикладу, головним складником електронного урядування є електронний уряд – єдина інфраструктура міжвідомчої автоматизованої інформаційної взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування з громадянами та суб’єктами господарювання. Він не є доповненням або аналогом традиційного уряду, а лише визначає новий спосіб взаємодії на основі активного використання інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) із метою підвищення ефективності надання державних послуг. Сьогодні у світі поширено дві основні моделі електронного урядування: e-Government 1.0 та e-Government 2.0. Складники: (1) е-уряд; е-медицина; (2) е-телефонія; (3) е-законодавство; (4) е-зайнятість; (5) е-освіта; (6) е-бібліотека; (7) е-банк; (8) е-демократія; (9) е-кадастр; (10) е-телебачення; (11) е-транспорт; (12) е-страхування.277 Відповідно, у юридичній науці дослідниками державотворчих процесів та вчень про державу зазначається, що подальшого з’ясування (дослідження – оригінал) потребує і структура наукових знань, що становить зміст також порівняльного правознавства. Зокрема, теорія держави як галузь не охоплює системи місцевого самоврядування, тож уважається, що наукове розкриття таких питань є можливим у межах широкої за предметом теорії соціальних організацій. Власне, зазначається, самі теорії (концепції, доктрини) можуть бути різних рівнів, де існує найвищий рівень, який утворює загальна теорія держави як фундаментальна наука чи матерія, що диференціюється на предметі (теорії соціальної, правової, національної та будь-якої іншої держави) чи конкретно-наукової теорії (теорія території держави, теорія державної влади і т. д.), теорія середнього рівня – на теорії окремих держав та їхніх об’єднань (теорія Української держави, теорія Американської чи Французької держави) як теорія реально існуючих державних систем.278 276 Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Державорозуміння і державознавство: діяльнісний та компаративістський контексти. Загальнотеоретичне правознавство, верховенство права та Україна. Збірник наукових статей / гол. ред. А. Мелешевич. Київ : Дух і Літера, 2013. С. 229. 277 Електронне урядування. Вікіпедія. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BB% D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%B5_%D1%83%D1%80%D1% 8F%D0%B4%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F 278 Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Там само. С. 230–231. 114 3.2.2. Фундаментальна юриспруденція: основні аспекти соціального державотворення Фундаментальна юриспруденція дістала назву ще як загальнотеоретична юриспруденція, що включає у себе вивчення історико-юридичної науки, історії вчень про державу і право. Проте питання основних аспектів державотворення є особливим, адже є відгалуженням від загальнотеоретичних уявлень, пронизаних соціальним аспектом/змістом учень саме про державу. Отже, слід більш детально розкрити питання, які стосуватимуться так званого «соціального державотворення». Уважається, що функціональна роль юриспруденції у цілому, як і загальнотеоретичної юриспруденції зокрема, повинна розглядатися як під час проведення наукових досліджень, так і в призмі використання юридичної теорії у практиці правотворчості та правозастосування, вибору правових засобів і формування механізму дії права, висування суб’єкта права у центр правового розвитку і багато чого іншого, пов’язаного із забезпеченням ефективності дії усієї правової системи України.279 Юристи-дослідники звертають увагу на те, що в такому плані розкриваються відмінності понять «юридична наука» та «юриспруденція». До прикладу, відзначають вони, якщо юридична наука своє цільове призначення обмежує дослідженням права і держави, то юриспруденція – це не лише формування знань про право і державу, а й володіння ними, їх використання у процесі формування, реалізації та застосування права, притягнення до юридичної відповідальності, створення механізму держави, формування і здійснення державної влади у цілому забезпечення правопорядку та інституалізації державності.280 Уважається, що серед усього розмаїття функцій загальнотеоретичної юриспруденції особливе значення має методологічна, адже у системі юриспруденції її методологія зосереджується, передусім, у загальнотеоретичній юриспруденції. Саме тут, як зазначається дослідниками, відбувається відточення мови права, формування основних понять права, ба більше, формується категоріальний апарат юриспруденції.281 279 Актуальні грані загальнотеоретичної юриспруденції : монографія / Ю.М. Оборотов та ін. ; за ред. Ю.М. Оборотова. Одеса : Фенікс, 2012. С. 361. 280 Там само. С. 361–362. 281 Там само. С. 362. 115 Затвердження методологічної функції загальнотеоретичної юриспруденції пов’язане з розглядом різних граней її існування, зокрема під час розгляду всієї сукупності її функцій.282 С.Д. Гусарєв та О.Д. Тихомиров, досліджуючи проблеми державорозуміння та державознавства, зазначають, що, підсумовуючи позиції інших учених про державу не тільки як «особливу організацію влади», а й як організацію суспільства, більш перспективним є підхід інституційний, системний з-поміж «структурно-функціонального», адже він дає змогу: (1) дослідити основи побудови держави як похідні від суспільства, стану його розвиненості, здатності чи нездатності забезпечувати свої потреби за рахунок інституцій громадянського суспільства; (2) чітко розрізняти структурні елементи (підсистеми) держави за критерієм їхнього зв’язку зі здійсненням певних видів державної діяльності і, таким чином, реалізувати діяльнісний підхід; (3) досліджувати державу та її структурні компоненти як суб’єктів державної діяльності і, таким чином, реалізувати діяльнісний підхід; (4) підійти до дослідження держави не лише в політичній та юридичній площинах, а комплексно, як цього потребує державознавство.283 Загальна теорія права і держави як юридична наука. У Юридичній енциклопедії наводиться позиція деяких дослідників, що право і держава мають вивчатися окремими самостійними науками, а саме: загальною теорією права (загальнотеоретичним правознавством) та загальною теорією держави (державознавством) як складовою частиною науки політології. В аргумент останнього підходу (державознавства. – Я.М.), зазначається, що саме до політології як науки належить міркування про те, що право як феномен (природний чи позитивний) має сенс лише тоді, коли воно може бути реалізоване та захищене. А наймогутнішим, найефективнішим інструментом його забезпечення та захисту з давніх-давен слугує, як би то не було, держава.284 Отже, цілком імовірно зайняти позицію стосовно того, що слід більш детально розкривати саме аспекти та особливості держави з погляду її «соціальності», власне, вести про це більш предметну дискусію. При цьому слід ураховувати основоположні, загальні засади, приміром спільно – 282 Актуальні грані загальнотеоретичної юриспруденції : монографія / Ю.М. Оборотов та ін. ; за ред. Ю.М. Оборотова. Одеса : Фенікс, 2012. С. 363. 283 Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Державорозуміння і державознавство: діяльнісний та компаративістський контексти. Загальнотеоретичне правознавство, верховенство права та Україна. Збірник наукових статей / гол. ред. А. Мелешевич. Київ : Дух і Літера, 2013. С. 226. 284 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 137. 116 «загальної теорії права та держави» або ж однобічно – «загальної теорії права». Проте обидві варіації не є хибними в силу поняття цілого та частини чи логічного закону несуперечності задля розкриття проблемних аспектів теорії соціальної держави. Зрештою, не було б зайвим указати на те, що спільний підхід (дуальний) повинен нами все-таки бути охарактеризований, пригаданий задля того, аби більш повно уявляти традиційність конструкції правового чи політичного поняття «держава». Отже, загальна теорія права і держави – це юридична наука, що становить систему знань про найзагальніші закономірності виникнення, структури, функціонування та розвитку прав і держави у їх взаємозв’язку та взаємодії.285 Тут постає за очевидне, що питання розвитку одночасно чи майже одночасно в науковому сенсі спонукає до трансформації самої загальної теорії права і держави, тому вона за такого підходу як наука характеризується динамічністю. Загальну теорію права і держави вирізняє серед інших наук специфіка її предмета, тобто тих особливих закономірностей, які вона вивчає. Таким предметом є праводержавні закономірності: об’єктивні, необхідні, суттєві, для певних історичних умов загальні та сталі зв’язки між собою, а також з інші соціальні феномени.286 Уважається, що це такі зв’язки, які безпосередньо зумовлюють якісну визначеність цих явищ, що виявляється в їхніх правових властивостях. Тобто це зв’язки, які саме юридично опосередковують детермінованість, структуру, функціонування і розвиток праводержавних явищ. Тому наявність специфічних праводержавних закономірностей є об’єктивною підставою виокремлення теоретичної юриспруденції у самостійну науку, а система найзагальніших із таких закономірностей становить предмет «загальної теорії права і держави».287 Посеред критеріїв «праводержавних закономірностей» (за історичноетапними межами дії; за сферою дії в праводержавному просторі, за способом здійснення тощо) виокремлюють такий критерій, як «за соціальним простором дії».288 Для нього є характерним те, що, наприклад, внутрішній критерій пояснюється наявними зв’язками між інститутами певної галузі права; а зовнішній – зв’язками праводержавних явищ з іншими соціальними феноменами, наприклад взаємозалежність позитивного права і політики.289 Окреслений критерій дає можливість установити, відстежити «соціальний» 285 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 135. 286 Там само. 287 Там само. 288 Там само. 289 Там само. С. 136. 117 характер у загальній теорії права і держави на міждисциплінарному рівні, власне, з іншими галузями права, їх юридичною наукою. Методологія та методи науки теорії права та держави. Серед загальнотеоретичної доктрини юриспруденції вважається, що методологія є тим науковим інструментарієм, який дає відповіді на багато дискусійних питань, що виникають під час дослідження правових явищ. Отже, методологічні пошуки чи не завжди зумовлюються пізнавальною перспективою. Саме за допомогою методології науковець не лише здатен проникати у суть права, а й певною мірою впливати на його формування.290 Методологія – це вчення про шляхи пізнавальної діяльності. Методологія науки здатна виокремити загальні принципи ефективної пізнавальної діяльності, але не може передбачати всі шляхи пізнання об'єкта, що досліджується. Уважається, що методологія виробляє загальні підходи і принципи, але не є «рецептурою» і «технологією» отримання нового знання. Корисне функціонування методології в конкретних сферах пізнавальної діяльності виражається у критичному аналізі можливих варіантів вирішення проблеми і дискредитації антинаукових шляхів дослідження. У ієрархічному плані під час класифікації у структурі методології можуть бути виділені три рівні: філософський, загальнонауковий, спеціально-науковий, що є найбільш науково обґрунтованим і необхідним саме для наукового пізнання.291 У сучасних умовах українськими юристами-науковцями методологія юридичної науки вже не обмежується лише однією методологією досліджень, учені вдаються до використання досить різноманітних дослідницьких підходів та методів. За таких обставин сама методологія правознавства набуває справді плюралістичного характеру, що не може не позначитися позитивно на ефективізації правових досліджень (курсив власний. – Я.М.). Це означає, що нині у такий спосіб визначаються основні тенденції та напрями трансформації методології вітчизняного правознавства, зумовлені важливими видозмінами його предмета (які, своєю чергою, є «реакцією» на сьогоднішні запити, потреби сучасної соціальної практики в Україні).292 На сучасному етапі теоретико-методологічної еволюції юридичної науки уявляється можливим виділити у її загальній системі три відносно самостійних дослідницьких рівня: феноменологічний, інструментальний і епістемологічний.293 290 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 12. 291 Там само. С. 78. 292 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 137. 293 Веденеев Ю.А. Предмет и структура юридической теории. Lex Rossia. 2013. № 6. Т. LXXIX. С. 583. 118 Методологія теорії права і держави являє собою систему особливих прийомів, принципів та способів вивчення загальних закономірностей виникнення, становлення та розвитку державно-правових явищ. Причому тут важливо мати на увазі що не лише той чи інший прийом, принцип, спосіб дослідження держави і права має значення, а саме їх комплексність, системність, сукупність.294 Методологічна культура юриста – це і широта його світогляду, і професійна майстерність, і правова поінформованість. Методологічна грамотність забезпечує успішність розв’язання поточних проблем, дає змогу займати активну громадську і професійну позицію. Використання методів пізнання і практичної діяльності раціоналізує пізнавальну та практичну діяльність, забезпечує її результативність. Як відомо, між юридичною теорією та юридичною практикою існує нерозривний зв’язок. До різновидів дослідницької роботи ми впевнено можемо віднести і такі практичні напрями юридичної діяльності, як попереднє розслідування злочину, судовий розгляд справи, встановлення фактичних обставин, які є підставою для винесення адміністративного рішення, тощо. Отже, існує необхідність у методологічному забезпеченні не лише теоретичних пошуків, а й практичної діяльності у правовій сфері. Діяльність юриста-практика здійснюється на методологічній основі. Цим і пояснюється необхідність залучення майбутніх спеціалістів юридичного профілю до науково-дослідної роботи (написання рефератів, курсових, дипломних робіт), що сприятиме формуванню у них навичок наукового аналізу, оволодінню юридичною методологією. Такі знання і навички стають фундаментом, на якому будується уся професійна діяльність юриста. Міцність цього фундаменту є вирішальним критерієм якості підготовки правознавців295 Предмет та об’єкт теорії права та держави як самостійної навчальної дисципліни. Кожна юридична наука має свій предмет дослідження, яким може виступати той чи інший бік об’єктивної державно-правової діяльності.296 Предмет будь-якої науки, у тому числі теорії права і держави, – це галузь пізнання об’єктивної реальності, на яку спрямоване наукове дослідження. Іншими словами, це те, що вивчає ця наука. У такому разі йдеться про Марченко М.Н. Проблемы теории государства и права : учебник. Москва : Проспект, 2008. 294 С. 23. 295 Волинка К.Г. Теорія держави і права : навчальний посібник. Київ : МАУП, 2003. С. 12. Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 6. 296 119 найбільш суттєві боки права і держави. Це об’єкт вивчення спеціальних юридичних дисциплін.297 Отже, загальна теорія держави і права уявляється найближчою нам серед сфер наукових знань, адже з'ясовує умови, за яких з'являються держава і право; простежує етапи їх розвитку й дає класифікацію типів держави і права, пояснюючи при цьому зміну одного типу іншим; заглиблюється у соціальну сутність держави і права; досліджує їхню форму; виявляє закономірності побудови системи органів держави і системи права; характеризує функції держави і права, методи їх здійснення та межі впливу на суспільні відносини; виокремлює загальні принципи режиму демократії, правового регулювання і правового порядку; також розглядає форми реалізації права, юридичну відповідальність тощо.298 За визначенням ага ь а те р пра а держа и є юридичною наукою, що становить систему знань про найзагальніші закономірності виникнення, структури, функціонування та розвитку права і держави у їх взаємозв’язку та взаємодії. Причому, з огляду на щонайменше дуалізм праворозуміння, вона виникає як «природно-правові» та «позитивістські» аспекти феномену права. Ця наука вивчає право у його державному забезпеченні, а державу – у її позитивно-правовому оформленні та функціонуванні (адже саме останнє є необхідним засобом державного забезпечення і захисту «природних», тобто основоположних, прав людини).299 У теорії права об’єкт теорії права і держави розглядається як складний феномен, який складається з: (а) правової форми, що визначає економічні та інші безпосередньо пов’язані з нею суспільні відносини; (б) правових норм та інститутів, на яких вибудовується уся юридична практика; (в) правової культури, правової свідомості, юридичної науки. Тому за аналогією з правом у такому разі визначається об’єкт не лише теорії держави, а й теорії держави і права.300 Отже, об’єкт теорії права і держави є таким самим, як і об’єкт юридичної науки, а тому ним, окрім зазначеного вище, є й саме правове життя суспільства. Предметом же теорії права і держави як навчальної дисципліни у складі юриспруденції (правознавства) є загальні закономірності правового 297 Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія держави і права : підручник. Київ : Кондор, 2006. С. 13. 298 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 75. 299 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 135. 300 Марченко М.Н. Проблемы теории государства и права : учебник. Москва : Проспект, 2008. С. 14–15. 120 життя суспільства, а також найбільш раціональні та ефективні способи діяльності у сфері держави і права.301 Місце теорії права та держави в системі наук визначається її якостями і характеристиками. З урахуванням специфіки предмета необхідно звернути увагу на характеристики теорії держави і права.302 Таким чином, теорія права та держави – це, насамперед, суспільна наука про закономірності виникнення, розвитку і функціонування права, правосвідомості та держави взагалі, про типи держави і права та, зокрема, про їх загальнолюдську сутність, зміст, форми і функції.303 Функції загальної теорії права та держави. Історичний розвиток будь-якої науки, включаючи теорію права та держави, пов’язаний з ускладненням, збільшенням завдань, які ставить життя перед цією наукою. Стан таких справ набуває особливо гострої актуальності в переломні, визначальні періоди розвитку суспільства, держави. Тому захоплення людьми мимовільними потребами та інтересами вказує не на що інше, як на відвертання людей від фундаментальної науки.304 Осмислення ролі права і держави у перехідний період від тоталітарної до ефективної соціальної, правової держави передбачає ґрунтовне вивчення функцій права, їх співвідношення з формами реалізації.305 У найбільш загальному, абстрактному розумінні функція – це спосіб (прояв) активного й ефективного існування елементу системи, у результаті якого інституційні елементи і система у цілому набувають необхідних якостей і дають змогу нормально (оптимально) існувати та функціонувати (стверджуватися, розвиватися, нарощувати зовнішню експансію, виконувати власні специфічні функції тощо).306 О.А. Марущак, провівши дослідження аналізу функцій держави, зазначає, що: (1) у науці теорії держави і права велика увага приділяється дослідженню функцій держави, і однією з ключових проблем є визначення поняття функції держави. Сьогодні є багато дефініцій, які кардинально відрізняються, і наукова спільнота наголошує на необхідності уніфікації цього поняття; (2) функції держави – залежна від історичних, політичних, соціальних та інших чинників 301 Проблемы теории государства и права : учебник / под А.В. Малько. Москва : Юрлитинформ, 2012. С. 11. 302 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 75. 303 Там само. 304 Общая теория права и государства : учебник / под ред. В.В. Лазарева. 3-е изд., перераб. и доп. Москва : Юристь, 2000. С. 19. 305 Ковальський В.С. Охоронна функція права : монографія. Київ : Юрінком Інтер, 2010. С. 9. 306 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 825. 121 категорія, що впливає на наукові дослідження і безпосередньо на визначення цього поняття; (3) можемо визначити функції держави як динамічні, властиві конкретному історичному етапу основні напрями діяльності держави, які виражають її сутність і соціальне призначення, покликані реалізовувати управління суспільством та поставлені перед нею цілі та завдання.307 Отже, у правовій доктрині функції теорії права та держави визначаються як основні напрями її досліджень, що чинять вплив на інші юридичні науки та суспільство (суспільне життя) загалом. Напрями визначаються особливостями предмета теорії держави та права, її місцем і рольовим призначенням у загальній системі юридичної науки. Такий вплив має на меті прогресивну перебудову суспільства та системи суспільних відносин і ґрунтується на теоретичних та практичних досягненнях науки загальної теорії держави та права.308 Уважається, що «Загальна теорія права і держави» як наукова та навчальна дисципліна виконує певні, притаманні лише їй функції. Зокрема: (1) констатуючу, яка полягає у виявленні, фіксації наявних праводержавних явищ; (2) інтерпретаційну, яка зводиться у своєму завданні до пояснення сутності право-державних явищ, причин їх виникнення і зміни, їхньої структури, функцій та ін.; (3) евристичну, що полягає у відкритті, виявленні невідомих раніше праводержавних закономірностей; (4) прогностичну, що зводиться до формулювання гіпотез, прогнозів розвитку право-державних явищ; (5) методологічну, яка полягає у використанні здобутків юридичної науки як дослідницьких інструментів для формування, «нарощування» нових знань як у юриспруденції, так і в інших науках; (6) практично-прикладну, що зводиться до формулювання рекомендацій, позицій щодо вдосконалення тих чи інших юридичних і державних інститутів, утворень; (7) ідеологічно-виховну, вплив якої здійснюється на формування й розвиток правової, а також моральної та політичної свідомості, загального світогляду і загальної культури суб’єктів, на зміцнення престижу, авторитету права і держави.309 307 Марущак О.А. Функції держави: визначення поняття. Держава та регіони. Серія «Право». 2019. № 3(65). С. 20. URL: http://law.stateandregions.zp.ua/archive/3_2019/5.pdf 308 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. К.: ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 14. 309 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 137. 122 Слід відрізняти функції загальної теорії держави і права від функцій держави та її особливих відгалужень. Адже у цьому слід погодитися хоча б із М. Дзевелюк, який зазначає, що функції держави багатопланові, їх формування відбувається у процесі становлення і розвитку держави. У різні історичні періоди пріоритетного значення набувають ті або інші завдання, цілі держави, а отже, й різні її функції. Зникають одні функції, виникають інші. Тому наведені класифікації не є остаточними для Української держави.310 Сьогодні у сучасному державотворенні соціальна функція набуває додаткової актуалізації. Зокрема, доволі предметні висновки під час дослідження безпосередньо соціальної функції держави зроблено вченими В.М. Купрійчук та В.Т. Венцель. Так, на їхню думку, прикметними ознаками соціальної функції сучасних демократично орієнтованих держав є розширення соціальних свобод, трансформація ціннісних орієнтацій, що відбувається на тлі прискореного технологічного розвитку та загострення глобальних проблем. Однак сучасний економічний розвиток та інертність державно-управлінського апарату не здатні повністю задовольнити зростаючі потреби соціуму в додаткових соціальних потребах, у запитах на новий рівень культурно-освітніх та інших соціальних послуг, комфортну економічну та соціальну інфраструктуру, що вказує на те, що суспільні потреби зростають випереджаючими темпами відносно економічної спроможності держави.311 С.Л. Кошарновська вважає, що окремими правовими формами реалізації соціальної функції є установча, контрольно-наглядова, інтерпретаційноправова та правосудна.312 Також дослідниця зазначає, що правові форми реалізації соціальної функції Української держави пов’язані з прийняттям нормативних актів, що регулюють соціальні відносини щодо забезпечення соціального захисту, соціального перерозподілу та соціальної безпеки у суспільстві. Нормативні акти, що регулюють соціальні відносини, можуть прийматися органами законодавчої та виконавчої влади, а також органами місцевого самоврядування.313 310 Дзевелюк М. Номенклатура функції сучасної держави. Підприємництво, господарство і право. Теорія держави і права. 2016. № 11. URL: http://www.pgp-journal.kiev.ua/archive/ 2016/11/11_2016.pdf 311 Купрійчук В.М., Венцель В.Т. Соціальна функція держави та особливості її реалізації в умовах сучасних глобалізаційних викликів. Ефективність державного управління. 2019. № 60. С. 110. URL: https://doi.org/10.33990/2070-4011.60.2019.186755 312 Кошарновська С.Л. Правові форми здійснення функцій держави: поняття та види. Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Серія «Право». 2021. Вип. 33. С. 127. URL: https://dspace.hnpu.edu.ua/handle/123456789/7870 313 Там само. 123 Зрештою, С.Л. Кошарновська доходить висновку, що соціальна функція Української держави може реалізовуватися у правотворчій, правовиконавчій (екзекутивній) та правоінтерпретаційній формах. Зокрема, на її думку, правоінтерпретаційна форма реалізації передбачає деякі обставини порушення соціальних прав та свобод різних суб’єктів і необхідність їх звернення до судових органів із клопотаннями щодо роз’яснення змісту статей відповідних нормативних актів та надання офіційного тлумачення.314 В.М. Купрійчук та В.Т. Венцель уважають, що сформований глобальний тренд щодо денаціоналізації та інтернаціоналізації гуманітарного та фінансового середовища вказує на об’єктивні процеси, які відбуваються, оскільки держава не в змозі на належному рівні забезпечити реалізацію соціальної функції, а тому добровільно залишає монопольні позиції у її забезпеченні. Така тенденція в умовах глобалізаційних викликів має загальносвітове спрямування і притаманна навіть економічно розвиненим країнам. Тому на сучасному етапі глобалізаційного розвитку суспільства головним призначенням держави, у контексті виконуваної нею соціальної функції, є забезпечення загальносуспільного блага, попередження нерівномірності розподілу національного багатства, а також формування суспільних взаємовідносин, покликаних забезпечити взаємопорозуміння, колаборацію і неконфліктне співіснування усіх соціальних, демографічних та етнічних верств населення, вирівнювання соціальних диференціацій у межах відповідних суспільних груп (курсив власний. – Я.М.).315 Сучасна Україна в умовах економічної, політичної та соціальної кризи потребує кардинального вдосконалення системи планування та управління соціально-економічним розвитком держави, формування моделі економічного розвитку, яка відповідатиме наявному людському та ресурсному потенціалу України та забезпечуватиме виконання державою соціальної функції з максимально можливим урахуванням потреб кожного індивіда. Отже, проблематика визначення соціальної функції держави в умовах глобалізаційного розвитку залишається актуальною та потребує постійного аналізу і детального опрацювання.316 Зв’язок загальної теорії права та держави з іншими юридичними дисциплінами: інтеграційний сенс та співвідношення із соціальним. 314 Кошарновська С.Л. Правові форми здійснення функцій держави: поняття та види. Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Серія «Право». 2021. Вип. 33. С. 132–133. URL: https://dspace.hnpu.edu.ua/handle/123456789/7870 315 Купрійчук В.М., Венцель В.Т. Соціальна функція держави та особливості її реалізації в умовах сучасних глобалізаційних викликів. Ефективність державного управління. 2019. № 60. С. 110. URL: https://doi.org/10.33990/2070-4011.60.2019.186755 316 Там само. 124 Функціональна спрямованість загальної теорії права та держави полягає не лише у визначенні основних напрямів, що чинять вплив на інші юридичні дисципліни та суспільство, а й у тому, аби дати відповідь на питання «заради чого?», «для чого?», а точніше, який сенс вона моделює та конструює серед юридичних процесів та процедур в інших галузях права. Відповідь на ці питання неможливо отримати без окреслення граней зв’язку загальної теорії права і держави з іншими навчальними галузевими правовими дисциплінами. Саме завдяки розгляду загальної теорії права та держави у зв’язку з іншими дисциплінами є можливість створити належним чином прагматичне уявлення про її фундаментальне значення та визначити контекст співвідношення із рештою юридичних дисциплін. Водночас теорія права і держави існує та розвивається як один із найважливіших компонентів складної та цілісної системи знань про суспільство. Єдність матеріального та духовного світу одночасно зумовлює й єдність наук. Між суспільними, природними та точними (технічними) науками існує тісний взаємозв’язок. Отриманий курс на формування основ правового суспільства не може бути обмежений сферою суто юридичних уявлень. Тому глибинне питання суспільного життя – питання про державу та питання про право. Адже право регулює суспільні відносини у найрізніших сферах людської діяльності, суб’єктів права, стосовно найрізноманітніших фактичних засновків, у найрізніших обставинах.317 Так, взаємозв’язок та взаємодія теорії права і держави з історикоправовими науками проявляються у тому, що під час виявлення помилкових закономірностей виникнення, становлення та розвитку державно-правового механізму, рівнозначно як і під час виявлення інших теоретичних досліджень, представники теорії права та держави не можуть обійтися без конкретного історичного матеріалу, без знання основних історичних подій та процесів, без розуміння того, що процес розвитку держави і права вивчається у межах історико-правових дисциплін (на відміну від теорії держави і права) у хронологічному порядку. Йдеться про висновки та узагальнення, що стосуються форм виявлення та державного устрою, державного режиму, апарату держави, системи права, поняття та змісту рецепції права і т. д.318 Натомість за всієї різниці, яка проявляється у підходах та прийомах (методах) вивчення державно-правових явищ, інститутів та установ, у теорії та історії держави і права багато спільного. Зокрема, спільність їх виявляється, по-перше, у тому, що така теорія, як і історія держави та права, акцентує увагу 317 Общая теория права и государства : учебник / под ред. В.В. Лазарева. 3-е изд., перераб. и доп. Москва : Юристь, 2000. С. 9. 318 Марченко М.Н., Дерябина Е.М. Теория государства и права : учебник для бакалавров. Москва : Проспект, 2013. С. 39. 125 на минулому в розвитку держави і права, не випускаючи із кута зору й сьогодення. По-друге, у цих науках значна увага приділяється не лише причинам та умовам зародження держави чи права, а й закономірностям їх розвитку. По-третє, розглядаючи процес виникнення, становлення та розвитку держави і права у цілому, вони одночасно тримають у полі зору й сам процес розвитку держави і права в окремих країнах.319 Зв’язок теорії права і держави з теоретико-правовими дисциплінами, і перш за все з філософією права, соціологією права, порівняльним правознавством та юридичною конфліктологією, пояснюється, якщо мати на увазі не лише спільність об’єктів та близькість предметів їх вивчення, а й схожість методів дослідження.320 Водночас поряд із теоретико- та історико-правовими дисциплінами теорія права і держави має численні зв’язки з галузевими юридичними науками та дисциплінами. Адже по відношенню до кожної із них теорія права і держави виступає своєрідною синтезуючою конкретного юридичного матеріалу та наукових узагальнень; сприяє приведенню в певну логічну систему всіх знань про державу та право, що були накопичені протягом віків; допомагає упорядкуванню усієї існуючої у світі державно-правової інформації, сприяє виробленню певного погляду та підходу до аналізу державно-правових явищ, інститутів, установ.321 Теорія права та держави має із галузевими юридичними науками не лише прямі, а й зворотні зв’язки. Це означає, що не тільки теорія права і держави чинить вплив на ці галузі знань, а й сама, вочевидь, підпадає під їхній певний вплив. Досягається це переважно завдяки розробленню та накопиченню галузевими юридичними науками того громіздкого емпіричного матеріалу, який використовується теорією права і держави під час вироблення загальної методології. Без використання цього матеріалу, як і без спирання на галузеві юридичні науки, теорія права та держави неминуче б утратила свої академічні та методологічні позиції, вихолощилася б як самостійна галузь знань та навчальна дисципліна та в кінцевому підсумку втратила б своє існування та всілякий сенс.322 319 Марченко М.Н., Дерябина Е.М. Теория государства и права : учебник для бакалавров. Москва : Проспект, 2013. С. 40. 320 Там само. 321 Там само. С. 42. 322 Марченко М.Н. Проблемы теории государства и права : учебник. Москва : Проспект, 2008. С. 46. 126 Водночас слід мати на увазі, що теорія права та держави має тісний зв’язок із компаративістикою (порівняльним правознавством), юридичною антропологією та герменевтикою у праві. Зокрема, компаративістика (порівняльне правознавство) – це метод вивчення правових систем різних держав шляхом зіставлення систем права, однойменних державних та правових інститутів, принципів права і правових норм. Водночас компаративістика є галуззю юриспруденції та юридичною навчальною дисципліною. У юридичній науці та практиці розрізняють рівні порівняльного правового аналізу: макрорівень передбачає проведення порівняльних досліджень у рамках типів права, правових сімей або ж на рівні конкретних правових систем; макрорівень передбачає проведення аналогічних досліджень на рівні правових категорій, інститутів, норм.323 Стосовно юридичної антропології, то тут слід мати на увазі те, що під нею розуміють науку про людину як соціальну істоту у її правових проявах, вимірах, характеристиках. Вона вивчає правові форми суспільного життя, які складаються у рівних співтовариствах (первісних, традиційних, сучасних), у різних етносів (народів, націй), у різні епохи і в різних регіонах світу. Відповідно до антропологічної концепції, право трактується як система взаємних зобов’язань, що включає право на одній стороні, яке визначається обов’язком іншою стороною. Таке праворозуміння вказує на можливість існування права поза заходами зовнішнього офіційного примусу. Висновки юридичної антропології зводяться до того, що право як інструмент створюється кожним суспільством для вирішення виникаючих у ньому конфліктів. А тому, використовуючи розробки юридичної антропології, правознавство виходить до нових можливостей пояснення існуючої правової реальності, глибше проникає у проблематику зв’язку людини і влади, формування правового менталітету, розгляду правової системи і правової культури як продуктів певної цивілізації.324 Герменевтика – це насамперед: (а) мистецтво інтерпретації текстів, зокрема юридичних; (б) теорія розуміння сенсу; (в) мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Саме в останньому значенні використовував цей термін Ф. Шлейєрмахер. Натомість в інтерпретаційному процесі Е. Бетті виділяв чотири канви (правила): Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 11, 12. 324 Там само. С. 12, 13, 14. 323 127 (1) канон іманентності герменевтичного масштабу, інакше кажучи, реконструкція тексту повинна відповідати точці зору автора. Інтерпретатор нічого не повинен привносити зовні; йому належить шукати сенс тексту, поважаючи несхожість та автономію об’єкта; (2) канон тотальності герменевтичного розгляду. Зміст його полягає у тому, що єдність цілого з`ясовується через окремі частини, а сенс окремих частин з`ясовується через єдність цілого (через «герменевтичне коло»); (3) канон актуальності розуміння. Інтерпретатор не може зняти свою суб`єктивність до кінця. Щоб реконструювати чужі думки, твори минулого, щоб повернути у справжню життєву дійсність чужі переживання, потрібно співвіднести їх із власним «духовним горизонтом»; (4) канон смислової адекватності розуміння є вимогою до інтерпретатора тексту. Зрозуміти один одного автор та інтерпретатор можуть, якщо вони конгеніальні та перебувають на одному інтелектуальному рівні. Це також уміння інтерпретатора прийняти ціль об’єкта інтерпретації як свою у безпосередньому сенсі слова.325 325 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 14–15. 128 3.2.3. Догматична юриспруденція Енциклопедично, «догма права» (з грец. – думка, вчення) означає положення правового характеру, що приймається без доказів, на віру. Вона залишає поза увагою питання про сутність та походження права, закономірності його розвитку, взаємовідношення права з іншими явищами суспільного життя, обмежуючи завдання науки описом та узагальненням матеріалу, що міститься у позитивному праві: юридичних дефініціях, аналізом юридичних понять і класифікацією юридичних норм.326 Догма права є площиною правових комунікацій між суб’єктами, оскільки цілісність правової сфери виражається не лише у ступені включеності суб’єктів у правове життя (правова активність), а й у кількості та характері їх взаємодій. У цьому контексті пропонується комунікативна теорія правового порядку, у якій соціальні цінність правового порядку досягається тоді, коли кількість комунікацій між суб’єктами досягає значення неможливості виходу з правового простору.327 Натомість у Юридичній енциклопедії застосовується інше поняття, яке є похідним від догми права, – це «догматична юриспруденція». Зазначається, що догматична юриспруденція – оригінальна та іманентна позитивному праву традиція методологічного мислення, що оперує юридичними конструкціями як власним змістом права (курсив власний. – Я.М.).328 Сама по собі юридична догматика як наука у вузькому і власному сенсі являє собою поєднання трьох видів діяльності: (1) опису чинного права; (2) концептуального і системного аналізу чинного права; (3) розроблення пропозицій відповідних рішень правових проблем. Отже, догматична юриспруденція є реконструкцією чинного права як концептуальнонормативної системи, мовної гри і смислового простору, утілених у сукупності положень і правил, що виявляються у лінгвістичній діяльності юристів, 326 Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. Т. 2: Д – Й. 1999. С. 231. 327 Сидоренко О.М. Догма права у структурі правової реальності. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2014. Вип. 24. Т. 1. С. 103. URL: https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/bitstream/lib/7147/1/%D0%A1%D0%B8%D0%B4%D0%BE%D1%80% D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9E.%D0%9C.%20%D0%94%D0%BE%D0%B3%D0% BC%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B0%20%D1%83%20%D1%81%D1%82 %D1%80%D1%83%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D 0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%97%20%D1%80%D0%B5%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0 %BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96.pdf 328 Велика українська енциклопедія: у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 236. 129 співвіднесенні з офіційними текстами.329 Як бачимо, догматична юриспруденція досить тісно, а по суті, нерозривно пов’язана з інститутом держави. Догма права, будучи на комунікативній основі включена до правової реальності, виражена на рівні правосвідомості, системи позитивного права та правового порядку, як їх об’єктивного результату, трансформується у відповідні правові форми правових ідей, принципів та аксіом, джерел права та правових зв’язків. На думку О.М. Сидоренка, слід також наголосити на тому, що реальність догми права є багатовимірною. Вона є не лише індивідуальною (правосвідомість), міжіндивідуальною (правова мова комунікація) та надіндивідуальною (позитивне право). У цьому виражається лише один аспект її включеності у правове життя. Інший вимір цього процесу виражений у тому, що кожен індивідуальний правовий акт, наприклад договір купівлі-продажу товару, містить у собі конкретизацію універсальних догматичних понять договору, суб’єктивного права, юридичного обов’язку, принципів свободи та справедливості договору, постулат непорушності договору та безліч інших сутнісних правових конструкцій. Догма права завжди апріорно присутня у правовій реальності, виступаючи її матерією та ідейною основою.330 Уважається, що виведення юридичної догматики за межі правової філософії неминуче призводить до винятково прагматично-інструментального бачення права, ставить його у залежність від соціальних та економічних процесів, посилює його чутливість до грубої політичної ідеологізації, заперечує самостійність та основоположний статус права.331 Зрештою, стосовно догми зазначимо, що саме «догма права» становить незмінну формулу без урахування конкретних історичних умов. Серед цього найпоширенішою є догма права під час визначення формально-логічних ознак права відповідно до нормативного праворозуміння. При цьому стрижневим і догматичним є уявлення про право як систему норм, де на вищому щаблі перебуває основна норма (суверенна). Наука ж, як уважається, повинна 329 Велика українська енциклопедія: у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 237. 330 Сидоренко О.М. Догма права у структурі правової реальності. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2014. Вип. 24. Т. 1. С. 103–104. URL: https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/bitstream/lib/7147/1/%D0%A1%D0%B8%D0%B4%D0%BE%D1%80% D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9E.%D0%9C.%20%D0%94%D0%BE%D0%B3%D0% BC%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B0%20%D1%83%20%D1%81%D1%82 %D1%80%D1%83%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D 0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%97%20%D1%80%D0%B5%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0 %BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96.pdf 331 Велика українська енциклопедія: у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 239. 130 вивчати право в чистому вигляді, без зв’язку з політичними та соціальноекономічними чинниками, де сама ж нормативність, як правило, пов’язується з визначеністю права, його залежністю від держави, обов’язковістю, процедурністю та караністю. За такого підходу наголошується на тому, що не береться до уваги такий змістовний бік норми, як моральність припису і права суб’єктів; перебільшується роль держави в установленні ефективних юридичних норм, оскільки основну норму приймає лише держава, вона ж гарантує її охорону та реалізацію.332 За таких обставин відстежується методологічна ідея держави, яка забезпечує галузевий чи міжгалузевий рівень праворозуміння юриспруденції у догматичному сенсі. Таким чином, як відзначається деякими дослідниками, суть методики використання певних методів полягає у самій методологічній технології. Тобто це процес, якого дотримується держава з метою врегулювання суспільних відносин згідно із задекларованими ідеями та світоглядними установками. Методика державного процесу буде конкретною, якщо існуватиме чіткість у формі управління державою, якщо у державі будуть очевидними переваги духовного над матеріальним, якщо інформаційні технології будуть правдивими і т. д. Загалом методика визначається особистими характеристиками керівників держави, взаємостосунками між самими громадянами, між громадянами і державою, де основним принципом є турбота один про одного, любов і повага гідності як людини, так і держави.333 Наведене дає підстави вважати, що чинник догматичної юриспруденції так чи інакше заснований на соціальній природі попри чіткість, задавалося б, «незмінної формули». Адже незмінність так чи інакше корегується, змінюється унаслідок «взаємостосунків між самими громадянами, між громадянами і державою». Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. Т.2: Д – Й. 1999. С. 231. 333 Сливка В.В. Філософія права : навчальний посібник. Київ : Атіка, 2012. С. 45. 332 131 3.2.4. Організаційно-прикладна юриспруденція Як підгалузь прикладної філософії, що стосується морально-етичних та інших (юридичних, релігійних) соціальних обов’язків, розглядається деонтологія.334 У деонтологічному сенсі юридична діяльність є важливою складовою частиною системи правового обігу в державі, яка має чітко визначені цілі, завдання, функції щодо забезпечення законності, охорони і захисту прав та свобод людини і громадянина, правопорядку, створення умов правового режиму держави.335 У Юридичній енциклопедії термін «юридична деонтологія» подається як певний міждисциплінарний науковий напрям, предметом вивчення якого є цілісна взаємодія юридичної теорії та практики, місце юридичної професії у суспільстві. Ба більше, у нормативному значенні юридична деонтологія розглядається як заснована на нормах суспільної моралі система професійних особистих вимог, які формують ставлення юриста до своєї професії, як система обов’язкових стандартів підготовки юриста у різних сферах суспільного життя.336 Існують й інші підходи до тлумачення поняття «юридична деонтологія», а саме вузький та широкий. До прикладу: (а) вузький – як наука про застосування загальних і спеціальних норм моралі у специфічних умовах практичної діяльності юристів; (б) широкий – як наука, що поряд із моральними аналізує вимоги (нормативи) психологічного, політичного, правового, морального, естетичного, інформаційного характеру, які пред'являються до фахової культури юристів.337 У підручнику з юридичної деонтології О.В. Петишина та О.В. Зінченка визначаються такі риси юридичної деонтології: (1) це суспільна галузь знань. Юридична професія – один із різновидів суспільної діяльності, яка спрямована на впорядкування за допомогою права різних форм взаємодії соціальних суб’єктів, найбільш важливих процесів, що 334 Велика українська енциклопедія: у 20 т. Х.: Право, 2016. Т.2: Філософія права/редкол.: С.І. Максимов (голова) та ін.; Нац.акад.прав.наук України; Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України ; Нац.юрид.ун-т імені Ярослава Мудрого. 2017. С. 1082. 335 Гапотій В.Д., Мінкова О.Г. Юридична деонтологія: навчальний посібник / В.Д. Гапотій, О.Г. Мінкова. Мелітополь: ФОП Однорог Т.В., 2018. С. 6. 336 Велика українська енциклопедія. Там само. С. 1082. 337 Гапотій В.Д., Мінкова О.Г. Там само. С. 8. 132 відбуваються у соціумі, тому юридична деонтологія належить до суспільствознавчих дисциплін; (2) входить до системи юридичних дисциплін – досліджує окремі аспекти державно-правової дійсності, закономірності виникнення, розвитку та функціонування якої у своїй єдності утворюють предмет юриспруденції; (3) теоретико-прикладний характер – розробляє ідеальну модель юридичної професії (теоретичний характер), водночас ґрунтується на конкретному емпіричному матеріалі щодо сучасного стану юридичної практики (прикладний характер); (4) є комплексною галуззю знань – приділяє значну увагу моральним, політичним, психологічним, естетичним та деяким іншим її характеристикам, широко використовує знання, отримані та накопичені іншими суспільними науками (філософією, етикою, політологією, соціологією, психологією, естетикою); (5) антропологічна спрямованість – вирізняється підвищеною увагою до людського виміру юридичної практики: особистісних якостей її суб’єктів, характеру професійного спілкування між ними, внутрішньої мотивації їхньої поведінки тощо. Основне призначення юридичної деонтології – вироблення на основі пізнання юридичної діяльності рекомендацій, спрямованих на забезпечення підготовки кваліфікованих спеціалістів юридичної професії, гарантування високої якості правових послуг, що ними надаються, узгодження юридичної практики з потребами суспільства та особи.338 У науковій літературі прийнято поділяти прийнято поділяти юридичну деонтологію на: (1) загальну – включає основні аспекти характеристики належного, обов’язкового в повсякденній поведінці юриста під час виконання ним своїх службових обов’язкових функцій; (2) нормативну – обґрунтовує практичні, моральні рекомендації, нормативні приписи до юриста будь-якої спеціалізації; (3)спеціальну – висвітлює специфічні деонтологічні особливості конкретних спеціальностей правників (адвоката, прокурора, слідчого, судді, нотаріуса, юрисконсульта) їхньої прогресіограми.339 Разом із тим серед ознак науки «юридична деонтологія» пропонують виділяти такі: (1) це одна з юридичних наук, яка разом з іншими входить до системи гуманітарних знань; Петришин О.