Жулинський Микола Григорович

Народився у багатодітній селянській родині (7 дітей). Про своє дитинство згадував:

«Я весь час виживав і ніколи не жив нормально. Післявоєнне дитинство — це постійний, невтолимий голод… Я не люблю праці на землі… Як згадаю, що треба перекопати величезний город (50 соток)… Потім з жахом дивишся на бур'яни — треба сапати. Корову чимось годувати. З 8-го по 10-й клас я майже не вчився, бо зранку йшов шукати дрова, щоб протопити в хаті, бо інакше мати не дасть їсти, а ввечері принести соломи для корови з колгоспу. Вкрасти»^[4].

1960–1962 — вчитель 8-річної школи, с. Озерськ (Дубровицький район, Ровенська область).

«Там не було ні світла, ні радіо, ні газет, ні пристойного клубу. Тільки величезне озеро і на все село три прізвища — Сірко, Пляшко і Петрович. Два роки чесно відпрацював, але хотів якось вирватися, вчитися далі… Хотів бути письменником, журналістом, для цього треба було в обов'язковому порядку вступити в партію».^[4].

1962 року закінчив Дубнівське педагогічне училище.

«Поступив в Дубнівське педучилище, бо мій старший брат вирішив мене якось прилаштувати. Я там вчився тому, що училищу треба було набрати духовий оркестр і на жовтневі свята пройти центральною вулицею»^[4].

Згодом переїхав до Луцька.

«Приїхав в Луцьк і треба було пристосуватися до міського життя. Навчився танцювати чарльстон, носив вузенькі штани, що поки стягнеш — упрієш. Розмовляв з дівчатами російською мовою, видавав себе за міського…»^[4].

1962–1963 — робітник промкомбінату, Волинський облжитлопостачторг.

1963–1965 — підсобний робітник, слюсар Луцького електроапаратного заводу.

1965–1968 — трубозгинальник Ленінградського суднобудівного заводу.

«Поїхав в Ленінград, бо хотів там учитися. Цілий місяць ходив і не міг влаштуватись на роботу, бо не мав прописки. Ледве зумів влаштуватися на суднобудівний завод і три роки там пропрацював… Ленінград дуже багато мені дав, бо я там займався самоосвітою. Важко працював, але вечорами обов'язково ходив у філармонію, до театру. Чи не щонеділі — в Маріїнку, слухав оперу. Сиджу — нічого особливого не відчуваю, думаю: аби не задрімати… А все-таки вперто все одно ходжу на виставки, філармонічні концерти… По декілька разів обійшов усі ленінградські музеї. Біля кожної картини стояв, багато читав, об'їздив передмістя — Павловськ, Петергоф, Пушкіно… Із мужицькою послідовністю вивчав світову культуру, принаймні наблизився до її розуміння. Хоча, безперечно, я залишився багато в чому неофітом, як багато хто з мого покоління».^[4].

1968 року закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка (факультет журналістики).

З 1968 — в Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН України: аспірант (1968–1971), молодший науковий працівник, вчений секретар, з 1978 — заступник директора з наукової роботи, з 1991 — директор інституту.

Лютий — листопад 1992 — державний радник України з питань гуманітарної політики, голова колегії Державної думи України.

Жовтень 1992 — серпень 1994 — віце-прем'єр-міністр України з питань гуманітарної політики.

Народний депутат України 2-го скликання (1994–1998). Голова підкомітету з питань творчої діяльності, мистецтва, мовної та культурно-просвітницької політики Комітету з питань культури і духовності. Член групи «Конституційний центр».

30 грудня 1999 р. — 29 травня 2001 р. — віце-прем'єр-міністр України.

Народний депутат України 4-го скликання (2002–2006) від блоку В. Ющенка «Наша Україна». Голова підкомітету з питань охорони історико-культурної спадщини Комітету з питань культури і духовності.

В 2006 році виходить з фракції «Наша Україна» і переходить до фракції «ПППУ».

Грудень 2006 — листопад 2008 — позаштатний радник Президента України^[5][6].

Листопад 2008 — липень 2010 — голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.^[7] Звільнений після низки скандалів [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.].

Кандидатська дисертація: «До питання про історичний оптимізм радянської літератури» (Інститут літератури ім. Т. Шевченка АН України, 1972) Докторська дисертація: «Художня концепція людини і проблема характеру у сучасній радянській літературі» (Київський університет ім. Т.Шевченка, 1981). Член Спілки письменників України (з 1977 р.), член президії Ради, з 1998 р. — секретар НСПУ. Заступник голови правління Товариства дружби з українцями за кордоном «Україна», член Української всесвітньої координаційної ради. 1989 — один із ініціаторів створення Міжнародної асоціації україністів. Член редколегії журналів «Київ», «Київська старовина», «Слово і час». Очолював редколегію Зводу пам'яток історії та культури України.

Володіє польською, німецькою мовами.

