Давньоправославний період в історії Почаївського монастиря: відмінності між версіями

'''Давньоправославний період в історії Почаївського монастиря –''' — період Православ’яПравослав'я в історії Почаївського монастиря від його утворення до початку [[XVIII століття]], коли він перейшов до [[Українська греко-католицька церква|греко-католиків]].

Достовірних відомостей про створення Почаївського монастиря немає. Відомості про перші сторіччя існування монастиря складалися на базі легенд. Утворення на території сучасного міста [[Почаїв]] православного монастиря, що потім переріс у [[Лавра|лавру]], дослідники звикли пов'язувати з двома основними версіями — «Дотатарською» і «Татарською», тобто що монастир вперше заснували ще до [[Монголо-татарська навала|Монголо-татарської навали]] на [[Русь]], або під час неї.

З давнього часу існують різні перекази, що Почаївський монастир утворився до [[Монголо-татарська навала|Монголомонголо-татарської навали]]. Ця версія базується на тому, що в Архіві Почаївської Лаври переховувався рукописний твір «Monastyr Skit», написаний польською мовою і датований [[1732]] роком. Власне цей рукопис і записав давні народні передання про початок Почаївського монастиря. На жаль, зміст цього твору зовсім маловідомий, і сам твір не надрукований.

Це найстаріше оповідання про початки Почаївського монастиря, як подає його рукописна книга [[1732]] року «Manastyr Skit». Крім рукопису засвідчити про заснування Почаївського монастиря саме святим Мефодієм може ще його велике народне почитання на Волині і в самому монастирі як першого його намісника<ref>[{{Cite web |url=http://old.pochaev.org.ua/?p=history/history_namest%2Fhistory_namest |title=Список намісників Почаївської лаври] |accessdate=2 липня 2019 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20140204021442/http://old.pochaev.org.ua/?p=history%2Fhistory_namest |archivedate=4 лютого 2014 |deadurl=yes }}</ref>. Можливо святий Мефодій був русином або мав таке родство, бо з Афону часто таких благословляли в русинських монастирях, щоб ті йшли і засновували нові монастирі в самій Русі, освічуючи там народ. Пізніше настала зовсім інша ідеологія монастирського життя&nbsp;— спільножитна, і згідно з цією ідеологією перебудувався і Почаївський монастир. І вже був пов'язаний більше з Києвом, яким описують його інші історичні пам'ятки.

Також, на підтвердження існування монастиря в до татарський період, протоієрей М. Трипольський у своїй праці [[1879]] року «Историческія изслєдованія» подає акт від [[11 лютого]] [[1213]] року, яким воєвода Михайло Центер та його дружина Єлена дарують Почаївському монастереві десять волоків землі та хутір [[Кімната (село)|Комнату]]. Ось цей акт, що зветься «Дипломатом», тобто грамотою: «''Во імя Отца, Сина і Святаго Духа, Тройца Єдиносущная і Нерозділимая. Се аз, раб Владиці моєму Господу Богу і Спасу нашему Іс. Хс., троіческій поклонник Міхаіл Центер, Воєвода, Божією Мило-стію господар землі власнои на Горі чуда Пресвятои Діви Маріи&nbsp;— Поча…&nbsp;— Діва… і супруга Єлена Міхаіла Центер дали і потвердили сему манастирю … десять волоков с лісом і хотар К о мн а т а, десять домов с млини на рікі і з чотири пасіки с пчели і с весь приход, і да поставлят от седа напред молебници наши калугери''»<ref>Амвросий (Лотоцкий). Сказание историческое о Почаевской Успенской лавре. Почаев, 1886. С. 5.</ref>. З тим, протоієрей М. Трипольський не вказав, звідки він узяв цю грамоту, тому важко аналізувати її. Пізніший дослідник монастиря священик Володимир Зелінський вважав з цього приводу: «Можливо, що цей диплом (грамота) зовсім не відноситься до Почаївського монастиря. Скоріше це акт для якогось волоського монастиря, тоді стане ясним слово „воєвода“, а „власнои“ може це „Волоської“ Землі, тоді й слово „хотар“, що таке часте по молдавських грамотах (наше хутор) буде на місці, як і слово калугери&nbsp;— ченці. Ось через це все не можна цього сильно попсутого акта легко прийняти за дійсного. Хоч тут згадується хутір [[Кімната (село)|Комната]],&nbsp;— він недалеко від Почаєва»<ref name=":0">Владимир Зелинский, священник. «Объятия Отча. Очерки по истории Почаевской Лавры». Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2000.</ref>.