В.. Зінченко О.В. Юридична деонтологія : посібник. Харків : Право, 2018. С. 3. Велика українська енциклопедія : у 20 т. /редкол.: С.І. Максимов (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 1085. 338 339 133 (2) юридична деонтологія розкриває зміст та взаємозв'язок таких соціальних явищ, як юридична наука та юридична практика, визначає їхні функції; (3) наука «юридична деонтологія» виходячи з норм та принципів суспільної моралі формує систему вимог професійного та особистого порядку, висвітлює етичний бік діяльності юриста, ураховуючи спеціалізацію юридичної професії; (4) юридична деонтологія визначається як система, форми, методи та засоби підготовки висококваліфікованих юристів-професіоналів; (5) характерною ознакою можна назвати також те, що це молода за своїм віком юридична наука, яка перебуває на стадії становлення та поступово набуває заслуженого авторитету в системі юридичних знань.340 Основа методології пізнання юридичної практичної діяльності – діяльнісний підхід, який має статус загальнонаукового і використовується багатьма гуманітарними науками: філософією, соціологією, психологією та ін. Це дає підстави вивчати юридичну практичну діяльність як вид або форму соціальної діяльності взагалі, а серед характеристик виділяти ознаки, притаманні усім видам соціальної діяльності, та ознаки, специфічні та унікальні для юридичної практичної діяльності. У вивченні особливостей юридичної практичної діяльності можна використовувати не лишу діяльнісний підхід, а й контент-аналіз правових документів національного та іноземного права, міжнародних вимог, їх порівняльно-правовий (порівняльно-логічний і порівняльно-історичний) аналіз, а також думки практикуючих юристів, які безпосередньо здійснюють цю діяльність, а не тільки правові наукові поняття, конструкції та формально-логічні правила їх виведення.341 У загальнонауковому аспекті соціальну практичну діяльність розглядають як форму свідомого та активного відношення людини, соціуму до навколишнього світу, що є домінантою та чинником розвитку суспільства, умовою його існування, складовою частиною його культури, зміст якої становить доцільна зміна та перетворення суспільства в інтересах людей і яка охоплює мету, засоби, результат і власне самий процес діяльності. Усі ці характеристики тією чи іншою мірою притаманні й правовій практичній діяльності (правовій поведінці), становлять її загальносоціальні властивості. Проте правова практична діяльність має властивості, які відрізняють її від інших видів соціальної та правової духовної (наукової, освітянської) діяльності. Основною відмінністю від інших видів соціальної практичної 340 Велика українська енциклопедія : у 20 т. / /редкол.: С.І. Максимов (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 1086. 341 Юридична деонтологія : мультимедійний посібник з навчальної дисципліни. Національна академія внутрішніх справ. URL: https://arm.naiau.kiev.ua/books/JD_book/lectures/kon_2.html 134 діяльності є те, що правова практична діяльність так або інакше пов’язана з правом, загалом її сутністю є втілення норм права у соціальній взаємодії. Найчастіше правова діяльність може розглядатись як правова форма соціальної діяльності, тому що основні дії та зв’язки останньої, так би мовити, її «каркас» чи структура, визначено в нормах права. Значні відмінності є в тих видах соціальної діяльності, у яких право виступає не лише як форма (засіб), а й як об’єкт та результат діяльності. Зокрема, це стосується правотворчості та правозастосування, у процесі здійснення яких видаються нові нормативноправові та індивідуально-правові акти, що містять нормативні або індивідуальні правила поведінки інших суб’єктів, невиконання яких тягне за собою застосування заходів юридичної відповідальності.342 Діяльність у правовій сфері суспільства існує і як методологічний, пояснювальний принцип, засіб, підхід, за допомогою яких вивчають правові явища і результатом використання яких є поняття та теоретичні конструкції, зокрема правової діяльності, правопорушення, правомірної поведінки, і як процес правового життя, реально здійснювані наукова юридична діяльність, навчальна діяльність у юридичних закладах, практична діяльність суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів та інших юристів або правотворча, правозастосовна діяльність, реалізація суб’єктивних прав та юридичних обов´язків тощо.343 Юридична деонтологія : мультимедійний посібник з навчальної дисципліни. Національна академія внутрішніх справ. URL: https://arm.naiau.kiev.ua/books/JD_book/lectures/kon_2.html 343 Там само. 342 135 3.2.5. Інтегративна модель юриспруденції Термін «інтегративна юриспруденція» означає напрям розвитку правової науки та юридичної практики, особливість якого полягає у сприйнятті права як цілісного й багатомірного соціального явища, покликаного бути ефективним регулятором суспільних відносин, гарантом основоположних прав людини. У Юридичній енциклопедії також зазначається, що формування інтегративної юриспруденції як одного з новітніх правових компонентів є відповіддю на всеохоплюючу диференціацію правових знань, що стало загрожувати цілісному баченню права, розумінню його ролі та функцій у суспільстві. Кожний напрям юридичних досліджень ставав дедалі самодостатнім, отримуючи власну аргументацію та понятійний вираз, що спричиняло не лише теоретичну дискусію, а й подекуди концептуальну несумісність між основними школами правової думки: природнього права, позитивного права, історії та соціології. Уважається, що таке розшарування правових концептів та теоретичних обґрунтувань провокувало недовіру до загальнотеоретичної правової науки, її висновків та рекомендацій, знецінювало значимість права як універсального соціального регулятора, що не могло не позначатися на його здатності реально впливати на впорядкування суспільних відносин, попередження та вирішення соціальних конфліктів.344 Таким, що нерозривно пов’язаний з інтегративною юриспруденцією (її моделлю), є відповідний тип праворозуміння. Серед правників-учених він дістав назву «інтегративний тип праворозуміння». Доцільно навести основні його аспекти. Так, яскравим прикладом некласичного типу праворозуміння є інтегративне праворозуміння, що поєднує у собі уявлення про право як соціальний феномен і процес, у якому поєднані норми, цінності та факти.345 Інтегративне праворозуміння – це некласичний тип праворозуміння, що містить такі ознаки: визнає обмеженість традиційних типів праворозуміння і виділяє підстави для їх об’єднання; стверджує, що будь-яке дослідження правової сфери має бути спрямоване на вирішення певної соціальної проблеми; якщо предметом позитивного праворозуміння є закон, природного – 344 Велика українська енциклопедія : у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 307. 345 Лук’янова Г.Ю. Методологічний пошук синтезу типів праворозуміння в сучасній українській юриспруденції. Європейські перспективи. 2012. № 2(2). С. 53–59 ; Грищук О.В. Філософія конституційних цінностей : монографія. Київ : Ваіте, 2019. С. 126. 136 правосвідомість, а соціологічного – правовідносини, то інтегративне праворозуміння орієнтоване на формування їх смислового конфігуратора – особливого правового об’єкта.346 Передумовами розвитку інтеграційного типу праворозуміння є: (1) криза науки взагалі та юриспруденції зокрема; (2) розмитість критеріїв науковості, що дає змогу ввести в науковий обіг положення, які раніше відкидалися наукою як неспроможні, тобто такі, що не відповідають критеріям науковості; (3) утрата класичними концепціями чільних позицій у зв’язку зі зміною вимог правової дійсності; (4) прагнення до єдності знання, властиве періоду XIX ст.347 До інтегративних теорій праворозуміння відносять: (1) плюралістичну теорію права Б.А. Кістяківського, який пропонував вивчати право з різних боків, включаючи його соціологічний, психологічний, державно-організаційний та нормативний прояви. Згідно з Б.А. Кістяківським, усі перераховані аспекти мають однакову цінність у процесі наукового пізнання права у цілому; (2) ідею синтетичної теорії прав А.С. Ященко, який у своїй теорії виробляє синтез декількох доктрин, при цьому право, моральність і релігія, у його розумінні, невіддільні одна від одної; (3) теорію П.Г. Виноградова, який розумів під правом комплексне явище, що включає соціальні та юридичні норми, які встановлюють правила поведінки в суспільстві і підтримуються всіма заходами, знаходяться в розпорядженні суспільства, що їх утворило. Окрім цього, зазначені норми не повинні суперечити моралі та ідеї справедливості; (4) інтегровану теорію соціальних систем П.А. Сорокіна. Аналізуючи поняття права, П.А. Сорокін критикує традиційні типи праворозуміння та пропонує замінити позитивістські конструкції системами моралі і права. Водночас учений пропонує не повністю усунути теорію позитивізму, адже у новому світогляді повинні знайти своє вираження й емпіричні початки (включаючи ті, які відстоює і розвиває філософський та юридичний позитивізм), і метафізичні істини, які досі разом погано уживалися. Але йдеться не про простий синтез, а про єдність теорій на базі глибокого взаємопроникнення і взаємного збагачення; 346 Пантыкина М.И. Феноменология права и интегративное правопонимание. Общественные науки и современность. 2014. № 3. С. 154 ; Грищук О.В. Філософія конституційних цінностей : монографія. Київ : Ваіте, 2019. С. 127. 347 Евдеева Н.В. Интегративные теории правопонимания в современной России : дисс. … к.ю.н. : 12.00.01. Нижний Новгород, 2005. С. 11 ; Грищук О.В. Філософія конституційних цінностей : монографія. Київ : Ваіте, 2019. С. 126–127. 137 (5) інтегративну юриспруденцію Н. Лумана, який пропонує у межах інтеграційного типу праворозуміння не лише синтезувати класичні типи праворозуміння, а й гармонізувати світогляд Заходу і Сходу; (6) інтегративну юриспруденцію Г.Дж. Бермана, згідно з якою інтегрована юриспруденція – це філософія, яка об’єднує три класичні школи: правовий позитивізм, теорію природного права й історичну школу. Вона заснована на переконанні, що кожна із цих трьох конкуруючих шкіл виділила одне з важливих вимірювань права, виключивши інші. Поєднання декількох вимірювань в одному фокусі, по-перше, можливе, і, по-друге, три конкуруючі підходи можна примирити тільки шляхом більш широкого визначення права, ніж ті, що прийняті кожною школою окремо; (7) реалістичний позитивізм Р.А. Ромашова. У межах зазначеної концепції автор об’єднує юридичний позитивізм, соціологічну та історичну школи права; (8) діалогічну концепцію І.Л. Честнова. На думку науковця, праворозуміння епохи постмодерну має поєднати в собі культурний релятивізм (визнання різноманіття типів культур) і загальнозначущість права, його фрагментарність і глобалізацію, різноманіття форм вираження та функціональність. Тому праворозуміння неминуче повинно бути діалогічним, представляючи праворозуміння різних культур; (9) комунікативну концепцію А.В. Полякова. Як уважає сам автор, його концепцію слід відносити до інтегративних, оскільки у своїй розробці права автор спирається на феноменологічну теорію та соціологію і герменевтику, уважаючи, що всебічне пізнання права можливе тільки за допомогою інтегративного методу.348 До основних правових ідей інтегративної школи права відносять такі: (1) інтегративна школа права базується на визнанні неповноти пояснення права з позицій лише одного правового підходу, який абсолютизується за рахунок ігнорування можливостей усіх інших; (2) кожна правова концепція спирається на вагомі аргументи, які нераціонально ігнорувати під час вивчення права, оскільки вони пояснюють ті форми його буття, які не знаходять свого задовільного пояснення у межах інших концепцій; (3) інтегративне праворозуміння дає змогу, не зменшуючи значення жодної правової концепції, використовувати переваги кожної з них під час з’ясування Евдеева Н.В. Интегративные теории правопонимания в современной России : дисс. … к.ю.н. : 12.00.01. Нижний Новгород, 2005. С. 19–25, 37–38, 42, 109, 100–101, 97 ; Грищук О.В. Філософія конституційних цінностей : монографія. Київ : Ваіте, 2019. С. 128–129. 348 138 сутності права і цим самим задовільнити вимоги всебічного наукового аналізу.349 Із позиції інтегративного праворозуміння необхідно розмежовувати поняття «джерело права» і «форма права», при цьому слід виходити з того, що існує не одна форма права – законодавство, а кілька джерел і форм права. Під джерелами права слід розуміти те, з чого право походить. Форми права – це його внутрішнє і зовнішнє вираження. Тому представники цього типу праворозуміння вважають, що необґрунтовано склалася в літературі традиція єдиним джерелом права називати закон або законодавство. Доцільніше виділяти такі зовнішні форми права, як основоположні принципи права, нормативні правові акти, нормативні правові договори і звичаї права.350 У відхід від концепції інтегративного праворозуміння варто звернути увагу на питання дії права в інтегративному аспекті. Зокрема, дослідники цього напряму зазначають, що «держава» і «право» – явища соціальної дійсності, які постійно у тому чи іншому форматі, у тих чи інших ракурсах, під певними кутами зору знаходилися і знаходяться у центрі уваги філософських, політичних, соціологічних, культурологічних та інших напрямів наукових знань.351 З інтегративного підходу випливає, що «соціальна» (Я.М.), так би мовити, роль держави як базового елемента української політичної системи співвідноситься зі збереженням цінності суспільства та забезпеченням його нормативної життєдіяльності. Ця роль держави за допомогою адміністративних структур, органів контролю, профілактики та запобігання протиправній діяльності регулює різнорівневі зв’язки та взаємодію між різними суб’єктами. На думку дослідників, соціальний простір структурується так, щоб частка ентропійних процесів (невизначених) у соціумі не перевищувала рівень, за яким починаються системно-структурні дисфункції та стає можливим його розпад.352 Дослідниками інтегрального підходу до дії права (Ю.С. Шемшученко та Н.О. Оніщенко) також зазначається, що у сучасних нестабільних соціальноекономічних умовах необхідною є радикальна зміна системи пільг, щоб подолати наростання негативних тенденцій у цій сфері та підтримки тих, хто 349 Алаіс С.І. Проблема праворозуміння в основних школах права : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. Київ, 2002. С. 169 ; Грищук О.В. Філософія конституційних цінностей : монографія. Київ : Ваіте, 2019. С. 130. 350 Залоило М.В., Черкашина О.В., Шмидт. Интегративное правопонимание: новый подход. Журнал российского права. 2014. № 4. С. 143–147. URL: http://webcache.googleusercontent.com/ search?q=cache:5T7PUSLtdNYJ:www.center-bereg.ru/l25.html+&cd=1&hl=uk&ct=clnk&gl=ua 351 Дія права: інтегративний аспект : монографія / відп. ред. Н.М. Оніщенко. Київ : Юридична думка, 2010. С. 21. 352 Там само. С. 26. 139 потребує соціального захисту. Серед іншого, у дослідженні доволі предметно звертається увага на те, що пільги (які, очевидно, повинні бути приведені до належного та адекватного рівня в державі. – Я.М.) є насамперед соціальною мірою, відображенням соціальних цінностей.353 На цьому рівні ми можемо виокремити, так би мовити, окремий елемент інтегрованої юриспруденції – соціальний. Тобто говорити про «соціально-інтеграційну юриспруденцію». На підтвердження зазначеного вище контексту інтегрованої юриспруденції («соціально інтегрованої») важливо зазначити такі тези дослідників права в інтегративному ключі стосовно держави. Так, Л.О. Макаренко доходить у своєму дослідженні висновку стосовно того, що однією з умов інтеграції у цивілізований простір є духовність суспільства та такий стан, що робить пануючими саме загальнолюдські цінності. При цьому, додає дослідниця, держава має здійснювати свою діяльність з урахуванням культурного простору своєї країни, звичаїв навіть тоді, коли вони потребують певного коригування чи відмови від них: економічні соціальні відносини не існують поза культурним простором, засновані на особливостях національної культури, релігії, традиції.354 У питаннях інтегральної юриспруденції, насамкінець, доречно навести тези про таке. Так, варто мати на увазі, що термін «інтегративна юриспруденція» було застосовано американським юристом і філософом права Дж. Холлом. Він поєднував у ньому положення теорії природного права, юридичний позитивізм і соціологічне розуміння права на засадах як теоретичного пізнання, так і практичного досвіду. В енциклопедичній довідці зазначається, що особливість такого підходу вченого полягає у тому, право як норма і право як процес її реалізації не повинні розглядатися окремо, навпаки, вони становлять єдине ціле, а тому мають розглядатися у тісному взаємозв’язку.355 Водночас саме системність, яка поєднує філософію, юридичну соціологію та теоретико-догматичне знання про право, розглядається як необхідний складник формування інтегральної теорії права. До прикладу, підхід такого дослідника, як В. Кравітц, указує на те, що інтегральний підхід до права передбачає рівні осмислення правової дійсності. Він відносив до них: (1) правову практику; (2) практику правової науки; (3) догматичне вчення про метод; (4) загальне вчення про право; (5) правову лінгвістику; (6) правову соціологію; (7) правову філософію; (8) правову логіку.356 353 Дія права: інтегративний аспект : монографія / відп. ред. Н.М. Оніщенко. Київ : Юридична думка, 2010. С. 18. 354 Там само. С. 330. 355 Велика українська енциклопедія : у 20 т. / редкол.: С.І. Максимов (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 2. С. 309. 356 Там само. С. 310. 140 3.3. Правова доктрина у державотворчому процесі: понятійний апарат та особливості як юридичної науки Термін «доктрина» походить від латинського doctrina. У латинській мові означає вчення, наука, навчання, вченість, освіченість.357 А термін doctrinalis – научний, теоретичний; термін doctus – учений, освічений, посвячений, знаючий, умілий, спритний, вишуканий.358 В Юридичній енциклопедії наводиться термін, який пов’язаний із правом, – «правова доктрина». Під цим терміном розуміють сукупність (систему) наукових знань про певне правове явище. Зазначається, що за відповідності умов доктрина права може бути розвинута у правову теорію з більшою чи меншою мірою узагальнення. Уважається, що співвідношення між доктриною права і правовою теорією є до певної міри відносним. За умови, що доктрина права охоплює широке коло принципово важливих методологічних питань, вона може започатковувати розвиток відповідної теорії права. Але здебільшого доктрина права входить до теорії права як її складовий елемент.359 Правова доктрина водночас володіє й описовою, інформативною (а не тим чи іншим окремо) функцією, тобто вона має пізнавальні й нормативні функції, якщо під нормативністю розуміти створення ідеальних моделей для дійсності та її зміни. Правова доктрина є такою частиною юридичної науки, яка з певної перспективної позиції систематизує й «описує» позитивне право, що засновується у певному суспільстві в певний час.360 Правова доктрина містить бачення права, яким воно має бути, тобто його уявний ідеальний образ.361 Об’єкт же образу ніколи не є більшим, аніж свідомість про нього, він цілковито визначається свідомістю: з образу неможливо дізнатися ні про що нове, чого б ми не знали раніше.362 Правова доктрина, відображаючи пануючі в суспільстві погляди на право, його цінність, роль у життєдіяльності суспільства, виступає основою для 357 Дворецкий И.Х. Латино-русский словарь. Около 50 000. Изд.2-ге, перераб. и доп. Москва : Русский язык, 1976. С. 344. 358 Там само. С. 344. 359 Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. Т. 2: Д–Й. 1999. С. 275. 360 Правова доктрина України : у 5 т. / В.Я. Тацій та ін. ; за заг. ред. О.В. Петришина. Харків : Право, 2013. Т. 1. С. 66–67. 361 Семеніхін І.В. Правова доктрина: загальнотеоретичний аналіз / наук. ред. О.В. Петришин. Харків : Юрайт, 2012. С. 34. 362 Сайтарли І.А., Іщенко О.М., Приятельчук О.А. Нариси з сучасної філософії : навчальний посібник / за ред. академіка НАН України Л.В. Губерського. Київ : ВАДЕКС, 2016. С. 37. 141 розроблення правових приписів, обґрунтовує необхідність і доцільність закріплення правових норм, тобто виступає вагомим чинником у процесі формування права.363 Правова доктрина, як і фундаментальні правові дослідження, що є змістовним джерелом, у своїй основі зорієнтована на майбутню реалізацію відповідних наукових висновків, належних чином сформульованих ідей, положень у державно-правовій практиці.364 Закріплення ж доктринальних положень на законодавчому рівні (чи відображення доктринальних положень у змісті інших формальних джерел) хоча і свідчить про визнання практичної цінності правової доктрини на державному рівні, проте це не означає набуття нею юридичної сили, загальної обов’язковості, тобто таке визнання не робить її формою права.365 І хоча доктринальні положення не є обов’язковими, однак через свою переконливість, обґрунтованість, наукову істинність широко використовуються у юридичній, зокрема правозастосовній, практиці.366 Таким чином, поняття «правова доктрина України» відображає багаторівневий, практично зорієнтований комплекс наукових знань про право, який включає: рівень галузевих доктринальних розробок; загальну доктрину як узагальнення галузевих розробок та їх рефлексію (ядром якої є вчення про джерела права та інтерпретацію (тлумачення) правових норм), що розробляється переважно в межах загальної теорії права (хоча може існувати й окремо як узагальнена міжгалузева сфера досліджень права); рівень правової ідеології, у межах якої розробляються узагальнені положення про моральнополітичні орієнтири розвитку правової науки і практики (доктрини верховенства права, прав людини та демократії); а також філософськометодологічний рівень правового знання, який здійснює епістемології, онтологічні та аксіологічні обґрунтування попередніх рівнів.367 С.О. Сунєгін, аналізуючи доробки у сфері державотворення, зазначає, що наукова діяльність, так само як і будь-яка інша сфера відносин у суспільстві, певною мірою залежить від соціального запиту, який фактично ствердився або зосереджується в рамках відповідної ідеологічної системи і тих цінностей, які вона конституює. Дослідник також додає, що такі тенденції повною мірою стосуються юридичної науки, дослідження у межах якої не лише спрямовані на встановлення об’єктивних закономірностей функціонування та розвитку її 363 Семеніхін І.В. Правова доктрина: загальнотеоретичний аналіз / наук. ред. О.В. Петришин. Харків : Юрайт, 2012. С. 34–45. 364 Там само. С. 40. 365 Там само. С. 62. 366 Там само. С. 66. 367 Правова доктрина України : у 5 т. / В.Я. Тацій та ін. ; за заг. ред. О.В. Петришина. Харків : Право, 2013. Т. 1. С. 93. 142 конкретного предмета, а й значною мірою виконують функцію «обслуговування» конкретної емпіричної реальності, у тому числі «програмного замовлення» суб’єктів владних повноважень, які потребують відповідного наукового обґрунтування впроваджуваних у суспільстві реформ. Зрештою, С.О. Сунєгін констатує, що все це підтверджується історією розвитку політико-правових учень і доктрин, зміст яких здебільшого був безпосередньо пов’язаний з особливостями конкретної історичної епохи та притаманною їй системою цінностей. Тут, на думку вченого, слід додати й особливості світоглядної системи координат вченого та його інтереси, які також впливають як на сам процес наукового дослідження, так і на його кінцеві результати.368 Також дослідниками правової доктрини зазначається, що світовий досвід державо- і правотворення свідчить, що фахівці, беручи участь у розробленні проєктів нормативно-правових актів, підготовці експертних висновків на запити з конкретних питань застосування права юрисдикційними органами, використовують наукові положення, які асоціюються з поглядом більшості, що у західній юриспруденції позначається таким поняттям, як «домінуючий погляд».369 Правова доктрина не лише статично відображає державно-правову діяльність, формуючи знання про право та його реалізацію. Її функція не зводиться виключно до інтерпретації та систематизації положень чинного права. Уважається, що правова доктрина володіє достатньо переконливим характером, тому містить певне бачення права, яким воно має бути. Таке бачення зводиться до уявного ідеального образу, що обґрунтовує необхідність та доцільність закріплення норм права, формування нових галузей права та інститутів права, їх удосконалення чи реформування.370 368 Правова доктрина і державність: вектор взаємозв’язку : монографія / за заг. ред. Н.М. Оніщенко. Київ : Наукова думка, 2022. С. 32–33. 369 Велика українська енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 474. 370 Там само. С. 472. 143 3.3.1. Особливості правової доктрини у соціалізаційних процесах Право та соціальне настільки пов’язані між собою та є невід’ємними одне від одного, наскільки є природними процеси розвитку серед людей. Сходження на більш високий ступінь розвитку виробництва, зростання продуктивності праці посилювали внутрішню спеціалізацію господарської діяльності, з’являлися нові галузі, що виробляли свою продукцію вже як предмет обміну на інші продукти. Необхідність розвитку механізмів обміну призвела до появи ринків як основної форми розподілу зростаючого економічного надлишку. Розвивається торгівля, з’являються гроші як інструмент обміну. Таким чином, починається процес інституціоналізації основних сфер економічного життя, складаються й поступово ускладнюються певні економічні інституційні комплекси. Зрозуміло, у різних суспільствах вони суттєво різняться, і «набір» їх найчастіше не збігається: економічні інститути, що функціонували в давніх цивілізаціях, відрізняються від таких у середньовічній Європі або сучасних країнах Азіатського регіону, але існує певний універсальний інституційний набір, властивий кожній економічній системі.371 В.В. Стрілець зазначає, що соціологія права: (1) міждисциплінарна наука, яка сформувалася на межі соціології та права; (2) є галуззю соціології, яка вивчає закономірності функціонування права в системі соціальних інститутів: генезис, динаміку, структуру правових норм та їхню роль у суспільстві, механізми їх реалізації в поведінці та діяльності особистості, групи, організації, інститутів, суспільства. Водночас зазначається, що соціологія права повинна досліджувати взаємозв’язки і взаємовпливи соціальної дійсності з правовими системами і нормами права, розглядаючи право як систему встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових норм, які регулюють суспільні відносини, дотримання і виконання котрих забезпечується як методом переконання, так і методом примусу.372 Необхідно звернути увагу на те, що метою соціологічних досліджень у праві виступає, по-перше, аналіз зв’язку між правом як соціальним феноменом та суспільною системою; по-друге, аналіз соціальних функцій права та комплексних процесів реалізації юридичних норм у соціальній 371 Рожанська Н.В., Дрожанова О.М., Онофрійчук О.А. Загальна соціологічна теорія : навчальний посібник / за наук. ред. І.А. Мейжис, В.Л. Гавелі. Миколаїв : ЧНУ ім. Петра Могили, 2017. С. 118. 372 Стрілець В.В. Соціологія права : навчально-методичний посібник. Полтава, 2016. С. 16. 144 поведінці. При цьому така поведінка розглядається на всіх рівнях суспільства, що різняться за своїм обсягом соціальних груп і індивідів. На цій основі поступово сформувався такий науковий напрям, як соціологія права. Вона включає вивчення у реальній поведінці суб’єктів права таких соціальних елементів «неформального» порядку, як, наприклад, соціально-правові ціннісні орієнтації, освіта, рівень правової інформованості та правової культури, професійний статус тощо. Велике значення має з’ясування співвідношення соціології права і теорії права. Слід мати на увазі, що існує кілька точок зору щодо викладення даної проблеми: (а) заперечення самостійного характеру соціології права виходячи з її міждисциплінарності; (б) соціологія права витісняє теорію права або вони є частинами загальної науки. Сутність різниці між соціологією та правом полягає у тому, що правова наука вивчає поряд із нормами правові стосунки, а соціологія – фактичні суспільні стосунки між людьми. Окремо слід розглянути питання, як соціологія права взаємодіє з теорією і філософією права та з іншими суспільними науками. На відміну від вивчення права у філософському аспекті соціологія права досліджує функціонування права в суспільстві з погляду соціального аспекту. Соціологія права як частина загальної соціології спирається на весь її інструментарій і широко використовує міждисциплінарний підхід до вивчення права, а також досягнення в таких галузях знань, як історія права, демографія, політологія, соціальна філософія, статистика, соціальна психологія та педагогіка.373 Необхідним для розуміння теми є визначення об’єкта (соціально-правові відносини) і предмета соціології права та усвідомлення того, що предмет соціології права охоплює усі суспільні явища, які містять правовий елемент, соціальні чинники, що взаємодіють із правовими явищами, а також механізми та закономірності такої взаємодії. Таким чином, соціологію права можна визначити як міждисциплінарну галузь наукового знання, що поєднує у собі пізнавальні ресурси юриспруденції як системи наук про право і державу, та загальної соціології як науки про закономірності формування, розвитку і функціонування суспільства.374 Н.М. Оніщенко, досліджуючи проблеми соціології права як чинника вдосконалення право-державотворення в Україні, доходить висновку, що результативність соціології права зумовлюється також і науковою доцільністю: навряд чи можна заперечувати, що багато процесів праводержавотворення потребують серйозних, ґрунтовних наукових соціологічних досліджень щодо розвитку соціально-правових засад національної правової Стрілець В.В. Соціологія права : навчально-методичний посібник. Полтава, 2016. С. 16–17. Там само. 373 374 145 системи.375 Також учена в ході дослідження доводить, що очікування від дієвості сучасного права, відчуття захищеності кожної людини (від якості медичного обслуговування до належних умов праці), а також власне гарантований і забезпечений відповідно до рівня цивілізованих держав перелік прав – усе це, як і багато іншого, є предметом ретельного вивчення результатів соціологічного дослідження у цій сфері, а найголовніше – потужного їх використання. Отже, право пов’язане з глибинними потребами й інтересами людей щодо впорядкування громадського та приватного життя відповідно до їхньої загальної волі. Воно має містити права та свободи особистості, гуманізм, соціальну справедливість, історичну сталість і надійність суспільних процесів.376 Якщо теорія права більше опікується нормами права, то соціологія права – їхнім соціальним ефектом, якщо теорія права аналізує сутність права, то соціологія – його дієвість та результативність. У цьому контексті без перебільшення можна говорити, що складовою частиною предмета соціології права є зумовленість права, а пошуковими напрямами – соціальна зумовленість права, дія права, його дієвість, правова поведінка, правова конфліктологія, ефективність законодавства тощо.377 Слід убачати і розвиток соціально-правових (соціальних) питань поряд із соціологічними і т. д., тим більше коли питання стосується розвитку юридичної науки, соціалізації її правової доктрини. До прикладу, ідею «соціалізації юриспруденції» слід відрізняти від «соціології права» та «соціологічної юриспруденції». Адже йдеться не лише про право та про процеси в загальному сенсі, а й про соціально-правові процеси; йдеться водночас про статку та динаміку розвитку і забезпечення в тих чи інших галузях права саме соціальних прав, а не тільки «дієвості» чи «результативності» соціологічних наслідків дії права. По суті, використання соціологічних досліджень націлене на пояснення зрозумілості дієвості права. Проте соціалізація права має дещо інший ефект, результат позначається іншими процесами впливу на право. Такі процеси пов’язані не тільки із соціологічними підходами, а й «лібералізацією», «демократизацією» як певними інструментами досягнення соціально-правового результату, а не соціологічного. Тобто йдеться про те, що методологічно соціалізація пов’язана та впливає на саму соціологію права в силу врахування соціальних спроможностей людини: нести відповідальність, реалізувати свої соціальні права, мати можливість бути соціально захищеною у суспільстві, у механізмі 375 Оніщенко Н. Соціологія права як чинник удосконалення право-державотворення в Україні. Віче. 2013. № 5. С. 13. URL : http://nbuv.gov.ua/UJRN/viche_2013_5_8 376 Там само. 377 Там само. 146 державно-правового регулювання (під час захисту прав, під час кримінального переслідування чи то відбуття покарання) тощо. Тобто йдеться про забезпечення тих соціально-правових процесів, які повинні стосуватися кожного в суспільстві, балансувати у кожних соціальних групах та суб’єктах, повинні бути безперервними, доступними, зрозумілими, справедливими. І все це в одному напрямі/аспекті – соціально-правовому. Він же повинен ґрунтуватися на соціальних правах, соціальних благах, соціальних обов’язках, соціальних інтересах. Ось у чому відмінність соціального права від соціології права та інших галузей права. Відмінність у «соціалізації», тобто проникнення та насичення соціально-правовим елементом як одне, так й інше згадане явище, феномен, система, режим тощо. Ось де відстежується питання «соціалізації» та «права». Очевидно, що за таких обставин юридична наука, маючи потенцію до «соціалізації», водночас проходить антропологізацію, у процесі якої соціальні права, соціальні стани, соціальні режими юридизуються. Юридизація правових сфер буття відбувається із залученням економічних, екологічних, освітніх, наукових та інших феноменів правової дійсності. Про це ми поговоримо в наступних розділах та підрозділах. Використовуючи антрополого-соціальні методи визнання державою їх на рівні норми, на рівні правила, на рівні закону, відбувається фокус («робота») конкретно з такими факторами, як: переоцінка, до прикладу, «праці» (зайнятості), відпочинку, задоволення, інших соціальних та побутових потреб; переоцінка відношення до соціальних обов’язків; переоцінка соціальних заохочень, дозволів та заборон; переоцінка соціальних ролей тощо. Очевидно, що кожне суспільство, а, власне, і держава, проходить переформатування у соціально-правовій сфері; кожне суспільство проходить довершений етап соціалізації законодавства. Унаслідок цього змінюється правова реальність, змінюється і питання правотворчості, правореалізації; змінюються питання правової та соціальної політики; у юридичній же науці та правовій доктрині також відбуваються соціалізаційні процеси тощо. Фактично відбувається зміна ландшафту законодавства та права у цілому – відбувається «соціалізація права». Очевидним видається й те, що саме внаслідок цих процесів скорочується відстань від правової держави до соціальної, скорочується відстань людини і держави. Державою стає кожна людина, адже збільшується автономність саме людини у соціальному житті, її соціальний простір, де держава (залучаючись усе частіше до формування соціального життя громадян) стає, переймає риси облаштування соціальних інтересів для людини дедалі частіше, як і для певної соціальної групи тощо; за державою 147 залишається лише соціально-правова ідеологія, пронизана знеособленими механізмами соціально-правового регулювання. Останні наукові праці (правова доктрина), серед яких – монографії, посібники, навчально-методичні праці, наукові статті та конференції містять соціально-правову призму, пошук, аспект, контекст. Питання курсу загальної теорії держави і права не є винятком. Зокрема, можливо звернути увагу на те, що у своїй системі вони сформовані таким чином, що містять соціально-правовий аспект чи не у кожній із навчальних тем, які подаються студентам за програмою. Наприклад: (1) у трудовому праві можливо звернути увагу на праці О.Є. Костюченко. Так, у монографічному дослідженні зазначається, що воно «…присвячено дослідженню проблем реалізації соціального призначення трудового права в Україні. Проаналізовано трудове право як феномен і розкрито його соціальну природу й цінність. Виокремлено основні теоретичні і практичні проблеми реалізації соціального призначення трудового права та забезпечення трудових прав і законних інтересів працівників в Україні. Наведено інструментальний підхід до реалізації соціального призначення трудового права через розкриття його сутності й характеристики галузевих правових засобів. Висвітлено договірні форми та способи реалізації соціального призначення трудового права. Приділено увагу трудовому договору, актам соціального партнерства, проблемам гендерної рівності тощо. Запропоновані в роботі шляхи реалізації соціального призначення трудового права в України ґрунтуються на міжнародних нормативно-правових актах, законодавстві Європейського Союзу та держав – членів ЄС...»;378 (2) варто звернути увагу на «Методичні рекомендації з навчальної дисципліни «Загальна теорія права та держави: інтерактивне навчання» для здобувачів вищої освіти першого освітньо-наукового рівня» (курсив власний. – Я.М.).379 Так, дана праця містить рекомендації для студентів на пошук, вивчення та засвоєння навчального та прикладно-додаткового матеріалу, який 378 Костюченко О.Є. Соціальне призначення трудового права: проблеми теорії та практики : дис. ... докт. юрид. наук : 12.00.05. Харків, 2018. 449 с. ; Костюченко О.Є. Реалізація соціального призначення трудового права в Україні : монографія. Харків : Право, 2018. 392 с. 379 Федоров В.А., Рязанов М.Ю. Методичні рекомендації з навчальної дисципліни «Загальна теорія права та держави: інтерактивне навчання» для здобувачів вищої освіти першого освітньонаукового рівня (галузь знань 29 «Міжнародні відносини», спеціальність 293 «Міжнародне право»). Одеса : НУ «ОЮА», 2022. 98 с. URL: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/ 11300/23559/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%87%D0%BD%D1%96%2 0%D1%80%D0%B5%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D1%86%D 1%96%D1%97_%D0%97%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D1 %82%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B 0%20%D1%82%D0%B0%20%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B8.pdf?se quence=3&isAllowed=y 148 фокусується на соціальному праві, на соціальній державі, на соціальній системі права, джерелах соціального права тощо; (3) у сімейному праві дістав аспект розвитку «соціалізації» стосовно інституту припинення права на аліменти набуттям дитиною у власність нерухомого майна. А саме, в анотації до монографії зазначається, що «…монографічне дослідження є спробою розглянути проблеми задоволення майнових інтересів дитини у разі припинення права на аліменти набуттям нею у власність нерухомого майна через філософсько-правову та теоретикосоціальну призму сімейного права…»;380 (4) у філософії соціального права. Так, в одній із анотації монографічної праці, яка присвячена проблемам антропології права, зазначається, що «…монографія є першим комплексним вітчизняним дослідженням проблем соціального права через призму антропології права. Застосування автором антропологічного методу дало змогу глибинно розглянути низку назрілих сучасних проблем у соціальному праві, ураховуючи при цьому постмодерний підхід та метамодерновий підхід у праві. Аналіз цих складників сприяв забезпеченню балансу соціально-правових інтересів у ході дослідження між наростаючими проблемами ув соціальному праві; визначенню пріоритетів у правовому регулюванні соціально-правових відносин у суспільстві; окресленню місця «соціально-правового місцезнаходження» в онтологічному значенні буття соціального права; а також визначенню аксіологічної «карти» розвитку соціального права у сучасну добу глобалізаційних та глокалізаційних процесів…»;381 (5) у міждисциплінарних дослідженнях, присвячених соціальній безпеці. Так, в анотації зазначається, що «…у монографії розглядаються основні доктринальні підходи до становлення у соціальному праві безпекової концепції, з’ясовуються особливості дії та реалізації соціальних прав; розкривається понятійний апарат соціальної безпеки та визначається місце права на безпеку в соціальному праві; ґрунтовно розкривається концепція соціальних ризиків у соціальному праві; доводиться, що соціальну безпеку слід розглядати як особливий режим соціального права, що забезпечує відповідний стан дотримання соціальних прав, а також як основоположний принцип соціального права…»;382 380 Мельник М.Б., Мельник Я.Я. Припинення права на аліменти набуттям дитиною у власність нерухомого майна: сімейно-соціальний аспект : монографія. Київ : Освіта, 2020. 262 с. 381 Melnyk Yaroslav. Anthropology of social law: monograph. European institute of further education, Podhajska, 2020. 209 p. 382 Мельник Я.Я., Іншин М.І. Доктрина соціальної безпеки : монографія. Київ : Освіта України, 2020. 227 с. 149 (6) у міждисциплінарних дослідженнях, присвячених спортивному праву. Так, в анотації до монографії зазначається, що «…дане монографічне дослідження є першою комплексною науковою працею, яка присвячена проблемам забезпечення соціальних прав у сфері спорту… У монографії комплексно аналізуються філософсько-правові та доктринально-соціальні основи природи соціального та спортивного права. Розкриваються питання соціального навантаження на спортивне право соціального складника, при цьому досліджуються проблеми норм соціального права та міжнародних і національних джерел (форм) права у сфері спорту. Приділяється значна увага інклюзивним підходам до забезпечення соціальних стандартів у сфері спорту. У монографії доволі вдало та послідовно досліджено гендерні аспекти забезпечення спортивних прав, що створило умови ґрунтовно розкрити питання мобінгу та булінгу у сфері спорту. Авторами монографічного дослідження розкривається потенціал юрисдикційних форм захисту соціальних прав у сфері спорту, охорони трудових прав спортсменів, акцентується увага на його проблемах та колізіях…»;383 (7) у міждисциплінарних дослідженнях екологічного права, трудового права та права соціального забезпечення. Так, в анотації зазначається, що «…у монографії розглядаються основні доктринальні підходи до методології виявлення, оцінки та правового забезпечення соціально-екологічних ризиків в Україні. В Україні вперше комплексно авторами монографічного дослідження розглядається феномен ризику в праві через призму міждисциплінарного соціально-екологічного безпекового формуляру, а також питань аномії стану соціально-екологічної безпеки, унаслідок чого постає за можливе з’ясувати дійсні причини появи ризиків у праві, оцінити їх вплив на соціальноекологічний складник правового регулювання…»;384 (8) у міждисциплінарних дослідженнях філософії та теорії права, екологічного права, трудового права та права соціального забезпечення. Так, в анотації зазначається, що «…у монографії (Т. 1. – Я.М.) розглядаються теоретичні основи формування моделі безпеки права в соціологічному та екологічному контекстах. Досліджено проблеми методології формування соціально-екологічної моделі права через призму юридичної конструкції. Розкриваються спільні та відмінні риси таких категорій, як «право безпеки» та «безпека права»; …том 2 даного монографічного дослідження присвячений розгляду ключових проблем у становленні та забезпеченні моделі соціальноекологічної безпеки в Україні. Дослідження проведене під призмою ідеї, 383 Забезпечення соціальних прав у спорті : монографія / за заг. ред. М.І. Іншина, Я.Я. Мельника. Київ : Освіта. Київ, 2021. 200 с. 384 Соціально-екологічні ризики в Україні: правовий аспект : колективна монографія / Г.І. Балюк та ін. ; ред. кол.: М.І. Іншин (гол.) та Я.Я. Мельник (заст. гол.). Київ : Людмила, 2021. 216 с. 150 принципу та концепту сталого розвитку. Розглядаються правотворчі та правореалізаційні проблеми моделі соціально-екологічної безпекової доктрини права через міждисциплінарний підхід з урахуванням міжгалузевих пробілів екологічного права. Також монографічне дослідження сфокусоване на дописах авторів з урахуванням основних галузевих підходів до становлення моделі екологічної безпеки в умовах сталого розвитку; визначення інституційної спроможності екологічного законодавства; розкриття низки проблем моделі правового регулювання екологічної безпеки у секторі цивільного захисту; …у томі 3 монографії розглядаються соціально-правові проблеми досягнення належного модельного рівня соціально-екологічної безпекової доктрини в Україні; розглядаються міжнародні стандарти забезпечення соціальноправового сектору сталого розвитку в Україні; досліджуються проблеми національних передумов упровадження соціальної безпеки в концепції моделі сталого розвитку; розкриваються міждисциплінарні та міжгалузеві проблеми, які блокують процес сталого розвитку в соціально-правовій сфері, зокрема через соціальні та екологічні проблеми, через проблеми адаптації та імплементації міжнародних норм соціального права тощо. Також авторським колективом акцентується увага на проблемах міжгалузевого та міждисциплінарного характеру стосовно проблеми продуктивної зайнятості, забезпечення гендерної рівності й розширення соціальних прав; піднімаються проблеми всеохоплюючої та якісної освіти, забезпечення здорового способу життя як неосоціальної культури, а також проблеми судової практики на прикладі застосування ст. 4 ЄКПЛ…»;385 (9) у міждисциплінарних дослідженнях на стиці навчальних дисциплін права соціального забезпечення та соціального права. Так, в анотації зазначається, що «…у монографії комплексно розкриваються проблеми ідеологічних та інституційних підходів до визначення нормативності соціальних послуг у соціальному праві. Досліджуються критерії нормативності соціальних послуг у контексті реалізації у них соціальних прав, гарантій та стандартів. Розкриваються євроінтеграційні умови як вимоги до забезпечення 385 Model of socio-environmental security doctrine: theory, philosophy, comparativistics: monograph / M.I. Inshyn, Ya.Ya. Melnyk. Vol. 1. Kyiv: Publishing house Ludmila, 2021. 200 p. ; Model of socioenvironmental security doctrine: environmental and legal concept: monograph / H.I. Baliuk, Yu.L. Vlasenko, M.I. Inshyn, T.H. Kovalchuk, and others. Editorial board: М.І. Inshyn (chairman) and Ya.Ya. Melnyk (deputy chairman). Vol. 2. Kyiv: Publishing house Ludmila, 2021. 210 p. ; Model of socioenvironmental security doctrine: socio-legal perspective: monograph / M.I. Inshyn, D.I. Sirokha, S.M. Chernous, et al. Editorial Board: M.I. Inshyn (Chairman) and Ya.Ya. Melnyk (Deputy Chairman). Vol. 3. Kyiv: Publishing house Ludmila, 2021. 