На початку 2000-х років вийшла його книжка «Слово і доля», у ній здійснено систематизований, ґрунтовний аналіз творчості українських письменників від Григорія Сковороди до Василя Стуса.

Батько — Григорій Лук'янович (1908–2008).

Мати — Серафима Григорівна (1898–1958).

Дружина — Галина Степанівна (1947 р. н.), голова правління кредитної спілки «Турбота» до 2014 року. Звільнена рішенням Зборів кредитної спілки через звинувачення у розкраданні понад 25 мільйонів гривень [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]. Свою провину визнала [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]. 16 вересня 2013 року засуджена до 5 років позбавлення волі Шевченківським районним судом міста Києва (вирок залишений без змін 27 січня 2015 року).

Дочка — Олеся (1974 р. н.), юрист; директор із зв'язків з громадськістю, компанія «Кока-Кола Беверіджис Україна Лтд».

• Орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступеня (2009);
• Орден князя Ярослава Мудрого 4-го ступеня (2016)^[8];

• Орден «За заслуги» ІІІ ступеня (1997);
• Орден «За заслуги» І ступеня (2000);
• Командорський Хрест 2 ступеня почесного знаку «За заслуги перед Австрійською Республікою» (2005)^[9];
• Державна премія України в галузі науки і техніки 2014 року — за роботу «Історія української культури» у п'яти томах (у дев'яти книгах) (у складі колективу)^[10]

У листопаді 1993 р. Світовий конгрес вільних українців відзначив М. Жулинського найвищою нагородою закордонних українців — медаллю Св. Володимира за видатний внесок у наукову і політичну діяльність.

Лауреат Республіканської премії ім. О. Білецького в галузі літературно-художньої критики (1978), Державної премії України ім. Т. Шевченка (за книгу «Із забуття — в безсмертя», 1991), премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1994).

Міжнародна літературна премія імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень»^[11].

У 2000 році отримав звання почесного професора НаУКМА^[12].

15 жовтня 2009 року вдостоєний звання «Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка»^[13].

Медаль «Олександра Довженка» (2018) — за книжку «Моя друга світова» та визначний внесок в українську літературу.^[14]

Лауреат Літературної премії фундації Івана Багряного, 2019^[15].

Лауреат Рівненської обласної літературної премії імені Валер'яна Поліщука (1990).

Автор понад 700 статей, оглядів, рецензій. Серед книг:

• Юність моя — комсомолія (1971)
• Пафос життєствердження (1974)
• Людина як міра часу (1979)
• Человек в литературе (1983)
• Наближення (1986)
• Із забуття — в безсмертя (1991)
• Подих третього тисячоліття (1991)
• Вірю в силу духа (1999)
• Заявити про себе культурою (2001)
• Олег Ольжич і Олена Теліга (2001)
• Слово і доля (2002)
• Духовна спрага по втраченій батьківщині (2002)
• Поминаймо в скорботі, але не в гніві. Українсько-польський конфлікт на Волині 1943–1944 рр. (2003)
• Високий світоч віри. Голодомори в Україні та роман Василя Барки «Жовтий князь» (2003)
• То твій, сину, батько! Українська душа — на Голгофі XX століття (2005)
• Віктор Ющенко: випробування владою (у співавторстві) (2005)
• Відстані (2006)
• Він знав, «як много важить слово…» (2008)
• Нація. Культура. Література: національно-культурні міфи та ідейно-естетичні пошуки української літератури (2010)

• О. Т. А український вчений творить ідола… [Архівовано 5 вересня 2018 у Wayback Machine.] // Свобода. — Джерзі Ситі і Ню Йорк, 1986. — Ч. 73 (18 квітня). — С. 2.
• Ганжа О. І. Жулинський Микола Григорович [Архівовано 29 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 174. — ISBN 966-00-0610-1.
• Дончик В. Г. Жулинський Микола Григорович [Архівовано 1 липня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2024. — ISBN 966-02-2074-X.
• Микола Жулинський грає у теніс із собакою [Архівовано 9 червня 2020 у Wayback Machine.] // Газета по-українськи. — 2011. — 14 січня.
• Пшенична Л. Микола Жулинський (літературний портрет). — Рівне. — 2000
• Універсальна енциклопедія «Черкащина» / Упорядник Віктор Жадько. — К., 2010. — С. 316.

 

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Жулинський Микола Григорович

 

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Жулинський Микола Григорович

• Повідомлення про перехід з фракції «Наша Україна» до фракції «ПППУ» [Архівовано 10 грудня 2015 у Wayback Machine.]
• Микола Жулинський у центрі скандалу [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Родина Жулинських заборгувала 25 мільйонів гривень [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Дружині колишнього віце-прем'єра дали п'ять років
• Сторінка НБУВ
• Сторінка Ін-ту літератури ім. Т.Шевченка
• Сайт газети «День»
• Сайт журналу «Слово і час»^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Сайт Херсонської обласної б-ки для дітей [Архівовано 31 січня 2017 у Wayback Machine.]