Утворення на території сучасного міста [[Почаїв]] православного монастиря, що потім переріс у [[Лавра|лавру]], дослідники також звикли ототожнювати з [[Монголо-татарська навала|Монголо-татарською навалою]], бо за одною з легенд, [[монастир]] заснували ченці [[Києво-Печерська лавра|Києво-Печерського монастиря]], які близько [[1240]] року втекли від нападу [[татари|татар]] на [[Київ]] і яких могли для цього спеціально благословити<ref name=":1">{{Cite web |url=http://www.pochaev.org.ua/?pid=1382 |title=Архівована копія |accessdate=13 червня 2016 |archive-date=2 вересня 2016 |archive-url=https://web.archive.org/web/20160902082645/http://www.pochaev.org.ua/?pid=1382 }}</ref>. Так, наприклад, деякі дослідники пов'язують заснування Почаївського монастиря з [[Лукіян Печерський|священномучеником Лукіаном]], що не тільки жив в часи розорення монголами Києва, але і постраждав від них близько [[1240]] року. За словами преосвященного [[Філарет (Гумілевський)|Філарета Чернігівського]]: «''як один із [[пресвітер]]ів Лаври він же, може бути, і благословив їх в дорогу, коли ті збиралися залишити Київ разом з іншими отцями, що втікли від меча ворожого''». Переселенню монахів з Києва на волинську землю могло також сприяти й те, що після монголо-татарської навали південна Волинь входила до складу [[Галицько-Волинське князівство|Галицько-Волинського князівства]], яке в ті часи переживало період найбільшого розквіту. Також є такі факти, що підтверджують переселення монахів в цю місцевість саме з Києво-печерського монастиря: велике почитання саме [[Києво-Печерські святі|Києво-Печерських святих]], запозичення уставу і церковного розпіву саме з Києво-печерського монастиря.

Взагалі Почаївське монастирське передання, записане вже в монастирському творі «Почаївська Гора» [[1742]] року польською мовою, відносить початок Почаївського монастиря на час по [[1240]] році. За ним, того ж року [[6 грудня]] татари напали на Київ і сильно зруйнували його, і тоді саме з Києво-Печерського монастиря втекло кілька монахів на захід, на [[Волинь]], і обрали собі для подальшого перебування затишну мальовничу Почаївську Гору. Приходили татари і на Волинь, на [[Кременець]], але взяти його не змогли, і відступили. Деякі дослідники подають інший давній переказ, ніби в Києві над річкою [[Почайна|Почайною]] був здавна монастир, якого татари [[1240]] року спалили. Монахи розбіглися, але частина їх подалася на Волинь, і осіла на Почаївській Горі, на яку вони перенесли і назву своєї річки, і назвали її Горою Почаївською. Але жодних джерельних підтверджень на таке передання нема.

З [[XVI століття]] з'являються достовірні історичні пам'ятки про Почаїв. В монастирському Архіві зберігається грамота [[1527]] року польського короля [[Сигізмунд I Старий|Сиґізмунда I Старого]], яка вважається першою згадкою про монатир. Грамота видана [[дідич]]еві села Почаєва Василю Богдановичу [[Гойські|Гойському]] на право мати безмитний ярмарок (село Почаїв спочатку належало до [[Кременецький замок|Кременецького замку]], селом відав Кременецький[[кременецький староста]]). Пізніше Почаїв був відділений від [[Кременець|Кременця]] і переданий Василеві Гойському. Але, кременецький [[староста]] не хотів відмовитися від своїх прав на Почаїв.