206 p. 151 нормативності у наданні соціальних послуг в Україні та деяких країнах ЄС, що інтегровані до європейської спільноти…»;386 (10) у міждисциплінарних дослідженнях трудового права та права соціального забезпечення, цивільного та адміністративного процесів. Так, в анотації зазначається, що «…у монографії комплексно розкриваються проблеми соціального права та підходів до правової охорони і захисту соціальних прав. Розкривається вчення захисту соціальних прав через процесуальний інститут у контексті форм, способів, підстав та предмету захисту соціальних прав. Це надало можливість автору, насамперед, проаналізувати процесуальну форму на предмет придатності до забезпечення декларованих гарантій та стандартів захисту соціальних прав в Україні…»;387 (11) у міждисциплінарних, порівняльно-правових дослідженнях трудового права та права соціального забезпечення ЄС та України, соціального права. Так, в анотації зазначається, що «…монографія присвячена комплексному дослідженню проблем забезпечення соціальної безпеки в євроінтеграційних умовах. …У монографії розкриваються проблеми становлення європейського соціального права як основи безпеки розвитку демократичного суспільства; питання нормативно-правових умов та засобів євроінтеграції соціальноправового сектору безпеки; а також проблемні питання особливостей забезпечення соціальної безпеки в євроінтеграційних умовах в Україні…»;388 (12) у дослідженнях соціального права. Так, в анотації зазначається, що «…монографія є першою вітчизняною спробою дослідити юридичні проблеми феномена обмежень правом у соціальному праві. …У ході дослідження розкривається юридична природа обмежень у соціальному праві через філософсько-соціальні наративи обмежень як категорії права. З’ясовується понятійний апарат правових обмежень у соціальному праві. Розкриваються особливості соціальних прав та з’ясовується їх каталог, особливості трансформації. В авангарді досліджуваних соціальних прав виокремлюються ті права, що можуть бути обмежені правом, як і ті права, що не можуть обмежуватися правом. Під призмою міжнародного та національного права розкриваються особливості впровадження та дії правових режимів обмежень соціальних прав, визначається їхня роль у забезпеченні соціальної безпеки…»389 тощо. 386 Мельник Я.Я. Нормативність соціальних послуг : монографія. Одеса : Видавничий дім «Гельветика», 2022. 184 с. 387 Мельник Я.Я. Захист соціальних прав : монографія. Одеса : Видавничий дім «Гельветика», 2022. 243 с. 388 Мельник Я.Я. Забезпечення соціальної безпеки в євроінтеграційних умовах : монографія. Одеса : Видавничий дім «Гельветика», 2022. 280 с. 389 Мельник Я.Я. Обмеження соціальних прав : монографія. Одеса : Видавничий дім «Гельветика», 2022. 280 с. 152 Соціологічно-правові підходи до дослідження проблеми правової соціалізації передбачають її аналіз у всій різноманітності зв’язків особи із суспільством; пов’язані з аналізом взаємозв’язку правової соціалізації та правосуб’єктності; з’ясуванням ролі правової соціалізації для особи, яка соціалізується, для соціальних груп, учасником яких є така особа, а також розгляд правової соціалізації на мегарівні – визначення її ролі в масштабах держави та соціуму загалом.390 О. Парута зазначає, що слід запропонувати класифікацію наукових підходів до дослідження правової соціалізації особи, з-поміж яких виокремлювати: філософсько-правовий, соціологічно-правовий, психологічний та антропологічний. Правову соціалізацію особи проаналізовано як процес її інтеграції у систему правовідносин певного суспільства, який полягає у передачі соціально-правового досвіду від суспільства до окремої особи і знаходить свій вираз у свідомо-вольовій діяльності суб’єкта права. Водночас успішну правову соціалізацію розглянуто як обов’язкову умову формування навичок правової поведінки, розвитку індивідуального правового статусу, а також як результат формування якісно відмінної соціалізованої особи – учасника правовідносин.391 Модернізація української державності на засадах демократії та верховенства права зумовлює нагальну потребу набуття правом значущості універсального способу впорядкування суспільних відносин, невід‘ємного складника функціонування інститутів державності, життєдіяльності суспільства та соціалізації особистості. Водночас і право за таких умов зможе стати ефективним інструментом не лише здійснення функцій держави, а й активно сприяти становленню інституцій громадянського суспільства, належному забезпеченню та захисту прав та свобод людини і громадянина. Теорія права як загальнотеоретична юридична дисципліна має подолати традиційні уявлення про сутність права, відповідні стереотипи нормотворчої та правозастосовчої діяльності, які перешкоджають усвідомленню соціального призначення правових норм як, передовсім, певних «правил гри», покликаних уможливити цивілізоване соціальне спілкування, ефективне використання регулятивного потенціалу права для впорядкування суспільних відносин.392 Знеособлене та очищене від соціальних характеристик розуміння права, яке беззастережно панувало у вітчизняному правознавстві, фактично 390 Парута О. Правова соціалізація особи як об’єкт теоретично-правового дослідження. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія «Юридичні науки». 2018. № 889. С. 40. URL: https://science.lpnu.ua/sites/default/files/journal-paper/2019/jan/15411/8.pdf 391 Там само. 392 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 156. 153 зводилося до механістичного та спрощеного бачення його сутності та змісту. Звідси робився висновок, що правова норма може бути байдужою до того, що конкретно дозволяється чи забороняється вчиняти, а можливість її примусового виконання – до змісту тих можливостей та обтяжень, якими вона наділяла учасників суспільних відносин. Фактично роль права зводилася до забезпечення примусового механізму виконання будь-яких рішень; державний примус кваліфікувався «первинною властивістю права», а само право – своєрідною «матеріалізацією» психологічного примусу, який забезпечується силою зовнішнього впливу. Проблемні аспекти прав людини, правової держави, верховенства права, правопорядку, юридичного процесу, не втрачаючи іманентного правового змісту, вимагають від загальнотеоретичного правознавства заглиблення у правову дійсність, фундаменталізації концепцій на стику з іншими галузями суспільних наук: соціальною філософією, соціологією, психологією тощо.393 Правове поле продовжує сприйматися суспільною свідомістю та відтворюватися правовою наукою переважно як однобічний вплив на суспільство. Не випадково у юридичній літературі, особливо на рівні галузевих досліджень, сьогодні переважає визначення права як «сукупності норм права, встановлених або санкціонованих державою», до якого інколи можуть додаватися й деякі інші критерії, котрі не порушують його сутність. При цьому явно недооцінюються визначальні етимологічні складники самого терміна «право», які сформувалися внаслідок тривалого соціального досвіду, коли право пов’язувалося з такими його змістовними характеристиками, як «справедливість», «правильність», «виправданість» тощо.394 Кількість законів зростає, вони стають усе більш деталізованими та суперечливими, що створює підґрунтя для виникнення специфічного для сучасного стану розвитку держави і права феномену «надмірної юридифікації». Не виглядають несумісними в межах такого праворозуміння й пропозиції ухвалювати «закони про виконання законів».395 Щодо проблеми здійснення приписів норм права, то вона перебуває ніби поза їх змістом, а тому й безпосереднього інтересу правознавців, тож зазвичай розглядається як така, що має для юриспруденції похідний, «вторинний» характер. За межами юриспруденції виявляється й проблема змін у праві: передовсім – чому та для чого такі зміни потрібні. Немає й відповіді на питання про те, які соціальні чинники впливають на формування змісту норм права як таких правил, що впорядковують реальну поведінку учасників 393 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 156. 394 Там само. С. 157. 395 Там само. С. 158. 154 суспільних відносин. Як наслідок, порушується сприйняття цілісності права та процесу його реалізації, специфічних особливостей правової системи тієї чи іншої країни, правонаступництва та розвитку права.396 Орієнтація наукових пошуків виключно на тематику позитивного права, яке у вітчизняній правовій системі практично ототожнювалося із законодавством, звужує поле зору до дослідження процедур розроблення й аналізу текстів законів та інших нормативно-правових актів у межах так званої «юриспруденції понять». Своєю чергою, намагання очистити норму права від будь-яких зв‘язків із її соціальним змістом означає обмеженість завдань теорії права описуванням, узагальненням, класифікацією та систематизацією чинного законодавства.397 Аналіз правового феномену в категоріях комунікації, на його думку, має декілька переваг: (1) виявляє право як засіб людської взаємодії, а не як самодостатній висновок; (2) робить можливим широкий аналіз, оскільки комунікація може бути виявлена на різних рівнях і у різних формах; (3) не веде до розроблення закритої системи, вона залишається незавершеною, оскільки акцент робиться на комунікативному процесі, а не на фіксованих елементах, наприклад «нормах»; (4) закликає ураховувати різні точки зору і захищає від однобічного аналізу та висновків. Він передбачає необхідність застосування до юридичної сфери, окрім традиційного теоретичного інструментарію, досягнень суміжних наукових дисциплін: філософії, антропології, психології та соціології.398 Соціальна реальність у процесі творення права має набути якостей, придатних для правового регулювання. Вони виникають як результат визнання індивідами взаємних прав і свобод, набуття ними статусу правових суб‘єктів. На цій основі формуються елементи нової, правової за своїм змістом реальності: правові норми, конструкції, відносини, поведінка. Тому й категорія «правова форма», запозичена з класичного методологічного арсеналу, має отримати більш конкретизований та наближений до соціальної реальності зміст. Адже правова форма є не лише об‘єктивною за способом існування, оскільки має інституціональний та текстовий вираз, а й суб‘єктивною – за джерелом походження та активності, оскільки у суспільних відносинах не може бути нічого, щоб не проходило через свідомість людини і не вимагало постійного відтворення за посередництвом її вольової поведінки. Реальність права не є тотожною матеріальній (писаній) формі виразу правових норм, адже правова норма є ідеальною моделлю поведінки, а тому 396 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 158. 397 Там само. С. 158. 398 Там само. С. 166. 155 й лише першим, початковим етапом правового регулювання суспільних відносин. Натомість право набуває реальної значимості лише тоді, коли правова форма стає невід‘ємною приналежністю соціальних відносин, поза якою вони не можуть сформуватися та існувати, опиняючись за межами всіх відповідних юридичних наслідків: можливостей, обтяжень та гарантій.399 Одним із актуальних напрямів адаптації вітчизняного правознавства до викликів сьогодення має стати соціалізація права та юридичного знання. Передовсім, такий підхід передбачає розгляд правової проблематики у більш широкому контексті – суспільства у цілому, а не лише його державної організації, опосередкованої відносинами виключно з приводу формування та реалізації державної влади. Адже людина, будучи суб‘єктом невід’ємних прав і свобод, які визначають зміст та спрямованість діяльності держави, аж ніяк не може розглядатися поза межами правової реальності. Слід урахувати й те, що соціум як складно організована система є здатним до певної міри самоорганізовуватися шляхом інституціоналізації сфери громадянського суспільства. Cаме з урахуванням досягнень сучасного розвитку звичний процес пізнання правових форм має бути доповненим «вивченням її дійсної ефективності», наскільки ефективно вони «працюють» у реальних життєвих ситуаціях. Такий підхід дає змогу розставити акценти у проблематиці співвідношення державності та громадянського суспільства, які разом становлять цілісний соціум, але виконують у ньому різні функції: громадянське суспільство є основою державності, а державна влада – важелем управління, який перебуває на службі у суспільства, забезпечує його потреби та інтереси. Держава із цього погляду виступає як інститут публічної влади в масштабах усього суспільства, призначення якого полягає у забезпеченні його стабільності та стійкого розвитку за допомогою централізації та використання владно-примусового потенціалу. У цьому плані засновники концепції правової державності обґрунтовано вбачали її підвалини у «правовому громадянському суспільстві», яке безпосередньо поєднує за посередництвом права його як громадські, так і державницькі засади. Лише за умов усвідомлення соціальних чинників право зможе стати дієвим засобом обмеження державної влади, а тому й розглядатися у контексті забезпечення та захисту прав та свобод людини і громадянина, функціонування правової державності та правової культури суспільства. Суспільні відносини є й тим реальним середовищем, у якому здійснюються правові норми – за посередництвом пізнання та оцінки їх змісту, 399 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 167–168. 156 вольових актів поведінки, спрямованих на дотримання юридичних заборон, виконання юридичних обов‘язків та використання суб‘єктивних прав. При цьому значимості набувають не лише норми як певні стандарти поведінки, а й процедури, процес їх здійснення, які не повинні відриватися від змістовних характеристик таких норм.400 Своєрідним індикатором руху до соціологічного бачення сутності та призначення права покликана стати розбудова національної правової системи на засадах верховенства права, що передбачає поглиблення усталеного для вітчизняної юриспруденції принципу законності, який тлумачився лише як формальне дотримання вимог законодавства, шляхом адаптації до змісту правової форми змістовних правових чинників. Так, Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у доповіді про верховенство права (2011 р.) вказала на такі його необхідні елементи: законність, у тому числі прозорість, підзвітність і демократичний порядок ухвалення законів; правову визначеність, яка передбачає легкість та доступність з‘ясування змісту права й юридично забезпечену можливість скористатися цим правом; заборону державного свавілля, у тому числі обмеження дискреційних повноважень органів держави, обґрунтованість їхніх рішень; ефективний доступ до правосуддя у незалежних і неупереджених судах, судовий контроль за законністю та конституційністю актів державної влади, функціонування незалежної адвокатури, виконання рішень судів; дотримання прав людини, передусім гарантованість права на ефективний засіб правового захисту, на справедливий суд, права бути вислуханим, презумпція невинуватості, заборона зворотної дії закону; недискримінацію і рівність перед законом, що передбачає відсутність законів, які містять дискримінаційні положення відносно певних осіб чи їхніх груп або закріплюють правові привілеї, заборону дискримінаційного тлумачення або застосування закону. Суспільні взаємини функціонують у правовій державі, передовсім, на засадах презумпції законності: лише від імені закону, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачений законом, можуть діяти й органи державної влади. Проте ускладнення соціальної реальності спонукає до використання потенціалу і таких джерел права, як судовий прецедент, правовий звичай, нормативний договір, що знаходить своє підтвердження у принципових новелах прийнятих нещодавно галузевих кодексів, практичній діяльності судових органів. Першочергової уваги за цих умов набуває статус судової влади як арбітра з питань права, зокрема у відносинах між державою і громадянином, яка (судова влада) уповноважена вирішувати конфлікти 400 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 168–169. 157 з приводу права, приймати остаточні правові рішення, діє в особливому процесуальному режимі.401 О.В. Парута вважає, що правова соціалізація веде за собою правовий розвиток держави, водночас спираючись на нього. На думку дослідниці, правову соціалізацію не слід визначати як явище виключно надбудовне, таке, що є механічно влаштованим і повністю залежним від правової системи, яка функціонує у певний момент розвитку суспільства.402 У контексті пошуку шляхів удосконалення механізмів правової соціалізації О.В. Парута зазначає, що консеквентний підхід слід розглядати як недостатньо ефективний, такий, який звужено тлумачить значення процесу правової соціалізації в умовах сучасного право- та державотворення.403 Система детермінант, які визначають хід правової соціалізації, окрім об'єктивних, включає цілу групу суб'єктивних (індивідуальних, психологічних) чинників впливу. Усі завдання правової соціалізації доцільно поділити на дві групи: соціально-культурні, або репродуктивні (якісна професійна правова освіта, правове виховання населення держави, забезпечення правомірної поведінки) та функціонально-психологічні (правова адаптація особи, формування правосвідомості особи, формування просоціальної правової ідентичності особи). Також, беручи за основу огляд завдань правової соціалізації, сформовано консеквентний (правова соціалізація зводиться до навчання громадян основ права) і конструктивний (розгляд правової соціалізації як процесу, який супроводжує, доповнює розвиток правової системи) підходи до розгляду взаємозалежності процесу правової соціалізації і розвитку національної правової системи.404 Отримавши завдяки правовій соціалізації навички правового врегулювання та юридичні знання, особа як активний суб'єкт права може: (1) продуктивно взаємодіяти з іншими суб'єктами; (2) завдяки власним зусиллям закріпляти, розвивати та вдосконалювати, змінювати належний їй правовий статус; (3) зловживати власним правовим статусом у разі формування негативної (антисоціальної) правової поведінки тощо. Тому правова соціалізація є важливим процесом залучення особи до соціально-правового життя суспільства. Правова інформація, яку належить засвоїти особі завдяки правовому вихованню як засобу правової соціалізації, обов’язково викликає суб’єктивно-психологічну реакцію у вигляді формування соціально-правової 401 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 172–173. 402 Парута О.В. Правова соціалізація та правова система: проблеми взаємозалежності. Журнал східноєвропейського права. 2019. № 62. С. 67. URL : http://nbuv.gov.ua/UJRN/jousepr_2019_62_10 403 Там само. 404 Там само. 158 якості особи – правової ідентичності.405 Сприйняття правової інформації особою залежатиме від суб’єктивних (структури особистості, інтелекту тощо) та об’єктивних (пов’язаних із функціонуванням конкретної держави та правової системи) обставин.406 О.В. Парута в одному зі своїх досліджень доходить висновку стосовно суб’єктів соціалізації. Вона вважає, що суб’єкт правової ідентичності – це фізична особа, яка у зв’язку з настанням необхідних умов і юридично значущих обставин формує цілісні уявлення про себе як активного суб’єкта права, учасника правових відносин.407 Суб’єкту правової ідентичності належить низка важливих ознак: (1) це фізична особа, яка є суб’єктом права, соціальним елементом (одиницею суспільства) і активною особою, що проходить правову соціалізацію; (2) суб’єктом правової ідентичності виступає особа, яка, досягнувши свідомого віку, завдяки своїй пам’яті, розуму, мисленню здатна зрозуміти роль права у її житті, наслідки правового регулювання, усвідомити надані їй в імперативному порядку права та покладені на неї обов’язки. При цьому варто наголосити, що суб’єктом права виступає будь-яка фізична особа незалежно від віку, повноти правосуб’єктності, психічних, інтелектуальних особливостей, соціальноправової активності. За допомогою концепції правової ідентичності, багатовекторної характеристики суб’єкта права, у тому числі через суб’єкта правової ідентичності, убачається можливим розроблення практичних рекомендацій із удосконалення процесу правової соціалізації громадян держави, підвищення їхнього рівня правової свідомості, правової культури, вирішення інших важливих у процесі розбудови демократичної держави питань.408 405 Парута О.В. Окремі питання взаємодії правової ідентичності та правової соціалізації. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки». 2015. Вип. 2(1). С. 56. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvkhdu_jur_2015_2(1)__14 406 Там само. 407 Парута О. Суб’єкт правової ідентичності : загальнотеоретичні аспекти. Європейські перспективи. 2013. № 13. С. 16. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/evpe_2013_13_4 408 Там само. 159 3.3.1.1. С а а та ак и пра а а прик ад че пр а ь ий ат ра а ь ї прир ди а О.М. те к Розкриваючи проблеми соціалізації правової доктрини та наукових диспутів, важливо звернути увагу на низку досліджень, у яких виразив свій погляд вітчизняний учений О.М. Костенко. Важливо приділити увагу сентенціям ученого, тому що вони доволі близько, а подекуди прямо лежать у площині підвалин та засновків до соціальної держави, соціального права, власне, як і праворозуміння з глибоким соціальним методологічним змістом. Так, згідно з ученням академіка О.М. Костеннка, основа концепції про соціальний натуралізм лежить, насамперед, у законах соціальної природи. Тому, відповідно до його вчення «про соціальний натуралізм та закони соціальної природи», вони самі по собі і становлять «основи соціального натуралізму»409; ба більше, вони «…сформульовані на основі ідей стоїків, Аристотеля, Цицерона, Томи Аквінського, Гуго Гроція, Дж. Локка, Адама Сміта, Е. Дюркгейма та інших мислителів…». Емпіричною основою, зазначає вчений, для виведення цих положень є реалії соціального життя людей у сучасному світі, і зокрема в Україні, де сьогодні відбуваються унікальні соціальні процеси, спостереження за якими сприяє пізнанню раніше не відомих соціальних закономірностей. Це процеси подолання соціального свавілля і соціальних ілюзій у соціальній практиці заради руху суспільства на шляху соціального прогресу. Україна є своєрідною природною «лабораторією», у якій визрівають емпіричні підстави для нової соціальної філософії. I …Природа – це сутність, що породжує усе суще і дає йому закони його існування. Мати-Природа – Найвищий Законодавець для всього сущого на всі часи. Бог – це релігійний образ Матері-Природи. 409 Костенко О.М. Соціальний натуралізм. Про соціальну природу та її закони. Івано-Франківськ : Петраш К.Т., 2019. 72 с. ; Костенко О.М. Natura incognita. Соціальна природа та її закони: збірка філософських есе. Одеса : Фенікс, 2019. 184 с. ; Костенко О.М. У світлі соціального натуралізму (вибране): вибрані твори. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2020. 812 с. ; Костенко О.М. Основи соціально-натуралістичної юриспруденції та кримінології : монографія. Одеса : Гельветика, 2021. 140 с. 160 II …Існують (є сущими) три форми природи: фізична природа, біологічна природа і соціальна природа (теорія «трьох природ»). III …Соціальний натуралізм – це доктрина, яка полягає у визнанні існування поряд із фізичною природою і біологічною природою так званої «третьої природи» – соціальної природи, що існує за своїми законами – законами соціальної природи, відмінними від законів фізичної природи і законів біологічної природи. IV …Соціальна природа породжує усі соціальні феномени і дає їм закони існування. Зокрема, право (природні права та обов’язки людини, свобода людини), мораль, релігія визначаються соціальною природою, а не властивостями людини. V …Закон соціальної природи – це природна необхідність, тобто необхідність, що породжується природою суспільного життя людей. Закони соціальної природи реально існують і діють у суспільному житті людей незалежно від них. Люди не можуть їх скасовувати чи змінювати, а можуть лише пізнавати їх і керуватися ними або не керуватися ними (порушувати їх). Якби не було законів соціальної природи, то людям було б усе дозволено (вседозволеність). Із розвитком соціальної природи змінюються відповідним чином і її закони: те, що було природним для одного суспільства, може стати неприродним для іншого суспільства, якщо природа цих суспільств відрізняється між собою. VI …Відкриті людьми закони соціальної природи втілюються у формах політики, економіки, права, моралі, релігії, філософії, науки, педагогіки, народної творчості, звичаїв тощо. Із розвитком пізнання відкриватимуться нові закони соціальної природи, якими люди мають керуватися. Зокрема, так зване «золоте правило» поведінки («не чини іншим того, чого б ти не хотів, щоб чинили тобі») – це відкритий людьми закон соціальної природи, утілений у форму моралі. «Римське право» – це закони соціальної природи, утілені у форму законодавства. Крадіжка визначається у кримінальному законодавстві злочином, тому що порушує закон соціальної природи щодо власності. VII …Основне питання соціальної філософії має формулюватися так: «Яка роль волі і свідомості у соціальному житті людей, що існує за законами соціальної природи?». 161 VIII …Воля і свідомість людини – це засоби узгодження життя людей із законами соціальної природи шляхом пізнання цих законів для того, щоб керуватися ними. IX …Методологія пізнання (відкриття) законів соціальної природи полягає у виявленні їхньої природної необхідності: якщо закон соціальної природи гіпотетично обійти, то які будуть уявні соціальні наслідки? Якщо наслідки шкідливі для суспільного життя людей, то це свідчить, що такий закон дійсно існує і його люди мають дотримуватися, а не обходити. X …Природним принципом соціальної поведінки людини є «принцип годинника»: воля, як пружина в годиннику, генерує поведінку, а свідомість, як маятник у годиннику, регулює поведінку. XI …«Спільним знаменником» для всіх людей і народів є закони соціальної природи. Люди і народи зближуються між собою, наближаючись до цього «спільного знаменника». XII …Принципом суспільного життя людей є солідарність між ними, заснована на законах соціальної природи. XIIІ …Теорія Ч. Дарвіна про походження людини може бути модифікована так: істота, що походить від особливого виду мавп, пристосовуючись до законів соціальної природи, перетворилася на людину. Людина – це істота, що здатна жити за законами соціальної природи, тобто соціалізуватися. XIV …Свобода людини – це можливість жити за законами соціальної природи. Якщо немає цієї можливості – то немає і свободи людини. XV …Першоджерелом прав і обов’язків людини є закони соціальної природи. Природні права й обов’язки людини – це правила поведінки, що випливають із законів соціальної природи, які є проявом природної необхідності у соціальному житті людей. XVI …Воля, не узгоджена із законами соціальної природи, – це стан сваволі, а свідомість, не узгоджена із законами соціальної природи, – це стан ілюзій. Відповідно до принципу годинника вони утворюють комплекс сваволі і ілюзій, 162 який породжує соціопатію людини і проявляється у поведінці, що порушує закони соціальної природи. XVII …Соціальна реальність є двох видів: природна, тобто така, що узгоджується із законами соціальної природи, і протиприродна, тобто така, що не узгоджується з ними. Не все те, що є реальним, є природним, наприклад у суспільному житті людей злочини є реальними, але протиприродними. Фізична конструкція «вічного двигуна» є реальною, але протиприродною. Біологічна аномалія собаки з двома головами – це реально, але протиприродно. Реальність, що створюється волею і свідомістю людей (штучні речі: держава, законодавство, твори літератури і мистецтва, ремесло, техніка тощо), теж може бути природною, якщо створене узгоджується із законами природи, і протиприродною, якщо створене не узгоджується із законами природи. XVIII …Стан узгодженості волі і свідомості людини із законами соціальної природи називається соціальною культурою людини. Основою соціальної культури людей є принцип верховенства законів соціальної природи. Соціальна культура людей визначає їхнє життя: яка соціальна культура людей – таке й їхнє життя. XIX …Соціальний натуралізм є засобом протидії проявам свавілля і ілюзій у соціальній практиці людей, бо пропонує керуватися людям принципом верховенства законів соціальної природи. XX …Соціальний прогрес – це прогрес у пристосуванні соціального життя людей до законів соціальної природи. Неузгодженість соціального життя людей із законами соціальної природи веде до соціального регресу. Це можна втілити у форму імперативу: «Вперед – до Природи!». XXI …Соціальні патології – наслідки неузгодженості соціальної практики людей із законами соціальної природи. XXII …Критерієм соціальних істин є закони соціальної природи: істинним є те, що відповідає законам соціальної природи, тобто є природним, а те, що є протиприродним, – неістинне. 163 XXIII …Справедливість – це відповідність соціального акту законам соціальної природи: справедливим є усе те в учинках людей, що узгоджується із законами соціальної природи, а несправедливістю є те, що є протиприродним. XXIV …Добро – це соціальний акт, що відповідає законам соціальної природи, а зло – це соціальний акт, що порушує закони соціальної природи. Зло є реальним, але протиприродним. XXV …Для забезпечення соціального прогресу і протидії соціальним патологіям: злочинності, війнам, соціальним кризам і конфліктам, різноманітним соціопатіям особи і т. п., що є проявами сваволі та ілюзій, люди у своїй соціальній практиці (політиці, економіці, юстиції, моралі, релігії, науці, педагогіці, народній творчості, звичаях тощо) мають керуватися принципом верховенства законів соціальної природи…».410 Також О.М. Костенко, розкриваючи методологічні проблеми права в контексті, очевидно, соціального натуралізму, зазначає: (А) «…Соціальний натуралізм як методологічний принцип для натуралістичної юриспруденції. Від того, як люди розуміють право, залежить, як вони будуть ним користуватися. Звісно, що неправильне розуміння його призводить до неправильного користування ним, і, відповідно, чим краще розуміння, тим краще користування...».411 (Б) «…Природа кожної речі є мінливою, вона може або розвиватися, або деградувати (тобто має місце еволюція, інволюція чи інші метаморфози). Відповідним чином змінюються і закони природи, за якими та чи інша річ існує, знаходячись у тому чи іншому природному стані. Наприклад, природа людини в дитячому віці дещо інша, ніж у старості. Отже, у дитинстві людина має жити за одними законами природи, а в похилому віці – за дещо іншими. Іншими словами, те, що природно для дитини, може бути неприродним для людини похилого віку…».412 (В) «…Сучасне суспільство існує за іншими природними законами, ніж первісне, бо природа суспільства змінилася. Ця ж закономірність властива 410 Костенко О.М. Соціальний натуралізм. Про соціальну природу та її закони. Івано-Франківськ : Петраш К.Т., 2019. 72 с. ; Костенко О.М. Natura incognita. Соціальна природа та її закони: збірка філософських есе. Одеса : Фенікс, 2019. 184 с. ; Костенко О.М. У світлі соціального натуралізму (вибране): вибрані твори. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2020. 812 с. ; Костенко О.М. Основи соціально-натуралістичної юриспруденції та кримінології : монографія. Одеса : Гельветика, 2021. 140 с. 411 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 174. 412 Там само. С. 175. 164 і майбутньому суспільству – воно буде існувати за іншими природними законами, ніж сучасне. Зазначені закони мають прогнозуватися за допомогою нової науки – юридичної футурології».413 Водночас, як зазначає О.М. Костенко, виходячи з принципу соціального натуралізму (або принципу соціальної природності) існують дві форми реальності: природна, тобто така, що відповідає законам природи, і протиприродна, тобто така, що не відповідає законам природи. Зокрема, у соціальній реальності існують доброчини, що є природними феноменами, і злочини, що є протиприродними феноменами. У біологічній реальності існують, наприклад, стан здоров‘я, що є природним явищем, і стан хвороби, що є протиприродним явищем. Тому теорії, які «зупиняються» на точці реальності, так звані теорії соціального реалізму, є непродуктивними, бо вони не розрізняють природні феномени соціальної реальності (тобто феномени, що є соціальною нормою) і протиприродні феномени соціальної реальності (тобто соціальні патології), розглядаючи їх еклектично. Завдяки цьому вони відкривають двері для волюнтаризму та утопізму. Цим теорії соціального реалізму відрізняються від представленої тут теорії соціального натуралізму. Лише за допомогою принципу соціального натуралізму можна адекватно пояснювати феномени соціальної реальності. Теорії соціального реалізму обмежуються тим, що констатують реальність тих чи інших феноменів, не розкриваючи їхньої природної чи протиприродної суті і не надаючи критерію для виявлення цієї суті. Зокрема, вони не дають критерію для розрізнення добра і зла, обмежуючись тим, що визнають їх реальністю. Згідно з принципом соціального натуралізму, зазначає учений, критерієм добра і зла є природність чи протиприродність того або іншого соціального явища. До прикладу, добро – це те, що відповідає законам природи, а зло – те, що суперечить їм. Також добро є проявом соціономії людини, тобто волі і свідомості, узгоджених із законами соціальної природи, а зло – проявом соціопатії людини, тобто волі і свідомості, не узгоджених із законами соціальної природи. І те і інше є феноменами соціальної реальності, але це різні реальності: реальність природна, тобто та, що відповідає законам соціальної природи, і реальність протиприродна, тобто та, що не відповідає законам соціальної природи. Практичне значення теорії, що призводить до такого поділу, полягає у тому, що вона дає відповіді на питання, що є соціальними патологіями і як їм протидіяти заради соціального прогресу. 414 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 176–177. 414 Там само. 413 165 Виходячи з принципу соціального натуралізму, який подається до усвідомлення професором О.М. Костенком, «…право – це соціальна форма законів природи, і зокрема природних законів суспільного життя. А якщо це так, то право як соціальне явище має два аспекти: (1) природний зміст; (2) соціальну форму. Інакше кажучи, право насправді має бути природним за своїм змістом і соціальним за своєю формою. За допомогою принципу соціального натуралізму можна дійти висновку, що поняття «природне право» треба розглядати як засіб для відображення першого аспекту права, а саме природного змісту права, тоді як поняття «позитивне право» – для відображення другого аспекту права, тобто соціальної форми права. Тому, на нашу думку, правильніше не протиставляти два права між собою – позитивне право і природне право, – а співставляти їх як два невід‘ємні аспекти одного і того ж соціального феномену – права. Отже, відповідно до принципу соціального натуралізму, не існує природне право і позитивне право як два феномени, що протистоять один одному, а є один феномен – право, що має два невіддільні один від одного аспекти: «природний» і «позитивний». У такий спосіб можна зняти спір про те, що є істинним – позитивне право чи природне право, а також вирішити інші спірні питання щодо тлумачення цих понять і суті самого права. Згідно з викладеною концепцією права, ігнорування «природного аспекту» права веде до правового волюнтаризму, а ігнорування «позитивного аспекту» права – до правового безпорядку (анархії). Найдосконалішим є те право, у якому «природний аспект» (тобто природний зміст права) найкраще втілюється у «позитивному аспекті» (тобто у соціальній формі права – законодавстві). Нівелювання «природного аспекту» права призводить до так званого юридичного позитивізму. Саме юридичний позитивізм робить непотрібною правову культуру людини і цим самим відкриває можливості для різноманітних форм зловживання законом, тобто прикритого фіговим листком закону свавілля. Якщо законодавство не засновується на законах природного права, то воно може легалізувати будь-яке свавілля, наприклад визнати чорне білим…».415 Отже, виходячи з такого вирішення основного питання юриспруденції, право можна визначити як заснований на законах природи, яким надана форма нормативно-правових актів, інститут забезпечення соціального порядку, сприятливого для нормального (природного) існування людей в суспільстві. «…На принципі соціального натуралізму слід засновувати і доктрину прав людини…».416 На думку О.М. Костенка: Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 177. 416 Там само. С. 178. 415 166 (А) «…прир да – це сутність, що породжує усе суще і дає йому закони для існування. Слово «природа» (латиною natura, що означає «народження») походить від nasci – «народжувати». Таким чином, природа – це те, що породжує дещо, а якщо породжує, то при цьому дає і свої закони для існування цього «дещо»… У ході історичного процесу поняття «природа» зазнавало певних видозмін. Так, усупереч ідеї природної цілісності світу воно в пізнішому від давньогрецького трактування вже не означало першооснови, яка охоплювала все суще, а було обмежене лише фізичними й біологічними явищами, тобто із цього поняття виключалися явища соціальні, які були позбавлені ознаки природності…».417 (Б) натомість «… а ь а прир да (курсив власний. – Я.М.) змушує людей приймати такі законодавчі акти, які краще чи гірше відображають закони соціальної природи, у тому числі закони природного права. Зокрема, діяння має визнаватися у кримінальному законодавстві злочином, лише якщо воно порушує закони соціальної природи, тобто є протиприродним. Свавільне позбавлення життя іншої людини визнається злочином тому, що це діяння є протиприродним. Або свавільне заволодіння чужим майном визнається злочином тому, що це діяння є протиприродним. Так само слід сказати про зґвалтування, ухилення від сплати податків, одержання хабара тощо. Будь-яке діяння, що визнається у кримінальному законодавстві злочином, має відповідати цьому критерію. Якщо воно не відповідає йому, то це означає, що законодавець помилився, визнавши його злочином. Це саме правило стосується будь-якої іншої законодавчої норми, яка визначає цивільне правопорушення, адміністративне правопорушення і т. п. Будь-яка законодавча норма повинна засновуватися на природній основі – законах соціальної природи: чи це норма цивільного законодавства, чи кримінального, чи конституційного, чи будь-яка інша норма. Для забезпечення природності юриспруденції потрібна адекватна доктрина. На нашу думку, такою є доктрина, заснована на ідеї соціального натуралізму…».418 (В) «… а ь а к ьт ра (курсив власний. – Я.М.) людей як міра узгодженості їхньої волі і свідомості з природними законами суспільного життя визначає, як буде діяти законодавство в державі, і, таким чином, визначає те, що ми називаємо правопорядком. Правопорядок – це порядок відносин між людьми, заснований на чинних у даному суспільстві правових нормах. Цей порядок є проявом волі і свідомості людей. А це означає, що існує Костенко О.М. «Нові очі» для нового часу (про соціальний натуралізм). Луцьк : Терен, 2022. 417 С. 6. 418 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 183. 167 ще одна закономірність: яка воля і свідомість людей – такий і правопорядок у суспільстві…».419 Стосовно джерел соціального натуралізму за О.М. Костенком. Отож вибране.420 Як зазначає О.М. Костенко, в основі аномалій у суспільному житті, що створюють небезпеку для людства, знаходиться неадекватний світогляд, який спотворюється, за висловом Ф. Бекона, «ідолами-привидами», тобто злоякісними («токсичними») соціальними ілюзіями. «Видимість заміняє дійсність, а свобода бачиться як вседозволеність» – такий невтішний діагноз нашого часу. Бо не бачать люди над собою жодного закону, яким би мали керуватися, щоб їм відкрилася дійсність, а також дійсні правила для їхньої поведінки…».421 Розмірковуючи над проблемою соціального натуралізму, О.М. Костенко зазначає, що «…зі спотвореного поняття природи випливало, що природне означає щось есоціальне, а соціальне – щось еприродне. На довгий час запанувало хибне уявлення, що полягало у протиставленні категорій «природи» та «суспільства»: начебто «природа» і «суспільство» – це взаємовиключні категорії. Слово «природне» на певний час набуло значення чогось протилежного соціальному і належного лише до фізичної чи біологічної природи. Тому поняття «соціальної природи» не могло сприйматися як поняття, що відображає якусь реальність. Воно довго сприймалося як оксюморон, тобто як об’єднання несумісних начебто речей: соціального і природного…».422 Стосовно позитивізму О.М. Костенко пише: «…Позитивізм, що є проявом недорозвиненості пізнання до стадії відкриття дійсності, прирікає дослідника на ураження різноманітними ілюзіями, породжуваними непізнанням дійсності, зокрема законів соціальної природи. Керуючись позитивістськими ілюзіями, людина порушує закони природи, які існують і діють, але не пізнані нею. Такі порушення і є проявами соціальної патології. Із викладеного вище випливає, що позитивізм – неодмінний атрибут пізнання, у тому числі соціальних явищ, який має відігравати роль антипода натуралізму, у тому числі соціального. Правильним буде також уважати, що, образно кажучи, соціальний позитивізм є ґрунтом, необхідним для визрівання своєї протилежності – соціального натуралізму, а соціальне пізнання є процесом подолання першого другим. 419 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 184. 420 Костенко О.М. «Нові очі» для нового часу (про соціальний натуралізм). Луцьк : Терен, 2022. 421 Там само. С. 4. 422 Там само. С. 7. 168 Позитивізм присутній у пізнанні всіх трьох форм природи: фізичної, біологічної, соціальної…».423 На думку О.М. Костенка, тут виникають такі питання: «…по-перше, чи може суспільне буття, згідно з ідеєю природної цілісності світу, відбуватися не за законами соціальної природи і, по-друге, чи має суспільна свідомість діяти на суспільне буття іншим чином, аніж за цими законами…».424 Із позиції професора О.М. Костенка, «…згідно із соціальним натуралізмом, суспільне життя людей відбувається за реально існуючими і діючими законами соціальної природи, то виникає питання: як саме це відбувається? А відбувається таким чином: закони соціальної природи інтеріоризуються (засвоюються) у волі й свідомості людей. Тобто їхні воля і свідомість узгоджуються із законами соціальної природи. Міра узгодженості волі і свідомості із цими законами є рівнем а ь ї к ьт ри юдей… …Соціальна культура, іншими словами, – це культура (упорядкованість певним чином) суспільних відносин. Залежно від їх різновиду вона поділяється на політичну, економічну, моральну, правову, релігійну, наукову, етнічну тощо. Ця соціальна культура людей, проявляючись у їхній поведінці, і визначає суспільне життя… …Отже, закони соціальної природи діють не безпосередньо на суспільне життя, а опосередковано, – засвоюючись у волі та свідомості людей, які проявляються у їхній соціальній поведінці. Тому існує закономірність: яка соціальна культура людей – таке й їхнє життя… …Будь-які суспільні прояви волі та свідомості визначаються їхньою соціальною культурою. Зокрема, свобода тієї людини, що має соціальну культуру, є культурною свободою, яка проявляється у моральній і правовій поведінці, а свобода людини, що не має соціальної культури, є безкультурною свободою – вона проявляється у протиправній і аморальній поведінці… …Соціальна культура людей, утілюючи у собі закони соціальної природи, є основним соціогенним фактором. Це означає, що суспільство змінюється зі зміною соціальної культури… …Отже, пра д ре ьтати и ж ть б ти ише т ре р и п ь г житт , к дат ре р ати а ь к ьт р юдей так, щ б а к айп ше т ю а а б ак и а ь ї прир ди. Са е така – НАТУРАЛІСТИЧНА – а ь а к ьт ра є р ш є п ь г пр гре … Костенко О.М. «Нові очі» для нового часу (про соціальний натуралізм). Луцьк : Терен, 2022. С. 18–19. 424 Там само. С. 25. 423 169 …Звідси, пише О.М. Костенко, випливає, що у світлі соціального натуралізму формула «буття визначає свідомість» є нездатною розкрити справжній зв’язок між буттям людей та їхньою свідомістю. Насправді суспільне буття людей визначається законами соціальної природи так: вони (ці закони) інтеріоризуються у волі та свідомості людей, стаючи їхньою соціальною культурою і проявляючись у їхній соціальній поведінці, яка і створює суспільне буття. І це буття людей, і їхня воля та свідомість визначаються законами соціальної природи. А вже як люди втілять їх – це залежить від них самих. У різних суспільствах утілюють по-різному, тому й по-різному живуть… …Таким є «механізм» реального існування і дії законів соціальної природи в суспільному житті: він полягає в узгодженні волі та свідомості людей із цими законами і прояві узгоджених волі й свідомості у соціальній поведінці… …Розвиток людства відбувається у вигляді пристосування людей до законів фізичної, біологічної і соціальної природи, тобто у вигляді інтеріоризації цих законів у волі та свідомості. А результатом цього є формування фізичної, біологічної і соціальної культури людини, яка проявляється в її соціогенній поведінці… …Яка ця культура – такий і стан розвитку людей у суспільстві… …Проте воля і свідомість можуть не узгоджуватися із законами соціальної природи. Стан неузгодженості волі із законами соціальної природи є станом сваволі, а стан неузгодженості волі і свідомості із цими законами є станом ілюзій. Таким чином, у людини утворюється те, що ми називаємо комплексом сваволій ілюзій. Цей комплекс завжди проявляється у вигляді поведінки, що порушує закони соціальної природи, які мають утілюватися в нормах позитивного законодавства чи позитивної моралі… …Будь-який прояв цього комплексу є порушенням законів соціальної природи, а значить, соціальним злом. Отже, усе, що є соціальним злом, – це прояв комплексу сваволі та ілюзій, що виникає у людей унаслідок неузгодженості їх волі і свідомості із законами соціальної природи… …Стан такої неузгодженості визначається також як соціопатія. На відміну від соціопатії стан узгодженості волі й свідомості із законами соціальної природи називається соціономією… …Також можна стверджувати: соціопатія означає, що людина позбавлена соціальної культури, а соціономія – що має її…».425 Тому, на думку О.М. Костенка, з такого «…випливає, що основою протидії будь-якому соціальному злу на світі є діяльність, спрямована на 425 Костенко О.М. «Нові очі» для нового часу (про соціальний натуралізм). Луцьк : Терен, 2022. С. 24–27. 170 узгодження волі та свідомості людей із законами соціальної природи, тобто, іншими словами, формування у людей соціальної культури, яка створює імунітет проти ураження комплексом сваволі й ілюзій. І тут виникає питання: це ж скільки людських трагедій, суспільних бід і конфліктів, які є проявами цього комплексу, можна було б відвернути, якби для подолання соціопатії було використано заходи формування світогляду соціального натуралізму, що створює імунітет проти ураження людей комплексом сваволі й ілюзій. Зокрема, це стосується різноманітних соціальних конфліктів, громадянських воєн, революцій і контрреволюцій, тероризму, злочинності, корупції, економічних криз і криз моральності, деструктивних розладів особистості (алкоголізм, наркоманія, самогубства) тощо. У сфері політики, яка розглядається як управління суспільним життям людей за допомогою влади, комплекс сваволі й ілюзій набирає форми а ь г ю тари а ь г т п . Волюнтаризм і утопізм – це таке управління суспільним життям людей за допомогою влади, яке не узгоджується із законами соціальної природи. Проявом волюнтаризму й утопізму була спроба побудови в СРСР так званого комуністичного суспільства з використанням, зокрема, «марксистськоленінської теорії». Цей волюнтаризм і утопізм «радянського типу» проявлявся у порушенні законів соціальної природи, заперечуючи, наприклад, природні права людини на приватну власність і підприємництво, на громадянські свободи тощо. Політична воля при цьому перетворилася на п тич ий ю тари , а політична ідеологія – на п тич ий т п . У світлі соціального натуралізму забезпечити соціальний прогрес за допомогою волюнтаризму й утопізму неможливо, бо це порушення законів соціальної природи. Прогрес можна забезпечити лише за допомогою політики, котра здатна узгоджувати суспільне життя людей із законами соціальної природи. Саме це, відповідно до соціального натуралізму, можливо шляхом розвитку соціальної культури людей, що є засобом узгодження їхньої волі та свідомості із законами соціальної природи!..»,426 – пише вчений. Ба більше, на думку О.