Косач Петро Антонович

Народився 20 грудня 1841 року (1 січня 1842 року) в місті Мглині Чернігівської губернії. Семирічним втратив матір. Початкові знання здобував у пансіоні тітки, яка виховувала племінника після смерті сестри, потім в Чернігівській гімназії проявив інтерес до математики, історії, літератури і вступив у 1859 році до Петербурзького університету на математичний факультет, але через рік перейшов на правничий. Після студентських заворушень був виключений з другого курсу, переїхав до Києва і вступив до Київського університету Св. Володимира на правничий факультет.

Брав участь у роботі української «Громади», пізніше перейменованої в «Стару громаду», до якої входили Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Павло Житецький, Костянтин Михальчук, Орест Левицький, Микола Лисенко, Михайло Старицький. Члени об'єднання навчали у недільних школах для дорослих, видавали «метелики» (популярні книжечки українською мовою), записували українські пісні та думи. Перший збірник пісень Лисенка Петро Косач видав своїм коштом (у Ляйпциґу), вважаючи це за суто дружню послугу і тримаючи це в таємниці. Згодом фінансував більшість видань Олени Пчілки та Лесі Українки.

 

Після закінчення університету в 1864 році вступив до Київської палати карного суду кандидатом на судового слідчого. Після подання дисертації його затвердили в ступені кандидата законодавства, а 1865 року він уже виконував обов'язки помічника правителя канцелярії у судовому відділі, був призначений секретарем Київського губернського «по крестьянским делам присутствия».

1866 р. відряджений виконувати обов'язки голови Новоград-Волинського мирового з'їзду мирових посередників, на цій посаді згодом і був затверджений. На цей час мав чин статського радника VIII класу та майновий ценз 3 тис. руб. у вигляді нерухомості на Чернігівщині. До належних йому успадкованих земель у Мглині восени 1868 року купив за 2 тис. 573 руб. 85 коп. село Колодяжне з прилеглими до нього урочищами Коничівщина, Стадниця, Прислинське загальною площею 471,44 десятин^[1].

З 6 березня 1873 р. став дійсним членом Київського відділу Географічного товариства.

1878 р. переведений на посаду Луцько-Дубенського з'їзду мирових посередників у місті Луцьк, 1886 р. — на посаду голови Луцько-Дубенського повітового чиншових справ «присутствия», а 1891 р. — на посаду голови Ковельсько-Володимир-Волинського з'їзду мирових посередників у місті Ковель.

Був на посаді Ковельського повітового «предводителя дворянства» (до 1897), членом від влади Київського губернського в селянських справах «присутствия» (1899), призначений членом Київської тимчасово створеної «пропинационной комиссии» (1899), призначений у склад Київського комітету «попечительства о народной трезвости» (1901), чиновником особливих доручень по селянських справах при Київському, Подільському і Волинському генерал-губернаторі (1902).

Почавши службову кар'єру від колезького секретаря, потім титулярного радника, колезького асесора, надвірного радника, колезького радника, статського радника, 1899 дослужився й отримав «за отличие» звання дійсного статського радника (чин IV класу «Табеля про ранги»), що відповідало чинові генерал-майора в армії, відтоді до нього зверталися «Ваше превосходительство».

Майже всі чималі кошти (а формулярний список про службу за 1899 рік вказує платню у розмірі 2 500 рублів), окрім тих, які йшли на утримання родини, він віддавав на навчання дітей, а також на українські громадські справи. П'ятеро дітей отримали вищу освіту, а Леся — приватну, досить дорогу як на ті часи; великі кошти виділялись на Лесине лікування та подорожі. Не шкодував грошей на утримання велелюдних гостей, що постійно перебували влітку в Колодяжному, а згодом і в Зеленому Гаю, адже розумів, що для розвитку дітей конче потрібне відповідне оточення та спілкування. Також допомагав матеріяльно своєму батькові, сестрі Олександрі, яка рано овдовіла, залишившись із двома синами^[1].

 

Помер 2 квітня 1909 року. Похований на Байковому кладовищі поряд зі своєю сім'єю.

Нагороджений орденами Святого Станіслава ІІ ступеня , Святої Ганни ІІ ступеня, Святого Володимира IV ступеня.

Чернігівська «Просвіта» у 1990-тих роках пропонувала місцевій владі відзначити пам'ять Петра Косача спільно з владою міста Мглин Російської Федерації, де народився відомий громадський діяч. Василь Чепурний свідчить: «Але оскільки це нагадувало б російській владі про українську Стародубщину, наша влада забоялася...»

• Косачі

• Б. М. Янишин. Косач Петро Антонович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 205. — ISBN 978-966-00-0855-4.
• Р. І. Доценко. Косач Петро Антонович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2024. — ISBN 966-02-2074-X.

 

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Родина Косачів

 

У Родоводі є генеалогічне дерево цієї людини

Косач Петро Антонович

• Історична Волинь

1. ↑ ^{а б} Скрипка, Тамара (2013). Родові гнізда Драгоманових-Косачів (українська) . Київ: Темпора. с. 11.