<br/>Грамота від [[20 травня]] [[1527]]року (копія зберігається в Почаївському Архіві): «''Жиґимонт Август, Божією милостію Король Польскі, Великі князь Літовскі, Рускі, Прускі, За-мойтскі, Мазовецкі, і інших. Старості Кремянецкому Пану [[Якуб Монтовтович|Якубу Монтовтовичу]]. Бил нам чолом дворанин наш Василій Богданович Гойстскі і повідал, штож дей ти всилаєш намистинка своєго кремянецкого до імінія єго Почаєва на ярмарок на день Матки Божої Первої, і там дей на том імінію єго намтістник твой в ярмарку н'Ькоторії доходи берет і люди судит. І бил нам чолом, абих ми тоб'Ь не казали на тот ярмарок до ім'Ьнія єго намістника твоєго висилати і доходов брати з ярмарку, і людей судити, іно ач-колвек перед тим з того имтзнія єго, то будет на замок наш Кремянець брано, ґдиж тоє имбніє од замку нашого Кремянецкого оддалено, а он в єго державі. Ми з ласки нашоє то ему одпустили, й ти би що до того имінія єго Почаєва на ярмарок намистинка своєго не висилал, й ярмарочних доходов брати й людей судити не веліл, й ни во што не вступовал, й дал ему в том покой конечно. Писан в Кракові, літа Божего народженя тисяча пятсот двадцат семого, м'Ьсеца мая двадцатий день''»<ref>Крыжановский Е. Заметка на заметку о Почаевской Лавре // Киевская старина.- 1882.-Т.4. С. 29.</ref>.

[[Успіння Богородиці|«На день Матки Божої Первої», тобто на першу Пречисту, на Успіння Пресвятої Богородиці]], [[15 серпня]] з'їздилися люди на ярмарок, а може й тому, щоб побувати на Почаївській Горі. Але, у грамоті нема згадки про монастир чи Церкву.

У [[1596]] році після [[Берестейська унія|Берестейської унії]] Почаївський монастир рішуче виступає проти окатоличення православних, стійко витримуючи натиск чужих до себе віровчень, стає могутнім духовним центром Православ'я. У першій половині [[1597]] року православна шляхтянка [[Ганна Гойська]] подарувала монастиреві [[Почаївська ікона Божої Матері|чудотворну ікону Божої Матері]], від якої чудесно зцілився (її брат Філіпп (ікону привіз на [[Волинь]] у [[1559]] році болгарський [[митрополит]] Неофіт)<ref>http name=":1"//www.pochaev.org.ua/?pid=1382</ref>. В часи п. ГанниГойської монастир існував, але дещо занепав внаслідок татарських набігів. Створення або відновлення монастиря Гойською було викликане її бажанням дати відповідний «покров» чудотворній іконі, яка пізніше під назвою Почаївська стала однією з головних монастирських святинь.

[[14 листопада]] [[1597]] року Ганна Гойська складає «[[фундуш]]евий запис» на влаштування Почаївського монастиря. Запис був зроблений старопольською мовою: «''Я, Анна Тихонівна Ерофеєва-Гойська, ''судина<ref>чоловік&nbsp;— земський суддя</ref> земська Луцька,'' визнаю і проголошую цим моїм листом всякому, кому треба про те відати або чтиме чути, людям нинішнім і потім майбутнім, що, маючи постійно перед очами моїми свій Християнський обов'язок, за яким&nbsp;— якщо всяка людина зообов'язана воздавати потрібне своєму ближньому, то тим паче вона зобов'язана, по крайній можливості своїй, воздавати потрібне Богу, Творцю своєму, до честі і примноження святої Його слави,&nbsp;— а по здравому і рішучому міркуванні, не будучи ні від кого до того побуждаєма, не з примусу, але по добрій моїй волі, тільки для примноження слави Божої, роблю слідуюче розпорядження відносно тої моєї маєтності, при селі Почаєві, де з давніх пір існує кам'яна церква на честь Успіння Пречистої Богородиці: те, щоб при тій церкві було постійно славослів'я Боже, я наважилася побудувати і заснувати при ній монастир для життя в ньому восьми ченців, людей добрих, набожного життя, не іншого віросповідання, як тільки грецького, підпорядкованих Східній Церкві, і двох дячків. Точно також і ігумену, який буде поставлений в ньому для управління, належить бути „завжди человікові віри християнської, послушання Східній церкві і святого оповіщення закону нашого грецького“. Він повинен бути високого добродіючого життя, випробованої моральності, тихий, скромний, шанобливий, тверезий, не користолюбивийкористолюбний. Братією він повинен керувати з любов'ю і кротістю. Якщо б між ігуменом і братією виникли якісь несумісності і суперечки, то діло їх повинен розглянути єпископ, „який би не іншого закону, тільки грецького Східної Церкви був“''».