М. Костенка, «…соціальний натуралізм засновується на ідеї, згідно з якою суспільні явища існують відповідно до законів соціальної природи, які діють через волю і свідомість людей. Люди е ж ть ж д и чи ка ати чи ити ак и – и ж ть 426 Костенко О.М. «Нові очі» для нового часу (про соціальний натуралізм). Луцьк : Терен, 2022. С. 28–29. 171 ише аб ик ати їх, аб е ик ати. У цьому полягає «свобода волі».427 О.М. Костенко зазначає, що «…соціальний натуралізм має сприяти «натуралізації» усіх суспільних наук, зокрема політичної, економічної, правової, етичної, педагогічної та ін., тобто використанню у цих науках критерію відповідності чи невідповідності використовуваних понять і концепцій законам соціальної природи. Суспільні науки, предметом яких є соціальна природа та її закони, стають природничими, так само як фізика чи біологія. У суспільних науках можливими є наукові відкриття – відкриття законів соціальної природи, як у фізичній і біологічній…».428 Основи соціального натуралізму за О.М. Костенком: вибране.429 (1) «…Природа – це сутність, що породжує усе суще і дає йому закони існування. Мати-Природа – Найвищий Законодавець для всього сущого на всі часи. Бог – це релігійний образ Матері-Природи. На початку був Закон. І цей Закон був від Матері-Природи! Мати-Природа панує у світі через свої Закони. ПРИНЦИП ВСЕСВІТНЬОЇ ПРИРОДНОЇ ЗАКОННОСТІ: усе суще на світі існує, пристосовуючись до Законів Матері-Природи…».430 (2) «…Згідно з ідеєю природної цілісності світу, існують (є сущими) три форми природи: фізична, біологічна і соціальна (теорія «трьох природ»). Соціальна – це природа суспільного життя, а соціальним визнається усе те, що відноситься до суспільного життя людей. Наука про соціальне життя і його закони, тобто про соціальну природу, – соціологія. Згідно із цим, соціальні науки є такими ж природничими, як і фізичні та біологічні, бо пізнають (відкривають) закони соціальної природи, відмінної від фізичної і біологічної… (3) …ключове питання соціальної філософії – чи є соціальне природним? Соціальний натуралізм – це доктрина, яка полягає у визнанні існування поряд із фізичною і біологічною так званої третьої природи – соціальної, що існує за своїми законами, відмінними від законів фізичної й біологічної природи… …Несприйняття і критика соціального натуралізму зумовлюються неправильним його розумінням, зокрема спотворенням його суті, приписуванням йому того, чого він не має, тощо. Соціальний натуралізм не є фізикалізацією чи біологізацією соціального, а також його ідеалізацією. Костенко О.М. «Нові очі» для нового часу (про соціальний натуралізм). Луцьк : Терен, 2022. 427 С. 45. Там само. С. 59. Там само. С. 91. 430 Там само. С. 91. 428 429 172 Соціальний натуралізм відкриває «нові очі» на раніше не помічену людьми форму природи – соціальну природу та її закони. Той, хто хоче побачити світ по-новому, має дивитися на нього у світлі соціального натуралізму. Він, як ліхтар у темряві, потрібен людині для адекватної поведінки у світі, що існує відповідно до законів соціальної природи…».431 (4) «…соціальна природа породжує усі соціальні явища і дає їм закони існування. Зокрема, право (природні права та природні обов’язки людини, її свобода), мораль, релігія, мистецтво, звичаї визначаються соціальною природою, згідно з її законами, а не властивостями людини. …Найвищою владою для Людини є влада Матері-Природи, яка діє через закони фізичної природи, закони біологічної природи, закони соціальної природи. Будь-яка інша влада має узгоджуватися із законами Матері-Природи. Без такого узгодження Людина їй непідвладна. Державна влада є природною необхідністю, вона має, керуючись принципом верховенства законів соціальної природи, забезпечувати порядок у суспільстві на їхній основі… …Закон соціальної природи – це природна необхідність, тобто необхідність, що породжується природою суспільного життя людей. Закони соціальної природи реально існують і діють у суспільному житті людей незалежно від них. Люди не можуть їх скасовувати чи змінювати, а лише пізнавати їх і керуватися чи не керуватися ними (порушувати їх)… …Усупереч законам соціальної природи люди здатні створювати лише соціальні аномалії (потвори), наприклад тоталітарну державу…». 432 «…Доктрина, яка не визнає реальне існування і дію у суспільстві законів соціальної природи, називається соціальним позитивізмом. Відповідно до неї, творцем соціальних реалій є воля і свідомість людей, які не залежать від законів соціальної природи. Підставою для існування соціального позитивізму є автономність волі та свідомості, тобто можливість їх функціонування незалежно від законів соціальної природи, перебуваючи у стані сваволі й ілюзій. Соціальний позитивізм відкриває можливість для існування сваволі й ілюзій у суспільному житті людей, бо звільняє їх від необхідності керуватися законами соціальної природи. Суспільна історія – це вічна боротьба між соціальним позитивізмом і соціальним натуралізмом заради соціального прогресу…».433 (5) «…пізнавати закони соціальної природи людина починає з дитинства на основі свого життєвого досвіду, вступаючи у взаємини з іншими відповідно до природної необхідності, що існує у суспільному житті (зокрема, природна Костенко О.М. «Нові очі» для нового часу (про соціальний натуралізм). Луцьк : Терен, 2022. 431 С. 93. Там само. С. 94–95. Там само. С. 96–97. 432 433 173 необхідність укладання між людьми угод про обмін речами, наприклад «договір» обміну іграшками, правило черги тощо). Ці закони є першоджерелом права й моралі…».434 (6) «…діагноз світоглядної патології нашого часу: видимість заміняє дійсність, а свобода бачиться як уседозволеність. Для подолання цієї патології потрібні знання тієї дійсності, що стоїть по той бік видимості, а саме реально існуючих і діючих у суспільному житті законів соціальної природи…».435 (7) «…соціальний натуралізм є ідейною основою для множини галузей соціальної природи, які диференціюються між собою за критерієм їхньої ролі у суспільному організмі: «природна економіка», «природна політика», «природне право», «природна мораль», «природна релігія», «природна педагогіка», «природне мистецтво» тощо…».436 (8) «…кожна людина має здатність до узгодження її волі та свідомості із законами соціальної природи. Соціальне виховання людини (соціалізація) полягає у застосуванні відповідно до соціального натуралізму заходів, які сприяють узгодженню волі та свідомості людини із законами соціальної природи, тобто формуванню у неї соціальної культури…».437 Принцип соціального натуралізму. Принцип соціального натуралізму, на думку О.М. Костенка, – «…це ключ, що дає можливість по-новому вирішувати й інші проблеми, що постають у юридичній науці. На основі викладеного можна сформулювати такі тези: 1. Принцип соціального натуралізму (або, іншими словами, принцип соціальної природності чи принцип природності соціального) є засобом, придатним для розв`язання будь-яких гуманітарних і соціальних проблем, у тому числі проблем юриспруденції. 2. Згідно з принципом соціального натуралізму, будь-яке соціальне зло – це прояв комплексу сваволі та ілюзій людини, що порушує природні закони суспільного життя, на яких засновується соціальний порядок. Злочин – це зло, що посягає на соціальний порядок, і тому відповідальність за нього встановлюється кримінальним законодавством. 3. Боротьба добра зі злом – це боротьба природності з протиприродністю. Залежно від того, що перемагає у суспільстві, у ньому відбувається прогрес чи регрес. 4. Відповідно до принципу соціального натуралізму, право можна визначити як інститут забезпечення соціального порядку, заснований на Костенко О.М. «Нові очі» для нового часу (про соціальний натуралізм). Луцьк : Терен, 2022. 434 С. 97. Там само. С. 98. Там само.С. 99. 437 Там само. С. 111. 435 436 174 законах природи, яким надана форма законодавства (нормативно-правових актів). 5. Найдосконалішим є те законодавство, яке найповніше відображає закони природи, і зокрема закони природного права. Кожен має природне право вимагати скасування будь-якого законодавчого акту на тій підставі, що він суперечить природним законам суспільного життя людей (зокрема, законам природного права). 6. Виходячи із цього, будь-яке правопорушення, у тому числі й злочин, – це порушення законів природи, яким надана форма законодавства. 7. Будь-яке порушення законів природи є проявом сваволі, а отже, будь-яке правопорушення, у тому числі і злочин, слід розглядати як прояв людської сваволі. Правопорушення (у т. ч. і злочини) є явищем реальним, але протиприродним. 8. Права людини – це визначена законами природи, які мають втілюватися в чинному законодавстві, свобода людини, що забезпечує їй безпеку від будьякого свавілля, тобто можливість жити у злагоді з Матір‘ю-Природою. 9. Злочинець – це особа, у якої воля знаходиться у стані сваволі, а свідомість – у стані ілюзій, утворюючи так званий комплекс сваволі та ілюзій, що проявився у вигляді вчинення злочину. Це саме визначення стосується і будь-якого правопорушника, тобто особи, що вчиняє конституційне, адміністративне, цивільне чи будь-яке інше правопорушення. Стан ураженості людини комплексом сваволі та ілюзій називається соціопатією. 10. Зважаючи на те, що міру узгодженості волі людини із законами природи можна визначити як культуру людини, найефективнішим засобом протидії людській сваволі, яка проявляється у вигляді правопорушень, і зокрема злочинів, є культура людей, у тому числі соціальна культура громадян, яка включає у себе і правову культуру громадян. Це дає підстави для створення культурно-правової концепції забезпечення соціального порядку. Відповідно до цієї концепції, проблеми юриспруденції потрібно розв‘язувати, керуючись принципом «Культура – мати порядку!». 11. Основою правової держави і правопорядку варто визнати правову культуру громадян, що є складовою частиною їхньої соціальної культури. Звідси випливає ідея, що законодавство є лише інструментом, який працює так, як його застосовують люди, керуючись своєю правовою культурою. На цій ідеї має бути заснована так звана інструментальна концепція законодавства. Закони в будь-якому суспільстві працюють так, як до цього їх скеровує соціальна культура громадян. 175 12. Справедливість на основі принципу соціального натуралізму можна визначити як відповідність проявів волі людей законам природи, зокрема законам природного права. 13. Правова поведінка людей визначається їхньою правовою культурою, а не законодавством. Нормативно-правові акти є лише засобами для: а) визначення, яка поведінка є правовою і яка – неправовою; б) соціального реагування на правову і неправову поведінку людей. 14. Так званий принцип верховенства права полягає у тому, що «верховним» має бути право як утілені в законодавстві закони соціальної природи (тобто закони природного права). Цей принцип як норму суспільного життя можна забезпечити лише за належної правової культури громадян, базуючись на тому, що ця культура вища за будь-які конституції, кодекси та закони. 15. Вирішення основного питання правознавства за допомогою принципу соціального натуралізму дає підстави вважати, що тлумачення законодавства є не що інше, як виявлення його природного змісту. Ігнорування цього змісту призводить до того, що позитивний аспект права стає інструментом, придатним для правового волюнтаризму, зокрема для зловживань законодавством. 16. Свобода людини в суспільстві – це незалежність її від будь-чиєї сваволі, завдяки чому вона має можливість жити за законами природи. Людина, маючи свободу, тобто можливість проявляти свою волю і свідомість, може чинити будь-що, але нормальним буде лише той учинок, який відповідає законам природи, і зокрема законам соціальної природи. 17. Завдяки свободі людина має можливість не підкорятися будь-кому, якщо цей будь-хто чинить щось усупереч законам Матері-Природи. Найвищою владою для людини є влада Матері-Природи, а все інше (у тому числі державна влада) – остільки, оскільки воно втілює у собі закони Матері-Природи. Це саме стосується й авторитету. Найвищим авторитетом для людини має визнаватися Мати-Природа. Інші люди чи людські утворення мають авторитет остільки, оскільки вони втілюють у собі закони Матері-Природи. 18. Безпека людини в суспільстві – це захищеність її свободи жити за законами соціальної природи від будь-яких проявів людської сваволі. 19. Критерієм істини у юридичній науці та кримінології має визнаватися не правова практика, а природні закони соціального життя людей. 20. Прогрес права як засобу забезпечення соціального порядку є неможливим без пізнання законів природного права. Тому слід було б найперше розробляти доктринальний Кодекс законів природного права, 176 основу якого заклали своїми працями ще творці римського права. Він має включати відкриті доктринальним шляхом закони природного права, які мають утілюватися у законодавстві. 21. Глобалізація юриспруденції – це процес, який полягає у наближенні усіх національних юриспруденцій до «спільного знаменника», яким є природні закони суспільного життя людей (зокрема, закони природного права)…».438 438 Методологія в праві : монографія / І. Безклубий та ін. ; за заг. ред. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2017. С. 185–188. 177 3.3.2. Правова доктрина як джерело права та її місце у юридичній практиці У Юридичній енциклопедії зазначається, що у певному сенсі правова доктрина виступає як переконливе (авторитетне) джерело права, але все ж таки не є достатньою юридичною базою для винесення юридично значущих рішень.439 Соціалізація правової доктрини є антропологічним процесом, оскільки в ході правозастосування «правової доктрини» як джерела права відбувається юридизація тих чи інших ключових елементів права. Коли йдеться про правотворення завдяки правовій доктрині під державними та недержавними інституціями, науковими колективами чи взагалі окремими вченими, ми можемо говорити саме про ті процеси, які відбуваються завдяки соціальним змінам у суспільстві. Ці процеси є важливими не лише для «соціалізації» самої доктрини як джерела права, а й для розширення обсягу і змісту розуміння критеріїв та сенсів, функцій тощо феномену «соціальної держави» як окремої інституції, феномену, сфери діяльності права тощо. Розглянемо деякі приклади. Так, у ч. 1 ст. 141 Договору про Євросоюз (змінений і доповнений Маастріхтський договір про Європейський Союз 1992 р.), у розділі «Наближення законодавства» зазначено, що «…якщо в Договорах не обумовлено інакше, нижчезазначені положення застосовуються для досягнення цілей, установлених у статті 26. Європейський Парламент та Рада, діючи згідно зі звичайною законодавчою процедурою та після проведення консультацій з Економічно-соціальним комітетом, ухвалюють заходи щодо наближення положень законів, підзаконних або адміністративних актів держав-членів, спрямованих на створення та функціонування внутрішнього ринку…».440 А вже за ч. 2 ст. 141 Договору про Євросоюз урегульовано питання про те, що у своїх пропозиціях щодо здоров’я, безпеки, охорони довкілля та захисту прав споживачів, передбачених ч. 1, Комісія бере за основу високий рівень захисту з урахуванням, зокрема, 439 Велика українська енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 476. 440 Договір про Європейський Союз. Консолідовані версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу (2010/С 83/01). Офіційний вісник Європейського Союзу. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/file/text/40/f450346n12.pdf 178 будь-яких нових досягнень, що ґр т ють а а к их актах (курсив та виділення власне. – Я.М.).441 У п. «d» ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН визначено, що суд, виносячи рішення на основі міжнародного права, вправі постановляти їх на підставі: судових рішень та д ктри и найбільш кваліфікованих спеціалістів із публічного права різних націй, що визнаються як допоміжні засоби визначення правових норм.442 Законом України «Про міжнародне приватне право» у ч. 1 ст. 8 визначено, що «..під час застосування права іноземної держави суд чи інший орган установлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і д ктри ю дп д й е й держа …» (курсив та 443 виділення власне. – Я.М.). Рішення суду є джерелами права. Процес легалізації доктрини може мати місце через правозастосовчий процес. У Юридичній енциклопедії подається енциклопедична довідка про те, що суди звертаються до правової доктрини у своїх рішеннях, використовуючи такі конструкції: «за загальним доктринальним підходом», «відповідно до усталеної в юридичній літературі думки», «згідно з визначеними підходами в юридичній науці» та ін. Тому тут відображається не що інше, як своєрідний підсумок складного процесу формування правової доктрини, що вказує на інтеграцію доктринальних положень до текстів законів чи результатів судової правотворчості.444 Водночас зазначається, що судді часто звертаються до науково-практичних коментарів законодавчих актів, які за природою є результатом доктринального тлумачення, що дає змогу сформувати їхнє суддівське уявлення у конкретних справах щодо правових явищ, правовідносин, правового статусу суб’єктів права. Тому у багатьох випадках офіційне тлумачення норм права ґрунтується на висновках учених, тобто які за змістом є доктринальними, а за формою вираження – офіційними.445 441 Договір про Європейський Союз. Консолідовані версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу (2010/С 83/01). Офіційний вісник Європейського Союзу. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/file/text/40/f450346n12.pdf 442 Статут Міжнародного Суду ООН. URL: https://www.icj-cij.org/public/files/statute-of-thecourt/statute-of-the-court-ru.pdf 443 Про міжнародне приватне право : Закон України від 23 червня 2005 р. № 2709-IV. Верховна Рада України. URL.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2709-15#Text 444 Велика українська енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 474. 445 Там само. С. 476. 179 3.4. Колективне та одноособове у правовій доктрині: проблеми та перспективи соціального для державотворчого процесу Правова доктрина – стимул та показник для відображення проблем реалій сьогодення, що пов’язані з пізнанням соціальної дійсності. Сучасний розвиток правової доктрини так чи інакше характеризується процесами соціалізації права, які відображають особливий вираз не лише стосовно довершення самої правової матерії соціальними вкрапленнями (контентом) у різних його елементах: нормах, правах та обов’язках, процедурах, ідеях та вченнях, принципах, націленості процесуальної форми на соціально-правовий аспект, а й з інших питань – об’єднуючими чи роз’єднуючими соціальні спільності: громаду, наукові школи, інституції, вчених. Зокрема, сьогодні соціалізація чітко вплітається і в кон’юнктуру іншого аспекту, а саме: диспуту вчених-юристів у різних за особливим науковометодологічним рівнем (колективна участь у конференціях, круглих столах, колективних монографіях, колективних посібниках, колективних компендіумах, колективних науково-практичних коментарях до чинного законодавства, колективних наукових фахових статтях тощо), місцем опублікування наукових праць (колективна участь на територіях іноземного та на територіях національного правопорядків або ж в Україні – на територіях певних правничих шкіл – Східного, Західного, Північного чи Центрального регіонів; або ж на підконтрольних та непідконтрольних територіях, прифронтових територіях тощо), за інституцією організації колективних диспутів (різні громадські організації, які діють у співпраці з різними науковими чи державними установами, як і навпаки) тощо. Візьмемо приклад монографії як наукового твору. У відкритих методологічних джерелах під монографією розуміється наукове книжкове видання певного дослідження однієї проблеми або теми, що належить одному чи декільком авторам. Є два типи наукових монографій. Наукова монографія як науково-дослідницька праця, предметом якої є вичерпне узагальнення теоретичного матеріалу з наукової проблеми або теми з критичним його аналізом, визначенням вагомості, формулюванням нових наукових концепцій. Дана монографія фіксує науковий пріоритет, забезпечує 180 первинною науковою інформацією суспільство, слугує висвітленню основного змісту і результатів наукового, дисертаційного дослідження.446 Другий тип наукової монографії – це наукова праця, яка є засобом висвітлення основного змісту дисертації і є однією з основних публікацій за темою дослідження.447 Науковий колектив об’єднує вчених, наукових і науково-педагогічних працівників,448 а також практиків, а в деяких випадках – громадськість, що, безумовно, відображається у певних соціально-правових зв’язках. Тут слід звернути увагу на «колективне» та «одноособове» дослідження у сфері права. «Колективне» походить від латинської мови collectivus та означає «збірний» (граматичний підхід), «той, що відноситься до висновків» (філософський підхід), «скупчення».449 У Радянській енциклопедії слово «колектив» означає відносно компактну соціальну групу, яка об’єднує людей, зайнятих вирішенням конкретного суспільного завдання.450 До речі, коли йдеться про наукові праці (доробки), то тут підходять такі терміни для усвідомлення, як «колективні переговори», «колективна оплата праці» тощо. До прикладу, «колективні переговори» (сенс їх наскрізно відображається стосовно конференцій та круглих столів) в енциклопедії з трудового права визначаються як «процес переговорної взаємодії між сторонами соціального діалогу; одна з форм соціального діалогу у сфері праці; спосіб підготовки і укладення правових актів соціального діалогу».451 Відповідно, термін «колективне трудове право» теж має схожі аспекти «праці вчених». Зокрема, під ним розуміють «сукупність правових норм, які регулюють колективні трудові відносини, котрі виникають у процесі здійснення їх суб’єктами колективних … прав та забезпечення їхніх інтересів…».452 Проте слід відрізняти трудові відносини від соціально-правових відносин у сфері колективних наукових праць. Адже йдеться про академічні/науковоосвітні, а не про трудові права вчених, дослідників, шукачів; йдеться і про їхні 446 Монографія. Значення слова. URL: https://nauka.udpu.edu.ua/wp-content/uploads/2013/03/2.1.MONOHRAFIYa.pdf 447 Там само. 448 Важинський С.Е., Щербак Т.І. Методика та організація наукових досліджень : навчальний посібник. Суми : СумДПУ імені А.С. Макаренка, 2016. 260 c. URL:http://lib-net.com/content/ 11001_Viznachennya_predmeta_ta_obekta_doslidjennya_Meta_i_zavdannya_doslidjennya.html 449 Дворецуий И.Х. Латино-русский словарь. Около 50 000 слов. Изд. 2-ге, перераб. и доп. Москва : Русский язык, 1976. С. 203. 450 Советский энциклопедический словарь / гл. ред. А.М. Прохоров. 2-ге изд. Москва : Сов. энциколопедия, 1982. С. 601. 451 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: С.М. Прилипко (гол.) та ін. Харків: Право, 2018. Т. 11. С. 248. 452 Там само. С. 237. 181 цивільні права: право на освіту, право на розвиток, право на об’єднання тощо. Тобто ці права виходять за рамки суто трудових правовідносин, тому є ширшими, міждисциплінарними, виникають на підставі фактичного складу (сукупності фактів). Водночас постає й дилема про питання «компактності» та того, «що об’єднує», що теж може мати свої варіації позитивного та негативного з погляду причин та наслідків. Слово «одноособове», згідно з Українським академічним словником, означає «…який приймається або здійснюється однією особою…».453 Слово «моно» є нічим іншим, як приставкою до слова «один».454 Тому монографія, по суті, означає одноосібність наукового письма в буквальному сенсі. Натомість уважається, що «монографія – це не написана одним автором робота, а дослідження, присвячене одній темі…».455 Тобто акцент ставиться у науковій праці на єдиний (один) предмет та об’єкт дослідження (певній проблемі), а не на авторстві. Адже «об’єкт дослідження» – це процес або явище, що породжує проблемну ситуацію і вибирається для вивчення;456 а «предмет дослідження» – явище або процес, що знаходиться у межах об’єкта та розглядається як елемент, частина об’єкта дослідження.457 Об’єкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне і часткове. В об’єкті виділяється його частина, яка є предметом дослідження. Саме на нього спрямована основна увага науковця, оскільки предмет дослідження визначає тему наукового дослідження.458 Очевидно, що соціальний аспект/контекст у колективному та односособовому так чи інакше відстежується як і асоціальний. Сучасні тенденції мають свої позитивні та негативні чинники для розвитку правової доктрини та вдосконалення методологічного підходу до формування правової доктрини або ж її нівелювання. Але цілком очевидно, що вони відбуваються за виправданим природним сценарієм, ураховуючи бодай тезу «про причину та наслідок». Ці та інші проблеми можна більш детально виокремити. До п ити их е т «колективного» можливо віднести такі: 453 Словник української мови : в 11 т. Словник.ua. URL: https://slovnyk.ua/index.php?swrd=% D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B2%D0% B8%D0%B9 454 Моно. Вікіпедія. URL: https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D0%BE 455 Правила написання та видання монографій та наукових посібників. Інтернаука. URL: https://www.inter-nauka.com/ua/magazine/monograph-submit/rules/ 456 Важинський С.Е., Щербак Т.І. Методика та організація наукових досліджень : навчальний посібник. Суми : СумДПУ імені А.С. Макаренка, 2016. 260 c. URL:http://lib-net.com/content/11001_ Viznachennya_predmeta_ta_obekta_doslidjennya_Meta_i_zavdannya_doslidjennya.html 457 Там само. 458 Там само. 182 1. об’єднання наукових колективів для вирішення конкретної наукової проблеми/завдання з різнобічними напрямами, що становить радше міждисциплінарні дослідження, ніж суто галузеві; 2. економія часу та засобів для наукового пізнання вченими тієї чи іншої конкретної проблеми; 3. природа соціального диспуту у колективі скоріше єднає, ніж роз’єднує, унаслідок чого і «диспут» (різновид дискусії, публічне обговорення тієї чи іншої важливої для присутніх проблеми),459 і «дискурс» (єдність мовлення та ситуації, у якій воно відбувається)460 зумовлені соціальним ефектом у колективному; 4. відстежується певний тісний зв’язок із громадянським суспільством учених-правників із різними соціальними групами. Такий зв’язок може містити як нетривалий, так і тривалий характер залежно від складності проблеми, яка буде ставати предметом диспуту та дискурсу (наприклад, подальше об’єднання для співпраці шляхом укладення меморандуму та робота у цьому правовому полі навколо проблеми тощо); 5. мають характер «науково-волонтерської» діяльності, що свідчить про підняття рівня соціально-правової культури та небайдужості на альтруїстичних соціально-правових засадах; 6. пришвидшення доступу до прийняття рішень та резолюцій ученими і донесення їх до громадськості, що дає змогу одностайно заявити позицію перед суспільством, донести інформацію оперативно тощо. До егати их е т «колективного» можливо віднести: 1. знеособлення автора (вченого), що висуває на перший план певну «інституцію» як квазісуб’єкт правовідносин. Такі інституції можуть мати різну репутацію та рівень кредиту наукової довіри, що може негативно позначатися на особистості вченого/автора; 2. неспроможність формування концептуальних наукових позицій у силу різних правових шкіл. Тому такі диспути завжди будуть носити фазу тез та антитез (початковий рівень); 3. відсутність або втрату синхронності/послідовності наукового диспуту та дискурсу, подальшої співпраці або ж у конкретній науковій праці, що нівелює ефективність результату та мети, заради якої відбулось об’єднання («колективізація») учених-правників; 4. за участі в наукових проєктах (подачі заявок) міститься у певних проєктах графа, яка вказує на необхідність відобразити науковий внесок Диспут. Вікіпедія. D0%BF%D1%83%D1%82 460 Там само. 459 URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B8%D1%81% 183 автора та конкретні сторінки у тій чи іншій науковій праці. А за обставин «стирання авторства» цього показати не уявляється можливим, адже відсутні сторінки. За такого підходу виникає питання про «втрату» наукового значення та наукової праці, як і самого автора-науковця (це ніби «наукова диверсія» – робота є, вчений умовно працював, а нічого вдіяти не може). Як правило, вона керується службовими особами більшого наукового рангу, має вигляд наукової недоброчесності (а по суті, корупції). Причин може бути безліч: небажання чи невміння «куратора» спільно працювати над проблемою; гонитва за науковими показниками; бажання бути в «тренді» з нагально піднятою проблемою тощо. Але у цьому разі страждають усі. Соціалізація за таких обставин не відбувається, а науковий диспут і дискурс є регресними. Відбувається удавана соціалізація в науково-світній сфері, а право перебуває у стагнації; 5. соціально-правовий альтруїзм може знижувати ефективність наукового диспуту та дискурсу через неспроможність дійти концептуальних «єдиних» висновків для правозастосування; 6. питання «колективної відповідальності» ускладняється за українським законодавством, адже не уявляється можливим виокремити чи притягнути колективи за академічну недоброчесність. І це проблемне питання суто юридичне. Ба більше, воно «узаконює» недобросовісних авторів, а отже, є проявом правового нігілізму в правовій доктрині; 7. «колективність наукових доробок» може слугувати передкорупційними зв’язками або приховувати справжніх авторів, тобто приховувати плагіат у тих чи інших формах; 8. неможливість у певних наукових формах диспуту та дискурсу виокремити автора, наприклад: (а) 500 сторінок монографія а в ній 30–50 авторів без позначення конкретного наукового внеску з указівкою на конкретну наукову позицію, сторінку тощо; (б) наукова стаття (як правило, Скопус, іноземні дороговартісні видання) не містить авторства з конкретним науковим доробком. Таке авторство бодай би відстежувалось у структурі статті (новизна, таблиці, висновки, актуальність проблеми тощо). Проте такого ми не можемо зустріти у вимогах до статей, якщо цього не побажають самі автори наукової статті. Це означає, що міститься академічна недоброчесність у вигляді зловживання правом. Для юристів це повинен бути очевидний факт непорядності тощо. Зрештою, два останніх чинника вказують не на соціалізацію правової доктрини, а, навпаки, на асоціалізацію, що призводить, по суті, до наукової маргінальності, виключенності, банкрутства. 184 Таким чином, державотворчий процес, який має науково-освітню сферу, має певні ризики, тенденції та загрози. Вони стосуються розвитку та занепаду науково-освітнього капіталу держави, який є соціальною сферою стабілізації державовладдя та правовладдя. А отже, ці питання є проблемами національної та соціальної безпеки. 185 Завдання до Розділу 3 1. Дайте визначення правовій доктрині. Охарактеризуйте аспект соціалізації юридичних знань у правовій доктрині. 2. Охарактеризуйте філософію права як навчальну дисципліну та вкажіть на предмет соціалізації юридичної науки завдяки філософії права. 3. На вашу думку, чи вбачається закономірність розвитку філософських наративів та вчень із соціалізацією юридичної науки? У чому полягає сутність соціалізації юридичної науки? Чи має вона міждисциплінарний характер і зв’язок? Чи відбувається завдяки соціалізації зміна змісту ключових категорій у галузях права, таких як предмет, метод, функції та принципи права, до прикладу матеріальних галузей: цивільного, трудового, кримінального тощо; процесуальних галузей: кримінального процесу, цивільного процесу тощо? 4. Визначіть співвідношення соціального натуралізму із законами соціальної природи, що викладені у вченнях О.М. Костенка. 186 РОЗДІЛ 4 ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ КЛАСИЧНИХ ФОРМУЛЯРІВ УЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ 4.1. Загальні підходи до визначення ознак держави та її понятійного апарату Традиційно до поняття «держава» підходять через розуміння у її сенсі двох значень цього терміна. Зокрема: (а) у значенні «країна», тобто політико-географічного утворення (поверхневої ділянки планети та ділянки на географічній карті, визначеної кордоном: Росії, Польщі, Албанії, Бразилії і т. д.); (б) як значення організації політичної влади, системи інститутів політичної влади. Класично у юридичній науці, як правило, ці два поняття об’єднуються.461 У найзагальнішому/традиційному вигляді термін «держа а» зводиться до такого поняття, як «…територіальна організація влади, яка об’єднує населення на засадах громадянства, здійснюється за посередництвом апарату управління шляхом ухвалення і реалізації законів та інших правових актів задля забезпечення функціонування та сталого розвитку суспільства, захисту прав людини і громадянина…».462 Таким чином, поняття держави означає, насамперед, те, що йдеться про певну країну як певне політико-географічне утворення; а також про цілісну, охоплюючу всю країну організацію політичної влади як найбільш характерних для країни інститутів влади.463 Натомість у підручнику з теорії права зазначається, що сьогодні немає єдиного, загальноприйнятого визначення поняття «держава». Зазначається, що це зумовлюється як складністю охоплення усіх елементів явища, так і наявністю різних теорій, шкіл, доктрин, що пояснюють причини та шляхи 461 Алексеев С.С. Собрание сочинений : в 10 т. [+Справоч. том]. Т. 8: Учебники и учебные пособия. Москва : Статут, 2010. С. 95. 462 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 89. 463 Алексеев С.С. Там само. С. 95. 187 виникнення держави. Радянському періоду розвитку правової науки було притаманне визначення держави як політико-територіальної організації влади у соціально неоднорідному суспільстві, яка є виразником волі та інтересів панівного класу, що має апарат управління та примусу, та яка здатна робити свої веління загальнообов’язковими для всіх. Таке визначення спирається на ідеї етатизму та нормативізму. При цьому поза увагою залишалося право як основа, мета та засіб існування держави, а головним стрижневим елементом державної влади ставав апарат управління та примусу (курсив власний. – Я.М.).464 Уважається, що таке розуміння держави не відображає її справжньої суті та змісту (про що вже йшлося у попередньому підрозділі). Головним обов’язком сучасних демократичних держав стало забезпечення прав і свобод людини. Відповідно, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а єдиним джерелом влади визнається її народ. Тому видається зрозумілим, що це не може бути не враховано під час формування сучасного поняття держави, у якому її характерними ознаками (без яких вона не може існувати) є народ, територія та єдина правова влада.465 Водночас саме акцент та правовому підході до вивчення держави надає можливість висвітлити найбільш важливі характеристики з погляду основних закономірностей та напрямів її функціонування, передусім форм організації та функціонування державної влади, правового обмеження діяльності органів державної влади, юридичних механізмів забезпечення та захисту прав людини і громадянина.466 Для усіх типів держав характерні певні ознаки, що відрізняють державу від суспільства та його політичних організацій.467 Традиційно вважається, що для всіх типів державних утворень характерні ознаки держави, які відрізняють її від суспільства та його політичних організацій. Ці ознаки називають загальними (основними). До них належать: (1) наявність особливого апарату управління (публічної влади); (2) суверенітет держави, тобто її незалежність і самостійність у здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики; (3) виключне право на ухвалення законів та інших нормативних актів, обов’язкових для усього суспільства або його частини; (4) наявність апарату примусу; Загальна теорія права : підручник / за заг. ред. М.І. Козюбри. Київ : Ваіте, 2015. С. 107. Там само. Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 89. 467 Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. Т.2: Д–Й. 1999. С. 80. 464 465 466 188 (5) виключне право держави визначати грошову систему, встановлювати і стягувати податки та інші примусові збори з населення для суспільних потреб та утримання апарату управління тощо.468 До того ж до ознак держави варто віднести (а) територіальну визначеність (кордони), (б) культурну та часто (в) етнічну єдність, (г) монополію на легальне застосування примусу, сили для підтвердження загальнообов’язковості приписів права, а також (ґ) наявність власної правової системи.469 Окрім цього, існують і додаткові (факультативні) ознаки держави, зокрема: (1) наявність державної символіки (герб, прапор, гімн); (2) столиця держави; (3) державна мова; (4) власна кредитно-фінансова система та грошова одиниця (валюта); (5) власні збройні сили; (6) державні традиції тощо.470 Повертаючись до понятійного апарату стосовно терміна «держава», варто вказати на те, що поняття «держава» слід відрізняти і від внутрішньодержавних автономних утворень, які мають деякі зовнішні ознаки держави (свої конституцію, законодавство, органи офіційної влади, відповідні атрибути і символи), але не є суверенними. Це, зокрема, стосується штатів у США, земель у Німеччині, автономних провінцій в Іспанії, республік у Російській Федерації, АР Крим в Україні тощо. За всієї різноманітності держави за формами правління, державного устрою, політичних режимів загальною тенденцією у сучасний період є зростання ролі держави у вирішенні проблем суспільного розвитку. Найприйнятнішою моделлю при цьому визначається держава, яка основою своєї діяльності вважає задоволення загальносоціальних потреб, забезпечення прав та інтересів людини і громадянина.471 На додаток до цього слід виокремлювати різне, яке наявне між ціннісною характеристикою держави залежно від державного режиму. Зокрема, в авторитарній державі її ціннісний зміст полягає у тому, що державою 468 Шемшученко Ю.С. Держава. Юридична енциклопедія : у 6 т. Т. 2. С. 81 ; Теорія держави і права : підручник / О.М. Бандурка та ін. ; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. НАПрН України О.М. Бандурки. Харків, 2018. С. 45. 469 Теорія держави і права : підручник / О.М. Бандурка та ін. ; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. НАПрН України О.М. Бандурки. Харків, 2018. С. 45–46. 470 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 16. 471 Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. Т.2: Д–Й. 1999. С. 81. 189 визначається обсяг свободи особистості, тоді як у демократичній державі її зміст полягає у тому, що державою забезпечується свобода особистості (курсив власний. – Я.М.).472 Отже, «визначення обсягу свободи» (кимось, наприклад «пануючим класом») та забезпечення свободи (незалежно від спроможності, від обсягу свободи людини, тим самим «кимось») є принципово різними ідеями, методами та ідеологією заснування, функціонування та існування держави. Адже методологічно перший варіант засновницької моделі «визначення» (ймовірно, «примусового», «наказового») засновується на неврахуванні спроможностей та можливостей людини суспільства у так званій організації влади на певній території тим чи іншим пануючим класом. Натомість «модель» «забезпечення» організації влади на певній території покладається й орієнтується на те, що держава відіграє лише допоміжну роль, «живиться» дійсними спроможними елементами суспільства та людини, що надає їй можливість прогнозувати ефективніше розвиток, забезпечувати охорону прав людини та громадянина. «Засновницька модель» «визначення» може й не передбачати наперед визначеність в організації, оскільки відсутній елемент узгодженості, «акцептування» (прийняття) населенням ідей пануючого класу. Ось у чому закладається фундаментальна та принципова відмінність між «забезпеченням» та «визначенням» у засновницьких ідеях інституту держави та ролі в ньому феномену права, творцем якого є суспільство, людина. Тому серед дослідників феномену держави справедливо також відзначається, що держава – це не лише сила примусу, яка заснована на законах, а й ідея, що мобілізує сили народу на спільну справу на основі авторитету державної влади, довіри населення до політичних досягнень і цільових програм розвитку. Усе це пов’язане з виходом на аксіосферу держави, розгортанням досліджень її змісту не тільки як важливого напряму в теорії сучасної держави, а й визначального орієнтира розвитку Української державності.473 Таким чином, наведене підтверджує ідею пріоритетності «забезпечення» державою суспільних свобод народу, людини. Це й констатує державу як універсальну форму держави у вираженні, розвитку та організації/забезпечення нею прав людини, людей, з якої складається сама ж держава як інституція. Актуальні грані загальнотеоретичної юриспруденції : монографія / Ю.М. Оборотов та ін. ; за ред. Ю.М. Оборотова. Одеса : Фенікс, 2012. С. 10. 473 Там само. С. 11. 472 190 4.2. Ґенеза поняття та основні риси державного суверенітету Кожна держава генетично виокремлена як організація верховної влади певного суспільства з-поміж інших суб’єктів права. У латинській мові термін super позначається як верхній, верх, а термін superus – як висоти, найвищі сфери.474 Сьогодні цей термін застосовується до етимології тлумачення поняття «суверенітет». У Юридичній енциклопедії термін «суверенітет» подається як повнота влади держави; самостійність держави, її незалежність від інтересів держави у внутрішній та зовнішній політиці. Водночас «суверенітет» визначається як однин із принципів міжнародного права. Він закріплений у Статуті ООН та низці міжнародних договорів і декларацій.475 Пояснюючи ідею самостійності держави, термін «суверенітет» нерозривно пов’язаний із нею. Для цього у юридичній доктрині устоялися терміни «державний суверенітет» чи «суверенітет держави». Так, термін « ере тет держа ий» (державний суверенітет) – це визначальна і невід’ємна якість держави, що відображає її верховенство на своїй території та незалежність (самостійність) у міжнародних відносинах.476 Державний суверенітет розуміється не тільки як «якість держави», а й як зумовлена волею народу політико-правова властивість держави, яка полягає у верховенстві державної влади щодо будь-якої іншої влади в суспільстві та її незалежності за межами держави.477 Державний суверенітет розуміється як незалежність державної влади від усілякої іншої влади (політичної чи ідеологічної) усередині країни та зовні, що виражається у її виключному та монопольному праві самостійно та вільно вирішувати всі її справи. У такому сенсі державний суверенітет є основою сили держави, її здатністю ефективно виконувати свої функції.478 З огляду на це, у правовій доктрині виділяють певні підходи до розуміння суверенітету. Зокрема: (1) він прирівнюється до поняття держави; (2) він 474 Дворецкий И.Х. Латинско-русский словарь. Около 50 000 слов. Изд. 2-ге, перераб. и доп. Москва : Русский язык, 1976. С. 980. 475 Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. Т. 5: П–С. 2003. С. 684. 476 Там само. 477 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 100. 478 Алексеев С.С. Собрание сочинений : в 10 т. [+Справоч. том]. Т. 8: Учебники и учебные пособия. Москва : Статут, 2010. С. 100. 191 ототожнюється із владою; (3) він прирівнюється до міжнародної правосуб’єктності – здатності держави бути суб’єктом міжнародного права; (4) він розуміється як принцип, що визначає усі боки буття держави: виникнення, конституційне оформлення, встановлення й оформлення засад державного устрою, принципів внутрішньої і зовнішньої політики; (5) визначається властивістю держави або державної влади.479 Основні риси державного суверенітету за сферою їх дії поділяють на внутрішні та зовнішні. До його внутрішніх рис відносять: (1) верховенство державної влади, тобто на території держави відсутня інша соціальна політична влада, яка б мала повноваження рівні або більші, ніж державна; (2) повноту державної влади, тобто поширення її на всіх індивідів, що перебувають на території держави, та на всі сфери (політичну, економічну, ідеологічну, культурну тощо) суспільного життя держави; (3) самостійність державної влади, тобто наявність у державної влади об'єктивної можливості приймати будь-які організаційно-управлінські рішення у межах своїх повноважень; (4) неподільність державної влади, тобто об’єктивну неможливість існування у державі більше ніж однієї суверенної державної влади. До зовнішніх рис суверенітету відносять: (1) незалежність державної влади, тобто у міжнародних відносинах державна влада об’єктивно здатна приймати рішення, виходячи виключно із власних державних інтересів, а не під впливом (диктатом) іншої держави або держав, що таким чином реалізують власні державні інтереси; (2) рівноправ’я державної влади, тобто об'єктивну наявність у державної влади мати у міжнародних стосунках такі ж права та обов’язки, що й інші держави.480 У підручнику з теорії держави і права деякими авторами справедливо звертається увага на те, що слід розмежовувати поняття «суверенітет держави», «суверенні права» і «національний суверенітет». Так, поняття «суверенітет держави» не слід змішувати з підпорядкованим йому поняттям «суверенні права». Своєї конкретизації внутрішній і зовнішній суверенітети набувають через систему суверенних прав. У межах власної території суверенними правами є, наприклад, права мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати податки, встановлювати режим діяльності 479 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 102. 480 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 16–17. 192 недержавних організацій і адміністративних одиниць, адміністративнотериторіальний поділ у цілому та ін. У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укладення міжнародних договорів, участь у роботі міжнародних організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголошення війни й укладення миру та ін. У федеративній державі, створеній знизу шляхом об’єднання незалежних держав, суверенітет тих, що об’єднуються, є джерелом повноважень центральної загальнофедеративної влади. Ця влада здійснює суму добровільно переданих їй державами, що об’єдналися, суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху відбувається шляхом передання певної кількості суверенних прав від центральної влади знов утвореним членам федерації.481 Натомість терміни «народний» і «державний» суверенітети часто вживають як синоніми поняття «національний суверенітет». При цьому поняття «національний суверенітет» не слід змішувати з поняттям «право на самовизначення окремих націй». Це право існує як гіпотетична можливість і проявляє себе поміж іншими правами в процесі створення нової держави, що проголошується і в преамбулі чинної Конституції України, де зазначається, що сучасна Українська держава виникла на основі здійснення Українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення.482 Загальна теорія держави і права : підручник / М.В. Цвік та ін. ; за ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. Харків : Право, 2009. С. 81. 482 Там само. С. 82. 