* про матеріальне забезпечення монастиря усім необхідним свідчить продовження запису: «''На утримання їх'' (тобто монахів) ''я надаю на користування тій святій Успенській Церкві і майбутньому при ній монастиреві і надала на вічні часи так, що це ніколи не повинне бути порушене ні мною, ні потомками моїми, які після мене будуть володіти тим моїм маєтком Почаєвом, ні їх потомством…, і хто між тим, в протистояння моїй волі і постанови, вчинив би що-небудь на шкоду того монастиря, порушив хоч в чому-небудь найменшому цей добровільний мій лист і це християнське благочестиве разпорядженнярозпорядження,&nbsp;— всякого такого я позиваю на страшний суд перед Престол Божий, до Його святого рішення; там-то всякий такий має і зобов'язаний буде разсудитисярозсудитися зі мною в цьому; на всякому такому, хто тільки порушив би в чому-небутьнебудь волю мою на шкоду того монастиря, да буде анафема і всяке неблагословіння з прокляттям…''»<ref>Ричков П. А., Луц&nbsp;В.&nbsp;Д. Почаївська Свято-Успенська лавра. К., 2000. С. 20.</ref>.

Розквіт монастиря пов'язаний з діяльністю [[ігумен]]а [[Йов Почаївський|Іова Заліза]] ([[1602]]–[[1651]] роки), який преобразив обитель&nbsp;— ввів общинножиття монахів, оточив обитель огородоюмурами з 5-ма баштами, побудував сім храмів, створив друкарню для захисту Православ'я. Почаївський монастир отримавши багаті пожертви від Анни Гойської, почав стрімко розвиватися. Число іноків в ньому збільшилося. «[[Фундуш]]евий запис» зробив з нього общинножительний монастир, але цей порядок в його житті тільки складався. Не відомо імен перших його насельників, відомо тільки, що як тільки Іов влаштувався на горі, малочисельна братія, відчувши в ньому велику духовну силу, поставила його ігуменом і начальником влаштовуваного нею общинножиття. З тим, ні писемні свідчення, ні усні перекази не зберегли ніяких свідчень про настоятелів, що передували преподобному Іову. До нього почаївські пустинники, за прикладом пустинників Афона, могли не мати особливих настоятелів, підкоряючись лише якимось духовним старцям, чиї імена не збереглися. Іов був першим справжнім організатором виникаючої Почаївської обителі, бо, по словам його біографа Досифея, «''сицевого стража зело подвижна и искусна изводи имети Пресвятая Дева Богородица Мария и своей небеси подобящейся обители''». Преподобний ввів у обителі давній Студійський устав, влаштувавши в ній життя за прикладом Києво-Печерської Лаври.

В перші роки існування общинножительної обителі, коли збільшилося число іноків, за словам літописця того часу, «бід повні настали часи». Вже минуло століття з тих пір, як Русь остаточно скинула з себе татаро-монгольське іго, але великі загони або ватаги татар все ще бродили по землям колишньої Русі, доходячи інколи до самих західних її кордонів. Вони піддавали мечу і пожежі все, що зустрічалося на їх шляху. З цими набігами пов'язані й перекази про чудеса. Так в [[1607]] року один з таких загонів опинився під Почаєвом; в той час, як говорить місцевий переказ, один монах проходив по горі, творячи молитву. Якийсь татарин, помітивши його, підскочив до монаха, видно, надіючись добути собі невільника, але, побачивши, що той вже старий, вдарив його зі злоби шаблею і обезголовив. Але, інок, який повинен був одразу померти, взяв у руки свою відрублену голову і, донісши її до монастиря, поклав перед чудотворною іконою Богоматері і тільки тоді передав дух свій Господу до загального здивування всіх очевидців.

З тим, в цей час у монастиря з'явилися також і інші проблеми. Захищати інтереси Православ'я та монастиря довелося незабаром Іову Почаївському вже від онука і спадкоємця [[Ганна Гойська|Ганни Гойської]], [[Анджей Фірлей (сенатор)|Анджея Фірлея]]. Фірлей був [[каштелян]]ом [[Белз]]ьким, згодом воєводою [[Сандомир]]ським, сповідував [[Лютеранство|лютеранство]]. За життя Гойської він був проти того, щоб Почаївському монастирю вона дарувала частину своїх маєтків і доходів. Тому, Фірлей після її кончини у [[1617]] році став всіляко порушувати фундушевий запис, поступово відбираючи та грабуючи у монастиря все заповідане йому майно. Також, Фірлей тероризував монархів, посилав своїх гайдуків грабувати і руйнувати монаші приміщення, а під час [[Проща|прощ]] у великі свята посилав своїх фундаторів–євреїв продавати горілку в монастирі під церквами, щоб п'яниці робили бешкети. Крім того, володіючи землею навколо монастиря, Фірлей, навіть, заборонив возити через неї воду з почаївських колодязів і наказав гайдукам зупиняти монахів на дорозі і розбивати бочки з водою. За переказами, у відповідь на це Іов Почаївський, помолившись Пресвятій Діві Марії, велів почати рити колодязь тут же на скелі (при цьому найбільше копав сам ігумен). Це була досить виснажлива праця для ченців, які не мали ніякої техніки, але на глибині 46 метрів показалася вода і цим колодязем монастир користується й зараз. Однак, почувши про нову монастирську криницю, Фірлей дуже розлютився і 19 червня [[1623]] року Фірлей нацькував на обитель ватагу своїх буйних слуг-лютеран під керівництвом Григорія Козенського, які, розграбувавши монастирське майно, викрали Чудотворну ікону<ref>Жук С.: Короткий історичний нарис Почаївської Успінської Лаври, вид. Церква і Нарід, Крем'янець, 1978. С. 28.</ref>. «Бо, думав він,&nbsp;— як повідомляє джерело „Преславна гора Почаївська“,&nbsp;— якщо візьму Чудотворну ікону, іноки не зможуть залишатися на цьому місці». Після цього грабежу Іову довелося судитися з Фірлеєм 25 років, неодноразово бувати в Кременецькому та Луцькому судах, подавати різні позови та скарги і, врешті, незважаючи на нерівну боротьбу з багатим вельможею, Іову вдалося домогтися часткового успіху&nbsp;— повернути те, що залишилося від викраденого. Перед самою своєю смертю у [[1649]] році Фірлей покінчив тяжбу актом примирення з ченцями, що не прийняли унію. Цьому передувала незвичайна подія. На одному частуванні у себе вдома Фірлей, керуючись святотацькими настроями та випивши зайвого, нарядив свою дружину в церковні облачення, дав їй в руки святу чашу і приніс чудотворну ікону Почаївської Божої Матері. Але, як оповідає церковний переказ: "Матір Божа не допустила такого наруги над Своєю іконою, і ледь почалося це безсоромне дійство, як на Фірлееву дружину «напав біс лют, яким вона обтяжена була ще через довгий час». Це «потрясіння бісом» дуже справило враження на Фірлея, і він зрештою покірливо повернув чудотворну Ікону обителі. Тільки тоді його дружина зцілилася.