481 193 4.3. Основні етапи розвитку первісного (додержавного) суспільства та основні його риси. Причини виникнення держави У давнину держави не було, її створенню передував первісний лад – суспільно-економічна формація, певний тип суспільства, що характеризується колективною формою об’єднання людей, які спільно виробляли примітивні знаряддя праці, засоби для свого існування, де панували колективна власність та суспільна влада. Розглядають дородові (група людей, орда, первісне стадо) та родові спільності людей.483 Важливо мати на увазі, що протягом тисячоліть людина є тією істотою, яка утворює спільність і пов’язує з нею своє буття. На цей шлях її привела необхідність захищати себе від зовнішніх небезпек (повінь, негода, неврожай). Властивим виявилось і те, що спільна праця усіх членів общини виступає економічною формою організації людей.484 Власність також мала спільний характер, інакше кажучи, земля, усі знаряддя праці, плоди, риба, звірі тощо належали всім. Оскільки знаряддя праці та засоби до існування використовувалися колективно, то і розподіл продуктів праці був рівний.485 У навчально-науковій літературі виділяють такі ри и пер г (д держа г ) п ь т а: (а) первісні колективи формувалися переважно за родовою ознакою. У деяких випадках первинним колективом була первісна родина (приблизно 20–30 осіб); (б) господарська діяльність у первісних колективах будувалася на засадах колективізму. Зокрема, засоби виробництва матеріальних благ належали всьому первісному колективу, власне труд мав також колективний характер, а його результати розподілялися порівну; (в) влада у первісних колективах будувалася на засадах первісної демократії. Головним органом влади було загальне зібрання колективу, а для повсякденного керівництва обирався вожак, який мав найбільші авторитет та досвід. Влада мала безпосередній характер, існувала у вигляді візуального чи звукового спілкування та відображала спільність інтересів членів первісного колективу; 483 Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія держави і права : підручник. Київ : Кондор, 2006. С. 24. 484 Там само. 485 Там само. 194 (г) поведінка індивідів у первісних колективах регулювалася первісними звичаями, що за своїм змістом мали природно утворені правила поведінки, які відображали основні потреби всього колективу та виконувалися добровільно. Проте у разі порушення звичаїв застосовувався суспільний примус: лайка, фізичні покарання, вигнання з колективу.486 Колективна власність на засоби виробництва, соціальна єдність членів роду зумовлюють таку організацію влади, як первісне народовладдя, первісне самоврядування. Суспільна влада – управління справами первісної спільності (роду, племені, фрарії, задруги), що здійснюється усіма дорослими членами на загальних зборах, радах старійшин. Структура суспільної влади: (а) загальні збори членів роду; (б) рада старійшин і вождів; (в) старійшина; (г) військовий вождь; (ґ) той, що веде на полювання. Під функціями суспільної влади слід розуміти напрями вольових відносин між людьми у первісному суспільстві, що визначають їхню відповідну поведінку. Розрізняють функції керівництва, примусу, контролю, ведення війн тощо. Ці функції виконувалися усіма членами роду (племені). У родовій общині управління здійснювали всі дорослі члени роду (чоловіки та жінки). А найбільш важливі справи вони вирішували спільно на зборах членів роду.487 Звісно, згодом родова організація поступово еволюціонувала в державу. Необхідність виникнення держави безпосередньо пов'язана з появою у суспільстві соціальної нерівності членів, розшаруванням суспільства на певні соціальні верстви, зміною форми і характеру зв'язків між ними та колективом, якісними змінами у суспільному виробництві матеріальних благ та свідомості індивідів. За сферою впливу на суспільні відносини причини виникнення держави поділяють на економічні, природно-географічні, соціально-політичні та воєнні. Економічні причини виникнення держави: – загальний розвиток економіки та економічних відносин. Після переходу від привласнюючої системи господарювання до виробляючої відбувся розподіл праці: від землеробства відмежовуються скотарство та ремісництво. Унаслідок спеціалізації підвищується продуктивність праці, з'являється надлишок матеріальних цінностей, що накопичується у родоплемінної верхівки у вигляді приватної власності. Виникає розшарування суспільства на 486 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 17–18. 487 Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія держави і права : підручник. Київ : Кондор, 2006. С. 28. 195 класи за майновою ознакою (імущі та неімущі). Ці класи мають протилежні інтереси та вступають між собою у конфронтацію. Вирішити цю проблему за допомогою первісної організації управління суспільством неможливо, оскільки вона базувалася на принципах спільності інтересів усіх членів первісного колективу та їх рівності; – розвиток виробництва призводить до зростання у товаровиробників обсягу економічних інтересів, задоволенню яких заважали родоплемінні кордони. Природно-географічні причини виникнення держави: – виробництво матеріальних благ у певних регіонах вимагало виконання великих обсягів меліоративних (осушувальних та зрошувальних) робіт, для виконання яких необхідне організоване залучення великої кількості робочої сили. Для організації таких робіт та управління людськими ресурсами первісні органи влади були непридатні; – перебування певних племен на зручних водних та суходільних шляхах сполучення сприяло їх асиміляції та об'єднанню, що руйнувало родоплемінну систему. До соціально-політичних причин виникнення держави належить, звичайно, об'єктивна необхідність підтримання у вже досить ускладненому за своєю структурою та неоднорідному суспільстві порядку, який би забезпечував його соціальну та політичну стійкість. Це, своєю чергою, може бути досягнуто лише за допомогою введення загальнообов'язкових соціальних (зазвичай юридичних) норм. Воєнні причини виникнення держави: – за наявності агресивних сусідів роди та племена були змушені об'єднуватися. Це зумовлювало необхідність створення ними спільних органів управління таким об’єднанням, що знищувало (нівелювало) власні родоплемінні системи управління, які підмінялися новоствореними владноуправлінськими органами; – у разі захоплення одним із племен інших виникала певна велика соціально-територіальна організація, керівництво якою потребувало створення нових органів управління.488 488 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 18–19. 196 4.4. Держава та основні відмінності від первісного (додержавного) суспільства Основні відмінності між державою та первісним (додержавним) суспільством: – наявність соціально неоднорідного суспільства, що має антагоністичні протиріччя між певними соціальними групами (класами), на відміну від соціально однорідної структури первісного колективу, що не має суттєвих антагоністичних суперечностей; – держава об’єднує людей у соціальну організацію за територіальною ознакою (селище, село, район чи місто, область, федеральний округ, провінція, штат тощо), тоді як первісні колективи формувалися за кровородною (родовою) ознакою; – держава зумовлює появу системи публічної влади, що відокремлена від населення та захищає інтереси певної економічно забезпеченої частини суспільства, позаяк у первісному суспільстві система публічної влади безпосередньо збігалася з членами первісного колективу та відображала його загальні інтереси; – наявність у державі апарату професійного чиновництва (управління), основним завданням якого було власне здійснення функцій управління, бо у первісних колективах такого апарату не існувало; – наявність апарату примусу (поліції, армії, спеціальних служб тощо), на який спирається державний апарат під час виконання своїх функцій (у первісному суспільстві апарат примусу був відсутній); – для утримання державного апарату виникла необхідність збирання податків, що були відсутні у первісному суспільстві; – держава здійснює управління суспільством за допомогою права, якого не існувало у первісному суспільстві; – держава має суверенітет, якого не існувало в умовах первісного суспільства в первісних колективах.489 Сучасне суспільство не може існувати поза межами державності, яка організовує його у цілісність, забезпечує життєдіяльність та розвиток як із 489 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 19–20. 197 погляду внутрішніх потреб, так і з позицій міжнародного суспільства.490 Головна характеристика сучасної демократичної держави полягає у тому, що вона є правовою організацією влади. Адже саме право здатне внормовувати реалізацію державної влади, підпорядковуючи її служінню суспільству, загальним для всього соціуму інтересам, забезпеченню та захисту прав людини і громадянина.491 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 90. 491 Там само. С. 92. 490 198 4.5. Основні теорії виникнення держави та їх суть Виникнення держави спричинено потребою суспільства зберегти свою цілісність в умовах його розшарування на нерівні за своїм соціальним станом верстви, у здійсненні ефективного соціального управління за умов зростання населення, заміни безпосередніх родоплемінних зв’язків на соціальні відносини, опосередковані продуктами виробництва, тощо.492 Держава як феномен людського суспільства цікавила і цікавить мільйони людей, які намагаються зрозуміти, чим було зумовлене її становлення, у чому її призначення. Історія політико-правової думки знає значну кількість спроб знайти причини і з’ясувати умови виникнення держави. У дослідників ніколи не було єдності в поглядах на цю проблему, що зумовило появу багатьох теорій походження держави.493 Отже, походження держави – тривалий історичний процес, складність якого, насамперед, пояснюється відсутністю документальних свідоцтв про нього. Існує декілька основних теорій, які з різних позицій висвітлюють та пояснюють появу держави в суспільстві.494 Розглянемо декілька теорій походження держави, які закріпилися у наукових доробках із теорії права та держави. (1) М г ч а те р п х дже держа и, що виникла в період формування первісного людського суспільства. Її основа – міф (давньогрец. μῦθος), що виступає своєрідним еквівалентом науки, первісною формою суспільної свідомості. У її межах можна виокремити: – давньоіндійську теорію походження держави, згідно з якою Бог Індра встановив і підтримує космічний та земний порядки, закон (дхарму) і звичай (ріту); – давньокитайську теорію походження держави, відповідно до якої за волею божественного Неба в Піднебесній з’явилися держава, її глава – імператор, син Неба, порядок, влада та правила поведінки; – давньогрецьку теорію походження держави, що знайшла своє обґрунтування у працях Платона. Держава з’являється після перемоги Олімпійських богів над титанами. Вони, кинувши жереб, поділили землю. 492 Теорія держави та права : навчальний посібник / Є.В. Білозьоров та ін. ; за заг. ред. С.Д. Гусарєва, О.Д. Тихомирова. Київ : НАВС, Освіта України, 2017. С. 29. 493 Там само. С. 29–30. 494 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 22. 199 Боги Афіна та Гефест, яким випала Аттика, запровадили демократичний режим, Посейдон, отримавши Атлантиду, установив монархічне спадкове правління.495 (2) Те г ч а (ре г й а) те р и ик е держа и. Ця теорія має найдавніше коріння і бере свій початок ще з часів Давнього Єгипту. Обґрунтування цієї теорії надав учений-теолог (богослов), у подальшому канонізований Католицькою церквою, Тома Аквінський (Thoma Aquinas) (1225–1247 рр.), однак до представників цієї теорії відносять також і Аврелія Августіна (345–430 рр.). За цією теорією держава створена Богом, тобто – певний порядок життя, створений Богом. Монарх є представником Бога на Землі. Цей порядок є непорушним. Держава залежить від волі Бога, що передається через Церкву. Отож головну роль у житті держави мають відігравати священнослужителі. Церква має пріоритет над державою, а духовне (релігійне) має панувати над світським. Ця теорія, піднімаючи авторитет державної влади, необхідний для забезпечення порядку та миру у суспільстві, встановлювала соціальноекономічну та правову нерівність людей.496 Основна ідея теологічної теорії – божественне першоджерело походження і сутності держави: уся влада від Бога. Це надавало їй безумовної святості. Зокрема, за давньокитайським міфом про походження і характер земної влади саме персона правителя Піднебесної (тобто імператора Китаю) має єдиний зв’язок із вищими сферами. Уся влада символізує особу правителя у вигляді внутрішньої сили. А інші посадові особи і державний апарат у цілому є лише проводарями вищої сили. У Єгипті, Вавилоні, Індії існувала інша версія. Боги як джерело влади правителя продовжують залишатися вершителями земних та інших справ. Згідно з міфами єгиптян, а потім і греків, боги виступають також як першопочаткові безпосередні правителі та законодавці заснованих ними суспільств і держав. А ось якої думки дотримувалися древні євреї. За їхньою версією, єдиний, істинний Бог є покровителем усього єврейського народу (законодавство Мойсея).497 (3) Патр арха ь а те р и ик е держа и. Зазначена теорія бере свій початок від поглядів давньокитайського філософа Конфуція (Кун-Цзи) 495 Теорія держави та права : навчальний посібник / Є.В. Білозьоров та ін. ; за заг. ред. С.Д. Гусарєва, О.Д. Тихомирова. Київ : НАВС, Освіта України, 2017. С. 30. 496 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 20. 497 Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія держави і права : підручник. Київ : Кондор, 2006. С. 37. 200 (551–479 рр. до н. е.). Вона була поширена у часи Стародавнього світу та інтенсивно розвивалася в епоху Середньовіччя. Дотепер ця теорія має багато прихильників. Найбільш яскравими її представниками вважаються Аристотель, Р. Філмер, М. Михайловський, М. Покровський. Відповідно до цієї теорії, держава виникає унаслідок розростання первісної родини. Під впливом такого зростання виникає спочатку сільська община, потім – місто, а потім – держава. Отож влада монарха у державі трактується як продовження влади батька у родині. Саме це зумовлює необхідність безумовного підпорядкування та поваги монарха. (4) Д г р а те р п х дже держа и. Початок цієї теорії було закладено ще за часів Античного світу, а її зачатки висловлені у поглядах Платона (427(428)–347 рр. до н. е.) та М.Т. Цицерона (106–43 рр. до н. е.). Проте ця теорія була сформульована за часів Середньовіччя (Г. де Гроот (Гроцій), 1583–1645 рр.). Прибічниками та розробниками цієї теорії були Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Я. Козелецький, І. Кант. Згідно із цією теорією, держава створюється як результат договору (угоди) людей про кращу організацію свого життя. Тобто за цією теорією створення держави є наслідком акту волевиявлення людей до збереження людства, забезпечення справедливості та порядку в суспільстві.498 Ця теорія була поширена на зорі Нового часу. За цією теорією вважається стверджувати і те, що порушення правителем природних прав підданих є підставою для його скидання.499 (5) Те р а и ь т а. Ця теорія виникнення держави почала з’являтися наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Найбільш яскравим її представником уважається Є. Дюріх. Певні наукові обґрунтування цієї теорії містяться також у працях Л. Гумпловича та К. Каутського. За цією теорією держава виникає унаслідок війн як результат завоювання одним плем'ям інших племен, для управління якими і створюється держава, при цьому плем'я-завойовник перетворюється на панівний клас.500 Так, зовнішнє насильство зіграло чималу роль в утворенні низки держав, серед яких – варварські королівства часів раннього середньовіччя, Золота Орда, Велике Князівство Литовське тощо.501 (6) П их г ч а те р и ик е держа и. Ця теорія також виникає наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Найбільш яскравими її представниками 498 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 20. 499 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 22, 23. 500 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Там само. С. 21. 501 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Там само. С. 23. 201 є Г. Тард, М. Коркунов, Л. Паторжицький. Відповідно до цієї концепції, держава виникає як наслідок психологічної схильності людей до підкорення якому-небудь сильному лідеру. Такому лідеру передаються повноваження з управління усім суспільним життям. Цей лідер поступово концентрує усю владу у своїх руках та перетворюється на монарха. Навколо такої особи організовується державний апарат, тобто виникає держава. (7) Орга ч а те р и ик е держа и. Ця теорія виникає у ХІХ ст. Основним її представником уважається Г. Спенсер, який ототожнював процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Держава – це суспільний організм, що складається з окремих людей. Так само, як живий організм складається з клітин. Держава виникає, розвивається, розростається, проте потім настає процес старіння і відбувається загибель держави.502 Сучасна юриспруденція дотепер використовує окремі елементи концепції Спенсера. Зокрема, у багатьох визначеннях держава характеризується як система взаємопов’язаних спеціальних органів.503 (8) Ек ч а (к а а, атер а тич а) те р и ик е держа и. Ця теорія виникає та розвивається у ХІХ–ХХ ст. Основними її представниками вважаються К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін. Ця теорія базується на тезі про те, що поява приватної власності є причиною виникнення держави, оскільки це призводить до виникнення класів із протилежними інтересами (імущих та неімущих). Держава розглядається як орган пригнічення одного класу іншим за допомогою спеціальних засобів підпорядкування та управління. Тобто держава створюється панівним (імущим) класом із метою реалізації своїх економічних інтересів.504 Виокремлюють більш сучасні теорії (концепції) виникнення держав. Розглянемо їх. Так, у ХХ ст. поширення набула (9) гарх ч а те р (французький політолог Бернар Шантебу), яка пов’язує походження держави з природною ієрархією/нерівністю у будь-якій соціальній спільності (за силою, здібностями). У зв’язку з розподілом функцій у співтоваристві рано чи пізно виділяється функція управління. Конкретні шляхи походження держави зводяться до (10) й ьк г (захоплення влади військовими вождями), (11) ари т кратич г (прихід до влади знаті), п т кратич г (зосередження влади в руках багатих).505 502 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 22. 503 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 23. 504 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Там само. С. 23. 505 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Там само. С. 23–24. 202 (12) Д ктри а держа и ага ь г д бр б т (б аг де т а). В основі цієї теорії лежать ідеї і висновки соціології. Розробив теорію видатний англійський економіст Дж. Кейнс (1883–1946 рр.) у праці «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей». Головний зміст теорії зводиться до такого: – обґрунтовується, що сучасна «демократична» держава втратила класовий характер і діє в інтересах усіх членів суспільства. Держава використовує такі економічні важелі, як політика цін, податки, інвестиції, державне замовлення, кредити, регулювання експорту й імпорту, і тим самим впливає на приватний сектор, пристосовує його для блага всіх; – держава, реалізуючи функцію соціальних послуг (матеріальна допомога, поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати і пенсій, поліпшення житлових умов, охорони здоров’я, освіти), забезпечує більш високий рівень життя населення усієї країни; – поступово відмирає репресивно-каральна функція держави, звужується сфера державного примусу. Як результат, робиться висновок, що розвиток змішаної економіки, активізація функції соціальних послуг, відмирання репресивно-каральної функції держави перетворює її з класовоантагоністичної на «державу загального благоденства».506 (13) еп а а ь ї держа и. Головним у цій концепції є обґрунтування того, що основне призначення держави полягає у забезпеченні створення найсприятливіших умов для існування та розвитку певної нації. Нині ця теорія набула поширення у країнах колишнього СРСР, Східної та Південно-Східної Європи. У деяких державах, зокрема в Естонії, Латвії, вона поступово набуває статусу офіційної доктрини. Однак коли її стануть тлумачити виключно в етнічному плані, ця теорія може тісно наблизитися до фашизму і набути якостей соціально небезпечної. У цьому разі вона може стати теорією національної винятковості, поширення якої на державу може знайти свій вираз у дуже небезпечних гаслах типу «Естонія для естонців», «Україна для українців» тощо. Ця теорія у такому тлумаченні небезпечна тим, що породжує недовіру між людьми різних національностей. В умовах багатонаціональних держав це неминуче веде до конфронтації і, врешті-решт, до насильства і ворожнечі, що ми бачили, наприклад, із подій у колишній Югославії та деяких інших регіонах світу. В умовах формування національного ринку за часів феодалізму або боротьби за визволення від колоніальної залежності ідея створення національної держави мала позитивне значення, сприяючи історичному прогресу. Нині, особливо в багатонаціональних країнах, вона може мати місце 506 Теорія держави та права : навчальний посібник / Є.В. Білозьоров та ін. ; за заг. ред. С.Д. Гусарєва, О.Д. Тихомирова. Київ : НАВС, Освіта України, 2017. С. 96. 203 лише за певних умов, і насамперед коли враховуються реальний стан міжнаціональних відносин та інтереси національних меншин. Завжди слід зважати на ті правові та фактичні наслідки, що стоять за ідеєю національної державності в кожному окремому випадку. Ідея національної держави неоднозначно оцінюється у теорії держави та права, не говорячи вже про політичну практику. Про це свого часу писав В. Винниченко, виступаючи проти правонаціоналістичних позицій у Центральній Раді. Як міщанську характеризував ідею національної держави М. Бердяєв, різко критикував націоналізм у будь-якій формі А. Швейцер, інші представники вчених кіл гуманістичного напряму.507 (14) Етатич а к еп держа и. Сутність етатизму полягає в обґрунтуванні необхідності максимального втручання держави в життя суспільства та кожної конкретної особи. Згідно з етатичними поглядами, життя сучасного суспільства постійно ускладняється, виникають і розвиваються усе нові й нові взаємозв’язки як між його складовими частинами, так і між окремими громадянами. Це зумовлює необхідність існування своєрідного «соціального диригента», який упорядковував би, тобто регламентував і контролював, здійснення суспільних відносин. Таким «диригентом» у силу лише їй одній притаманних властивостей (наявність спеціального апарату управління і примусу, здатність надавати своїм рішенням загальнообов’язкового характеру тощо), може і повинна бути держава. При цьому стверджується необхідність практично необмеженого й вирішального втручання держави практично в усі сфери суспільних відносин (аж до найінтимніших сімейних відносин) і виправданість максимального обмеження самоврядування населення. У певних своїх положеннях етатична концепція держави співпадає з фашистським розумінням призначення держави. Ця концепція набуває особливої підтримки в державах із недемократичними державно-правовими режимами.508 (15) Т та тар а к еп держа и. Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Так, тоталітарними вважаються теорія давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди, які висловив у моделі ідеальної держави Платон. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах А. Сен-Сімона, Г.В.Ф. Гегеля, Ж.-Ж. Руссо. Поняття «тоталітарний» почали вживати критики Муссоліні на початку 20-х років XX ст., коли в Італії формувалася фашистська система. Проте Муссоліні сам Теорія держави та права : навчальний посібник / Є.В. Білозьоров та ін. ; за заг. ред. С.Д. Гусарєва, О.Д. Тихомирова. Київ : НАВС, Освіта України, 2017. С. 96–97. 508 Там само. С. 97. 507 204 підхопив це поняття і проголосив своєю метою створення тоталітарної держави.509 (16) Те р п юра тич ї де крат ї також ґрунтується на положеннях і висновках соціології, але вона використовує не сферу економічної і соціальної діяльності держави, а її політичну систему. Представники цієї теорії: Г. Ласкі, М. Дюверже, Р. Дарендорф, Р. Ален та ін. обґрунтовують, що сучасна держава являє собою сукупність соціальних груп і прошарків, які виникають унаслідок тих чи інших інтересів. Для захисту своїх інтересів ці спільноти утворюють різні об’єднання громадян, які, своєю чергою, через свої «заінтересовані групи» чи «групи тиску» впливають на політичну владу, домагаючись реалізації своїх інтересів (потреб). Таким чином, соціальні групи і прошарки беруть участь у здійсненні політичної влади, а держава координує й узгоджує можливості всіх об’єднань громадян у реалізації державної влади.510 Резюмуючи, з-поміж інших теорій виникнення держави (релігійної, патріархальної, міфологічної, класової, патріархальної, договірної тощо) важливо вказати на те, що розглянуті теорії походження держави засновуються на доволі різних та неординарних підходах, дихотомія яких указує подекуди на різність зв’язків, а отже, ознак держави як інституції, суб’єкта права. Подекуди останній таки нівельований (як суб’єкт). Ба більше, у такому тандемі не розкривається жоден зі знакових елементів сучасної держави, власне її ознаки – «соціальності». Саме «соціальність» може становити основну ознаку комунікації соціально неоднорідного суспільства, основні зв’язки: і економіку, і біологію, і «договороздатність», і психологію, і «родинність», і міфологічність, релігійність, агресію тощо. Адже всі вони є продуктом «соціальної комунікації», соціальної затребуваності, розвитку, тобто процесів соціалізації, заснованих, передусім, на соціальних потребах людей. Не соціології, а саме соціальності причини виникнення держави. Звісно, різні держави можуть мати різну основу/причину виникнення, проте основною (загальною, невід’ємною) причиною, а отже, і ознакою, є «населення». Населення як загальний вираз індивідів не може не засновувати «соціальність». Соціальні зв’язки між населенням усередині майбутньої держави презюмуються (наперед визначаються, тобто зріються у меті діяльності людини в правовому полі), соціальні зв’язки населення з іншим населенням інших держав відображають соціальний ефект та здатність, придатність, спроможність об’єднуватися та 509 Теорія держави та права : навчальний посібник / Є.В. Білозьоров та ін. ; за заг. ред. С.Д. Гусарєва, О.Д. Тихомирова. Київ : НАВС, Освіта України, 2017. С. 97. 510 Там само. С. 99. 205 імпонувати на основі соціальності, соціальних потреб людини, соціальної групи, суспільства. Усе це підтверджується бодай первинними інтересами кожної людини, соціальної групи, суспільства. Тут можуть бути аргументами «піраміда Маслоу», теорія Томаса Мальтуса. Усі ці питання/аргументи є наскрізними, адже визначають основу – соціальність або асоціальність. Але і в одному, і в іншому випадку цей елемент («соціал») є причиною, сукупністю безумовно юридичних фактів називати певну інституцію державою, називати її справедливим об’єднанням. Відсутність «соціальності» – навіть у державах де-юре – не може вказувати на те, що ця держава є, існує чи має існувати; власне, що вона – «політико-суспільна», «політико-соціальна», «організація державної влади». Адже в такому разі вона не відображає інтереси населення, саме інтереси населення, а є узурпованою хунтою, кланом тощо. У сучасному інформаційно-соціальному світі питання соціальної комунікації та затребуваності суспільства в державі на трансформацію його соціальності архіважливі. Відповідно, якщо держава не має соціально зорієнтованої основи, вона може стати причиною коливань: релігійних, економічних, юридичних/договірних, безпекових тощо. Отже, такі держави можуть утрачати свій суспільно-соціальний потенціал, що призводитиме до їх зникнення та виникнення на одній лише ідеї соціальної справедливості нової держави. Отже, можемо виокремлювати додаткову ознаку держави та теорію виникнення держави – е а ь ак та (17) е а ь те р ю и ик е держа и. Не а ь а те р и ик е держа и може бути визначена за сучасних умов, адже ті чинники, які вказують на «нео», з’явилися повною мірою лише у засобах сучасної комунікації у ХХІ ст. 206 4.6. Типології держав Вирішення проблем типології держави першочергово передбачає конкретизацію уваги як на питаннях поняття та змісту процесу типології, так і на його вихідних даних, а також на соціальному сенсі та призначенні даного процесу. Типологія та класифікація держав за типами являє собою об’єктивно необхідний, закономірний процес пізнання державно-історичного процесу розвитку держави.511 Типологія – це наука про типи тих чи тих явищ. Тип г держа – це умовний поділ усіх держав (за певними ознаками та характеристиками, що існували у минулому та існують сьогодні) на групи, класи (типи).512 Тип держави – це сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються у єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуються на однакових економічних (виробничих) відносинах, однаковому поєднанні загальносоціального та вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.513 Тип держа и характери єть : (а) елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі; (б) системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується; (в) системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності; (г) реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві; (ґ) рівнем культурно-духовного розвитку населення держави у цілому і особи зокрема.514 У юридичній літературі виокремлюють два основні підходи до типології держав – це формаційний та цивілізаційний. 511 Марченко М.Н., Дерябина Е.М. Теория государства и права : учебник для бакалавров. Москва : Проспект, 2013. С. 80. 512 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 22. 513 Теорія держави та права : навчальний посібник / Є.В. Білозьоров та ін. ; за заг. ред. С.Д. Гусарєва, О.Д. Тихомирова. Київ : НАВС, Освіта України, 2017. С. 93. 514 Там само. С. 93. 207 Так, р а й ий п дх д, заснований на економічній теорії К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, полягає у класифікації держав залежно від наявних у них економічних систем, в основу яких покладено виробничі відносини, що й зумовлюють певну соціально-економічну формацію. Під соціально-економічною формацією розуміють історичний тип суспільства, що засновується на певному, характерному саме для нього способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається унаслідок зміни типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній – феодальний, буржуазній – буржуазний. За такого підходу держава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, B. Ленін виділяли й неексплуататорський тип – соціалістичну державу.515 Ци а й ий п дх д покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи тими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Е. Еллінек, Г. Кельзен, Д. Гелбрейт, А. Тойнбі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу, насамперед, із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку.516 Водночас цивілізаційний підхід неординарний. Розглянемо декілька ключових історіографічних епізодів із призмою до глибинних основ зародження цивілізації на теренах сучасної України. У теорії права усталеною є думка, що етапи розвиту цивілізаційного становища суспільства проходять через доцивілізаційний (доправовий) стан та безпосередньо через стан цивілізації (курсив власний. – Я.М.).517 Своєю чергою, М.Я. Данилевський до культурно-історичних типів цивілізацій відносить (1) єгипетську, (2) ассирійсько-вавилонську, (3) грецьку, (4) римську, (5) єврейську і (6) романо-германську (європейську)518 цивілізації Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 22–23. 516 Там само. 517 Алексеев С.С. Собрание сочинений : в 10 т. [+Справоч. том]. Т. 6: Восхождение к праву. Москва : Статут, 2010. С. 108 ; Актуальні проблеми інновацій у наукових технологіях сьогодення : монографія / Я.Я. Мельник та ін. Кіровоград : Поліграфія, 2014. С. 5–99. 518 Данилевский Н.Я. Россия и Европа. Москва : Книга, 1991. С. 88–89 ; Оборотов Ю.М. Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.01 ; Одеська національна юридична академія. Одеса, 2003. С. 16 ; Актуальні проблеми інновацій у наукових технологіях сьогодення : монографія / Я.Я. Мельник та ін. Кіровоград : Поліграфія, 2014. С. 5–99. 515 208 (курсив власний. – Я.М.). Доповнюючи цього вченого, А.Дж. Тойнбі вважає, що результати, які були досягнуті цими цивілізаціями, по суті, заступали одна одну, відображаючи у такому західний прогрес,519 що пояснюється поглинанням існуючих цивілізацій безпосередньо Західною цивілізацією.520 Доцільно вказати і на те, що Руська цивілізація (до якої входила територія сучасної України. – Я.М.), яка була, по суті, цивілізацією-сателітом Західної цивілізації, поступово перетворилася на Православно-християнську, а пізніше – у Західну.521 До прикладу, на теренах сучасної України В.Т. Маляренко пропонує виникнення цивілізації пов’язувати з першим у світі судовим процесом – «Судом Води» Кам’яної Могили. Учений стверджує, що про існування цього суду вказують віднайдені давні кам’яні таблички, які знаходяться у п’яти святилищах Гроту Бика, датованою ХІІ ст. до н. е.* Унікальним, на його думку, є те, що існування цього суду окреслюється періодом за тисячі років до Шумеру (! – Я.М.) на теренах сучасної України, який указує не тільки на багату історію українського народу (курсив власний. – Я.М.),522 а й дає можливість уявити найбільш ранній період не лише вирішення спорів у судовому порядку, з’ясувати цінності у суспільстві, які відобразилися в основі під час здійснення, так би мовити, судочинства, а й уже безпосередньо 519 Данилевский Н.Я. Россия и Европа. Москва : Книга, 1991. С. 88–89 ; Оборотов Ю.М. Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.01 ; Одеська національна юридична академія. Одеса, 2003. С. 16 ; Актуальні проблеми інновацій у наукових технологіях сьогодення : монографія / Я.Я. Мельник та ін. Кіровоград : Поліграфія, 2014. С. 5–99. 520 Тойнби А.Дж. Цивилизация перед судом истории : сборник. Москва : Рольф, 2002. С. 247–249 ; Оборотов Ю.М. Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.01 ; Одеська національна юридична академія. Одеса, 2003. С. 17–18 ; Актуальні проблеми інновацій у наукових технологіях сьогодення : монографія / Я.Я. Мельник та ін. Кіровоград : Поліграфія, 2014. С. 5–99. 521 Тойнби А.Дж. Цивилизация перед судом истории : сборник. Москва : Рольф, 2002. С. 247–249; Оборотов Ю.М. Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.01 ; Одеська національна юридична академія. Одеса, 2003. С. 17–18 ; Актуальні проблеми інновацій у наукових технологіях сьогодення : монографія / Я.Я. Мельник та ін. Кіровоград : Поліграфія, 2014. С. 5–99. * Для довідки: Кам’яна Могила – світова пам'ятка давньої культури в Україні поблизу м. Мелітополя, смт Мирне, що знаходиться у Запорізькій області над річкою Молочною. Вона є Національним історико-археологічним заповідником. Під Кам’яною Могилою розуміється пагорб, що тисячоліттями служив людям вівтарем для відправлення релігійних обрядів, містить декілька тисяч унікальних стародавніх наскельних зображень – петрогліфів. Див.: Кам’яна Могила. Вікіпедія. URL: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D0%BD%D0%B0_% D0%9C%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D0%B0 ; Актуальні проблеми інновацій у наукових технологіях сьогодення : монографія / Я.Я. Мельник та ін. Кіровоград : Поліграфія, 2014. С. 5–99. 522 Маляренко В.Т. «Суд Води» Кам’яної Могили як перший відомий у світі судовий процес. Вісник Верховного Суду України. 2005. № 12(64). С. 5, 8 ; Актуальні проблеми інновацій у наукових технологіях сьогодення : монографія / Я.Я. Мельник та ін. Кіровоград : Поліграфія, 2014. С. 5–99. 209 прояву цивілізаційних підходів до розуміння, добра, благ, права, ролі «третейських» (незалежних) суддів тощо. Як йдеться у найпізніших написах, одним із тих, хто чинив «Суд Води» у Кам’яній Могилі, був останній «шумерський» цар Аїмдугуд – володар 11 колісниць у шумерському місті Урі (2510 р. до н. е.). Туди, висловлює міркування А.Г. Кифішин (відомий шумеролог. – Я.М.), «він прибув із Кам’яної Могили 2535 р. до н. е., щоби написати ім’я царя. А до цього починаючи з 2590 р. запроваджував реформи у Кам’яній Могилі».523 За таких обставин неважко помітити, що, чинивши правосуддя, Шумерський цар відправляв його, очевидно, у певній формі та традиції, що дає підстави стверджувати не тільки про виробленість правил судочинства, а й низки процесуальних інститутів, таких як здійснення правосуддя авторитетною особою, транснаціональність судочинства, а також розвиток та втілення інноваційних процесів, що пояснюється втіленням царем певних реформ у процесі судочинства. Гіпотетично реконструюючи судовий процес «Суду Води», В.Т. Маляренко звертає увагу на те, що такому суду була притаманна певна двоваріантність. Бо це ж не тільки кара (до речі, слова санскриту kara – «вбивати» та sud – «вбивати» зрозумілі будь-кому і без перекладу) за вчинене зло, а й надання відступникові чи грішному можливості спокутувати цей гріх, очиститися від скверни. Шлях до очищення був чи не єдиний – вода. Згодом це правило стало одним із найголовніших в історично сформованій сукупності правових традицій та звичаїв людей, які жили на землях нинішньої України. Саме ці звичаї регулювали стосунки та поведінку людей у різних сферах їхнього життя 524 Приміром, про це свідчить надпис на табличці № 4 (який разом з іншими нанесений на плафон печери. – Я.М.), у якій говорилося, що: «він же «великий суддя» та земний представник Бога Енліля на «Суді Води» «душу у воду не проливав», а зберігав життя засудженим».525 Усе це є атрибутами державотворення, цивілізації, становлення і зародження 523 Кифишин А.Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ–ІІІ тысячелетий до н. э. Т. І. Киев : Арата, 2001. С. 489–505 ; Маляренко В.Т. «Суд Води» Кам’яної Могили як перший відомий у світі судовий процес. Вісник Верховного Суду України. 2005. № 12(64). С. 7 ; Актуальні проблеми інновацій у наукових технологіях сьогодення : монографія / Я.Я. Мельник та ін. Кіровоград : Поліграфія, 2014. С. 5–99. 524 Маляренко В.Т. «Суд Води» Кам’яної Могили як перший відомий у світі судовий процес. Вісник Верховного Суду України. 2005. № 12(64). С. 6–7 ; Актуальні проблеми інновацій у наукових технологіях сьогодення : монографія / Я.Я. Мельник та ін. Кіровоград : Поліграфія, 2014. С. 5–99. 525 Кифишин А.Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ–ІІІ тысячелетий до н. э. Т. І. Киев : Арата, 2001. С. 489–505 ; Маляренко В.Т. «Суд Води» Кам’яної Могили як перший відомий у світі судовий процес. Вісник Верховного Суду України. 2005. № 12(64). С. 8 ; Актуальні проблеми інновацій у наукових технологіях сьогодення : монографія / Я.Я. Мельник та ін. Кіровоград : Поліграфія, 2014. С. 5–99. 210 цивілізаційних підходів до уявлення про державу, її соціальну спроможність як таку. Сьогодні виходячи зі ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на первинні та вторинні. До первинних цивілізацій відносять держави, такі як: давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.); еллінська (Спарта, Афіни); римська; середньовічна. До вторинних держав – держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін. Можливо також проводити виділення й інших типи держав за іншими ознаками. Наприклад: (1) за рівнем захисту прав і свобод людини: (а) правові – держави, у яких діє принцип верховенства права, додержуються права людини, зокрема й ті, що закріплені міжнародно; діє незалежна судова система; (б) неправові – держави, у яких влада ігнорує право або використовує правову систему у своїх інтересах; не дотримуються права людини; судова система залежна від влади; (2) за способом отримання державної влади: (а) легітимні – ті держави, у яких влада отримана законним шляхом; (б) нелегітимні – ті, у яких влада отримана не законним шляхом, а військовим, терористичним тощо.526 526 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 22–23. 211 4.7. Функції держави: поняття, ознаки, сутність, класифікація та їх характеристика Ф к ї держа и (з лат. function – виконання, здійснення) – основні напрями її діяльності, які зумовлені призначенням держави в суспільстві та реалізуються у правових формах через державний механізм.527 Тобто функції держави – це обов’язкові, визначні напрями внутрішньої та зовнішньої діяльності, які держава безпосередньо повинна здійснити, які зумовлені його сутністю та соціальним призначенням, а також необхідністю здійснення дій, націлених на переважну реалізацію як загальносоціальних, так і конкретних класових, інших групових, національних, релігійних та інших інтересів на даному етапі або ж протягом усього розвитку суспільства.528 Функції держави – це те, що крім неї ніхто в суспільстві виконувати не повинен або ж не здатний, адже йому заборонено це робити, недоступно ні за яких умов, а також ті справи (чи то їх частина), у яких державна участь передбачена законом, договором, виникає із соціального призначення або ж зумовлені потребами життя людини. При цьому для нормального, збалансованого соціуму, для ефективної державності є неприйнятним спонтанне, невпорядковане привласнення державою тих чи інших функцій (свавілля держави). Контроль у цій сфері – одна з важливих та найцінніших функцій громадянського суспільства.529 Поняття функції держави є складовою частиною категоріальнопонятійного апарату суспільно-політичних наук. У зв’язку із цим необхідно (1) чітко виокремлювати це поняття від інших понять, досить схожих до нього; (2) зрозуміти місце та значення цього поняття у категоріально-понятійній системі науки.530 До ознак функцій держави, які визначаються сучасною юридичною наукою як такі, як правило, відносять: історичність, соціальну природу, об’єктивність, цілеспрямованість державної діяльності щодо їх здійснення, зумовленість, стабільність, практичну спрямованість.531 527 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 822. 528 Проблемы теории государства и права : учебник / под ред. А.В. Малько. Москва : Юрлитинформ, 2012. С. 44. 529 Там само. С. 45. 530 Машков А. Проблеми теорії держави і права: співвідношення понять та межі. Київ : К.К.І.С., 2011. С. 223. 531 Там само. 212 Разом із тим: - сьогодні в юридичній науці існує певний розрив між смислом поняття «функція» як загальнопоширеної наукової категорії і тими визначеннями «функцій держави», які можна розглядати як сталі юридичні конструкції; - найбільш поширеними визначеннями функцій держави є описове та генетичне визначення. Згідно з останнім, зазначене поняття розуміється як основні напрями діяльності держави, у яких виражаються й конкретизуються його сутність і соціальне призначення; - деякі визначення функцій держави, які мають місце у юридичній науці, призводять до змішування цього поняття з іншими поняттями державноправової теорії, зокрема діяльності держави, сутності держави; - функції держави, як би не трактувати це поняття, безпосередньо пов’язані з аналізом держави; - фактично, даючи визначення функцій держави, автори таких дефініцій не включають у свої визначення ті ознаки, які притаманні цьому поняттю, що порушує правила не тільки надання навіть генетичних визначень, як це вбачається у межах формальної логіки, а й призводить (чи може призвести) до змішувань. Адже про самі ознаки функції говорять ті ж самі автори, які розглядають їх докладно.532 Попри це до основних ознак такого явища, як функції держави, на думку С.М. Мельничук, можна віднести такі: (1) це обсяг діяльності держави, необхідний для вирішення завдань та досягнення мети держави; (2) діяльність, що зумовлена завданнями та метою держави; (3) визначає її предметну спрямованість у відповідних межах; (4) визначає частку способів та засобів розв’язання конкретних завдань; (5) обумовлює форму їх реалізації.533 Варто мати на увазі, що функції держави є похідними від того, яка ціль та соціальне призначення її існування, які завдання вона вирішує. Водночас саме функції держави визначають функцію (ї) органу/органів держави та функцію (ї) органу (ів) місцевого самоврядування.534 Важливим питанням є співвідношення функцій держави та функцій місцевого самоврядування, відповідь на яке залежить від поглядів на співвідношення цих інституцій, де, наприклад, функції місцевого самоврядування можуть розглядатися до певної міри як самостійне явище чи як продовження функцій держави. Окрім того, розподіл сфер діяльності 532 Машков А. Проблеми теорії держави і права: співвідношення понять та межі. Київ : К.К.І.С., 2011. С. 208–209. 533 Мельничук С.М. Правові форми реалізації функцій сучасної держави Україна: загальнотеоретична характеристика : монографія. Івано-Франківськ : Вид. Кушнір Г.М., 2018. С. 333. 534 Машков А. Там само.С. 236–237. 213 держави та місцевого самоврядування, регіонального самоврядування має різні варіанти, що визначають межі реалізації функцій держави.535 Реалізація державою своїх функцій дає змогу сформувати її зміст. Однак зміст держави є більш широким, аніж сукупність усіх її функцій, навіть якщо до них додати функції усіх без винятку державних органів та органів місцевого самоврядування. Водночас саме функції держави формують серцевину, стрижень її змісту. Це, своєю чергою, дає змогу розмежувати у змісті держави те випадкове (не плутати з тимчасовим) та невипадкове, які ми зустрічаємо в її прояві у системі суспільних відносин.536 Тому доречно звернути увагу на те, що функції держави необхідно відмежовувати від окремих видів державної діяльності, що здійснюються спеціально уповноваженими на те державними органами (законодавчими, виконавчими, судовими, контрольно-наглядовими) або структурними підрозділами певних органів (планування, статистика, аналіз результативності тощо).537 Функції держави мають певні загальні риси: - у них повною мірою проявляється сутність держави та її соціальне призначення. Достатньо порівняти, наприклад, основні функції рабовласницької держави та феодальної держави (функція придушення опору пригноблення класів) і сучасної демократичної держави (функція соціального обслуговування населення), щоб зробити правильні висновки щодо сутності соціального призначення; - реалізація цих функцій покладається не на окремі ограни держави, а на державу в цілому, їх здійснення забезпечується діяльністю всього державного апарату або багатьма його складовими частинами; - за своїм змістом основні функції держави мають комплексний характер, об’єктом їх є широке коло споріднених суспільних відносин, на які впливає певна система напрямів державної діяльної.538 Уважається, що сильна та ефективна держава завжди суворо функціональна, тобто вся її діяльність – це практична реалізація своїх функцій (тільки власних, державних, а не будь-яких інших). А розпорошення державних сил та засобів на виконання не властивих їй функцій, справ – 535 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 824. 536 Машков А. Проблеми теорії держави і права: співвідношення понять та межі. Київ : К.К.І.С., 2011. С. 236–237. 537 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 25. 538 Теорія держави і права / А.М. Колодій та ін. ; за заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копейчикова. Київ, 2002. С. 87 ; Машков А. Проблеми теорії держави і права: співвідношення понять та межі. Київ : К.К.І.С., 2011. С. 252. 