ВУ липні [[1675]] року, припід польському королічас [[ЯнПольсько-турецька IIIвійна Собеський(1672—1676)|Яніпольсько-турецької Собеськомувійни 1672—1676 років]], надосманський монастиремзагін навислабезуспішно смертельнанамагався небезпеказахопити монастир. Як повідомляє знаменитий історик [[XVIII століття]] [[Рігельман Олександр Іванович|Олександр Рігельман]]: «[[Мехмед IV Ґерай|Магомет IV]], султан, намірився найдужче мстити Польщі за порушення [[Бучацький мирний договір|Бучацького миру]] миру і за [[Битва під Хотином (1673)|поразку військ при Хотині]]. Він, доручивши військо своє новому візирові [[Кара-Мустафа|Кара-Мустафі]]. Відправив його з оним на Польщу»<ref>[{{Cite web |url=http://litopys.org.ua/rigel/rig17.htm |title=Олександр Рігельман «ЛІТОПИСНА ОПОВІДЬ ПРО МАЛУ РОСІЮ ТА ЇЇ НАРОД І КОЗАКІВ УЗАГАЛІ»&nbsp; — К., 1994. С. 430.] |accessdate=13 червня 2016 |archive-date=27 липня 2016 |archive-url=https://web.archive.org/web/20160727011546/http://litopys.org.ua/rigel/rig17.htm }}</ref>. «Візир ж турецький пішов у [[Поділля|Подолію]]… волохів, що там давно живуть на кіля посаджав. Таку ж страту по взяття міста і в [[Микулинці|Микулині]] робив; потім узяв на договір фортеця Подарецу, ону зрив, а церкви і кладовища осоромив і маєток розграбував. За сим через зраду отримав Збараж»<ref>[{{Cite web |url=http://litopys.org.ua/rigel/rig17.htm |title=Олександр Рігельман «ЛІТОПИСНА ОПОВІДЬ ПРО МАЛУ РОСІЮ ТА ЇЇ НАРОД І КОЗАКІВ УЗАГАЛІ».&nbsp; — К., 1994.— С. 433–434433—434.] |accessdate=13 червня 2016 |archive-date=27 липня 2016 |archive-url=https://web.archive.org/web/20160727011546/http://litopys.org.ua/rigel/rig17.htm }}</ref>. &nbsp;На шляху цього переможного війська виявився слабкий і незахищений Почаївський монастир. Монастирський переказ так оповідає чудесне збавлення монастиря від турків: «''Підступивши до нього, турки вже спалили навколишні будови, вбили двох людей з братії і почали готуватися до штурму. З військової точки зору він не становив для них серйозної операції: монастир у той час не мав ні кріпоснихфортечних стін, ні сторожових веж, як це зображується на пізніших гравюрах, і за його дерев'яною огорожею ховалося безліч мирних біженців. Як турки розправлялися в той час з полоненими, будь то солдати або мирні жителі, було відомо і допомоги чекати не було звідки. І ось ігумен обителі отець Йосип Добромирський переконав братію залишити всяку надію на допомогу земну і звернутися до єдиної Заступниці&nbsp;— Матері Божої і до блаженного угодника Іова.&nbsp; Рано вранці [[23 липня]] турки пішли на штурм. Ченці відповіли на нього служінням акафісту перед чудотворною іконою Матері Божої Почаївської. І лише вони почали співати перший кондак «Взбранній„Взбранній Воєводі»Воєводі“, як над Свято-Троїцькою церквою з'явилася Сама Цариця Небесна з розпростертим омофором у руках, з небесними ангелами і преподобним Іовом, що старанно молиться Богородиці: «да„да не передасть у неволю монастир, де він був ігуменом»ігуменом“. Їх побачили і самі турки і стали негайно пускати стріли в цих захисників, що з'явилися з неба, але стріли їх поверталися і вражали самих турків. Нападники прийшли в жах і замішання, їх охопила паніка, і вони кинулися тікати. Тим часом, підбадьорені такою допомогою, небагато православні захисники Почаєва погналися за ними і ще встигли когось полонити''». Згідно з лаврськими літописними переданнями, декілька полонених після цього залишилися в обителі, прийняли християнську віру і до кінця днів своїхжиття пробули там на монастирському послусі. Так шанування святого Іова поєдналося тут із шануванням Матері Божої. Таким залишилося воно і в народній пам'яті, що позначилася в піснях, деякі з яких ще в минулому столітті були популярні в Галичині і на Волині («Ой зійшла зоря вечоровая», «Пасли пастіріпастирі вівці на горі»). Таким записано воно і в польській «Книзі чудес Божої Матері і Стопки», в якій поряд з чудесами, пов'язаними з Цільбоносною Стопою і чудотворної Почаївської іконою, описані і чудеса, вчинені преподобним Іовом більш, ніж за століття після своєї кончини.