214 свідчення низької ефективності такої держави. Також не є допустимою ситуація, коли держава абсолютно не виконує, не здійснює притаманні їй власні функції. При цьому не враховується одна із найважливіших властивостей державних функцій – їх об’єктивна природа, зумовленість кожної функції об’єктивно поставленими перед державою завданнями, породжених необхідністю реагування на чинники внутрішнього та зовнішнього середовища. А тому кожна функція держави виступає як об’єктивна реальність, необхідність, здійснення якої менш за все залежить від бажання та небажання державних мужів та апарату держави. Ігнорування цієї обставини тягне небезпеку стосовно оцінки та значення, ролі тієї чи іншої державної функції, необґрунтованої відмови від виконання будь-якої з них.539 Водночас функції держави необхідно відмежовувати від загальних форм їх реалізації (правотворчість тощо), спеціальних форм реалізації (безпосередня організація діяльності щодо реалізації конкретних правових настанов тощо) та методів реалізації функцій (переконання, заохочення чи примус).540 Функції держави класифікують за різними підставами: (1) залежно від принципу розподілу влади розрізняють законодавчу, виконавчо-розпорядчу, судову, контрольно-наглядову функції; (2) залежно від тривалості дії розрізняють постійні та тимчасові функції держави; (3)залежно від значення розрізняють головні та другорядні функції держави; (4) залежно від сфери прикладення розрізняють внутрішні та зовнішні функції держави.541 Найпоширенішою класифікацією є поділ функцій держави залежно від сфер її діяльності, у рамках якої зазвичай виділяють такі функції сучасної держави: політичну, економічну, гуманітарну, інформаційну, забезпечення національної безпеки, забезпечення миру та світового порядку. Їх характеристика полягає у такому: Політична функція держави спрямована на забезпечення належного функціонування політичної системи суспільства. Економічна функція держави має на меті сприяння ефективному функціонуванню та сталому розвитку економіки країни. За умов соціально 539 Проблемы теории государства и права : учебник / под ред. А.В. Малько. Москва : Юрлитинформ, 2012. С. 45. 540 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 25. 541 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 35. 215 організованої ринкової економіки зміст цієї функції містить досить широкий спектр видів діяльності держави. Фінансова функція держави тісно пов’язана з економічною, адже спрямована на підтримання організації та функціонування фінансової системи країни. Соціальна функція, яка значною мірою є особливістю сучасної держави, спрямована на забезпечення людині гідного рівня життя, умов розвитку, створення рівних можливостей із метою досягнення соціального добробуту. Ступінь активності держави в реалізації цієї функції залежить від рівня її матеріального розвитку та культурних традицій суспільства.542 У межах соціальної функції держави варто звернути увагу на дослідження, які проведені М.В. Дзевелюк. Зокрема, вона зазначає, що якщо мінімальні функції онтологічно зумовлені, тобто їх здійснення так чи інакше визначає саме буття держави, бо без них держава просто втрачає сенс свого існування, то додаткові функції є результатом розширення меж соціальних очікувань від держави. До додаткових належить багато функцій, серед яких особливо характерними для сучасної доби є соціальна, інформаційна, екологічна та міграційна. Сучасне розуміння соціальної функції держави має базуватися на трьох основних постулатах. По-перше, соціальна функція сучасної держави – це не форма сучасного патерналізму, а передовсім консолідований раціональний дискурс зі створення інклюзивного суспільства. По-друге, соціальна функція сучасної держави має бути збалансована з ключовими економічними міркуваннями. Нарешті, по-третє, головне призначення держави в межах реалізації соціальної функції – це сприяння соціальному діалогу між працівниками, бізнесом і суспільством. Формування інформаційної функції держави як основної та самостійної зумовлено інтенсивним інформаційним розвитком суспільства, потребами у прийнятті та забезпеченні нормативноправових актів в інформаційній сфері. Значимість екологічної функції для сучасних держав є безсумнівною. Усе більша глобалізація екологічної проблематики, виведення її на рівень загальносвітової доктрини сталого розвитку, яка має стати рушійним чинником трансформації світової макроекономіки у першій половині ХХІ ст., становлять фундаментальний виклик для традиційних уявлень про те, що держава має найперше здійснювати контроль у сфері використання природних ресурсів. Актуалізація сучасних проблем міграції створює передумови для інституціоналізації міграційної функції, що набуває нормативних та організаційних засад. Сучасні держави все більше долучаються до регулювання міграційних потоків, 542 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 824. 216 у зв’язку з чим усе голоснішими стають заклики щодо необхідності вироблення консолідованого бачення міграційної функції на основі принципу солідарності.543 Екологічна функція держави полягає у гармонізації взаємовідносин людини і довкілля, охороні природи та забезпеченні раціонального використання природних ресурсів. Гуманітарна функція держави спрямована на розвиток культури, науки та освіти і виступає запорукою всебічного розвитку суспільства. Інформаційна функція держави полягає у забезпеченні нормального функціонування та сталого розвитку інформаційної сфери. Функція захисту національної безпеки має на меті охорону життєво важливих інтересів суспільства і держави, своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізацію загроз національним інтересам. Реалізація цієї функції пояснюється гарантією існування держави та ефективного виконання нею усіх інших функцій. Функція забезпечення миру і світового порядку – виконуваний у міжнародній сфері напрям діяльності держави, спрямований на співпрацю держав у забезпеченні непорушності прав та розв’язанні міжнародних конфліктів.544 Функції сучасної держави, як зазначає С.М. Мельничук, – це найбільш доцільний обсяг діяльності держави, що спрямована на розв’язання її завдань. Завдання та функції сучасної держави зумовлюють зміст та обсяг повноважень суб’єктів (органів держави, її підприємств, установ), діяльність яких спрямована на їх розв’язання та реалізацію. Як відомо, функції держави класифікують за різноманітними критеріями: за соціальною сутністю і призначенням, за простором, суб’єктами реалізації, за часом їх здійснення, за формою та типом держави тощо. Але, оскільки саме завдання зумовлюють функції сучасної держави, то, насамперед, їх слід класифікувати за такими критерієм, як завдання. Для поглибленого розуміння такого явища, як функції сучасної держави, критерієм їх поділу може бути й предметна спрямованість, і способи та засоби, необхідні для вирішення завдань, і форма реалізації функцій держави. Свої функції сучасна держава реалізує у різноманітних формах (правових та неправових, позаправових). Щоправда, більшість 543 Дзевелюк М.В. Традиції та новації в розвитку функцій сучасної держави : автореф. дис. … канд. юрид наук : 12.00.01. Одеса, 2017. С. 13–14. 544 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 824. 217 сучасних демократичних держав намагається використовувати правову форму реалізації функцій держави.545 С.М. Мельничук уважає: якщо критерієм є завдання держави, то і функції сучасної держави, як і завдання, будуть спрямовані на досягнення її мети щодо цілісності, управління, розвитку суспільства. Отже, у контексті розв’язання завдань щодо цілісності суспільства найбільш доцільною буде діяльність держави, спрямована на функціонування громадянського суспільства, створення дієвої системи органів держави, захисту свого суспільства та міжнародного співробітництва, охорони міжнародного правопорядку та ін. Обсяг та межі такої діяльності зумовлені змістом кожного із цих завдань. Разом із цим критерієм можна було б застосувати просторовий, і виокремити внутрішні функції держави: діяльність щодо формування громадянського суспільства, дієвої системи органів держави й захисту свого суспільства та ін., а також зовнішні функції: діяльність із546 забезпечення міжнародного співробітництва, охорони міжнародного правопорядку та ін. Окрім цього, як уже зазначалося, завдання, як і функції, зумовлюють зміст та обсяг повноважень державних органів, її підприємств, установ, діяльність яких спрямована на їх розв’язання. Таким чином, мета конкретизується у завданнях та функціях сучасної держави (що визначають питання, які слід розв’язати та в який спосіб), вони конкретизуються через повноваження органів держави (визначаючи обсяг і межі діяльності держави, що має бути спрямована на розв’язання цих питань).547 М.В. Дзевелюк уважає, що функціонування держави як один з аспектів предмета державознавства є більш широким поняттям порівняно з функціями держави, оскільки охоплює ширше коло активностей держави, навіть тих, які не мають статусу функцій. При цьому функціонування держави є сенс розглядати як концепт, тобто як самостійну евристичну одиницю знання у системі знань про державу, розвиток якої можливий і без звернення до дихотомії функцій і механізму держави. Саме тому функціональна характеристика держави методологічно може бути відокремлена від інституційної характеристики держави. Функціонування держави є парасольковим поняттям, яке охоплює усі можливі прояви активності держави у сучасному суспільстві.548 545 Мельничук С.М. Правові форми реалізації функцій сучасної держави Україна: загальнотеоретична характеристика : монографія. Івано-Франківськ : Вид. Кушнір Г.М., 2018. С. 334. 546 Там само. 547 Там само. 548 Дзевелюк М.В. Традиції та новації в розвитку функцій сучасної держави : автореф. дис. … канд. юрид наук : 12.00.01. Одеса, 2017. С. 11–12. 218 Також М.В. Дзевелюк зазначає, що поняття функцій держави є центральним поняттям концепту функціонування держави, хоча й доволі невизначеним, оскільки нині в державознавстві не існує чіткого критерію відокремлення функцій держави від тих проявів активності держави, які не є функціями. Це породжує крайнощі: або функціями держави проголошуються будь-які більш-менш відокремлені й автономні напрями діяльності держави, або, навпаки, йдеться лише про одну (генеральну) функцію. Обидва підходи не є раціональними: перший веде до повного розмивання поняття функцій держави, унаслідок чого ним позначають напрями діяльності держави, які є абсолютно нерівнозначними, окрім того, функції держави ототожнюються з функціями державного апарату; другий підхід суттєво обмежує евристичний потенціал поняття функцій держави, оскільки веде до штучного роздроблення генеральної функції на підфункції, що аж ніяк не додає стрункості та практичної релевантності теорії функцій сучасної держави. Саме тому функції держави є сенс розглядати у контексті комунікативної парадигми. Звідси, функції сучасної держави – це особливі канали комунікації між державою і суспільством, що виникають унаслідок раціоналізації їх нормативних та інституційних засад, що веде до їх становлення як дискурсів – стабільних і тривалих форм взаємодії між людьми, покликаних вирішувати завдання загальносуспільного значення.549 549 Дзевелюк М.В. Традиції та новації в розвитку функція сучасної держави : автореф. дис. … канд. юрид наук : 12.00.01. Одеса, 2017. С. 11–12. 219 4.8. Форми реалізації (здійснення) функцій держави Як відомо з попереднього підрозділу, функції держави – це основні напрями її діяльності, які виражають її сутність і соціальне призначення у галузі управління справами суспільства.550 Діяльність держави та її органів із реалізації функцій держави здійснюється у різних формах.551 Зокрема, такі форми є правовими. Під ними слід розуміти систему юридично значущих дій суб’єктів владних повноважень, які реалізуються в установленому правом порядку з метою виконання функцій держави.552 Під правовими розуміються такі форми, за результатом реалізації яких видаються нормативні або індивідуальні правові акти (зокрема, вони пов’язані з правотворчістю, правотлумаченням, правозастосуванням (у тому числі підформою – оперативно-виконавчою), контрольною діяльністю). Характерним для цієї форми є те, що правове забезпечення реалізації функцій держави зумовлено можливістю застосування державою примусових заходів. До таких форм належать: законотворча (правотворча); право-виконавча; судова та контрольно-наглядова.553 Зазначені форми є системою взаємопов’язаних, узгоджених дій, що лише у єдності дають державі можливість реалізувати юридичний механізм здійснення певної функції.554 Розглянемо їх більш детально: (1) законодавча полягає у виданні представницькими законодавчими органами законів, які формулюють цілі та напрями державної діяльності, визначають засоби та методи досягнення функцій держави. (2) управлінська (виконавчо-розпорядча) – є оперативною, повсякденною реалізацією органами виконавчої влади приписів законів і підзаконних актів у різних сферах державного управління; (3) судова полягає у тому, що судові органи беруть участь у реалізації функцій держави шляхом здійснення правосуддя; 550 Загальна теорія держави і права : підручник / М.В. Цвік та ін. ; за ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. Харків : Право, 2009. 551 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 37. 552 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 824. 553 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 27–28. 554 Велика українська юридична енциклопедія. Там само. С. 824–825. 220 (4) контрольно-наглядова зводиться до того, що контрольно-наглядові органи держави (органи конституційного контролю, прокуратура, органи галузевого нагляду) спостерігають за точним та однаковим виконанням і застосуванням законів;555 (5) стосовно організаційно-правових підформ, то під ними слід розуміти ті, що за результатом їх реалізації правові акти не видаються. Характерним для такої діяльності є те, що вона спрямовано носить допоміжний характер, пов’язаний із роз’ясненням чинного законодавства, матеріальним та іншим забезпеченням виконання певними суб'єктами різних функцій держави.556 До таких належать: (1) організаційно-структурна, тобто забезпечення створення та функціонування державних структур (органів, установ тощо), які безпосередньо реалізують функції держави; (2) організаційно-управлінська, тобто діяльність з управління такими структурами шляхом доведення до них керівних указівок та необхідної для їх реалізації інформації; (3) організаційно-забезпечувальна, тобто забезпечення державних структур ресурсами та засобами, необхідними для забезпечення реалізації функцій держави (фінансування, транспорт, зв’язок тощо).557 На думку С.М. Мельничук, функції сучасної держави можуть бути реалізовані у різноманітних формах. Сучасна держава Україна реалізує свої функції, як правило, у правовій формі, зокрема: правотворчій, інтерпретаційно-правовій, правозастосовній. Правова форма реалізації функцій держави зумовлена соціальним призначенням держави – бути тим публічним суб’єктом соціальної системи, який здійснює управління справами суспільства, забезпечує досягнення її мети. У сучасному суспільстві, яке є складним системним утворенням, саме на державу покладаються основні завдання з досягнення мети. Отже, сучасна держава, насамперед, використовує правові форми реалізації функцій держави в процесі розв’язання завдань, зумовлених метою.558 Правова форма (з урахуванням розуміння терміна «форма») є способом внутрішньої організації змісту державно-правових явищ та його зовнішнього прояву. Правова форма реалізації функцій держави є способом їх здійснення, 555 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 37. 556 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 27–28. 557 Там само.С. 28. 558 Мельничук С.М. Правові форми реалізації функцій сучасної держави Україна: загальнотеоретична характеристика : монографія. Івано-Франківськ : Вид. Кушнір Г.М., 2018. С. 334. 221 тією правовою559 діяльністю у процесі здійснення якої вирішуються завдання держави. А правова діяльність – це передбачені нормами права діяння уповноважених суб’єктів, що спрямована на досягнення юридичних наслідків з метою впорядкування суспільних відносин. За змістом ця діяльність поділяється на правотворчу, інтерпретаційно-правову, правозастосовну. Завдяки правовій діяльності забезпечується належна реалізація функцій держави, оскільки саме вона є тією правовою формою, яка дає змогу найбільш ефективно розв’язати завдання, реалізувати функції держави, досягнути її мети. Аналіз правової форми реалізації функцій сучасної держави дав змогу виокремити такі її ознаки: (1) вона є способом здійснення функцій держави; (2) правова діяльність, що спрямована на вирішення завдань держави; (3) здійснюється уповноваженими суб’єктами; (4) здійснюється у межах чітко визначеного процедурно-процесуального порядку; (5) результати цієї діяльності відображено у правових актах (курсив власний. – Я.М.). Серед основних різновидів правової діяльності, які мають забезпечувати належну реалізацію функцій держави, зазвичай використовують правотворчу, інтерпретаційно-правову та правозастосовну.560 Таким чином, правова форма реалізації функцій сучасної держави є способом їх здійснення уповноваженими на правову діяльність суб’єктами (органами держави, її підприємствами, установами).561 Для належної реалізації функцій сучасної держави, насамперед, необхідно зафіксувати у правотворчих актах як завдання, так і функції, а також повноваження органів держави, її підприємств і установ, які повинні їх здійснювати, а в разі потреби здійснюється інтерпретаційно-правова діяльність, яка спрямована на тлумачення змісту цих актів. Що ж до правозастосовної діяльності, то саме в процесі її здійснення конкретизується зміст правотворчих актів, тобто забезпечується реалізація функцій держави. Отже, правотворча, інтерпретаційно-правова, правозастосовна діяльність і є тими необхідними функціями.562 С.М. Мельничук уважає, що правотворчій формі реалізації функцій сучасної держави притаманні такі ознаки: (1) вона є різновидом правової форми реалізації функцій держави; (2) є способом закріплення завдань держави, обсягу та меж діяльності, що спрямована на їх вирішення, їх конкретизацію у повноваженнях органів держави, її підприємств, установ та 559 Мельничук С.М. Правові форми реалізації функцій сучасної держави Україна: загальнотеоретична характеристика : монографія. Івано-Франківськ : Вид. Кушнір Г.М., 2018. С. 335. 560 Там само. 561 Там само. 562 Там само. 222 механізмів їх здійснення; (3) є видом правової діяльності – правотворчою діяльністю; (4) здійснюється спеціально уповноваженим на правотворення суб’єктом; (5) здійснюється згідно з процедурно-процесуальним порядком, що закріплений у джерелах права; (6) її результати об’єктивуються у правотворчих актах.563 С.М. Мельничук формулює основні концептуальні положення щодо правових форм реалізації функцій сучасної держави Україна, а саме: – правова форма реалізації функцій сучасної держави є способом їх здійснення уповноваженими суб’єктами (оскільки реалізація функцій держави – це здійснення уповноваженим суб’єктом фактичної діяльності держави, що спрямована на вирішення її завдань); – правова форма зумовлюється метою сучасної держави – забезпечення цілісності, управління та розвитку суспільства, на зміст якої впливає модель її розвитку; – мета зумовлює завдання сучасної держави (питання, які потребують розв’язання у процесі реалізації її функцій), а завдання зумовлюють функції (найбільш доцільний обсяг та564 межі діяльності держави, що спрямована на вирішення її завдань); – завдання та функції сучасної держави зумовлюють зміст та обсяг повноважень суб’єктів (органів держави, її підприємств, установ), діяльність яких спрямована на їх вирішення та реалізацію; – реалізація функцій сучасної держави здійснюється уповноваженими нею суб’єктами (органами держави, її підприємствами, установами) через надання їм відповідних повноважень та у визначеній державою формі; – правова форма реалізації функцій сучасної держави є способом їх здійснення уповноваженими на правову діяльність суб’єктами (органами держави, її підприємствами, установами); – основними різновидами правової діяльності, які забезпечують належну реалізацію функцій сучасної держави, є правотворча, інтерпретаційно-правова, правозастосовна; – метою сучасної держави Україна є забезпечення цілісності, управління і розвитку українського суспільства; – на її зміст у сучасних умовах суттєво впливає модель розвитку (демократична, соціальна, правова держава); 563 Мельничук С.М. Правові форми реалізації функцій сучасної держави Україна: загальнотеоретична характеристика : монографія. Івано-Франківськ : Вид. Кушнір Г.М., 2018. С. 337. 564 Там само. 223 – мета (як і модель) зумовлює основні завдання сучасної держави Україна (зафіксовані у Конституції України та конкретизовані у законах України) та її функції; – ці завдання та функції конкретизуються у повноваженнях органів держави, державних підприємств, установ і фіксуються у правотворчих актах у процесі здійснення правотворчої форми; – положення, що зафіксовані у правотворчих актах, конкретизуються у правозастосовних, а в разі потреби і в інтерпретаційно-правових актах, створюючи умови для належної реалізації функцій сучасної держави Україна; – для посилення ефективності правотворчої, інтерпретаційно-правової, правозастосовної форми, у процесі якої реалізуються функції сучасної держави Україна, необхідно:565 – зафіксувати основні їхні техніко-технологічні параметри у чинних джерелах права; – створити постійну моніторингову систему спостереження, аналізу та оцінювання правотворчої, інтерпретаційно-правової, правозастосовної форм та їх результатів щодо завдань, функцій сучасної держави Україна і механізмів їх здійснення; – розробити методику виявлення основних параметрів мети, що формується під впливом моделі розвитку сучасної держави, зумовлених нею завдань та функцій сучасної держави, механізмів їх здійснення; стану їх реалізованості; прогнозування змін моделі сучасної держави та формування її нових завдань і функцій під цим кутом зору; удосконалення якості правових форм реалізації функцій сучасної держави; формування інноваційних напрямів під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників і здатності сучасної держави до динамізму і стабільності в умовах глобалізації.566 565 Мельничук С.М. Правові форми реалізації функцій сучасної держави Україна: загальнотеоретична характеристика : монографія. Івано-Франківськ : Вид. Кушнір Г.М., 2018. С. 355. 566 Там само. 224 4.9. Сильна та слабка держава і методи реалізації нею функцій Сила – це не інструмент у діяльності сучасної цивілізованої країни, а якісна, функціональна характеристика, що охоплює усі її внутрішні та зовнішні боки, будову та діяльність стосовно реалізації функцій, досягнення нею певних цілей. Сила держави – це матеріальний висхідний початок, джерело енергії, діяльності, творчий потенціал, джерело руху, активності; це також можливість виявлення певного ступеню напруги, цілеспрямованості, волі. Мається на увазі сила, без якої не може існувати ні могутність, ні влада.567 Сильна держава – це владно-політична організація, яка завжди та в усьому «в силах», «здатна» ефективно виконати свої функції, свою роботу, активно діяти. Тобто це держава, яка знаходиться у такому стані, який здатний впливати, у якої є реальна влада.568 У філософії трудового права наводиться таке поняття, яке визначає відношення сили до держави, народу в певній епохальній призмі. Зокрема, йдеться про так званий «радянський легізм» – це вчення, що ототожнює право і закон. Стрижнева його ідея полягає у тому, що він є беззастережним пануванням «сильної держави» над «слабким народом». У цьому розумінні закон уважається головним інструментом держави, джерелом її сили.569 Натомість сучасна концепція сильної держави виходить із того, що держава існує та діє як частина суспільства, «глобально організованого суспільства». Не просто держава, а система державності, система відносин, у якій, головним чином, виявляється відношення публічної влади та її об’єктів, держави та громадянського суспільства. Для того щоб така система була керованою, кожний її елемент повинен бути сильним, спроможнім підчиняти іншого своїй волі. А за необхідності віднаходити в собі сили визнавати правоту іншого та підкорятися, піти на компроміс або ж досягати консенсусу.570 Сильна держава – це не «силова держава», щоправда, її силова велич потенційно завжди була, є і буде В іншому разі вона перестане бути державою. 567 Проблемы теории государства и права : учебник / под ред. А.В. Малько. Москва : Юрлитинформ, 2012. С. 47. 568 Там само. 569 Занфірова Т.А. Філософія трудового права : навчально-методичний посібник. Харків : Константа, 2018. С. 509. 570 Проблемы теории государства и права. Там само. С. 48. 225 Демократія жодним чином не повинна ототожнюватися з розмитістю та слабкістю держави та державної влади. Адже необхідно чітко усвідомлювати, що справжнє народовладдя, захист прав людини, нормальний розвиток ринкових відносин, забезпечення миру та безпеки недосяжні, якщо держава буде слабкою, неспроможною захистити та реалізувати принципи та наміри.571 Ще один підхід до визначення сенсу сильної держави криється дещо в іншому контексті. Зокрема, уважається, що глобалізація стала добою вивільнення капіталу з-під влади держави. При цьому цей капітал отримав можливість не лише диктувати умови державі, а й змінювати смислове призначення держави за рахунок її десоціалізації, денаціоналізації, детериторіалізації.572 Натомість на відміну від феномену «сильна держава» у юридичній літературі цілком логічним видається виділення феномену «слабка держава». Зокрема, зазначається, що в умовах ринкової економіки держава не лише тією чи іншою мірою виявляється керуючою системою, а й сама економіка впливає на державну владу, яка, таким чином, як і всі економічні процеси, виявляється пов’язаною болючою проблемою інфляції.573 Як зазначається, в економічному сенсі інфляція виступає як невідповідність між товарною та грошовою масою, визначається невідповідністю між розумним (раціональним) і нерозумним (нераціональним) людським споживанням, де при цьому розрізняється три види економічної інфляції: (1) інфляція попиту; (2) інфляція витрат; (3) структурна інфляція. До прикладу, чинниками першого виду інфляції, інфляції попиту, виступають: (а) зростання соціальних витрат держави, (б) зростання державних інвестицій, (в) збільшення витрат компаній і приватних осіб на споживання, (г) зростання приватних інвестицій за рахунок використання банківських критеріїв, (ґ) позитивне сальдо державного платіжного балансу.574 Отже, інфляція державної влади належить до однієї з ознак слабкої держави, яка полягає у її нездатності швидко й успішно вирішувати політичні, економічні, соціальні, екологічні та багато інших проблем розвитку суспільства, людини, природи. Також інфляція державної влади може бути розділена на інституційну, функціональну та статусну. Наприклад, уважається, що: 571 Проблемы теории государства и права : учебник / под ред. А.В. Малько. Москва : Юрлитинформ, 2012. С. 48. 572 Актуальні грані загальнотеоретичної юриспруденції : монографія / Ю.М. Оборотов ; за ред. Ю.М. Оборотова. Одеса : Фенікс, 2012. С. 240. 573 Там само. С. 245. 574 Соколин Б.М. Инфляция и власть. Санкт-Петербург : Бизнес-пресса, 2004. С. 18 ; Актуальні грані загальнотеоретичної юриспруденції : монографія / Ю.М. Оборотов ; за ред. Ю.М. Оборотова. Одеса : Фенікс, 2012. С. 245–246. 226 (а) інституційна інфляція отримує своє вираження у невизнанні за відповідними інститутами держави здатності вирішувати ті чи інші завдання, заради яких цей інститут створений; (б) функціональна інфляція виражається у нездатності відповідних державних інституцій виконувати покладені на них функції; (в) статусна інфляція пов’язана з відсутністю тієї компетенції, яка дає змогу діяти відповідному інституту державної влади в рамках його призначення (функціонування. – Я.М.).575 Відповідно, для реалізацій таких функції та здійснення сили необхідними є питання для розуміння методів реалізації функцій держави. Мет ди реа а ї к й держа и – це способи та засоби, за допомогою яких держава реалізує свої функції. Методи реалізації функцій держави мають такі форми: (1) метод переконання, що полягає у такому впливі на свідомість індивіда (населення), за результатом якого він має самостійно брати участь у реалізації функцій держави. А це, своєю чергою, досягається шляхом здійснення індивідуальних профілактично-попереджувальних заходів; (2) метод примусу, що полягає у впливі на індивіда спеціально уповноважених державних структур (апарату примусу), за результатом якого індивід мотивується до реалізації функцій держави навіть у тому разі, коли він не має і до того не мав наміру добровільно їх виконувати. Це досягається шляхом застосування до певних індивідів (конкретної частини населення) заходів покарання за порушення правових норм (вимог); (3) метод стимуляції (заохочення), що полягає у вчиненні до індивіда морального, матеріального заохочення чи іншого позитивного або негативного впливу з метою забезпечення його безпосередньої участі у здійсненні функцій держави. Це реалізується шляхом надання різних пільг, винагород, бонусів індивідам чи їх об’єднанням за те, що вони не допускають порушень права та беруть певну участь у протидії вчиненню правопорушень іншими індивідами або їх об’єднаннями.576 575 Актуальні грані загальнотеоретичної юриспруденції : монографія / Ю.М. Оборотов ; за ред. Ю.М. Оборотова. Одеса : Фенікс, 2012. С. 247. 576 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 28–29. 227 4.10. Зобов’язання держави у сфері прав людини Зобов’язання держави у сфері прав людини означають, насамперед, заборону на втручання держави у сферу індивідуальної свободи, а також вимоги щодо поваги до прав людини, їх забезпечення, захисту та сприяння реалізації.577 На думку Г. Христової, доктрина позитивних зобов’язань держави на етапі свого становлення була зумовлена поділом самих прав людини на негативні та позитивні залежно від механізму реалізації свободи особи та засобів її забезпечення з боку держави. Як зазначається, класична теорія прав людини виходила з того, що негативні права людини визначають негативний аспект свободи та охороняють людину від небажаного втручання з боку держави у сферу її особистих прав і свобод. Традиційно до них належить більшість громадянських та політичних прав, а саме: (1) право на життя, (2) право на свободу думки, слова, віросповідання, (3) право на недискримінацію, (4) право не піддаватися тортурам, (5) право на мирні зібрання та об’єднання тощо. Негативні ж права людини, зазначає Г. Христова, передбачають негативні зобов’язання держави та її агентів (представників) утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на їх порушення або незаконне обмеження.578 Окрім того, уважається, що позитивні дії мають залишатися припустимими у парадигмі субстантивної рівності тимчасовими винятковими заходами, які застосовуються державою чи під її контролем для досягнення конкретної мети у конкретній сфері суспільних відносин.579 Позитивні права людини закріплюють позитивний аспект свободи, їх реалізація неможлива без відповідної забезпечувальної діяльності з боку державних інституцій. Як правило, до них включають соціальні права (які іноді називають «соціальні наміри» або «соціальні цілі»), економічні та окремі культурні права: (1) право на працю, (2) право на відпочинок, (3) право на соціальний захист, (4) право на охорону здоров’я, (5) право на гідний рівень життя та ін. Ці права забезпечені позитивними зобов’язаннями держави, які 577 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 163–164. 578 Христова Г. Позитивні зобов’язання держави у сфері прав людини як новий напрям дослідження у вітчизняній теоретичній юриспруденції. Вісник Академії правових наук України. 2012. № 2. С. 32–33. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vapny_2012_2_5 579 Христова Г. Позитивні обов’язки держави у сфері протидії дискримінації. Вісник Національної академії правових наук України. 2013. № 4(75). С. 19. URL: http://visnyk.kh.ua/web/uploads/pdf/ilovepdf_com-11-20.pdf 228 в найбільш широкому вигляді передбачають активні дії держави, спрямовані на їх утвердження, захист та сприяння реалізації.580 Права людини відрізняються від інших суб’єктивних прав передусім тим, що основні зобов’язання, які їм кореспондують, покладаються не на інших індивідів, а саме на державу, тобто на органи державної влади, їхніх посадових осіб та інших «агентів» держави. Також уважається, що зобов’язання держави мають подвійну, міжнародно-правову та конституційно-правову, природу, адже їх юридичною підставою виступають міжнародне право людини та конституційний правопорядок (норми та принципи конституційного права). Як зазначається в енциклопедичній довідці, на зобов’язаннях держави у сфері прав людини наголошується у ст. ст. 55, 56 Статуту ООН, згідно з якими всі її держави зобов’язуються здійснювати спільні та самостійні дії для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини й основоположних свобод для всіх незалежно від раси, статі, мови чи релігії.581 Окрім того, важливо зазначити, що зобов’язання держави у сфері прав людини закріплені й на національному рівні. Так, у Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності Української держави. Своєю чергою, держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Це положення випливає зі ст. 3 Конституції України.582 Правова природа зобов’язань держави у сфері прав людини має особливу природу. Адже такі зобов’язання відрізняються безпосередньо від міжнародно-правових зобов’язань. Зокрема, у науковій юридичній літературі акцентується увага на тому, що: (1) держави, які ратифікували міжнародні договори у сфері прав людини, зобов’язуються поважати права людини не так перед іншими державами, як перед особами, які перебувають під їхньою юрисдикцією. Такий характер зобов’язань пов’язаний із тим, що вони певною мірою «від згоди держав бути ними зобов’язаними», оскільки існування прав людини має «природний характер» і тому передує їх визнанню; (2) особливістю зобов’язань держави у сфері прав людини є те, що вони реалізуються у межах національного правопорядку, а ступінь їх виконання може бути оцінений на міжнародному рівні уповноваженими судовими чи 580 Христова Г. Позитивні зобов’язання держави у сфері прав людини як новий напрям дослідження у вітчизняній теоретичній юриспруденції. Вісник Академії правових наук України. 2012. № 2. С. 32–33. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vapny_2012_2_5 581 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 164. 582 Там само. 229 квазісудовими установами, що тягне за собою відповідальність держави за їх порушення. Політико-правові наслідки за грубе порушення прав людини та систематичне невиконання зобов’язань держави матимуть загальний ефект і можуть тягнути за собою накладення санкцій та інших заходів міжнародноправової відповідальності; (3) зазвичай спосіб, у який мають бути реалізовані зобов’язання держав, визначається. Це означає, що держави мають слідувати тому, на що попередньо висловили власну згоду, при цьому ними визначається значна дискреція щодо засобів, які вони використовують для виконання зобов’язань.583 Важливим моментом виконання зобов’язань держави у сфері прав людини є інститут оцінки ступеня виконання зобов’язання. Традиційно використовується підхід, за яким кожне право тягне за собою три типи зобов’язання: (1) зобов’язання поважати права людини (obligeation to respect), яке вимагає від державних органів та інших представників держави (державних агентів – state agents) не вчинювати самих порушень прав людини; (2) зобов’язання захищати права людини (obligation tо protect), що передбачає обов’язок держави захищати носіїв прав людини від протиправного втручання третіх осіб у їх реалізацію та притягнути до покарання правопорушників; (3) зобов’язання впроваджувати права людини (obligation to іmplement), що вимагає від держави вживати активні дії (заходи) з метою сприяння повній реалізації та дієвості прав людини.584 Г. Христова, досліджуючи проблеми типології зобов’язань держав у сфері прав людини, доходить одного з таких висновків. Так, дослідниця зазначає, що сформовані в різних системах правозахисту (апелює вчена до оонівської, європейської, міжамериканської) зобов’язання держави за «трирівневою» типологією поважати, захищати та забезпечувати права людини не суперечать сучасним уявленням про дихотомію негативних та позитивних зобов’язань, про зобов’язання дії та результату, а також про зобов’язання належної сумлінності (належної уваги) щодо запобігання, захисту, покарання та компенсації у разі порушення прав людини має принципово вагоме значення для вдосконалення механізму реалізації, адже держави мають ґрунтувати Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 164–165. 584 Там само. С. 165. 583 230 права людини у межах національної правової системи відповідно до своїх міжнародних зобов’язань.585 Зрештою, у юридичній науці деякі дослідники наголошують на вільному виборі позитивних зобов’язань держави. Тому попри вільний вибір зобов’язань держави (процедурні та статусні зобов’язання), які устоялися у доктрині міжнародного права, А.Ю. Бадида та В.В. Лемак пропонують визначати певну «сукупність» позитивних зобов’язань держави у сфері прав людини, а саме: (1) створення законодавства. Йдеться про законодавство, яке б утілювало принципи права та спеціалізовані норми національних конституцій і конвенцій, які гарантують права людини, у тому числі: (а) проведення принципу недискримінації, заборону дискримінації; (б) встановлення порядку здійснення окремих прав людини, меж такого здійснення, чітко окресливши суспільні цілі їх обмеження та інші критерії обмеження; (в) встановлення засобів ефективного правового захисту, у тому числі процедур для оскарження рішень і дій органів публічної влади; (г) встановлення відповідальності за порушення прав людини, тобто конкретних санкцій кримінально-правового або адміністративного характеру; (2) усунення «правових перешкод» у законодавчому регулюванні у сфері прав людини. Цей напрям діяльності держави полягає принаймні в трьох моментах: (а) прийняття закону з конкретним предметом у тому разі, коли це прямо передбачено спеціалізованою нормою конституції чи конвенції для запобігання ситуації невизначеності у сфері прав людини; (б) забезпечення верховенства конституції і конвенції іншими способами, у тому числі шляхом скасування законодавства, яке не відповідає їхнім фундаментальним принципам і спеціалізованим нормам; (в) забезпечення вимог якості для законодавства, зокрема його передбачуваності, несуперечності, ясності і доступності;586 (3) підтримання інфраструктури правопорядку. Йдеться про заснування законом і забезпечення функціонування органів публічної влади та інших спеціалізованих органів, які наділені повноваженнями у сфері прав людини; (4) здійснення державою конкретних адміністративних заходів (адміністративної практики). Йдеться про такі практичні заходи, які покликані гарантувати усталений принцип ЄСПЛ, згідно з яким конвенція покликана гарантувати не якісь теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефективними на практиці» (рішення ЄСПЛ у справі «Швидка проти України» (2014 р., 585 Христова Г. Типи та особливості зобов’язань держави у сфері прав людини. Национальный юридический журнал: теория и практика. 2018. Август. С. 27. 586 Бадида А.Ю., Лемак В.В. Позитивні зобов'язання держави в контексті розуміння прав людини. Публічне право. 2017. № 2. С. 44. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/pp_2017_2_33 231 у тому числі: (а) заходи щодо припинення порушення прав людини; (б) реальне відновлення порушеного права людини, у тому числі забезпечення справедливої сатисфакції особі, чиї права порушені; (в) реальне виконання кінцевого судового рішення; (г) проведення ефективного розслідування порушення прав людини; (ґ) застосування інших заходів, які покликані запобігти порушенням гарантованих прав людини. До таких заходів належать також так звані «превентивні захисні заходи» з боку держави, якщо є обґрунтовані дані про загрозу для життя осіб (див. рішення ЄСПЛ у справі «Тагаєва проти Росії»); (д) фінансування (виділення коштів із бюджету) вищенаведеної адміністративної практики; (5) вирішення комплексних суспільних проблем, які окреслені ЄСПЛ як «структурні проблеми» певної держави. Йдеться про ситуації, коли порушення «не пов’язані з якимось поодиноким випадком чи особливим поворотом подій у цій справі, але є наслідком недоліків регуляторної та адміністративної практики органів влади держави» і коли ситуація у певній справі кваліфікується як така, що є «результатом практики, несумісної з 46 положеннями Конвенції», виходом з яких ЄСПЛ уважає необхідність так званих «пілотних рішень».587 587 Бадида А.Ю., Лемак В.В. Позитивні зобов'язання держави в контексті розуміння прав людини. Публічне право. 2017. № 2. С. 45–46. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/pp_2017_2_33 232 4.11. Форма держави Поняття «форма» походить від латинської мови та означає: (1) зовнішній вигляд, обрис речі, дії тощо або зовнішній вираз певного змісту; (2) устрій, вид, тип, структура відповідних суспільних (соціальних, економічних, правових, організаційних тощо) утворень або процесів (наприклад, управління, судочинства, оплати, обміну), а також порядок чогось.588 Форма держави є однією з головних категорій, які її характеризують. Форма надає буття змісту і сутності держави. Дослідження форми держави має власну історію. Ще у стародавніх Греції і Римі філософи та юристи висловлювали думки щодо розуміння форми держави. Зокрема, відомий філософ Платон поділяв держави за формою виходячи з того, хто здійснює управління державою. Платон виділяв п’ять форм держави, а саме: (1) аристократія – справедливе правління найкращих; (2) тимократія – правління найбільш сильних воїнів; (3) олігархія – правління невеликої кількості найбагатших членів суспільства; (4) демократія – влада народу; (5) тиранія – влада однієї особи. До того ж Платон указував на можливість поступового переростання однієї форми в іншу.589 У Юридичній енциклопедії з теорії права і держави зазначається, що « р а держа и» – категорія, яка спрямована на класифікацію держав за певними логічними й структурними критеріями.590 Категорія «форма держави» є штучно сконструйованим поняттям. Уведення її у науковий обіг – спроба з різних боків і водночас комплексно розглянути організацію і функціонування держави, насамперед формування та діяльність її вищих органів.591 До змісту категорії «форма держави» традиційно включають три поняття (їх ще називають «елементи форми держави»): (1) форма державного правління; (2) форма державного устрою; 588 Форма. Юридична енциклопедія : у 6 т. / ред. кол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. Київ : Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана, 2004. Т. 6: Т–Я. 768 с. 589 Загальна теорія держави і права : підручник / М.В. Цвік та ін. ; за ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. Харків : Право, 2009. С. 104. 590 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (голова) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 811. 591 Теорія держави і права : підручник / О.М. Бандурка ; за заг. ред. О.М. Бандурки. Харків, 2018. С. 75. 233 (3)форма державного режиму.592 Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Усі її елементи (форма правління, державний устрій, державний режим) мають правову основу – вони фіксуються у конституції, законах і підзаконних актах. Але варто мати на увазі, що зміст правових настанов не завжди відповідає дійсності.593 Водночас якщо категорія «сутність держави» відповідає на питання, у чому полягає головне, закономірне, визначальне в державі, то категорія «форма держави» – хто й як здійснює владу в суспільстві, як улаштовані та діють у ньому державно-владні структури, за яким принципом об’єднано населення на цій території, як воно пов’язане через різноманітні територіальні й політичні утворення з державою у цілому, за допомогою яких методів і засобів здійснюється державна влада. Форма держави – це її будова, на яку впливають соціально-економічні, природні, кліматичні умови, національноісторичні, релігійні особливості, культурний рівень суспільства.594 На сучасну форму держави впливає глобалізація. Наприклад, з одного боку, вона виявляється у тенденціях збереження ареалу традиційних форм правління; з іншого – форми державного устрою виявляють нові, «гібридні» способи територіальної організації влади (унітарно-федеративні відносини, наприклад у Великій Британії) чи нову федеративно-конфедеративну природу в ЄС на підставі Лісабонської угоди. Адже, як зазначається в юридичній довідковій літературі, в умовах формування глобального правопорядку основні права людини і демократичні стандарти взаємодії влади і суспільства стають усе більш універсальними, а з іншого боку, функціонуючі державні режими у значній кількості країн набувають «змішаної» природи,595 утворюючи нову форму держави. 592 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (голова) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 812. 593 Кузьмін С.А., Карпенко Д.М. Теорія держави та права в питаннях і відповідях : посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. Київ : ПАЛИВОДА А.В., 2014. С. 32–33. 594 Теорія держави і права : підручник / О.М. Бандурка та ін. ; за заг. ред. О.М. Бандурки. Харків, 2018. С. 75. 595 Велика українська юридична енциклопедія. Там само. С. 813. 234 4.12. Форми державного правління Ф р а держа г пра є поняттям, яке відображає систему інституційно-правових відносин у сферах формування, організації та взаємодії органів публічної влади на вищому (національному) рівні.596 Головними цілями форми державного правління є такі: (а) створення ефективного механізму прийняття рішень у державі на вищому рівні; (б) окреслення механізму легітимації суспільством публічної влади, визначення способів отримання (підтвердження) повноважень органами публічної влади, виявлення ступеня втілення у них народного суверенітету; (в) створення механізму переведення можливих суспільних конфліктів у русло «правового спору», який вирішується на засадах і за процедурами в рамках верховенства права.597 Ф р а держа г пра – це організація вищих органів державної влади, їх структура, порядок утворення, розподіл компетенцій та взаємовідносин із населенням.598 У юридичній науці виокремлюють дві класичні форми правління, а саме: (а) монархію та (б) республіку. Монархія – це форма державного правління, за якої вища державна влада фактично або формально належить одній особі (монарху) і, як правило, передається у спадок представникам правлячої династії.599 О аки арх ч ї р и держа г пра , що склалися історично, такі: – монарх є головою держави і здійснює від її імені представництво; – монарх є носієм державної влади за правом крові (спорідненості) й отримує її згідно з процедурою престолонаслідування; – монарх здійснює державну владу безстроково; – монарх офіційно непідлеглий будь-яким іншим суб’єктам; – монарх юридично безвідповідальний (відсторонити монарха від влади неможливо).600 596 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 813. 597 Там само. 598 Теорія держави і права : підручник / О.М. Бандурка та ін. ; за заг. ред. О.М. Бандурки. Харків, 2018. С. 76. 599 Загальна теорія держави і права: підручник / М.В. Цвік та ін. ; за ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. Харків : Право, 2009. С. 106. 235 Республіка (від лат. res publika – загальна справа) – це така форма правління, за якої вищі органи державної влади обираються безпосередньо народом або формуються виборними установами на певний строк.601 Виокремлюють такі республіки: (1) президентська. Очолює таку республіку президент, який, як правило, обирається прямими виборами (Бразилія, Грузія, Мексика тощо); (2) парламентська республіка. У ній президент обирається так, щоб він не одержував свій мандат безпосередньо від громадян: парламентом або особливими зборами, що формуються виключно для виборів президента. Президент не є главою уряду і не вільним у його формуванні (Угорщина, Індія, Італія); (3) змішана (президентсько-парламентська) республіка. У такій формі правління поєднуються риси парламентської та президентської республік. Вибори президента проводяться всенародним голосуванням, але президент очолює уряд (як у парламентській республіці). Також уряд у такій республіці призначається президентом, але призначення прем’єр-міністра вимагає згоди парламенту (або ж, навпаки, міністри та прем’єр-міністри призначаються парламентом, але останній – за поданням президента). Уряд несе відповідальність перед президентом, але і парламент має право виразити йому недовіру, що тягне за собою відставку.602 Переймаючись дослідженням «республіки як форми правління у сучасному світі», І.М. Ткаченко доходить висновку, що існують такі види сучасних республік: парламентська, президентська, змішана, суперпрезидентська та соціалістична (курсив власний. – Я.М.). Розмежування на види республік відбувається за рахунок специфіки відносин між органами державної влади, а саме – президентом, парламентом і урядом. Відповідно, у парламентській республіці найбільше коло повноважень належить парламенту, у президентській республіці – президенту. Суперпрезидентська республіка є такою формою правління, за якої президент сконцентровує у своїх руках максимум повноважень; часто це призводить до узурпації влади і встановлення авторитарного режиму. Соціалістичними республіками у сучасному світі є Куба, Китай та КНДР, основною ознакою яких 600 Теорія держави та права : навчальний посібник / Є.В. Білозьоров та ін. ; за заг. ред. С.Д. Гусарєва, О.Д. Тихомирова. Київ : НАВС, Освіта України, 2017. С. 44–45. 601 Загальна теорія держави і права : підручник / М.В.Цвік та ін.; за ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. Харків : Право, 2009. С. 108. 602 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 40–41. 236 є зосередження влади в руках правлячої партії (як правило, комуністичної). Існують також змішані.603 Практика функціонування республіканської форми правління у країнах із розвинутими демократичними традиціями є дуже позитивною за рахунок ефективного керування державами. Країни Західної Європи і США є зразком сучасного державотворення, тому що за умови успішного менеджменту змогли досягти високого рівня економічного розвитку та стати передовими державами світу. Ці країни провадять активну зовнішню політику: є успішними інвесторами, співпрацюють із багатьма країнами, сприяють урегулюванню міжнародних конфліктів. Країни Європи та США є відкритими, глобалізованими державами, наприклад долар став основною валютою усього світу, а не лише США. Також практика функціонування республіканської форми правління є успішною за рахунок рівня розвитку населення, ментального складника: громадяни мають активну громадську позицію, виступають за захист прав людини і громадянина.604 Практика функціонування республіканської форми правління у пострадянських європейських країнах є прогресивною. Країни Балтії зараз значно випереджують за рівнем розвитку Білорусь, Молдову та Україну за рахунок членства у Європейському Союзі та європейської підтримки. Переважна більшість пострадянських європейських країн за формою правління є парламентськими республіками, головною перевагою яких є максимально тісний зв’язок із принципом народного представництва.605 Практика функціонування республіканської форми правління у країнах, що розвиваються, також є прогресивною. Економіка цих країн постійно розвивається, так само як і державо-владні процеси. Переважна більшість цих країн є президентськими республіками, де установленню конкретної форми правління передували певні історичні, національні традиції. А саме, однією з таких причин є те, що для вирішення численних проблем і викликів країн, що розвиваються, була потрібна концентрована державна воля, уособлена у вигляді «сильного» президента, яка спиралася на організовану виконавчу владу.606 Натомість, досліджуючи проблеми легітимації політичної влади у ціннісно-нормативних детермінантах, Ю.І. Калюжна доходить висновку стосовно того, що (1) провідними модераторами сучасного європейського та американського політологічного дискурсу вдало експлуатується поліваріативність аксіологічного (ціннісно-нормативного) підходу задля зміцнення теоретико-методологічної конструкції концепту легітимності; 603 Ткаченко І.М. Республіка як форма правління у сучасному світі: теорія та практика функціонування : автореф. дип. роботи на здобуття освітнього ступеня «магістр» : 081 ; ЧНУ ім. Петра Могили. Миколаїв, 2020. С. 8. URL: https://krs.chmnu.edu.ua/jspui/handle/123456789/1019 604 Там само. 605 Там само. 606 Там само. 237 (2) імпліцитність феномену «легітимність» потребує високого рівня концептуальної визначеності, верифікації та експлікації. Тому дослідниця, резюмуючи теоретичну частину піднятої нею дискусії, уважає, що попри компліментарну оцінку, висловлену в наукових проєктах сучасних дослідників, є підстави стверджувати: суттєві теоретико-когнітивні бар’єри, що пронизують проблемне поле дискурсу легітимності, повинні бути зорієнтовані на когнітивно-інноваційну рефлексію та пошук новітніх процедур легітимації політичної влади.607 Я.О. Бариська та Т.П. Попович, досліджуючи проблеми нетипових моделей організації влади (форми державного правління) у сучасній правовій реальності, доходять висновку, що форма державного правління кожної держави є унікальною, що зумовлено низкою об’єктивних чинників, таких як, наприклад, базові цінності, що інтегрують державно організоване суспільство, співвідношення політичних сил у державі на момент її конституювання, рівень економічного розвитку держави тощо. Зрештою, дослідниці констатують, що неможливим є вироблення та реальне втілення ідеального зразка моделі організації влади.608 Стосовно України І.М. Ткаченко констатує, що: (а) ідеї національної самобутності та створення самостійної держави українцям були властиві завжди, утім, способи її реалізації не завжди були наявні; (б) сучасна Україна за формою правління є парламентсько-президентською республікою; (в) у країні активно застосовується система стримувань і противаг, яка протидіє узурпації влади; (г) практика функціонування республіканської форми правління в Україні свідчить про те, що вона дійсно є парламентськопрезидентською республікою, де президент має низку суттєвих повноважень, що свідчить про те, що наша країна не є суто парламентською республікою; (ґ) також у країні активно функціонує місцеве самоврядування, проводиться реформа децентралізації, що свідчить про розвинуту систему громадського суспільства і демократії; (д) Україна має схильність до різних форм правління, і тому право на обґрунтований історично вибір. Але все ж головним, на нашу думку, за будь-якої форми державного правління має залишатися принцип балансу стримувань та противаг, який є базовим принципом у країнах, що претендують на те, щоб їх називали розвинутими та демократичними; (ж) внутрішня політика України загальмовується через збройну агресії Російської Федерації проти України та нестабільне економічне становище.609 607 Калюжна Ю.І. Легітимація політичної влади: ціннісно-нормативні детермінанти. Сучасне суспільство: політичні науки, соціологічні науки, культурологічні науки. 2019. № 2(8). С. 94–102. 608 Бариська Я.О., Попович Т.П. Нетипові моделі організації влади (форми державного правління) в сучасній правовій реальності. RECHT DER OSTEUROPÄISCHEN STAATEN; REOS 03/19. P. 3–8. URL: https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/handle/lib/31481 609 Ткаченко І.М. Республіка як форма правління у сучасному світі: теорія та практика функціонування : автореф. дип. роботи на здобуття освітнього ступеня «магістр» : 081 ; ЧНУ ім. Петра Могили. Миколаїв, 2020. С. 9–10. URL: https://krs.chmnu.edu.ua/jspui/handle/123456789/1019 238 І.М. Милосердна, здійснюючи аналітичний огляд концепцій політичної влади та особливості її реалізації, доходить висновку, що особливості реалізації політичної влади у сучасному політичному суспільстві можна виділити як інтегруючу характеристику політичної системи та політичного управління, оскільки саме вона може бути представлена як сукупність функцій політичного управління, за допомогою яких відбуватиметься вплив на керованих. На думку дослідниці, такий вплив є більш ефективним за демократичного режиму, за якого функціонує принцип стримувань та противаги гілок влади.610 Д.Ю. Борчагова, досліджуючи теорію бюрократії М. Вебера у сучасній практиці державного управління, доходить таких висновків: (а) модернізація України можлива лише за наявності сильної, шанованої суспільством державної бюрократії, яка здатна відновити зруйновану економіку, спаплюжену культуру, подолати злиденність населення. На переконання дослідниці, потрібно боротися не проти державного апарату, а за державну бюрократію принципово іншої якості: високопрофесійну, орієнтовану на інтереси різних верств населення. Ба більше, на сучасному етапі розвитку Української державності її основним інститутам притаманні ознаки інституціональних деформацій, які негативно позначаються на функціонуванні бюрократії; (б) обмеження бюрократизму у сфері державного управління потрібно розглядати в широкому контексті економічного, політичного і духовного оновлення українського суспільства. Ці обмеження не можна зводити лише до критики бюрократичного стилю правління, до антибюрократичних кампаній і механічних реорганізацій державного апарату. Проблема, на думку вченої, полягає не в необхідності викорінення бюрократії, а в її найбільшій ефективності з погляду вирішення проблем державного управління. І одним із найнебезпечніших із них, на наше переконання, є зниження рівня професіоналізму, що пов’язано, з одного боку, з тим, що найбільш кваліфіковані та досвідчені апаратники звільнилися з державної служби і пішли в комерційні структури, а з іншого – кожна нова політична сила, яка приходила до влади, уважала за доцільне масово звільняти державних службовців, висуваючи їм обвинувачення у підтримці попередньої влади.611 610 Милосердна І.М. Аналітичний огляд концепцій політичної влади та особливості її реалізації. Актуальні проблеми політики. 2017. Вип. 59. С. 25–32. URL: http://dspace.onua.edu.ua/ handle/11300/13582 611 Борчагова Д.Ю. Теорія бюрократії М. Вебера в сучасній практиці державного управління : автореф. дип. роботи на здобуття освітнього ступеня «магістр» : 281 ; ЧНУ ім. Петра Могили. Миколаїв, 2021. С. 6. URL: https://krs.chmnu.edu.ua/jspui/handle/123456789/2100 239 4.13. Форми державного устрою Державний устрій країни є важливим складником країнознавчої характеристики. Саме розуміння складників механізму взаємодії гілок влади дає змогу розкрити причини й динаміку соціально-економічного розвитку країни, встановити її регіональне та глобальне значення.612 Ф р а держа г тр ю є внутрішнім поділом території держави на складові частини – територіальні одиниці, автономні, культурні, політичні утворення чи навіть суверенні держави. Вона також відображає характер співвідношення держави у цілому та окремих її частин. Форма державного устрою охоплює такі складники: (1) територіальну організацію населення; (2) розподіл держави на основні складові частини; (3) правове положення територіальних складників держави; (4) принципи побудови взаємовідносин центра та регіонів.613 У тар а держа а – це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не володіють суверенними правами. Більшість держав, які існували в минулому та існують сьогодні, є унітарними. Позитивом унітарної держави є можливість ефективно керувати нею, унітарна форма надійно забезпечує державну єдність і цілісність. Унітарна держава характеризується такими ознаками: (1) має єдині вищі органи державної влади (глава держави, парламент, уряд, судові органи та ін.), яким підпорядковуються або підконтрольні місцеві органи; (2) не містить відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки суверенності; (3) має єдину для всієї держави систему законодавства; (4)управління єдиними збройними силами і правоохоронними органами здійснюється центральними органами державної влади; (5) має єдине громадянство; (6) одноособове представництво від усієї держави у міжнародних взаємовідносинах на рівні держав.614 612 Кулаковський П.М. Країни світу: державний устрій : навчально-наочний посібник. Острог : Острозька академія, 2021. С. 6. 613 Теорія держави та права : навчальний посібник / Є.В. Білозьоров та ін. ; за заг. ред. С.Д. Гусарєва, О.Д. Тихомирова. Київ : НАВС, Освіта України, 2017. С. 51. 240 За ступенем залежності місцевих органів від центральної влади унітарні держави поділяються на централізовані, децентралізовані та змішані. До прикладу: (а) централізовані – місцеві органи державної влади очолюють керівники, що призначені із центру, їм підпорядковуються органи місцевого самоврядування (наприклад, Фінляндія); (б) децентралізовані – місцеві органи влади мають значну самостійність у вирішенні питань місцевого життя (наприклад, Велика Британія, Данія, Грузія та ін.); (в) змішані – присутні ознаки централізації і децентралізації (наприклад, Японія, Туреччина, Україна та ін.).615 Також у складі унітарних держав можуть бути автономні утворення, які мають внутрішнє самоврядування у рамках єдиної держави.616 Автономія – відносно самостійне у здійсненні державної влади територіальне утворення у межах держави. Вона має законодавство та органи влади, але суверенітету не має.617 Автономні утворення є самостійними лише у вирішенні питань місцевого значення у межах, визначених конституцією держави. При цьому самі ж автономні утворення залишаються адміністративно-територіальними одиницями, які не є суверенними і не мають права самостійно визначати основи своєї організації та принципи взаємовідносин із центральною владою, а діють у межах повноважень, наданих їм конституцією і законами держави. Автономії у складі унітарних держав вирішують економічні, адміністративні або національно-культурні питання. Такі автономні утворення є, наприклад, в Італії, Іспанії, Фінляндії, Україні. У складі України – це Автономна Республіка Крим, яка є невід’ємною складовою частиною України.618 Федера – союзна держава, що складається з держав-членів або державних утворень (суб’єктів федерації). До ознак федерації прийнято відносити: (1) наявність декількох правових систем, із яких одна (система федерального права) має верховенство щодо права суб’єкта федерації; (2) наявність двох рівнів державної влади. Суть її полягає у тому, що федеральна влада (влада держави у цілому) має свою повноту зовнішнього 614 Загальна теорія держави і права : підручник / М.В. Цвік та ін. ; за ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. Харків : Право, 2009. С. 112. 615 Кулаковський П.М. Країни світу: державний устрій : навчально-наочний посібник. Острог : Острозька академія, 2021. С. 112–113. 616 Кулаковський П.М. Там само. С. 113. 617 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 42. 618 Кулаковський П.М. Там само. С. 113. 241 суверенітету та значну частину внутрішнього суверенітету. Сама ж влада суб’єкта федерації має обмежений внутрішній суверенітет.619 Окремим видом федерації є так звані удавані федерації (квазіфедерації). Такими федераціями є соціалістичні федерації, у яких централізована монопольна політична партія заперечує сутність федеральних відносин. Ще одним зразком удаваної федерації є російська федерація, якій властива участь федерального президента у призначенні глав суб’єктів федерації, а також створення ним федеральних округів, у яких його повноважні представники забезпечують «реалізацію конституційних повноважень глави держави на території округу».620 У теорії держави прийнято класифікувати федерації так: (1) за способом утворення федерації поділяються на договірні, конституційні та конституційно-договірні: (а) договірні федерації виникають на підставі договору між суб’єктами про створення федеративної держави. Особливістю таких федерацій є те, що суб’єкти федерації у договорі можуть вимагати для себе надання окремих суверенних прав; (б) конституційні федерації закріплюються у конституції, що приймається суб’єктами федерації чи затверджується ними (наприклад, США у 1787 р.). У таких федераціях усі їхні суб’єкти мають рівний обсяг повноважень; (в) конституційно-договірні федерації виникають на основі договору і підтверджуються прийняттям конституції (наприклад, Російська Федерація: у 1992 р. суб’єкти РФ підписали союзний договір із центром, і в 1993 р. на референдумі було затверджено розроблену на основі цих договорів Конституцію РФ); (2) за змістовним критерієм, що кладеться в основу поділу суб’єктів федерації, розрізняють територіальні, національні та змішані федерації: (а) територіальні федерації – за основу поділу території на території суб’єктів федерації взято ландшафт місцевості, густоту населення, господарсько-економічні зв’язки та ін. (США, Мексика, Бразилія). Як правило, такі федерації є досить стійкими і стабільними; (б) національні федерації – за основу поділу на суб’єкти взято національний склад населення суб’єктів федерації (колишні СРСР, Чехословаччина, Югославія). Як показала практика, федерації, побудовані за національним критерієм, є нестабільними. Тут завжди є небезпека розбіжностей між національностями, що може призвести до їх розпаду; 619 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 42. 620 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 811. 242 (в) змішані федерації – за основу поділу взято обидва попередні критерії (Російська Федерація); (3) за способами здійснення владних повноважень федерації поділяються на централізовані і децентралізовані. Зокрема: (а) централізовані федерації – їхні суб’єкти обмежені у прийнятті рішень на місцевому рівні (Індія, Мексика, Бразилія); (б) децентралізовані федерації – їхні суб’єкти мають широкі повноваження у регулюванні власних внутрішніх питань.621 едера – це тимчасовий союз держав, створений для досягнення конкретної мети (наприклад, завоювання незалежності). За таких обставин держави об’єднують лише окремі напрями своєї діяльності (оборона, зовнішня політика, внутрішня політика). Уважається, що розвиток конфедерації підпорядкований «залізному закону», адже конфедерація або розпадається на окремі держави, або еволюціонує у федерацію.622 Конфедеративний устрій відрізняється від федеративного такими особливостями: а) відсутністю суверенітету, оскільки конфедерація не є у повному обсязі державою, бо її члени зберігають за собою державний суверенітет; б) міжнародно-правовим договірним характером цього об’єднання; в) відсутністю вищих органів конфедерації, рішення яких є обов’язковими для неї; г) відсутністю єдиних конституції, системи законодавства, громадянства; ґ) тимчасовим характером – конфедерація або розпадається після досягнення цілей цього об’єднання (Сенегамбія), або перетворюється на федерацію (США, Швейцарія).623 621 Кулаковський П.М. Країни світу: державний устрій : навчально-наочний посібник. Острог : Острозька академія, 2021. С. 114–115. 622 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 42. 623 Загальна теорія держави і права : підручник / М.В. Цвік та ін. ; за ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. Харків : Право, 2009. С. 115. 243 4.14. Правові режими та форми державного режиму У теорії права зазначається, що під пра и режи слід розуміти особливий порядок правового регулювання певної сфери суспільних відносин, який забезпечується шляхом специфічного поєднання та співвідношення його методів, способів і типів.624 Терміном «правовий режим» позначається цілісний комплекс юридичних засобів, сформований з елементів правового регулювання, що підлягають застосуванню: методів (диспозитивного та імперативного), способів (дозволів, заборон і зобов’язань), типів регулювання (загально-дозволеного та спеціально-дозволеного). Під час застосування як загально-дозволеного, так і спеціально-дозволеного типів правового регулювання законодавець використовує своєрідний юридико-технічний прийом, який полягає у встановленні загального правила (принципу) – дозволу або заборони з подальшим установленням винятків із нього.625 Дослідниця правових режимів І.О. Соколова пропонує виділяти (а) публічно-правовий та (б) приватно-правовий режими. Вона виділяє їхні ознаки. Наприклад, до правового режиму публічного права вона відносить такі ознаки, як: (а) формування та використання владних відносин, коли правові акти й норми та інші рішення приймаються і реалізуються за принципом «команда – виконання»; (б) суб’єкт прийняття обов’язкових рішень не зв’язаний згодою зі стороною, якій вони адресовані; (в) сувора зв’язаність суб’єктів публічного права законами, коли сфера їхньої діяльності окреслена правовими межами; (г) правовій регламентації у публічній сфері притаманне зобов’язання, яке може мати характер загальної нормативної орієнтації, коли затверджуються положення про органи, чи конкретного припису; (ґ) імперативний метод регулювання, який є характерним складником публічно-правового режиму, нерідко виражається у забороні яких-небудь дій.626 Отже, для публічно-правового режиму характерним є певний комплекс заборон та зобов’язань. Водночас характерні риси приватноправового режиму, на думку І.О. Сколової, такі: (а) визнання пріоритетності інтересів окремої (приватної) 624 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 530. 625 Там само. С. 530–531. 626 Соколова І.О. Правовий режим як категорія правової науки : монографія. Харків : Право, 2014. С. 134 ; Іншин М.І., Мельник Я.Я. Доктрина соціальної безпеки : монографія. Київ : Освіта України, 2020. С. 205–206. 244 особи; (б) юридична рівність учасників відповідних відносин; (в) ініціатива суб’єктів відносин стосовно встановлення правового зв’язку між собою; (г) свобода (вільний розсуд) під час вибору правил поведінки; (ґ) уповноважувальний характер норм і правил; (д) переважно позитивний порядок захисту інтересів суб’єктів відносин у суді тощо.627 Ф р ю держа г режи є сукупність прийомів, методів, форм і способів здійснення державної влади.628 Державний режим може поділятися на демократичний, авторитарний, цивільний та військовий, світський та теократичний тощо. До прикладу, «демократичний режим» являє собою стан політичного життя суспільства, за якого державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, створенні та діяльності державних органів, додержанні прав і свобод людини.629 Демократичний режим характеризується такими ознаками: (1) народ залучається до формування і здійснення державної влади як безпосередньо (референдум), так і через своїх представників; (2) держава додержується принципів виборності і змінюваності центральних та місцевих органів державної влади, розвитку місцевого й інших видів самоврядування; (3) держава сприяє розвиткові структур громадянського суспільства і правової держави, організації управління на основі принципу реального здійснення поділу влади; (4) прийняття усіх важливих для суспільства рішень в інтересах більшості з урахуванням прав меншості; (5) державна влада є легітимною – діє в інтересах усього населення і спирається на його довіру; (6) реальне забезпечення державою прав та свобод людини і громадянина; (7) організація суспільного життя на засадах політичного та ідеологічного плюралізму.630 Авторитарний режим характеризується такими ознаками, як: (1) обмеження обсягу політичних прав і свобод; 627 Соколова І.О. Правовий режим як категорія правової науки : монографія. Харків : Право, 2014. С. 134 ; Іншин М.І., Мельник Я.Я. Доктрина соціальної безпеки : монографія. Київ : Освіта України, 2020. С. 205–206. 628 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 43. 629 Загальна теорія держави і права : підручник / М.В. Цвік та ін. ; за ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. Харків : Право, 2009. С. 116. 630 Там само. С. 116–117. 245 (2) обмежений політичний та ідеологічний плюралізм (наприклад, дозволяється існування тільки двох партій); (3) фактична, а деколи і формальна відсутність розподілу влади; (4) недемократичний характер виборів; (5) сильна виконавча влада, як правило, заснована на особистості лідера;631 (6) вузька соціальна база державної влади; (7) надмірна централізація і концентрація влади, відсутність її поділу; (8) застосування неправових (свавільних) засобів здійснення влади; (9) порушення прав і свобод людини; (10) домінування в управлінні командних методів.632 У Юридичній енциклопедії зазначається, що поняття «авторитаризм» походить від французького слова autoritarisme (від лат. – влада, вплив) та означає політичну концепцію і політичну практику, в основу яких покладено зосередження монопольної чи значної влади в руках однієї особи або групи осіб, а також його виправдання; політичний режим, установлений або пов’язаний такою формою влади, що занижує або виключає як явище протилежне демократії. Опорою авторитарного режиму є армія, каральні органи. Основний метод керівництва – безапеляційно-командний (розпорядження, накази, директиви з вимогою їх безумовного виконання). Головний засіб кризових ситуацій – свавілля і репресії. Засади і ступені авторитарного режиму можуть бути різними – від раціональних, виправданих ситуацією (стан війни, суспільна криза), до ірраціональних, коли авторитаризм набуває крайньої форми жорстокості. Авторитарні режими вважаються природними або виправданими за умови зламу старих соціальних структур, переходу до нових. У подальшому передбачається і почасти досягається переважання ліберальних елементів у суспільному житті, поступове формування громадянського суспільства. Саме тому авторитарні політичні системи досить розповсюджені в історії людства. До них належать монархії, диктаторські режими, військові хунти та ін. Таке поширення авторитарних режимів пояснюється певними його можливостями, особливо відчутними в екстрених ситуаціях: забезпечення суспільного порядку, здійснення швидкої реорганізації суспільних структур, концентрація зусиль і ресурсів на виконання конкретних завдань.633 631 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 44. 632 Загальна теорія держави і права : підручник / М.В. Цвік та ін. ; за ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. Харків : Право, 2009. С. 117. 633 Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. Т. 1: А – Г. С. 30. 246 Тоталітарний режим є найбільш жорсткою формою недемократичного режиму, що характеризується крайніми проявами авторитаризму, а саме: (1) народ повністю відсторонюється від державної влади, яка формується без фактичної участі народу і не контролюється ним; (2) держава прагне до глобального панування над усіма сферами суспільного життя, державного контролю в економіці, політиці, культурі, засобах масової інформації, особистому житті тощо; (3) особистість знецінена, вона виступає як засіб для досягнення державних цілей; (4) пануванням принципу «дозволено тільки те, що прямо передбачено законом»; (5) ідеологічною одноманітністю, застосуванням засобів соціальної демагогії; (6) відкритим застосуванням державою збройного примусу відносно суспільства.634 На думку Л. Тесфайє, яка досліджувала «поєднання старих і нових інституціональних підходів у дослідженні форм правління та політичних режимів», ядро світу демократії включає: 20 парламентських республік (понад третина від кількості країн цієї категорії у його складі), 14 парламентарних конституційних монархій (близько чверті), 13 напівпрезидентських республік (більше однієї п’ятої) і 11 президентських республік (трохи менше однієї п’ятої від кількості країн цієї категорії у його складі). А периферія демократичного світу охоплює 23 президентські республіки (майже половину від чисельного складу держав цієї категорії), 15 парламентських республік (менше третини), 8 напівпрезидентських республік (менше однієї шостої), 3 дуалістичні конституційні монархії (близько 6%) і лише дві парламентарні конституційні монархії (близько 4% від чисельного складу держав цієї категорії).635 Також, як уважає Л. Тесфайє, варто розмежовувати дві частини сучасного світу – світ демократії та світ авторитаризму, у межах першого виокремлюючи (за індексом демократії) п’ять груп відносно великих держав, а саме: (1)досконалі демократії (значення індексу демократії «Економіст інтеллідженс юніт» від 8,76 бали і більше) – 12 країн; (2) високорозвинені демократії (значення більше за 7,51 бали та менше або дорівнює 8,75 бали) – 24 країни; 634 Загальна теорія держави і права : підручник / М.В. Цвік та ін. ; за ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. Харків : Право, 2009. С. 117–118. 635 Тесфайє Л. Поєднання старих і нових інституціональних підходів у дослідженні форм правління та політичних режимів. Грані. 2021. № 24(6) С. 1–15. URL: https://doi.org/10.15421/172165 247 (3) середньорозвинені демократії (значення більше за 6,51 бали та менше або дорівнює 7,50 бали) – 22 країни; (4) базові демократії (значення більше за 5,51 бали та менше або дорівнює 6,50 бали) — 28 країн; (5) загрожені демократії (значення дорівнює або менше 5,50 бали та дорівнює або більше 4,01 бали) – 23 країни. Ба більше, як стверджує Л. Тесфайє, за категоріями держав світ демократії поділяється на ядро, яке становлять країни сталої демократії (перші три групи – 58 відносно великих держав), і периферію, яку становлять країни демократії, що виникає чи відновлюється (четверта і п’ята групи – 51 відносно велика держава).636 636 Тесфайє Л. Поєднання старих і нових інституціональних підходів у дослідженні форм правління та політичних режимів. Грані. 2021. № 24(6). С. 115. URL: https://doi.org/10.15421/172165 248 4.15. Держави у міжнародних зносинах та міжнародно-правове регулювання як вид соціального управління У міжнародному праві з давніх-давен існує досить стійка та самостійна група правових норм, котра покликана регулювати діяльність держав у сфері зовнішніх зносин. Для зазначеної групи норм характерними ознаками є однорідність предмету регулювання та їхня специфіка, що дає змогу об’єднати їх в окремі галузі міжнародного права.637 Міжнародна правосуб’єктність держав ґрунтується на їхній невід’ємній властивості – державному суверенітеті. У міжнародно-правових відносинах над державами немає верховної влади, але всі вони повинні сумлінно виконувати свої міжнародні зобов’язання – на цьому ґрунтується міжнародний правопорядок.638 Держава як суб’єкт міжнародного права – це суверенне політикотериторіальне утворення, що має постійне населення; визначену та міжнародно визначену територію; уряд, уповноважений здійснювати державну владу на цій території; має здатність вступати у відносини з іншими державами.639 Для реалізації своєї міжнародної правосуб’єктності держава повинна вступати в міжнародно-правові відносини з іншими суб’єктами міжнародного права, передусім з іншими державами. Для цього їй потрібно отримати міжнародно-правове визнання від інших держав. Теоретично певне утворення може вважати себе державою, але «міжнародна правосуб’єктність» такої «держави» так і залишається юридичною фікцією, якщо жоден з існуючих суб’єктів міжнародного права не виявить бажання підтримувати з нею міжнародні правовідносини. Міжнародно-правова практика у цьому питанні є досить прагматичною і схиляється до необхідності міжнародно-правового визнання, що надає можливості більш ефективно контролювати появу нових держав. Багато загальних міжнародних договорів жорстко обмежують участь у них утворень, що не мають широкого міжнародно-правового визнання, наприклад тих, що не є членами ООН.640 637 Репецький В.М. Становлення та розвиток права зовнiшнiх зносин. Альманах права. 2010. Вып. 2. С. 223. URL: https://intrel.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2014/11/amp_2010_2_20.pdf 638 Міжнародне публічне право : підручник : у 2-х т. / В.В. Мицик та ін. ; за ред. В.В. Мицика. 2-ге вид., змін. Харків : Право, 2020. Т. 1. С. 69. 639 Там само. С. 70. 640 Там само. С. 70. 249 Наявність великої кількості різнорівневих суб’єктів, різноманітних явищ і процесів, складність та суперечливість багатьох тенденцій розвитку щодо відокремлених соціальних організмів, якими є усі країни будь-якого історичного часу буття людства, розбіжність національних інтересів, зіткнення зовнішньополітичних цілей і намірів держав, боротьба та співробітництво національних виробників у сфері міжнародних торгово-економічних обмінів, винятковий динамізм і рухливість багатьох соціальних, культурних, ідеологічних, політичних чинників – усе це визначає міжнародні відносини як надзвичайно складну динамічну соціальну систему. Уважається, що для розвитку, функціонування та єдності тут потрібна особлива система, здатна чинити керуючий вплив на буття людства.641 Процес управління у суспільстві виконує загальні функції, що виникають із руху його самостійних органів, а тому кожному соціальному об’єкту управління повинна відповідати не лише об’єктивна необхідність, а й об’єктивна можливість здійснення свідомого управління, а також на відміну від інших суб’єктів (у природі, біологічних організмах), суворо певний набір, сукупність засобів, способів, методів, урешті-решт, різні види, типи та форми управління, що має значення соціального управління.642 Сама необхідність соціального управління передбачає наявність мети: для чого, з якою метою, у якому напрямі виявляється ключовий вплив. Такою соціальною метою є забезпечення функціонування суспільства. При цьому зазначається, що метою будь-якого управлінського впливу є образ майбутнього стану суб’єкта управління у соціальному просторі його існування, який трансформується завдяки цій дії. Таким чином, очікується підтвердження або зміна соціального статусу цього суб’єкта стосовно конкретних суб’єктів із його оточення.643 Соціальне управління залежно від конкретного позиційнофункціонального відношення пов’язаних із ним суб’єктів завжди має свої особливі формати, які у синергетичному сукупному вигляді можна представити як кореляцію, регуляцію, регулювання і субординаційне управління.644 Функції соціального управління, що належать державі як політичній організації здійснення публічної влади у відокремленому «індивідуальному суспільстві», здійснюються у внутрішній і в зовнішній міжнародній сферах буття соціального організму. Але порівняно з управлінням у сфері внутрішньої 641 Міжнародне публічне право : підручник : у 2-х т. / В.В. Мицик та ін. ; за ред. В.В. Мицика. 2-ге вид., змін. Харків : Право, 2020. Т. 1. С. 148. 642 Там само. 643 Там само.С. 149. 644 Там само. С. 149. 250 управління у міжнародній сфері має певну специфіку. У міжнародних відносинах не існує наддержавної влади. Держави рівно суверенні, і регулювання своїх взаємин вони повинні здійснювати на основі поваги державного суверенітету кожного з них.645 Основними способами міжнародно-правового регулювання є гарантування свобод, рекомендування, дозвіл, зобов’язання, заборона, покладання відповідальності, застосування санкцій.646 Міжнародне публічне право : підручник : у 2-х т. / В.В. Мицик та ін. ; за ред. В.В. Мицика. 2-ге вид., змін. Харків : Право, 2020. Т. 1. С. 151. 646 Там само. С. 152. 645 251 4.15.1. Правова карта світу та соціально-економічні карти держав У Філософському словнику зазначається, що «карти а т » є однією з форм світоглядного подання об’єктивної реальності у суспільній свідомості, що являє собою образ освоєної в практиці дійсності, компонент світогляду; цілісна картина дійсності, насамперед узагальнений образ соціального середовища, що становить вихідну умову людського буття, створюється у процесі практичної діяльності людей (курсив власний. – Я.М.). Суб’єктом пізнавальної діяльності, результатом якої є створення «картини світу», виступає суспільство, що перетворює сфери об’єктивної реальності на поле своєї діяльності. Сама по собі «картина світу» являє собою єдність багатьох образів різних ракурсів та аспектів дійсності, що розкриваються у процесі її освоєння. Цей інтегральний образ, який постійно змінюється, не є ідентичним живій картині, що виникає за безпосереднього сприйняття речей та явищ, оскільки в ньому фіксується вигляд речей та явищ у поєднанні із системою їхніх значень, що складаються у культурі. «Картина світу» втілює широку панораму дійсності, яка виходить далеко за межі особистого світу індивіда, його власного досвіду, безпосередніх вражень і відчуттів. Формування «картини світу» відбувається за допомогою різних типів людського пізнання (буденного, художнього, наукового). У життєдіяльності людей «картина світу» виконує низку важливих функцій, зокрема наповнює культурним змістом сприйняття навколишніх речей, опосередковує людські комунікації, оскільки втілює смисловий контекст взаєморозуміння між людьми, сприяє виробленню програми практичної поведінки, орієнтації людини у світі соціальних явищ, у реалізації прийнятого способу життя.647 Питання картини світу розглядаються і юристами. Зокрема, під пра ю карт ю т розуміється «…відображення поширення у світі різноманітних видів правових систем, до яких належать національні (до складу яких можуть входити субнаціональні), квазінаціональні й наднаціональні (міжнародні та релігійні) правові системи, що перебувають у постійній співпраці та конкуренції…».648 Термін «правова карта світу» використовують в іншому форматі термінології, зокрема як «панораму правових систем» (Дж. Вігмор), 647 Філософський енциклопедичний словник / редкол.: В.І. Шинкарук (гол.) та ін. Київ : Абрис, 2002. С. 271. 648 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 479. 252 «юридичну географію світу» (В. Кнапп), «співтовариство правових систем» (Ж. Стальов) та ін.649 Найбільш поширеними у сучасному світі є національні правові системи. Членами ООН на початок 2017 р. є 193 країни (лише Ватикан із загальновизнаних держав не є членом ООН, а має статус спостерігача), кожна з яких має власну національну правову систему.650 Уважається, що правова система може існувати не лише на рівні держав. В окремих державах одночасно можуть існувати кілька правових систем, які мають ознаки самостійної правової системи, або ж можуть існувати правові системи, котрі охоплюють набагато більший правовий простір, без прив’язування до території держав.651 Правові системи, які існують у межах певної національної правової системи, є субнаціональними. Найбільше поширення існування таких систем мають країни з федеративним устроєм (США (окремий тип суб’єкта федерації – Луїзіана), Канада (окремий тип суб’єкта федерації – Квебек)). Правові системи у них побудовані на інших типах права, ніж національні правові системи. Однак у країнах з унітарним устроєм також можливе формування субнаціональних систем, наприклад Макао, Гонконг, Тайвань, що існують у межах національної правової системи Китаю.652 Окрім національних та субнаціональних, які існують у їхніх межах, існують також правові системи, дія яких виходить за межі території однієї держави. Вони позначаються як наднаціональні.653 Таким прикладом може бути правова система ЄС. Така міжнародна правова система утворюється окремими державами на підставі укладених міжнародних угод. Міжнародні системи мають такі ознаки: (1) утворення декількома державами на підставі наявної міжнародної правоздатності; (2) поширення дії на соціальні системи держав-учасниць; (3) створення на підставі установчого договору, який визначає основні параметри правової системи; (4) функціонування у межах системи наднаціональних органів, які можуть наділятися компетенцією правотворчості, правозастосування, правосуддя; (5) нормативну основу системи можуть становити також нові джерела права, прийняті національними органами; 649 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 479. 650 Там само. С. 479. 651 Там само. 652 Там само. С. 480. 653 Там само. С. 480. 253 (6) наявність субординаційних зв’язків із національними системами держав-учасниць та інших держав.654 Окремим правовим феноменом на «правовій карті світу» є існування релігійних правових систем, які також належать до наднаціональних правових систем. Уважається, що однією зі специфічних їхніх ознак є персональний характер дії права, який полягає у тому, що вони поширюють свою дію не на певну державу або територію, а на відповідну громаду – віруючих, незалежно від того, де вони територіально перебувають. У сучасному світі існують чотири системи релігійного права: ісламське, індуське, іудейське та канонічне право.655 Соціальною географією є галузь соціально-економічної географії, яка вивчає теоретичні особливості соціальних наслідків життя та репродуктивності населення. Вона пов’язана із соціологічними, демографічними, економічними та іншими дослідженнями.656 Тут важливо звернути на філософський термін «географічний детермінізм». Він означає «…напрям у соціальній філософії і соціології, що обґрунтовує залежність розвитку суспільства від природно-географічних умов…».657 «С а ь -ек ч а карта» має велике пізнавальне значення. Вона є важливою теоретичною проблемою, над якою працює багато вчених. Велику увагу розв'язанню цієї проблеми приділяє ООН. Сучасні уявлення про організацію світового економічного простору дещо змінилися у зв’язку з новою методикою розрахунків головних макроекономічних показників, запропонованих Міжнародним валютним фондом (МВФ).658 За останніх п’ятдесят років соціально-економічна карта суттєво змінилася. Науково-технічний прогрес викликав різке зростання економічного потенціалу країн світу. Економічний розвиток відбувався швидкими темпами. Причому в країнах, що розвиваються, ці темпи були у три рази вищі, ніж сто років тому в економічно розвинених країнах. Значних успіхів людство досягло в розвитку інформації, комунікації, дослідженні космічного простору. Проте нерозв’язаними залишилося чимало соціальних проблем. У багатьох країнах панують голод, злидні і безробіття.659 654 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 480. 655 Там само. 656 Советский энциклопедический словарь / гл. ред. А.М. Порохов. 2-ге изд. Москва : Сов. энциклопедия, 1982. С. 1244. 657 Філософський енциклопедичний словник / редкол.: В.І. Шинкарук (гол.) та ін. Київ : Абрис, 2002. С. 112. 658 Економічна та соціальна географія. URL: https://subject.com.ua/geographic/ekonomichna_ socialna/16.html 659 Там само. 254 На соціально-економічній карті світу окремі країни і різні типи країн різняться, перш за все, економічним потенціалом, який можна охарактеризувати розмірами створеного ВНП. Абсолютні розміри ВНП відображають економічну могутність країни та її питому вагу у світовому економічному просторі. На абсолютні розміри економічного потенціалу впливає, перш за все, чисельність населення. За інших рівних умов велика країна володіє відповідно більшим економічним потенціалом, менше залежить у своєму розвитку від зовнішніх чинників і має можливість орієнтуватися на внутрішній ринок.660 Соціальна економіка – це сукупність соціально-економічних стосунків між людьми, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ і послуг за умови обмежених ресурсів. Вона створює визначену економічну систему (господарство), яка свідомо орієнтована на розвиток особистості, економічне зростання та соціальний прогрес, підвищення добробуту та рівня життя у країні.661 У теорії вирізняють поняття : • «вільна ринкова економіка»; • «соціальна ринкова економіка». Характерні риси вільної ринкової економіки: • приватна власність на засоби виробництва; • діяльність на принципах економії ресурсів; • ціноутворення шляхом вільної конкуренції на ринках.662 «Соціальна ринкова економіка» основана на певних, досить суперечливих постулатах: • ринок – основа економіки; численні соціально-економічні проблеми ринок розв’язати не може; • ефективна ринкова економіка здатна створити засоби для вирішення соціальних завдань у суспільстві; • ринкова економіка має бути спрямована на задоволення зростаючих потреб споживачів.663 У певному розумінні «соціальна економіка» як наука охоплює усю складність суто економічної, соціально-політичної і морально-ідеологічної організації суспільства. Сучасне суспільство в країнах так званих «соціальних економік» являє собою складну комбінацію взаємозумовлених елементів: економічних, соціальних, політичних, ідеологічних, моральних, історичних та ін.664 Економічна та соціальна географія. URL: https://subject.com.ua/geographic/ekonomichna_ socialna/16.html 661 Соціальна економіка : конспект лекцій / уклад. Л.С. Ларка. Харків : НТУ «ХПІ», 2017. С. 4. 662 Там само. 663 Там само. С. 5. 664 Там само. С. 7. 660 255 Суто економічна організація в такому суспільстві базується на поєднанні ринку (приватна форма економіки) і держави (державний сектор економіки). Сьогодні в різних країнах світу ця проблема розв’язана приблизно так: на приватний сектор припадає приблизно 60–80% народного господарства, а на державний сектор – 40–20%. Соціально орієнтовані суспільства витрачають приблизно 20–30% ВНП на соціальні програми, тобто перерозподіляють національний дохід країни на засадах, відмінних від суто ринкового механізму.665 Соціально-політичною формою організації сучасних цивілізованих країн є різні види демократичного устрою з парламентсько-президентською або президентсько-парламентською формами управління.666 Закономірністю є більш висока питома вага виконавчої влади для країн із менш розвиненою економікою і більш високим демократичним плюралізмом для країн із високорозвиненими економічними системами. У галузі моральноідеологічній сучасні країни світу базуються на великих релігіях світу: християнстві, ісламізмі, буддизмі, іудаїзмі з численними відгалуженнями й особливостями названих релігій не лише в окремих регіонах світу, а й в окремих країнах та регіонах усередині країн. Достатньо сказати, що лише на Заході України є кілька релігійних конфесій, які суттєво відрізняються одна від одної. Ми вже не торкаємося відмінностей між країнами і народами, що їх населяють, кожний із яких має свої віру, уподобання та менталітет.667 Економічна сфера являє собою найвищий прояв необхідності у суспільному житті і найвищий прояв свободи суспільства, саме тому вона утворює своєрідний вектор розвитку всіх сфер суспільного життя. Породжуючи інші сфери, вона є водночас метою їх розвитку, а забезпечення її нормального і неперервного розвитку та функціонування становить одне з важливих завдань їх функціонування.668 Економічна та соціальна географія – наука, яка займається розробленням наукових засад територіальної організації суспільства, дослідженням територіального та комплексно-пропорційного аспектів розвитку 669 продуктивних сил. Соціально-економічна географія (СЕГ) – наука про загальні та специфічні закони й закономірності територіальної організації суспільства, механізм дії та форм їх прояву у територіальних суспільних системах, які функціонують у просторово-часовому аспекті. Загальним Соціальна економіка : конспект лекцій / уклад. Л.С. Ларка. Харків : НТУ «ХПІ», 2017. С. 7. Там само. 667 Там само. 668 Антонов В.О. Конституційно-правові засади національної безпеки України : монографія / наук. ред. Ю.С. Шемшученко. Київ : ТАЛКОМ, 2017. С. 309. 669 Нємець Л.М., Сільченко Ю.Ю., Вірченко П.А. Економічна і соціальна географія України : навчальний посібник. Харків, 2014. С. 34. 