У другій половині [[XVІІІ]]XVIII століття]] польська влада активно продовжувала (особливо після поразки [[Національно-Визвольна війна 1648-1657 рр.|Національно-Визвольної війни 1648–16571648—1657 років]] під проводом [[Богдан Хмельницький|Богдана Хмельницького]]) окатоличувати Західну Україну і тиснути на Почаївський монастир. З тим, польський уряд зрідка робив не надто рішучі кроки для захисту своїх православних громадян, в яких він потребував передусім як у військовій силі, але, як правило, не поспішав проводити їх у життя. [[Вічний мир 1686|Московський договір від 6 травня 1686 року]], який затвердив за Росією на вічні часи всі землі (з Києвом, Черніговом, Смоленськом і іншими 56 містами), набуті нею в [[Московсько-польська війна 1654—1667|Московсько-польській війні 1654–16671654—1667 років]], обумовлював право російського уряду втручатися у відносини Польщі з її православними підданими, що залишилися на так званій Польській Україні, тобто на землях, розташованих на правому березі Дніпра. Цей пункт не подобався польському уряду і змусив його докласти додаткових зусиль до того, щоб у його державі залишалося якомога менше православних підданих, інтереси яких була вправі захищати іноземна держава. Також, важливо, що на [[Греко-католицькі церкви|греко-католиків]] цей захист не поширювався. Цим правом на захист спробував скористатися російський цар [[Петро I Олексійович|Петро І]], який побажав надати Почаївському монастирю ставропігійного статусу. Цьому передувала довга, досить непроста історія, що відбувалася в самому монастирі. Головними дійовими особами в цій історії були намісники обителі Інокентій Ягельніцький, Йосип Саєвич і Луцький єпископ [[Атанасій Шумлянський]]. [[1693]] року почаївські ченці, очолювані Ягельницьким і Саєвичем, виступили проти єпископа Афанасія Шумлянського. Раніше вважалося, що саме велике хвилювання почаївських ченців [[1693]] року було бунтом уніацькоїуніатської партії проти свого законного єпископа. Луцький консисторський суд, що засідав [[24 лютого]] [[1694]] року у цій справі, виніс найсуворіше рішення щодо Ягельніцького і Саєвича, звинувативши їх у порушенні канонів, вчиненні бунту, непокорі єпископу тощо, засудивши їх до позбавлення ієрейського сану і відлучення від Церкви. Однак, як згодом з'ясувалося, Інокентій Ягельніцький і особливо Йосип Саєвич були ревними захисниками Православ'я в Почаєві, що боролися проти таємного уніата Афанасія Шумлянського, який вирішив знищити їх за допомогою суду.&nbsp;Після смерті А. Шумлянського, [[1695]] року Йосип Саєвич незабаром стає намісником Почаєвського монастиря. До ліквідації в Луцьку православної кафедри у [[1712]] році він намагається відвести свою обитель разом з приписаними до неї [[Загаєцький монастир|Загаєцьким]] і Стракловським монастирями із-під влади Луцького єпископа. Саєвич хотів виклопотати для Почаєва, що знаходиться на території Речі Посполитої, статус ставропігійного монастиря, зробивши його юридично залежним безпосередньо від Московської церковної влади. З цією метою він звертається безпосередньо до ПєтраПетра І, який видав грамоту на ставропігію Почаєва.&nbsp;Уривок з даної грамоти повідомляє: «(Пожаловали мы великий государь)наше царское величество пожаловали Почаевского монастыря игумена Иосифа Саевича с братнею и кто по нем в пред иные игумены и братия в том монастыре будут, повелели ему дать сию нашу великого государя нашего ц.в. грамоту (на содержание того Почаевского монастыря) для того: (что) в нынешнем [[1710]] году февраля 25 день бил челом нам великому государю нашему ц.в. по милости нашей повелели оную обитель с приналежащими к нему монастырями Загаецким и Стракловским, которые издавна к той обители належат, привратить к престолу ставропигии святейшего [[Російська православна церква|Московского Патриарха]], над которым дабы митрополиты и епископы и прочие чины разных епархий (в Польше) власти не имели и не вступались…».

З тим, реалізувати перехід монастиря під ставропігійне керівництво не вдалося. Невдача ставропігії в той час пояснюється тим, що Польща противилася владі Московського Патріархоту на її території, відсутністю самого Патріарха (після смерті у [[1700]] році [[Адріан (патріарх Московський)|патріарха Адріана]] Петро І заборонив вибори нового патріарха) та загальним ослабленням церковної влади в самій Москві. Також, після того як Йосип Саєвич був змушений піти з монастиря, сильно зміцнилася уніатське угруповання в самому Почаєві. Крім того, ефективним способом введення уніїгреко-католицизму, крім захоплень і конфіскацій, була реорганізація православних єпископських кафедр на уніатські (греко-католицькі (уніатські). Тому, траплялося так, що народ вважав свого єпископа православним і слідував за ним, коли той був вже таємним уніатом. Таким був перехід ву унію вгреко-католицизм кінцінаприкінці [[XVII століття]] ряду православних єпископів: братів [[Йосиф (Шумлянський)|Йосипа]] (Львівська кафедра) і Афанасія Шумлянського, Інокентія Вінницького (Перемишльська кафедра) та інших. У цих умовах Почаївський монастир, незважаючи на те що починалося проуніатское «бродіння» всередині нього, все ж тримався довше і наполегливіше інших. У [[1701]] році він, навіть, домігся від короля [[Август II Фрідріх|Августа II]] певної привілеї, яка під загрозою штрафу забезпечувала недоторканність «вільного збереження в монастирі Почаївському віри східної древньої Церкви, від незапам'ятних часів в оном безперервно і безперешкодно содержимой». Однак королівські укази в Польщі були не дуже дієвими, бо король був у всьому обмежений сеймом (набагато нетерпимішим у релігійному відношенні), до того ж сам король не завжди хотів, щоб його розпорядження виконувалися. Тому, папери з привілеями залишалися лише паперами, а архімандрит [[Діонісій (Жабокрицький)]] (майбутній Луцький єпископ&nbsp;— уніатгреко-католик) і Почаївський ігумен Йосип Саєвич говорили російському посланнику Любиму Судейкіну: «Нині благочестивим горше колишнього чиняться гоніння і до унії примус, а за них-то, крім царської величності, стояти іншим нікому». Після Жабокрицького на Луцьку кафедру був у [[1711]] році обраний [[Кирило (Шумлянський)]]. Однак Кирило побажав прийняти висвячення у єпископа не від уніатського митрополита, а від православного Київського, і король Польщі, вирішивши, що його посвята незаконна, незабаром вигнав його. Тому у [[1712]] році на Луцькій кафедрі затверджується уніатськийгреко-католицький єпископ [[Йосиф (Виговський)|Йосип Виговський]].

Після цього, у [[1713]] ([[1721]]) році Почаївський [[монастир]] перейшов у [[Українська греко-католицька церква|греко-католицтво]]. З тим, невідомо точної дати переходу Почаївського монастиря в уніатствогреко-католицизм. В [[1714]] році Почаївські монахи приймають у себе Йосифа Виговського&nbsp;— греко-католицького єпископа, що зайняв колишню православну Волинську кафедру, показують йому монастир, дозволяють йому скласти опис його майна і просять його дозволу на побудови нової каплиці в ім'я [[Свята Варвара|святої великомучениці Варвари]]. В [[1716]] році у монастиря виникає конфлікт з місцевим поміщиком графом Ледуховським, і Почаївський ігумен Арсеній Качуровський звертається зі скаргою до папського [[Нунцій|нунція]] у [[Варшава|Варшаві]]. Але папський нунцій у цій справі нічим не зарадив. При таких умовах перехід в унію відбувався поступово і поетапно, як би сам собою. Відомо, що Гедеон Левицький був останнім православним ігуменом на горі Почаївській, який був намісником монастиря в [[1720]] році. Відомо також, що коли в [[1720]] році відбувся греко-католицький [[Замойський синод|Замойский собор]], на якому були узаконені всі відхилення від православного чину на користь католицтва і де були присутні настоятелі майже всіх Волинських монастирів, що увійшли до унії, то Гедеона там не було. Після Гедеона Левицького намісником став вже греко-католик&nbsp;— [[Теодосій (Рудницький)|Феодосій Рудницький]]. Проте, як стався цей перехід залишилось нез'ясованим.

* [[Історія Почаївського монастиря]]

* [[Греко-католицький період в історії Почаївського монастиря‎монастиря]]

* ''[[Садок Баронч|Barącz S]]''. [http://polona.pl/item/564820/2/ [[Pamiątki buczackie]]]{{Webarchive|url=https://web.&nbsp;— Lwówarchive.org/web/20151117015407/http://polona.pl/item/564820/2/ Drukarnia|date=17 «Gazetyлистопада Narodowej»,2015 1882.&nbsp;—}} 168 s.// {{ref-plЕІУ|8|468—470}}

* [https://web.archive.org/web/20131121060634/http://old.pochaev.org.ua/?p=history/history%2Fhistory Історія Почаївської Лаври на її старому сайті]

* [http://www.pochaev.org.ua/?pid=1422 Офіційний сайт Почаївської лаври] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20160516172911/http://www.pochaev.org.ua/?pid=1422 |date=16 травня 2016 }}

* [http://drevo-info.ru/articles/15759.html Почаївська лавра на православній енциклопедії «Древо»] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20160331011853/http://drevo-info.ru/articles/15759.html |date=31 березня 2016 }}

[[Категорія:Православ'я нав ТернопільщиніТернопільській області]]