665 666 256 об‘єктом дослідження СЕГ є антропосфера: земна сфера, де живе людство; сфера Землі, яку прямо або опосередковано видозмінила людина; використовувана й видозмінена людиною частина біосфери. Конкретним об‘єктом дослідження соціально-економічної географії є господарство, його галузі, населення та природні ресурси. Спеціальними об‘єктами дослідження є територіально-виробничі комплекси, економічні райони, системи розселення, урбанізовані ареали, територіальні міжгалузеві комплекси тощо. Предметом дослідження економічної і соціальної географії є географічні проблеми просторової організації суспільства, територіальні суспільні системи.670 К. Маркс і Ф. Енгельс уперше в історії розкрили дійсні значення системи виробничих відносин, показали, що вони не зводяться тільки до прилаштування до виробничих операцій, а являють собою активну силу розвитку усього суспільного виробництва, де сутністю виробних сил виступає людська діяльність, а виробних відносин – відносини людей у процесі праці.671 Таким чином, уважається, що виробничі сили і виробничі відносини не відокремлені одне від одного, а становлять два боки, дві межі єдиного суспільного процесу виробництва економічної сфери суспільства. Виробничі сили розкривають зміст виробничої діяльності, виробничі відносини – її суспільну форму, де економічна сфера суспільства являє собою природне поєднання як діалектичну взаємозалежність діяльності і відносин учасників безпосереднього процесу виробництва.672 Україна – індустріально-аграрна країна зі значними природними ресурсами. Частка нашої держави у світовому виробництві промислової і сільськогосподарської продукції перевищує 1%. Водночас кількість її населення становить менше 1% від населення планети. Україна посідає перше місце у світі за збором цукрових буряків і соняшнику. За абсолютним розмірами видобутку сировини і виробництва деяких видів продукції Україна входить до десятки найбільших виробників. Це стосується видобутку залізної та марганцевої руд, вугілля, збору картоплі і зерна тощо.673 До соціального комплексу належить виробництво товарів народного споживання, а також сфера послуг. Найбільш активно розвиваються торгівля та побутове обслуговування. Окремі кризові явища сьогодні спостерігаються у легкій промисловості, освіті, охороні здоров‘я, культурі. У соціальному комплексі України зареєстрована найбільша кількість підприємств приватної форми власності. Його значення постійно зростає.674 670 Нємець Л.М., Сільченко Ю.Ю., Вірченко П.А. Економічна і соціальна географія України : навчальний посібник. Харків, 2014. С. 34. 671 Антонов В.О. Конституційно-правові засади національної безпеки України : монографія / наук. ред. Ю.С. Шемшученко. Київ : ТАЛКОМ, 2017. С. 309. 672 Там само. 673 Нємець Л.М., Сільченко Ю.Ю., Вірченко П.А. Там само. С. 36. 674 Нємець Л.М., Сільченко Ю.Ю., Вірченко П.А. Там само. С. 76. 257 4.15.2. Правова інтеграція як процес соціально-правового розвитку держав Розвиток держави пов’язаний із внутрішніми і зовнішніми факторами, які забезпечують процес удосконалення функціонування та гармонізації інститутів держави із громадянським суспільством. Процес гармонізації у демократичних державах відбувається правовим, соціальним шляхом. Пра а тегра – закономірний процес соціального правового розвитку, який забезпечує за рахунок застосування правових засобів та формування якісно однорідної правової основи поетапне поєднання соціальних (політичних, економічних, культурних, правових, інформаційних) систем у єдину консолідовану соціальну систему вищого рівня, а також підтримка цілісності та єдності вже існуючої соціальної системи.675 Правова інтеграція поділяється на декілька рівнів, критерієм такої класифікації виступає сфера поширення зазначеного процесу. Наприлад, у науковій довідковій літературі виокремлюють внутрішню та зовнішню правову інтеграцію. Внутрішня (або внутрішньосистемна) правова інтеграція відбувається у межах конкретної системи (економічної, політичної, правової та ін.). Зовнішня (міжсистемна) правова інтеграція – певна форма взаємодії систем. Зовнішньою вона називається тому, що пов'язана з об'єднанням соціальних систем та їхніх елементів, які є самостійними або мають власну організацію. Своєю чергою, зовнішня інтеграція має певні підрівні: міжнародну та внутрішньодержавну (федеративну). Міжнародна інтеграція характеризує взаємодію систем різних держав, а також взаємодію національних систем із міжнародним правом.676 І.В. Яковюк зазначає, що європейський вибір прийнято вважати невід’ємним складником національної ідеї і водночас стратегічним напрямом державно-правового розвитку України, унаслідок чого курс на європейську інтеграцію є найважливішим зовнішньополітичним пріоритетом України незалежно від того, хто очолює державу.677 Порівняння інтеграційних об’єднань із погляду оцінки успішності втілення інтеграційних ініціатив може бути здійснено на основі системи критеріїв: здійснення інтеграції у рамках чітко окресленого регіону, який має відповідати 675 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 477. 676 Там само. 677 Яковюк І.В. Правові основи інтеграції до ЄС: загальнотеоретичний аналіз : монографія. Харків : Право, 2013. С. 682. 258 певним характеристикам (спільність історичної долі; географічна єдність території; однотиповість національних економічних і політичних систем; приналежність до одних і тих самих міжнародних регіональних організацій економічного та військово-політичного спрямування); формування наднаціональної регіональної ідентичності; соціально-економічна однорідність країн – учасниць об’єднання; наявність розвинутого права; формування інституційного механізму для здійснення керівництва інтеграційним процесом; здатність забезпечити синхронізацію процесів соціальноекономічної та політико-правової інтеграції держав-членів із метою виходу за межі секторальної інтеграції та створення потужного геополітичного утворення; певна послідовність етапів міждержавного зближення (укладення преференційних угод, створення зони вільної торгівлі, оформлення митного союзу, формування єдиного ринку, запровадження спільної грошової одиниці, створення економічного і валютного союзу); вироблення і реалізація узгодженої, а в ідеалі – спільної зовнішньої та оборонної політики.678 Інтеграція і внутрішньодержавна регіоналізація – це тісно переплетені тенденції, що передбачають, з одного боку, делегування на наднаціональний рівень широкого кола повноважень, а з іншого – передачу окремих владних повноважень на регіональний і місцевий рівні у рамках прикордонної співпраці регіонів і муніципальних утворень. Особливістю регіональної політики держав – членів ЄС є її поступове перетворення з внутрішньодержавної на загальноєвропейську. Європейський Союз, керуючись принципом субсидіарності, уникає уніфікації регіональної політики. Кожна держава – член ЄС самостійно формулює і реалізує національну регіональну політику, виходячи з рівня соціально-економічного розвитку регіонів та національних інтересів, а також наявних у неї фінансових можливостей.679 Яковюк І.В. Правові основи інтеграції до ЄС: загальнотеоретичний аналіз : монографія. Харків : Право, 2013. С. 674. 679 Там само. С. 674–675. 678 259 Завдання до Розділу 4 1. Складіть кросворд на різних аркушах, окремо з питаннями та окремо з відповідями стосовно понятійного апарату класичних вчень про державу, наведених у Розділі 4. 2. Назвіть недоліки у формах правління, державному устрої, політичному режимі соціального змісту, які можуть бути притаманні державам класичного типу. 3. У чому полягає правова інтеграція і в чому спільність такого процесу із соціалізацією? Чи може держава «соціалізуватися»? Проаналізуйте це питання з декількох позицій того чи іншого правового режиму на ваш вибір. 4. Які передумови створення сильної держави? 5. Проблема слабкої держави характеризується слабкими соціальними чинниками суспільства? Назвіть та охарактеризуйте певні проблеми. 260 РОЗДІЛ 5 ВЧЕННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ЙОГО МІСЦЕ В ДЕРЖАВОТВОРЧОМУ СОЦІАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ Громадянське суспільство: витоки, поняття, сутність та ознаки 5.1. Державотворчий процес завжди має соціальні засновки його появи, розвитку, як і занепаду, адже він завжди заснований на реалізації людського потенціалу в суспільно-політичному житті держави. Історія розвитку ідеї громадянського суспільства бере свій початок з епохи античних мислителів Платона та Аристотеля. Пізніше концепт громадянського суспільства набув розвитку наприкінці XVII–XVIII ст. у зв’язку з кризою суспільного устрою та загалом спільної думки: у спробі виявити закони суспільного порядку вчені почали звертати дедалі більше уваги на потенціал суспільства як визначальний чинник розвитку соціуму.680 Є. Цукор, досліджуючи періодику становлення громадянського суспільства в Україні, наводить авторські періоди його формації. Зокрема, він уважає, що можна виокремити чотири основні етапи українського державотворення і, відповідно, періоди інституалізації громадянського суспільства: першим за часом можна вважати слов’янський (додержавний) період і період Київської Русі. Його головною особливістю і результатом було зародження й утвердження у свідомості людей уявлень і переконання про можливість і необхідність фундації як владно-державних інститутів, так і общинно-суспільних інституцій, покликаних захищати їхні інтереси від зазіхань держави; другий період інституалізації громадянського суспільства в Україні охоплює XVI–XVII ст. Він характеризується зростанням національної свідомості, формуванням української політичної нації, посиленням елітаристського складника у формуванні громадянського суспільства, розширенні його функцій і завдань. Цей період продемонстрував можливість поєднання інтересів, можливостей і прагнень як широких верств суспільства, 680 Валлє В. Корупція. Занепад соціального капіталу. Київ : Вид. Філюк О., 2018. С. 130. 261 представлених селянством, міщанами та козацтвом, так і еліти, що яскраво проявилося у подіях Визвольної війни 1648–1654 рр. Однак це поєднання, на думку дослідника, носило ситуаційний, тимчасовий характер і, зрештою, так і не призвело до формування інституцій громадянського суспільства на українських землях (хоча цими подіями і було закладено традиції національного державотворення та реалізації ідеї громадянського суспільства), а, навпаки, породило глибоке суспільне відчуження й протистояння. Його наслідками стали глибока криза легітимності, втрата державності та руйнація державотворчого потенціалу. Події цього періоду засвідчили небезпечність маніпулювання інтересами та настроями суспільства і неприпустимість споживацького підходу до використання інституцій громадянського суспільства. На жаль, у подальшій історії України ці перестороги не убезпечили владу та її представників від нових помилок і трагедій; третій період інституалізації громадянського суспільства в Україні припадає на XIX і початок XX ст. Його ключовим моментом стали події 1917–1919 рр., коли вперше в історії на українських землях було офіційно проголошено незалежну державу. Бурхливі подальші події, вплив безлічі несприятливих внутрішніх і зовнішніх чинників звели нанівець державотворчі змагання українського суспільства. Проте ці події дали змогу продовжити і ще яскравіше означити державотворчі прагнення та потенціал українського суспільства;681 четвертий період інституалізації громадянського суспільства в Україні припадає на наші часи. Особливе пожвавлення наукового та суспільного зацікавлення ідеєю громадянського суспільства було помітним у перші роки після проголошення Україною незалежності, а також під час Помаранчевої революції 2004 р. та впродовж 2005 р. Це час, коли, можливо, уперше в історії країни з’явилася реальна можливість становлення інституцій громадянського суспільства.682 Тож четверта спроба національного державотворення та формування громадянського суспільства теж може виявитися невдалою. Щоб не допустити цього, потрібно, перш за все, дійти порозуміння між суспільством і провладною елітою та налагодити їхню співпрацю. Проблематика місця і ролі ідеї громадянського суспільства у суспільно-політичних процесах уже перестала бути суто теоретичною, такою, що стосується лише науковців та певної кількості зацікавлених осіб. На сучасному етапі це невід’ємний 681 Цукор Є. Етапи становлення громадянського суспільства в Україні в контексті забезпечення легітимності політичної влади. Політичний менеджемент. 2009. № 3. С. 130–131. URL: https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2018/07/tsokur_etepy.pdf 682 Там само. 262 складник та запорука успішної діяльності держави і легітимності державної влади.683 Громадянськість – готовність і здатність людини, громадянина до активної участі у справах суспільства та держави на основі глибокого усвідомлення своїх прав і обов’язків; антитеза понять «аполітичність», «абсентеїзм», «соціально-політична індиферентність» і синонім соціальнополітичної активності, патріотичності.684 Розуміння громадянськості зводиться до сукупності високорозвинених моральних якостей суб’єкта. Сутність цього зводиться до: зрілості політичної і правової свідомості; почуття патріотизму, причетності до історичної долі своєї Вітчизни та її народу; усвідомлення себе як повноправного члена соціальної спільноти, громадянина своєї країни. Громадянськість, позиція людини пов’язані з почуттям гордості за свою країну, її традиції, звичаї, символи (герб, гімн, прапор), із повагою до прав та обов’язків громадянина, до конституції держави. Формування ж громадянськості відбувається у процесі соціалізації особи через систему суспільних відносин і виховання. Також уважається, що проблема вдосконалення громадянськості як своєрідної соціально-психологічної якості людської поведінки перебуває у тісному взаємозв’язку з потребою утвердження громадянського суспільства і є одним із показників рівня демократичності, цивілізованості того чи іншого суспільства.685 В енциклопедичній довідці з теорії права зазначається, що «громадянське суспільство» – сукупність сформованих на добровільних і самовладних засадах громадських (недержавних) об’єднань, за посередництвом яких індивіди реалізують належні їм права та свободи.686 Громадянське суспільство – це водночас сукупність вільних індивідів.687 Узагальнюючи думки деяких дослідників громадянського суспільства, В. Валлє зазначає, що на їхній основі можна виокремити такі риси громадянського суспільства: (1) наявність розвиненої мережі відносин (громадянами і соціальними групами), які здійснюються без представника влади; 683 Цукор Є. Етапи становлення громадянського суспільства в Україні в контексті забезпечення легітимності політичної влади. Політичний менеджемент. 2009. № 3. С. 134. URL: https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2018/07/tsokur_etepy.pdf 684 Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. Т. 1: А – Г. С. 647. 685 Там само. 686 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 74. 687 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Я., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 63. 263 (2) існування розгалужених соціальних мереж (об’єднань, громадянських організацій, політичних партій, профспілок, структур місцевого самоврядування, незалежних ЗМІ та ін.), утворених для відстоювання інтересів громадян та соціальних груп у різноманітних сферах соціального життя; (3) спільна система соціальних норм і цінностей у суспільстві, які базуються на міжособистісній довірі, толерантності, повазі й сприйнятті суспільства як самоцінності.688 Натомість у теорії права виокремлюють більш правового характеру низку ідей і засад, що лежать у підґрунті будь-якого громадянського суспільства незалежно від специфіки тієї чи іншої держави. До таких належать: (1) економічна свобода, різноманіття форм власності, ринкові відносини; (2) безумовне визнання і захист природних прав людини і громадянина; (3) легітимність і демократичний характер влади; (4) рівність усіх перед законом і правосуддям, надійна юридична захищеність особи; (5) правова держава, що ґрунтується на засаді розподілу та взаємодії влади; (6) політичний та ідеологічний плюралізм, наявність легальної опозиції; (7) свобода слова і друку, незалежних засобів масової інформації; (8) невтручання держави у приватне життя громадян, їхні взаємні обов’язки та відповідальність; (9) класова злагода, партнерство та національна згода; (10) ефективна соціальна політика, що забезпечує гідний рівень життя людей.689 Не було б зайвим зазначити, що громадянське суспільство має такі ознаки: (1) громадянське суспільство є однією з характеристик суспільства та відображає певну стадію його розвитку. Тому не будь-яке суспільство можна охарактеризувати як громадянське, а лише те, що має певні якісні риси, які відрізняють його від інших типів суспільств. Уважається, що ці риси почали формуватися у суспільствах європейських країн під час буржуазних революцій (XVII–XVIII, XX ст.); (2) громадянським стає лише те суспільство, у якому особа визнана вищою соціальною цінністю, а її права – рівними та невід’ємними. Ніякі інші цінності (політичні, релігійні, ідеологічні тощо) не можуть переважати над такими базовими загальнолюдськими цінностями, як життя, здоров’я, честь, гідність, свобода; Валлє В. Корупція. Занепад соціального капіталу. Київ : Вид. Філюк О., 2018. С. 133–134. Теорія права і держави : підручник / І.В. Борщевський та ін. ; за заг. ред. А.С. Васильєва. Київ : КНТ, 2009. С. 143. 688 689 264 (3) існування громадянського суспільства, його інститутів зумовлене безпосередніми життєвими потребами та інтересами людей. До таких потреб відносять фізичні, економічні, соціальні, політичні потреби тощо; (4) громадянське суспільство є сферою реалізації цих потреб та інтересів, утілених у правах і свободах людини, поза безпосереднім управлінням із боку держави. У цьому аспекті воно протиставляється державі як апарату управління, який є завжди відносно відокремленим від суспільства та виконує щодо нього зовнішні управлінські функції. А держава бере участь в установленні загальних правових меж, здійснює відносно нього функцію контролю за додержанням норм права і не може в інший спосіб утручатися у діяльність інститутів громадянського суспільства; (5) громадянське суспільство виступає соціальним підґрунтям формування правової держави. Саме це призвело до розвитку правових держав у різних країнах світу в ХХ ст.; (6) громадянське суспільство та його інститути функціонують на засадах самоорганізації і саморегулювання, це означає, що вони самостійно і добровільно, на основі власних потреб та інтересів визначають необхідність об’єднання у певну організацію, встановлюють мету, способи та напрями своєї діяльності, керуючись її справами, приймають рішення щодо її розпуску; (7) громадянське суспільство складається з інститутів – певних громадських об’єднань. Усі інші організації, що створюються державою, формують структуру механізму держави. Наявність державного фінансування не заперечує можливість бути громадянським суспільством. Держава в багатьох країнах часто фінансує громадянські об’єднання, діяльність яких законодавчо визнано суспільно значущою (політичні партії, релігійні, спортивні та культурні організації тощо); (8) діяльність громадянського суспільства регулюється за допомогою різноманітних соціальних, у тому числі правових, норм. Залежно від специфіки суспільних відносин регулювання може здійснюватися за допомогою звичаїв, релігійних або моральних норм. А право у цьому процесі визначає загальні межі свободи, усередині яких вільно існують та розвиваються інститути громадянського суспільства. Звісно, окремою групою норм є корпоративні норми. Разом із тим корпоративні норми не повинні суперечити нормам права.690 Громадянське суспільство включає такі компоненти: (1) вільні, рівноправні, самостійні індивіди; (2) недержавні об’єднання індивідів; 690 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 74–75. 265 (3) суспільні відносини між індивідами та їх об’єднаннями.691 Під час розгляду питання становлення в Україні громадянського суспільства і правової держави в аспекті забезпечення конституційних прав людини і громадянина головним завданням держави є, насамперед, реалізація прав та свобод особи. Але, аналізуючи цей аспект конституційного права в сучасній Україні, є всі підстави стверджувати, що права і свободи особи, незважаючи на ґрунтовне їх закріплення та детальну регламентацію у Конституції України, поки що не стали дійсно вищою соціальною цінністю для держави (ст. 3 Конституції України), що, по-перше, зумовлено колишньою історією нашої держави, яка впродовж тривалого часу була тоталітарною, а по-друге, нинішніми складними політичними та соціальними проблемами.692 У сучасній інтерпретації філософії права «громадянське суспільство» – це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими та політичними відносинами між його членами, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею, суспільство громадян високого соціального, економічного, політичного, морального та культурного статусу, що створюють разом із державою розвинуті правові відносини. Причому в межах цієї сумісності держава зобов’язана забезпечувати умови для нормального функціонування громадянського суспільства, а громадянське суспільство виступає як противага державі, аби не допустити порушення нею своїх основних обов’язків і додержання законності.693 Громадянське суспільство – є соціально неоднорідне і структуроване (стратифіковане) суспільство, яке досягло певного рівня соціального розвитку й у своїй життєдіяльності є відносно незалежним від держави.694 Громадянське суспільство виступає як необхідна умова задоволення суспільних потреб поза сферою державного втручання. Будучи спільнотою індивідів, які незалежно від держави реалізують свої інтереси, воно не може повністю абстрагуватися від держави, яка складає умови його функціонування. При цьому вважається, що існування громадянського суспільства та ефективне його функціонування як цілісної системи неможливі без постійного забезпечення динамічного, рівноважного стану суспільства, підтримання впорядкованості відносин як усередині складових елементів, так і на рівні системи у цілому, запобігання і блокування деструктивних тенденцій, які б 691 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Я., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 63. 692 Становлення та розвиток громадянського суспільства. Приютівська селищна рада. 2019. 14 жовтня. URL: https://pryiutivka-community.gov.ua/news/1576495264/ 693 Філософія права : підручник / О.Г. Данилян та ін. ; за ред. О.Г. Даниляна. Харків : Право, 2017. С. 196. 694 Юридичний словник-довідник / за ред. Ю.С. Шемшученка. Київ : Феміна, 1996. С. 123. 266 могли завдати шкоди соціуму. Тому деякими дослідниками відзначається, що громадянське суспільство як складова частина і показник цивілізованості суспільства у цілому прагне стабільності, виробляє засоби і способи нейтралізації деструктивного потенціалу соціальних антагонізмів, забезпечує вирішення соціально значущих проблем на основі норм і принципів, які відкривають шлях до взаємокорисного суспільного співробітництва. Це означає наявність у громадянського суспільства інтересу щодо підтримання у соціумі необхідного рівня правового порядку і законності. Цей же інтерес як загальносуспільній інституції властивий і державі.695 До структури громадянського суспільства належать: (а) громадські організації (спортивні, культурні, національні і т. д.); (б) політичні партії; (в) релігійні та благодійні організації; (в) професійні спілки; (г) комерційні організації (підприємства, господарські товариства, банки та ін.).696 Ідея громадянського суспільства, яка, здавалося б, стала ознакою оновленої моделі українського політичного життя, поступово потопає у хаосі політичної нестабільності, дріб’язкових чварах політиків та у зневірі суспільства, яке знову виявилося відстороненим від реальної участі в державотворенні. Відбувається повернення до старої моделі державного управління та суспільно-політичного життя, що неминуче призведе до нівелювання досягнень (а вони, безперечно, є) на шляху становлення громадянського суспільства.697 Побудова громадянського суспільства є метою суспільного розвитку, засобом усебічного забезпечення інтересів, прав і свобод людини та громадянина.698 Тому цілком видається доречним тезис І.Л. Райніна, який зазначає, що добре розвинене, структуроване й функціональне громадянське суспільство є основою стабільності держави і необхідною умовою розвитку демократії. Ефективність побудови громадянського суспільства в Україні залежить від того, якою мірою держава і суспільство здатні створити умови, що усувають дестабілізуючі чинники в кожній зі сфер життєдіяльності суспільства. Вирішальними умовами побудови громадянського суспільства 695 Актуальні грані загальнотеоретичної юриспруденції : монографія / Ю.М. Оборотов та ін. ; за ред. Ю.М. Оборотова. Одеса : Фенікс, 2012. С. 342. 696 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / редкол.: О.В. Петришин (гол.) та ін. Харків : Право, 2017. Т. 3. С. 75. 697 Цукор Є. Етапи становлення громадянського суспільства в Україні в контексті забезпечення легітимності політичної влади. Політичний менеджемент. 2009. № 3. С. 134. URL: https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2018/07/tsokur_etepy.pdf 698 Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. Т. 1: А – Г. С. 646. 267 є дотримання законів, існування справедливої соціальної системи, усунення протиріч між державою і суспільством.699 В. Валлє зазначає, що громадянське суспільство і національна ідентичність є настільки взаємопов’язаними і взаємозалежними, що так само, як і активне громадянське суспільство, сприяє укріпленню відчуття національної ідентичності. Адже спільна діяльність громадян, об’єднаних у різноманітні осередки громадянського суспільства, надає їм можливість напрацьовувати спільні цінності й завдання.700 Громадянське суспільство формується під впливом історичної і культурної спадщини і залежить від умов соціально-економічного, політико-правового і культурно-ідентичного середовища. В. Валлє також уважає, що ми стали свідками того, як протягом тривалого часу велася відкрита політика «роз’яснення» українців і розпалювання ворожнечі між ними, а також як застосовувалися маніпулятивні технології та спекуляції в українському суспільстві, щоб зберегти його неконсолідований нуклеарний стан.701 699 Райнін І.Л. Розвиток громадянського суспільства як форма реалізації прав людини і громадянина. Сфера дії трудового права та права соціального забезпечення : матеріали V Всеукраїнської наук.-практ. конф., м. Харків, 28 жовтня 2016 р. / за заг. ред. К.Ю. Мельника. Харків : ХНУВС, 2016. С. 17. URL: https://univd.edu.ua/general/publishing/konf/118.pdf 700 Валлє В. Корупція. Занепад соціального капіталу. Київ : Вид. Філюк О., 2018. С. 134. 701 Там само. 268 5.2. Проблема взаємодії громадянського суспільства з державою: риси, принципи, інструменти, форми Держава – не тільки носій функціональних спроможностей, які делегуються суспільству та людині, але й форма, у якій забезпечуються основи діяльності людини та суспільства, власне – громадянського суспільства заснованого на рисах, інструментах та принципах. Цивільне суспільство – не державно-політична, а, головним чином, соціально-економічна й особиста, приватна царина життєдіяльності людей, відносин, що реально складаються між ними.702 Співвідношення держави і громадянського суспільства таке, що держава підпорядкована суспільству, виконує лише ті функції, які випливають із природи самого суспільства, слугують суспільству. Громадянське суспільство – це, насамперед, вільне демократичне правове цивілізоване суспільство, де немає місця режиму особистої влади, волюнтаристським методам правління, класовій ненависті, тоталітаризму, ґвалту над людьми, де поважають закон і мораль, засади гуманізму і справедливості. Це – ринкове багатоукладне конкурентне суспільство зі змішаною економікою, суспільство ініціативного підприємництва, розумного балансу інтересів різних соціальних прошарків.703 Уважається, що взаємодія держави і суспільства необхідна. Вона полягає у тому, щоб спільними зусиллями вирішувати значущі соціальні проблеми, такі як бідність, бездомність, сирітство, розгул злочинності, забруднення навколишнього середовища. Представники кожної зі сторін трикутника по-різному усвідомлюють власну відповідальність за ці людські біди, мають різні можливості та ресурси для допомоги і, нарешті, різні уявлення про саму природу соціальних проблем.704 У співвідношенні з державою громадянському суспільству властиві такі риси: (1) воно не існує до держави або поза державою; (2) йому притаманний певний пріоритет перед державою, проте воно зацікавлене в добробуті держави і здатності її до розвитку; 702 Теорія права і держави : підручник / І.В. Борщевський та ін. ; за заг. ред. А.С. Васильєва. Київ : КНТ, 2009. С. 142. 703 Там само. 704 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Я., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 65. 269 (3) чинить вплив на становлення і функціонування державних органів у власних інтересах; (4) має право вимагати від держави захисту життя, здоров’я, безпеки громадян, не допускаючи втручання у її приватні інтереси; (5) розвивається і взаємодіє з державою у межах права. що виступає як рівне та справедливе мірило свободи і справедливості, а не як спосіб нав’язування державної волі.705 Також виокремлюють певні принципи взаємодії громадянського суспільства і правової держави (правової тому, що громадянському суспільству кореспондує певний тип держави – правовий). Зокрема, виокремлюють такі принципи взаємодії: (1) визнання державою економічного, політичного та ідеологічного плюралізму суспільства; (2) безумовне виконання і захист державою прав людини і громадянина, невтручання держави у приватне життя громадян; (3) взаємні обов’язки і відповідальність особи та держави; (4) взаємна відмова суспільства і держави від використання насильницьких, незаконних дій; (5) прагнення до соціального миру, партнерства та національної згоди.706 Інструменти громадського контролю в Україні мають належне нормативно-правове підґрунтя (Конституція України; закони України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про органи самоорганізації населення», «Про доступ до публічної інформації», «Про звернення громадян»; постанови Кабінету Міністрів України № 976 «Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади», № 996 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики»; Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції розвитку електронної демократії в Україні та плану заходів щодо її реалізації»; Указ Президента України «Про сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні»; Національна стратегія сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016–2020 роки та ін.).707 Так, відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Про органи самоорганізації населення»708, основними завданнями органів самоорганізації населення є: 705 Теорія права і держави : підручник / І.В. Борщевський та ін. ; за заг. ред. А.С. Васильєва. Київ : КНТ, 2009. С. 142–143. 706 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Я., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 64–65. 707 Дем’яненко О.О. Громадянське суспільство як чинник політичної модернізації: автореф. дис. ... канд. політ. наук : 23.00.02 ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. Київ, 2019. С. 15. 708 Про органи самоорганізації населення : Закон України від 11 липня 2001 р. № 2625-III. Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2625-14#Text 270 (1) створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення у межах Конституції і законів України; (2) задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння наданню їм відповідних послуг; (3) участь у реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм.709 Відповідно до ст. 20 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», державний контроль за діяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування може здійснюватися лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, і не повинен призводити до втручання органів державної влади чи їхніх посадових осіб у здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм власних повноважень. А вже відповідно до ст. 21 цього Закону визначається, що обмеження прав територіальних громад на місцеве самоврядування згідно з Конституцією та законами України може бути застосоване лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.710 О.О. Дем’яненко в ході дослідження громадянського суспільства ідентифіковано та досліджено комплекс інструментів контролю громадянського суспільства за діяльністю владних структур: звернення громадян; громадська експертиза діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; громадські слухання; обговорення у засобах масової інформації, соціологічні опитування та моніторинги громадської думки; діяльність громадських рад; діяльність органів самоорганізації населення; діяльність інститутів громадянського суспільства; моніторинг діяльності та контрольні перевірки об’єктів громадського контролю тощо. Однак на даний момент фіксується недостатній рівень ефективності цих механізмів, що частково пов’язано з неусталеністю у громадській свідомості учасницької позиції.711 Соціальне партнерство – це добровільна і рівноправна взаємодія найманих працівників, бізнесменів і держави у цілях соціального миру і прогресу, ефективної економіки, захисту прав та інтересів трудящих.712 До основних суб’єктів соціального партнерства відносять: 709 Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР. Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80#Text 710 Там само. 711 Дем’яненко О.О. Громадянське суспільство як чинник політичної модернізації : автореф. дис. ... канд. політ. наук : 23.00.02 ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. Київ, 2019. С. 15. 712 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Я., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 65. 271 (1) державу і створені нею для цілей мети установи (громадські ради, трудовий арбітр); (2) бізнес, тобто працедавців та їх об’єднання (союзи підприємств); (3) найманих робітників та їх об’єднання (профспілки).713 Уважається, що роль цього учасника соціального діалогу змінюється залежно від соціально-політичної та економічної обстановки в країні. Тут панує формула-теза: що краще між ними відбувається соціальний діалог, то краще йде формулювання соціального партнерства як у цілому в державі, так і в окремих галузях господарства. І навпаки, домінування одного із суб’єктів перекручує саму ідею соціального партнерства і призводить або до тоталітаризму (якщо переважає держава), або олігархії (якщо домінує бізнес), або до соціального утриманства (якщо домінує армія найманої праці). Тому роль держави у соціальному партнерстві визначається тим, що держава створює та підтримує його правові та політичні основи, зокрема нормативноправову базу (наприклад, законодавство про профспілки, про способи вирішення трудових конфліктів, про зайнятість, про соціальне забезпечення). Інституційно роль держави у забезпеченні соціального партнерства виражається у створенні і функціонуванні внутрішньодержавних, регіональних і міжнародних органів соціального партнерства.714 У Юридичній енциклопедії із права соціального забезпечення виокремлюють термін «соціальний діалог у сфері соціального забезпечення». Під ним пропонують розуміти: (1) процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціального діалогу; (2) один із принципів правового регулювання соціально-забезпечувальних відносин; (3) інститут права соціального забезпечення.715 Статтею 2 Закону України «Про соціальний діалог в Україні» визначається законодавство України про соціальний діалог, яке базується на Конституції України і складається із законів України «Про професійні спілки, їхні права та гарантії діяльності», «Про організації роботодавців», «Про колективні 713 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Я., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 65. 714 Там само. С. 65–66. 715 Велика українська юридична енциклопедія / редкол.: М.І. Іншин (гол.), О.М. Ярошенко (заст. гол.) та ін. Київ : Людмила, 2020. С. 698.  Для довідки: таке визначення наводиться й у ст. 1 Закону України «Про соціальний діалог в Україні». Див.: Про соціальний діалог в Україні : Закон України від 23 грудня 2010 р. № 2862-VI. Верховна Рада України. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2862-17#Text 272 договори і угоди», «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», трудового законодавства, інших нормативно-правових актів.716 Статтею 3 Закону України «Про соціальний діалог в Україні» визначено, що соціальний діалог здійснюється на принципах: (1) законності та верховенства права; (2) репрезентативності і правоможності сторін та їхніх представників; (3) незалежності та рівноправності сторін; (4) конструктивності та взаємодії; (5) добровільності та прийняття реальних зобов'язань; (6) взаємної поваги та пошуку компромісних рішень; (7) обов’язковості розгляду пропозицій сторін; (8) пріоритету узгоджувальних процедур; (9) відкритості та гласності; (10) обов’язковості дотримання досягнутих домовленостей; (11) відповідальності за виконання прийнятих зобов’язань.717 У ст. 8 Закону України «Про соціальний діалог в Україні» закріплено положення про форму соціального діалогу. Зокрема, визначається, що соціальний діалог здійснюється між сторонами соціального діалогу відповідного рівня у формах: (1) обміну інформацією. Зокрема, обмін інформацією здійснюється з метою з'ясування позицій, досягнення домовленостей, пошуку компромісу і прийняття спільних рішень із питань економічної та соціальної політики. Порядок обміну інформацією визначається сторонами. Жодна зі сторін не може відмовити в наданні інформації, окрім випадків, якщо така інформація відповідно до закону належить до інформації з обмеженим доступом; (2) консультацій. До прикладу, у Законі зазначається, що консультації проводяться за пропозицією сторони соціального діалогу з метою визначення та зближення позицій сторін під час прийняття ними рішень, що належать до їхньої компетенції. Також зазначається, що сторона-ініціатор направляє іншим сторонам письмову пропозицію із зазначенням предмета консультації та терміну її проведення. Сторони, які одержали таку пропозицію, зобов’язані взяти участь у консультації, спільно погодити порядок і строки її проведення та визначити склад учасників; (3) узгоджувальних процедур. Узгоджувальні процедури здійснюються з метою урахування позицій сторін, вироблення компромісних узгоджених рішень під час розроблення проєктів нормативно-правових актів. Порядок Про соціальний діалог в Україні : Закон України від 23 грудня 2010 р. № 2862-VI. Верховна Рада України. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2862-17#Text 717 Там само. 716 273 проведення узгоджувальних процедур визначається органами соціального діалогу відповідного рівня, якщо інше не передбачено законодавством або колективними угодами. Недосягнення компромісу між сторонами за результатами узгоджувальних процедур не може бути підставою для перешкоджання роботі органів соціального діалогу; (4) колективних переговорів з укладення колективних договорів і угод. Колективні переговори проводяться з метою укладення колективних договорів і угод.718 За результатами колективних переговорів укладаються колективні договори та угоди: (1) на національному рівні – генеральна угода; (2) на галузевому рівні – галузеві (міжгалузеві) угоди; (3) на територіальному рівні – територіальні угоди; (4) на локальному рівні – колективні договори. Порядок проведення колективних переговорів визначається законом.719 Також комунікаційний потенціал, як уважає О.О. Дем’яненко, громадянського суспільства знайшов вихід власної енергії у процесі публічного дискурсу, який сьогодні є одним із головних модернізаційних засобів у руках громади. За результатами публічного обговорення громадянське суспільство продовжує перманентний процес власного вдосконалення, а також оновлення на більш якісних засадах структурних елементів політичної системи загалом.720 Публічне обговорення – спосіб прийняття раціонального соціальнополітичного рішення з урахуванням позицій як меншості, так і більшості, а також думки кожного учасника. Завдяки таким організаційним принципам, як інклюзивність, транспарентність та рівність, публічний дискурс є таким засобом, що дає змогу прийняти по-справжньому ефективне рішення як за способом вироблення, так і за змістом.721 У підручнику з теорії права звертається увага на механізм соціального партнерства. Як зазначається, він включає такі елементи: (1) щодо суспільства держава бере на себе відповідальність за соціальні гарантії, одержуючи натомість легітимність влади та суспільну підтримку; (2) щодо підприємців держава забезпечує гарантії прав власності, сприятливий підприємницький клімат, підтримку національного бізнесу 718 Про соціальний діалог в Україні : Закон України від 23 грудня 2010 р. № 2862-VI. Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2862-17#Text 719 Там само. 720 Дем’яненко О.О. Громадянське суспільство як чинник політичної модернізації : автореф. дис. ... канд. політ. наук : 23.00.02 ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. Київ, 2019. С. 14. 721 Там само. 274 у зовнішньому світі, одержуючи натомість підтримку з боку підприємців, суворе дотримання встановлених державою норм і правил; (3) щодо найманих робітників бізнес зобов’язується забезпечити їхнє благополуччя (гідну оплату праці та соціальний пакет, охорону праці, підготовку і перепідготовку кадрів); (4) щодо бізнесу наймані робітники зобов’язуються утриматися від явно деструктивних способів захисту своїх прав (економічного і фізичного терору, висунення явно нездійсненних вимог тощо); (5) баланс між суспільством і капіталом будується за принципом: соціально відповідальна поведінка підприємців в обмін на суспільну підтримку його інтересів, цілей і дій.722 722 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Я., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 66. 275 5.3. Проблема верифікації громадянських прав у соціально неоднорідному суспільстві Проблема верифікації громадянських прав у соціально неоднорідному суспільстві пояснюється різними факторами. Це можуть бути насмперед питання правового статусу особи. Розглянемо їх детально. Під громадянськими правами і свободами пропонується розуміти такі, які визначають правовий статус громадянина з погляду можливостей його участі в усіх сферах життя держави і суспільства.723 Питання правового статусу особи розкривається у теорії права. Зокрема, у найкоротшому вигляді правовий статус визначається як юридично закріплене положення особистості в суспільстві. В основі правового статусу лежить фактичний спеціальний статус, тобто реальне положення людини у певній системі суспільних відносин. Тут уважається, що право лише закріплює це положення, вводить його в законодавчі рамки. Попри це до структури правового статусу особистості відносять: (1) правові норми та принципи, що встановлюють даний статус; (2) правосуб’єктність; (3) основні права та обов’язки; (4) законні інтереси; (5) громадянство (або інше відношення до країни перебування: без громадянства, іноземне громадянство або підданство); (6) юридичну відповідальність. Уважається, що основу правового статусу особистості становлять її права, свободи та обов’язки, закріплені у конституції та міжнародно-правових актах.724 Найбільш істотне значення в теорії права мають три види статусу особистості: (1) загальний правовий статус. Під ним розуміється статус особистості як громадянина держави, члена суспільства; (2) спеціальний, або родовий, статус. Він відображає особливості положення певних категорій громадян (іноземних громадян, пенсіонерів, студентів, військовослужбовців, учителів, робітників, селян, інвалідів, учасників війни тощо); (3) індивідуальний статус. Він фіксує конкретику окремої особи (стать, вік, сімейний стан, виконувана робота, інші характеристики). Ці соціальні групи 723 Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. Т. 1: А – Г. С. 645. 724 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Я., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 74. 276 базуються на загальному конституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, обов’язки, пільги, передбачені чинним законодавством.725 Громадянські права і свободи – необхідна умова вільного розвитку особи. Уважається, що ці права невідчужувані і невід’ємні. До прикладу, усі громадяни України рівні перед законом і мають рівні громадянські права й свободи. Натомість держава забезпечує їх дотримання політичними, економічними, юридичними та іншими гарантіями. Громадяни України мають право на судовий захист своїх громадянських прав і свобод.726 Якщо засобом комунікації між людиною (громадянином) і державою, її органами є право, то права та обов’язки фіксуються у правових нормах і які дають змогу (мають діяти. – Я.М.) діяти відповідним чином.727 На практиці це положення реалізується через низку норм, закріплених у статтях нормативно-правових актів, які фіксують можливість звернення громадян, інших суб’єктів до державних органів та обов’язок державних органів на вчинення відповідних дій (ужиття заходів, надання інформації тощо). Так само і в протилежному випадку: державні органи реалізують свої повноваження у межах своєї компетенції, визначеної у відповідному нормативно-правовому акті, звертаючись до інших суб’єктів, що, своєю чергою, породжує відповідну комунікацію між ними.728 За допомогою права здійснюється також спілкування (комунікація) держави з іншими державами, їх об’єднаннями, світовим співтовариством у цілому.729 С.П. Головатий зазначає, що інституційно держава і громадянське суспільство відокремлені одне від одного. На його думку, тут слід глибоко розуміти сутність доктрини природного права і сам процес «оцівільнення» природніх прав людини шляхом проголошення їх в офіційному документі, що є продуктом «цивільного стану людини, унаслідок чого вони набувають форми «цивільних прав», себто прав, зафіксованих в офіційному акті держави, залишаючись при цьому за своїм змістом, обсягом і характером природними правами.730 Міжнародна система прав людини складається з норм-принципів, які захищають основи галузі, конкретні норми матеріального права, процесуальні норми, а також механізми захисту людських прав. Таким чином, дослідники 725 Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Я., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків : Одіссей, 2010. С. 74–75. 726 Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 1998. Т. 1: А – Г. С. 647. 727 Загальна теорія права : підручник / за заг. ред. М.І. Козюбри. Київ : Ваіте, 2015. С. 121. 728 Там само. 729 Там само. 730 Головатий С. Про людські права. Лекції. Київ : Дух і Літера, 2016. С. 642. 277 доходять висновку, що обсяг обовʼязків щодо забезпечення реалізації прав, перелічених в основних міжнародно-правових актах, можна представити так: (а) обовʼязки, що містяться у ліберальних міжнародно-правових кодифікованих актах, таких як: – Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1996 р. (Громадянська конвенція ООН, в основу якої покладено Загальну декларацію прав людини (1948 р.)); – Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (Європейська конвенція з прав людини) тощо; (б) обовʼязки, що містяться у соціальних міжнародно-правових кодифікованих актах, таких як: – Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. (Соціальна конвенція ООН); – Міжнародна конвенція про права інвалідів 2006 р. (Конвенція ООН про права інвалідів); – Європейська соціальна хартія 1961 р. та Переглянута Європейська соціальна хартія 1996 р. тощо; (в) обов